RSS Feed

“ДОБРОВІЛЬНЕ” ПЕРЕСЕЛЕННЯ – Народне оповідання Бойківщини


Джерело: http://proridne.org

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Спас, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
30 жовтня 1994 року
Оповідач: від Миколи Григоровича Бачкура (1919 року народження) та Василя Федоровича Дикуна (1911 року народження)

Тут зафіксовано те, що сказали двоє мешканців села Спас. Обидва учасники війни, обидва інваліди. Монолог кожного з них записано окремо, але їхні розповіді фактично становлять одне ціле. Кожен з них говорить про те саме.

Василь Дикун. Я вийшов з армії і став на постійну роботу лісорубом. І робив до 1951 року. А в 51-му році, в маї місяці, вночі все начальство з району розійшлося по селу і почали ломити хати.

Микола Бачкур. А мене, Бачкура Миколу Григоровича, інваліда війни з багатьма урядовими нагородами (в той час я робив секретарем сільської ради) серед ночі викликали в сільраду. А там був начальник НКВД, голова райвиконкому, секретар райкому – весь районний уряд. Вони зігнали народ та й провадять біля колгоспної контори мітинг за добровільне переселення в Миколаївську область. А після того почали розходитися групами по селі. Ламали вікна, двері, розвалювали печі, обдирали дахи. Секретар райкому Одарій сказав мені: “Даєш заяву в партію – лишаєшся на роботі і не виселяєм тебе”. А я сказав, що рішив бути безпартійним. Ліпше бути безпартійним, як поганим комуністом. А він каже своїм:

- На мій приказ, ідіть ламайте його хату.

Я приходжу додому, а начальник міліції Лаптєв і голова сільради Марків злапали двох людей, привели їх до мої хати і вже ломлять її. Поломили вікна, розвалили піч. Жінка розчинила на хліб і почала місити, а він залізною палицею по діжі і то все перевернув.

Секретар райкому сказав, що я агітую людей: “Переселення добровільне, а не обов’язкове”. Тоді начальник НКВД відправив трьох солдатів і мене заарештували, привели д’вузькоколійці і там притримали. А тим часом забрали все з хати, що було, та й сказали мені:

- Йди, твоє вже все на поїзді.

Посадили всіх у товарняки разом з худобою й кіньми. Багато людей лишили корови напропале, і жінка моя лишила корову вдома.

Привезли нас у Миколаївську область, у Лисогорський район (тепер Первомайський). Ми з жінкою від фундаменту, від каменя свою хату будували, а вони все розбили і нас вивезли. А на мене, Бачкура Миколу, прислали з війни посмертну картку, що я загинув у Вінницькій області, район Скалат, село Скитино. Я всю війну пройшов і калікою став, а вони зо мною так зробили.

У Миколаївській області погнали нас у колгосп, і сказали там, що ми добровільно підписалися на переселення. (А то саме начальство написало заяви і саме підписало.)

Головою колгоспу в Спасі був тоді Дзудзило Олекса. А в колгоспі було дуже мало людей, і більше ніхто не хотів у колгосп іти. То Дзудзило сказав у районі: “Вивезіть частину людей, а решта будуть мене слухатися”. Та й вивезли зі Спаса 70 родин, а з Підсух і Погорільця – всіх людей до одного.

З Миколаївської області через 2-3 місяці почали тікати. Люди верталися додому, а на них тут робили облави, і кого злапали, далі везли в Миколаївську область. А діда Ересмана (він сам був німець, оженився в Спасі) злапали, поклали на дорогу і наводили на него страх, їхали на него (але не наїхали). З Миколаївської області, де ми були, ніяким чудом не можна було взяти білет на поїзд. Не давали білетів, щоб не втікали. Але люди такой повтікали назад. Дехто лишився, та мало лишилося.

Василь Дикун. А як я, Дикун Василь, вернувся, то не хотіли мене приписати і не приймали на роботу. Замість свої хати я застав купку грузу. Нарешті мене прийняли на роботу лісорубом, але на мене мою платню ніхто не квітував, а квітували на другого, щоб я ніде не числився. Я з жінкою й дітьми ночував у людей по стайнях. Жінка моя в чужій стайні і померла, – лишилося двоє дітей, одному було 14 років, а другому не було ще й року.

Аж потому з великою бідою мене приписали. Чоловіче, то була кара від кар. То злодії були, а не влада. Та й з наших були добрі собаки, ще й які собаки!

А бандерівці приходили з лісу і казали: “Ти, большевику, ходив воювати за колхоз і за комуну”. А хіба я до большевиків добровільно у армію пішов? І мені, Дикуну Василю, ще й 25 буків дали.

Микола Бачкур. А мене бандерівці вивели в ліс. Файно по-військовому вбрані, з автоматами, з тризубами – УПА! Вивели на найвищу гору, там їх багато було. Прийшов я туди та й кажу:

- Слава Ісусу Христу! А вони кажуть:

- Слава Україні! Сідайте. Той провідник питає мене:

- Ви такий-то й такий-то?

- Я.

- Ви були руським офіцером?

- Був.

- Розкажіть, як ви долізли до офіцерського посту? Я йому все розказав, як було. А він каже:

- А може, ви комуніст? Я йому:

- Ні.

- А чим ви докажете?

Я показав документ, і той документ перейшов усім через руки, скільки їх там було. Тоді він мені каже:

- Ми думали, що ви партійний, комуніст. Ви знаєте, як ми розраховуємося з такими?

А один з боївки уже стоїть з уривком, щоб повісити мене.

-…А що ви були руським офіцером, то ми нічого проти того не маємо. Ідіть додому й ґаздуйте.

Я прийшов домів, а через якийсь час прийшли з лісу інші і забрали весь мій одяг, що я приніс з війни. То було ще до того, як нас виселяли в 47-мім році.

Українські народні казки: Книга 14: Казки Бойківщини. Ч. І. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 496 с.
Видавництво “Навчальна книга – Богдан”http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.

About these ads

2 responses »

  1. Ілля Крохмаль

    Коли нас переселяли в 1951 році з села Скородне, Нижньо-Устріцького району у Миколаївську область смт Криве Озеро мені було 2 роки.Звичайно,що про саме переселення я не пам’ятаю. Але добре пам’ятаю,що люди , принаймі більшість, ще до 1960 року сподівались на повернення і мріяли про це.
    Я пам’ятаю,як у нас у хаті збирались чужі люди , для мене тоді вони були чужі, і вели мову про те куди їм писати, щоб дозволили повернення. Наймали якогось місцевого , більш освідченного писаря, і щось писали. І добре пам’ятаю, як прийшов до нас пожилий чоловік і каже, … а все, більш нема на що надіятись. Бандеру вбили. Тепер все скінчено. Був це рік десь 1959-60. Не від доброго життя люди мріяли на повернення.
    Чи було це добровільне переселення ? Звичайно ні. Наведу приклад нашої родини .
    У вересні 1947 року батько повернувся із лав Радянської армії. В травні 1948 року одружився із моєю
    мамою( Горон Марія Василівна) . Так сталося , з вини сержанта із застави , наприкінці липня 1949року загинув біля нашої хати капітан Воробйов( потім це було доведено у ході слідства та судового процесу ).
    Мати розповідала мені , що як тільки , почули … капітана Воробйова убили…, через деякий час почали розстріл нашої хати. Хата зайнялась, по одному випускали із хати ( для опізнавання присутнім був голова сільради), а були в хаті батько, мати, сестра батька зі своїм чоловіком і одно річною донькою.
    Одним словом все згоріло ,як кажуть до тла. Залишилось те, що було в бощі ( стайні) .
    Через дві неділі ( 7.08.1949) народився я. Жити прийшлось усім у бабці ( материної мами) .Батько був круглий сирота з 5 років . І почав батько будувати будинок. Вже восени 1949 почав заготівлю лісу,
    будував цілий рік 50-ий, на осінь 1951 планували перейти до нової хати.
    Хату побудував по тих мірках велику. Поскільки війну він закінчив на території Німеччини, там і служив до звільнення, то на німецький , як він казав,” манер” збудував будинок. А літом 51 -го відбулося те що відбулося “добровільне переселення” . Ось і виникає питання , побудувати будинок, непрожити і дня в ньому і поїхати в невідомо куди добровільно?. Звичайно не добровільно люди їхали. Хоча , можливо
    були такі ,які з тих чи інших мотивів і погодились на добровільне переселення. Принаймі, коли батьки були живі і я приїздив домів , коли мова заходила про переселення то такі припущення були .
    Не так багато батьки мені розповідали про всі ці події, можливо із -за страху чи не нашкодити нам дітям, можливо із інших міркувань .Але вони прожили хоч не довге життя , але чесно , справедливо, трудолюбиво
    і побожно. Вічна їм пам’ять.

    Відповідь
  2. 1951 рiк, рiк болю i вiдчаю, рiк слiз i горя, Хто вiдповiсть за всi страждання, якi випали на долю
    моiх батькiв, родичiв i близких, всiх украiнцiв захiдноi Бойкiвщини,
    Моi батьки жили в селi Хмiль на Нижньому Вотритi, Жили заможно, мали 25 моргiв поля, мали
    багато рогатоi худоби, овець, свиней, гуси, кури, Тримали наймитiв i так жили всi добре,томущо
    всi працьовитi були,
    Почалося “добровiльне переселення” у 1951 роцi, Як так можна обманювати цiлий свiт, Це ж
    неправда, Менi батьки розповiдали, що iх насильно депортували
    в Одеську область,За добротну хату, стайнi, бощi, стдоли, садок, комору, 25моргiв поля, безлiч
    домашньоi худоби i птицi, НКВД – дали довiдку на суму всього цього багатства лише 2000крб,
    Везли людей i худобу в товарному вагонi досить довго, так що худоба поздихала, дiти маленькi
    i дорослi похворiли дизентирiею через антиумови, Iх товарняк загнали в тупик, тай тримали там
    бiльше тижня, Солдати охороняли, щоб люди не повтiкали назад додому,
    А коли приiхали на мiсце, то побачили жахливу картину, По серед поля стояли з вальок вимо-
    руванi коробки,як у пустелi якiй, По три сiмi жили в однiй хатi, бо не було де дiтися всiм,
    Працi не було, умов для життя не було жодних, Насувалася осiнь, Дров i вугiлля не було зовсiм,
    Люди, щоб вижити в цих жахливих умовах, мусiли ходити 7 км, пiшки до Пiдгородньоi станцii
    щобтам вкрасти пару брикетiв вугiлля,щоб обiгрiти холодну хату,
    Мiсцевi жителi Первомайська наших людей цуралися, називали Бандерiвцями i це був ярлик
    на цiле життя, Нашi двi вулицi називалися Бендоградом,
    Вражало те, що мiсцева влада сприяла в той час масовому самогонуварiнню, Люди не мали
    працi, i шукали вихiд де б заробити якусь копiйку на хлiб, На мiй погляд це була полiтика, щоб
    нашi люди не були б бiльш свiдомi, то хай собi гонять “сивуху” бурячкiвку,тай продають, Такий
    “бiзнес” навiть пiдтримувався мiсцевою владою, Багато наших людей поспивалося, Ностальгiя
    за рiдним краем, невлаштованiсть, безробiття, переслiдування i таке подiбне дало поштовх
    для алкогольноi залежностi декому,
    Рани душi важко гояться, Рани душi передаються в спадок, Я е жертва цiеi страшноi
    нелюдськоi Сталiнськоi репресii, А скiльки таких як я, Я знаю, що з людей нiхто не зможе сьо-
    годнi навести справедливiсть, Весь свiт погряз в брехнi, корупцii, несправедливостi, I нiхто
    тут нам не допоможе, Але на щастя е Божий суд, Вiн непiдкупний, i вiн добре в своiй памятi
    тримае тi звiрства, що чинили служба НКВД та Армiя Крайова проти мого народу,

    Відповідь

Напишіть відгук

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Змінити )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Змінити )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Змінити )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Змінити )

Connecting to %s

Follow

Get every new post delivered to your Inbox.

Join 58 other followers