RSS Feed

“Звідси частина мігрантів прямувала долиною Дунаю вверх у Центральну та Західну Європу, інша повертала на схід і через Нижнє Подунав’я рухалася на Правобережну Україну.”


НАЙДАВНІШІ ЗЕМЛЕРОБИ НЕОЛІТУ УКРАЇНИ

http://pavlogradruth.narod.ru/

Епоха лісових мисливців з луком та стрілами (мезоліт) датується VIII-V тис. до н. є. і передує новокам’яній добі, або неоліту (V- ^ III тис. до н. є.) (див. мал. 5). Останній був ерою поширення землеробства і тваринництва. Археологічно неоліт фіксується появою керамічного посуду.
Відтворюючі форми господарства були принесені в Європу переселенцями із Східного Середземномор’я, де вони зародилися близько 10 тис. років тому. В цей час сталася деградація скандинавського льодовика яка призвела до радикальних змін у циркуляції повітряних мас не лише над Європою, а й над Північною Африкою та Близьким Сходом. Наприкінці льодовикової доби вологі повітряні маси з Атлантики пересувалися у східному напрямку над Північною Африкою та Середземномор’ям. Зникнення льодовика зумовило переміщення шляхів атлантичних циклонів на північ, на Європейський континент. Паралельно із встановленням помірного та вологого клімату сучасної Європи відбувалася аридизація Північної Африки та Близького Сходу, деформувалися найбільші на земній кулі пустелі. Сухий пустельний клімат різко скоротив поголів’я промислових тварин і сприяв кризі мисливського господарства не лише у Сахарі чи в Аравії, а й у Східному Середземномор’ї.
Так, у часи найвищого розквіту мисливського господарства у мезолітичній Європі природно-кліматичні зміни та ефективна мисливська зброя (лук і стріли) призвели до різкого скорочення промислових копитних на Близькому Сході. Криза мисливського господарства у Палестині, Сирії, Південній Анатолії, у горах Загросу на схід від Тигру в X-IX тис. до н. є. змусила первісних мисливців цих територій шукати альтернативних полюванню способів отримання їжі.
Значну частину раціону жителів Східного Середземномор’я здавна становило зерно дикої пшениці, ячменю, сочевиці, вики, які у великій кількості росли у передгірних долинах Близького Сходу. Жінки, періодично збираючи врожай диких злаків, поступово засвоїли навички догляду за полями, а пізніше почали спеціально культивувати різновиди зернових. Мисливці-чоловіки були змушені ставитися до промислових тварин раціо- o’ нальніше. Молодих гірських кіз та ягнят уже не вбивали під час полювання, а приносили додому, де певний час вирощували.
Так в унікальних умовах Близького Сходу на основі мисливства та збиральництва постали принципово нові, відтворюючі форми економіки – землеробство і тваринництво. Це зумовило докорінні зміни в устрої, демографії, способі життя, культурі первісного суспільства.
Зерно як основа раціону ранніх землеробів вживалося в їжу у вигляді каш, а їх приготування потребувало міцного, жаро- та водостійкого посуду. Він також був необхідний для збереження запасів зерна до нового врожаю. Цим пояснюється повсюдне поширення керамічного посуду разом з культивацією зернових культур. Примітивний глиняний посуд – визначальна археологічна ознака неолітичної доби.
На відміну від рухливих мисливців землероби змушені вести осілий спосіб життя, охороняючи свої поля. В результаті різко збільшилася чисельність сім’ї та общини. Ранньоземлеробські поселення Близького Сходу набагато більші за площею, ніж мисливські стоянки попередньої епохи. Скупчення населення на великих за розміром неолітичних поселеннях призводило до погіршення санітарних умов, частих епідемій.
Ранні землероби були більшою мірою забезпечені їжею, ніж мисливські суспільства, однак її якість значно поступалася м’ясній дієті останніх. Основу зернового раціону становили вуглеводи, бракувало білків, амінокислот, вітамінів. Це значно ослаблювало людський організм, сприяло поширенню різноманітних захворювань. Дослідники вважають, що деградація зубного апарату людини та грацилізація скелета (потоншання кісток) розпочалися через перехід від мисливської м’ясної до землеробської вуглеводної дієти. Цікаво, що у скотарських племен (наприклад, скіфів) на відміну від землеробів вищезгаданих негативних Змін скелета не спостерігається [80, т. 2, с. 267].
Продуктивність відтворюючого господарства та осілий спосіб життя зумовили демографічний вибух у ранніх землеробів Близького Сходу. Щільність найдавнішої неолітичної людності порівняно з мезолітичними мисливцями та збирачами зростає в 50-100 разів: з 3-5 до 500 осіб на 100 км2. В результаті частина населення, що вже не могла прохарчуватися на своїй батьківщині, мігрувала в регіони з нечисельною мисливською людністю, але з придатними для землеробства грунтами. Неолітичні прибульці принесли на нові землі не лише аграрні навички, а й культурні рослини, приручених тварин, власний спосіб життя, культуру, мову, свій антропологічний тип.
На Близькому Сході було кілька центрів становлення аграрного господарства: палестино-сирійський на східному узбережжі Середземного моря, південно-анатолійський на півдні Малої Азії, у передгір’ях Загросу на схід від р. Тигр (мал. 30). З палестино-сирійського ранньонеолітичного центру в VII тис. до н. є. стародавні мотичні землероби і тваринники розселялися переважно на південь в Аравію та на південний захід в Африку. Із Загрось-ких гір мотичні землероби розселилися на Схід в Індію (дравіди) та у Центральну Азію.
У тісному контакті зі Східним Середземномор’ям у горах Тавру розвивався південно-анатолійський центр становлення відтворюючого господарства. На думку переважної більшості дослідників, землеробство і тваринництво потрапило в Європу в VII тис. до н. є. саме звідси, але для цього їх носіям довелося перетнути Егейське море, яке відокремлює Малу Азію від Європи.
За археологічними даними, на узбережжі Егейського моря проживали племена рибалок, які на той час оволоділи навичками каботажного плавання вздовж морських узбереж та між островами. Про жваві зв’язки між Малою Азією та Грецією морем у VII-VI тис. до н. є. свідчить поширення з о. Мелосу обсидіану, що використовувався для виготовлення знарядь праці по всій Егеїді.
Анатолійські мотичні землероби з VII тис. до н. є. поширювалися на захід двома головними шляхами: морським уздовж узбережжя в Західне Середземномор’я та через Грецію і Подунав’я сушею в Центральну Європу та Правобережну Україну (мал. 31). .
Археологічно простежено кілька хвиль мігрантів з Малої Азії на захід. Перша, що датується VII тис. до н. є., принесла в Грецію та на острови і узбережжя Західного Середземномор’я (Апеннінський, Піренейський півострови, Прованс, Алжир, Марокко) досконалу відтискну техніку обробив

Мал. 31. Карта поширення відтворюючої економіки в Європі у VII-V тис. до н. є.
ки кременю, що зародилася на Близькому Сході. Археологи пізнають її по великих правильних крем’яних пластинах, численних трапецієвидних наконечниках стріл, пластинах з виїмками (так званих анкошах). Дуже схожий набір крем’яних виробів має мурзаккобинська культура гірського Криму. Не виключено, що хвиля мігрантів з Анатолії у VII ст. до н. є. поширювалася морем не лише на захід, до Гібралтару, а й на північ до Криму (мал. 32).
Крім близькосхідної відтискної техніки, прибульці зі сходу принесли у Західне Середземномор’я домашніх овець та кіз. Спочатку ця людність змішалася з місцевим рибальським населенням і трималася морських узбереж. Тому в Іспанії, Португалії, на півдні Франції та півночі Італії вона дістала назву прибережної культури. У VI-V тис. до н. є. носії останньої просувалися на північ, суттєво впливаючи на історичний розвиток Центральної та Західної Франції (див. мал. 31) [227, с. 59, 60].
Друга хвиля неолітичних мігрантів зі сходу в VI тчс. до н. є. прокотилася узбережжям та островами Середземного моря на захід. Археологічно вона фіксується поширенням найдавнішої у регіоні кераміки “імпресо”, що мала орнамент у вигляді відбитків панцирів морських молюсків Сагсііит. Частина дослідників бачать пращурів цієї людності у балканських культурах блиськосхідного походження (Протосескло), інша – безпосередньо серед ранньонеолітичних жителів півдня Малої Азії [80, т. 2, с. 290; 119, с. 324].

Мал. 32. Крем’яні вироби мезолітичних культур України, виконані у відтиі
і ній техніці:
/ – яніславицькій; 2 – гребениківській; 3 – мурзаккобинській

Головний потік ранньонеолітичних переселенців з Малої Азії був спрямований через Егейське море в Східну Грецію (Фессалію), а звідси долиною р. Стримон на північ у Подунав’я. Звідси частина мігрантів прямувала долиною Дунаю вверх у Центральну та Західну Європу, інша повертала на схід і через Нижнє Подунав’я рухалася на Правобережну Україну. Освоєння землеробами нових земель неминуче приводило до зростання населення і на цих теренах, що змушувало шукати нові придатні для мотичного землеробства регіони.
Найдавніші землеробські культури Європи постали в Східній Греції у VII тис. до н. є. (поселення Аргіса, Ніа Нікомедія, Протосескло). їх людність ще не знала кераміки, але існувала переважно за рахунок мотичного землеробства і тваринництва. Відтворюючі типи господарства з’явилися на Балканах уже в досить розвиненому, сформованому вигляді. Сам набір культивованих рослин (пшениця емер, однозернянка, ячмінь, сочевиця, вика, горох) та домашньої худоби (вівця, коза) вказує на їх близькосхідні корені.
Про це свідчить також тендітний, східносередземноморський антропологічний тип найдавніших аграріїв Балкан. Мисливська автохтонна людність Європи здавна належала до іншого, кроманьйонського типу і відзначалася високим зростом, масивним скелетом, широким обличчям і була пращуром сучасних північних європеоїдів. До них належить більшість англійців, датчан, норвежців, шведів, північних німців, балтів, поляків.
Поряд з яскравими близькосхідними рисами культура найдавніших землеробів Балкан у процесі саморозвитку набула неповторності. Зокрема, тут дуже рано розвинулася власне домобудівна традиція, яка принципово відрізняється від близькосхідної, що характеризувалася круглими, а потім прямокутними наземними житлами із сирцевої цегли.
Однак уже в VII-VI тис. до н. є. у Фессалії з’явилися своєрідні прямокутні житла з двоскатним дахом, вкритим соломою. їхні глинобитні стіни мали каркас із дерев’яних стовпів та плетеної лози. Цей тип жител був поширений найдавнішими землеробами з Балкан по всій Європі і став типовою рисою європейського землеробського неоліту. Чим далі на північ до лісової зони, тим більше дерева і менше глини використовували для будівництва таких споруд. Останні нерідко заглиблювали у землю для утеплення.
Отже, українська глинобитна хата під стріхою є спадкоємицею житлобудівних традицій найдавніших землеробів Європи, які близько 8 тис. років тому проживали у Східній Греції.
Поступово просуваючись з Греції на північ, нащадки анатолійських землеробів пристосовували свої господарство та культуру до місцевих природних умов. Характерне для Східного Середземномор’я і Греції розведення овець та кіз на півночі Балканського півострова поступилося місцем великій рогатій худобі та свинарству. Однак у степовому Надчорномор’ї вівці продовжують відігравати провідну роль у стаді, структура якого значною мірою визначалася природно-ландшафтним середовищем. Тому спроби пояс-

нити раннє поширення овець та кіз у неоліті півдня України впливом з Кавказу здаються непереконливими.
У VI тис. до н. є. ранньоземлеробська людність досягла півночі Бал-канського півострова. Тут сформувалася середньодунайська ранньонеолітич-на спільнота, що складалася з археологічних культур Старчево Югославії, Кереш Угорщини, Кріш Румунії, Караново Болгарії та Буго-Дністровської України. Протягом цього тисячоліття неолітичні землероби освоїли всю Карпатську улоговину. Лише на сході їм вдалося вийти за межі Карпатської дуги до середніх течій Пруту, Дністра та Південного Бугу. Цей буго-дністровський неоліт вважається найдавнішим серед неолітичних культур України (див. мал. 31).
На V тис. до н. є. припадає принципово новий етап освоєння балканськими аграріями Європи. Колонізація поширилася із Середнього Подунав’я північніше на лесові плато середньої смуги Європи. Ці родючі грунти простяг-лися північніше Альп та Карпат довгою смугою від Північної Франції до України. Однак землеробське освоєння порослих лісом обширів стало можливим лише після винайдення підсічно-вогневого землеробства.
Його суть полягала в тому, що восени ділянка лісу розчищалася від дерев, які сохли протягом зимових місяців. У лютому сухі дерева спалювалися, удобрюючи землю попелом. Навесні підготовлене у такий спосіб поле засівалося. Після кількох років експлуатації воно втрачало родючість. Доводилося випалювати нову ділянку лісу і переносити ближче до неї селище. Цим пояснюється рухливість землеробів, які користувалися такими методами ведення сільського господарства.
Найдавнішими підсічно-вогневими землеробами, які освоїли лісові обши-ри середньої смуги Європи, була людність неолітичної культури лінійно-стрічкової кераміки. Ця спільнота постала ще у VI тис. до н. є. на основі культури Кереш Західної Угорщини. З Карпатської улоговини людність культури лінійно-стрічкової кераміки просунулася Верхнім Дунаєм на узвишшя Південної Німеччини, до басейну Рейну і навіть Північно-Східної Франції. Дещо пізніше саме її нащадки принесли землеробство і тваринництво на Британські острови (див. мал. 31).
Племена культури лінійно-стрічкової кераміки зі своєї батьківщини на Середньому Дунаї через Моравську браму розселялися на північ на землі Південної Польщі. Рухаючись далі на схід, вони близько середини V тис. до н. є. досягли Волині та Верхнього Подністров’я. Отже, ця культура відіграла провідну роль у неолітизації середньої смуги Європи від Франції до України (мал. 33).
Однак справжня аграрна колонізація лісостепової смуги Правобережної України пов’язана з відомою трипільською культурою, яка датується V- IV тис. до н. є. Вона виникла на початку V тис. до н. є. у румунському Прикарпатті на основі балканської неолітичної культури Боян. Румунська назва культури Кукутені. Протягом понад тисячу років ця людність поступово і невпинно просувалася з Південного Прикарпаття у північно-східному напрямку, колонізуючи родючі чорноземи лісостепової смуги Молдови
Мал. 33. Неолітичні культури України VI-IV тис. до н. є.:
/ – німанська; 2 – дніпро-донецька; 3 – сурська; 4 – ямково-гребінцевої кераміки; 5 – лінійно-стрічкової кераміки; 6 – буго-дністровська; 7 – кукутені; 5 – трипільська
та Правобережної України. В середині IV тис. до н. є. трипільці досягли Дніпра на теренах Південної Київщини. Одне з цих поселень, розкопане В. Хвойкою сто років тому біля с. Трипілля, і дало назву культурі.
Отже, відтворююча економіка на українських землях поширилася з Бал-канського регіону. Популярна у післявоєнні роки версія про неолітизацію України з Кавказу поки що не знаходить наукового підтвердження. Зате археологічні матеріали неспростовно свідчать про чотири хвилі мігрантів з Подунав’я на Правобережну Україну з VII по IV тис. до н. є.
Найдавніші впливи балканського світу на українські землі простежуються в матеріалах гребениківської пізньомезолітичної культури. Вони датуються кінцем VII-VI тис. до н. є. і поширені на Одещині. Гребениківській техніці обробки кременю властиві правильні, відтискні пластини, з перетинів яких виготовляли численні трапецієвидні наконечники стріл (див. мал. 32). Аналогічні вироби знайдено у найдавніших неолітичних шарах Греції (Аргіса, Сескло, Ніа Нікомедія). Це дає підстави виводити корені гребениківської спільноти Північно-Західного Надчорномор’я з Балкан.
Досконала відтискна техніка обробки кременю з’явилася на Близькому Сході у VIII тис. до н. є. Просунувшись на захід у VII тис. до н. є., її носії розселилися по островах та узбережжю Середземного моря до Гібралтару. У VI тис. до н. є. вона поширилася на північ в Європу і у V тис. до н. є. досягла берегів Балтії, Північного моря, Ла-Маншу (див. мал. 31).

З другою, буго-дністровською хвилею балканських прибульців у лісостепах Правобережної України з’являються найдавніша неолітична кераміка та відтворююче господарство. Про балканські корені цього явища свідчать як особливості буго-дністровської кераміки (лінійний орнамент), так і своєрідний близькосхідно-балканський набір культурних зернових рослин. Відбитки зерен на глиняному посуді свідчать, що буго-дністровці вирощували традиційні для Східного Середноземномор’я зернові культури – пшениці емер, однозернянку, ячмінь, горох. На поселеннях переважають кістки диких тварин та риби. Серед домашніх тварин були відомі свині, собаки. Пізніше з’явилася велика рогата худоба [12, т. 1, с. 118-126].
Слід зазначити, що буго-дністровська культура VI-V тис. до н. є. є місцевим, варварським проявом неоліту Подунав’я. Вона виникла внаслідок впливу балканської культури Кріш з території Молдови на місцеві мисливські та рибальські племена Середнього Дністра на Бугу. Тому основою економіки цього населення були мисливство та рибальство, доповнені запозиченими у критської людності Молдови елементами землеробства і тваринництва. Стає зрозумілим, чому сліди культурних злаків, знайдені на буго-дністровсь-ких пам’ятках Подністров’я, відсутні далі на схід, у Побужжі. Глиняний посуд буго-дністровської культури поєднує в собі місцеві риси (гостре дно із запозиченими у дунайських землеробів (лінійний орнамент) (див. мал. 33).
У середині V тис. до н. є. буго-дністровська людність поширюється на схід до Дніпра і на північ до Полісся. Внаслідок її впливів на місцевих мисливців та рибалок у поліському Подніпров’ї виникла дніпро-донецька неолітична культура, а у Західному Поліссі – німанська.
Третя хвиля мігрантів з Балкан та Подунав’я – людність культури лінійно-стрічкової кераміки – на відміну від попередніх прийшла на Волинь та Верхнє Подністров’я не з Нижнього Дунаю, а з південної Польщі в обхід Карпат з півночі. Ці поселення існували в Україні у V тис. до н. є. В основі економіки прибульців було переложне землеробство, доповнюване придомним розведенням великої рогатої худоби. Носії традицій культури лінійно-стрічкової кераміки були нащадками найдавніших балканських землеробів. Про це свідчить близькосхідний набір зернових, характерний орнамент посуду, східносередземноморський “вірменоїдний” антропологічний тип [227, с. 264].
Аграрна економіка остаточно утвердилася на чорноземах Правобережної України лише у V-IV тис. до н. є. з приходом сюди з Нижнього Подунав’я та басейну р. Серет культури Кукутені-Трипілля. Економічною основою цієї яскравої археологічної культури України було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму. В міру виснаження землі вони переселялися далі на схід і поступово освоїли всі придатні для їхньої землеробської системи чорноземи від Карпат до Дніпра.
Окремі мідні прикраси, шила, ножі та сліди металургії на трипільських поселеннях свідчать, що більшість з них датуються не неолітом, а наступним енеолітичним (мідно-кам’яним) періодом первісної історії. Археологи
90
пізнають трипільські поселення насамперед за досконалим, багато орнаментованим глиняним посудом. Вишуканий лінійний та спіральний орнамент червоного, коричневого та чорного кольорів вкриває жовту поверхню столового посуду (мал. 34).
Трипільські прямокутні глинобитні житла з дерев’яним каркасом стін та глиняною долівкою демонструють типовий приклад вищезгаданої балканської домобудівної традиції. Численні глиняні статуетки жінок з поселень трипільців, як і їхній посуд, вказують на балканські корені культури. Про це свідчить також їх східноземноморський антропологічний тип.
Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації. Останньою називають такий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність. Величезні поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налічують до 3 тис. жител і займають площу 200-400 га, по праву вважаються протомістами. Житла на них розташовані концентричними колами, які з’єднувалися з центром численними радіальними вулицями. Населення цих племінних центрів перевищувало 10 тис. осіб.
Складна знакова система орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі винайдення письма. Отже, протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією, що зароджувалася паралельно з найдавнішими містами-державами Близького Сходу. Однак переступити поріг цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тис. до н. є.
Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Дедалі відчутніша посушливість клімату довершила колапс трипільської землеробської економіки. Вичерпання можливостей екстенсивного землеробства, знищення лісів на значних обширах, які перетворилися на потенційні пасовиська, поширення степів у зв’язку з аридизацією клімату наприкінці IV тис. до н. є. стимулювали підвищення ролі відгінного скотарства у трипільському господарстві. Це створило умови для заселення нащадками трипільців Полісся, заплави Дніпра, надчорноморських степів. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували кінець існування трипільської культури. Значення останньої для стародавньої історії України полягає в тому, що саме з нею пов’язана остаточна перемога відтворюючої економіки на українських землях в IV тис. до н. є.
Отже, в VI-IV тис. до н. є. в лісостепах Правобережної України розвивалися ранньоземлеробські культури (буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, трипільська), тісно пов’язані зі світом найдавніших у Європі балканських землеробів. На північ від них у Поліссі та в Подніпров’ї жили місцеві мисливці та рибалки. Під сильним впливом з Правобережжя тут виникло кілька мисливсько-рибальських неолітичних культур: німанська західного Полісся, дніпро-донецька Київщини та дніпровського Лівобережжя,
94

Мал. 34. Трипільська культура V-IV тис. до н. є.:
статуетка жінки; 2 – зображену бика та жінки; 3 – крем’яний наконечник глиняна модель житла; 5 – мотика з рогу оленя; 6-16 – глиняний посуд ї.

сурсько-дніпровська Надпорожжя та Приазов’я. Ці мисливсько-рибальські автохтонні спільноти мали гостродонний глиняний посуд, прикрашений відступаючими наколами гребінця чи палички. Правобережні землероби і тваринники ліпили з глини різноманітний досконалий плоскодонний посуд з лінійним орнаментом (див. мал. 33). Взаємодія цих різних світів європейського неоліту являє собою велику наукову проблему.
Як зазначалося вище, ранньоземлеробська колонізація Європи з Близького Сходу в VII-IV тис. до н. є. відбувалася за принципом “набігаючої демографічної хвилі” [234, с. 150]. Перехід до відтворюючої економіки поліпшував харчування населення й зумовлював демографічний вибух. Люди розселялися у пошуках придатних для землеробства грунтів на території, де відтворююче господарство було ще невідоме. Оскільки щільність мисливського населення була в десятки разів менша, а культурний розвиток значно нижчий порівняно з неолітичними прибульцями, останні, як правило, поглинали, асимілювали автохтонних мисливців.
Мезолітичні лісові рибалки та мисливці, з одного боку, і ранньонеолі-тичні мотичні землероби – з іншого, як правило, експлуатували різні екологічні ніші первісної Європи. Перші концентрувалися у багатих дичиною лісах Великих Європейських низин, Балтії, Північно-Східної Європи, у болотистих заплавах великих річок. Ранніх землеробів принаджували насамперед родючі грунти річкових долин Балканського півострова, ГЇоду-нав’я та лесових плато середньої смуги Європи.
Нечисленне й відстале мисливсько-рибальське населення, можливо, й знищувалося прибульцями з півдня. Внаслідок цього на землях Європи відбувалася повна зміна не лише господарства, культури, а й антропологічного типу населення. Якщо автохтонна мисливська людність була носієм масивного, кроманьйонського антропологічного типу, то найдавніші землероби Балкан та Подунав’я були грацильними середземноморцями.
Такий у загальних рисах механізм освоєння неолітичним населенням територій з родючими грунтами: Балкан, Подунав’я, Центральної Європи. Яскраві приклади такої взаємодії з аборигенами дають культури лінійно-стрічкової кераміки лесових узвиш Європи та трипільська Правобережної України.
Підсічно-вогневий спосіб ведення землеробського господарства дав змогу племенам лінійно-стрічкової кераміки протягом V тис. до н. є. освоїти усі родючі лесові грунти Середньої Європи. На півночі вони досягли заселених лісовими мисливцями та рибалками непридатних для мотичних землеробів середньоєвропейських низин (Німецької, Польської, Поліської). У Східній Європі трипільці, просуваючись з Нижнього Подунав’я у північно-східному напрямку, колонізували родючі чорноземи Правобережної України і в середині IV тис. до н. є. вийшли до боліт Полісся та плавнів Дніпра (див. мал. 33). Так були вичерпані резерви екстенсивного розвитку мотичного землеробства в Європі. Подальше поширення відтворюючого господарства у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення ролі скотарства.
Кордон між прибулою з півдня неолітичною людністю на аборигенами Європи (лісовими мисливцями) на певний час стабілізувався по межі двох природно-ландшафтних зон: лесових плато середньої смуги Європи та середньоєвропейських низин з їх порослими сосново-березовими лісами, заболоченими та піщанистими грунтами. Останні були непридатні для мотичного землеробства і не приваблювали неолітичних колоністів. Вкриті лісом та річками Німецька, Польська, Поліська низини та Середнє Подніпров’я були багаті на дичину та рибу. Тут законсервувалося на певний час архаїчне мисливсько-рибальське суспільство.
Однак наростаюча криза мисливського господарства через зменшення чисельності промислових тварин штовхала мисливців до запозичення від своїх розвинутіших південних неолітичних сусідів різноманітних нововведень. Насамперед це технологія виготовлення глиняного посуду. Якщо землеробам посуд потрібен для зберігання зерна та приготування каші, то мисливцям – для варіння м’яса та риби, адже через активний мисливський промисел дедалі складніше було здобувати їжу в лісі чи річці. Згодом лісові суспільства Європи запозичили у неолітичних племен перші навички відтворюючої економіки, металургії та ін.
Археологічні дані свідчать, що аборигени Німецької, Польської, Поліської низин та Середнього Подніпров’я протягом V-IV тис. до н. є. розвивалися під сильним впливом неолітичної людності Центральної Європи, яка була нащадком культурних традицій найдавніших землеробів і тваринників Малої Азії. Останнім часом встановлено, що згадані вище автохтонні мисливські суспільства середньоєвропейських низин та Подніпров’я були поєднані не лише єдиним типом лісового мисливсько-рибальського господарства, а й антропологічно та етнокультурно. За археологічними матеріалами, така спорідненість склалася у VI-V тис. до н. є. в результаті міграції пізньомезолітичноі’ людності Західної Балтії у південно-східному напрямку на Середній Дніпро та Лівобережну Україну (мал. 35).
У VII тис. до н. є. у Західній Балтії (Ютландія, північ Німеччини) проживали мисливсько-рибальські племена так званої культури Маглемезе. Внаслідок трансгресії Балтії значні території узбережжя були затоплені морем і маглемезьке населення 6000 років до н. є. почало мігрувати у південно-східному напрямку. Близько 5000 років до н. є. завершилося формування постмаглемезької пізньомезолітичноі’ спільноти, що зайняла обшири понад 2 тис. км – від Данії до Сіверського Дінця. До неї входили археологічні культури Лейєн-Вартен та Олдеслое (Данія, Північна Німеччина), Хойниця (Польща), Яніславиця (басейни Вісли, Німану, Прип’яті), а також донецька (басейн Сіверського Дінця). Крем’яний інвентар цих культур свідчить про їхню спорідненість та генезу на основі мезоліту Західної Балтії. Численні знахідки характерних виробів з кременю у Надпо-рожжі і навіть Криму свідчать, що мігранти з Балтії досягли узбережжя Чорного моря [68, с. 40, 41]. На постмаглемезькій основі в V тис. до н. є. сформувалася група неолітичних культур: Ертебеле Південно-Західної та Цедмар Південної Балтії, Дубичай басейну Німану, Струміль басейну Середнього Дніпра, німанська басейну Німану, Західного Бугу та Прип’яті, дніпро-донецька Середнього Подніпров’я та басейну Дінця (див. мал. 35).
94
Мал. 35. Пізньомсзолітичне та неолітичне підґрунтя індоєвропейців VI-V тис.
до н. є.
Пізньомезолітичні постмаглемезькі культури: І – Лейєн-Вартен; 2 – Олдеслое; 3 – Хойницька; 4 – Яніславиця; 5 – стоянки з яніславицькими вістрями; 6 – донецька культура.
Неолітичні культури: 7 – гребінцева кераміка; 8 – лійчастий посуд; 9 – балканський неоліт-; / – близькосхідна цивілізація; // – пракартвели; /// – праугро-фіни.
Наявність культурно-генетичної спільноти на теренах від Рейну до Дінця в VI-V тис. до н. є. підтверджують дані не лише археології. Відома велика кількість неспростовних антропологічних фактів, які свідчать про інтенсивне проникнення в мезоліті з півночі у Середнє та Нижнє Подніпров’я жителів Північної Європи. Порівняння матеріалів з дніпро-донецьких неолітичних могильників Подніпров’я V-IV тис. до н. є. із синхронними похованнями Ютландії свідчить як про певну культурну, так і генетичну спорідненість населення, що їх залишило. Подібними виявилися не лише поховальний обряд, а й антропологичний тип похованих. Це були високі, дуже масивні, широколиці північні європеоїди, поховані у випростаній позі на спині [143, с. 15]. Наприкінці V тис. до н. є. це населення просунулося лісостеповою смугою далеко на схід з Лівобережної України у Середнє Поволжя (С’єз-же), а, можливо, ще далі на схід (могильник Тумек-Кичеджик у Приараллі).
До цього північного антропологічного типу, як відомо, належать найдавніші індоєвропейські спільноти IV-III тис. до н. є.: середньостогівська та ямна культури лісостепової України та культури лійчастого посуду, кулястих амфор, шнурової кераміки Центральної Європи. Це зрозуміло, адже останні постали на генетичній основі згаданої вище пізньомезолітичної
95
та неолітичної спільнот. Остання певною мірою була підґрунтям індоєвропейської сім’ї народів.
Отже, у VI-V тис. до н. є. в Європі сталося екстраординарна подія. Північноєвропейська мисливська людність, що з кінця льодовикової епохи проживала на низинних лісових просторах Південної Балтії та Полісся, просунулася Лівобережжям Дніпра у басейн Сіверського Дінця. Утворилася величезна етнокультурна спільнота, що простяглася від Ютландії до Дінця на 2 тис. км і складалася із споріднених культур мисливців та рибалок.
Вона розвивалася під сильним впливом своїх прогресивних південних сусідів – балкано-дунайських землеробських культур. Внаслідок цього впливу та поширення степів через аридизацію клімату вищезгадані мисливсько-рибальські суспільства північних європеоїдів почали переходити до скотарства і трансформуватися у найдавніші індоєвропейські культури IV тис. до н. є. (середньостогівська, лійчастого посуду).,
Проблема походження та розселення індоєвропейців тісно пов’язана з питанням виділення скотарства в окрему галузь відтворюючої економіки. Передумови цього почали складатися ще в суспільствах мотичних землеробів Центральної Європи у V тис. до н. є.
Винищення лісу вело до збільшення ролі потенційних пасовиськ. В умовах поступового скорочення земель, придатних для вирощування культурних рослин, це сприяло зростанню ролі скотарства у неолітичній економіці. Такий процес добре простежується на пізніх етапах розвитку культури лінійно-стрічкової кераміки та Трипілля.
Мотичні землероби пасли худобу неподалік від селищ. На час визрівання врожаю її відганяли подалі від посівів. Так зароджувалася найдавніша відгонна форма скотарства. їй властиве випасання худоби влітку на пасовиськах, віддалених від постійних поселень. Саме цей найдавніший різновид скотарства дав змогу суспільствам з відтворюючою економікою просунутися ще далі в ліси північної зони Європи. В IV тис. до н. є. людність культури лійчастого посуду, що постала як результат впливу на місцеві мисливсько-рибальські суспільства культури лінійно-стрічкової кераміки, колонізувала Німецьку та Польську низини до Балтійського узбережжя (див. мал. 35). Сталося це завдяки освоєнню відгонної форми скотарства. Воно створило умови для поширення й розквіту відтворюючої економіки у безмежних степах Євразії у IV-II тис. до н. є. Однак це відбулося в наступну після неоліту – енеолітичну добу у винятково сприятливих для .тваринництва умовах аридизації клімату, що призвело, з одного боку, до колапсу Балканської землеробської протоцивілізації, а з іншого – до небувалого поширення степів. Це стимулювало виокремлення скотарства в окрему галузь економіки і швидке розселення перших скотарських народів з індоєвропейським мовно-культурним комплексом безкраїми євразійськими степами від Дунаю до Монголії і далі до Індії та Ірану. ПОХОДЖЕННЯ ‘¦ІНДОЄВРОПЕЙЦІ
Ґ^І учасний рівень розвитку людства значною мірою зумовлений і досягненнями європейської цивілізації. її фундаторами й творцями \^У були насамперед народи індоєвропейської мовної сім’ї. Культурна, економічна, мовна та демографічна експансії індоєвропейців багато в чому визначали світовий історичний процес протягом останніх 5 тис. років. Розквіт європейської цивлізації припав на другу половину нашого тисячоліття, чим певною мірою пояснюється індоєвропеїзація Північної та Південної Америки, Австралії, Сибіру. Отже, годі й говорити про наукову значущість вивчення проблеми походження індоєвропейців та пошуків їх прабатьківщини.
Таємниця походження народів індоєвропейської мовної сім’ї ось уже два століття хвилює вчених різних країн. Головна складність тут полягає насамперед у комплексності та міждисциплінарності проблеми, тобто необхідне залучення різних наук – лінгвістики, археології, первісної історії, етнології, палеогеографії, зоології, ботаніки, антропології та ін. Існує велика кількість літератури, написаної багатьма мовами народів світу щодо питань, звідки споріднені народи 5-4 тис. років тому заселили гігантські обшири між Атлантикою на заході, Індією на сході, Скандинавією на півночі та Індійським океаном на півдні.
Не маючи ілюзій щодо остаточного вирішення проблеми, спробуємо дати критичний аналіз сучасних наукових поглядів на походження індоєвропейців з позицій археології, з’ясувати роль стародавнього населення України в індоєвропеїзації Євразії.
Двісті років тому член верховного суду індії у Калькутті сер Вільям Джонс, читаючи книгу релігійних гімнів арійських завойовників Індії Ріг-вейду, дійшов висновку про спорідненість генетичних попередників сучасних індоєвропейських мов – санскриту, давньоперської, латини, давньогрецької, кельтської, готської. Цю справу продовжили лінгвісти. Глибоко досліджувалися як сучасні, так і мертві індоєвропейські мови (мал. 36). До найдавніших пам’яток індоєвропейської писемності належать священні гімни Рігведи. 97

ГЕРМАНСЬКА БАЛТІЙСЬКА
5. РОМАНСЬКА латина
6. ІНДІЙСЬКА
7. ІРАНСЬКА
італійська
а ГРЕЦЬКА
5. ФРІГІЙСЬКА \Ю. ІЛЛІРІЙСЬКА
11. ВІРМЕНСЬКА
ТІ. ТОХАГСЬ** ;
<¦ 13. АНАТОП^’
Н.
,10
¦Чг
ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА І прамова ‘
ч., Мал. 36. Генетичне дерево індоєвропейських мов

веди середини II тис. до н. є., записані пізніше санскритом, гімни Авести рубежу II-І тис. до н. є., протогрецька мова стародавніх Мікен XVI ст. до н. є., клинописи хетів Анатолії початку II тис. до н. є., тохарські священні тексти західного Китаю, готський переклад Біблії середини І тис. н. є.
Результатом столітніх зусиль лінгвістів була класифікація індоєвропейських мов наприкінці XIX ст. Індоєвропейська сім’я мов складається з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови (мал. 36, 37):
1. Германська: норвезька, шведська, німецька, датська, англійська, іс
ландська, а також готська.
2. Балтійська: литовська, латиська, а також прусська.
3. Слов’янська: польська, чеська, словацька, російська, українська,
білоруська, сербо-хорватська, болгарська, македонська.
4. Кельтська: ірландська, бретонська, гелльська, валлійська, а також
галльська.
5. Романська: португальська, іспанська, французька, італійська, про
вансальська, румунська, а також латина, умбрійська, оскська.
6. Індійська: хінді, уруду, мертва мова санскрит.
7. Іранська: перська, афганська, таджицька, осетинська, мертві мови -
давньоперська Авести, скіфська, сарматська, сакська.
8. Грецька: новогрецька, а також класична грецька та мікенська.
9. Фрігійська: мертві мови фракійська, гетська, дакійська та фрігійська,
батьківщиною яких було Нижнє Подунав’я (на карті не позначено).

10. Іллірійська: албанська, мертва мова іллірійська. ..,¦¦ ‘ ¦
11. Вірменська. ‘ ч ;’|
12. Тохарська. і
13. Анатолійська: мертві мови хетська, палайська, лувійська, лідійська.
Високий ступінь спорідненості індоєвропейських мов1 учені пояснюють
єдиним генетичним корінням – індоєвропейською прамовою. Близько 6 тис. років тому в якомусь обмеженому регіоні Євразії проживав народ, від мови якого походять усі індоєвропейські мови. Перед наукою постало завдання відшукати цю прабатьківщину всіх індоєвропейських народів та прослідкувати шляхи їх розселення.
Індоєвропейською прабатьківщиною лінгвісти вважають регіон, який займали носії індоєвропейської прамови до її розпаду в IV тис. до н. є. Він повинен відповідати природно-географічним, соціально-економічним та культурно-історичним характеристикам, відтвореним з допомогою лінгвістичного аналізу найдавніших спільних елементів різних індоєвропейських мов.
Методом так званої лінгвістичної палеонтології ученим вдалося реконструювати етапи формування індоєвропейської прамови. Спираючись на розробки Ф. Сосюра та А. Мейє, М. Д. Андрєєв [7] висловив припущення про три послідовні стадії її формування: бореальну, ранньоіндоєвропейську та пізньоіндоєвропейську.
Бореальна прамова була генетичною основою як індоєвропейської, так і алтайської та уральської мовних сімей. її базовий словник свідчить, що носії бореальної прамови проживали у помірній зоні серед хвойних лісів,
річок та боліт; були знайомі як з гірською місцевістю, так і з рівнинами, вкритими степовою рослинністю; вели рухливе мисливське господарство, полюючи на тварин методами колективного загону та індивідуального вистежування; знали рибальство та збиральництво їстівних рослин.
Бореальну прабатьківщину М. Д. Андреєв розміщує у широкій зоні Євразії, що тягнеться вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході. Пізніше на бореальному субстраті між Рейном та Дніпром сформувалися індоєвропейці, між Дніпром та Уралом – народи уральської сім’ї мов (угро-фіни), між Уралом та Алтаєм – алтайська мовна сім’я (тюрки, монголи). Важко погодитися з датуванням М. Д. Андрєєвим бореальної спільноти пізнім палеолітом, оскільки як природно-кліматичні, так і культурно-господарські реалії відповідають мезоліту (VIII-VI тис. до н. є.).
Ранньоіндоєвропейська мова свідчить, що її носії проживали у помірній зоні з різкоконтинентальним кліматом – холодними зимами і теплим літом. Жили як у гірській, так і в рівнинній місцевості, серед рік, боліт та хвойних лісів. Полювання із собакою, рибальство, збиральництво відігравали важливу роль у забезпеченні продуктами харчування. Чітко простежуються ранні форми землеробства та скотарства. Серед домашніх тварин фігурували корова, бик, вівця, коза, свиня. Спочатку їх утримували у загороді, потім з’явилося відгонне скотарство. Зароджується мотично-підсічне землеробство. Вирощували зернові. Носії ранньоіндоєвропейської прамови жили відносно осіло, знали човен, волокушу і навіть глиняний посуд. Це дає підстави датувати цю епоху неолітом (VI-V тис. до н. є.), на відміну від М. Д. Андрє-єва, що відносив її до більш раннього, мезолітичного часу.
Пізньоіндоєвропейську прамову на етапі, що передував її розпаду в IV тис. до н. є. на окремі мовні групи, реконструювали Т. В. Гамкрелідзе та В. В. Іванов [32] на основі аналізу спільної індоєвропейської пралексики.
Економіка праіндоєвропейців на час розпаду спільноти мала виразний скотарсько-землеробський характер з переважанням скотарства м’ясо-мо-лочного напряму. Серед домашніх тварин фігурували кінь, бик, корова, вівця, коза, свиня, собака. Культ коня та бика посідав важливе місце в ідеології. Праіндоєвропейці володілі досконалими методами обробки продуктів тваринництва: шкіри, вовни, молока.
Досить високого рівня досягло землеробство. Відбувся перехід від мотичного до ранньої форми орного землеробства, що характеризувало застосування рала чи сохи. Останню тягла пара волів. Вирощували ячмінь, пшеницю, льон. Урожай збирали серпами, молотили. Зерно мололи зер-нотерками та жорнами. Пекли хліб. Знали садівництво (яблуня, вишня, виноград) та бджільництво. Праіндоєвропейці виготовляли різноманітний глиняний посуд. Були знайомі з примітивною металургією міді, срібла, золота. Особливу роль відігравав колісний транспорт. У візки запрягали коней та биків. їм було відоме вершництво.
Значна роль скотарства зумовила специфіку суспільного устрою. Він характеризувався патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім’ї, мілітар-ністю. У суспільстві вирізнялися три прошарки: жерці, військова аристократія та рядові общинники – пастухи, землероби, воїни. Мілітарний дух відбився у будівництві перших укріплених поселень – фортець. Своєрідність духовного світу полягала у сакралізації війни, верховного бога-воїна та пастуха. Поклонялися зброї, коню, бойовій колісниці, сонцю-колесу (свастика), вогню.
Важливий елемент індоєвропейської міфології – світове дерево. Це свідчить, що їх прабатьківщина була лісистим краєм. Точніше локалізувати її допомагають назви рослин і тварин, відтворені лінгвістами у пізньоіндо-європейській мові. Рослини: дуб, береза, бук, граб, ясен, осика, верба, тис, сосна, горіх, верес, троянда, мох. Тварини: вовк, ведмідь, рись, лисиця, шакал, дикий кабан, олень-лось, дикий бик, заєць, змія, бобер, миша, риба, птиця, орел, журавель, ворона, тетерев, дятел, гуска-лебідь, барс-леопард, лев, мавпа, слон. Останні чотири екзотичні тварини не типові для європейською фауни, хоча леви та барси проживали на Балканах ще
2 тис. років тому. Слова, які позначають барса, лева, мавпу та слона, до
індоєвропейської прамови потрапили з Близького Сходу, ймовірно від
афразійців [32, с. 506, 510].
Отже, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабатьківщини відповідає помірній зоні Європи. Це дало підстави переважній більшості сучасних дослідників розміщувати її між Рейном на заході, Нижньою Волгою на сході, Балтією на півночі та Дунаєм на півдні [213; 217; 221; 219; 225; 218; 230; 214; 237]. Із цим регіоном збігається архаїчна індоєвропейська гідронімія [32, с. 945]. Виняток становлять лише східні території між Дінцем та Волгою, де індоєвропейські гідроніми невідомі.
Точніше локалізувати прабатьківщину дають можливість виявлені в індоєвропейських мовах сліди контактів з фінно-уграми, картвелами та людністю Близького Сходу (прахаттами, прахуритами, прасемітами, шумерами, еламцями). Лінгвістичний аналіз свідчить, що фінно-угри до їхнього розпаду в III тис. до н. є. запозичили у індоєвропейців значну кількість сільськогосподарської термінології (свиня, порося, коза, зерно, сіно, молот-сокира, золото та ін.). Різноманітна індоєвропейська лексика присутня у картвельських мовах (грузинській, менгрельській, сванській) [32, с. 877]. Особливо важлива наявність у мовах індоєвропейців лексичних паралелей
з мовами народів Близького Сходу.
Лінгвіст В. М. Ілліч-Світич [77] відзначав, що певна частина аграрної і тваринницької лексики була взята у прасемітів та шумерів. Як приклад таких запозичень із прасемітської дослідник називає слова: іаиго – бик, даіі o- коза, а§по – ягня, Ьаг – зерно, крупа, сіеЬпо – хліб, зерно, кепі – жорно, тесіи – мед, СОЛОДКИЙ, зекиг – сокира, папи – посудина, корабель, Ьазіег – зірка, зеріт – сім, кіаЬи – ключ та ін.
З мови шумерів індоєвропейці запозичили, за В. М. Іллічем-Світичем, слова: кой – корова, геисі – руда, аиезк – золото, акго – нива, сіиег – двері, Нког – гори та ін. [див.: 32, с. 272-276].
Однак особливо багато термінології тваринництва та землеробства, назв продуктів харчування, предметів побуту тощо індоєвропейці запозичили у
прахаттів та прахуритів, прабатьківщина яких розміщувалася в Анатолії, та у верхів’ях Тигру та Єфрату. С. А. Старостін [177, с. 112-163] вважає, що наведені В. Іллічем-Світичем корені кіаЬи, тесіи, акго, Ьаг та деякі інші є не прасемітські чи шумерські, а хатто-хуритські. Крім того, він наводить численні приклади хатто-хуритської лексики в індоєвропейських мовах. Ось лише деякі з них: екио – кінь, ка^о – коза, рогко – порося, Ьуеіепа – вовна, аиі§ – овес, Ьа§- – ягода, ги^Ьіа – жито (рожь), Ііпо – льон, киїо – кол, спис, §иегап -жорнов, зеї — село, сіпоіо – долина, агЬо – простір, ареал, іиег – сир м’який (творог), зиг – сир, ЬЬаг – ячмінь, репкие – п’ять та багато інших. Аналіз цих лінгвістичних запозичень свідчить, що відбулися вони в процесі безпосередніх контактів праіндоєвропейців з розвинутішими прахатто-хуритами не пізніше V тис до н. є. [177, с. 112-113, 152-154].
Характер мовних паралелей між праіндоєвропейською, праугрофінсь-кою, пракартвельською та мовами народів Близького Сходу переконливо свідчить, що вони є результатом безпосередніх сусідських контактів пра-індоєвропейської спільноти з прафінно-уграми лісостепів між Верхнім Дінцем та Уралом, прахартвелами Кавказу та вихідцями з Близького Сходу, тобто відшукувана прабатьківщина знаходилася десь між цими народами.
Пошуки індоєвропейської прабатьківщини мають драматичну двохсотрічну історію [154]. Відразу після відкриття Вільяма Джонса прабатьківщиною була проголошена Індія, а санскрит Рігведи – мало не батьком усіх мов. Вважалося, що завдяки м’якому клімату в Індії відбувалися демографічні вибухи, і індоєвропейське населення розселялося на захід до Європи та Західної Азії.
Однак незабаром виявилося, що мова іранської Авести не набагато молодша за санскрит, і пращури усіх індоєвропейців могли мешкати й у Ірані.
У 30-50-ті роки XIX ст. індоєвропейців виводили із Середньої Азії, яку тоді вважали “кузнею народів”. Ця версія живилася історичними даними про міграційні хвилі, що періодично котилися із Центральної Азії до Європи протягом останніх двох тисяч років. Це сармати й тюрксько-монгольські племена гунів, болгар, аварів, хозарів, печенігів, половців, татар, калмиків та ін. До того ж у цей час зріс інтерес європейців до Центральної Азії, оскільки розпочалася її колонізація росіянами з півночі та англійцями з півдня.
Бурхливий розвиток лінгвістичної палеонтології у середині XIX ст. виявив невідповідність Азії природно-кліматичним реаліям прабатьківщини. Реконструйована індоєвропейська прамова свідчила, що прабатьківщина розміщувалася у регіоні з помірним кліматом з відповідною флорою (береза, осика, сосна, бук тощо) і фауною (тетерев, бобер, ведмідь та ін.). Крім того, виявилося, що переважна більшість індоєвропейських мов локалізувалася не в Азії, а в Європі. Між Рейном та Дніпром концентрувалася переважна більшість давніх індоєвропейських гідронімів.
Більшість дослідників з другої половини XIX ст. вважають, що батьківщина розміщувалася в Європі. Вибух німецького патріотизму у другій половині XIX ст., зумовлений об’єднанням Німеччини Бісмарком, не міг не
вплинути на долю індоєвропеїстики, адже переважна більшість фахівців з цієї проблеми були на той час етнічними німцями.
Посилаючись на встановлений лінгвістами помірний клімат прабатьківщини, її починають локалізувати саме в Німеччині. Додатковими аргументами є північноєвропеоїдна зовнішність найдавніших індоєвропейців. Світле волосся і блакитні очі – ознака аристократичності як у арійців, за Рігве-дою, так і у стародавніх греків. Крім того, німецькі археологи твердили про безперервний розвиток на території Німеччини – від археологічної культури лінійно-стрічкової кераміки V тис. до н. є. до сучасних німців.
Апогеєм цих досліджень стала книга німецького археолога Г. Косини “Походження і поширення германців у доісторичний та ранньоісторичний час”, що вийшла друком 1926 р. і була використана нацистами як наукове обгрунтування своєї експансії на схід. Автор називає індоєвропейців індо-германцями і простежує за археологічними матеріалами добу неоліту та бронзи “14 колоніальних походів мегалітичних індогерманців на схід через Середню Європу до Чорного моря”. Ця псевдонаукова, заполітизована версія розселення індоєвропейців зазнала краху разом з Третім Райхом.
Разом із центральноєвропейською концепцією походження індоєвропейців народилася і південноруська. Прихильники цієї концепції вважали прабатьківщиною степи від Нижнього Дунаю до Волги. її фундатором по праву вважають видатного німецького вченого О. Шрадера. Його численні праці, що вийшли друком між 1880 та 1920 р., називають “енциклопедією індоєвропеїстики”. Заслуга дослідника полягає в тому, що він не лише узагальнив досягнення лінгвістів, а й проаналізував та розвинув їх із залученням нових археологічних матеріалів зі степових курганів Східної Європи. Лінгвістична реконструкція скотарського суспільства стародавніх індоєвропейців була блискуче підтверджена археологією. О. Шрадер вважав праіндоєвропейцями скотарів східноєвропейського степу III-II тис. до н. є. Оскільки індоєвропейські мови поширені в Європі та Західній Азії, тому, на думку О. Шрадера, прабатьківщина повинна була розміщуватися десь посередині, а саме – у степах Східної Європи.
Г. Чайлд у книзі “Арійці” [214] істотно розвинув концепцію О. Шрадера. На основі нових археологічних даних він переконливо показав, що найдавніші індоєвропейські скотарі з’явилися у східноєвропейських степах і саме звідси пішов імпульс до індоєвропеїзації усієї Євразії. Пізніше його погляди розвивали Т. Сулемирський, М. Гімбутас, Д. Меларі та ін.
У наш час чотири регіони претендують на право називатися індоєвропейською прабатьківщиною: Центральна Європа між Рейном та Віслою (Є. Мейєр, Г. Косина, П. Бош-Гімперо, Г. Девото), Близький Схід (Т. Гамкре-лідзе, В. Іванов, К. Ренфрю), Балкани (І. Д’яконов) та лісостепова і степова зони між Дністром і Волгою (Г. Чайлд, Т. Сулемірський, В. Даниленко, М. Гімбутас, Д. Мелларі, Ю. Павленко, Л. Залізняк). Частина дослідників об’єднують у прабатьківщину Центральну Європу зі східноєвропейськими степами до Волги на сході (А. Хейслер, В. Георгієв). Яка з цих версій вірогідніша?
Концепція походження індоєвропейців з Центральної Європи, а саме з територій між Рейном, Віслою та Верхнім Дунаєм, набула особливого поширення в першій половині XX ст. серед націоналістично налаштованих німецьких учених. Важливу роль у цьому відіграв факт збігу основного регіону індоєвропейської гідрономії з територіями поширення кількох археологічних культур (лінійно-стрічкової кераміки, лійчастого посуду, кулястих амфор та шнурової кераміки), що з V до початку II тис. до н. є. послідовно змінювали одна одну в Центральній Європі.
Індоєвропейський характер культур шнурової кераміки не викликає сумніву, їх генетичними посередниками, за останніми даними, були культури лійчастого посуду та кулястих амфор. Однак ми не маємо підстав називати індоєвропейською культуру лінійно-стрічкової кераміки, оскільки в ній відсутні реконструйовані лінгвістами визначальні індоєвропейські риси: скотарський напрям економіки, домінування чоловіка в суспільстві та мілітарний характер його, наявність військової еліти, фортець, культу війни, поклоніння зброї, бойовій колісниці, коню, сонцю, вогню тощо. Носії традицій лінійно-стрічкової кераміки належали неолітичній протоцивілізації Балкан, неіндоєвропейський характер якої описано вище.
Розміщенню прабатьківщини у Центральній Європі суперечить наявність в індоєвропейській прамові слідів тісних лінгвістичних контактів з пракартвелами Кавказу. Більшість сучасних учених вважають Центральну Європу батьківщиною шнурових культур ПІ-II тис. до н. є., що були пращурами північної гілки індоєвропейців: кельтів, германців, балтів, слов’ян. Однак батьківщиною всіх індоєвропейських народів цей регіон не може бути через те, що неможливо вивести від шнуровиків ні археологічно, ні лінгвістично індоєвропейців півдня (іллірійців, фракійців, греків, хетів, вірмен) та сходу (індоіранців). Шнуровики III тис. до н. є. не могли бути легендарними праіндоєвропейцями ще й тому, що у лісостепах та степах України індоєвропейці з’явилися раніше – наприкінці V тис. до н. є. (середньосто-гівська та ямна культури) (мал. 38).
Близький Схід не міг бути прабатькіщиною індоєвропейців, тому що був батьківщиною неіндоєвропейців – хуритів, шумерів та семітської сім’ї народів [32, с. 880]. Картографування індоєвропейських мов показує, що цей регіон був південною периферією їх поширення. Індоєвропейці (хети, лу-війці, палайці, вірмени) з’являються тут досить пізно – близько 3 тис. років до н. є., тобто вже після розпаду праіндоєвропейської мови в IV тис. до н. є. На відміну від Європи тут майже відсутні індоєвропейська гідронімія, половина рослин і тварин, що фігурують у праіндоєвропейській мові (осика, граб, липа, верес, бобер, тетерев, рись та ін.). Водночас в останній немає типових представників близькосхідної фауни та флори (кипарис, кедр тощо). Що стосується лева, барса, мавпи та слона, то вони виявилися запозиченими з прасемітської. Якби ці тварини були типовими для індоєвропейської прабатьківщини, то навіщо було запозичувати їх назву у південних сусідів? Праіндоєвропейці не могли мешкати на Близькому Сході й тому, що сильний вплив їх мови простежено у праугро-фінів, а це

Мал. 38. Індоєвропейці у III тис. до н. є.
Індоєвропейські культури: І – кулястих амфор; 2 – шнурової кераміки; 3 – середньостогівська; 4 – ямна; 5 – кургани зі степовим, надчорноморським поховальним обрядом у Подунав’ї.
Неіндоєвропейці: І – балканський неоліт; // – пракартвели; /// – праугро-фіни
вимагало тісних сусідських контактів з пращурами угро-фінів, батьківщину яких учені впевнено розміщують у лісостепах між верхів’ями Дінця та Уралом.
Припустивши, що індоєвропейці походять з Балкан, ми проігноруємо не лише їх лексичні зв’язки з угро-фінами, а й з картавелами Кавказу. Неможливо вивести з Балкан і східну гілку індоєвропейців – індоіранців. Індоєвропейські гідроніми відомі лише на півночі Балкан. Основна ж їх маса поширена за межами регіону, між Рейном та Дніпром. Походженню їх від балканських неолітичних землеробів суперечить і той факт, що поява перших індоєвропейців на історичній арені в IV-III тис. до н. є. збігається з аридизацією клімату, виділенням скотарства в окрему галузь та поширенням його на гігантських просторах Євразії і нарешті з колапсом самого землеробського неоліту Балкан. Що ж дає підстави деяким дослідникам вважати цей регіон прабатьківщиною індоєвропейців?
Колін Ренфрю вважає, що грандіозному лінгвістичному феномену поширення індоєвропейських мов повинен відповідати не менш масштабний соціально-економічний процес. На думку американського вченого, таким глобальним явищем у первісній історії континенту була неолітизація Європи. Мається на увазі розселення з Близького Сходу найдавніших землеробів та скотарів.
106
Факт міграції частини ранньоземлеробського населення з Близького Сходу на Балкани і далі в Європу не викликає заперечень. Однак чи було воно індоєвропейським, адже археологія свідчить, що з перших осередків на півдні Анатолії, у горах Загросу та в Палестині виростають не індоєвропейська, а хуритська, шумерська, еламська та прасемітська цивілізації. Саме в останніх мають прямі паралелі матеріальна та духовна культура, економіка неолітичних землеробів Балкан. їх антропологічний тип близький до неолітичних жителів Близького Сходу і суттєво відрізняються від антропології достовірних індоєвропейців, що проживали в III тис. до н. є. у Центральній Європі (культури шнурової кераміки) та в лісостепах між Дністром і Волгою (середньостогівська та ямна культури). Якщо неолітичне населення Балкан та Близького Сходу належало до південноєвропейського, або середземноморського, антропологічного типу (тонкокісні, низькорослі європеоїди), то згадані вище індоєвропейці були масивними, високими північними європеоїдами. Глиняні статуетки з Балкан, як правило, зображають людей з великим носом специфічної форми (мал. 39), який є визначальною рисою східносередземноморського антропологічного типу, за В. П. Алексеєвим [2, с. 224-225].

Мал. 39. Зовнішність трипільських землеробів (/) та протоіндоєвропейця (2):
І – трипільські глиняні статуетки; 2 – реконструкція за черепом з поховання у могильнику
/ – трипільські глиняні статуетки; 2 – реконструкція за черепом з поховання у
V тис. до н. є. в Надпорожжі
Прямим нащадком неолітичної протоцивілізації Балкан була мінойська цивілізація, що склалася на Кріті близько 2 тис. років до н. є. За М. Гімбу-тас, мінойське лінійне письмо А походить від лінійного письма неолітичних землеробів Балкан VI тис. до н. є. Дешифровка текстів мінойців показала,
що їх мова належала до групи семітських [219; 32, с. 912 968- 234 с 50]
Оскільки мінойці – нащадки балканського неоліту, тому останній ніяк не
міг бути індоєвропейським. Як археологи, так і лінгвісти дійшли висновку,
що до появи перших індоєвропейців у Греції в II тис. до н. є. тут проживали
неідоєвропейські неолітичні племена.
Отже, культурно, лінгвістично, антропологічно та генетично балканський
неоліт був тісно пов’язаний з неіндоєвропейською неолітичною цивілізацією Близького Сходу. Схоже, що велика кількість сільськогосподарських
термінів близькосхідного походження у праіндоєвропейській мові пояснюється інтенсивними впливами балканських землеробів, генетично пов’язаних з Близьким Сходом, на сусідні мисливсько-рибальські племена праіндоєвропеиців.
Деякі наукові дані, насамперед археологічні, дають підстави впевненіше
говорити про генетичні зв’язки балканського неоліту, зокрема його українсь-
кого прояву – трипільської культури, з конкретними неолітичними спіль-
нотами Близького Сходу. Однак для цього необхідно коротко зупинитися
на складних етнокультурних процесах, які розвивалися на Близькому Сході
р у 1А-IV тис. до н. є. В умовах тісних культурних контактів тут розвива-
; лося кілька етноісторичних спільнот, які першими перейшли до відтворю-
п ючого господарства і принесли його в сусідні регіони Азії, Європи, Афри-
, ки. Маються на увазі афразійська, хаттська, хуритська, еламо-дравідійська
‘ та інші етнічні спільноти [204, 80] (див. мал. 30).
Найдавніші афразійці археологічно фіксуються в X-IX тис до н є по всьому Східному Середземномор’ю: на Сінайському півострові, в Палестині, Сири, середній течії Євфрату. Поряд з мисливством, розвиненим рибальством ці люди займалися ускладненим збиральництвом і почали вирощувати ячмінь, пшеницю та розводити кіз і овець. Ця людність відома з розкопок пам яток натуфійської культури.
У VII–VI тис. до н. є. афразійці просуваються через Суецький перешийок до Північно-Східної Африки і започатковують берберську чадську ; єгипетську, кушитську групи народів. Від афразійців, що розселилися з , Палестини на південь в Аравію, веде свій початок арабська гілка семітів У цей час перш, землероби та скотарі Сирії та Палестини мігрували на схід у Месопотамію та на захід на о. Кіпр [204, с. 67, 77]. Нащадками найдавніших афразшських фермерів були біблійні семітські племена (ханаани амо-ритяни, моавітяни, амонітяни та ін.), аккадці, що завоювали 2370 р до н. є. Шумер у Месопотамії, фінікійці, а також сучасні євреї та араби (див. мал. 30).
На схід від річки Тигріс у передгір’ях Загросу розміщувався ще один центр зародження відтворюючого господарства. На його базі постала еламо-дравідійська етнічна група. В УІ-ІУ тис. до н. є. людність Загроських гір просунулася на схід. Вона заселила південь Середньої Азії, Іран та схід Індії [204, с. 991. У басейні Інду ці прибульці із заходу започаткували Ларапську цивілізацію. їхніми далекими нащадками є носії дравідійських мов, зокрема тамільської Південно-Східної Індії.
108
У Закавказзі та у верхів'ях річки Тигріс розташований ще один центр доместикації тварин та рослин. На його грунті сформувалася хуритська група народів, відома з пам'яток халафської культури V тис. до н. є. та куро-аракського енеоліту Закавказзя IV-III тис. до н. є. Стародавнім хуритам належать урартійські старожитності початку І тис. до н. є. Нащадками хуритів є сучасні чеченці, інгуші, лезгини та деякі інші народи Пів-нічно-Східного Кавказу.
Автохтонами Центрального Кавказу є картвели, коріння яких, за археологічними даними, сягає IV тис. до н. є. До картвельскої групи народів належать грузини, свани, менгрели, які населяють у наш час Центральний та Західний Кавказ.

Північно-Західний Кавказ населяють абхази, адигейці, кабардинці, абазинці, які є далекими пращурами корінної людності Анатолії хаттів. її переселення зі своєї батьківщини на схід у Кавказькі гори сталося досить пізно. Головною причиною був тиск на хаттів із заходу з боку войовничих індоєвропейських племен, які в III-II тис. до н. є. хвилями котилися з Балканського півострова до Малої Азії. Так, у III тис. до н. є. до Анатолії прийшли лувійці, потім палай-ці. У XVII ст. до н. є. хаттів підкорили хети. Хетську державу зруйнувала у XIII ст. до н. є. нова хвиля індоєвропейців з Балкан - вірмен. За ними із заходу йшли фрігійці, які у І тис. до н. є. створили в центрі Анатолії свою державу [79, с. 124]. Індоєвропейська експансія із заходу зумовила переселення частини хаттів на схід у район Кавказу.
Батьківщиною хаттів був південь Малої Азії, або Анатолії. Південноанатолійський центр зародження відтворюючого господарства відіграв провідну роль у неолітизації
Мал. 40. Розселення “айдавніших землеробів Європи (мал. 40). У попе- і тваринників у Європі в VII-V тис. до н. є. редньому розділі згадувалося
про дві хвилі ранньонеолітичних мігрантів, які в VII-VI тис. до н. є. прокотилися з Малої Азії на захід островами та узбережжям Середземного моря до Гібралтару, несучи протонеолітичну техніку обробки кременю, кераміку з імпрессо орнаментом, доместикованих кіз та овець. Пізніше, в
109
IV-II тис. до н. є., нащадки цих найдавніших переселенців з Південної Анатолії стали будівничими мегалітичних споруд Західного Середземномор’я та Атлантичного узбережжя Західної Європи. Серед мегалітів найпоширеніші дольмени, які відомі не лише у Західній Європі, а й на Північ-но-Західному Кавказі [119, с. 261-264, 292-294, 325].
До VI тис. до н. є. прахатти Анатолії та прахурити верхів’я Євфрату та Закавказзя становили єдину мовно-культурну анатолійсько-кавказьку спільноту. Мовна спорідненість сучасних басків та їхніх античних пращурів іберів Піренейського та етрусків Апеннінського півостровів з північнокав-казькими нащадками хаттів та хуритів (абхазами, адигейцями, чеченцями, інгушами та ін.) є результатом походження усіх цих народів від спільних анатолійсько-кавказьких пращурів VIII-VII тис. до н. є. [72, с. 216] (див. мал. 30, 31).
Отже, внаслідок міграції з Південної Анатолії до Середземномор’я найдавніших землеробів і тваринників у Південній Європі склався споріднений із стародавньою анатолійсько-кавказькою спільнотою етномовний пласт. Ця людність була творцем мегалітичної культури Європи IV-II тис. до н. є. і зійшла з історичної арени внаслідок експансії кельтів (ібери Піренейського півострова) та латинян (етруски Апеннін) у І тис. до н. є. Однак нащадки іберів – баски збереглися у передгір’ях Піренеїв до наших часів.
Провідний фахівець із стародавньої історії Передньої Азії І. М. Д’яконов [57, с. 16] вважав археологічно доведеним, що починаючи від неоліту до ранньої бронзи суспільство Балкан було типологічно подібне до гірськопери-ферійних суспільств стародавнього Близького Сходу. Аналіз господарства, домобудівництва, матеріальної та духовної культур, орнаментів, скульптури неолітичних культур Балкан, Нижнього Подунав’я, Правобережної України (Караново, Хамаджія, Боян, Гумельниця, Кукутені, Трипілля тощо) вказує на виразні малоазійські паралелі [190; 219; 154; 204; 127]. Про південноанатолійські генетичні корені Балканського неоліту свідчить його набір культурних рослин [204], типологія найдавнішої балканської кераміки [190], деякі дані гідронімії.
Отже, генетичний зв’язок балканського неоліту, а через нього і трипільської культури з південноанатолійським центром неолітизації дає підстави для припущення, що вищезгадані найдавніші землероби Балкан, Нижнього Подунав’я та Правобережної України в етномовному відношенні були споріднені з прахаттами. Саме цими зв’язками пояснюється наявність у Балкано-Дунайському регіоні архаїчної малоазійської гідронімії, яку виявили Т. Гамкрелідзе та В. Іванов [32, с. 862-863]. Про це свідчать також сліди лінгвістичних контактів праіндоєвропейців з прахаттами, які, на думку цих авторів, мали місце не пізніше IV тис. до н. є. Індоєвропейці під впливом балканського неоліту отримали деякі сільськогосподарські хатто-хуритські терміни [177, с. 152-154] разом з навичками землеробства і тваринництва.
Однак, як показав В. Ілліч-Світич [77, с. З-12], у праіндоєвропейській мові є значний пласт сільськогосподарської лексики й інших близькосхідних народів – прасемітів, шумерів, еламців. Ця близькосхідна термінологія перейшла до індоєвропейської прамови також із балкано-дунайського неоліту. Тому останній не був монолітно хаттським в етномовному розумінні. Напевно, було декілька різноетнічних хвиль неолітичних мігрантів з Близького Сходу на Балкани, що зумовило певну культурну строкатість балканського неоліту. Останній, мабуть, був започаткований і розвивався під впливом кількох споріднених близькосхідних етносів, серед яких домінували прахатти Південної Анатолії, але, вірогідно, мали місце прахуритсь-кі, афразійські, шумерські, еламські впливи. Це певною мірою стосується й трипільської культури Правобережної України як крайнього північно-східного прояву балканської єнеолітичної протоцивілізації. Під впливом останньої формувалися найдавніші праіндоєвропейці лісостепів Східної України (див. мал. 40).
Останнім часом дедалі більшого визнання у наукових колах отримують погляди О. Шрадера (1883) та Г. Чайлда (1926, 1950), які вважали, що перший імпульс до європеїзації Євразії пішов від найдавніших скотарів північнопричорноморських степів та лісостепів. Пізніше цю гіпотезу фундаментально обгрунтували та розвинули Т. Сулемірський [237], В. Дани-ленко [47], М. Гімбутас [219, 220], Д. Мелларі [230].
За цією версією, яка, на нашу думку, найбільш переконлива й аргументована, найдавніші індоєвропейці виникли на півдні України внаслідок складних історичних процесів, що привели до відокремлення скотарства в окрему галузь первісної економіки. У загальних рисах вони розглядалися у попередньому розділі. Там же показано, як внаслідок аграрної колонізації бал-канських землеробів були вичерпані резерви мотичного землеробства в Європі. Подальше поширення відтворюючої економіки у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення ролі скотарства. Цьому сприяла прогресуюча аридизація клімату, що вела до кризи землеробської економіки Балкан.
Виокремлення скотарства із змішаної землеробсько-скотарської економіки у самостійну галузь сталося на півдні України на кордоні зайнятих мотичними землеробами родючих чорноземів Правобережжя Дніпра та євпропейських степів, що з цього часу стали домівкою рухливих і войовничих скотарських народів. Отже, у IV тис. до н. є. територія України стала порубіжжям між осілими, миролюбними землеробами Європи та агресивними номадами євразійського степу. Це визначило її історичну долю на майбутні 5 тис. років – до XVIII ст.
Саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій північно-східний форпост – трипільську культуру – безпосередньо впливала на предків майбутніх скотарів – мисливців та рибалок лісостепових басейнів Дніпра та Дінця. Останні отримали від балканських нащадків найдавніших землеробів та скотарів Близького Сходу не лише навички відтворюючого господарства, а й близькосхідну сільськогосподарську термінологію, що простежена лінгвістами у мові праіндоєвропейців. їх локалізація у степах та лісостепах між Дністром та Нижнім Доном добре узгоджується з трьома головними напрямами праіндоєвропейських лінгвістичних контактів. На заході вони безпосередньо межували з носіями близькосхідної лексики, на північному сході – угро-фінської, а на південному сході – картвельської (див. мал. 35, 38).
М. Гімбутас розміщує прабатьківщину скотарства та його інодоєвро-пейських носіїв у Середньому Поволжі, з чим важко погодитись, адже скотарство народилося від землеробства в процесі виокремлення в самостійну галузь первісної економіки, тобто це могло статися тільки в умовах безпосередніх і тісних контактів з великими землеробськими спільнотами, такими як Балканський ранньоземлеробський центр близькосхідної цивілізації. Нічого подібного в Поволжі немає. Найближчий центр землеробства знаходився за 800 км на південь від Середнього Поволжя, за великим Кавказьким хребтом у басейнах Кури та Араксу. Якби перші скотарі запозичили відтворююче господарство разом із сільськогосподарською термінологією звідси, то остання була б картвельською. Однак значна кількість загальноіндоєвропейських скотарсько-землеробських термінів не кавказького, а близькосхідного походження, тобто вони були запозичені праіндо-європейцями у безпосередніх нащадків близькосхідних землеробів – неолітичного населення Балкан, зокрема трипільців.
Отримані від трипільців скотарські навички прижилися і швидко розвинулися у сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Стада корів та овець пересувалися у пошуках пасовиськ, що вимагало від скотарів рухливого способу життя. Це стимулювало швидке поширення колісного транспорту, а також приручення у IV тис. до н. є. коня. Постійні переходи у пошуках пасовиськ призводили до військових сутичок із сусідами та мілітаризації суспільства. У скотарів на відміну від землеробів не жінка, а чоловік є головною фігурою в сім’ї та роді, оскільки все життєзабезпечення лежить на пастухах та воїнах. Можливість накопичення худоби в одних руках створила умови для майнового розшарування суспільства. З’являється військова еліта. Мілітаризація зумовила будівництво найдавніших фортець, поширення культів верховного бога-воїна та пастуха, бойової колісниці, зброї, коня, сонця-колеса, вогню.
Ці ранні напівкочові скотарі залишили мало поселень, але величезну кількість могил. Археологи пізнають їх за так званим поховальним степовим комплексом (мал. 41). Найважливішими елементами такого комплексу є курганний насип, покладення небіжчика на спині з підгнутими ногами, посипання його червоною вохрою. В могили нерідко клали зброю (кам’яні бойові молоти та булави, грубі глиняні горщики, орнаментовані наколами та відбитками шнура, кам’яні антропоморфні стели). Нерідко в кутках могильної ями знаходять колеса, які символізували поховальний віз.
Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена конярів, що проживали у IV тис. до н. є. між Дніпром та Доном [186]. Від них походить ямна археологічна культура, носії якої просунулися з Північного Причорномор’я по степовій зоні на захід у Подунав’я, на південь у Передкавказзя та на схід у Поволжя, північний Казахстан і навіть далі до Алтаю (див. мал. 38).
112

Мал. 41. Культура індоєвропейців IV-III тис. до н. є.:
/ – підкурганне поховання ямної культури з дерев’яними колесами; 2-4 – зображення возів та колісниць; 5 – навершя конеголового скипетру; 6-7 – посуд культур ямної та шнурової кераміки; 8 – кам’яний бойовий молот; 9 – надмогильна стела; 10 – солярні знаки – символи сонця-колеса.
Небувале за розмахом розселення споріднених етносів на безкраїх степових обширах пояснюється їх рухливою скотарською економікою та наявністю колісного транспорту, тяглових тварин (кінь, бик), вершництва (мал. 42). Східна гілка ямників з часом трансформувалася в інші степові культури. Поступово поширюючись на південний схід, вони зайняли Середню Азію, під іменем аріїв вдерлися в середині II тис. до н. є. до Індії та Ірану (або Айріян, що означає “країна аріїв”). Тут їх священні гімни були записані у найдавніших у світі книгах Рігведі та Авесті, з вивчення яких 200 років тому почалося дослідження індоєвропейської проблеми [61].
Аридизація клімату та навала причорноморських скотарів наприкінці V-IV тис. до н. є. зумовили колапс землеробського неоліту Балкан. Він стояв на порозі цивілізації і характеризувався домінуванням землеробства, осілістю, немілітарним матрилінійним суспільством з високорозвиненою матеріальною та духовною культурою, що дістало відображення у досконалій та вишуканій кераміці та пластиці. Типовий приклад цієї високороз-виненої культури дають трипільські пам’ятки Правобережної України.
У IV тис. до н. є. на зміну миролюбним землеробам північних Балкан з Надчорномор’я приходять войовничі та рухливі племена скотарів з патрити*. кпить
Мал. 42. Поховання степовика ямної культури III тис. до н. є. з возом і
лінійним суспільством та відносно примітивною культурою [187]. У Подунав’ї археологи знаходять типові степові підкурганні поховання зі скорченими і посиланими вохрою кістяками. Антропологічні дослідження свідчать, що кочовики, які прийшли зі сходу, були високими на зріст, масивними північними європеоїдами. Антропологічно вони були споріднені з північно-надчорноморськими степовиками і в середньому на 10 см були вищі від місцевих південних європеоїдів Подунав’я [230, с. 240]. Осіле населення ховається за стінами фортець.
В результаті контактів місцевих розвинених землеробів з войовничими кочовиками у Подунав’ї виникла синкретична культура зі значною роллю скотарства в економіці й відносно примітивною культурою войовничих кочовиків (культури Баден, Усатове, Коцофені, Єзеро, Троя). З Подунав’я це населення просувалося у трьох основних напрямках: по Дунаю на захід рушили пращури кельтів, іллірійців, італіків, германців, балтів, слов’ян, на південь Балкан – предки греків, на південний схід в Малу Азію – палай-ці, лувійці, хети (див. мал. 38). Процесам розселення праіндоєвропейців з Південної України з IV-II тис. до н. є. присвячений наступний розділ.
Однак обмеження індоєвропейської прабатьківщини лише лісостепами України не дає пояснення, чому основний масив індоєвропейської гідронімії лежить у Центральній Європі та між Віслою і Середнім Дніпром. Не в’яжуться з Південною Україною і такі реалії прабатьківщини, як наявність, крім
114
лісів та степів, гір і боліт, поширення осики, буку, тису, вересу, тетеруків та бобрів. Ці елементи природи властиві прохолоднішим і вологішим регіонам Європи.
Позбутися цих суперечностей дає змогу припущення, що Україна була східним крилом індоєвропейської батьківщини. Напевно, найдавніші індоєвропейці сформувалися в IV тис. до н. є. у лісостеповому Подніпров’ї на основі культурної спільноти, що, судячи з поширення гідронімії, охоплювала помірну зону Європи від Дніпра до Рейну. Про виникнення такої єдності у V тис. до н. є. внаслідок міграції північних європеоїдів із Західної Балтії через Німецьку, Польську, Поліську низини до Лівобережжя Дніпра свідчать дані археології (див. попередній розділ).
До цього північноєвропейського антропологічного типу належать найдавніші індоєвропейці IV-III тис. до н. є., що на сході виростають з дніпро-донецької культури (середньостогівці, ямники), а на заході – з культури Ертебеле (культури лійчастого посуду, кулястих амфор, шнурової кераміки). Однак у останніх так само, як і у середньостогівців та ямників, простежується деяка грацілізація кістяка (потоншання кісток) порівняно зі своїми неолітичними пращурами. Це свідчить про формування найдавніших індоєвропейців з місцевої мисливсько-рибальської людності VI-V тис. до н. є. в умовах культурних впливів та деякого припливу більш грацильного неіндоєвропейського населення із землеробських центрів Нижнього та Середнього Подунав’я.
Археологічні дані про північноєвропеоїдний антропологічний тип ранніх індоєвропейців доповнюють письмові джерела та міфологія, які свідчать про світлу пігментацію індоєвропейців II тис. до н. є. Так, у Рігведі арійці характеризуються епітетом “Зуііпуа”, що означає “світлий, білошкірий”. Герої арійського епосу “Махабхарати”, як правило, мають очі кольору “синього лотосу”. За ведійською традицією справжній брахман повинен мати каштанове волосся й сірі очі. В “Іліаді” Гомера усі ахейці золотоволосі (Ахілес, Менелай). Ахейські жінки і навіть богиня Гера світловолосі. На єгипетських рельєфах часів Тутмоса IV (1420-1411 рр. до н. є.) хетські колісничі (маріану) мають нордичну зовнішність, на відміну від їхніх вірменоїдних зброєносців. У середині І тис. до н. є. до перського двору з Індії приходили світловолосі нащадки аріїв [105, с. 33].
Отже, можна припустити, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька, Польська, Поліська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. У VI-V тис. до н. є. ці обшири були заселені масивними північними європеоїдами з Прибалтики. В V тис. до н. є. на генетичній основі їх формується група споріднених неолітичних культур, що перебували під сильним впливом землеробської протоцивілізації Балкан, генетично пов’язаної з Близьким Сходом. Наслідком контактів з такою цивілізацією стала трансформація праіндоєвропейців у ранньоскотарське рухливе мілітаризоване суспільство. Виокремлення скотарства у самостійну галузь спочатку відбулося на південно-східному крилі праіндоєвропейців, тобто в лісостепах та степах України. Тому перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії походить саме звідси.
Мал. 43. Кам’яні антропоморфні стели індоєвропейських скотарів III тис. до н. е.
Степи Північного Надчорномор’я
Рухливі скотарі мігрують по степовій зоні як на схід до Азії, так і на захід на Балкани і в Центральну Європу (див. мал. 38). Разом з ними поширюється не лише праіндоєвропейська мова, а й весь ранньоскотарський культурний комплекс: відгонний тип скотарського господарства м’ясо-молочного напряму, колісний транспорт, тяглові тварини, вершництво, патрілінійний мілітаризований суспільний устрій, військова еліта, відповідні культи, степовий поховальний обряд, антропоморфні стели тощо (мал. 43, 44).

Мал. 44. Зображення бойової індоєвропейської колісниці
на могильній плиті II тис. до н. є., Швеція #
Однак цей процес не можна ототожнювати з прямим завоюванням пів-нічнонадчорноморськими скотарями степової зони Євразії і народів, що проживали там. З проникненням на територію сусідів агресивні номади змішувалися з місцевим населенням. Так, для середньодунайських курганів характерний степовий обряд поховань, однак знайдена у них кераміка істотно відрізняється від посуду з курганів півдня України. Відомо, що горщики ліпили жінки, тобто жіноча частина суспільства степовиків, що прийшли, дуже швидко поповнювалася місцевими представницями прекрасної статі. Це змінювало антропологічний тип, хоча мова та культура населення, що прийшло, залишалися панівними.
Ранньоскотарський культурний комплекс поширюється у Центральній Європі дещо пізніше, ніж у Північному Надчорномор’ї. Це дає підстави припускати можливість стимуляції процесу індоєвропеїзації Центральної Європи і формування культур шнурової кераміки певним імпульсом, що надійшов через Подунав’я з Північного Надчорномор’я. Справа полегшувалася спорідненістю північнонадчорноморських номадів з праіндоєвропей-цями території Німеччини, оскільки генетичною основою обох значною мірою була єдина культурно-антропологічна постмаглемезька спільнота V тис. до н. є.
Особливо велику роль відіграли північнонадчорноморські номади IV- III тис. до н. є. у формуванні східної гілки індоєвропейців – індоіранців. Дещо менше вони вплинули на генезу південних індоєвропейців (греків, іллірійців, албанців, хетів, вірмен), ще меншою мірою вони взяли участь у формуванні північних індоєвропейців (кельтів, германців, балтів, слов’ян).
За К. Ренфрю [234, с. 148-150], в результаті розселення мотичних землеробів з Балкан на зайнятих ними теренах автохтонне мисливське населення зникало практично безслідно. Це пояснюється вищим рівнем розвитку прибульців порівняно з аборигенами Європи, щільність яких була в 100 разів нижча. Тому регіони поширення близькосхідного за етнокультурними характеристиками балкано-дунайського неоліту слід виключити з територій зародження індоєвропейців. Останні мають глибоке європейське коріння, яке сягає мезоліту середньоєвропейських низин. За М. Д. Андрєєвим [7], цьому періоду формування праіндоєвропейців відповідає бореальна стадія розвитку праіндоєвропейської мови. На середньоєвропейських низинах історичний розвиток аборигенів Європи ніколи не переривався вторгненням неолітичних мігрантів з Балкан та Подунав’я.
Стосунки між неолітичною протоцивілізацією Балкан та аборигенами-мисливцями середньоєвропейських низин дещо нагадували відносини між розвиненою греко-римською цивілізацією та її варварською периферією. Аборигени розвивалися під потужним впливом цивілізації. Пізніше варвари захопили її терени, змішалися з її прямими нащадками, творячи синкретичні культури та етноси.
Інакше кажучи, індоєвропеїзація Карпатського басейну, Подунав’я, Бал-канського півострова в IV-II тис. до н. є. дещо нагадувала своєрідну реконкісту: витіснення автохтонами Європи балканських колоністів, які були нащадками близькосхідної неолітичної протоцивілізації. Згодом вони відіграли роль етнокультурного субстрату, на якому формувалися за участю індоєвропейських прибульців з півночі пращури греків, фракійців, іллірійців та інших народів Південної ЄврОпи.
Отже, праіндоєвропейці сформувалися на основі корінної північноєвро-пейської мисливсько-рибальської людності в умовах тісних культурно-генетичних контактів з північно-західною периферією близькосхідної цивілізації – неолітом Балкан. Колапс землеробської економіки стимулював небувале за розмахом поширення відгонних форм скотарства разом з індоєвропейською культурою їх перших носіїв.
Проблема індоєвропейської батьківщини далека від остаточного вирішення. Зазначене вище є, на нашу думку, найбільш аргументованою, але не єдиною сучасною науковою версією походження індоєвропейської сім’ї народів. Окремі позиції запропонованої концепції уточнюватимуться та змінюватимуться при надходженні нових фактів та залученні даних нових наукових дисциплін та методик.НАЩАДКРІ СКОТАРІВ ПІВНІЧНОГО НАДЧОРНОМОР’Я,
НА БАЛКАНАХ І У ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЄВРОПІ ТА ІНДІЇ
7 ґ азиваючи людність середньостогівської культури V-IV тис. ^ і 7 до н. є. найдавнішими індоєвропейцями, ми дещо спрощували справж-(V -Л. ню історичну картину. Поряд із середньостогівцями на півдні України 6 тис. років тому існували інші групи індоєвропейських скотарів. Найбільша з них – так звана азово-чорноморська лінія розвитку мідного віку України, за В. М. Даниленком (48, с. 87). Маються на увазі нижньоми-хайлівська, кеміобинська, майкопська культури, що між 4000 та 2000 р. до н. є. розвивалися у степах Північного Надчорномор’я, Приазов’я, Криму, Кубані, Передкавказзя. На їхнє формування, крім Трипілля, вплинули культури Кавказу. Якщо середньостогівці лісостепу розводили велику рогату худобу та коней, то згадані вище степові скотарі випасали насамперед овець. їх матеріальна культура відрізнялася від середньостогівської плоскодонним, округлотілим посудом з темною прилощеною поверхнею та домішкою товченої мушлі в глині, похованнями у кам’яних скринях, антропоморфними кам’яними стелами, слідами культу вогню тощо (мал. 45).
Археологічні матеріали підтверджують ьисновок лінгвістів, що в давнину була група споріднених індоєвропейських діалектів, а не єдина прамова.
З двома археологічними зонами праіндоєвропейців IV тис. до н. є. перегукуються дві групи індоєвропейських діалектів, виділених лінгвістами [32, с. 263, 895]. Палеолінгвістичний аналіз встановив основні етапи розпаду на окремі діалекти індоєвропейської прамови. Остання в IV тис. до н. є. складалася з двох згаданих вище діалектних масивів: північного анато-лійсько-тохаро-кельтсько-італійського та південного арійсько-греко-вірме-но-германо-балто-слов’янського. Археологи простежили шляхи розселення, найдавніших індоєвропейців з півдня України в епоху міді-бронзи. Останнім часом зроблено кілька спроб порівняти дані археології з реконструйованою мовознавцями схемою розпаду індоєвропейської мовної спільноти [67; 126].
Розселення найдавніших індоєвропейців з півдня України у V-III тис. до н. є. відбувалося трьома головними шляхами: південно-західним -
ТРИПІЛЛЯ
Мал. 45. Розселення індоєвропейців у IV-II тис. до н. є.
через Нижнє Подунав’я на Балкани та в Малу Азію, західним – долиною Дунаю до Центральної Європи та східним – лісостепами та степами Євразії до Монголії, Індії, Ірану. Простежені археологами хвилі індоєвропейської експансії з українського лісостепу узгоджуються із згаданими вище міркуваннями лінгвістів щодо послідовності розпаду індоєвропейської прамови.
Безкраї євразійські степи, починаючись на сході від Тихого океану, клином врізаються в Європейський материк. Український степ Північного Надчорномор’я – їх західний форпост. Однак вузька смуга степових ландшафтів тягнеться і далі в Європу басейном Нижнього та Середнього Дунаю. Цим степовим коридором хвилі кочовиків котилися на захід, починаючи з формування скотарства як окремої галузі первісної економіки, аж до пізнього середньовіччя включно. Оскільки першими носіями найдавнішої відгонної форми скотарства були індоєвропейські племена півдня України, саме їх міграція по Дунаю на захід принесла на Балкани не лише степову скотарську економіку, а й індоєвропейські культуру та мову.
Дані археології, антропології, лінгвістики, писемні джерела свідчать, що мінімум вісім хвиль індоєвропейських скотарів з Північного Надчорномор’я та Нижнього Подунав’я прокотилися Балканським півостровом та Анатолією в енеоліті та в епоху бронзи (кінець V-II тис. до н. є.). Пізніше зі сходу до Подунав’я просувалися не лише індоєвропейські (кімерійці, скіфи, сармати, готи), а й тюркські (гуни, авари, болгари, печеніги, торки, половці, татари) номади. Остання хвиля монгольських скотарів зі Сходу – калмики – дійшли у XVIII ст. лише до північно-західного Прикаспію.
Перші міграції надчорноморських скотарів на Дунай та на північ Бал-канського півострова сталися в часи виокремлення скотарства у самостійну галузь первісної економіки в енеоліті. Найдавніші скотарські племена принесли сюди так званий степовий, або праіндоєвропейський, культурно-господарський комплекс, в основі якого – відгонний тип скотарства.
Духовна культура визначалася наявністю верховного бога – пастуха та воїна, культом війни, зброї, колісниці, коня, сонця-колеса (свастики), вогню. Археологи розрізняють ці народи за так званим степовим поховальним обрядом, описаним вище (див. мал. 41).
Найпершими індоєвропейськими скотарями, які наприкінці V тис. до н. є. просунулися у Нижнє Подунав’я зі сходу, були середньостогівська та новоданилівська людності з лісостепового Подніпров’я [187, с. 11 -16]. Болгарські вчені висловлюють припущення, що найдавніших скотарів приваблювала дорогоцінна балканська мідь, яку вони вимінювали на знаряддя праці з високоякісного донецького кременю. Балкани у цей час займали нащадки вихідців з Близького Сходу, які створили тут високорозвинену землеробську протоцивілізацію. Просування в їх середовище перших племен індоєвропейських скотарів найкраще фіксується поширенням у Нижньому Подунав’ї характерної для Північного Надчорномор’я грубої сірої кераміки з домішками товчених панцирів черепашок, а пізніше шнурового орнаменту на глиняному посуді. Вони ж принесли сюди курганний поховальний обряд, бойові булави, конеголові кам’яні навершя скіпетрів. Ця найдавніша у Подунав’ї індоєвропейська людність, на думку Ю. В. Павленка [126, с. 72], була пращуром анатолійців (палайців, лувійців, хеттів), яких пізніше витіснили з Балкан на схід до Малої Азії (Анатолії) наступні хвилі надчорноморських індоєвропейців.
Після 4000 р. до н. є. зі степового Надчорномор’я на Нижній Дунай рушили скотарі, які залишили на півдні України поселення нижньомихай-лівського типу. Вони принесли із собою своєрідну кераміку з темною, прилощеною поверхнею, домішками товченої мушлі в глині та шнуровим орнаментом.
У другій половині IV тис. до н. є. з Північно-Західного Надчорномор’я до нижньодунайських степів просунулися племена усатівської культури. В цей час курганні поховання в Подунав’ї стають масовими, поширюються кам’яні стели надчорноморських типів (див. мал. 43). Розселення войовничих скотарів зумовило будівництво перших фортець, де під час нападів ховалися осілі землероби та ремісники (Єзеро в Болгарії, Троя на азійському узбережжі Дарданел).
Друга нижньомихайлівська і третя усатівська хвилі степовиків у Подунав’ї зародилися в середовищі південної, азово-чорноморської груп індоєвропейських скотарів півдня України. Внаслідок змішування прибульців з місцевими землеробами виникли синкретичні культури Чорнавода, Фолтешти, Єзеро тощо, людність яких, очевидно, була пращуром фракійців, греків та вірмен.
Наприкінці IV тис. до н. є. починається масова інвазія племен ямної культури з Північно-Західного Надчорномор’я на Нижній та Середній Дунай [187, с. 6-17]. Лише на річці Тисі в Угорщині нині налічують близько 3000 курганів з пізньоямним степовим поховальним обрядом. У них були поховані високі люди з масивними кістяками і досить широкими обличчями (північний європеоїдний антропологічний тип). Місцеві мешканці були далекими нащадками вихідців з Близького Сходу, мали зріст на 10 см менший, ніж степовики зі сходу і тендітнішу будову тіла (південні європеоїди східносередземноморського антропологічного типу) [230, с. 240].
Ця масова навала скотарів пізньоямної культури з Північного Надчор-номор’я збіглася з аридизацією клімату і призвела до остаточного колапсу балканського неоліту. Носії традицій пізнього етапу ямної культури Над-чорномор’я поширюються далеко за межі Подунав’я. Кургани зі степовим поховальним обрядом з’являються не лише на Нижньому, а й на Середньому Дунаї, на території сучасних Болгарії, Югославії. За участю ямників на Середньому Дунаї виникає баденська культура з виразними степовими рисами. У Подунав’ї починається доба бронзи.
Під тиском нових степовиків зі сходу нащадки другої і третьої хвиль індоєвропейців (пращури фракійців, греків, вірмен) просуваються далі на південь Балканського півострова, зайнятого нащадками близькосхідного за походженням балканського неоліту. Людність першої хвилі скотарів з Над-чорномор’я (праанатолійці) була витіснена на південь до Греції (пеласги*) та на схід до Малої Азії. Так, на початку НІ тис. до н. є. в Анатолії з’явилися перші індоєвропейці – палайці, лувійці, хети (див. мал. 45). Невдовзі вони заснували легендарну Трою, яка контролювала торговельні та міграційні шляхи між Балканами і Малою Азією.
Періодичне спалення Трої новими хвилями войовничих індоєвропейців з Балкан дало підстави археологам вважати, що в епоху бронзи в III-II тис. до н. є. було як мінімум чотири таких навали на Малу Азію [119, с. 29, 30], які зумовили розселення тут лувійців, палайців, хетів, вірмен, іонійців, дорійців, фрігійців.
Уперше індоєвропейці з’являються у Трої близько 3000 р. до н. є. Перший та другий шари міста, за М. Я. Мерпертом, уже індоєвропейські. Про це свідчать темна кераміка з накольчастим або прокресленим орнаментом, характерні шліфовані бойові молоти та булави з каменю, будівлі так званого мегаронного типу, імпорти олова з Чехії з метою виплавки бронзи [119, с. 29].
Спалення Трої II близько 2300 р. до н. є. свідчить про нову хвилю мігрантів з Подунав’я – лувійців. Приблизно у цей самий час перша індоєвропейська догрецька людність приходить з півночі Балкан до Греції (пеласги)*.
Прихід до Анатолії носіїв іонійського діалекту грецької мови стався близько 2000-1900 р. до н. є., що фіксується VI шаром Трої. Посуд тут дуже нагадує кераміку материкової Греції початку II тис. до н. є.
*Пеласги – найдавніші індоєвропейці півдня Балканського півострова. Згадуються в
давньогрецьких міфах.
Троя УІІа, мабуть, була тим містом, яке зруйнували пращури греків у Троянській війні близько 1200 р. до н. є. В єгипетських та близькосхідних письмових джерелах ця хвиля індоєвропейців з півночі зветься “навалою народів моря”. Вона дуже виразно простежується на археологічному матеріалі.

Мал. 46. Глиняний посуд мінойської (/) та трипільської (2) культур
Якщо у Подунав’ї перші індоєвропейські скотарі, за даними археології, з’являються наприкінці V-IV тис. до н. є., у Трої – на початку III тис. до н. є., то південніше, у материковій Греції – у першій половині III тис. до н. є. До цього часу на Балканах проживали далекі нащадки близькосхідної землеробської протоцивілізації. Як згадувалось вище, у VI-IV тис. до н. є. ця людність займала не лише весь Балканський півострів, а й лісостепову смугу України до Дніпра (Трипілля). Однак під тиском найдавніших скотарів – праіндоєвропей-ців з півдня України – нащадки близькосхідного землеробського неоліту поступово відступили на південь Балкан, у Пело-понес. Близько 2000 р. до н. є. вони започатковують блискучу мінойську цивілізацію на о. Кріт (мал. 46). З приходом індоєвропейців на Балканах починається епоха бронзи. Відбувся різкий перелом у культурі. З’явилася бронза, ліпна, чорна, лощена кераміка, яка дещо нагадує посуд нижніх шарів Трої. Перші індоєвропейці просунулися в Грецію внаслідок навали пізніх ямників на Дунай після 3000 р. до н. є.
Більш упевнено можна говорити про прихід з півночі носіїв найдавнішого
грецького діалекту – іонійського, що стався близько 2000 р. до н. є. Найяскравішим елементом матеріальної культури найдавніших індоєвропейцS

у мікенські часи грецька культура ввібрала від мінойського Кріту досягнення передової цивілізації Східного Середземномор’я. Високий розвиток останньої пояснюється її глибокими історичними коренями. Зародилася вона близько 10 тис. років тому на Близькому Сході внаслідок винайдення відтворюючих форм економіки – землеробства і тваринництва.
Кінець ахейському пануванню в Греції поклала навала дорійців з півночі близько 1200 р. до н. є. Відтоді тут почалася ранньозалізна доба. Відповідно до хвиль індоєвропейців з півночі бронзова доба Греції поділяється на три головні періоди: ранньоелладський, або догрецький, – 2600-2000 рр. до н. є.; середньоелладський, або іонійський, – 2000-1500 рр. до н. є.; пізньоелладський, або ахейський, – 1500-1100 рр. до н. є.
Дослідники не мають єдиної думки щодо причин завоювання дорійцями мікенської Греції, однак визнають участь у цих процесах індоєвропейських племен з Подунав’я. А. Бартонек [19, с. 261] пояснює прихід дорійців на південь Балкан колапсом мікенської цивілізації. Основою її економіки була морська торгівля, яка нерідко межувала з піратством. У XIV-XIII ст. морські походи ахейців за здобиччю набули масового характеру. Результатом саме такого грабіжницького походу було зруйнування Трої близько 1200 р. до н. є., описане Гомером у VIII ст. до н. є.
У цей час численні воєнні конфлікти сталися і всередині мікенського світу між окремими ахейськими центрами, тому ахейські міста XIV-XIII ст. оточені потужними фортечними мурами. Усі ці потрясіння зумовили колапс високорозвиненої мікенської цивілізації. Як наслідок племена дорійців, що проживали на північно-західній периферії мікенського світу, близько 1200 р. до н. є. заселили Центральну та Південну Грецію. На південь дорійців посунула нова хвиля індоєвропейців з Подунав’я.
Археологам вдалося відшукати докази міграції первісної людності Центральної Європи на південний схід, яка і підштовхнула племена дорійців рушити на південь. Останнім часом археологічно простежені також шляхи міграції індоєвропейських племен Нижнього Подунав’я та Північно-Західно-го Надчорномор’я на південь. Частина дослідників вважає вищезгадану “навалу народів моря” масовою міграцією войовничих індоєвропейських племен на південь у Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря. Дорійці, що зайняли майже всю Грецію, були лише одним з багатьох учасників широкого міграційного потоку індоєвропейців у Середземномор’я.
У цей самий час до Малої Азії з Балкан просунулися правірмени, які, на думку І. М. Д’яконова, зруйнували гомерівську Трою та Хетське царство [81, ч. 2, с. 194, 195]. Інші племена прокотилися східним узбережжям Середземного моря, захопивши Кіпр та Палестину (біблійні філістимляни). З великими труднощами фараону Рамзесу III вдалося зупинити навалу на кордоні Єгипту. Рештка “народів моря з півночі” розселилася по середземноморських островах до Сицилії та Корсики включно.
Результатом цієї навали були загибель Мікенської та Хетської цивілізацій і певний регрес суспільства. На зміну розвиненим, так званим палацовим цивілізаціям, що увібрали надбання стародавньої культури Близького Сходу, до Греції та Малої Азії повернулися елементи первісного, патріархально-общинного ладу з досить примітивною, варварською культурою. Почалися “темні віки” грецької історії, які завершилися у VIII ст. до н. є. новим сплеском цивілізації у Греції.
Переконливі археологічні докази участі населення Північно-Західного Надчорномор’я у “навалі народів моря” на Грецію, Кріт, Малу Азію, Сирію зібрав В. І. Клочко [88, с. 10-17]. Мається на увазі населення сабати-нівської культури, яке в XIV-XII ст. до н. є. проживало у степах між Нижнім Дніпром та Дунаєм. Властиві пам’яткам Надчорномор’я наконечники списів дрімайлівського типу, кинджали красномаяцького типу, дволопасні наконечники стріл, рештки круглих дерев’яних щитів, наконечники списів характерної форми знайдено в археологічних шарах, пов’язаних з індоєвропейською навалою у Малій Азії (Троя), Сирії (Угарит), на Кріті, Родосі, Кіпрі, в материковій Греції (мал. 47). З аналогічними круглими щитами, списами і короткими мечами зображені воїни “народів моря” на рельєфах з Луксору (Єгипет) (мал. 48). Ця зброя не має аналогій серед зброї Близького Сходу, але дуже типова для Північного Надчорномор’я кінця II тис. до н. є. Тут знайдено не лише готові вироби, а й значна кількість ливарних форм для їх виготовлення. Короткі дволезові мечі красномаяцького типу мають дуже давню історію у Північному Надчорномор’ї. їх прототипи знайдено в похованнях надчорноморських скотарів першої половини II тис. до н. є.
У результаті грандіозної міграції “народів моря” зброя північно-надчорно-морських типів опинилася на острові Сардинія. Тут знайдено бронзові статуетки воїнів з круглими щитами та короткими дволезовими мечами, аналогічні відкритим у похованні біля с. Борисівки на Одещині [88, с. 16] (мал. 49).

Мал. 47. Бронзова зброя “народів моря” та форми для їх виготовлення з Північного Надчорномор’я (/, 2, 6, 7, 10-13) та Середземномор’я (3-5, 8, 9,14),
за В. І. Клочко

Мал. 48. Давньоєгипетські рельєфи із зображенням воїнів “народів моря”, озброєних мечами красномаяцького типу, списами та круглими щитами з Луксеру (/)
та з Міднет Хабу (2)
Отже, маємо всі підстави твердити, що у дорійській навалі на Грецію, Малу Азію та інші регіони Середземномор’я взяли участь племена сабати-нівської культури Північного Надчорномор’я.
Міграція індоєвропейських номадів з українських степів та лісостепів на захід тривала і в ранньозалізну добу. Це засвідчують археологічні дані щодо просування у Подунав’я та Центральну Європу в І тис. до н. є. кімерійців, скіфів, а у перших століттях нашої ери – сарматів та готів.
Західний шлях розселення індоєвропейців проходив з Північного Надчорномор’я долиною Дунаю на захід до Центральної Європи. Саме так у IV-III тис. до н. є. в Європу зі сходу потрапили далекі пращури кельтів, італіків (пралатинян), германців, балтів, слов’ян. Однак цей шлях порівняно з вищеописаними південно-західними археологічними методами простежується гірше. На його верхньодунайському відтинку поки що невідомі достовірні пам’ятки індоєвропейських степовиків зі сходу. І це незважаючи на те, що на Середньому Дунаї у басейні Тиси відомо близько 3000 могил зі степовим поховальним обрядом, аналогічним пізньоямному Північного Надчорномор’я.
Однак за 400 км на захід від Тиси в Південній Німеччині, у так званій баальберзькій культурі, яка брала участь у формуванні індоєвропейської культури шнурової кераміки, знову з’являються певні степові риси [230, с. 249], тобто ймовірно, що нащадки північнонадчорноморських номадів, просуваючись на захід долиною Дунаю, досягли його верхів’їв і вплинули на формування культур з керамікою зі шнуровим орнаментом (шнуровиків), далекими нащадками яких були кельти, італіки, германці, балти, слов’яни, тим більше, що скручений мотузок чи шнур як необхідний атрибут скотарства та посуд з його відбитками з’явилися у середньостогівських племен півдня України на 500 років раніше, ніж у шнуровиків та їхніх попередників Німеччини.
Переважна більшість сучасних учених вважають найдавнішими індоєвропейськими культурами Центральної та Західної Європи не шнуровиків (3000-1800 р. до н. є.), а їхніх генетичних попередників: культуру лійчастого посуду (4000-2800 р. до н. є.) та кулястих амфор (3500- 2500 р. до н. є.). Ці генетично споріднені спільноти розвивалися між 4000 та 1800 р. до н. є., послідовно змінюючи одна одну на теренах між Рейном і Середнім Дніпром.

Мал. 49. Бронзові статуетки з о. Сардинія. Воїни “народів моря” зі щитами’та мечами, аналогічними знайденим поблизу с. Борисівни на Одещині ‘ ь’
Маємо деякі археологічні дані про вплив південноукраїнських номадів на ранні індоєвропейські культури Центральної Європи задовго до початку формування шнурових культур наприкінці III тис. до н. є. Можливо, цей вплив почався ще наприкінці V тис. до н. є., коли в Подунав’я зі сходу просунулася людність середньостогівської культури (перша хвиля індоєв-ропеїзації Балкан), а у Центральній Європі формувалася культура лійчастого посуду. Давно помічені виразні паралелі між нижньомихайлівськими племенами Надчорномор’я та культурою кулястих амфор Середньої Європи. Маються на увазі плоскодонний, округлотілий посуд з домішкою товченої-мушлі в глині й темною прилощеною поверхнею, поховання у кам’яних скринях, сліди культури вогню тощо.
Оскільки нижньомихайлівські пам’ятки на кілька століть старші від найдавніших решток культури кулястих амфор, тому вона формувалася в умовах впливу азово-чорноморської зони індоєвропейських степовиків, а не навпаки. Цей вплив, вірогідно, здійснювався шляхом міграції нижньоми-хайлівців, кеміобинців, усатівців з Північного Надчорномор’я долиною Дунаю далеко на захід, тобто згадані вище друга і третя хвилі індоєвропейців у Нижньому Подунав’ї між 4000 та 3500 р. до н. є. докотилися до Центральної Європи і вплинули на формування культури кулястих амфор. Ця культура була головним генетичним підґрунтям індоєвропейської культури шнурової кераміки, яка зароджувалася наприкінці IV тис. до н. є. у Центральній Європі. Не виключено, що на формування шнуровиків також впливала нова навала індоєвропейських номадів з Надчорномор’я на Верхній Дунай. Мається на увазі вищезгадана міграція у Подунав’я пізніх ямни-ків близько 3000 р. до н. є. (четверта хвиля індоєвропейців на Дунаї). Виразні елементи степового культурного комплексу (кінь, віз, шнуровий орнамент, степовий поховальний обряд тощо) дали підстави віднести шнуровиків до найдавніших індоєвропейців Західної Європи.
Незважаючи на складність проблеми, маємо достатньо даних припускати, що шнуровики Центральної Європи початку II тис. до н. є. були далекими пращурами кельтів, італіків, іллірійців, германців, балтів, слов’ян. Німецький лінгвіст Г. Крає, вивчаючи лексику цих народів та європейську гідронімію, дійшов висновку, що у II тис. до н. є. у Центральній Європі існувала етнолінгвістична спільнота, яка була спільним пращуром вищезгаданих індоєвропейських етносів.
В. В. Сєдов [157, с. 18-36] ототожнює її з областю археологічних культур полів поховальних урн, яка в XIII-VIII ст. до н. є. існувала між Тисою та Рейном (див. мал. 45). Ця спільнота постала на більш давній культурі курганних поховань, поширеній на тих самих територіях у XV- XII ст. до н. є. Остання через так звану унетицьку культуру (XVIII-XV ст. до н. є.) була генетично пов’язана зі шнуровиками Центральної Європи.
Носії культури полів поховальних урн (давньоєвропейці, за Г. Крає) здійснили експансію у різних напрямках – на північ Піренейського півострова, на атлантичне узбережжя, в пониззя Лаби, Подунав’я, на Апенніни. Висловлено припущення, що це населення взяло участь у так званій навалі “народів моря” наприкінці II тис. до н. є. на Егеїду та Близький Схід [119, с. 65].
Культура полів поховальних урн поступово трансформувалася у Гальш-тат (VIII-V ст. до н. є.). Західний Гальштат, що займав території від Верхнього Дунаю до півночі Піренейського півострова включно, переважна більшість учених вважає пракельтами. Безпосередньо на його основі постає Латен (V-І ст. до н. є.), який був культурою історичних кельтів. Володіння залізною зброєю стимулювало експансію войовничих кельтських племен в усіх напрямках. У V-III ст. до н. є. вони інтенсивно просуваються на Піренейський півострів, заселений вихідцями з Північної Африки іберами, рухаються через Альпи на північ Апеннінського півострова, на Британські острови, в Ірландію, Ютландію, на схід до Дунаю, Балкани і навіть до Малої Азії [119, с. 243].
Східний Гальштат, що у VIII-V ст. до н. є. був поширений на Середньому Дунаї та на заході Балканського півострова, є культурою, залишеною іншим індоєвропейським народом – іллірійцями [119, с. 202]. У III-І ст. до н. є. вони були романізовані римлянами. Нащадками іллірійців є сучасні албанці. На схід від іллірійців у Трансільванії, на Нижньому Дунаї жила інша індоєвропейська людність – фракійці. По Дністру вони межували зі. скіфами.
Найдавнішою германською культурою вчені вважають ястрофську, яка у VI-IV ст. до н. є. існувала в Данії та Північній Німеччині. Постала вона в процесі інфільтрації на північ вищезгаданих давньоєвропейців культури полів поховальних урн та гальштатських впливів. У результаті впливу давньоєвропейців на місцевих пращурів шнурової культури наприкінці І тис. до н. є. сформувався балтський етнос [119, с. 337, 366]. На думку В. В. Сє-дова [157, с. 31], слов’яни теж генетично пов’язані з давньоєвропейцями через підкльошову культуру території Польщі. її залишили нащадки лужицької культури Польщі, яка була північно-східним варіантом археологічної спільноти полів поховальних урн Центральної Європи.
Досить популярна серед дослідників ще одна версія генетичного зв’язку слов’ян з давньоєвропейцями, що залишили культуру полів поховальних урн. Вона вказує на генетичний зв’язок від останньої через тшинецько-комарівську, білогрудівську, чорноліську, підгірцівську культури Північно-Західної України до праслов’янської зарубинецької культури Подніпров’я.
Безкраї степи та лісостепи, що простяглися від Північного Надчорно-мор’я на схід до Тихого океану, створили сприятливі умови для міграції індоєвропейських скотарів у східному напрямку. Ще у IV тис. до н. є. середньостогівські племена лісостепового Лівобережжя Дніпра просунулися на Дон та Волгу. Ямна культура, яка постала на їхньому грунті у НІ тис. до н. є., поширилася в Заволжі, Північному Казахстані й досягла Алтаю. В алтайських степах та в Мінусинській котловині сформувалася так звана афанасіївська культура. За антропологічним складом населення, матеріальною культурою це були індоєвропейські скотарі-ямники, але з деякою місцевою господарською та культурною специфікою. На думку українського археолога В. М. Даниленка [47, с. 234], тохари Східного Туркестану були нащадками афанасіївських племен III тис. до н. є. (див. мал. 45).
У II тис. до н. є. у лісостепах та степах Євразії від Дніпра до Алтаю постала зрубно-андронівська індоєвропейська спільнота. На думку переважної більшості дослідників, ці напівкочові скотарські племена були пращурами східної, іранської гілки індоєвропейців [12, т. 1, с. 473]. Поширюючи скотарський тип господарства, андронівська людність просунулася з Північного Казахстану на південь і заселила Середню Азію. Саме це населення було тими легендарними аріями, які в середині II тис. до н. ати за воду з малозабезпечених і пенсіонерів проплачує бюджет через субсидії, і це складає, щонайменше, 6 мільйонів грн. на рік. Звідки ж узялися 14 мілн. грн. людського боргу за воду?!
Колись письменник Оноре де Бальзак заселявся до готелю. Його попросили підписати зобов’язання: якщо підпалить готель, то сплатить 6000 франків компенсації. Бальзак був хлоп з гумором, приписав ще три нулі, і пояснив хазяїну:
- Мес’є, у мене немає ні шести тисяч, ні шести мільйонів франків. Однак, погодьтеся, що остання сума тішить вас більше…
Мабуть, і Водоканальське начальство тішиться все зростаючою сумою міфічної людської заборгованості: було 5,36 млн., стало – 14 мільйонів. Хоча аналіз споживання води через лічильники доводить, що 134 тисячі павлоградців при реальній добовій нормі 100 літрів можуть спожити за рік 4.891.000 кубометрів води на суму 7.776.690 гривень. Щоб це визнати і запровадити потрібен лише здоровий глузд. А це у монополістів водо-, газу-, тепла і прочих благ постачальників є найбільшім дефіцитом. Разом із совістю…

Леонід Романюк.

Тече вода каламутна
Весна видалася не дощова. Добре видно, чому не витікають з міста в річку штучні водойми: і ті, що приховані у підвалах під багатоповерхівками; і відкриті – біля СШ №9, по колишній вул. Гражданській, понад насипом вул. К. Маркса, як іти на залізницю… Видно, наскільки вище рівень калюж над рівнем стоку у дренажних рівчаках і які саме перепони стримують воду.
Побував я на місці виливу води в річку з дренажної канави, що йде від Козлячого понад Приточилівкою до Вовчої. Висота водоскиду у місці виливу – понад метр і шлюз на протиповіневій дамбі не працює.
Ті 34 “активісти”, яким набридло по-жаб’ячому кумкати серед багнища, звернулися до міської влади ще восени, просили відвести воду з завищеного дренажного рівчака, перед яким вже утворився рукотворний ставок по вул. Полтавській, Московській. У Частині ІІ-й повідомляємо, що депутати відгукнулися “положитєльно” – “положилі на ето мокроє дєло” аж 10 тисяч гривень. Скажімо чесно, це замало, але й того “в натуральном вираженії” поки що не видно. Коли вже наш роман-опупєя з водою триває, то натякніть, в якій частині – оптимістичний фінал?

Леонід Романюк 45].
Головні боги аріїв – Індра, Сурья, Агні, Яма. Індра – це божество бурі, грому, блискавки, війни; Сурья – сонця, Агні – вогню, Яма – підземного царства мертвих.
Арії були вогнепоклонниками і спалювали померлих. У Рігведі описано складний поховальний ритуал, в якому відбилися їх релігійні уявлення і поєднувалися елементи поклоніння вогню, сонцю, священній бойовій колісниці, коню, зброї, священній корові тощо. Цей обряд був детально

Мал. 50. Арійська бойова колісниця XVII-XVI ст. до н. є., за В. Ф. Генінгом.
Синташта, Південний Урал

досліджений археологами не в Індії, а на Південному Уралі. Тут розкопано могильник та поселення аріїв Синташта, які датуються XVII-XVI ст. до н. є., тобто часом, що безпосередньо передував їх вторгненню до Індії [34]. Поховальний обряд могильника Синташта є живою ілюстрацією до арійських ритуалів, докладно змальованих у Рігведі та Авесті (мал. 52). Синташта – ще один неспростовний доказ приходу аріїв до Індії та Ірану саме з євразійських степів, а не з Близького Сходу, як вважають деякі дослідники.
На час завоювання Північно-Західної Індії в середині II тис. до н. є. арії являли собою групу невеликих племен, які гуртувалися у нестійкі союзні об’єднання. Основою їх суспільства була патріархальна сім’я на чолі із старшим чоловіком. Кілька споріднених сімей утворювали граму, що із санскриту перекладається як “селище”, “община”. Саме від цього кореня походить українська “громада”.
Общини аріїв рухалися зі своїм скотом та багажем на возах у пошуках пасовиськ та угідь для вирощування ячменю. На одному місці затримувались не більш як на півроку, щоб зібрати врожай. Грами нерідко ворогували між собою за пасовиська та джерела води. Тому словом “грама” позначав-

Мал. 51. Поховання праарійця у кам’яній скрині з глиняним горщиком та дерев’яною ритуальною чашею з Надпорожжя
ся також військовий загін. Війна була звичайною, повсякденною справою аріїв. Позначалася вона буденним словом, що перекладалося із санскриту як “боротьба за корів”.
Кілька сусідніх общин утворювали плем’я (віс), яке очолював цар (раджа). До його функцій входили організація племені, захист та розширення меж племінної території, магічні офірування. Найближчою до раджі особою був його домашній жрець (пурохіта). Влада царя обмежувалася народними зборами (саміті), що буквально означає “сходка”. Поганого царя могли скинути на таких зборах і обрати іншого [148].
Мал. 52. Реконструкція арійського поховального обряду, за В. Ф. Генінгом.
Синташта, Південний Урал

За Рігведою, крім шудр (завойованого населення), в Індії було ще три . варни, або касти, на які поділялися завойовники-арії: брахмани, кшатрії та вайші. Брахмани – це жерці; кшатрії – воїни, правителі; вайші – общинники, пастухи, хлібороби, ремісники. Символом брахмана була дерев’яна чаша для офірувань; кшатрія – колісниця та зброя (лук, стріли, панцир, сокира), вайшів – ярмо та плуг.
Скіфи, що прийшли в українські степи з Ірану близько 2700 р. тому, були безпосередніми нащадками аріїв. За легендою, вони походили від трьох царів (Ліпоксая, Арпоксая та Колоксая), що поділили між собою золоті плуг, ярмо, сокиру та чашу, які нібито впали з неба. Можливо, частка “ксай” в іменах легендарних скіфських царів походить від слова “кшатра”, що у перекладі із санскриту означає “влада”. Звідси пізніші “кесар”, “кайзер”, “цар”. Ця легенда, як і розкопки скіфських курганів, свідчить, що суспільство скіфів, як і аріїв Стародавньої Індії, поділялося на три класи-варни.
Цей кастовий поділ зародився у далеких предків аріїв та скіфів у степах України ще 5000-4000 р. тому. У курганах III-II тис. до н. є. серед бідних поховань рядових общинників трапляються багаті – складної конструкції, засипані червоною вохрою, де знаходять зброю (бойові сокири-молоти, булави, наконечники стріл) та колеса возів. Відомі могили жерців, в яких знайдено культові речі, в тому числі дерев’яні чаші для офірувань.
С. Наливайко бачить сліди кастового поділу суспільства стародавніх індоаріїв у фольклорі українців. Згадка про жерців-брахманів збереглася у виразах “рахманна земля”, “рахманний кінь”, “постимося як рахмани”, “рахманський Великдень”. Назва вайші походить від санскритського “віс” (слов’янське “весь”) – сільська громада з її землею. Вже згадувалося, що у санскриті є і прямий аналог слову громада – “грама”, тобто сільська община. На думку С. Наливайка, українські прізвища Цар, Царук, Царенко, Сай, Сайко, Саєнко однокореневі з “кшатрій”, а Шудря – з “шудра”.
Рігведа та Авеста, як найдавніші великі писемні джерела індоєвропейської культури, дають змогу реконструювати культурний комплекс, який властивий усім народам індоєвропейської мовної спільноти, а не лише їх східній індоіранській гілці. Крім згаданого вище тричленного поділу суспільства, до нього належать своєрідна організація професійних воїнів, культ воїна-вовка, бойовий пояс, червоний колір як символ війни, військової верстви та жалю, міфологія, пантеон богів тощо. Докладніше деякі з цих елементів розглядатимуться у наступних розділах.
Через фрагментарність археологічних даних описана вище історія просування індоєвропейців на Балкани, в Анатолію, Індію та Іран поки що у багатьох аспектах дискусійна. Остаточне їх висвітлення – справа майбутнього. Розселення індоєвропейських скотарських племен не слід розуміти як серію переможних завойовницьких походів чи короткочасних масових міграцій. Не виключаючи цих акцій, більшість дослідників вважають, що індоєвропейська експансія відбулася насамперед у формі поступової інфільтрації скотарів у середовище сусідніх племен.
ІНДОЄВРОПЕЙСЬКІ ЕЛЕМЕНТИ У КУЛЬТУРІ УКРАЇНСЬКОГО ЮЗЩТЖ
ҐІ ґ аявність архаїчних елементів у традиційній українській куль-^ Г~і турі відзначали багато дослідників. Ми обмежимося розглядом (_/ ./. деяких аспектів козацького культурного комплексу, що перегукуються з праіндоєвропейською традицією, вперше письмово зафіксованою в Рігведі. Спробуємо відшукати генетичні корені таких елементів українського козацтва, як кобзарство, “оселедець”, червона китайка, малиновий прапор, бойовий пояс, козак-характерник.
Кобзарство відіграло величезну роль у формуванні національної самосвідомості українців. Його головна функція – прославлення козацького війська та його ватажків, виховання молоді, збереження традиції. За змістом та формою це явище має прямі паралелі в європейській лицарській культурі [61, с. 163-180]. Лицарські ватаги у середньовічній Європі супроводжували поети-співці: барди, скальди, трувери, менестрелі, трубадури. Безпосередній пращур кобзарів у Київській Русі – дружинний співець Боян, “що свої віщі персти на живії струни накладав, – вони вже самі князю славу рокотали”. Билини мають прямі паралелі як у козацьких думах, так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Короля Арту-ра, Карла Великого та хрестових походів [73].
Поети-співці лицарської слави – невід’ємний елемент військового культурного комплексу більшості індоєвропейських народів у середні віки. Так, ядром середньовічної армії іранців були воїни-гурки (тобто вовки). На бій їх надихав поет, читаючи перед строєм поему Фірдоусі “Шах-наме”.
Безпосереднім пращуром бардів, скальдів, труверів, кобзарів був Гомер з безсмертними епосами Іліадою та Одіссеєю, що описують події кінця II тис. до н. є. Епос Гомера типологічно, стилістично, жанрово є підмурком військово-лицарської поезії середньовічної Європи, в тому числі кобзарських дум.
Традиція індоєвропейської військової поезії своїм корінням сягає арійських гімнів Рігведи. У аріїв існував культ слова, яке вони наділяли фізичною силою. Сила вождя і його війська прямо залежала від кількості священних гімнів, складених і прочитаних поетом-жерцем цього вождя. Крім того, вважалося, що боги відкривають істину поетам-брахманам (ріші). Стародавні арії вірили, що ріші самі не створюють поетичних картин, а лише переливають у слова істину, що відкривають їм боги в момент божественного натхнення. Поет-брахман впадав у натхненний стан теж з волі богів і з допомогою священного наркотичного напою сооми. Тому військові поети ріші у Рігведі виступають як посередники між богами та людьми [148, с. 479-482].
Віра у божественне походження поетичного таланту та натхнення – один із найбільш стійких стереотипів європейської поезії. Скальди стародавніх вікінгів склали величезну кількість віс – віршів на славу варязьких конунгів. Вважалося, що віс збільшував не лише славу, а й фізичну силу вождя та його війська. Конунги винагороджували скальдів сріблом та золотом, що, як і слово, мали магічну силу. Відбувалося своєрідне передавання частини сили та удачі вождя скальду-дружиннику. Щоб зберегти силу та щастя, так би мовити, у матеріалізованому вигляді, нерідко скарб закопували у землю або ж просто топили в болоті чи морі [45, с. 146-150].
Корені таких стосунків між військовим вождем та скальдом простежуються у Рігведі. Арії вірили, що ріші без достойної винагороди вождя не лише збідніє, а й втратить свій божественний поетичний дар. Навіть в сучасній Індії брахмани, працюючи вчителями, лікарями, юристами чи науковцями, отримують не платню, а винагороду [99, с. 97]. Тому гроші, що давали кобзарям за виконання дум, слід розцінювати не як платню чи милостиню, а винагороду за виконання містичних гімнів. Принаймні так було у давнину.

Мал. 53. Зображення хетського воїна на стіні гробниці фараона Хо-ремхеба, близько 3400 років тому

Не менш архаїчним елементом культури українського козацтва був “оселедець”. Подібну зачіску мали стародавні вірмени, осетини, скандинавські вікінги, руський князь Святослав, кельти Західної Європи. Кольоровий гребінь сучасних панків наслідує стародавній кельтський “оселедець”. Два пасма волосся бачимо на голові хетського воїна, зображеного на гробниці фараона Хорем-хеба, що правив у Єгипті 3400 років тому (мал. 53). До п’яти “оселедців” носили на голові представники різних релігійних груп Індії. Пригадаймо зачіски кришнаїтів на вулицях сучасного Києва.
“Оселедець” був поширений і у східних сусідів індоєвропейців – народів алтайської мовної сім’ї. Наприклад, хухоль носили монголи у XIII ст.
Ще недавно казахські хлопчики мали на голові пасмо волосся, що нібито єднало дитину з богом. Не виключено, що цю зачіску перейняли народи уральської мовної сім’ї у процесі її формування у II тис. до н. є. від індоєвропейців казахських степів. Про запозичення окремих елементів індоєвропейського культурного комплексу тюрками свідчить археологія [99].
Червона китайка та малиновий козацький прапор теж мають дуже давню історію. Рештки червоного поховального покрову археологічно зафіксовані в могилі отамана Івана Сірка, що помер 1680 р. Під червоною китайкою ховали в Україні навіть у XVIII ст., але тільки козаків.
Безпосередні пращури козаків дружинники Київської Русі теж любили червоне. Це колір переважної більшості стягів, корогв та значків княжої дружини на мініатюрах давньоруських літописів. І у літописах, і в “Слові о полку Ігоревім” безліч згадок про червені щити, корогви, стяги, княже крзно. І це загальноіндоєвропейська військова традиція. Червоний бойовий одяг носили спартанці та воїни Риму. У плащах такого кольору йшли на бій кельти та стародавні перси. Археологічні рештки свідчать, що скіфи та сармати теж фарбували бойовий панцир та зброю в червоне.
Стародавні арії були, як зазначалося, вогнепоклонниками. Червоне полотнище символізувало бога вогню Агні. Беручи червоний прапор у бій, арії вірили, що на їхньому боці воює сам Агні та інші боги. Бойовий клич “З нами бог” був не абстрактною формулою. Оскільки арії спалювали померлих, то червоний колір був також кольором жалоби. Тому перед спаленням воїна вкривали червоним [148, с. 452-457; 99, с. 96, 70-77]. В одяг такого кольору людину вдягали перед стратою. Міфологія зображує бога потойбічного світу Яму в червоному одязі. Кольором військової верстви кшатріїв був саме червоний.
В індоарійській культурній традиції відродження також символізується червоним кольором. Досі перед весіллям або народженням дитини в Індії люди фарбують у червоний колір стопи ніг, кисті рук, голову.
У багатьох похованнях так званої катакомбної культури півдня України кістки стопи, кистей рук, черепи похованих нерідко бувають густо посипані червоною вохрою. Взагалі на півдні України під курганами розкопано тисячі поховань IV-II тис. до н. є. Померлих клали в могилу в скорченій позі й густо посипали червоною вохрою – прообразом козацької китайки. Все це стає зрозумілим, якщо вважати цей регіон прабатьківщиною індоєвропейських народів, у тому числі індоаріїв. Численні підкурганні поховання степової та лісостепової України мідно-бронзової доби, що належать людності середньостогівської, ямної, катакомбної, зрубної культур, залишені найдавнішими індоєвропейцями та їхньою східною гілкою – індоіран-цями.
Отже, червоний колір в індоєвропейській традиції є символом війни, воїнів, військової аристократії, а також жалоби та відродження. Його культурно-історичні корені простежуються археологічно з IV тис. до н. є. в українських степах, які були індоєвропейською та індоіранською прабатьківщиною. Тому немає підстав виводити малиновий (червоний) козацький прапор від кольору польського прапора, нібито дарованого запорожцям королем Стефаном Баторієм наприкінці XVI ст. Водночас нелогічно вважати малиновий (червоний) прапор національним стягом Української держави, адже червоне знамено було військовим символом усіх індоєвропейських народів.
Загадковим було те, що пращури індоаріїв IV-II тис. до н. є. на півдні України клали померлих у могилу в скорченій позі з підігнутими руками та ногами. Пояснення знаходимо у Рігведі. Арії вірили, що при похованні покійний повинен лежати, як дитина в лоні матері, й чекати свого нового народження. Щоб надати тілу померлого відповідної пози, його зв’язували. Тому бога підземного царства Яму арії звали “тим, хто зв’язує померлих”, і зображували з мотузкою в руці.
Головним божеством аріїв, за Рігведою, був Індра, озброєний палицею-ваджрою. Що це за зброя – невідомо. Однак у індоаріїв її запозичили північні сусіди – угро-фіни. Вони називали палицю Індри васара, або вечер, маючи на увазі молот чи сокиру. Індра був богом-громовиком, прообразом богів-громовиків багатьох індоєвропейських народів: Зевса – греків, Юпітера – римлян, Тора – германців, Перуна – слов’ян, Перку-на – балтів та ін. Усі ці боги були нібито озброєні кам’яними молотами-сокирами, які у балтів та слов’ян ще недавно називалися “перуновими стрілами”, або “перуновими молотками”. Саме так литовські та російські селяни XIX ст. називали кам’яні сокири-молоти доби бронзи, коли випадково знаходили їх на своїх полях. Ці молоти з просвердленим отвором є типовим елементом культури праіндоаріїв, що лишили на півдні України величезну кількість курганів III-II тис. до н. є.
За арійською міфологією, Індра вбив молотом-ваджрою змія Врітру, який не давав текти рікам. Через труп Врітри протекла ріка Дану. Врітра у перекладі з праіранської означає “запруда”, а Дніпро в давнину називали Данапром. Оскільки пращури індоаріїв походять з півдня України, чи не міг міф про Врітру виникнути як пояснення походження Дніпрових порогів?
Ще одним стійким елементом військової культури індоєвропейських народів був обряд побратимства. Відправляли його по-різному. Кров тварин наливали у посудину, куди побратими занурювали руки, змішували власну кров із землею, притулялися ранами один до одного, обмінюючись цінними дарами, найчастіше зброєю. М. І. Костомаров вважав побратимство характерною рисою української історії від Київської Русі до козацьких часів. На Січі цей обряд набув більш цивілізованого вигляду. Два козаки йшли до церкви і священик освячував їх побратимство. Рівні козаки зверталися один до одного “братчику, брате”, січовиків називали “козацьке братство”.
Побратимство воїнів – архаїчна загальноіндоєвропейська традиція. Принаймні Геродот уже 2500 років тому так описує цей обряд у скіфів, прямих нащадків аріїв Ірану: “До великої посудини вливають вина і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п’ють з чаші” (мал. 54). У козацькій міфології добре відомий образ воїна-вовка [68, 61 ]. Це козак-чарівник, який обертається вовком-сіромахою, якого не беруть ні кулі, ні холодна зброя.
Слова “сіромаха”, “сірома”, “Сірко” мають виразну “вовчу” етимологію. Те саме можна сказати й про імена Вовк, Вовчик, які пізніше стали побутовою формою давньоруського імені Володимир. Поширення цих імен в українців, як і в інших індоєвропейських народів, свідчить, що воїн-вовк був звичним, не ворожим персонажем стародавнього суспільства. Так, вовчу етимологію мають іранські імена ІзЬраі^а, Шагкпад; німецькі УоіГ, ВЄОУОІІ, УЄГУОІГ; сербсько-хорватські Уико Ьгаі.Уикіотіі, Уикотіг, Уикоуоі (воїн-вовк), Віеіоуик, ОоЬгоуик, Мііоуик та багато інших.

Мал. 54. Обряд побратимства у скіфів. Зображення на золотій бляшці з кургану Куль-Оба, Крим,
IV ст. до н. є.

У міфології стародавніх римлян вовк фігурує як священна тварина бога війни Марса [8, с. 95].
О. Н. Трубачов [193, с. 41-45) відзначав культ воїна-вовка у кельтів Західної та Центральної Європи античної доби. Так, у кельтській сазі, яка, на думку фахівців, відображає події двохтисячолітньої давності, до ірландського героя звертаються зі словами: "О, пес, вправний у ратній боротьбі!" або "О, пес, бойовий!".
У середині І тис. до н. є. відбулася експансія кельтів з Галії через Центральну Європу в Карпатський басейн. Уздовж південного кордону розселення германських племен на схід рухалися войовничі кельтські племена боїв та вольків-тектосагів (вовків-мандрівників) [193, с. 41[. Чи не були ці войовничі мандрівні вовки загонами кельтських молодих воїнів-вовків, які здійснювали походи, аналогічні бальцям, пращурам осетин?
За О. Н. Трубачовим, кельти-вовки у Трансільванії змішалися з місцевою людністю і передали їй свій вовчий етнонім. Так з'явилися відомі всім волохи. Кельтами вважав останніх і П. І. Шафарник.
Археологічні, історичні та фольклорні джерела свідчать про поширення образу воїна-вовка у міфології багатьох індоєвропейських народів. З курганів початку II тис. до н. є. поблизу міста Тріалеті на Кавказі походять срібні чаші з численними зображеннями вовків. На одній з них вирізьблена процесія чоловіків у вовчих масках з кубками в руках. У центрі композиції на троні піддеревом сидить божество у вовчій масці з кубком. Поруч з богом лежать два вовки (мал. 55).
Ці зображення на чаші віком майже 4000 р. є детальною ілюстрацією до міфу про бога воїнів-вовків Одина, якому поклонялися вікінги Північної Європи 1000 р. тому. За давньогерманським епосом, Один бенкетує у потойбічному світі з воїнами-героями, які загинули в бою. Він сидить у вовчій масці на троні під світовим деревом, пригощає вовкоподібних воїв вином, годує двох священних вовків, що лежать біля трону [178, с. 35-40; 8].
Про воїнів-вовків стародавніх германців писав римський історик І ст. н. є. Тацит [85, с. 384]. У скандинавських сагах вони фігурують як “берсеркри” (ті, хто перевтілюється у ведмідів). Перед боєм воїн вживався в образ звіра, надягаючи шкуру вовка, намисто з ікол хижака, а також з допомогою наркотичних напоїв та ритуальних танців. Звіроподібні воїни йшли першими у бій, ревучи та виючи по-вовчи. Вони гризли зубами щити, жахаючи ворога. Скандинавські саги сповіщали, що берсеркра не можна вразити залізом (лише сріблом чи осиковим колом). Тому, йдучи в бій, вони скидали лати і навіть одяг. Вважалося, що вночі берсеркри обертаються на справжніх вовків. Саме так у Європі виникли масові легенди про песиголовців, вовкулаків-перевертнів (мал. 56).

Мал. 56. Зображення воїна-вовка на бронзовій платівці з шолома VI ст., Швеція

У міфології кожного народу індоєвропейської мовної сім’ї можна знайти згадки про воїнів-вовків. Так, у билинах київського циклу читаємо: “Заревів Ілля Муромець по-звіриному…”, “Обернувся Вольга лютим звіром…”
Особливо багато згадок про воїнів-вовків у “Слові о полку Ігоревім”: “Скочив од них лю-
тим звіром опівночі з Білгорода, окутався у синю імлу”; “Всеслав-князь людям суд чинив, Князям городи городив, а сам вночі вовком бігав”.
“Повість временних літ” під 1097 р. сповіщає: “Яко бисть полунощі і встав Боняк, від’їхав’ від вої і почав вити вовчськи і вовк одвися йому і почаша вовки виті мнозі”, або: “Дружина спить та Волхв не спить. Він обернеться сірим вовком”. -
“Вовк” і давньоруський “волхв” – одне слово. Власне, це германське “июії” у давньоруській транскрипції, адже латинська {кирилицею передається двома літерами – “хв” (наприклад, Хведір).
Маємо багато даних, що у давніх індоєвропейців молодь проходила ініціацію, насамперед військовий вишкіл, у таємних чоловічих громадах, які за своєю організацією нагадували вовчу зграю і, як правило, так і називалися. Наприклад, у стародавніх осетинів військова дружина та зграя вовків мали одну назву.
Величезною подією у житті кожного чоловіка було посвячення у справжні воїни. Це відбувалося на початку зими під час Вовчих свят, коли вовчі зграї особливо активні й небезпечні для людей. У цей час на небі горять сузір’я Великого та Малого псів. Зрозуміло, чому в різних індоєвропейських народів саме два вовки супроводжують богів війни. За Рігведою, два пси, народжені священною собакою Самарою, супроводжують арійського бога Яму. Два священні вовки – постійний атрибут германського Одина [178, с. 35-40], а пізніше святого Юра. Два вовки нібито бігли перед військом Чингіз Хана:
“Їде Тугарин-та Змієвич,
Попереду біжать-та два сірі вовки”.
Уперше зображення двох священних вовків з’являється на кам’яних стелах північночорноморських степів 5000 р. тому (Сватово, Керносівка). Це є ще одним свідченням того, що індоєвропейська міфологічна традиція значною мірою сформувалася в українських степах.
Осередком культу вовка було Полісся. Саме тут, за Б. О. Рибаковим, найбільше поширені казки та легенди про богатиря, народженого собакою, – сукина сина, Сучича, Сученка. Ще 2500 р. тому Геродот писав, що неври Полісся взимку на кілька днів перетворювалися на вовків. Вовчі свята відбувалися під час зимового сонцестояння, коли колядували у вовчих шкурах [150, с. 583-584].
Саме у цей час юнака обв’язували бойовим поясом зі зброєю і він ставав справжнім дорослим воїном-вовком. Ще донедавна селяни Данії вірили, що людина, яка надягала металевий пояс або ошийник, стає вовком [85, с. 116].
Індоіранці 3000 р. тому посвячували юнака у воїни саме в такий спосіб [99, с. 85]. Перехід хлопчика до стану дорослих чоловіків-воїнів розцінювався як його друге народження. За Тацитом, так само після навчання у вовчих чоловічих громадах посвячували у воїни свою молодь і стародавні германці І ст. н. є. У Європі обряд обв’язування юнака поясом з мечем був основою ритуалу висвячення у лицарі аж до пізнього середньовіччя [85, с. 336].
В Україні бойовий пояс був відомий вже 5000 р. тому. Разом із різноманітною зброєю він обов’язково присутній на кам’яних зображеннях індоєвропейських воїнів, що мешкали в українських степах 5000-3000 р. тому (мал. 57). Наприклад, більшість кам’яних статуй кімерійських воїнів, що жили у Надчорномор’ї близько 3000 р. тому, являють собою кам’яний стовп з вибитим на ньому поясом з різноманітною зброєю. На стелах неіндоєвропейських народів Надчорномор’я, зокрема половців, бойовий пояс або повністю відсутній, або ж зображений дуже невиразно, як другорядний елемент.
У княжі часи воїн, чарівник-волхв чи просто чоловік обертався вовком, обв’язуючи себе священним поясом – наузом. Вовкулака повертав людську подобу, коли знімав цей обрядовий пояс. У повчанні проти поганства Кирила Туровського XII ст. читаємо: “Согреших, наузи в’язах на себе і к волхвам, к чародеям ходих…”..На срібному браслеті XII ст. з Городища на Галичині зображено такого вовка-перевертня, обв’язаного орнаментованим поясом-наузом [150, с. 725-735].
Мал. 57. Кам’яні антропоморфні стели з Північного Надчорномор’я, III-І тис.

Такий обрядовий пояс згадується в українському фольклорі. За переказами, чоловіка перетворюють на вовка, обв’язавши заговореним перевеслом, ликом чи ременем. Якщо цю пов’язку зняти, вовк знову стане людиною. Під вовчою шкірою вбитого вовкулаки нібито знаходили шкіряний пояс.
Бойовий пояс праіндоєвропейців зберігся до наших часів у традиційному одязі корінних мешканців Карпат – гуцулів. Це черес – широкий шкіряний чоловічий пояс, багато оздоблений металом, тисненням, пристосований для носіння топірця, ножа, кресала, люльки, грошей тощо. Як відомо, гуцульський юнак ставав справжнім леґенем, коли батько дарував йому черес.
Отже, у багатьох індоєвропейських народів простежується міфологічний комплекс вовкулаки. Це воїн-дружинник, що часом обертається вовком, чаклун, звичайна зброя його не бере, а лише срібна чи осиковий кілок. Вовкулака носить бойовий пояс, п’є перед боєм наркотичну рідину. Певні аналогії цьому комплексу бачимо у фольклорному образі козака-¦ характерника.
Між українським козацтвом та воїнами-кшатріями Рігведи простежується багато паралелей. Зокрема, згідно з легендою після поховання І. Сірка руку отамана сім років возили із Запорозьким військом, що робило його непереможним [153, с. 113-119]. Зв’язок руки з військовим культом простежується і в інших індоєвропейських народів. Геродот свідчить, що скіфи, офіруючи богу війни Аресу полонених, відтинали їм праві руки. “У заколотих жертв відрубують праві плечі з руками і кидають їх у повітря…” Зроблену з дерева правицю несли поперед римського легіону як військовий штандарт. Епос осетин, нащадків сарматів, розповідає про героя Бартраза, що як доказ перемоги приніс матері відрубану праву руку ворога [56, с. 190]. Ще у XIX ст. осетини приносили з війни відрубані правиці переможених ворогів. Усі ці звичаї стають зрозумілими, якщо згадати, що, за Рігведою, сама каста воїнів-кшатріїв виникла з відтятих рук першолюдини Пуруші, що була принесена богами у жертву.
З Рігведою перегукуються деякі аспекти традиційної української культури. Пращури аріїв, що мешкали в українських степах 5000-4000 р. тому, займалися, як зазначалося, відгонним скотарством. Відкриття весняного випасу мало велике значення для річного господарського циклу й супроводжувалося різними ритуальними діями. За Рігведою, худобу гнали на весняну пашу гілкою священного дерева паласа. Воно виросло з пір’їни птаха, який ніс з гір на землю священну рослину соому. Арії вірили в очисну силу вогню, і ці обряди включали елементи поклоніння священному полум’ю. В українських селах у давнину худобу після зими виганяли на пашу між двома багаттями гілками свяченої верби. Гуцульські пастухи обходили стадо з тліючою головешкою, взятою із священного вогнища. При цьому читали спеціальні молитви та заклинання. Селяни так само, як і стародавні арії, вважали, що вогонь очищає тварин, захищає від диких звірів та нечисті [31, с. 77-80], що гілка священного дерева збільшує молочність корів, плодючість худоби, забезпечує повернення стада без втрат з літніх пасовиськ. На Святого Юра українські, білоруські, литовські, латиські пастухи влаштовували у степу чи лісі ритуальну трапезу, на місці якої залишали їжу богам. Ці обряди, що нагадують священні ритуали Рігведи, добре збереглися у карпатських гуцулів.
Отже, багато архаїчних елементів козацької культури, як і української традиційної культури взагалі, мають дуже глибокі історичні корені, що сягають праіндоєвропейських часів. Багато з них простежуються у культурній традиції арійської Рігведи, що почала формуватися 6000-5000 р. тому в українських степах. Сліди деяких з цих архаїчних рис є у культурі інших народів індоєвропейської мовної сім’ї.
Між традиційними культурами народів індоєвропейської та алтайської мовних сімей також простежуються паралелі. Так, у тюрків та монголів у давнину були поширені культ воїна-вовка, бойового коня, військова символіка червоного кольору, співці бойової слави акини, чоловіча зачіска “оселедець”. Це пояснюється давніми і тісними контактами двох мовних сімей. За даними М. Д. Андреєва [7], у мезоліті 10 000-7000 р. тому ці народи входили до єдиної бореальної культурно-лінгвістичної спільноти. У III-II тис. до н. є. вплив індоєвропейців на пращурів тюрків та монголів різко посилився у зв’язку з експансією східної індоіранської гілки індоєвропейців зі степів Східної Європи на схід до Алтаю та Монголії. Саме від цих прибульців мисливські суспільства Алтаю запозичили навички скотарства та пов’язані з ним елементи рухливого побуту степовиків-номадів, наприклад портативне житло – юрту та одяг вершника (шаровари, кафтан) [99], а також згадані вище елементи культурної традиції.РРСЖШЮ
СКІФО-САРМАТСЬКА
ДОБА У ПЕРВІСНІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

трансформувалися і консервативніші суспільства лісостепової та степової України.
Визначальний внесок у вивчення скіфсько-сарматської доби в Україні зробила київська школа скіфологів. (О. І. Тереножкін, В. А. Ільїнська, Є. В. Черненко, Г. Т. Ковпаненко, Б. М. Мозолевський, В. Ю. Мурзін, О. В. Симоненко). На основі їхніх праць побудований цей розділ. Значний вклад у дослідження степовиків І тис. до н. є. в Україні зробили російські вчені Б. М. Граков, М. І. Артамонов, Б. О. Рибаков, К. Ф. Смирнов.
“Близько 3000 р. тому первісні суспільства території України вступили у добу розкладу та майнового розшарування. Набули поширен-_ ня залізні зброя та знаряддя праці, що дало підстави археологам називати цей період історії ранньозалізною добою. Саме тоді з’явилися найдавніші писемні згадки про первісні народи, що проживали на українських теренах. Особливо докладно про Скіфію та її сусідів писав “батько історії” грек Геродот, який присвятив їй IV книгу своєї дев’ятитомної “Історії” [36, с. 180-229].
Скіфсько-сарматський період охоплює все І тис. до н. є. і перші століття нашої ери, коли культурно-історичний процес на півдні України визначали іраномовні племена кіммерійців, скіфів, сарматів. Усі вони прийшли в Надчорномор’я зі сходу і були далекими нащадками найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепової та степової України, які у IV-III тис. до н. є. рушили степами Євразії на схід і досягли півдня Сибіру, Монголії, Індії, Ірану (див. попередній розділ). Протягом І тис. до н. є. археологічно простежено три хвилі іраномовної людності (кіммерійці, скіфи, сармати), які котилися в українські степи зі сходу і фактично були поверненням нащадків найдавніших індоєвропейців Лівобережжя Дніпра на батьківщину своїх пращурів.
У цей час степова Україна стала західним крилом своєрідного світу іраномовних скотарів-номадів, що охоплював євразійський степ від Дунаю
¦ на заході до Алтаю на сході. Культурно-історичну спільноту створювали три великі регіони: західний скіфський (степи України та Передкавказзя), східний сако-масагетський (Казахстан та Середня Азія) та центральний
е савромато-сарматський (степ між Нижнім Доном та Південним Уралом).
Рушійною силою соціально-економічних процесів, які зумовили поступовий розклад первісних суспільств в Україні у І тис. до н. є., були поширення кочової форми скотарства (номадизму) та наростаючий культурний, економічний, соціальний вплив античної цивілізації на чорноморське узбережжя. Під постійною дією прогресивного Надчорномор’я поступово
ив

Скіфсько-сарматська, або ранньозалізна, доба розпочалася з появою в
українських степах войовничих кіммерійців. Це перший народ стародавньої
України, справжня назва якого відома науці, адже вона була зафіксована в
стародавніх письмових джерелах, зокрема у безсмертній “Одісеї” Гомера:
“Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану,
Там розташоване місто й країна людей кіммерійських,
Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне…

Мал. 58. Зображення кіммерійців на етруській вазі

Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває”. У середині V ст. до н. є. Геродот сповіщав, що країна, яку в його час займали скіфи (тобто Північне Надчорномор’я), раніше належала кіммерійцям (мал. 58). На підтвердження своєї думки він писав: “Ще і тепер є у Скіфії Кіммерійські стіни, є Кіммерійські переправи, є область, що зветься Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор” [36, с. 183].
Що відомо науці про походження загадкового племені кіммерійців? У середині II тис. до н. є. у лісостепах та степах Поволжя виникла зрубна археологічна культура епохи бронзи. Вона належала до численних скотарсько-землеробських культур євразійського степу, що виникли внаслідок міграції найдавніших індоєвропейських скотарів півдня України на схід. Значну роль у господарстві зрубників відігравало осіле та відгонне скотарство, хоча вони були добре знайомі із землеробством і проживали у постійних селищах уздовж степових річок. Археологічно простежується поступове переселення зрубних племен з Поволжя на захід паралельно із зростанням ролі скотарства в їхньому господарстві. Цей процес стимулювався прогресуючою аридизацією клімату степової зони Східної Європи. Пізньо-зрубні пам’ятки рубежу II-І тис. до н. є. відомі під назвою сабатинівської та білозерської культур, концентруються у степовому Надчорномор’ї, Над-азов’ї та лісостеповому Лівобережжі Дніпра [188, с. 190].
Близько 900 р. до н. є. на півдні України зникають постійні поселення зрубної людності. У цей час в українських степах поширюються підкурган-ні поховання скотарів-номадів зі зброєю, знаряддями, кінською упряжжю кіммерійського типу. Останні, на думку фахівців, є кінцевим етапом розвитку матеріальної культури зрубних племен. Паралельно в степах Східної Європи поширюється залізо, яке робить зброю та знаряддя кіммерійців значно ефективнішими порівняно з бронзовими виробами попередників.
Усі ці археологічні факти дають підстави дослідникам вважати кіммерійців пізніми зрубниками, що на початку І тис. до н. є. перейшли до кочового скотарства [188, с. 186-215]. Останнє невпізнанно змінило суспільство кочовиків. Воно стає рухливішим, оскільки родові колективи були змушені весь час пересуватися за стадами овець, корів, табунами коней, які, поїдаючи та витоптуючи траву, потребували постійної зміни пасовиськ. У степах кочовики мігрували у меридіальному напрямку: взимку худобу пасли на південних пасовиськах з тонким сніговим покривом, а літо проводили на півночі, де трава менше вигорала від сонця.
Рухливий спосіб життя стимулював розвиток транспортних засобів. Поширився колісний транспорт для перевезення майна, мобільних жител кочовиків (кибиток) та юрт. Обов’язковим елементом побуту номадів були конярство та вершництво. Недаремно в “Іліаді” мешканці далекого і таємничого Надчорномор’я названі “дивними доїтелями кобилиць” та “млеко-їдами”.
Постійна зміна пасовиськ призводила до частих збройних сутичок із сусідами. Тому суспільства кочових скотарів, як правило, були войовничі. Можливість легкого відчуження табунів коней та гуртів худоби призводила до нерівномірного їх розподілу, концентрації в одних руках і майнового розшарування скотарських суспільств. Мілітаризація останніх створювала додаткові умови для перерозподілу худоби на користь військових вождів. Тому з поширенням кочового скотарства в європейських та азійських степах відбувалася кристалізація верстви військової аристократії, яка на чолі загонів вершників здійснювала набіги на сусідів. Додатковим стимулом до військової агресії номадів на землі осілих землеробів була постійна потреба кочових степовиків у продуктах осілого господарювання – зерні, ремісничих виробах: складній металевій зброї, знаряддях праці, ювелірних виробах, догороцінних металах тощо.
Саме на цій стадії історичного розвитку, яка характеризувалася переходом до кочового скотарства, майновим розшаруванням та войовничістю суспільства, знаходилися кіммерійці. Судячи з імен їхніх вождів (Теушпа, Тугдаме, Шандакшатра), відомих за ассирійськими та грецькими письмовими джерелами, кіммерійці були іраномовним народом. Вони проживали в українських степах приблизно між 900 і 650 р. до н. є. і відомі археологам за похованнями у насипи більш давніх степових курганів.
Поховальна яма під курганом нерідко обшивалася деревом і мала дерев’яне перекриття. Вірогідно, це свідчить, що пращури кіммерійців проживали у лісистому краї і мали досвід дерев’яного домобудівництва. У ранніх кіммерійських могилах поховані лежать в архаїчній, властивій зрубній культурі епохи бронзи скорченій позі. Пізніше небіжчика клали випростаним на спині головою на захід. Саме так ховали своїх померлих скіфи, які були наступниками кіммерійців на півдні України. Поряд з померлими кіммерійськими воїнами-вершниками клали зброю: мечі та кинджали з грибовидними навершями та хрестовидними перехрестями бронзових руків’їв, стріли з бронзовими втульчастими, дволопасними наконечниками, кам’яні булави та молотки (мал. 59). У могилах воїнів знаходять своєрідну кінську упряж: бронзові вудила з кінцями двокільчастої форми та плавно зігнуті трипетельчасті псалії, з допомогою яких вудила фіксувалися в пащі коня. В степах між Доном та гирлом Дунаю розкопано понад 100 таких курганних поховань.
Прикладне мистецтво кіммерійців відоме насамперед за оздобленням кінської упряжі. Це складні геометричні орнаменти, в яких кола, спіралі та квадрати компонувалися в хрестоподібні композиції. Кіммерійські намогильні стели – це кам’яні стовпи заввишки близько 1,5 м, на яких зображувався бойовий пояс із різноманітною зброєю на ньому (див. мал. 57). Як кам’яна скульптура, так і зброя кіммерійців має паралелі на сході у культурі скотарів південносибірського степу.
Основою кіммерійського війська були загони легкоозброєних вершни-ків-стрільців на чолі з родовими вождями. Войовничі степовики здійснювали військові походи на землі сусідів. Кіммерійські могили з характерними речами з’явилися на території Молдови, у Нижньому Подунав’ї, Добруд-жі. Однак особливий інтерес для нас становлять контакти кіммерійців із своїми північними сусідами, які були далекими пращурами слов’ян, зокрема українців. Мається на увазі землеробська людність лісостепового Подніпров’я та межиріччя Дністра та Дніпра IX-VII ст. до н. є., яка відома археологам під назвою чорноліської археологічної культури.
На відміну від войовничих кіммерійських кочовиків це осіле миролюбне населення займалося землеробством в його розвиненій, орній формі. На думку дослідників, характерний для глиняного чорноліського посуду орнаментальний мотив у вигляді заштрихованих паралельними лініями геомет-

Мал. 59. Кіммерійські хрестовидні бляхи кінської упряжі (/, 2), удила {3), псалії (4), наконечники стріл (5) та кіммерійський меч з бронзовим руків’ям
та залізним лезом (6)

ричних фігур символізує зоране поле. Осіле скотарство мало допоміжний характер. Розводили корів, овець, свиней, коней. Напади кінних загонів войовничих степовиків-кіммерійців змусили землеробів лісостепу захищати свої селища ровами та валами. З метою самооборони вони запозичили від степових нападників їхнє прогресивне для свого часу озброєння, причому вплив кіммерійців у лісостепу був настільки глибокий, що осілі землероби засвоїли навіть такі елементи суто степового військового обладунку, як кінська упряж, довгі мечі кіннотників тощо.
Значно більше відомо про походи кіммерійської кінноти через Кавказький хребет на південь у VIII – на початку VII ст. до н. є. Про це свідчать не лише знахідки кіммерійських речей на згаданих територіях, а й ассирійські письмові джерела: цар закавказької країни Урарту Руса І близько 722 р. до н. є. зазнав тяжкої поразки від кіммерійців. У 705 р. у бою з ними загинув асирійський правитель Саргон II, у 679 р. вони напали на Ассирію, 675 р. знищили Фрігійське царство в Анатолії, а близько 660 р. підійшли до кордонів Лідії. За Геродотом, кіммерійці осіли на південному березі Чорного моря. Тут їхня країна під назвою Гамира, за ассирійськими джерелами, проіснувала до кінця VII ст. до н. є. [188, с. 215]. Грізні кочовики з півночі справили таке глибоке враження на кавказькі народи, що у давньо-грузинській мові їхнє ім’я “гмірі” означає “богатир” [120].
За легендою, кіммерійці опинилися у Малій Азії, тікаючи з Надчорно-мор’я під натиском скіфів. Однак письмові джерела та дані археології свідчать, що значна частина кіммерійців не пішла на Кавказ, а лишилася в українських степах, де була поглинена у VII ст. до н. є. новою хвилею іраномовних кочовиків зі сходу – скіфами. Геродот розповідає поетичну легенду про загибель кіммерійських царів. Скіфська навала розколола кіммерійське суспільство. Заклик кіммерійських вождів воювати з напасниками до кінця не дістав підтримки у народу. Тоді вожді почали битися між собою. Всі вони загинули у цьому бою і були поховані у високій могилі на березі Дністра.
Скіфи – це грецька назва іраномовних кочовиків українських степів VII-III ст. до н. є. їхня самоназва – сколоти.
Першу згадку про скіфів маємо в ассирійському джерелі, що датується близько 674 р. до н. є. У цей час Ассирія потерпала від нападів войовничих кінних стрілків з луків, які вдерлися у Закавказзя з півночі, з країни Ішкуза на чолі з царем Партатуа. Пізніше скіфи стали союзниками Ассирії у боротьбі з повсталими мідійцями. Коли мідійці обложили ассирійську столицю Ніневію, “величезне скіфське військо на чолі з царем Мадієм, сином Прототія” (вірогідно, згаданого Партатуа), розбило мідян. Скіфські кіннотники могутньою хвилею прокотилися через весь Близький Схід і зупинилися на кордоні Єгипту.
Про ці драматичні події свідчать не лише численні близькосхідні письмові джерела, а й масове поширення типових скіфських наконечників стріл VII ст. до н. є. на землях від Кавказу до східного кордону Єгипту. Наслідком такого грабіжницького походу було зруйнування урартської фортеці Тайшебаїні, рештки якої досліджені археологами на пагорбі Карміл Блур під Єреваном. При розкопках було знайдено численні ранньоскіфські наконечники, які стирчали в стінах спаленого укріплення.
Легендарне царство Ішкуза, з якого скіфи чинили напади на Закавказзя та Передню Азію, знаходилося на Північному Кавказі та Кубані. Саме тут сконцентрована переважна більшість скіфських курганів VII-VI ст. до н. є. Цікаво, що серед знайдених у цих могилах типово скіфських речей багато виробів близькосхідного походження із срібла й золота. Вони потрапили до скіфів під час грабіжницьких походів у Закавказзя.
Із сотнями ранньоскіфських поховань Північного Кавказу контрастує невелика їх кількість (усього близько 20) у степах півдня України. На відміну від степового Надчорномор’я лісостепова смуга України у VII- VI ст. до н. є. була ареною бурхливого економічного розвитку. Тут між верхів’ями Дністра та Ворсклою відома величезна кількість поселень, городищ, поховань осілих землеробів, нащадків вищезгаданих чорноліських племен X-VIII ст. до н. є., пращурів слов’ян [188; 75].
Після заснування грецьких торгово-ремісничих факторій наприкінці VII- у VI ст. до н. є. на північному узбережжі Чорного моря між лісостеповими землеробами та греками встановилися тісні торгові контакти. До материкової Греції колоністи вивозили зерно в обмін на ремісничі товари, вино, предмети розкоші. Однак торговельні шляхи з півночі до грецьких колоній чорноморського узбережжя перетинали степ. Військовий контроль над ними давав неабиякий зиск войовничим номадам Надчорномор’я. Саме вигоди транзитної торгівлі та контролю над торговельними шляхами із землеробського лісостепового Подніпров’я до грецької колонії Ольвії у гирлі Південного Бугу зумовили переміщення центру Скіфії з Передкавказзя на Нижній Дніпро [120; 19]. Сталося це близько середини VI ст. до н. є. і, мабуть, супроводжувалося збройною боротьбою кочовиків-скіфів з осілими землеробами лісостепу за політичний контроль у Північному Надчорномор’ї.
Згадкою про цю війну є наведена Геродотом легенда про повернення скіфів з кавказького походу в надчорноморські степи. Тут їх зустріла вороже налаштована молодь, що була народжена скіфськими жінками від рабів, доки їхні чоловіки воювали у Закавказзі. Скіфи не змогли зброєю подолати опір молодого покоління. Однак нащадки рабів швидко розбіглися, коли скіфи взяли в руки нагаї.
З кінця VI ст. до н. є. скіфи впевнено контролювали ситуацію в Північному Надчорномор’ї. Про це писав Геродот, який відвідав Ольвію в середині V ст. до н. є. Число скіфських пам’яток в українських степах різко зросло наприкінці VI ст. до н. є., досягаючи максимуму у IV ст. до н. е.
Скіфсько-перська війна
Незадовго після встановлення скіфського контролю над Північним Над-чорномор’ям останнє зазнало нападу величезного перського війська на чолі з царем Дарієм І Гістаспом. Ця драматична подія сталася близько 514 р. до н. є. і була докладно описана Геродотом [36, с. 199-213].
Після падіння Ассирії на Близькому Сході запанувала Персія. Мріючи про світове панування, перські правителі почали готуватися до завоювання Греції. Для цього треба було відрізати її від чорноморського хліба і забезпечити тили перському війську, підкоривши скіфів. На Близькому Сході ще добре пам’ятали навалу з півночі скіфської кінноти. Це стало формальним приводом для вторгнення персів до Скіфії. “Цар побажав тепер покарати скіфів за вторгнення в Мідію”, – писав Геродот.
Дарій І зібрав величезне різноплемінне військо, яке, за Геродотом, налічувало 700 тис. воїнів. На думку фахівців, “батько історії” у декілька разів перебільшив чисельність персів. Однак і в цьому випадку армія була дуже велика [199].

БУДИНИ
Перейшовши Босфорську протоку між Азією та Європою по спеціально збудованому наплавному мосту, перси спустошили Фракію і вийшли на Нижній Дунай. Неподалік від його гирла підкорені персами греки спорудили ще один Міст через ріку, по якому перська армія Дарія форсувала Дунай і вступила в Скіфію (мал. 60).

Мал. 60. Геродотова Скіфія V тис. до н. є., за О. І. Тереножкіним, та шлях війська персів під проводом Дарія І Гістаспа, за Б. О. Рибаковим

Скіфам не вдалося створити міцний антиперський союз із сусідніми народами. Тому їхнє військо відходило без бою на схід, спалюючи пасовиська, отруюючи криниці та джерела. Дарій переслідував скіфів і у північному напрямку, спаливши у лісостепу якесь велике місто (можливо, Гелон). Слідом за скіфами Дарій дійшов до безводного, випаленого сонцем Над-азов’я. Тут перси зупинилися в укріпленому таборі. Пройшовши майже всю степову Скіфію, вони так і не змогли нав’язати генеральної битви скіфам і знищити їхнє військо. Виснажені й знесилені довгими переходами та наскоками скіфської кінноти, перси були змушені повернутися назад до переправи через Дунай випаленими чорноморськими степами. Скіфи на чолі зі своїми царями Іданфірсом, Таксакісом та Скопасісом продовжували знесилювати перську армію наскоками, готуючись до вирішального бою (мал. 61).
Геродот розповідає, що у цей час до перського табору приїхав посланець Іданфірса з дивними дарами: птахом, мишею, жабою і п’ятьма стрілами. Перси вирішили, що скіфи віддають переможцям свою військову могут-

Мал. 61. Скіфський воїн V ст. до н. є. та скіфський цар IV ст. до н. є. Реконструкція
М. В. Гореліка за матеріалами з кургану поблизу с. Новорозанівки на Миколаїв-
щині та Товстої Могили, м. Орджонікідзе

ність, землю, воду і небо своєї батьківщини. Однак радник Дарія розчарував свого господаря, розтлумачивши подарунки інакше: “Якщо ви, перси, не полините в небо, обернувшись на птахів, не сховаєтесь у землі, ставши мишами, чи не скочите в болото, обернувшись на жаб, – ви не повернетесь назад, уражені цими стрілами”.
Нарешті скіфи наважилися на вирішальну битву з армією Дарія, остаточно виснаженою довгим походом. Однак у ніч перед боєм Дарій з добірною частиною війська втік з табору, лишивши там знесилених воїнів та ревучих віслюків, які мали створити видимість армії і ввести в оману скіфів. Таємно, під покривом ночі Дарій з гвардією переправився через Дунай наплавним мостом, яким він прибув до Скіфії. Так безславно скінчилася невдала спроба персів завоювати Скіфію.
Зделпка Скіфія, Перемога над персами небувало піднесла авторитет та зміцнила владу скіфів у Північному Надчорномор’ї. Скіфія увійшла в смугу свого розквіту, який тривав протягом V-IV ст. до н. є.
Володарями країни були царські скіфи, які підкорили найближчих сусідів і мали певний політичний вплив на більш віддалені народи. Відомо багато спроб реконструювати карту Скіфії за Геродотом. Найбільш переконлива карта, яку запропонували В. А. Іллінська, О. І. Тереножкін та Б. О. Рибаков (див. мал. 60).
Надчорноморські та надазовські степи були зайняті власне іраномовними кочовими скіфами. Північніше у лісостепах між Верхнім Дністром і Ворсклою відомі численні селища та величезні городища пращурів слов’ян – скіфів-орачів та скіфів-землеробів. На захід від них проживали фракійці, а на схід на верхньому Дінці та Дону – угро-фінські племена будинів. У Поліссі жили балтські племена неврів, андрофагів, меланхленів. За Доном починалися кочів’я спорідненого скіфам іраномовного народу савроматів. Південними сусідами степових скіфів були грецькі колоністи чорноморського узбережжя.
Основою могутності й процвітання степовиків-скіфів був, як зазначалося, контроль за торгівлею зерном, вирощеним осілими землеробами лісостепу. Через чорноморські колонії греки вивозили зерно до материкової Греції. Зокрема, Афіни з V ст. до н. є. забезпечувалися хлібом зі Скіфії. За хліб греки розплачувалися ремісничими виробами, коштовною зброєю, вишуканим посудом, ювелірними виробами із срібла та золота, вином. Коштовності та предмети розкоші, знайдені у скіфських курганах українських степів, були виготовлені в ремісничо-<торгових центрах греків північного узбережжя Чорного моря – Тірі, Ольвії, Херсонесі, Пантікапеїта ін. (мал. 62). Скіфська знать накопичувала ці престижні, коштовні речі, які згодом опинялися у курганах скіфської аристократії. Наприкінці V – у IV ст. до н. є. були споруджені найбільші скіфські кургани. Саме цим часом датується також переважна більшість рядових скіфських поховань у степу.
Контроль над потоком зерна з лісостепової України через колонії Чорномор’я до Греції зумовлював два головні напрями скіфської політики: північний та південний. Скіфські правителі робили постійні зусилля щодо втримання військово-політичного контролю не лише над виробниками зерна – землеробами лісостепу, а й над транзитними торгівцями цим зерном – греками Надчорномор’я. Скіфи брали активну участь у політичних і військових баталіях, що точилися у грецьких містах-колоніях чорноморського узбережжя. Частина скіфської аристократії досить довго жила в цих містах і поступово еллінізувалася під впливом блискучої античної

Мал. 62. Золота бляха зі скіфського щита (умбон). Келермеський курган VI ст.
до н. е.

культури. Про це свідчать як грецькі письмові джерела, так і скіфсько-¦ еллінський набір речей у скіфських могилах на стародавніх цвинтарях Ольвії, Херсонесу, Пантікапею [120, с. 121 -126].
Мал. 63. Монета скіфського царя Атея
Третім напрямом політичної активності скіфів був захід. По Нижньому Дунаю і навіть по Нижньому Дністру рання Скіфія межувала з фракійцями. Вони заважали прямій торгівлі з Грецією. Найбільший успіх скіфської експансії на захід пов’язаний з іменем царя Атея. В середині IV ст. до н. є. цей правитель підкорив Добруджу та Правобережжя Нижнього Дунаю, і навіть карбував в античному місті Калатеї власну монету (мал. 63). Знайдено напис, де він погрожував мешканцям міста Візантій на березі Босфору: “Цар скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води”.
Однак у цей час на півночі Греції міцніла держава Македонія на чолі з Філіпом II. У битві з македонянами 339 р. до н. є. на Нижньому Дунаї скіфи були розбиті, загинув їхній цар Атей, якому було майже 100 років.
331 р. до н. є. Зопіріон, намісник сина Філіпа II – Олександра Македонського, здійснив похід на чолі 30 тис. воїнів з Нижнього Дунаю на Ольвію. Македонянам не вдалося взяти місто, а на зворотному шляху всі вони разом з полководцем були знищені скіфами.
Скіфська культфа
Культура скіфів українських степів була місцевим своєрідним виявом культури величезного кочового іраномовного світу, який розвивався в євразійських степах від Алтаю до Нижнього Дунаю протягом І тис. до н. є. Вона творчо вбирала в себе впливи сусідів і відповідно пережила кілька етапів історичного розвитку.
Формування скіфської культури відбувалося у VII ст. до н. є. під зна-ком поглинення і засвоєння елементів культури попереднього населення Надчорномор’я – кіммерійців. Під час походів за Кавказький хребет скіфи сприйняли багато передньоазійських здобутків. З V ст. до н. є. Скіфія розвивалася під сильним культурним впливом античної Греції, переважно з міст-колоній чорноморського узбережжя 1120, с. 128].
Скіфи були кочовими скотарями і весь час рухалися слідом за табунами коней та гуртами овець. Чоловіки їхали верхи, а жінки та діти у кибит-ках – чотири- чи навіть шестиколісних возах, які були вкриті повстю від негоди. Взимку скіфи пасли худобу на малосніжних низинах Нижнього Подніпров’я, Надчорномор’я, Надазов’я, Північного Криму. Літо проводили на півночі – у лісостепах, де було більше води, а трава на пасовиськах менше вигорала під сонцем. Геродот сповіщав, що, відступаючи перед пер-сами вглиб степів, скіфи відправили свої сім’ї з худобою на північ, тобто на традиційні літні пасовиська кочовиків.
Скотарській економіці скіфів відповідав їхній раціон: м’ясо, молоко, сир. Геродот докладно описує виготовлення екзотичного для греків продукту – іпаки, сиру з кобилячого молока. Значну частку раціону становили каші (пшенична, ячмінна).
Уявлення про зовнішність, одяг, озброєння скіфів дають численні зображення на срібному та золотому посуді та інших ювелірних виробах, знайдених у скіфських могилах (мал. 64). Скіфські чоловіки носили боро-ди, вдягалися в короткі кафтани, вузькі штани, шкіряні черевики. Голову прикривали повстяним башликом конічної форми. Одяг прикрашався хут-ром та орнаментом, для аристократії – золотими орнаментованими пла-тівками, число яких іноді сягало кількох тисяч. На довгому вбранні знат

Мал. 64. Срібна скіфська чаша з Гайманової Могили IV ст. до н. є., Надпорожжя

них скіфянок та високому головному уборі було чимало золотих бляшок-нашивок.
Основа скіфського війська – легка кіннота, озброєна короткими мечами-акінаками, сокирами, списами. Проте головною зброєю були лук та стріли. Невеликий потужний скіфський лук стріляв на відстань до 500 м. Своєрідністю тактики бою була влучна стрілянина по ворогу на повному скаку.
Досконалий лук та лучники були добре відомі за межами Скіфії. Не лише безпосередні сусіди, а й далека Греція запозичили наконечники стріл скіфських типів. Письмові джерела свідчать, що поліцейську службу в Афінах несли найманці – скіфи-лучники.
Ударною силою скіфського війська була важкоозброєна кіннота. Вона складалася зі скіфської знаті, яка могла придбати коштовний захисний обладунок. Останній, крім щита, включав шкіряні куртку, штани та шолом, обшиті, як лускою, залізними чи бронзовими пластинами. Найдорожчим був обладунок грецької роботи – виготовлені із суцільного бронзового чи сталевого листа шоломи, поножі античної роботи.
Визначальний внесок у вивчення матеріальної культури та побуту скіфів зробили археологи України в ході розкопок скіфських курганів Північного Надчорномор’я.
Дамо короткий опис типового поховання рядового скіфського воїна IV ст. до н. є. Кургани кочових скіфів розташовувались в українських степах групами на найвищих, вододільних ділянках рельєфу. Під курганним насипом заввишки до 2 м знаходилась прямокутна яма площею приблизно 2 х 3 м, завглибшки 2-4 м. У нижній частині північної стіни ями робився підбій. У цій поховальній камері у випростаній позі головою на захід клали небіжчика. Поряд, як правило, зліва знаходять горит (футляр для лука та стріл) з кількома десятками бронзових наконечників стріл, а також 1-2 залізні наконечники списів, наконечник дротика, рештки за-’ лізного меча-акінака. В головах лежать рештки загробної їжі: частина скелета вівці чи коня та залізний господарчий ніж з кістяним руків’ям, іноді грецька амфора з-під вина. У чоловічих могилах знаходять кам’яні фігури воїнів-родоначальників. Як правило, вусатого воїна зображували з гривною на шиї, рогом у руці, бойовим поясом з різноманітною зброєю.
Незрівнянно багатшими були грандіозні поховальні споруди скіфських царів, перекриті курганними насипами заввишки шестиповерхового будинку (до 21 м). Найбагатші з них – кургани Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, бгуз, Мелітопольський, Бердянський, Товста Могила та ін. Образний і докладний опис поховання скіфського царя подає Геродот:
“Могили їхніх царів розташовані в місцевості Гери, в тому місці, до якого Борисфен судоплавний, пливучи від моря. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують в землі велику чотирикутну яму, а як вона вже готова, беруть трупа. Тіло мерця покривають воском (перед тим очищають від нутрощів його живіт), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізають кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені. І коли так вони об’їздять із покійником всі племена, вони прибувають у країну Гери, яка є областю останнього підвладного їм племені і місцем поховання царів. Потім помістивши покійного на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають їх очеретяними матами. В просторому приміщенні-склепі ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, візника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовували). Коли вони все це зроблять, то насипають великий земляний курган, намагаючись зробити його якомога вищим.
Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Вибирають п^ят-десят найкращих слуг і задушують їх, і до того ще п’ятдесят коней із найкращих… Виготовивши з 50 задушених юнаків та такої ж кількості коней чучела, скіфи розставляли на увіткнутих в землю жердинах навкруги царського кургану 50 мертвих вершників-охоронців” [36, с. 196].
Старожитності скіфів археологи розрізняють за так званою скіфською тріадою – своєрідною зброєю, кінською упряжжю та звіриним стилем у прикладному мистецтві. В розвитку останніх простежується два головні періоди – ранній (VII-V) та пізній (V-III ст. до н. є.).
Ранньоскіфські мечі мають брусковидне навершя та серцеподібне перехрестя (мал. 65, 13). Пізніше навершя набуває антеновидної, перехрестя – трикутної, а лезо – гостролистої форми (мал. 65, 3). Вузьку, гостролисту форму мають і пізньоскіфські наконечники списів (мал. 65, /), на

Мал. 65. Скіфська зброя з курганів півдня України:
1,2 – наконечник списів та метального дротика; З – меч з лезом гостролистої форми; 4-9 – наконечники з короткою або,схованою втулкою; 10 – прості залізні вудила; // – дводірчастий псалій; 12 – масивний, лавролистий наконечник VII-V ст. до н. є.; ІЗ – брусковидне навер-шя та серцеподібне перехрестя на мечі; 14-19 – бронзові втульчасті, трилопасні наконечники з довгою втулкою; 20 – бронзові вудила із стрем’ячкоподібними кільцями; 21 – тридірчастий,
злегка зігнутий псалій

відміну від масивних, лавролистих наконечників VII-V ст. до н. е. (мал. 65, 12). У пізній період великого поширення набувають залізні наконечники метальних дротиків з довгою тонкою втулкою (мал. 65, 2).
Масовою знахідкою в могилах скіфських воїнів є бронзові втульчасті трилопасні наконечники стріл. Ранні вістря масивніші, більші за розміром, з довгою втулкою (мал. 65, 15-19), дволопасні, іноді з пером ромбічної форми та шипом на довгій втулці (мал. 65, 18, 19). Пізньоскіфські наконечники дрібніші, з короткою або схованою втулкою (мал, 65, 4-9, 14), іноді трикутної в перетині форми (мал. 65, 4, 5).
Висока боєздатність скіфської кінноти (мал. 66) значною мірою була зумовлена досконалою кінською упряжжю, яка давала змогу вершнику

Мал. 66. Військове спорядження скіфських воїнів V ст. до н. є. Реконструкція М. В. Гореліка за матеріалами скіфських курганів України

чітко керувати конем. Найважливішими її елементами є вудила, що фіксувалися у роті коня за допомогою псаліїв. Ранні,оскіфські бронзові вудила, як правило, закінчувалися стрем’ячкоподібними кільцями (мал. 65, 20) і фіксувалися тридірчастими, злегка зігнутими псаліями (мал. 65, 21). У IV-III ст. до н. є. масового поширення набули прості, залізні вудила (мал. 65, 10) та дводірчасті псалії (мал. 65, //).
Звіриний стиль полягає у широкому запровадженні в прикладному мистецтві зооморфних мотивів. Реалістичні чи схематичні зображення диких тварин у динамічних позах прикрашали зброю, кінську упряж, одяг, предмети побуту. Ранньоскіфський звіриний стиль відзначався реалізмом (див. мал. 62), виразними впливами Близького Сходу, зображенням суто азійських тварин: гірських баранів, хижаків родини котячих, грифо-баранів та ін. У V-НІ ст. до н. є. внаслідок потужного культурного впливу з грецьких колоній Надчорномор’я (мал. 67) на півдні України поширюється пізній різновид звіриного стилю, який називається греко-скіфським. Він характеризується схематизацією та поширенням суто античних міфологічних і орнаментальних мотивів поряд зі скіфськими. Такий стиль був західним виявом прикладного мистецтва євразійського степу, де в І тис. до н. є. панували зооморфні мотиви [12, т. 2, с. 166-170; 179, с. 100-104].

Мал. 67. Вулична сцена в грецькій колонії Ольвія, що в гирлі Південного Бугу. Реконструкція М. В. Гореліка

Вірування скіфів належать до політеїстичних релігій передкласових суспільств. Серед багатьох богів виділялися головні, один з яких був верховним божеством. Племінні вірування первісних скотарів перебували на стадії трансформації у національну релігію ранньокласової скіфської держави [12, т. 2, с. 157-163].
Скіфська релігія має численні паралелі у віруваннях інших індоєвропейських народів, насамперед індо-іранців. Першим це відзначив Геродот, який назвав сім головних скіфських божеств та їхні аналоги у грецькому пантеоні.
Головними скіфськими божествами були богиня священного вогню домашнього вогнища Табіті (Гестія стародавніх греків), уособлення неба Папай (Зевс) та його дружина, богиня землі й води Апі (Гея). Важливе місце в пантеоні займали бог сонця Гойтасир (Аполлон), богиня родючості та життя Аргімпаса (Афродіта), бог-герой Геракл та божество війни Арей (Арес). Геродот яскраво змалював поклоніння скіфів мечу, який був символом Арея, та принесення в жертву йому військовополонених [36, с. 193, 194]. Царські скіфи поклонялися ще й родоначальнику та покровителю коней Тагимасаду. Скіфські вірування являють собою яскравий приклад індоіранських релігій. Про це свідчать такі традиційні для індоіранських культів елементи, як семибожжя, поклоніння сонцю, вогню, небу, обожнення коня та меча тощо. Вражаюча різниця між грандіозними поховальними спорудами царів та бідними могилами рядових скіфів демонструє ступінь майнового та соціального розшарування скіфського суспільства. За майновим та правовим статусом у ньому простежуються верстви рядових общинників, родової аристократії, верховних правителів-царів, підкорена місцева людність, раби з числа військовополонених та ін. Є всі підстави говорити про початок формування скіфської держави. Як і всі державні утворення кочових скотарів (гунська імперія Аттіли, Аварський каганат, імперія Чингізидів тощо), скіфська держава була досить нестійким, ефемерним об’єднанням, яке скоро розпалося через різні об’єктивні й суб’єктивні причини. Крім того, на скіфів зі сходу тиснула нова хвиля іраномовних кочовиків – сарматів. Сармати були східними сусідами скіфів і з IV ст. до н. є. почали поступово заселяти правий, західний берег Нижнього Дону. Крах Скіфії був зумовлений не стільки експансією сарматів, скільки низкою несприятливих для скотарського господарства природно-кліматичних змін. Інтенсивне випасання великих гуртів худоби протягом кількох століть зумовило деградацію скіфських степових пасовиськ, яку посилювала прогресуюча аридизація клімату [138]. Надмірна експлуатація землі протягом тривалого часу призвела до підриву економічних ресурсів лісостепових виробників зерна. Скіфський хліб став неконкурентоспроможним на грецькому ринку, адже саме в цей час дешеве збіжжя почало надходити до Середземномор’я з Єгипту.
На рубежі IV-III ст. до н. є. у Північному Надчорномор’ї зникають кургани степових скіфів. Скіфське населення концентрується в регіонах, придатних для землеробства та осілого скотарства: на Нижньому Дніпрі, у Нижньому Подунав’ї, Північному та Передгірному Криму. Давньогрецький географ Страбон назвав Нижній Дніпро та Крим цього часу Малою Скіфією.
Спустілий скіфський степ між Доном та Дніпром у III-II ст. до н. є. заселило сарматське племінне об’єднання роксоланів. Численні пізньос-кіфські укріплення, що суцільним ланцюгом тягнуться уздовж правого берега Нижнього Дніпра від Запорожжя до Херсона, майже до кінця І ст. до н. є. стримували просування сарматів українським степом на захід.
Дослідження останніх років свідчать про певну залежність економіки Надчорномор’я від циклічних змін клімату в степовій зоні. Так, розквіт Скіфії та грецьких торгово-ремісничих центрів у V-IV ст. до н. є. збігся з періодом максимального зволоження клімату надчорноморських степів, їхня аридизація в III-II ст. до н. є. зумовила колапс кочового скотарства і перехід пізніх скіфів до землеробства у річкових долинах. Вірогідно, сармати у II-І ст. до н. є. зайняли вже спустілий скіфський степ. На початку нашої ери кількість опадів у степах півдня Східної Європи зросла. Не випадково розквіт Сарматії відбувся саме в цей сприятливий для скотарства природно-кліматичний період [138, с. 104, 105].
Мала Скіфія у Криму зі столицею Неаполь Скіфський (нині околиця Сімферополя) проіснувала до IV ст. н. є. Вона поступово втрачала свої характерні риси, оскільки розвивалася під сильним військово-політичним і культурним впливом сарматів з півночі та грецьких колоністів кримського узбережжя. У III ст. н. є. Кримська Скіфія зазнала нападу готських дружин з півночі, а наприкінці IV ст. під ударами гунів загинула переважна більшість пізньоскіфських поселень Криму.
Сарматн
Ми не знаємо, як називали себе кочовики, що у III ст. до н. є. прийшли з-за Дону в українські степи на зміну скіфам. Греки та римляни називали їх сірматами, або сарматами, що з давньоіранської перекладається як “оперезаний мечем” (мал. 68). За Геродотом, їхні пращури савромати проживали на схід від скіфів за річкою Танаїс (Дон). Батько історії переповідає легенду, за якою вони є нащадками дітей скіфських юнаків та войовничих жінок – амазонок. їм не вдалося добре опанувати мову чоловіків, “тому савромати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою”, – писав Геродот.
Ці нибито фантастичні свідчення давньогрецького історика про походження та етнічну спорідненість сарматів з іраномовними скіфами, високий громадський статус та войовничість сарматських жінок підтверджені під час археологічних розкопок сарматських могил.
Сармати – це центральна частина іраномовної культурно-історичної спільноти ранніх скотарів-номадів, яка розвивалася в І тис. до н. є. в євразійських степах від Алтаю на сході до гирла Дунаю на заході. Сарматською батьківщиною вважаються степи басейнів Нижньої Волги та Уралу. Археологи розрізняють три послідовні періоди історичного розвитку сарматів: савроматський (VII-IV ст. до н. є.), ранньосарматський, або прохорівський (III ст. до н. є. – II ст. н. є.), та пізньосарматський, або алансь-кий (II-IV ст. н. є.). Починаючи з IV ст. до н. є. простежується постійна експансія сарматських племен на захід, до степів Надазов’я [179, с. 148- 213].

Мал. 68. Сарматський кінний воїн. Реконструкція М. В. Гореліка за матеріалами сарматських поховань України

Запустіння скіфських степів у III ст. до н. є. через аридизацію клімату та деградацію скотарського господарства скіфів [138] створило передумови для заселення Надазов’я та Північного Надчорномор’я сарматами. До того ж зі сходу на них тиснули інші скотарські народи, що прийшли в рух через завойовницькі війни Олександра Македонського в Середній Азії.
Як свідчать античні автори, зокрема Діодор Сицилійський, експансія сарматів на скіфські землі була далеко не мирною. Вони, “зробившись сильнішими, спустошили значну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни на пустелю” [104, т. II, § 43.7].
Страбон відзначав, що народ сарматів складався з кількох племінних об’єднань. Першими через українські степи в Подунав’я пройшли язиги. За ними із-за Дону в Надазов’я просунулися роксолани, експансію яких на захід довго стримували пізньоскіфські городища Нижнього Подніпров’я. Сіраки проживали на Кубані, аорси та алани – на Нижньому Дону.
Наприкінці І ст. до н. є. роксолани форсували Дніпро й просунулися степами на захід. Разом з язигами вони чинили військові напади на римську провінцію Мезію в Подунав’ї. Слідом за ними з-за Дону до багатих римських провінцій Нижнього Подунав’я посунули племінні об’єднання аорсів. У цей час потерпають від нападів сарматів багаті греко-римські центри чорноморського узбережжя – Боспорське царство та Херсонес у Криму, Ольвія, Тіра та ін.
Римський поет Овідій писав про пограбування сарматами Нижнього Подунав’я: “Ворог, сила якого кінь та швидка стріла, спустошує жалюгідні багатства навколишніх сіл”. У II ст. н. є. прокотилася українськими степами від Дону до Дунаю хвиля аланів, остаточно зруйнувавши пізньо-скіфські укріплення Нижнього Подніпров’я. З цього часу на Дунаї розпочалася так звана Сарматська війна Риму з аланами та іншими варварськими племенами [164, с. 137-156].
Сарматська агресія була спрямована не лише у багаті римські провінції Подунав’я чи античні міста-колонії чорноморського узбережжя, а й на північ, на землі осілих землеробів-праслов’ян лісостепової смуги України. На рубежі нашої ери сармати здійснювали збройні напади на городища зарубинецької культури Середнього Подніпров’я і навіть Подесення. їхні наконечники стріл знаходять при розкопках валів зарубинецьких городищ цього часу. Сармати істотно вплинули на культурний розвиток праслов’ян Середнього Подніпров’я [113], ставши складовим компонентом антської етнічної спільноти, що проживала у лісостепах України у V-VII ст.
Кочове скотарство сарматів багато в чому нагадувало скіфське, відрізняючись від нього дещо більшою рухливістю. Це пояснюється господарюванням у посушливіших регіонах. Ось як описує скотарський побут рок-соланів Страбон: “Кибитки номадів зроблені із повсті і поставлені на вози, на яких вони живуть. Навколо кібіток пасеться худоба, м’ясом, сиром, молоком якої вони кормляться. Вони пересуваються за своїми стадами, вибираючи місцевості з гарними пасовиськами: взимку в болотах біля Меотиди (Азовське море), а влітку на рівнинах” [104, т. II, § 3.77].
Отже, так само, як і скіфи, сармати здійснювали сезонні міграції за гуртами овець і табунами коней у меридіальному напрямку. Влітку худоба паслася на північних, лісостепових пасовиськах, де трава менше вигорала від сонця. Зимували на низинах біля Азовського моря, на Нижньому Дону, Прикубанні, на степових пасовиськах з тонким сніговим покривом. Саме тут археологи дослідили зимівники сарматських скотарів. Кочовим скотарством займалися заможні родини, які мали численні гурти овець та кінські табуни. Бідні общинники проживали осіло у Надазов’ї, вирощуючи пшеницю, просо та займаючись осілим скотарством.
Продукти землеробства (зерно, вино), ремісничі товари (зброю, ювелірні вироби, предмети розкоші тощо) сарматські номади отримували обмінюючи, а нерідко й грабуючи осілих сусідів – землеробів лісостепової України, Передкавказзя та античних торгово-ремісничих центрів Надчорномор’я. Особливо велику роль у житті суспільства відігравав Танаїс – антична колонія у гирлі Дону (див. мал. 60). Нижній Дон був економічним, культурним, політичним центром Сарматії з II ст. до н. є.
Сарматський одяг багато в чому нагадував скіфський. Однак на відміну від скіфів сарматські чоловіки носили грецькі плащі із застібкою-фібулою на правому плечі. Довгий жіночий одяг обшивався по подолу та коміру бісером та намистом. У цей час поширилася мода на різноманітне намисто з напівкоштовного каміння та скла, амулети.
В історії військової справи сарматів виділяються два головних періоди. На ранньому військо складалося з народного ополчення на чолі з родовими вождями. Його основою була легка кіннота, озброєна луками та мечами. Піхота комплектувалася з найбідніших общинників.
Після невдалих зіткнень з римськими легіонами в Подунав’ї у І ст. до н. є. сарматське військо реорганізувалося. Його ударним кулаком стала важкоозброєна кіннота – катафрактарії, що з метою прориву бойових порядків піших римських легіонерів атакувала тісним строєм з довгими (до 4,5 м) списами (див. мал. 68; 69, 3). Такий кіннотник (нерідко разом з конем) був захищений важким обладунком – катафрактою: довгим каф-таном з грубої шкіри, лускоподібно обшитим залізними пластинами. В цей час набувають поширення великі, потужні луки і масивні залізні наконечники стріл для боротьби з важкоозброєною кіннотою (мал. 69, 4-6), довгі залізні мечі для кінного бою (мал. 69, 1-2) [12, т. 2, с. 218].
Римський історик початку нашої ери Тацит писав про сарматів: “Коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій не може їм протистояти” [ 185]. Саме поразки від сарматських катафрактаріїв змусили римлян реформувати своє піше військо, посиливши його важкоозброєною кіннотою. Сарматські найманці-кіннотники брали участь у війнах на північних кордонах римських володінь у Подунав’ї та в інших збройних конфліктах перших століть нашої ери.
Савроматська зброя та кінська упряж VII-II ст. до н. є. мало чим відрізнялися від скіфських. Однак у зв’язку з вищезгаданими змінами у військовій тактиці сарматів з І ст. до н. є. їхнє озброєння набуває яскравої своєрідності. Поширилися довгі залізні мечі спочатку із серповидним (мал. 69, 2), а потім кільцевим (мал. 69, /) навершям. На зміну невеликому скіфському луку зі стрілами з дрібними бронзовими наконечниками прийшов потужний “гунський” лук з масивними залізними трилопасними вістрями з черешком (мал. 69, 4-6). Римлянин Овідій називає їх “стрілами, вологими від зміїної отрути”, “літаючим залізом, просякнутим отрутою”, “синювата-
ми від зміїної отрути”. Захисний панцир та кінську упряж пізні сармати прикрашали великими, круглими, багато орнаментованими срібними чи мідними бляхами – фаларами (див. мал. 68).

Мал. 69. Сарматська зброя:
1,2 – довгі залізні мечі із серповидним і кільцевим навершям; .? – наконечник довгого списа;
4-6 залізні наконечники стріл

Прикладне мистецтво сарматів було своєрідною модифікацією скіфсько-сибірського звіриного стилю. У савроматські часи особливого поширення набувають зображення вовків та ведмедів. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. На початку нашої ери сарматські племена аорсів та аланів, які вели караванну торгівлю зі спорідненими іраномовними племенами саків та масагетів Закаспію, занесли на Кубань, Нижній Дон, Приазов’я елементи середньоазійського поліхромного стилю. На досить схематичних металевих зображеннях звірів з’являються різнокольорові вставки із сердоліку, бірюзи, кольорової скляної пасти. Східна за походженням поліхромія остаточно перемагає у Надчорномор’ї з приходом гунів у IV ст., мистецтво яких характеризується геометричними поліхромними композиціями [12, т. 2, с. 219, 220].
Сарматський поліхромний звіриний стиль був занесений сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінує у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом І тис. н. є. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII-XIII ст.
Переважну більшість інформації про сарматів археологи дістали під час розкопок їхніх курганів. Рядові сарматські поховання знаходяться під невисокими курганними насипами. Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних наконечників стріл, меч, точильний брусок, у жіночих – сіроглиняні глечики, прикраси (намиста з напівдорогоцінних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо). У багатих сарматських могилах чимало ювелірних виробів та посуду із дорогоцінних металів. Вони є складними поховальними спорудами (Соколова могила на Миколаївщині, Пороги на Вінниччині, Ногайчинський курган у Криму та ін.).
Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам властиве семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням вогню та сонцю. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев’яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо.”
Родоплемінний лад сарматів знаходився на стадії розкладу. Приватна” власність на худобу сприяла майновому розшаруванню суспільства. Про це свідчать також сарматські кургани, що дуже відрізняються один від одного за багатством поховального інвентарю. Крім аристократії та рядових общинників, сарматське суспільство включало верству рабів-військовопо-лонених. Торгові, культурні, військово-політичні відносини з античними державами-містами Надчорномор’я сприяли соціальному розшаруванню скотарського суспільства степовиків і вивели його на межу державотворення. На думку дослідників, на початку нашої ери сарматські племена консолідувалися навколо міста Танаїс на Нижньому Дону в передцержавне утворення, якому так і не судилося стати справжньою міцною державою.
На початку нашої ери відбулася сарматизація міст-колоній чорноморського узбережжя. Сталося це насамперед внаслідок розкладу античного рабовласницького суспільства, деградації його культури та військово-політичної кризи античних держав Середземномор’я. Потужного сарматського впливу зазнало Боспорське царство Східного Криму. Сарматські імена дедалі частіше фігурували у боспорських написах, що свідчить про зростання степового, варварського компонента серед населення царства. В моду входили сарматське мистецтво, одяг, зброя, тактика кінного бою, релігійні культи. Протягом тривалого часу Боспором правила сарматська династія, царі якої мали ім’я Савромат.
У III ст. н. є. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів, які прийшли у Надчорномор’я з Балтії. Саме в цей час було спалене головне торжище сарматів Танаїс на Нижньому Дону. Готи створили на півдні України ранньофеодальну державу, відому під назвою імперії Германаріха. До неї входили праслов’яни, фракійці, сармати, пізні скіфи Надчорномор’я. Численні пам’ятки черняхівської культури степової та лісостепової України, схоже, були залишені різноетнічною людністю готської імперії Германаріха. Край готському пануванню в Надчорномор’ї поклала гунська навала наприкінці IV ст.
“Карою господньою” називали гунів середньовічні хроністи. Ось як описує їхній напад на Сарматію Аміан Марцелін: “Цей рухливий і нестримний народ…, просуваючись серед грабунків та різанини сусідніх народів, дійшов до аланів… Пройшовши через землі аланів, які межували з гревтунгами і звичайно звалися танаїтами, зробили в них страшне спустошення і винищення, а з уцілілими уклали угоду і приєднали їх до себе” [104, т. II, § 2.14].
Уцілілі після гунського погрому сарматські племена півдня України разом з гунами рушили на захід, у Подунав’я і далі до Західної Європи, де взяли участь у розгромі Риму. Рештка аланів Нижнього Дону, Кубані, Передкавказзя пізніше увійшли до Хазарського каганату, слідами якого є пам’ятки салтово-маяцької археологічної культури VII-X ст. басейнів Дінця, Дону, Нижньої Волги, Кубані. У Передкавказзі до XII ст. проіснувала держава Аланія. Нащадками пізньосарматського народу аланів є сучасні осетини Північного Кавказу.
Анти лісостепової України (пеньківська археологічна культура V-VII ст.) включали сарматський компонент. Сармати та скіфи вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців. Особливо відчутні іранські впливи простежуються в Східній Україні. Крім численних іранських назв річок Лівобережжя, тут відомі групи населення, що є носіями іранського (східносарматського) антропологічного компонента. Він характеризується високим зростом, стрункою статурою, темною пігментацією очей та волосся, довгим обличчям та вузьким, прямим чи горбатим носом [155, с. 190]. Мабуть, більшість цієї людності Східної України є далекими нащадками аланів, що понад 1000 р. тому входили до Хозарського каганату і лишили пам’ятки салтово-маяцької культури Слобожанщини. Нащадки сарматів були важливою складовою середньовічних сіверян, які відомі археологам як за літописними даними, так і за пам’ятками роменської культури IX-X ст. Північно-Східної України.
Фоздта 12
ПРОБЛЕМИ давньоруської НАРОДНОСТІ
Ні
Ґ~1 Глитання етнічної приналежності держави Київська Русь, її кон-\/ / солідуючого етносу є предметом запеклої дискусії і науковців, і і_/_/. політиків. Для сучасної європейської історичної науки ця ситуація ненормальна, адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в IX-X ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно й одностайно вважаються державами відповідних народів. Суперечка навколо національності жителів княжого Києва пояснюється не стільки браком наукових джерел, скільки надмірною політиза-цією питання.
350-річна експансія Російської імперії на українські національні землі потребувала ідеологічного обгрунтування. Середньовічна історія українського народу була викривлена на користь північно-східного сусіда. Праукраїнська держава Русь без серйозної наукової аргументації була оголошена імперськими істориками першим етапом російської державності. Вже 200 років тому фундатор російської імперської історіографії М. М. Карамзін проголосив постання Київської Русі народженням Росії, а Київ – “матір’ю городів російських”. Українці взагалі не визнавалися як окремий етнос, що має якісь права на свою батьківщину. Пізніше під тиском наукових фактів їм була відведена роль “молодшого брата”, який у XIV-XVI ст. несподівано і невідомо звідки з’явився в Україні вже як сформований народ. Штучність і заполітизованість таких поглядів на середньовічну історію українського етносу нині не викликають сумніву. Однак до останнього часу історики в Україні були поставлені в умови, за яких заперечення офіційної концепції означало самогубство.
Питання спадкоємності культурних, духовних, політичних надбань Київської Русі є ключовим в історії Східної Європи. Зокрема, нагальною потребою в справі вивчення етногенезу українців є визначення етнічної приналежності Русі, яка сформувалася на українських етнічних землях понад тисячу років тому.
Русь як держава була імперією ранньосередньовічного типу, однією з тих, які в той час виникали в Європі. На заході це імперія Каролінгів, у Подунав’ї – Великоморавське князівство, на півдні Східної Європи – Хозарський каганат. Усі імперії охоплюють етнічні території кількох народів. Однак вони виникають внаслідок завойовницької політики верхівки одного народу щодо своїх сусідів. Тому в усіх імперіях є “старший брат”, тобто імперська нація, культура і мова якої домінують на всій території держави. Досить згадати, яку роль відігравали російська культура та “велика і могутня російська мова” у колишньому СРСР.
Який же етнос консолідував різні народи Східної Європи в державу Русь зі столицею в Києві? Як згадувалося вище, російська імперська наука стверджувала, що це були росіяни. В середині XIX ст. цю концепцію чітко сформулював М. Погодін. Він вважав, що до XIII ст. у Києві жили росіяни. Після погрому Середнього Подніпров’я татарами в 1240 р. вони емігрували в межиріччя Верхньої Волги та Оки. Лише в XIV ст., на думку Погоді-на, українці заселили Середнє Подніпров’я з Волині та Галичини.
Ці погляди повністю суперечать фактам. Етногенез росіян почався у Волзько-Окському межиріччі не раніше XI ст. Погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу державу російського народу виглядають абсурдно, адже виходило, що російська державність з’явилася на два століття раніше самих росіян.
Під тиском неспростовних історичних фактів імперська наука дещо змінила погляди на етнічну приналежність Київської Русі. Оскільки стало неможливо далі стверджувати, що фундаторами і носіями києворуської державності були росіяни, то в суспільній свідомості почали утверджувати погляди на Київську Русь як “колиску трьох братніх народів”, тобто якщо Київська Русь не російська держава, то й не українська, і не білоруська, а спільна. Оскільки всі без винятку держави створювалися певними народами, то виникла потреба в існуванні окремого, своєрідного етносу – давньоруської народності, яка нібито й створила державу Русь зі своєрідною культурою (мал. 79) і була спільним пращуром (колискою) трьох братніх східнослов’янських народів. За офіційною радянською історіографією, після розгрому Русі татарами на її підґрунті постало три споріднені етноси: російський, український та білоруський.
Давньоруська народність, що нібито була далекою попередницею єдиного радянського народу, створювала ілюзію органічної єдності російської держави, приховуючи її імперську суть. Вона надавала експансії Московської держави на українські землі “пристойного вигляду” возз’єднання єдиного руського народу. В полоні цього дуже давнього політичного міфу національної єдності Російської імперії і нині перебувають більшість провідних політиків Заходу. Не спростувавши безпідставних тлумачень щодо етнічної єдності слов’янського ядра Московської імперії і не звільнивши історичну правду від політичних спотворень, ми не побудуємо міцного фундаменту української державності. Відродження Російської імперії у формі Радянського Союзу виглядатиме як відновлення історичної справедливості й возз’єднання насильницьки розірваного на частини колись єдиного етносу – давньоруської народності.

Мал. 79. Скарб срібних та золотих речей XII ст. з Києва

Концепція єдиної давньоруської народності як колиски трьох східнослов’янських народів завжди була підґрунтям експансії Московської держави на етнічні території українців. Вона являє собою скоріше породження імперської національної політики, ніж історичної науки. Одне з її головних завдань – розподіл історичної спадщини Київської Русі на користь “старшого брата”. За офіційною радянською наукою, Київська Русь була спільною колискою лише для українців та білорусів, яким дозволялося розпочинати свою історію лише після розгрому Русі татарами. Водночас на всіх, навіть найвищих державних рівнях говорили і продовжують говорити про тисячоліття Російської держави, тисячоліття християнства в Росії, про “засновників російської державності і діячів російської культури Володимира Київського та Ярослава Мудрого”.
Безперечно, культурна, релігійна, політична спадщина київських князів стала важливою складовою того підґрунтя, на якому пізніше постали російський етнос та його держава. Проте це не є підставою для проголошення Володимира Святого росіянином чи діячем російської культури.
Стародавній Рим дуже вплинув на формування французького етносу. Однак французи не починають свою історію із заснування Риму. Вихідці з Великобританії заснували Сполучені Штати. Однак ніхто не вважає історію Англії першим етапом розвитку американського етносу, а англійців – “молодшими братами” американців.
Концепція давньоруської народності як колиски трьох братніх народів сформульована досить пізно, після другої світової війни. Офіційна радянська історична наука на чолі з академіком М. Покровським аж до погрому його школи в 1936 р. розглядала етнічні процеси в Київській Русі фактично з позицій М. Грушевського, проголошених ще 1904 р. Вважалося, що кожен із східнослов’янських народів у межах Києворуської імперії мав власний історичний струмінь і батьківщину. Праукраїнці Південної Русі постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор’я та греко-візантійської цивілізації. Обличчя білоруської нації формувалося на балтському субстраті, значною мірою впливами з Київської Русі, а пізніше у складі литовсько-польської конфедерації. Становлення російського етносу відбувалося в ході слов’янської колонізації лісових обширів, заселених балтськими та угро-фінськими племенами. Великий вплив на росіян справили тісні контакти з татарами у XIII-XV ст. [42]. Історична школа М. Пок-ровського фактично не включала Київську Русь до російської історії, а розпочинала останню із Суздальсько-Володимирського князівства.
1948 р. у Ленінграді вийшла друком праця В. Мавродіна “Формирова-ние русской нации”. У ній декларувалося, що на підставі злиття в єдиний етномасив східнослов’янських племен у IX-XI ст. постав руський народ, предок руської, української та білоруської націй. Радикальні судження В. Мавродіна суперечили науково обгрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов’янської історії та мовознавства – В. Ключевського, М. Грушевського, А. Кримського, О. Шахматова, М. Покровського та ін. Так, О. Шахматов ще 1919 р. писав, що в історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що не можна говорити про існування єдиної руської мови.
Контроверсійність і бездоказовість висловлювань В. Мавродіна зумовили їхнє несприйняття московськими істориками. 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася наукова дискусія з питання існування за часів Київської Русі єдиної давньоруської народності. Незважаючи на те, що погляди В. Мавродіна на той час вже дістали публічну підтримку влади, провідні фахівці з давньоруської історії (В. Зимін, В. Пашуто, Б. Рибаков, А. Сидоров та ін.) одностайно заперечили існування єдиного давньоруського етносу в IX-XII ст. Таку саму думку висловив О. Санжаєв: “У Київській Русі існували три окремі східнослов’янські єдності, які в наступних століттях дали початок трьом слов’янським народностям: російській, українській та білоруській”. У заключному слові В. Мавродін погодився з думками колег і навіть обіцяв переглянути свої погляди щодо ступеня єдності людності Київської Русі. Результати дискусії були надруковані в журналі “Вопросьі истории” (1951, № 5).
Однак ЦК КПРС поклав край результатам цієї наукової дискусії у відомих тезах з нагоди 300-річчя Переяславської угоди, надрукованих у газеті “Правда” за 10 січня 1954 р. У тезах проголошувалося, що у IX-XI ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом. Внаслідок окупації Русі татарами, Литвою та Польщею ця єдність розпалася на російську, українську та білоруську народності.

Отже, проблема була переведена з наукової у політичну площину. Подальші дискусії на цю тему в Радянському Союзі стали неможливими. Однак історики української діаспори продовжували критику концепції давньоруської народності. Наприклад, 1964 р. у Нью-Йорку вийшла друком книга М. Чубатого “Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східно-слов’янських націй”. Прихильників існування давньоруської народності в СРСР ще довго очолював В. Мавродін, який видав ще дві книжки на її захист [109, 110]. Вони є яскравим прикладом пропагандистського жанру, який у радянські часи бурхливо розквітнув у сфері гуманітарних дисциплін.
Аргументи на користь існування єдиного давньоруського етносу фактично зводяться до двох основних: етнополітичної єдності Київської Русі як держави та єдиного кирило-мефодіївського мовно-культурного комплексу. Останній, мовляв, складався з книжної церковнослов’янської мови та православної культури. Проте він був поширений не лише на Русі, а й у Болгарії, Моравії, Трансільванії. Отже, зараховувати усіх його носіїв до єдиного етносу абсурдно.
У Західній Європі в той час утвердився єдиний латино-католицький культурний комплекс. Тобто всі народи західної частини континенту писали та читали латиною і були носіями римсько-католицької релігійної культури. Однак ніхто не стверджує, що від Польщі до Іспанії у середньовіччя проживав єдиний народ.
Відома провідна роль офіційної російської культури, зокрема мови, у колишньому Радянському Союзі. Проте під цим нівелюючим офіційним мовно-культурним покривом на своїх етнічних землях продовжували жити своєрідні етноси. Отже, єдина кирило-мефодіївська культура верхівки Русі не є доказом існування єдиного давньоруського етносу.
Під етнополітичною єдністю Русі розуміють державу з конкретною назвою Русь, якою правила одна династія Рюриковичів, а також загальнорусь-ку свідомість правлячої верхівки та вищого духовенства. Однак ці показники характерні для всіх імперій. Визначальною рисою останніх була якраз не моноетнічність, а насильницьке втримання під деспотичною владою метрополії поневолених народів. Класичний приклад – Російська імперія, яка зібрала під єдиним дахом деспотичної держави 130 народів. Вона теж була політично єдиною державою, якою правила династія Романових, а правляча верхівка у провінціях мала московсько-центристські погляди. Отже, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність, а тому не може бути доказом існування єдиної давньоруської народності.
У СРСР, який М. Бердяєв вважав більшовицьким етапом розвитку Російської імперії, офіційні ідеологи, спираючись на факт вищезгаданої політичної єдності, розробили псевдонаукову концепцію “нової історичної спільності людей – радянського народу”, своєрідного сучасного аналога давньоруської народності. Коли 1991 р. впав імперський режим, то стало очевидно, що ніякого окремого радянського народу нема, а є численні своєрідні етноси та нації, землі яких були колись загарбані імперією. Те ж сталося й у XIII ст., коли під ударами татар ранньосередньовічна імперія Русь остаточно розпалася і на її місці виявилися не якийсь давньоруський етнос, а численні народи зі своєрідною культурою і окремою долею: українці, росіяни, білоруси, ятвяги, лити, лати, ести, чудь, весь, меря, торки та ін.
Концепція давньоруської народності є спробою ідеологічного обгрунтування поневолення Москвою інших східнослов’янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники “єдиної та неділимої” намагаються зберегти імперію за рецептом О. Солже-ніцина бодай у межах її слов’янського ядра.
Погляди на Київську Русь як спільну колиску трьох східнослов’янських народів культивувалися імперією всупереч численним науковим фактам, що переконливо свідчили про безперервність культурного розвитку на українських землях від стародавніх Києва та Галича до козацької України. Про це неодноразово писали як українські, так і російські дослідники. Особливо слід відзначити праці М. С. Грушевського, який переконливо довів, що “обще-руської історії не може бути, як немає общеруської народності”.
Чи міг існувати єдиний давньоруський етнос тисячу років тому на величезних обширах держави Русь, кордони якої сягали на півночі Балтики, на півдні Чорного моря, на заході Вісли, а на сході Верхньої Волги? Нагадаємо, що до цієї давньоруської імперії входила велика кількість неслов’янських племен. Літописи згадують балтські племена (летголи, зем-голи, корсь, лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фінів (меря, мурома, череми-си, мещера, мордва, ліви, чудь, нарова, ям, весь, перм, югра та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, чорні клобуки та ін.). Вагомою складовою давньоруського суспільства IX-XI ст. були скандинави-варяги, про що переконливо свідчать історичні джерела та виразні археологічні матеріали (мал. 80). Навіть ті 15 слов’янських племен, що увійшли до держави Русь, не становили єдиного народу вже у VIII ст., бо “мали ж свої обичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов”.
Так само, як і в будь-якій поліетнічній державі імперського типу, в Київській Русі відбувалися консолідаційні (в тому числі етнічні) процеси навколо панівного етносу, що проживав у політичному, економічному, культурному, духовному центрі держави. Однак інтенсивність цих процесів пропорційна силі впливу центру на периферію, який не міг бути потужним через нерозвиненість комунікацій, величезні простори імперії, короткий час її існування. Остаточно оформилася державна структура Русі наприкінці X ст., а в середині XII ст. вона фактично розпалася на незалежні князівства.
Контроль Києва над периферією величезної імперії був досить умовний і нерідко зводився до збирання данини з підкорених племен. Як правило, це робилося взимку, коли замерзали численні болота та ріки. Це давало змогу здійснювати далекі мандрівки крізь лісові хащі. Враховуючи слабкий контроль столиці над різноетнічними підкореними племенами, які жили на гігантських лісових масивах в умовах бездоріжжя, консолідація населення держави в єдиний давньоруський етнос була практично неможливою. Навіть незрівнянно потужніша порівняно з Руссю надцентралізована Російська імперія за кілька сотень років панування не змогла консолідувати східнослов’янські народи в єдиний етнос, не кажучи вже про підкорені балтські, угро-фінські й тюркські народності.

Мал. 80. Скандинавські металеві фібули-застібки X-XI ст., знайдені під Києвом

Про різноетнічність населення Русі писав не лише Нестор-літописець. Сучасні лінгвісти, історики, маючи численні археологічні свідчення своєрідності посуду, ювелірних виробів, домобудівництва в різних регіонах Русі, виділяють три групи племен: південно-західну (поляни, сіверяни, деревляни, волиняни, дуліби, тиверці, уличі, білі хорвати), північно-східну (вятичі,

Мал. 81. Скроневі срібні кільця:
/ – полян, волинян, деревлян, білих хорватів, уличів, тиверців (праукраїнців); 2 – сіверян; o дреговичів; 4 – радимичів; 5 – вятичів; 6 – кривичів; 7 – ільменських словен

радимичі), північно-західну (дреговичи, кривичі, словени) [192, с. 49]. Дослідники бачать у них праетноси українців, росіян, білорусів [82]. Для кожного з цих регіонів властиві специфічні економічні зв’язки, певні мовні особливості.
Яскравим прикладом етнічної диференціації східних слов’ян часів Київської Русі є своєрідність скроневих кілець у різних літописних племен (мал. 81).
У XII-XIII ст. назва етносу, який проживав у Середньому Подніпров’ї і власне створив державу Русь, поширилася на всі підвладні Києву землі. Однак це зовсім не свідчить про наявність єдиної етнічної самосвідомості у всього населення держави, адже Російську імперію навіть після 1917 р. нерідко звали просто Росією, але від цього всі її жителі не стали росіянами. Немає сумніву, що княжа верхівка та найвище духовенство, погляди яких відображали літописи, усвідомлювали свій тісний політичний та духовний зв’язок з Києвом. Носіями ж місцевої етнічної специфіки були народні низи, які вважали себе насамперед киянами, полочанами, суздальцями, новгородцями і лише потім підлеглими Києву руськими. Інакше кажучи, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність.
Важко не погодитися з Я. Ісаєвичем, який заперечує існування монолітної давньоруської народності і наголошує на федеративності та багато-етнічності держави Русь [82, с. 80].
Отже, в Русі мав місце консолідуючий вплив київського ядра держави на підкорені різноетнічні племена, і насамперед на слов’янську їх частину. Проте він не настільки могутній і тривалий, щоб на різноплемінному грунті постав єдиний давньоруський народ з єдиною мовою, культурою і самосвідомістю. Численні лінгвістичні, археологічні, історичні, антропологічні дані підтверджують гіпотезу О. Шахматова, М. Грушевського, А. Кримського про початок формування окремих східнослов’янських етносів в часи розпаду слов’янської спільності у VI-VIII ст., тобто це сталося ще до виникнення держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов’ян в єдиний народ. На думку згаданих учених та їх сучасних послідовників, східні слов’яни в епоху Київської Русі являли собою конгломерат споріднених і досить близьких етносів із своїми діалектами, що групувалися в праукраїнський, прабіло-руський, праросійський, псковсько-новгородський субетноси.
Отже, маємо вагомі наукові підстави заперечувати існування єдиної давньоруської народності і тлумачення Київської Русі як “колиски трьох братніх народів”. Не можна ж розглядати СРСР (Російську імперію на більшовицькому етапі розвитку, за визначенням М. Бердяєва, 1936) спільною державою росіян, українців, білорусів, литовців, узбеків на тій підставі, що вони входили до однієї Російської імперії. Остання була державою насамперед російського етносу. Кожна держава мала свій консолідуючий, панівний етнос. Якщо Російську імперію від Івана Калити до наших днів будували росіяни, то є підстави вважати, що Київську Русь консолідували праукраїнці. Спробуємо аргументувати це твердження з допомогою даних археології, лінгвістики, історії, етнографії, антропології та інших наук.
ОЗДШІ ПЕРШД УКРЙІНЄЖА ДЕРЖИШ -

еличезна кількість історичних, археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних даних неспростовно свідчить про пряму генетичну спадковість між Південною Руссю X-XIV ст. та сучасними українцями. Зупинимось на деяких переконливих доказах наявності нерозривного зв’язку козацької України XVI-XVIII ст. з княжими Києвом та Галичем.
Українці яскраво проявилися як своєрідний етнос у козацький період своєї історії – у XVI-XVIII ст. На цей час український етнокультурний комплекс в основному вже сформувався, і його корені слід шукати в попередню епоху – в часи Київської Русі. Навіть прихильники теорії появи українського народу не раніше XIV ст. визначають, що в XVI- XVIII ст. український етнос існував як яскраве і сформоване явище. Однак вони заперечують можливість безпосереднього виростання козацької України на спадщині Південної Русі, посилаючись при цьому на перерву в історичному розвитку, що нібито мала місце після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на різницю в культурі й мові цих двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю та козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла два окремі народи?
Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виростає з культури Південної Русі. За даними археології, форма та орнаментація глиняного посуду передають етнокультурну специфіку первісних народів, тобто в давнину кожен етнос виготовляв властивий лише йому посуд. Пояснюється це тим, що кожна сім’я ліпила горщики для своїх потреб, і дуже сталі традиції їх виготовлення передавалися із покоління в покоління. Кераміка козацької України є безпосереднім спадкоємцем традицій керамічного виробництва Київської Русі [165]. Воно, в свою чергу, генетично пов’язане з ранньослов’янською керамікою середини І тис. н. є. Інакше кажучи, археологи простежили безперервний розвиток виробництва посуду в Середньому Подніпров’ї, на Волині, в Галичині, Верхньому Подністров’ї від кераміки ранньослов’янської культури Корчак (V-VII ст.), через кераміку культури Лука-Райковецька (VIII- IX ст.) у посуд Київської Русі (X-XIV ст.), козацької України (XV- XVIII ст.) до сучасної традиційної української кераміки.
Приблизно те саме можна сказати і щодо традиційних житлових будівель України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо на місцевому києворуському грунті [161]. Житлобудівництво Київської Русі виростає з ранньослов’янського. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами та Середнім Подніпров’ям археологи простежили безперервну житлобудівну традицію від V ст. н. є. до сільського українського будівництва XX ст.
Кам’яне церковне та світське будівництво у пізньосередньовічній Україні було представлене унікальним, яскравим архітектурним явищем, що дістало назву українського бароко. Його своєрідність полягає в органічному поєднанні традицій європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка відома у Середньому Подніпров’ї з X ст. [152]. Продовженням культурних традицій Русі була також дерев’яна церковна українська архітектура XVII-XVIII ст. [184] (мал. 82).
Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньо-слов’янського. Регіональні його особливості беруть початок від племінних об’єднань VIII ст., про які пише Нестор-літописець. В одязі населення Київської Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінок у дівчат та намітка у жінок [123, с. 95, 99]. Поховання жінки у такому праукраїнському вбранні знайдено біля центру скандинавських вікінгів міста Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його X ст. і вважають похованням слов’янської рабині, полоненої під час походу на Русь (мал. 83) [226, с. 61].
Певні паралелі козацькому та селянському чоловічому одягу простежуються у X-XIV ст. Згадаймо опис Л. Дияконом зовнішності князя Святослава Ігоревича: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, : сережка у вусі. За київськими літописами, русичі носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які у пізньому середньовіччі були невід’ємною частиною українського національного костюма.
Обличчя українського етносу значною мірою визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір’я, народні пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї тощо), а також народним прикладним мистецтвом (вишивка, різьблення по дереву, писанки тощо). Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на Правобережжі ранньослов’янсь-ких часів (початок І тис. н. є.) та праіндоєвропейські міфології (IV- III тис. до н. є.). Щодо епохи Київськії Русі, то немає сумніву, що український фольклор та етнографія XVI-XX ст. безпосередньо виникли на південно-руській основі.

Мал. 82. Козацький та княжий періоди української церковної архітектури. Софійський собор у Києві в XI ст. (2) та у XVIII ст. (/)

Мал. 83. Народний жіночий одяг Південної Русі (/) та Скандинавії (2). Реконструкція за матеріалами розкопок поховань X ст. біля м. Бірка, Південна Швеція

Козацтво – один із найсуттєвіших чинників формування українського народу. Власне козаки побудували другу українську державу – Гетьманщину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою Січі на всю Україну. Недаремно в XVII-XVIII ст. її звали країною козаків, а українців – козацькою нацією.
Однак козацтво є специфічним феноменом української історії не лише XVI-XVIII ст. Воно зумовлене своєрідною українською геополітичною ситуацією, місцем, яке займала Україна на середньовічній карті Європи. Розташована на межі європейської цивілізації та дикого й агресивного степу, Україна весь час продукувала суспільну верству воїнів-захисників, яка постійно впливала на характер, ментальність, культуру нації [і 14]. Ця верства існувала вже в першій українській державі – Русі. Згадаймо богатирські засіки на межі зі степом, витязів з билин київського циклу, героїчну боротьбу руських князів Святослава, Володимира Мономаха, Ігоря з кочівниками. У XII-XIII ст. на півдні України з’являються бродники та берладни-ки – вільні ватаги воїнів, які, крім війни зі степовиками, займалися уход-ництвом, торгівлею. Більшість учених вважає їх безпосередніми пращурами козацтва [27, с. 10].
Козацтво продовжило традиції дружин київських князів X-XIII ст. їх пов’язують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип організації ватаг, культ меча-шаблі, коня, святі покровителі Марія Покрова, Святий Юр, зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди, червоний колір стягів, зброя, одяг) та інші численні паралелі. Більшість із них пояснюється тим, що дружина Русі та українське козацтво були різновидами європейського лицарства, яке постало на давніх індоєворопейських військових традиціях.
Лицарство було стрижнем європейської цивілізації у середньовічну добу. В Україні воно відіграло величезну роль у становленні української нації не тільки на козацькій, а й на більш ранній, дружинній стадії.
Важливим і невід’ємним елементом лицарського культурного комплексу середньовічної Європи були поети-співці лицарської слави: барди, скальди, трувери, менестрелі та ін. Головна їх функція – героїзація та пропаганда подвигів лицарських ватаг, їх вождів, виховання та залучення до лицарства молоді, збереження відповідних традицій. їх творчість стала фундаментом європейської літератури.
Українськими скальдами та бардами у козацьку добу були кобзарі. Вони відіграли величезну роль у формуванні української нації, кристалізації її культури. Поезія кобзарів була підвалиною творчості Тараса Шевченка, який формував не тільки українську літературну мову, а й національну самосвідомість та ментальність народу.
За змістом та формою кобзарство має прямі паралелі, з одного боку, в європейській лицарській культурі, а з іншого – в дружинній культурі Русі. Безпосередній пращур кобзарів – дружинний співець Боян, “що свої віщі персти на живії струни накладав, – вони самі князю славу рокотали”. Козацькі думи за структурою, формою, змістом мають аналогії як у богатирських билинах Київської Русі, дружинному епосі (“Слово о полку Ігоревім”), так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів.
Український характер “Слова” та генетичний зв’язок з ним козацьких дум визнавав навіть В. Бєлінський, котрий, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. Він, зокрема, писав: “Слово о полку Игореве” носит на себе отпечаток позтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщиньї, чуждой грубости и дикости Северной Руси… Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаим-ньіх отношениях действующих лиц зтой позмьі. Все зто, повторяєм, отзьі-вается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном бьіту, где отношения полов основаньї на любви, а женщиньї пользуются правами своего пола. Все зто противоположно Северной Руси, где семейньїе отношения грубьі, женщина – род домашней скотини, а любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните бьіт малороссийских мужиков с бьітом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти других сословий, и вьі убедитесь в справедливости нашего зак-лючения о южном происхождении “Слова о полку Игореве”… Нельзя не заметить чего-то общего между “Словом о полку Игореве” и казацкими малороссийскими песнями” [21, с. 359]. Про значну кількість українізмів у “Слові” пишуть і сучасні лінгвісти [133, с. 170-176].
Прямі паралелі ментальності козацтва, що так вплинула на формування українського характеру, знаходимо в яскравих образах князів-лицарів Південної Русі: Святослава, “хороброго Мстислава, що у двобою зарізав Редедю перед полками косозькими”, князя Ігоря, який закликає дружинників перед нерівним боєм з половцями: “Краще вже потятим бути, ніж полоненим”. Саме на цьому грунті постали напівлегендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспівані в думах кобзарів, безсмертних творах Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. Отже, характери козацької України сформувалися значною мірою на лицарській ментальності Київської Русі.
Мова є істотною ознакою будь-якого етносу. Як вже розмовляли русичі в стародавньому Києві? Видатний російський мовознавець О. Шахматов вважав, що у VI-VIII ст. відбувся розпад єдиної праслов’янської мови. За даними археології, саме в цей час почалося інтенсивне розселення слов’ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами та Середнім Подніпров’ям по Дунаю та через Польщу в басейни Лаби та Одри, на Балкани, Верхній Дніпро та Волхов, по Десні на Сейм та Оку [1б]. З IX ст. простежуються окремі східнослов’янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. Однак з XI ст., на думку А. Кримського, “мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичини) – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна впізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей” [97].
Серед цих особливостей найбільш виразні: дієслова на -ти, -мо (піти, знайти, взяти, підемо, знайдемо, візьмемо), злиття звуків “ьі” та “і” в середнє “и”, м’яке “г”, клична форма іменника (дружино, брате, Петре тощо), особливо вживання голосної “і” там, де білоруси та росіяни вживають “о” чи “є”. Наприклад, літо, сніг, сіно, вітер, діло, віз, ліс, білий тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на південнослов’янських говорах уличів, тиверців, волинян, білих хорватів, полян, а російської та білоруської – на північнослов’янських діалектах дреговичів, радимичів, кривичів. На думку Г. Півторака, у письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова XII-ХНІ ст. виразно простежується українська мовна специфіка. Дослідник дійшов висновку, що “на народному рівні” “давньоруської” мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов’янські діалекти”. Серед них на кінець XII ст. простежуються три праукраїнські діалекти – галицько-волинський, карпатський та поліський [134].
У формуванні української мови, як і українського етносу взагалі, визначальну роль відіграли міграційні процеси – з Полісся і особливо з Волині та Прикарпаття у південно-східному напрямку. Навали войовничих степовиків періодично нищили осілу землеробську людність українських лісостепів, починаючи з появи тут перших скотарів 5 тис. років тому і аж до XVIII ст. включно. З ослабленням тиску агресивних кочовиків землероби Волині, Прикарпаття та Полісся знову заселяли порубіжні зі степом родючі чорноземи. Починалося чергове відродження землеробської цивілізації в Україні. Нова хвиля кочовиків знову змітала лісостепових землеробів, і все повторювалося спочатку.
За даними літописів, археології, етнографії, лінгвістики, протягом останнього тисячоліття простежується постійний колонізаційний рух українців з лісового Правобережжя, Волині та Прикарпаття на лівий берег Дніпра та у надчорноморські степи. Саме тому, на думку мовознавців, з чотирьох головних сучасних українських діалектів (карпатського, поліського, галицько-волинського, південно-східного) останній наймолодший. Він остаточно сформувався лише у XVI-XVII ст. під впливом переселенців з Волині, Поділля, Прикарпаття та Полісся [134, с. 132-134]. Показово, що і в новітні часи південь та схід України залишилися тереном тотального нищення всього українського, тоді як північний захід – його оплотом, невичерпним джерелом відродження українства.
Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською, або церковнослов’янською, мовою, що значно відрізнялася від їх рідної мови усного спілкування. Однак уважне дослідження київських та галицьких літописів XI-XIII ст., розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в них великий пласт української лексики. Ось деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, рілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, багно, оболонь, гай, полонина, гребля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня, кожух, призьба, зорі, жадати, тулитися та багато інших. По-українські звучить вираз “Люди погані і невігласи”, як і літописні київські топоніми: Печерська Лавра, Видубичі, Либідь, Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін. Знайдено меч XI ст. з написом українською мовою “Коваль Людота” (мал. 84).
Якщо русичі розмовляли окремою руською мовою, яку лише в XIV- XVI ст. змінила зовсім інша, українська, то чому остання зберігала назву руської подекуди аж до початку XX ст.

Мал. 84. Меч XI ст. з написом українською мовою “Коваль Людота”

Мова перлини давньоруської художньої літератури “Слова о полку Ігоревім” також відзначається яскравими українізмами 1133, с. 170-176]. На думку Г. Півторака, половина лексики твору, а саме 1500 слів, – це надбання різних протоукраїнських діалектів. Серед типових українських фонетичних особливостей “Слова” дослідник називає: 1) повноголосся: болото, боронь, ворота, забороло, полонени, хоробре; 2) форми давального відмінка на -єві: Дунаєві, Ігореві, королеві тощо; 3) кличний відмінок іменників: Бояне, дружино, Ігорю, княже, Всеволоде; 4) прикметники жіночого роду родового відмінка: бистрої, половецької. Дослідник простежує прямий генетичний зв’язок “Слова” з українськими козацькими думами XVI-XVII ст.
Отже, сучасні наукові дані свідчать, що у.ХІ-XIII ст. Середнє Подніпров’я, Волинь, Поділля, Галичина розмовляли на праукраїнських діалектах. На північ від них у цей час почали формуватися прабілоруська та праросійська мови.
Українська людність XVI-XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащад-” ком Київської держави. В цей’час етнонім Русь асоціюється саме з україн-… цями та їх державою. І це закономірно, адже він постав у VI-IX ст. як перша назва праукраїнців, їх етнічних земель та першої їх держави у Середньому Подніпров’ї [192, с. 51-53]. Як і за часів Київської Русі, українці продовжували називати себе руським народом. Вони добре усвідомлювали свою етнічну окремішність від сусідів – литвинів (білорусів) та москалів (росіян). Останні також вважали українців окремим народом, називаючи черкасами (“люди зброї” у перекладі з адигейського). Державу Богдана Хмельницького звали Руссю, Руським князівством, а самого гетьмана “самодержцем руським”.
Козацтво, як провідна верства гетьманської держави, сприймалося українським суспільством як спадкоємець традицій княжих дружин. “Се ж бо те племя народу руського, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопуттям. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха Руського в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Се . ж вони за Володимира Святого монарха Руського воювали Грецію, Македонію, Іллірік. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися”, – писало київське духовенство про козаків на початку XII ст.
На думку французьких учених Ф. Амі та Ж. Денікера, всі слов’яни і належать до двох головних антропологічних типів: північного віслянського та південного динарського. Перший (полаби, поляки, білоруси та росіяни)характеризується відносно невеликим зростом, світлим волоссям та відносно довгим черепом. Динарському антропологічному типові (українці, серби, хорвати, словаки, чехи) властивий високий зріст, темне волосся, короткоголовість, тобто ті ознаки, що є визначальними, за Ф. Вовком, для більшості українців. До нього слід віднести переважну біль- .
шість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров’я X-XIV ст., козацької України XVI-XVIII ст. і корінного населення сучасної України. Отже, українці генетично пов’язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу.
Прірва між києворуським та козацьким періодами української історії не була настільки широкою та глибокою, щоб стверджувати, що вона розділяє два окремі етноси. Традиція Київської держави в Галичині перервалася у 1340 р., коли вмер останній представник династії Данила Галицького. У Києві це сталося лише в 1471 р. після скасування Литвою князівства Київського. А всього через 20 років, у 1492 р., зустрічаємо першу писемну згадку про українських козаків на Нижньому Дніпрі, що символізує початок козацької епохи в історії України.
Велику роль в успадкуванні надбань Київської Русі людністю козацької України відіграли Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі та собори як осередки культури, писемності, традицій Русі донесли їх до козацької

Мал. 85. Зображення тризуба на срібній монеті Володимира Великого та на дні глиняного горщика з Китаївського городища під Києвом (кінець X ст.)

доби, оскільки не припиняли своєї діяльності навіть у найтяжчі для України часи. Недаремно саме в козацький період були відновлені давньоруські святині Софія Київська, Спас на Берестові, Десятинна церква. Про це свідчить також культ київських князів у козацьких писемних джерелах. Цьому ж сприяла концентрація в містах освічених людей та нащадків руської аристократії, яка пам’ятала свій родовід, а отже, й історію країни значно краще, ніж маси. Козацька шляхта успадкувала державницькі традиції феодальної аристократії княжої доби,
а дехто навіть вів свій родовід від Рюриковичів (мал. 85). Головні політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі залишилися і в козацьку епоху, міцно зв’язавши ці два періоди української історії.
Як письмові, так і численні археологічні джерела незаперечно свідчать про відсутність суттєвих змін населення у Південній Русі між ХНІ і XVI ст., тобто тут жив один народ, який переживав послідовні етапи свого історичного розвитку.
Отже, за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці XVI-XVIII ст. були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X-XIV ст. Русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею в Києві.
Виникає питання, чи не були генетичні зв’язки білоруського та російського народів із стародавнім Києвом, його культурою і мовою такими ж тісними й безпосередніми? Для негативної відповіді на нього є цілий ряд незаперечних аргументів.
По-перше, українці завжди жили й живуть на Київщині, а вищезгадані їхні сусіди – на значній відстані від політичного й культурного центру Русі.
По-друге, своєрідність етногенезу білорусів полягає в участі у ньому балтів, а росіян – угро-фінів і татар. Відомий російський історик М. Пок-ровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 % фінської крові. Про значну роль угро-фінів у формуванні російського етносу свідчать також дослідження сучасних московських антропологів, зокрема В. Алексеєва та Т. Алексєєвої.
По-третє, хронологічно українці сформувалися раніше, ніж їхні північні сусіди через наближеність до центрів греко-римської цивілізації. Учені розрізняють два головні періоди впливу на етногенез білорусів та росіян з території України. Перший пов’язаний з розселенням у VI-VIII ст. слов’янських племен на північ із своєї прабатьківщини, що охоплювала території між Карпатами та Середнім Дніпром. Другий етап розпочався входженням прабі-лорусів та праросіян до держави Русь зі столицею в Києві.
По-четверте, археологічні матеріали неспростовно свідчать про специфіку матеріальної культури (кераміка, житлобудівництво, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян XI-XIII ст. порівняно з культурою праукраїнців. Це пояснюється насамперед сильним впливом на північну частину східних слов’ян балтських та фінських культурних традицій. Останні добре простежуються у фольклорі, етнографії, традиційному одязі, житлобудівництві, інших елементах матеріальної культури білорусів та росіян. Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжувала традиції Пскова та Новгорода XI-XIV ст.
По-п’яте, лицарство як один з визначальних елементів європейської цивілізації у середньовічну добу відіграло помітну роль в українській історії. Азійським деспотіям воно не властиве. Оскільки Московська держава сформувалась у XIV ст. під сильним впливом Золотої Орди, то їй невідоме лицарство в європейському розумінні. “В Росії шляхтичем є той, на кого я звертаю увагу, і лише так довго, як я мою увагу на нього звертаю”, – казав іноземному послу Петро І. Не було в Росії і своїх кобзарів як продовжувачів традицій дружинно-лицарського епосу Київської Русі. Московська пізньосередньовічна держава XIV-XVII ст. не мала власного лицарського епосу, який є суттєвою рисою середньовічної культури Європи.
Лицарський епос був підвалиною європейської літератури, яка стала підґрунтям європейської ментальності. На дружинному та козацькому епосі виникла творчість Тараса Шевченка, який виховав український характер. Цей європейський шлях формування світосприйняття невідомий московському царству через відсутність власного лицарства та його героїчного епосу.
Якщо корені ментальності українського козацтва сягають дружинно-лицарського світу Русі Південної, то цього не скажеш про характери Московської Русі. Різницю між князями Русі Київської та Московської підкреслював російський історик С. М. Соловйов: “Південні князі у своїй більшості були надзвичайно хоробрі, вміли в себе вдома і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні своїм вождям… У поведінці князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів Півдня. Північні князі-власники не люблять вирішувати суперечок зброєю, удаються до неї тільки в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний…” [176, с. 189].
Різницю між Київською та Московською Руссю підкреслював О. Пипін в “Історії російської літератури”: “Не подлежит сомнению зтнографическая разница древнего севера и юга… Как древний Святослав с его чубом и его нравом напоминает в потомстве не московского великороса, а скорее южно русского казака, так лирический епос “Слово о полку Игореве” отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе” [147, с. 597], тобто ні дружинно-лицарська культура Русі, ні її ментальність не були успадковані Російською державою XIV-XVI ст. тією мірою, як козацькою Україною.
По-шосте, велике значення має специфіка розвитку духовності. На своєрідності російської духовної культури наголошував великий патріот Росії, фундатор євразійства князь Микола Трубецькой: “Особливості російської стихії виявляються яскраво в народній художній творчості. Значна частина ¦ великоруських народних пісень, в тому числі обрядових і весільних, скла-1 дені в так званій “п’ятитонній”, або “індокитайській” гамі… Ця гама існує, причому як єдина, у тюркських племен басейну Волги й Ками, далі у башкирів, у сибірських татар, у тюрків російського і китайського Туркестану, у всіх монголів… Таким чином, у даному випадку маємо безперервну лінію, яка йде зі сходу. На великоросах ця лінія обривається. У малоросів п’ятитонна гама зустрічається лише дуже рідко у найдавніших піснях, в інших слов’ян відмічені поодинокі випадки її застосування” [див.: 38, с. 117].
По-сьоме, важливою причиною розриву середньовічної Росії з традицією Київської Русі була татарська навала. Якщо середнє Подніпров’я, Волинь, Галичина залежали від татар досить формально і лише протягом 100 років, то на Верхній Волзі татарські порядки панували 250 років, глибоко впливаючи на устрій та ідеологію Московської держави.
Про значний вплив татар на формування російського етносу та його найдавнішої держави – Московського князівства XIV ст. – неодноразово писали різні дослідники. У XIII ст. Русь стала полем битви двох цивілізацій. Якщо татари уособлювали Азію, то Лівонський орден у Прибалтиці – Європу. Князь Олександр Невський зробив вибір на користь Азії. Усі свої сили він спрямував не проти татар, що розгромили Київську Русь, а проти експансії із Заходу. Фактично своїми перемогами над шведськими та німецькими лицарями у 1240 та 1242 рр. він захищав право Північно-Східної Русі на азійський шлях розвитку [96, с. 28-30].
208

Саме завдяки військовій підтримці татар відбулося піднесення Московського князівства за Івана Калити (1325-1340 рр.). Він уславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері й став за це головою золотоор-динської адміністрації на Верхній Волзі. За вірну службу ханові (збирання податей та придушення антитатарських повстань) Калита отримував ярлики на окремі землі. Так з допомогою татарської кінноти почалося збирання земель Московської держави, на яких остаточно закріпився золотоординсь-кий варіант азійської деспотії [137, с. 116-119; 61, с. 208-227].
Московське князівство довго було фактично улусом Золотої Орди. Знать переходила до мусульманства, вдягалася по-татарськи, мова татар за Василя II стала мало не державною. Устрій Московської держави значною мірою був копією золотоординського. Це стосується адміністрації, війська, митниці, пошти, фінансів, грошової системи. Терміни “таможня”, “казна”, “ямська служба” – тюркського походження. Грошову систему також запозичено в Орді. Це стосується як основних номіналів грошей (деньга, алтин тощо), так і способів карбування монети. За золотоординською технологією в Москві карбували гроші з XIV ст. до 1699 р., коли Петро І європеїзував грошову систему імперії (мал. 86).
У Європі монети карбували на попередньо вирізаних зі срібного листа кругляках. Татари ж спочатку різали товстий срібний дріт на короткі циліндрики, які розплющували штампами з відповідними зображеннями та написами. Тому татарські та московські срібні монети мають не круглу, як у Європі, форму, а характерні овальні обриси аж до XVIII ст.
Московські князі регулярно запрошували на службу татарську знать з дружинами, що сідали в столиці та інших містах держави. Ці періодичні ін’єкції татарської крові супроводжувалися трансплантацією цілих азійських військових структур. Наприклад, опричнина, що започаткувала московське дворянство, була запозичена і перенесена на московський грунт з татарської військової практики. Саме так з’явилися численні тюркські прізвища (Басманови, Булгакови, Юсупови, Аксакови, Салтикови та багато інших) серед московського дворянства.
Образний опис становлення Московської держави під впливом Золотої Орди дає російський філософ Г. Федотов: “У самій Московській землі запроваджуються татарські порядки в управлінні, суді, збиранні данини. Не ззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просякає у плоть і кров. У XV ст. тисячі хрещених і нехрещених татар йшли на службу московському князеві, збільшуючи лави служилих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом.
Саме збирання земель відбувалося східними методами. Знімався весь верхній шар людності, вивозився до Москви, замінюючись прийшлими та служилими людьми, викорінювалися всі місцеві особливості й традиції.
Мал. 86. Срібні московські (/) та суздальські (2) монети з татарськими написами XIV ст. та срібні західноєвропейські динари’ (3), які у XI ст. ходили в Україні-Русі

Усі стани були прикріплені до держави службою й тяглом. Кріпосна неволя стала повсюдною в той самий час, коли вона відмирала на Заході. Рабство диктувалося не примхами володарів, а новим національним завданням: створенням імперії на злиденному економічному підґрунті. Тількикрайньою загальною напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська, безкінечно зростаюча держава…
Світогляд російської людини вкрай спростився і навіть порівняно із середньовіччям москвич примітивний. Він не роздумує, він приймає на віру кілька догматів, на яких тримається його моральне і суспільне життя. Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ божий з Московського царства” [195].
Отже, культурні традиції Південної Русі були важливою складовою підґрунтя російського та білоруського народів. Однак на відміну від українців, які є прямими нащадками людності стародавнього Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка є прямим продуктом їхнього саморозвитку в своєрідних історичних та природних умовах власних етнічних територій. Росія та Білорусія є спадкоємцями стародавнього Києва тією мірою, якою Франція – нащадок стародавнього Риму, Сполучені Штати Америки – наступник Лондона, а Мексика та Аргентина – спадкоємці іспанського середньовічного Мадрида.
Підведемо деякі підсумки. Київська Русь була першою історичною державою українців, яка консолідувала навколо київського ядра підкорені різноетнічні племена, насамперед слов’янську їхню частину. Проте цей вплив не був настільки потужний і довготривалий, щоб на різноплемінному грунті постала єдина давньоруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю. Окремі східнослов’янські етноси, у тому числі й українці, формувалися ще з часу розпаду слов’янської спільності у VI- VIII ст., тобто до виникнення держави Русь. Останній не вдалося консолідувати східних слов’ян у єдиний народ.
У пошуках безпосередніх культурно-історичних спадкоємців Київської Русі визначальним є не стільки факт формальної подібності культур, скільки генетична спадковість та безперервність, тривалість історичного розвитку від південних русичів до сучасних українців. Це дає підстави вважати Київську Русь, козацьку та сучасну Україну послідовними, генетично пов’язаними фазами життя одного етносу – українського народу. Це не слід розуміти так, що людність Південної Русі – то українці, які мовою, культурою, ментальністю мало відрізнялися від населення козацької чи сучасної України. Головні риси українського етносу на той час лише формувалися. Тому південних русичів як безпосередніх пращурів українців правильніше називати праукраїнцями.
Враховуючи зазначене вище, зробимо деякі узагальнення щодо ключової проблеми історії Східної Європи – культурно-історичної спадщини Київської Русі. Вирішальне значення для її розв’язання мають питання походження східнослов’янських народів, причому етногенетичні процеси, що призвели до їх постання, не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки, аналогічна етноісторична ситуація неодноразово і невідворотно повторювалася на руїнах великих імперій минулого. Мається на увазі постання у підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом-завойовником. Відбувалося це в умовах могутнього адміністративного, культурного, мовного впливу розвинутої метрополії на відсталу периферію.
Найдійовішим механізмом такого впливу була міграція представників, панівного імперського етносу з центру до завойованих провінцій. Вона була тим інтенсивнішою, чим відсталішими і слабкіше заселеними були завойовані землі. Класичний приклад – сталий напрямок міграції у руській імперії – з київської метрополії на лісову Північ.
Нові етнічні спільноти генетично були пов’язані як з місцевими традиціями, так і з домінуючою культурою імперського етносу. В умовах невідворотного розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив, або власне народження, нових етносів від батьківського імперського. Зрозуміло, що всі ці постімперські етноси тією чи іншою мірою надовго зберігали мовно-культурну спорідненість з панівним народом загиблої супердержави.
У добу середньовіччя виникли численні європейські імперії із заморськими колоніями – Іспанська, Португальська, Бельгійська, Англійська, Французька та ін. Внаслідок іспанізації аборигенів Латинської Америки за участю вихідців з Африки у XVI-XIX ст. зародилися численні іспаномовні етноси Нового Світу: мексиканці, аргентинці, чилійці, перуанці, венесуельці, колумбійці, кубинці та ін. Експансія португальців та англійців до Америки призвела до постання бразильців та американців. Днем народження всіх цих молодих етносів Нового Світу можна вважати момент набуття відповідними колоніями незалежності від метрополії, що здійснювалося в процесі розпаду колоніальних імперій.
Народження нових, споріднених з імперським етносів відбувалося, як правило, у відносно відсталих та малозаселених провінціях. У випадку підкорення імперією сформованого народу з давньою історією та багатою культурою поневолений етнос стійко опирався нівелюючому впливу метрополії, зберігаючи власну етнічну своєрідність. Тому молоді романські народи постали на варварській периферії Стародавнього Риму, а Греція, Єгипет, Близький Схід, що також входили до Римської імперії, так і не романізувалися. У межах Англійської імперії Індія лишилася Індією, а в малозаселеній первісними племенами індіанців Північній Америці постав споріднений англійцям молодий етнос американців, в Австралії – англомовних австралійців.
У Російській імперії Польща, Литва, Україна, Грузія, Узбекистан зберегли своє етнічне обличчя, а первісний Сибір XVII-XIX ст. зрусифікувався. Розпад нинішньої Російської імперії може відбутися за класичною моделлю Римської, коли давні народи отримали незалежність, а у варварських провінціях постала група молодих споріднених романських етносів. Відповідно на руїнах Російської імперії, крім народів, що повернули колись втрачену незалежність (поляки, литовці, українці, грузини, вірмени та ін.), у малорозвинених сибірських провінціях можуть постати споріднені росіянам постімперські етноси – західносибірський, далекосхідний, козацький Передкавказзя та ін. Саме так від англійської метрополії відійшли 200 років тому англомовні американці, а від Іспанської імперії – молоді іспаномовні народи Латинської Америки.
Спорідненість цих постімперських етносів зумовлена тим, що кожен з них тією чи іншою мірою сприйняв і включив до своєї традиційної культури надбання колишньої метрополії. Зрозуміло, її головним культурно-історичним спадкоємцем лишався народ, що продовжував проживати на землях метрополії і був кровно споріднений з панівним етносом імперії.
Інакше кажучи, якщо хтось і може претендувати на культурно-історичну спадщину Стародавнього Риму, то це насамперед італійці. Творцями історії та культури Стародавньої Греції та елліністичної імперії Олександра Македонського були пращури сучасних греків. Тому прямими спадкоємцями імперських Мадрида та Лондона є відповідно сучасні іспанці та англійці, а не мексиканці та американці. Так само безпосередніми нащадками панівного етносу Російської імперії є сучасні росіяни, а не примусово інкорпоровані до неї латиші, українці чи казахи. Відповідно Київська Русь є органічною частиною історії українців, хоча елементи її культури стали невід’ємними складовими молодих східнослов’янських етносів, що близько тисячі років тому зародилися на периферії імперії внаслідок впливів з київської метрополії.
Про сталість та універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження романських та східнослов’янських народів [202]. Як стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так само княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лісові обшири півночі Східної Європи.
Могутній вплив Риму на периферію імперії призвів до постання романської групи народів. Іспанці та португальці – це латинізовані племена іберів, кельтів, готів Піренейського півострова. Французи – латинізоване кельтське плем’я галів, а румуни – латинізовані первісні племена даків, гетів, мезів. Аналогічний вплив київської метрополії на малозаселену лісову периферію імперії зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зародження на їхніх теренах білоруського, псковсько-новгородського, російського етносів. Провідну роль праукраїнського Києва в постанні інших східнослов’янських народів добре розуміли русичі, називаючи княжий Київ “матір’ю городів руських”.
Так на руїнах Римської імперії постали п’ять споріднених романських народів, а з розпаду імперії Русь – чотири братніх східнослов’янських. В обох випадках етногенетичні процеси відбувалися в умовах могутнього культурного та адміністративного впливу високорозвиненої метрополії на відсталу периферію. Важливу зміцнюючу роль у Римській державі виконувала латинська мова метрополії. У провінціях вона була не лише мовою адміністрації, а й культурного та духовного життя. Саме з її допомогою поширювалася з Риму державна релігія – християнство разом з літературними та науковими надбаннями високої греко-римської цивілізації.
У Київській Русі культурні впливи метрополії поширювалися на провінції державною церковнослов’янською мовою. З допомогою її провінції сприймали з Києва державну релігію Русі – православ’я.
Офіційні мова та культура істотно впливали на формування етнічної специфіки провінцій. З ослабленням центру та розпадом імперії зароджені в її тілі етнічні спільноти розпочинали самостійне життя. Зрозуміло, вони успадкували багато культурних надбань колишньої метрополії, надовго зберігаючи до неї певний пієтет. Творячи власні держави за зразком дер-жави-метрополії, новонароджені етноси нерідко переймали навіть її назву. Римське право та державність були підґрунтям державотворення середньовічних народів, багато з яких постали безпосередньо на руїнах імперії. Ностальгія за нею давалася взнаки в Європі протягом усього середньовіччя, реалізуючись у періодичних спробах відновлення Священної Римської імперії, що формально проіснувала до 1806 р. Румуни навіть власний етнонім та назву своєї держави запозичили у римлян.
Відповідно державність східнослов’янських народів (а також литовців) у пізньому середньовіччі творилася за зразком імперії Київська Русь. На цьому історичному тлі стає зрозумілим запозичення росіянами як самоназви, так і назви національної держави у імперії Русь, творцями якої була корінна людність Південної Русі-України.
Усе це не дає підстав вважати етноси, що народилися на тілі імперії, ні головними творцями культурних надбань метрополії, ні прямими спадкоємцями історії імперського центру, адже метрополія – це батьківщина окремого етносу, який і був творцем відповідної імперії.
Тому іспанці, португальці, французи, румуни мають власну національну історію і культуру, які починаються з післяримських часів. Історія і культура стародавнього Риму були витвором насамперед латинян. Найближчими нащадками останніх є сучасні італійці. Однак слід пам’ятати, що італійський народ формувався у V-VII ст. за умов змішування латинян з варварами – вандалами, лангобардами, готами, гунами та ін. Тому більшість учених вважають італійців хоча й близько спорідненими з латинянами, але окремим етносом.
Враховуючи сказане, зазначимо, що права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші й не менші, ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа, Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Так само, як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначаль-ний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури Київської Русі, адже переважна більшість елементів її постала в межах Південної Русі, хоча й під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені Східної Європи.
З Київської метрополії руська культура поширювалася на північ часто-густо разом з переселенцями з Південної Русі, формуючи прабілоруський, праросійський, псковсько-новгородський субетноси. На їхніх землях виникали вторинні центри культуротворення імперії, які функціонували за зразками київської культурної метрополії. їхні культурні надбання є органічною частиною культур відповідних східнослов’янських народів. У Римській імперії канонічна культура Риму теж відіграла роль зразка у провінціях. Проте це не означає, що жителі цих провінцій творили канонічну культуру Риму нарівні з римськими митцями, літераторами, філософами.
Цікаво, що багато зразків класичного латинського мистецтва збереглося саме в провінціях, а не в Римі з його бурхливою історією. І це не стало підґрунтям для претензій відповідних регіонів на культурну спадщину стародавнього Риму. Збереження билин київського циклу, ікон та літературних пам’яток києворуського походження на лісовій півночі Східної Європи чомусь вперто наводять як неспростовний доказ переважного права Ар-хангельщини чи Підмосков’я на культурну спадщину княжого Києва.
Дивно і непереконливо звучить поширене навіть у науковій літературі твердження, що київська культура була рівною мірою витвором усіх східнослов’янських племен від Тмутаракані на півдні до Білого моря на півночі, від Карпат на заході до Верхньої Волги на сході, тобто у творенні канонічних зразків києворуської архітектури (Десятинна церква, Софія Київська), літописання (“Повість временних літ”), літератури (“Повчання дітям” Володимира Мономаха, “Слово о полку Ігоревім”) та ін. X-XII ст. київська метрополія відіграла не більшу роль, ніж слов’янські колоністи, що на той час щойно з’явилися у глухих лісах півночі Східної Європи. Абсурдність цього твердження ще рельєфніша, коли враховувати, що ні в кого не викликає сумніву створення переважної більшості вищезгаданих шедеврів безпосередньо у Києві чи інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньоруської літератури фігурують як історичні й культурні діячі, так і прості жителі саме руського Півдня. І як жителі Верхнього Подніпров’я та Поволжя могли нарівні з людністю княжого Києва творити його культурні цінності, якщо культурно-економічний розвиток Південної Русі в X-XII ст. був на порядок вищий, ніж на лісовій півночі імперії, слов’янська колонізація якої на той час лише розпочиналася? Нагадаємо, що росіяни з’явилися на історичній арені у другій половині XII ст., тобто вже після створення південними русичами більшості канонічних творів руського мистецтва.
Класичним прикладом претензії Росії на культурну спадщину України-Русі є проголошення “Слова о полку Ігоревім” найдавнішим твором “старо-російської літератури”. І це незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Без сумніву, українськими є не лише місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору. Не зайве згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а тому проголошувати “Слово” продуктом творчості праросіян немає ніяких підстав.
Головним творцем києво-руської культури X-XII ст. була насамперед людність Південної Русі. Звідси канонічні зразки культури княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабілорусів, праросіян, новгородців.
Ще менше підстав вважати державу Київську Русь та її історію першим етапом російської держави та історії, адже, як писав класик російської історичної науки В. Ключевський, “великорос вперше виступив на історичну арену в особі Андрія Боголюбського”, тобто в другій половині XII ст., або через 300 років після виникнення Київської Русі. Це все одно, що вважати першим етапом румунської чи французької історії історію стародавнього Риму, а першою державою американців – Англійське королівство X-XV ст.
Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київської Русі були жителі Південної Русі. Тривалість історичного розвитку від неї до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувалися в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завоиовниками стародавнього Риму, розпад Русі у XIII-XIV ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Русі. Про це свідчить також антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України. Усе це дає підстави вважати Київську Русь IX-XII ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії.
Отже, спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно називають єдиною давньоруською народністю, була постімперською єдністю споріднених східнослов’янських народів. Формувалася вона під могутнім впливом праукраїнців метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами руської групи східнослов’янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неоднарозово поставали на руїнах великих імперій минулого.
Інакше кажучи, аргументів під твердженнями про існування на теренах імперії Київської Русі єдиної давньоруської народності не більше, ніж на користь формування на землях Римської імперії окремого романського народу, Австро-Угорської – єдиного австроугорського етносу, Югославії – югославів, Чехо-Словаччини – чехословаків тощо. Давньоруська народність – такий самий історичний міф, як і невдала спроба ідеологів Москви переконати громадськість, що в радянській імперії жили не окремі етноси (росіяни, українці, литовці, грузини, узбеки та ін.) з власними культурою, мовою, історією, а монолітний радянський народ.
ПОХОДЖЕННЯ українського та інших схщноеповлшькйх
НАРОДІВ
Історичній науці відомі чотири головні концепції етногенезу українці ців, які науково обґрунтовувалися різними дослідниками: пізньосе-./. редньовічна, києворуська, ранньослов’янська та трипільсько-арійська. Перша й остання найменш переконливі.
За пізньосередньовічною версією, українці як етнос з’явилися не раніше XIV-XV ст. внаслідок розпаду єдиного давньоруського народу після татаро-монгольської навали. Ця заідеологізована концепція відображає імперські претензії на історичну спадщину Київської Русі. Вона декларувалася в усіх радянських підручниках з історії СРСР та УРСР і грунтувалася на відомих тезах ЦК КПРС 1954 р. про святкування “возз’єднання” України з Росією. За цією версією, український етнос сформувався у XIV-XV ст.
Виникає правомірне питання, як міг консолідуватися своєрідний і численний народ саме в період деструкції і розпаду, коли його етнічні території були роздерті й поділені між різними агресивними сусідами (татари, Литва, Угорщина, Польща)? Очевидно, він формувався раніше, в умовах державної єдності українських етнічних земель, у сприятливу для цього добу Київської Русі.
За трипільсько-арійською версією, українці є прямими нащадками трипільців та аріїв, які проживали в Україні близько 6 тис. років тому.
Як було показано у попередніх розділах, саме в ті часи Україна стала тереном протистояння мирної, осілої землеробської цивілізації войовничому, скотарському світу степів Євразії. Це зумовило драматизм історії України з часів Трипілля до наших днів. Коли чорноземи Правобережної України займали нащадки землеробів Близького Сходу – трипільські племена, у лісостеповому Подніпров’ї місцева людність перейшла до скотарства. Нова продуктивна галузь первісного господарства швидко поширилася з півдня України степовою зоною Євразії на захід у Подунав’я і на схід до Монголії. Разом зі скотарством поширювалися мова та культура народу, який перший опанував і був носієм цієї форми економіки, – праіндоєвропейців.

В етнокультурному відношенні індоєвропейські степовики були своєрідними антиподами землеробському населенню Балкан, зокрема його північно-східному форпостові – трипільській культурі. Землеробський трипільський та скотарський індоєвропейський світи принципово різнилися за походженням, типом економіки, матеріальною та духовною культурою, антропологічним типом населення та іншими етновизначальними ознаками. Наприклад, якщо трипільці були невисокими, тендітними, темнопігментованими східними середземноморцями, то перші скотарі за своєю антропологією наближалися до північних європеоїдів – високий зріст, масивний скелет, очевидно, світла пігментація.
Отже, з визнання згаданих вище найдавніших скотарів індоєвропейців (а в цьому переконана переважна більшість фахівців світу) випливає, що їхні антиподи трипільці, як і вся балканська протоцивілізація VII-IV тис. до н. є., не були індоєвропейськими. А якщо так, то українці, що належать до індоєвропейської сім’ї народів, не могли бути прямими нащадками трипільців, як це стверджується останнім часом у деяких науково-публіцистичних статтях.
Чому саме трипільська культура вибрана на роль пращура українців, адже протягом останніх 5 тис. років на українських теренах розвивалося в різні часи не менше сотні стародавніх етносів, слідами яких є численні археологічні культури? До речі, повним аналогом Трипіллю України є синхронна їй культура Яншао Китаю. Отже, формально людність останньої ми також повинні визнати праукраїнцями, якби не дані антропології, які свідчать, що носії китайського аналогу Трипілля були типовими монголоїдами.
Культурні надбання сотень стародавніх народів, які проживали на українських землях до появи тут українців, стали, безумовно, складовою частиною культури останніх. Проте це не означає, що трипільців, праарійців, кіммерійців, скіфів, сарматів слід вважати українцями. У нашій крові є також гени пітекантропів, чого, звичайно, недостатньо, щоб називати їх українцями. Певний вплив на етногенез останніх, зокрема на антропологічний тип, справила і трипільська людність.
На принципову різницю між “вірменоїдним” трипільським та українським антропологічними типами вказували послідовники видатного українського антрополога Федора Вовка – В. Щербаківський і В. Петров. Так званий український антропологічний тип є наслідком змішування трипільців з найдавнішими індоєвропейськими скотарями, які 5-6 тис. років тому рухалися з лісостепового Подніпров’я на Дунай. Як зазначалося вище, трипільці були носіями так званого вірменоїдного близькосхідного антропологічного типу, який характеризувався темною пігментацією, низьким зростом, тендітністю, великим горбатим носом, скошеним чолом, коротким черепом. Антропологи – послідовники Ф. Вовка – вважали, що відносно високий зріст та міцна статура більшості українців – це спадщина індоєвропейських скотарів, а “чорнії брови, карії очі” – трипільців [132, с. 104-107].
Про змішування тендітних трипільців з масивними степовиками-індоєв-ропейцями свідчить поступове зменшення масивності їх скелета, простежене сучасними українськими антропологами по кістках найдавніших скотарів півдня України. Внаслідок цього змішування і постав український антропологічний тип, до якого належить 70 % сільського населення сучасної України. Він характеризується відносно високим зростом, міцною статурою, темною пігментацією, круглим черепом, прямим носом, вузьким або середньої ширини обличчям. Цими особливостями відзначалося корінне населення лісостепової та лісової України протягом останніх 3 тисяч років.
Однак появу антропологічного типу, до якого належить більшість сучасних українців, не можна вважати народженням українського етносу, адже до цього динарського типу, крім українців, належать інші слов’янські народи – словаки, серби, хорвати, словени, чорногорці. Північні слов’яни (поляки, білоруси, росіяни) належать до іншого, так званого віслянського антропологічного типу, який характеризується світлим забарвленням волосся, очей, шкіри, відносно невисоким зростом, ширшим обличчям, здебільшого довгою головою.
Якщо українці не є безпосередніми нащадками трипільців, то, можливо, вони прямі спадкоємці арійців, пращури яких 5 тис. років тому рушили з українських степів на схід, а 3,5 тис. років тому завоювали східну Індію та Іран? Значно більший, ніж українці, ступінь спорідненості з арійцями мали скіфи, які 2,7 тис. років тому прийшли в Україну з Ірану (країни аріїв). Нащадками аріїв можна вважати й інші народи східної індоіранської гілки індоєвропейців – таджиків та саків Середньої Азії, носіїв мови хінді та уруду Індії, пуштунів Афганістану, персів Ірану, сарматів, аланів та осетинів півдня Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість учених визнають спорідненість згаданих народів з аріями, але вважає останніх своєрідними, окремими народами. Не вдаючись до подробиць, зазначимо, що арії для нас є такими ж далекими родичами, як, наприклад, англійці, греки чи вірмени, з якими українці пов’язані дуже давнім спільним походженням від найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепового Подніпров’я.
Отже, немає ніяких серйозних наукових підстав вважати українцями ні трипільську людність Правобережної України, ні стародавніх аріїв Індії та Ірану.
За так званою трипільською версією, український етнос існував уже за часів трипільської археологічної культури, тобто 7-5 тис. років тому. Українська історія зразу стає винятком із загальноєвропейської, адже більшість народів Європи має вік 1 – 1,5 тис. років. Лише італійці можуть опускати свої національні корені в глибину віків на 2,5 тис. років, а греки – 3,5 тис. років. Прихильниками такого незвичайно давнього віку українців є, як правило, аматори, а не фахівці. Адже історики розуміють неможливість довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців, оскільки саме безперервність є необхідною умовою встановлення віку будь-якого суспільно-історичного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи археології. Отже, історія Риму починається не з появи людини на Апеннінському півострові, а із заснування на Капітолійському пагорбі саме цього міста, безперервний розвиток якого простежено до наших днів.
Трипільсько-арійська версія етногенезу українців – типовий приклад історичної міфотворчості, оскільки надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням щирого патріотизму, недовіри до офіційної науки, аматорства й постколоніального комплексу меншовартості. Користь Українській державі від цього жанру сумнівна, а шкода – очевидна: дезорієнтується громадськість, дискредитується українська історична наука у боротьбі з ідеологічними противниками незалежності України.
Усе це ускладнює доленосне для нашої державності, найважливіше для національної історичної науки завдання: відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави. Без цього історичного фундаменту неможлива побудова незалежної України, адже будь-яка реанімація Російської імперії, навіть у пом’якшеному східнослов’янському варіанті О. Солженіцина, виглядатиме законним “відновленням історичної справедливості”.
Будувати державу на історичних міфах типу трипільської версії походження українців небезпечно. Врахуймо сумний досвід наших східних сусідів, які будували Велику Росію на міфі про Москву як “третій Рим”. Проголошувалися династичні права московського князя на всі землі Київської Русі та Візантії і в такий спосіб виправдовувалася імперська експансія в південно-західному напрямку. Очевидна неспроможність та імперська тенденційність цієї псевдоісторичної концепції є однією з причин ідеологічної кризи та розпаду Російської імперії.
Такі екзотичні та слабо аргументовані версії походження українців, як трипільсько-арійська, виникають внаслідок невизначеності предмета дослідження. Вивчаючи історичні витоки українського етносу, слід твердо визначити, що ми шукаємо – наших пращурів чи найдавніших українців, які були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Якщо говорити про пращурів, то ними були тією чи іншою мірою всі народи, що у давнину проживали на українській землі (сармати, скіфи, кіммерійці, фракійці, хозари, татари, трипільці, праарійці та багато інших), адже їхні культурні та мовні надбання стали складовими української культури та мови. Більше того, нашими біологічними предками були неандертальці, пітекантропи і навіть динозаври, оскільки сучасна людина є носієм генного коду усіх попередніх біологічних форм. Однак генетична спорідненість – недостатня підстава для твердження, що наші пращури (пітекантропи, неандертальці чи трипільці) були українцями.
Будь-який народ відрізняється від сусідніх неповторністю матеріальної та духовної культури, мови, ментальності, історії тощо, тобто комплексом етновизначальних ознак. Формування останнього є процесом народження етносу, а з перших носіїв цього комплексу починається історія народу. Окремі елементи такого комплексу будь-якого народу легко знайти в культурах інших етносів, але їх сполучення – неповторне.
Отже, якщо стародавня спільнота є носієм окремих елементів українського етнокультурного комплексу, то вона може бути лише одним з наших пращурів, і називати таку людність українцями – науково безпідставно. Праукраїнцями може вважатися лише людність, що є носієм головних елементів. Судячи з даних різних наук, можна припустити, що стрижень такого комлексу формувався в Південно-Західній Україні в другій половині І тис. н. є. Особливо інтенсивна консолідація праукраїнців проходила в першій українській державі – Київській Русі.
За києворуською концепцією, держава Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського субетносу. Всі держави мали конкретну етнічну приналежність. Етнічна належність національних держав, межі яких у цілому збігалися з кордонами етнічних територій державотворчого етносу, очевидна (Франція, Німеччина, Польща, Чехія та ін.). Імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного панівного, імперського етносу (Римська, Перська, Китайська, Британська, Російська імперії). Якщо останню “сплотила навеки Великая Русь”, то хто консолідував ранньосередньовічну імперію – Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва є ключовою для всієї історії Східної Європи взагалі й для історії України та Росії зокрема.
Українська історіографія, що виросла з етнічного самоусвідомлення українцями свого генетичного зв’язку з Південною Руссю, традиційно вважала княжий Київ українським [81]. Як зазначалося вище, імперські історики, забезпечуючи ідеологічне підґрунтя експансії Москви на українські землі, проголосили людність Київської Русі росіянами (концепція М. Погодіна). Однак численні неспростовні факти не підтвердили цієї версії, адже росіяни як етнос відомі з XII ст., а Київська Русь – з IX ст. Тоді, щоб не визнати останню праукраїнською державою, офіційна радянська наука висунула концепцію давньоруської народності, яка нібито лише у XIII ст. під ударами татар розпалася на українську, російську та білоруську гілки.
Чому, починаючи історію міста Києва слідом за академіком П. Толочком з кінця V ст., ми відмовляємо в таких самих глибоких коренях його споконвічним жителям – українцям? Якщо вони з’явилися в столиці Русі значно пізніше, то слід визнати факт зміни етнічного складу населення міста в післятатарські часи. Тоді чому так по-українські звучать такі літописні київські топоніми, як Печерська Лавра, Довбичка, річки Либідь, Киянка, урочище Угорське?
Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), які залишили археологічні пам’ятки лука-райковецької культури VIII-IX ст. В той самий час на території Польщі розвивалася подібна до неї культура – прапольська. В результаті консолідації її людності постало найдавніше Польське королівство IX-X ст. Якщо європейська історична наука вважає слов’янське населення території Польщі VIII-IX ст. праполяками, то чому лука-райковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнськими?
Етнокультурні процеси в помірній зоні середньовічної Європи мали спільні історичні закономірності. Великі етноси в цьому регіоні починають формуватися після падіння Римської імперії, у VI-VII ст., а в IX-X ст. усі вони створюють перші національні незалежні держави. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли у 843 р. внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку та німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство і Празьке князівство чехів утворилися в IX ст., а у X ст. почалася державна історія поляків та мадярів. Тоді ж аналогічна середньовічна держава постала на українських землях. Тому виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці всього європейського історичного процесу.
Кияни X-XIII ст. були українцями тією ж мірою, якою можна вважати поляками жителів Гнезно і Кракова цього часу, а сучасних парижан, лондонців чи пражан – відповідно французами, англійцями та чехами. Оскільки останнє твердження не викликає сумнівів у фахівців, то жителі княжого Києва також, мабуть, були праукраїнцями.
Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні письмові джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук [41; 49; 133; 61].
Нація – це одержавлений етнос, тобто держава постає як наслідок тривалого розвитку певного народу. Отже, народженню праукраїнської держави Русь повинен був передувати певний період бездержавного існування праукраїнців або їхнього націогенезу, що почався у ранньослов’янські часи.
Ранньослов’янська концепція походження українців найбільш переконлива. Головним аргументом на її користь є безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях із середини І тис. до нашого часу. Перш ніж говорити про історичні витоки українського народу, слід визначити, що мається на увазі під поняттям “народ”.
Переважна більшість дослідників вважають, що народ, або етнос, – це людська спільнота, яка відрізняється від інших власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарського життя. Щоб встановити час формування українського народу, слід визначити його найсуттєвіші вищезгадані ознаки й простежити з допомогою різних наук, як глибоко в минуле сягають корені українського етнокультурного комплексу, включаючи особливості темпераменту, характеру, антропологічного типу, самосвідомості, специфічних форм господарювання, культури, мови.
Отже, суть етносу визначає комплекс різноманітних ознак, а не окремі його елементи. Останні, як правило, не є оригінальними, властивими тільки одному якомусь етносу. Окремі з них можуть входити до культурного комплексу різних народів. Але кожному етносу властива своєрідна комбінація цих культурних ознак.
Етнос народжується, коли формується кістяк його етнічного комплексу. Цей етнологічний нюанс дуже важливий для з’ясування питання про походження того чи іншого народу. Поява таких екзотичних концепцій етногенезу українців, як трипільсько-арійська, пояснюється якраз його ігноруванням. Дехто з істориків-аматорів, знайшовши той чи інший елемент українського етнокультурного комплексу в глибокій давнині (плахту в Шумері, мазанку в трипільській культурі, оселедець у хетів тощо), поспіхом проголошує згадані вище народи українцями.
Для визначення часу появи українського етносу на історичній арені корисний досвід, набутий істориками та археологами при визначенні віку українських міст. Історія міста починається не з появи перших людей на його території, а з поселення, безперервний розвиток якого привів до постання даного міста. Так, стоянка мисливців на мамонтів на Кирилівських висотах у Києві була залишена понад 15 тис. років тому. Однак історію Києва як міста починають з ранньослов’янського поселення культури Корчак, яке виникло близько 1,5 тис. років тому на Старокиївській горі. Маленьке землеробсько-ремісниче поселення поступово переросло у велике місто, столицю могутньої держави Русь.
За цією методикою історичного дослідження, часом народження якогось народу можна вважати період, з якого простежується неперервний і поступовий розвиток його головних етновизначальних ознак. Безперервний розвиток слов’янської людності на українських етнічних територіях (Волині, Прикарпатті, Поділлі, Київщині) простежується саме від празької людності V-VII ст., яка, на думку академіка П. Толочка, започаткувала Київ 1,5 тис. років тому.
Цьому періоду передувала глобальна перебудова етнополітичної карти Європи, пов’язана з Великим переселенням народів та падінням Римської імперії. Історичний процес на території України був перерваний спочатку навалою готів, а потім гунів. Лише з кінця V ст. ситуація стабілізувалася і до нашого часу включно в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення. Отже, на українських етнічних землях між київським Подніпров’ям, східними Карпатами та Прип’яттю протягом 1,5 тис. років розвивався один етнос, який з пізнього середньовіччя носить назву українського. Це і дало підстави багатьом історикам, насамперед М. Грушевському, простежувати історичні корені українського народу із середини І тис. н. є. Витоки українського народу тісно пов’язані з проблемою походження слов’янства. Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально збігається з ядром українських етнічних територій і займає північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).
Оскільки українці належать до слов’ян, то очевидно, що з’явилися вони не раніше появи слов’янства взагалі. Сучасна наука дає можливість говорити про праслов’янські племена з початку нашої ери, а про справжніх слов’ян – лише з V ст. Отже, є всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці з’явилися на історичній арені не раніше появи слов’янства, у середині І тис. н. є.
Наприкінці V ст. на Волині чи в Прикарпатті постала перша достовірно слов’янська етнічна спільнота, відома археологам під назвою празької культури, а візантійським хроністам – склавинів. У VI ст. ця людність просунулася на Середню Віслу. Тут вона дала початок пращурам поляків – дзедзиць-кій культурі. З Волині та Прикарпаття долинами Дністра та Пруту склавини рушили у Подунав’я та на Балкани, давши початок південному слов’янству. Піднімаючись вверх по Дунаю, вони дійшли до його витоків і заселили басейн Лаби. Так почалася історія лужицьких сербів. Пращурами словаків, моравів, чехів було теж празьке населення, яке у VI-VII ст. прийшло у Центральну Європу з українського Прикарпаття (див. мал. 73).
Південніше склавинів у лісостепах між Прутом та Дінцем у V-VII ст. проживали слов’янські племена антів (пенківська культура). Північна частина їх злилася зі склавинами, західна пішла на Балкани, а східна просунулася на північ у балтійське середовище, на Десну та Верхній Дніпро. В V-VII ст. тут виникла балто-слов’янська колочинська спільнота. Наступного століття під впливом нових переселенців з Київщини вона трансформувалася в літописні племена кривичів та радимичів – безпосередніх пращурів білорусів та далеких прапращурів росіян.
На українських етнічних землях між Середнім Дніпром, Прип’яттю та Східними Карпатами у VIII ст. празька культура трансформувалася в культуру Лука-Райковецька. її пам’ятки залишили праукраїнські племена літописних волинян, хорватів, деревлян, полян, уличів, тиверців. Ця людність була безпосереднім підґрунтям Київської Русі IX-X ст. Безперервність історичного розвитку від найдавніших склавинів Волині до сучасних українців дає підстави вважати, що корені українського етногенезу сягають кінця V ст. н. є.
Отже, археологічно простежується розселення слов’ян у VI-VII ст. зі своєї прабатьківщини, обмеженої на сході Середнім Дніпром, на заході Карпатами, на півночі Прип’яттю, на півдні середніми течіями Дністра та Бугу. Розпад єдиної слов’янської спільноти ще у V тис. до н. є. підтверджують мовознавці. Російський філолог О. Шахматов вважав, що єдина праслов’янська мова розпалася в VI-VIII ст. Тому коли в IX ст. стародавній Київ почав об’єднувати в єдину державу Русь навколишні землі, на них проживали споріднені, але вже різноетнічні східнослов’янські племена. Розмовляли вони на споріднених східнослов’янських діалектах. Єдиної давньоруської, або східнослов’янської, мови на той час уже не було, бо вона розпалася раніше [133].
Звертає на себе увагу величезний масив української лексики у сербській та лужицькій мовах (вилиця, гай, ґазда, голота, злочин, квочка, комин, корисна, ватра, плахта, торба, шкодити і багато інших) 1180, с. 258]. Враховуючи походження балканських та лужицьких сербів з території північно-західної України, можна припустити, що склавинська людність між Карпатами і Дніпром у V-VIII ст. розмовляла мовою, яка містила велику кількість слів, властивих сучасній українській мові. Інакше кажучи, українці є прямими спадкоємцями мовних особливостей ранньослов’янської спільноти. Значна частина лексики останньої стала навіть визначальною для української мови. Пояснюється це тим, що ядро українських етнічних земель збігається зі слов’янською прабатьківщиною, охоплює землі між Прип’яттю та Середнім Дніпром, з одного боку, та Східними Карпатами – з іншого.
Виникає питання, чи не слід розглядати слов’яногенез як відгалуження окремих слов’янських народів від праукраїнського генетичного дерева, яке з кінця V ст. розвивалося на етнічних українських землях з центром на Волині (мал. 87).
Сучасні археологічні дані дають змогу прослідкувати етнокультурну своєрідність праукраїнців, прабілорусів та праросіян з давніх часів зародження цих етносів. Як зазначалося вище, пращурами українців були склавини Прикарпаття та Волині, відомі археологам під назвою празької культури VI-VII ст. Історичне коріння білорусів та росіян сягає так званої коло-чинської культури, яка приблизно одночасно розвивалася в Подесенні та на Верхньому Дніпрі. Празька культура формувалася у Верхньому Подністров’ї та на Волині на праслов’янському підґрунті зарубинецької культури за участю східних германців (пшеворська та вельбарська культури) та фракійців (липська культура).
Колочинські пам’ятки виникли також на праслов’янських зарубинець-ких традиціях, але в умовах тісних контактів з іранцями-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров’я. Врахуймо також факт певної відокремленості прасклавинів Верхнього Подністров’я від праколо-чинців Подесення у III-IV ст. через вторгнення на Волинь та в басейн Південного Бугу ворожих до праслов’ян племен готів.
Отже, маємо певні підстави говорити, що праукраїнці, з одного боку, і праросіяни та прабілоруси – з іншого розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування цих етносів у першій половині І тис. н. є. Не випадково українці належать до іншого антропологічного типу, ніж білоруси та росіяни. Відтак твердження про те, що долі східнослов’янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі, не відповідає даним археології. Вони розійшлися ще до постання держави Київська Русь (див. мал. 87).
Переконливу схему етногенезу східнослов’янських народів останнім часом запропонував Я. Дашкевич. Археологічні дані дають змогу дещо деталізувати її. Балто-слов’янська колочинська спільнота V-VII ст. сформувалася в басейнах Десни та Верхнього Дніпра внаслідок просування пра
слов’ян з київського Подніпров’я в балтське середовище. У VIII ст. на цьому підґрунті постали літописні кривичі та радимичі – пращури білорусів. Псковсько-новгородський східнослов’янський субетнос постав за участю нащадків тих самих слов’яно-балтів Верхнього Дніпра. Формування російського субетносу почалося пізніше,-у XI-XII ст., коли слов’яно-балти Верхнього Дніпра (кривичі, радимичі) та словени Новгородщини разом з мігрантами з Південної Русі просунулися на схід у басейни Оки та Верхньої Волги, споконвіку заселені угро-фінами.
Білоруський, псковсько-новгородський та російський етноси постали пізніше праукраїнського, в процесі слов’янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров’я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів та фінів. Пращурами білорусів вважаються літописні балто-слов’янські племена кривичів Верхнього Подніпров’я та Подвіння, радимичів Посожжя та дреговичів Північно-Західного Полісся. Ще у V- VII ст. слов’яни Київського Подніпров’я просунулися на Десну та Верхній Дніпро, де постала балто-слов’янська коломийська археологічна культура [46, т. 2, с. 40]. її носії були пращурами літописних кривичів та радимичів VIII-X ст.
З VI-VII ст. археологічно простежується експансія деревлян та волинян у північному напрямку на лівий берег Прип’яті. Особливо інтенсивною вона була у VIII-IX ст., коли слов’янізувалися території Берестейщини та Північного Полісся до Німану. Так постало прабілоруське літописне плем’я дреговичів, культура і мова якого тісно пов’язані із землями волинян та деревлян в українському Поліссі [156, с. 96, 116]. Так, розселення волинян, деревлян, дреговичів VI-VII ст. фіксується в Західному Поліссі однотипними пам’ятками празької культури, а у VIII-IX ст. – культури Лука-Райковецька. Жінки цих племен у IX-XI ст. носили однакові скроневі кільця перстеневої форми. І нині говори Волинського та Житомирського Полісся споріднені з південнобілоруськими [133].
Центрами дреговичів були Турів та Пінськ на Прип’яті, а кривичів та радимичів – Полоцьк на Двіні та Смоленськ на Верхньому Дніпрі. У IX- X ст. ця людність колонізувала межиріччя Верхнього Німану та Двіни, де постало ще одне прабілоруське плем’я полочан. Сталося це під час формування держави Русь уздовж її торгово-економічного стрижня – річкового шляху “із варяг в греки”. Домінуючим центром на ньому був Київ. Однак прабілоруські Смоленськ і Полоцьк теж відігравали важливу роль у цій торговельній системі, оскільки контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того, вони мали окрему власну торговельну орієнтацію на захід, оскільки Полоцьк пов’язаний Двіною з Балтійським морем.
Розгалужені торговельні зв’язки створювали економічне підґрунтя для дуже ранніх самостійницьких тендценцій у полочан. Так, полоцький князь Рогволод зробив спробу вийти з-під влади Києва ще на початку правління Володимира Великого. Хоч, як писав Т. Шевченко, “Владимир князь перед народом убив старого Рогволода”, змагання Полоцька за незалежність від Києва тривали. Демонструючи свою самостійність, полочани збудували власний Софійський собор, намагалися приєднати до своєї землі Псков та Новгород. Наприкінці XI ст. Полоцьк перший з давньоруських міст став фактично незалежний від київського князя. У середині XII ст., за доби феодальної роздробленості, самостійну політику почав проводити Смоленськ. З цього часу обидва прабілоруські центри переорієнтували свою економіку в західному напрямку: Двіною до Риги й далі до ганзейських
міст Західної Балтії.

Мал. 87. Схема етногенези українців та їхніх слов’янських сусідів

У 1307 р. Полоцька земля була підкорена Литвою. Однак вища культура білорусів та українців, інкорпорованих у Литовську державу XIV ст., зумовила високий статус слов’янських земель під владою Вільна. Фактично утворилася литовсько-білорусько-українська федерація, де відбувався подальший розвиток білоруського народу. Церковнослов’янська мова, православ’я, руська культура і право стали державними і навіть панівними в литовській метрополії. Католицька польсько-латинська експансія на білоруські землі розпочалася лише з 1385 р. після Кревської унії між Литвою та Польщею [202, с. 88-92].
Пращуром псковсько-новгородського східнослов’янського етносу було літописне плем’я ільменських словен VIII-X ст. Останні разом з кривича-нами та радимичами походять від балто-слов’янської колочинської спільноти, що в V-VII ст. займала Верхнє Подніпров’я. Словенські племіниі центри Псков, Ладога, Новгород здавна мали тісні торгові зв’язки водним шляхом з Балтією, що значною мірою зумовило своєрідність етнокультурного розвитку псково-новгородців.
У другій половині XII ст. з остаточним усамостійненням Пскова і Новгорода зміцнилися економічні зв’язки з Володимиро-Суздальською землею, звідки на Новгородщину надходило збіжжя. Ця економічна залежність Новгорода Великого мало не призвела до його підкорення суздальцями. Новгородську вольницю на деякий час врятувала татарська навала на Пів-нічно-Східну Русь. Однак через 200 років, у 1478 р., Московське князівство поглинуло Новгородську республіку. Періодичні масові знищення та депортації новгородців [84, с. 588-594] призвели до їх асиміляції росіянами наприкінці XVI ст.
Росіяни – наймолодший східнослов’янський етнос. їхня прабатьківщина – Верхнє Поволжя. Перші слов’янські поселенці просунулися сюди із Середнього Подніпров’я ще у VIII ст. Мається на увазі плем’я вятичів басейну Оки, які скоріше за все були сумішшю слов’янських колоністів з місцевою фінською людністю.
Однак справжня слов’янізація Верхнього Поволжя відбувалася у XI- XII ст., коли балто-слов’янські племена кривичів, радимичів, словен прийшли на схід, на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі та ін. У цей же самий час сюди прибували переселенці з Південної Русі-України.
Як відомо, торговельний шлях “із варяг у греки” по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, вздовж якого землі праукраїнців, прабіло-русів та псково-новгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на сході від згаданої магістралі. Вона мала власний напрямок зв’язків волзьким річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку регіону.
У другій половині XII ст. шлях “із варяг у греки” перетнули половці на Нижньому Дніпрі. “У нас вже й Грецька путь ізотинають, і Соляний, і “Залозний”, – сказав київський князь Мстислав Ізяславичу 1170 р. Русь розпалася на майже незалежні князівства. Настала доба феодальної роздрібненості, коли молоді східнослов’янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відокремилися від провідного етносу імперії – праукраїнців Південної Русі.
Суздальська земля із середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відхід від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз володимиро-суздальських князів з половцями. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись з половецькою княжною. На думку російського історика П. Струве [181, с. 84], саме ця унія завдала смертельного удару столиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства. 1147 р. Північна Русь на чолі із Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Києва [202, с. 96].
Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юрійович. Вони були організаторами і натхненниками розгромів Києва 1169 та 1203 рр. Після цього центром Південної Русі стає Галицько-Волинське князівство, князь якого керував Києвом через своїх намісників.
Енергійні суздальські князі намагалися розширити свої володіння і за рахунок Новогородської землі. Особливо показовим і визначальним для майбутньої історії Росії був розгром Рязані князем Всеволодом Юрійовичем 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані. Так була започаткована російська демографічна політика щодо завойованих народів.
У другій половині XII ст. у Володимиро-Суздальській державі сформувалося динамічне ядро молодого російського етносу. Провідні історики неодноразово підкреслювали своєрідність його ментальності порівняно із світосприйняттям південних русичів. Класики російської історичної науки М. Со-ловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про окремий російський етнос можна не раніше доби князювання Андрія Боголюбського, тобто з другої половини XII ст. Однак визначальними для формування російського етносу були XIV-XV ст. Сталося це у сприятливих умовах першої російської держави – Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана III. Ця держава постала і розвивалася як сателіт Золотої Орди під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. “Головним чинником утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-та-тарські впливи”, – писав російський історик П. Струве у 1952 р.
Отже, російський етнокультурний комплекс сформувався в XIV-XV ст. на грунті слов’яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах залежності від татар. У XV-XVI ст. внаслідок експансії на захід Московського князівства псковсько-новгородський субетнос був асимільований російським.
Таким чином, науці відомі не три, а чотири східнослов’янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псковсько-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського. У процесі колонізації балтських та угро-фінських земель праукраїнці з київського Подніпров’я зазнали суттєвого впливу місцевого неслов’янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і привело до постання окремих, хоча й споріднених східнослов’янських етносів. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним із цих народів до насильницького їх включення до Російської імперії.
Оскільки російський етнос в останні століття посідав панівне місце у Східній Європі, історія Російської імперії подавалася як історія всіх народів регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV-XV ст.) екстраполювали на історію найближчих сусідів – білорусів та українців. Отже, корені згаданої вище пізньосередньовічної версії походження українського народу – в тенденційній імперській історіографії.
Підбиваючи підсумки, можна стверджувати, що історичні корені українського народу сягають середини І тис. н. є. Багато слов’янських народів фактично є відгалуженням від праукраїнського етнокультурного дерева, яке протягом 1,5 тис. років розвивалося між Прип’яттю, Східними Карпатами та київським Подніпров’ям. Українці є прямими етнокультурними спадкоємцями склавинів та їхніх нащадків деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, полян Північно-Західної України, меншою мірою антів Лісостепового Подніпров’я. Саме на цьому етноісторичному підґрунті постала перша українська держава – Київська Русь.
Простежуються дві стадії впливу на етногенез білорусів, псково-новго-родців та росіян з праукраїнських етнічних територій. Зародження цих етносів сталося внаслідок міграцій у VI-X ст. з праукраїнських територій Середнього Подніпров’я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, а остаточне формування – в X-XIII ст. в умовах потужного культурного впливу Київської метрополії на лісову периферію імперії.

ПЕРШЄШ УКЖЇНА МІЖ ЄВРОПОЮ Ти ДЖЮ
Історичні долі людності будь-якого регіону завжди значною мірою визначалися розташуванням та природним ландшафтом. Україна – одна з найбільших країн Європи. Її землі належать до різних природних зон і здавна контактують з різними культурно-історичними центрами Євразії. Тому на українських теренах з первісних часів вирізнялися три різноспрямовані за своїми етногенетичними зв’язками регіони. Північно-західний (Полісся та прилеглі регіони Волині й Поділля) розвивався в тісних контактах з Південною Балтією; Південно-Західна Україна перебувала під балканським впливом, а степи Південного Сходу та частково Півдня нашої батьківщини довго являли собою західну периферію великого азійського світу скотарів-номадів (мал. 88).
Спробуємо прослідкувати за даними археології, коли почали формуватися ці культурно-історичні регіони України.
Поліська низина, що займає північ України та південь Білорусії, у природно-географічному плані є східною частиною Великої Європейської низини. Остання простяглася від Англії до Середньоруської височини на 2,5 тис. км і характеризується специфічними, досить однорідними природними умовами: помірним, відносно вологим кліматом, плоским рельєфом з піщанистими грунтами, численними ріками та болотами, суцільними змішаними лісами. Археологічні матеріали свідчать про міцні культурні зв’язки первісного населення Полісся зі своїми західними сусідами згаданих вище низин Південної Балтії, починаючи з кінця льодовикової доби.
Найдавніші стоянки Полісся залишені неандертальцями у мустьєрську добу (100-35 тис. років тому), відомі на Житомирщині (Ріхта, Житомирська). Більш численні стоянки мисливців на мамонтів, які датуються 20-14 тис. років тому, поширені у Київському, Житомирському, Чернігівському Поліссях (Мезін, Пушкарі, Радомишль, Кирилівська). Вони входили до мамонтової зони Європи, що простяглася від Моравії, через Південну Польщу, Волинь, Середнє Подніпров’я до Середнього Дону. Різке похолодання близько 11 тис. років тому привело до розселення мисливців на північного оленя культури Лінгби Ютландії та Північної Німеччини далеко на схід, у басейни Вісли, Німану, Прип’яті, Верхнього Дніпра. На цьому грунті 10 тис. років до н. є. постала величезна етнокультурна спільнота споріднених культур мисливців на північного оленя. До неї входили генетично споріднені культури Лінгбі Ютландії, Аренсбург Північної Німеччини, Свідер Польщі, Північної України, Білорусі та Литви і Красносілля Полісся та Верхнього Дніпра [70]. Ця мисливська людність фінального палеоліту проживала на згаданих низинних просторах, просуваючись за їхні межі на південь лише у виняткових ситуаціях.
Відступ льодовика та різке потепління близько 10 тис. років тому призвели до відходу свідерської людності слідом за північними оленями з Полісся далеко на північ Східної Європи. Нащадки свідерців заселили безлюдні після відходу льодовика лісові простори від Естонії до Північного Уралу. Лісотундри, що в часи зледеніння вкривали європейські низини, заросли березово-сосновими лісами з нестадною лісовою фауною (лось, тур, благородний олень, кабан). До Полісся із заходу приходять лісові мисливці культурної спільноти Дювенсі. 8-10 тис. років тому остання охоплювала величезні обшири від Темзи на заході до Десни на сході. У Поліссі ця людність відома за стоянками кудлаївської археологічної культури (мал. 89).
Близько 8 тис. років тому через трансгресію Балтії з Ютландії та Північної Німеччини у східному напрямку почала розселятися людність так званої маглемезької культури. На її генетичному підґрунті у басейнах Вісли, Німану і Прип’яті постала яніславицька культура лісових мисливців. На сході вона досягла Сіверського Дінця, а на півдні – Нижнього Дніпра та Криму [68, с. 28-41; 61, с. 89, 97, 98]. Саме це північноєвропеоїдне населення було підґрунтям найдавнішої індоєвропейської спільноти – середньостогівської культури IV тис. до н. є. лісостепового Лівобережжя Дніпра (див. розд. 6, 7).
Характерно, що до згаданого вище прориву мисливської людності Полісся в південно-східному напрямку на Лівобережжя Дніпра у VI-V тис. до н. є. південний кордон балтських спільнот кам’яної доби X-V тис. до н. є. точно збігався з південним кордоном Північнонімецької, Польської та Поліської низовин.
Три хвилі мігрантів із заходу прокотилися землями Північно-Західної України у неоліті. Через Південну Польщу на Волинь та Поділля в V тис. до н. є. прийшли носії центральноєвропейської культури лінійно-стрічкової кераміки Подунав’я. У IV тис. до н. є. у Полісся із заходу докотилася хвиля культури лійчастого посуду, а у III тис. до н. є. – кулястих амфор. Носії останніх вже були індоєвропейцями. Саме на їх основі у Центральній Європі постали культури кераміки зі шнуровим орнаментом – пращури індоєвропейців: кельтів, германців, балтів, слов’ян. У III-II тис. до н. є., рухаючись на схід, ця людність зайняла Полісся, Волинь, басейн Німану, Верхнього Дніпра і досягла верхів’їв Волги (мал. 90).

Мал. 90. Розселення різних індоєвропейських племен шнурової кераміки на початку II тис. до н. є., за даними археології

Пізніше на базі культур шнурової кераміки у Центральній Європі постають культури курганних поховань та полів поховальних урн. Науковці
називають їх давньоєвропейськими і вважають безпосередніми пращурами згаданих індоєвропейських народів (див. розд. 8). Так звана тшинецько-комарівська культура Південного Полісся та Волині середини II тис. до н. є. була фактично східною периферією названих давньоєвропейських культур Центральної Європи. Тшинецько-комарівську культуру багато вчених вважають попередником слов’ян. В етногенезі останніх, що проходив між Віслою та Середнім Дніпром, брали участь також нащадки давньоєвропейців з Північної Польщі – людність підкльошової та поморської культур, що близько 2 тис. років тому просунулася в Північну Україну тим самим північно-західним шляхом.
Міграційні процеси із заходу в українське Полісся, на Волинь та Поділля простежуються і пізніше. Зокрема, близько 2 тис. років тому сюди прийшли східні германці – пшеворська культура та готи – вельбарська культура (див. розд. 11, мал. 71).
У добу середньовіччя Південно-Західна Україна також розвивалася під впливом Балтії. Мається на увазі військово-політична експансія спочатку варягів Скандинавії IX-XI ст., а пізніше Литви та Польщі. Лише у XVIІI ст. Петро І та інші російські імператори насильницьки переривають традиційні північно-західні зв’язки України і поступово переорієнтовують її на схід, інкорпоруючи в тіло Російської імперії [54, с. 397-403].
Отже, за останні 12 тис. років археологічно простежуються тісні етнокультурні зв’язки стародавнього населення Полісся з Південною і Західною Балтією та Середньою Європою. За цей час не менше 12 міграційних хвиль прокотилося із заходу на Полісся та Волинь. Такий напрямок міграційних процесів пояснюється приналежністю Полісся до єдиної природно-ландшафтної зони Великих Європейських низин, яка охоплює Англійську, Північнонімецьку, Польську та Поліську низини. І це визначало етнокультурні процеси в Північно-Західній Україні, починаючи з кінця льодовикової доби. Саме ці землі були прабатьківщиною слов’янства в цілому та українців зокрема. Отже, є підстави говорити про переважно західні етно-генетичні корені згаданих народів. Недаремно найближчими родичами слов’ян за мовою та культурою є їхні північно-західні сусіди – балти та германці.
Культурно-історичні зв’язки українського степу зі скотарським світом Азії почали формуватися з виокремленням скотарства в самостійну галузь економіки, що сталося на півдні України у IV тис. до н. є. (див. розд. 7). Північно-європейська людність, яка у УІ-У тис. до н. є. заселила Лівобережжя Дніпра та Надпорожжя, в умовах аридизації клімату, під впливом Трипілля поступово опановує навички скотарства. З постанням у IV тис. до н. є. у лісостепах та степах між Дністром та Дінцем найдавніших скотарських суспільств індоєвропейців (Середній Стіг, Нижня Михайлівка тощо) та їхнім поширенням степовою зоною далеко на схід (ямна культура) Південно-Східна Україна розвивалася в тісних контактах з євразійським степом.
У добу бронзи (III-II тис. до н. є.) в українських степах послідовно змінювали один одного найдавніші індоєвропейські степовики з архаїчною відгонною формою скотарства (середньостогівці, ямники, катакомбники, зрубники), які лишили після себе тисячі курганів на півдні України. З початком доби заліза (І тис. до н. є.) Надазов’ям та Північним Надчорно-мор’ям зі сходу котилися хвилі скотарів-кочовиків (кіммерійці, скіфи, сарма-ти), які належали до східної іранської, або арійської, гілки індоєвропейців. З IV до XVIII ст. з Азії українським степом на захід через кожні 100- 200 років котилися нові хвилі азійських номадів, але вже не індоєвропей- ців, а монголоїдів – тюрків. Перша тюркська орда гунів форсувала Дон 370 р. Після розгрому гунів римлянами та германцями в середині V ст. з півдня України їх витіснили тюрки-болгари. 558 р. зі сходу приходять авари. Тюрки-болгари були остаточно витіснені з Надазов’я та Надчорно- мор’я у Волзьку Булгарію та Західне Надчорномор’я у 670 р. хозарами. Після розгрому останніх київським князем Святославом в 965 р. в українські степи зі сходу вдерлися печеніги. Останні близько 1036 р. поступилися новій тюркській орді – половцям. Кипчаків-половців практично знищили монголи у першій половині XIII ст. Кримські татари, які панували на
території Півдня України до кінця XVIII ст., були уламком татаро-мон-гольської імперії Чингізидів. Останньою хвилею кочовиків зі сходу були калмики, які у XVIII ст. просунулися на захід до Кубані.
Усі ці хвилі войовничих номадів зі сходу справляли помітний вплив на культурно-історичний процес у степовій та лісостеповій Україні, хоча не слід перебільшувати його роль в етногенезі українців. Антропологічні дослідження свідчать, що монголоїдні елементи в антропології українців представлені значно менше, ніж риси центральноукраїнського (динарського) антропологічного типу їх південно-східних тюркських сусідів, зокрема кримських татар. Це свідчить про давній і потужний вплив осілих землеро-бів-праукраїнців на тюркських скотарів Північного Надчорномор’я.
Отже, Південно-Східна Україна, починаючи з постання тут у IV тис. до н. є. скотарства, розвивалася в умовах тісних культурно-історичних контактів з рухливими й агресивними скотарськими суспільствами євразійського степу. Як українські степи вважаються західною провінцією степової зони, що простяглася на 3 тис. км на схід від Надчорномор’я до Монголії та Китаю, так і скотарські суспільства Півдня України слід вважати західною периферією азійського світу степових номадів. Останні неодноразово нищили надбання невойовничих землеробів-українців.
Традиційна агресивність кочовиків історично закладена в їхній економіці. Великі гурти худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вимагали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти із сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове скотарство було настільки ефективною галуззю господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі воєнних сутичок перетворювався на армію воїнів, а продуктивна скотарська економіка давала змогу кочовим суспільствам утримувати численні збройні сили.
Крім того, рухливий спосіб життя не давав змоги номадам мати постійні ремісничі й культурні центри, які забезпечували б їх досконалою зброєю, предметами розкоші, продуктами землеробства (зерном, вином тощо). Але останні є обов’язковою складовою раціону всіх скотарів світу. Тому вони були змушені тісно контактувати з осілими, як правило, розвинутішими землеробськими суспільствами. Ці контакти далеко не завжди були мирними, а часто набували форми грабіжницьких збройних нападів войовничих степовиків на миролюбних землеробів, ремісників, торговців. Досить пригадати стосунки скіфів з грецькими колоніями Надчорномор’я, гунів та аварів – з Європою, печенігів, половців, татаро-монголів – з Україною-Руссю, кримських татар – з козацькою Україною.
Географічне положення Північно-Західного Надчорномор’я та Подністров’я зумовило тісні й дуже давні контакти з Центральною Європою, Балканами, а через них з Близьким Сходом. Археологічно цей зв’язок простежується вже з кінця льодовикової доби. В цей час на Одещині з’являються пам’ятки типу Білолісся, які датуються близько 10 тис. років тому і мають паралелі в матеріалах Середнього Подунав’я та Півдня Європи. З Подунав’я та Балкан походять неолітичні культури Південно-Захід-ної України: гребениківська (VI ст. до н. є.), буго-дністровська (IV-V тис. до н. є.), лінійно-стрічкової кераміки (V тис. до н. є.), а також трипільська (V-IV тис. до н. є.) (див. розд. 6). Саме під прогресивним впливом останніх відбулося формування скотарської економіки у пращурів індоєвропейців – північноєвропейської спільноти низинних просторів між Ютландією та Сіверським Дінцем VI-V тис. до н. є. (див. мал. 35).
Південно-західні впливи на територію України відчувалися в бронзову добу й особливо посилилися у І тис. до н. є., коли, починаючи з VII ст. до н. є., на північному узбережжі Чорного моря були засновані колонії греків. На рубежі нашої ери тут з’явилися римські військові гарнізони. У НІ-IV ст. усю Правобережну Україну до південного кордону Полісся і частково лівобережний лісостеп займала провінційно-римська черняхівська культура. На думку дослідників, це було переддержавне утворення, де праслов’яни вперше засвоїли ідею державності.
Слід особливо підкреслити важливість прогресивного впливу на українські терени греко-римської цивілізації. Завдяки їй праукраїнці скіфсько-сарматської доби не лише дізналися про державність, а й були включені в європейський історичний процес, адже сучасна європейська цивілізація постала на культурному підґрунті античного світу і є його безпосереднім нащадком. Недаремно північно-східні сусіди праукраїнців фінно-угри, які здавна населяли величезні лісові простори від Верхньої Десни до Уралу, не маючи контактів з античною цивілізацією, затрималися на стадії первісності. Саме тому вони не створили власної держави, так і не трансформувавшись в націю.
У скіфсько-сарматську добу впродовж І тис. до н. є. та на початку І тис. н. є. мала місце експансія фракійських племен з Трансільванії та Нижнього Подунав’я у північно-східному напрямку. На початку І тис. до н. є. фракійські впливи простежуються у лісостепах Правобережної України від Карпат на заході до Дніпра на сході. Мається на увазі чорноліська культура, в якій фракійські елементи простежувалися багатьма археологами. Тому нащадки латинизованих римлянами фракійців – румуни та молдавани – здавна просунулися із Трансільванії на схід і нині межують з українцями по Дністру.
Особливо помітно впливав балканський світ на Україну у середньовіччя. Візантійська імперія великою мірою сприяла становленню в першій українській державі Русі писемності, літератури, християнського світогляду. З XV ст. характер впливів на Україну з південного заходу різко змінюється у зв’язку із завоюванням Константинополя турками. Агресія Османської імперії на українські землі тривала до кінця XVIII ст. Південно-західні впливи на українські терени закарбувалися на сучасній етнополітичній мапі Східної Європи.
Отже, маємо наукові підстави говорити про три культурно-історичні регіони на теренах України (північно-західний, південно-західний та південно-східний), які здавна мали постійний напрям культурно-генетичних зв’язків. Останні були детерміновані природно-географічними факторами, насамперед належністю цих регіонів до певних природних зон та розміщенням на географічній карті Євразії. Судячи з археологічних матеріалів, напрям згаданих культурно-історичних контактів визначився дуже рано, у первісну добу, і впливає на історичні долі українців навіть нині. Трьом культурно-історичним регіонам первісної України відповідають три головні геополітичні провінції України-Русі, козацької та сучасної України.
Українська історія значною мірою зумовлена геополітичним місцем України на карті Євразії. Етногенез українців був складним історичним синтезом культурних надбань згаданих цивілізацій, в результаті чого постала органічна й унікальна єдність, відома як українська культура.
Традиційні західні зв’язки північно-західного регіону, який територіально збігається з прабатьківщиною слов’ян та українців (землі між Верхньою Віслою та Середнім Дніпром), дають підстави говорити про значні західні впливи на етногенез останніх. На цей центрально-європейсько-балтський праукраїнський субстрат І тис. н. є. сильно впливала антична, а потім візантійська цивілізація Балкан, що значною мірою зумовило своєрідність української культури, ментальності та ранніх форм української державності IX-XII ст.
Південно-східна степова Україна понад 5 тис. років є західною периферією азійського світу войовничих номадів. У пізньому середньовіччі останній виокремив кілька надцентралізованих, агресивних деспотій східного типу (Золота Орда, Кримське ханство, Османська та Російська імперії). Впродовж української історії вони неодноразово нищили українську державність, створюючи також умови для агресії на українські землі з боку західних сусідів (Польщі, Угорщини, Румунії).
Отже, український етнос та його державність формувалися в лоні культурних традицій європейської цивілізації, але на межі з агресивним азійським степом. Водночас середьовічний світ Європи не був однорідним. Це лати-но-католицький захід та греко-православний схід. Важливо, що в цьому розмежуванні конфесійний аспект був вторинний, похідний від мовного. Західна Європа разом з латиною Стародавнього Риму успадкувала не лише Святе Письмо, а й усю античну літературу. Біблія у слов’янському світі Східної Європи поширилася з Константинополя староболгарською мовою. Багата антична література у Візантії збереглася мовою класичної Греції, якою розмовляв константинопольський двір.
Отже, церковнослов’янська (староболгарська) мова певною мірою відгородила східне слов’янство від джерел античної культури. Водночас латина зв’язала ранньосередньовічну Західну Європу з античною спадщиною. Остання надавала великої переваги європейському Заходу порівняно зі Сходом, який постійно відставав у темпах розвитку. Згадаймо лише, що у Західній Європі перші університети з’явилися у XII ст., а у Східній – лише на початку XVII (Києво-Могилянська академія), причому остання створювалася за західними зразками і виникла в ході “латинізації” України. Мається на увазі процес поступового входження України до кола західноєвропейської цивілізації у XVI-XVII ст. шляхом поширення латини, західноєвропейської культури (ренесанс, бароко, державні інститути, магдебурзьке право тощо). Без цих новацій неможливо уявити козацьку Україну. Отже, вони є важливими, навіть визначальними, органічними складовими української національної культури, ментальності, історії, на відміну від культури та історії наших східних сусідів.
Крім церковнослов’янської мови, яка фактично була перепоною на шляху засвоєння Східною Європою культурно-історичної спадщини античного світу, Візантія прищепила східному слов’янству деякі негативні риси свого державного устрою. Маються на увазі елементи східного деспотизму, що здавна були властиві Східноримській імперії у вигляді беззастережної монополії константинопольського басилевса на всі види влади. Золототканний одяг православних священиків походить від царських риз константинопольського патріарха, які дарував йому візантійський імператор із свого плеча під час призначення главою православної церкви. З царським одягом православних патріархів, що символізує залежність духовної влади від централізованої держави, контрастує скромний одяг католицьких церковників, що підкорялися папі римському і прямо не залежали від світських правителів. Отже, традиційна залежність церкви від деспотичної держави, властива Російській імперії, глибоко закорінена у візантійському цезаропапизмі. Ця негативна спадщина Візантійської імперії створила у Східній Європі певні передумови для утвердження тут після навали монголо-татар деспотії східного типу, суттєві елементи якої збереглися у Російській імперії до нашого часу [22; 195].
Економічною базою східних деспотій був так званий азійський спосіб виробництва, якому невластива приватна власність. Відсутність приватної власності на землю, за словами Ф. Енгельса, є ключем до розуміння всього Сходу. Цей спосіб виробництва зародився 5 тис. років тому в Шумері та Єгипті, в умовах концентрації всіх людських ресурсів під єдиним началом. Це було необхідно для побудови іригаційних споруд, власником яких ставали найдавніші держави, персоніфіковані особою верховного володаря. Земля як основа будь-якої власності була загальнонародною, державною, тобто також належала володарю. Відповідно все, що росло на ній і вироблялося, було власністю фараона, імператора чи царя. Відбувалося одер-жавлення суспільства. Всі піддані, не маючи власних джерел існування, перебували у рабській залежності від володаря і вважалися його холопами. За античним визначенням, раб – це людина, позбавлена майна.
Без приватної власності економічні стимули слабкі, тому східні деспотії трималися на примусовій праці. Праця ж раба ніколи не була продуктивною, тому азійський спосіб виробництва неефективний. Однак надцентралізація влади давала змогу мобілізувати значні матеріальні та людські ре
сурси для створення сильної армії. Тому східні деспотії при неефективній
економіці, як правило, мають потужну армію, а їх зовнішня політика від
значається агресивністю. Експансіонізм призводить до утворення імперій -
конгломератів завойованих народів, які підкоряються агресивній метропо-
лії-завойовниці [61, с. 228-247]. ,%!,<”…^. . І”^Ї.. ..?, ;<*)
240

Саме такий тип^ азійської імперії принесли в Східну Європу татаро-монголи у XIII ст. Його головні принципи були засвоєні монголами у ході завоювання Китайської імперії, яка належала до числа найдавніших деспотій східного типу. Спадщина Візантійської імперії стала сприятливим грунтом для закорінення азійських традицій державотворення у східних слов’ян. Спочатку вони реалізувалися в Московському князівстві, яке постало у XIV ст. як васал Золотої Орди. Пізніше в процесі експансії Російської імперії на захід азійський тип державності поширився на всю Східну, частково на Центральну Європу, в тому числі Україну [61; 64].
Поширення східного способу виробництва у формі азійського імперського деспотизму відбувалося на сході Європи в середні віки, коли на заході континенту утверджувався європейський спосіб. Він грунтується на економічній незалежності виробника, основою якої є приватна власність на землю, засоби та продукти виробництва. Економічна самостійність людини сприяє відносній політичній незалежності її, духовній свободі і заважає узурпації влади верхівкою. Якщо азійським деспотіям властива монополізація, одержавлення всіх сфер життя, то у країнах європейського шляху розвитку мав місце розподіл влади. Адміністративна та військова влада належала монарху, економічна – виробникові (феодалу-землевлас-нику), судова – незалежному суду, духовна – папі римському. Сучасні правові демократичні держави своїм історичним корінням сягають ринкової економіки та розподілу влади середньовічної Європи.
Європейський спосіб виробництва незалежністю і конкурентністю приватних виробників створює ефективну економіку. Відсутність необмеженої влади володаря зумовлює меншу мілітаризацію європейських суспільств порівняно зі східними деспотіями.
Приватна власність як основа європейського способу виробництва пройшла чотири головних етапи формування. їм відповідають чотири історичних етапи європейської цивілізації: античний, ранньосередньовічний германський, пізньосередньовічний бюргерський та капіталістичний.
У стародавніх Греції та Римі приватна власність тільки почала формуватися. Якщо землею в античних полісах фактично володіла община, то дім, корабель чи майстерня повністю належали громадянину. В общинах ранньосередньовічних германців (І тис. н. є.) земля належала не громаді, як це було в сусідській російській общині до XX ст., а окремим родинам, що зумовлювало певну економічну незалежність останніх. Пізньосередньовічний бюргерський етап розвитку європейської цивілізації характеризується розвитком ремесла та ринкових відносин у містах, “повітря яких робило людину вільною”. Остаточне формування приватної власності, ринкових відносин як основи правового, демократичного суспільства сталося на капіталістичній стадії розвитку Європи.
Геополітично Україна розвивалася на східній периферії європейської цивілізації, в умовах безпосередніх контактів з азійськими деспотіями. Отже, її трагічна історична доля зумовлена насамперед прикордонним положенням між Сходом і Заходом. У наш час це тривале і драматичне протистояння завершується перемогою динамічних суспільств з ефективною ринковою економікою європейського типу. Азійський спосіб виробництва як основа агресивного імперського деспотизму сходить з історичної арени, не витримавши конкуренції ефективної ринкової економіки європейського типу.
Поширення ринкових відносин було причиною розпаду європейських імперій у XIX-XX ст. [23], у тому числі кризи Російської імперії на початку XX ст. і в наш час.
Згадані вище три великі культурно-історичні регіони України перегукуються з окресленими Є. Маланюком трьома складниками (первнями) української культури: варязька мілітарність, антична Еллада та азійський степ [114]. Однак визначальну роль у формуванні української нації відіграли міграційні процеси з Північно-Західної України на південний схід. Тут постійно точилася боротьба українських колоністів із войовничими степовиками.
У межах трьох культурно-історичних регіонів України виділяються 15 земель та численні українські етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, слобожани та ін. Етнографічна строкатість України стала об’єктом спекуляцій деяких проімперськи налаштованих політиків, які використовують це як аргумент на користь федералізації України, поділу її етнічних територій на окремі, відносно незалежні від Києва та одна від одної землі. Чи дійсно культурно-історична своєрідність окремих регіонів національної території одного народу є підставою федеративного устрою держави цього народу?
За даними етнографії, археології, мовознавства, усі народи складаються з етнографічних груп, а їхні мови обов’язково поділяються на діалекти, наріччя, говірки. Більше того, така складна структура є суттєвою ознакою окремішності народу та його мови. Інакше кажучи, якщо окрема етнічна спільнота не ділиться на етнографічні групи, то вона не є окремим народом, а етнографічною складовою якогось іншого етносу. Так само лінгвісти кажуть про мову. Вона повинна поділятися на діалекти. Якщо такий поділ відсутній, то маємо справу не з окремою мовою, а діалектними складовими якоїсь мови.
Стародавні народи лишили після себе групи поселень та поховань з однотипними речовими рештками, тобто з єдиною матеріальною культурою. Археологи називають ці сліди стародавніх етносів археологічними культурами. Однією з визначальних рис археологічної культури є наявність в її межах так званих локальних варіантів, тобто за відносної однотипності речових решток однієї культури в її межах виділяються групи археологічних пам’яток, що вирізняються певною специфікою знахідок. Є всі підстави вважати локальні варіанти археологічних культур слідами діалектних груп у межах стародавніх етносів, тобто з моменту виникнення етнічного поділу людства окремі народи складалися з діалектних груп.
Отже, поділ України на культурно-історичні регіони чи діалектні групи (лемки, гуцули, поліщуки, слобожанці та ін.) не є чимось унікальним. Це нормальний стан будь-якого великого, розвиненого етносу. Великі етноси сучасної Європи, до числа яких належать українці, обов’язково поділяються на етнографічні групи, а їхні мови мають чіткий діалектний подід. Польський етнос складається з мазурів, підголян, краків’яків, кашубів; французький – з бретонців, провансальців, нормандців; італійський – з флорентійців, генуезців, сицилійців та ін.
Більше того, такі великі європейські етноси, як французи, німці, поляки та ін., за деякими показниками ще строкатіші, ніж українці. Так, більшість українців, за даними антропології, належать до одного динарського типу [132, с. 88, 101 -103], тоді як північ Франції та Німеччини заселені переважно північними європеоїдами, а південь цих держав – південними. Значно більшим розмаїттям антропології відзначаються поляки та росіяни.
Однак, незважаючи на етнографічну, мовну, антропологічну строкатість, переважна більшість народів Європи створили не федеративні, а унітарні держави. То чому ж етнографічна неоднорідність українських земель повинна бути підставою для їхнього федеративного устрою? Така логіка суперечить європейським принципам державотворення.
За взірець для наслідування українцям пропонується конфедеративний устрій Швейцарії або федеральний Німеччини. Обидві моделі не є прийнятними для України через їхню національну та історичну специфічність. За федеральним принципом були влаштовані багатонаціональні держави Європи, які виникали на уламках колишніх імперій, і в свою чергу в насильницький спосіб об’єднували під орудою провідної нації етнічні території кількох народів (Росія, Югославія).
Переважна більшість європейських держав є національними, межі яких в цілому збігаються з етнічними землями розселення певного народу (Франція, Італія, Швеція, Чехія, Угорщина, Польща тощо). За сталою європейською традицією національні держави є унітарними. До них належить і Україна, яка розміщується в межах етнічних земель одного українського етносу. Отже, за європейською традицією Україна повинна будуватися як унітарна, а не федеративна держава. Численні російська, болгарська чи єврейська національні меншини на українських землях не є підставою для федералізації України, адже ні численна арабська меншина у Франції, ні українська у Польщі не висувають на порядок денний питання федералізації цих європейських держав.
Федеральний устрій Німецької держави заснований не стільки на її історичній традиції, скільки на побоюванні сусідів перед Великою Німеччиною. Саме так берлінські історики пояснюють витоки німецького федералізму. Протягом середньовіччя німецькі землі були в стані феодальної роздрібненості. Число незалежних герцогств сягало 365. їхнє об’єднання 1871 р. в єдину державу настільки посилило німців, що на порядок денний стало питання переділу світу. Дві світові війни, розв’язані Великою Німеччиною, змусили міжнародне співтовариство федералізувати країну, щоб зменшити загрозу з її боку.
Українська історія свідчить, що спроби федералізувати Україну здійснювалися вороже налаштованими до неї зовнішніми силами або їхніми агентами всередині країни з метою її ослаблення та розшматування. Виняток становить хіба що перша федералізація України-Русі XII ст. Мається на увазі феодальна роздрібненість, яка не була нав’язана праукраїнцям іззовні, а виникла як закономірний результат розвитку середньовічного суспільства. Так чи інакше вона ослабила першу українську державу настільки, що татарська навала змела її з арени історії.
Андрусівський поділ України 1667 р. між Росією та Польщею по Дніпру теж був своєрідною федералізацією, численні негативні наслідки якої даються взнаки й нині. Зокрема, мається на увазі трагічний для українців поділ на “східняків” та “західняків”.
Більшовицька Росія федералізувала Україну, створивши на її землях маріонеткові Донецько-Криворізьку та Кримську автономії. Спираючись на них, Москва придушила спробу українців відродити власну незалежну державу на початку XX ст. У міжвоєнний час Польща “федералізувала” загарбані західноукраїнські землі шляхом заміни української літературної мови на лемківський діалект в школах Лемківщини. Українським федералістом був також Гітлср. Він поділив Україну на чотири частини, приєднавши Галичину до Польського генерал-губернаторства, а Буковину та Одещину подарувавши союзній Румунії. Тому всі спроби федералізації України були накинуті ззовні за принципом “поділяй і владарюй”.
Отже, ні складна культурно-історична структура українських етнічних земель, ні історичні перипетії не дають підстав для федеративного устрою Української держави. Етнографічна строкатість українських земель та діалектне розмаїття нашої мови є нормою великого європейського етносу і відображає його складну і тривалу історію.

ЖЩЩШ16″-’
схщнд ЄВГОПЇЇ СИСТЕМІ СВІТОВИХ
Буремне XX ст. в історичній науці позначене радикальною зміною концепцій. На зміну анахронічній історіософії стадіальності прийшло розуміння багатоваріантності людської історії. Однак комуністичний світ продовжував розглядати історію людства через призму марксистської концепції стадіальності. Вона склалася в XIX ст. в умовах панування еволюціонізму в науці. Епохальне відкриття Чарлзом Дарвіном та іншими біологами закономірностей розвитку життя на Землі революційно вплинуло на тогочасне суспільство. Закони біологічної еволюції почали переносити на інші галузі науки,зокрема історію.
Еволюціонізм у поглядах марксистів виявився насамперед у баченні історії людства як безперервного, поступового, прогресивно-стадіального процесу. Інакше кажучи, марксистська історична концепція декларувала наявність глобальних і послідовних соціально-економічних етапів розвитку людства – історичних стадій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Історія тлумачилася як безперервний і прогресивний процес розвитку від простого до складного, що нагадував еволюцію життя на Землі за Ч. Дарвіном.
На початку XX ст. на Заході зародилася і бурхливо розвивалася історіософія, яка заперечувала прямолінійно-стадіальний розвиток людства і відстоювала багатоваріантність історичного процесу. Виявилося, що світова історія не є потужним єдиним річищем, а складається з окремих рукавів. Людство постійно продукувало і продукує різноманітні форми історичного існування, які одні дослідники називають культурами, інші – цивілізаціями. Існуючи синхронно і паралельно, останні розвиваються власним шляхом і взаємодіють між собою.
Фундаторами цих поглядів на Заході були Освальд Шпенглер та Ар-нольд Тойнбі, а їхнім послідовником у СРСР – Лев Гумільов. Оскільки цей підхід заперечував фундаментальні складові марксистської історичної концепції, зокрема стадіальність, праці О. Шпенглера і А. Тойнбі довго залишалися невідомими радянському читачеві. Останнім часом коротка версія десятитомного “Дослідження історії” А. Тойнбі опублікована в російському (1989) та українському (1995) перекладах. Своєрідний історіософський підхід А. Тойнбі до історичного розвитку людства дає можливість у новому світлі розглянути історію та сьогодення Східної Європи, зокрема України.
Перш ніж коротко викласти історичну концепцію Шпенглера-Тойнбі, зазначимо, що новітні дослідження археологів, етнографів, істориків первісності дають підстави зробити висновок про багатоваріантність історичного розвитку людства не лише з моменту виникнення найдавніших цивілізацій 5 тис. років тому, а й у первісну добу. Жорстка залежність первісних мисливських суспільств від природного оточення зумовлювала постання в кожній достатньо вираженій природно-ландшафтній зоні своєрідної господарсько-культурної системи пристосування первісної людності до навколишнього середовища.
Так, у різних кліматичних зонах прильодовикової Європи паралельно розвивалися різні світи – мисливців на мамонтів, степових мисливців на бізонів, тундрових мисливців на північних оленів. У післяльодовиковий час поширилися суспільства лісових мисливців, мисливців гірських лісів, звіробоїв та рибалок морських узбереж, мисливців та збирачів тропічних лісів та ін. [61, 68, 70]. Економіка, спосіб життя, культура цих мисливських суспільств істотно відрізнялися. Отже, у доісторичні часи не було всеохоп-люючої і монолітної первіснообщинної стадії розвитку людства.
Праця О. Шпенглера “Присмерк Європи”, що вийшла в Росії на початку 20-х років, справила велике враження на багатьох істориків, зокрема на А. Тойнбі. О. Шпенглер уявляв останні тисячоліття світової історії як розвиток окремих культур, який підкорявся законам, що нагадували біологічні. Культура народжувалася, коли пробуджувалася її Душа, і вмирала, коли Душа вичерпувалася, реалізовувала себе до кінця. На життя кожної культури О. Шпенглер відводив близько 1000 років, за які вона лереживала свою молодість, зрілість, старість і вмирала. Дослідник виділяв 8 культур: єгипетську, вавилонську, китайську, індійську, греко-римську, арабо-юдейську, майя та західноєвропейську.
Підхід Л. Гумільова до проблем етносу є лише злегка трансформованою концепцією О. Шпенглера, яку пізніше розвинув А. Тойнбі. Саме з неї Л. Гумільов запозичив біологічний підхід до пояснення соціально-економічних явищ, 1200-річний життєвий цикл етносу, так звану пасіонарність, яку О. Шпенглер називав Великою Душею, а А. Тойнбі – життєвою силою.
Надзвичайно глибокий вплив на світову історичну думку справила вже згадувана десятитомна праця послідовника О. Шпенглера англійця А. Тойнбі “Дослідження історії” [191].
Упродовж останніх 5 тисячоліть світової історії дослідник виділив близько 20 найвищих суспільств – цивілізацій. Сім із них не мали пращурів – єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індська, давньокитайська, майя. П’ять останніх породили дочірні цивілізації: індська – індуїстську, давньокитайська – далекосхідну китайську та далекосхідну японсько-корейську, мінойська – сирійську та еллінську. Від сирійської походять ісламські – іранська та арабська. Еллінська цивілізація була матір’ю західно- та східно-християнської. Остання складається з двох споріднених цивілізацій – православно-візантійської та православно-руської.
За А. Тойнбі, найдавніші цивілізації виникли як реакція суспільства на зовнішній виклик природного оточення. Дочірні цивілізації зароджувалися на тілі вмираючої материнської як відгук на внутрішній або зовнішній соціальний виклик. Носієм життєвої сили, що породжує успішний відгук суспільства (тобто цивілізацію), є його творча меншість. Вона надихає і завойовує прихильність пересічної більшості суспільства завдяки чарам свого творчого дару. Однак з часом останній згасає, і нетворча більшість відвертається від колишніх натхненників і провідників. Стверджуючи своє лідерство, останні дедалі частіше вдаються до сили й перетворюються з творчої на панівну меншість суспільства, що домінує над його більшістю. А. Тойнбі називає її внутрішнім пролетаріатом цивілізації. Паралельно формується її зовнішній пролетаріат, або варварська периферія.
Так внаслідок втрати життєвої сили творчою меншістю цивілізації всередині суспільства виникає глибокий розкол, побороти який панівна меншість намагається силовими методами. Цивілізація вступає у добу лихоліть – період глобальної соціальної, економічної, ідеологічної кризи, яка вибухає численними збройними конфліктами. Втомившись від воєн, усі верстви суспільства ладні встановити мир та порядок бодай силовими методами. Мілітарним шляхом цивілізація творить свою світову державу. В її лоні пригноблена більшість (внутрішній пролетаріат) творить світову релігію, яка поширюється за межі світової держави на її варварську периферію і сприймається зовнішнім пролетаріатом.
За всіх зовнішніх ознак величі й блиску цивілізації на стадії світової держави остання є “бабиним літом”, що передвіщає швидкий занепад і смерть суспільства. За А. Тойнбі, світова держава створюється панівною меншістю, яка неспроможна подолати внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Ці внутрішні негаразди за кілька сотень років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом є навала її зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари виконують роль стерв’ятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (насамперед її світову релігію), вони започатковують нову, похідну від попередньої дочірню цивілізацію.
Життєвий цикл цивілізації А. Тойнбі докладно дослідив на прикладі еллінської та похідної від неї західнохристиянської цивілізації, екстраполюючи висновки на інші найвищі суспільства світової історії. Еллінська цивілізація постала як успішний відгук стародавніх греків на виклик суворої природи Еллади. У несприятливих для землеробства горах Аттики винайшли ефективну господарську систему, яка вдало поєднувала елементи землеробства, ремесла, торгівлі, мореплавства. Однак внутрішній розкол еллінського суспільства у V ст. до н. є. призвів до Пелопонеської війни між Аттикою та Спартою, що знаменувала початок тривалої доби лихоліть. Край цим негараздам поклала світова держава еллінської цивілізації – Римська імперія, яку А. Тойнбі назвав “монументальним симптомом розпаду еллінської цивілізації”. У середовищі римського пролетаріату закоренилася, а згодом поширилася на всю державу та її варварську периферію світова релігія еллінської цивілізації – християнство.
З розпадом Римської імперії вмираюча еллінська цивілізація породила дві дочірні – західно- та східнохристиянську, або православну, які успадкували від “матері” світову релігію. Однак Західна Європа переймала духовні надбання античності швидше, повніше та інтенсивніше, ніж православна Східна. Латина тісно пов’язала західнохристиянську цивілізацію з духовною спадщиною Риму, адже знання латини давало змогу читати не лише Святе Письмо, а й усіх мислителів Греції та Риму.
Православно-руська цивілізація отримала з Візантії Біблію староболгарською (церковнослов’янською) мовою. А весь інтелектуальний спадок еллінської цивілізації залишився недоступним Русі, оскільки на той час не був перекладений з грецької чи латини. Це поліпшувало стартові можливості західнохристиянської цивілізації.
За А. Тойнбі, у наш час продовжують існувати шість цивілізацій: західно-християнська, православно-руська, китайська, японсько-корейська, індійська та ісламська. П’ять останніх проминули фазу своїх світових держав і знаходяться в стані згасання. Найвиразнішою ознакою занепаду є швидка асиміляція їх західнохристиянською цивілізацією. Повсюдно національний одяг витискується західноєвропейським, європейські канони краси перемагають місцеві естетичні традиції, європейський спосіб життя поширився по всьому світу, а європейські мови стають інтернаціональними.
Всесвітній тріумф цих зовнішніх ознак європейської культури зумовлений наявністю суттєвих, глибинних переваг західноєвропейської цивілізації над іншими. Вона виявилася найбільш економічно ефективним, динамічним, раціонально організованим і соціально комфортним суспільством нашого часу. Серед її основних особливостей слід назвати динамічну ринкову економіку, що грунтується на приватній власності. Економічна незалежність виробника зумовила парламентську демократію з розподілом влади та високий статус вільної людини. Ринок зруйнував імперський державний устрій, натомість постали національні держави європейського типу. Та сама ринкова економіка здавна стимулює технічний прогрес і його найважливіший результат – індустріальне виробництво.
Отже, приватна власність, ринкова економіка, демократичний парламентаризм, гуманізм, національна державність, індустріалізм – визначальні риси сучасної західнохристиянської цивілізації. Саме вони забезпечують її переможну ходу по планеті у новітні часи.
У середні віки західнохристиянська цивілізація поширювалася здебільшого шляхом збройної експансії на землі мусульманської та православної культур (хрестові походи), в Америку, Африку та Азію під час завоювання заморських колоній у XV-XIX ст. Іспанією, Португалією, Англією, Францією, Голландією, Бельгією, Німеччиною, Італією. У новітні часи розвиток ринкових відносин зумовив згаданий вище комплекс переваг європейського суспільства над іншими, що зробило мирну експансію ефективнішою за збройну агресію.
З шести цивілізацій, які, за А. Тойнбі, дожили до нашого часу, лише західноєвропейська не увійшла у фазу занепаду, оскільки ще не побудувала своєї світової держави. Як відомо, її постанню передує розкол та надлам суспільства, що призводить до збройних конфліктів, – так звана доба лихоліть. На думку А. Тойнбі, надлам західнохристиянського суспільства стався ще у середні віки. Добою лихоліть він вважав релігійні війни XVI-XVII ст. та національні конфлікти в Європі XIX-XX ст. Відомі три відчайдушні й невдалі спроби створити світову державу західноєвропейської цивілізації: Наполеон на початку XIX ст. та німці у першій та другій світових війнах. Оскільки така держава не побудована, то західноєвропейська цивілізація знаходиться десь посередині свого історичного шляху і ще має певні перспективи.
Органічне існування православно-руської цивілізації завершилося надламом Київської Русі у XII ст. Добою лихоліть для неї, за А. Тойнбі, була феодальна роздрібненість XII ст. та агресія татар, Литви, Польщі, Угорщини XIII-XVI ст. Світова держава православно-руської цивілізації постала внаслідок зміцнення Московського князівства, завоювання ним Новгородської Русі у XVI та України в XVII-XVIII ст.
Східнохристиянська цивілізація розвивалася в умовах наростаючого тиску з боку західнохристиянської. Остання неодноразово здійснювала збройну експансію на Схід – агресія Лівонського ордену проти Литви, на Псков та Новгород, Польщі проти України та Білорусії, похід Наполеона 1812 р., перша та друга світові війни. Ось уже 1000 років збройні сутички християнських Заходу та Сходу точаться переважно на землях українців, білорусів та балтів, чим пояснюється драматизм історичної долі цих народів та їхня тривала бездержавність.
Однак значно ефективнішою виявилася технологічна, культурна та економічна експансія Західної Європи. Вона посилилася у добу творення православно-руської світової держави в XVI-XVII ст. Саме в цей час у Європі бурхливо розвивалася ринкова економіка – рушійна і незборима сила західнохристиянської цивілізації на післясередньовічному етапі її розвитку. Не маючи вагомих економічних і технологічних контраргументів, православна цивілізація вдалася до самоізоляції, що лише поглибило її економічну, політичну, технологічну та культурну відсталість і призвело до глибокої кризи всього суспільства.
Реформи Петра І на початку XVIII ст. були не просто торжеством над консервативними ізоляціоністами-старовірами та переможним прорубуванням “вікна в Європу”, а й офіційним і вимушеним визнанням православним суспільством переваг західнохристиянської цивілізації. Це перша велика стратегічна поразка православно-руської цивілізації. Фактично Петро І почав перебудовувати незавершену світову державу східноєвропейської цивілізації у варіант варварського наслідування європейських національних імперій.
Інакше кажучи, недобудована православно-руська світова держава впродовж останніх 300 років трансформувалася за канонами західноєвропейського державотворення в периферійну європейську імперію російського етносу.
Незважаючи на радикальну вестернізацію державного устрою Російської імперії у напрямку посилення її національно-російського характеру, в російському суспільстві жеврів, зберігався і навіть офіційно культивувався архаїчний міф про її богообразність та наднаціональність. Ці ідеологічні характеристики світової держави всієї східнохристиянськоі’ цивілізації стали анахронізмом, що суперечив російській дійсності, започаткованій Петром І.
Претензії Російської імперії на статус держави всієї православної цивілізації не були безкорисливими, оскільки виправдовували російську експансію на землі сусідів. У XIX ст. ці псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму набули форми слов’янофільства, дійсна сутність якого полягала в ідеологічному забезпеченні розширення меж держави російського етносу. Цей імперський зміст слов’янофільства влучно сформулював О. Пушкін:
“Славянские ль ручьи сольются в Русском море, Оно ль иссякнет? Вот вопрос”.
Отже, починаючи від Петра І характеристика Російської імперії як наднаціональної держави східнохристиянськоі цивілізації не відповідає дійсності. Однак вона постійно культивувалася в імперських центрах з метою ідеологічного обгрунтування експансії власне Російської держави.
Нового дихання реліктові гасла наднаціональності Російської імперії набули у XX ст. Більшовицька Росія, чи СРСР, проголосила себе вже всесвітньою державою трудящих. Проте як більшовизм є третьою формою російського імперіалізму, за М. Бердяєвим, так СРСР був державою російського етносу на більшовицькій стадії розвитку. Про це свідчить також розподіл майна СРСР після його розпаду. Хоча метрополія офіційно проголошувала Радянський Союз наднаціональною державою всіх братніх народів, левова частка його майна була захоплена “старшим братом”, який до того ж має територіальні претензії до всіх “молодших”.
Отже, розпочатий Петром І процес поглинання західнохристиянською цивілізацією останнього осередку східнохристиянськоі так і не знищив претензії Російської імперії на особливий історичний шлях, світове панування, богообраність. Перемога західноєвропейських суспільно-економічних відносин у Росії у лютому 1917 р. збіглася з її ганебною поразкою у першій світовій війні. Останнє було витлумачено російськими традиціоналістами як кара господня за гріх вестернізації, за підкорення Святої Русі західному Антихристу, тим більше, що це не зробило Росію ні багатшою, ні сильнішою.
Жовтневу революцію 1917 р. слід розглядати як могутню реакцію традиційної православної свідомості на експансію західнохристиянської цивілізації. Паростки західного способу виробництва були жорстоко знищені разом з її носіями-капіталістами. Більшовики боролися з впливами Заходу, використовуючи його ж досягнення у трансформованих до невпізнанності тра
диціях православної цивілізації.
Західноєвропейську за походженням марксистську філософію було перетворено на замінник православного християнства. Марксизм у Росії набув рис своєрідної релігії, де в ролі Мойсея виступав Маркс, Месії – Ленін, Святого Письма – їхні твори, войовничої церкви – партія, а церковних соборів – партійні з’їзди.
У соціально-економічній сфері більшовики спробували здійснити нейздіс-ненне – відродити окрему східноєвропейську цивілізацію в чужих для неї, але ефективніших західних лаштунках або, як писав А. Тойнбі, “побудувати суспільство, яке було б американським матеріально і російським духовно”. Зриваючи із згасаючої православної цивілізації капіталістичні пута вестернізації, накинуті на неї Заходом у XVIII-XX ст., Ленін та Сталін запроваджували в Росії новітню європейську технологію, індустріальне виробництво тощо. Фактично відбувалася заміна старих пут Заходу на слабому тілі східноєвропейської цивілізації на нові, досконаліші.
Врешті-решт більшовики стали жертвами закону, який так часто декларували: “Буття визначає свідомість”. Європейські технології та виробництво стали невичерпним джерелом західної свідомості в радянському суспільстві. Все це спричинило розпад вестернізованого релікту східноєвропейської цивілізації, яким був СРСР.
З розвитком ринкової економіки у XIX-XX ст. основним принципом державотворення в Європі став національний. Саме тому Р. Пайпс назвав XX століття добою націоналізму. Як зазначалося вище, у цьому відношенні Російська імперія стала європеїзуватися давно, з часів Петра І, перетворившись зі світової держави православно-руської цивілізації на імперію російського етносу. Відчайдушна спроба більшовиків вийти за російські національні рамки і трансформувати більшовизм у наднаціональну світову релігію, а Російську імперію – в зародок нової цивілізації зазнала поразки. Вже у 1928 р. ідеолог вселенського комунізму Л. Троцький був розгромлений, а пізніше знищений російськими прибічниками консервативного національного комунізму Сталіна. Так більшовизм, що претендував на роль наднаціональної світової релігії новонародженої у 1917 р. цивілізації, виявився пересічним різновидом європейського націоналізму, а вищезгадана “нова” цивілізація – більшовицькою версією глибоко вестернізованої Російської імперії.
Видатний російський філософ М. Бердяєв у книзі “Витоки і сенс російського комунізму” писав, що більшовизм є третє явище російської вели-кодержавності, російського імперіалізму, першим явищем було Московське царство, другим – Петровська імперія. Більшовизм виявився найвірнішим деяким споконвічним російським традиціям.
Радянське комуністичне царство за своєю духовною конструкцією було подібне до московського православного царства. Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея, трансформація російського месіанізму [22].
Отже, спроба більшовиків започаткувати на руїнах православно-руського суспільства дочірню цивілізацію зазнала краху. Його головною причиною була надто потужна західноєвропейська альтернатива. Більшовицька протидія наступу Заходу методами насильства, ізоляціонізму (“залізна завіса”) та запозичень окремих західних новацій була неефективною і недостатньою. Більшовизм не зміг протиставити перевагам західної цивілізації нічого кращого, крім певних запозичень з її ж арсеналу (марксизм, індустріальне виробництво, масове копіювання передових західних технологій та зразків техніки і зброї: атомна бомба, автомобілі, комп’ютери тощо). Більшовицький відгук на виклик Заходу виявився неефективним і надто слабким.
Продовжити життя Російської імперії більшовикам вдалося лише завдяки небаченому доти тотальному насильству. Як відомо, В. Ленін і Й. Сталін були фундаторами тоталітаризму в світовій історії. Пізніше він був запозичений з більшовицької Росії Гітлером, Мао Цзедуном, Полпотом [61, с. 242-246]. Проте таке управління суспільством не може бути тривалим, оскільки, як казав Наполеон, “багнетами можна зробити все, крім одного – на них не можна сидіти”. Тому крах Радянського Союзу як більшовицького варіанта Російської імперії був закономірним і невідворотним.
Усі європейські імперії були зруйновані ринковою економікою і розпалися на національні держави європейського типу [23, с. 210; 61, с. 244]. Приблизно це саме відбувається, з певними відхиленнями через місцеву специфіку, і на пострадянському просторі.
Після невдалого більшовицького експерименту Східна Європа повертається на рейки європейської цивілізації. Зрушити її з цих позицій, які в наш час стають загальнолюдськими, неможливо, тому що не існує реальної позитивної альтернативи ринку та парламентській демократії.
Претензії колишнього імперського центру на відмінний від Європи, особливий євразійський шлях чи на орієнтацію на Схід не мають реального підґрунтя. Москва не може серйозно претендувати на особливу історичну долю тому, що не лише не має реальних контраргументів рушійним силам західної цивілізації (насамперед ринку та парламентській демократії), а й інтенсивно запроваджує ці західні цінності у себе. Розмови ж про орієнтацію на Схід взагалі абсурдні, оскільки Схід уже перейшов або інтенсивно переходить на рейки західної ринкової економіки та парламентаризму (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Китай та ін.). Японське та інші східні “дива” є прямим наслідком масового запозичення у повоєнний час прогресивних західних новацій.
Отже, переможна хода західноєвропейської цивілізації по планеті пояснюється тим, що вона виявилася найбільш динамічним, економічно ефективним, раціонально організованим, а також соціально комфортним суспільством нашого часу. Згасання інших сучасних цивілізацій через їх вестернізацію пояснюється відсутністю ефективних альтернатив згаданим перевагам захід
ноєвропейського суспільства. Не є тут винятком і східнохристиянська цивілізація, асиміляція якої західним сусідом є давнім, закономірним і невідворотним процесом. Оскільки національна державність є сучасною формою існування західнохристиянської цивілізації, Україна не має альтернативи перетворення у незалежну державу європейського зразка.

ПІСЛЯМОВА
Україна – найбагатша на археологічні знахідки країна Східної Європи. З давніх-давен з прогресивного Середземномор’я на північ СУ материка через територію України поширювалися різноманітні новації. Сотні стародавніх народів жили на українських теренах до появи тут власне українців. Вони лишили після себе не лише німі свідчення перебування (стоянки, селища, кургани), а й культурні надбання, які пізніше стали складниками української культури. Тому вивчення первісної історії України є необхідною передумовою для адекватного розуміння української національної культури та історії.
Україна займає ключову позицію на культурно-історичній мапі первісної Європи. Переважна більшість найдавніших східноєвропейських стоянок кам’яної доби сконцентрована саме тут, адже заселення Європи відбувалося з півдня, і перші людські істоти прийшли на схід з Балкан коридором між Південними Карпатами та Чорним морем, а також через карпатські перевали. Тому саме в Україні близько 1 млн років тому з’явилися найдавніші в Східній Європі первісні люди, які пізніше розселилися далі на схід і північ.
Україна (особливо Кримські гори) багата і на печерні багатошарові стоянки неандертальців. Кінцем льодовикової доби датуються численні стоянки з унікальними житлами з кісток мамонтів, розкопані українськими археологами в басейні Дніпра. Тисячі палеолітичних та мезолітичних пам’яток та давні традиції їх дослідження дають підстави вважати Україну одним з найбагатших і найкраще вивчених в археологічному розумінні регіонів Європи.
Землеробство й тваринництво також були принесені в Східну Європу з України. Розташована на межі євразійських степів і близькосхідно-балканської землеробської працивілізації, Україна стала прабатьківщиною найдавнішої форми скотарства. З її території перші індоєвропейські скотарі заселили безкраї обшири від Атлантики до Індії, від Балтії до Середземномор’я.
Північно-Західна Україна була прабатьківщиною слов’янства, яке розселилося звідси на Дунай, Одер, Ельбу, Верхній Дніпро, Оку, Волгу, на Балкани.
В останнє тисячоліття Україна опинилася у прифронтовій смузі жорстокої битви між європейською цивілізацією та східним деспотизмом. Вона відіграла роль щита, яким середньовічна Європа відгороджувалася від агресивної Азії. Отже, унікальна геополітична позиція України зумовила її яскраву і трагічну історію, яка нерідко визначала історичні долі всієї Європи.
Ця книга є спробою доступного викладу основних проблем первісної історії України з урахуванням результатів новітніх досліджень археологів, істориків, етнографів, мовознавців, антропологів як в Україні, так і поза її межами.
Правдива історія – наріжний камінь міцної самосвідомості нації. Без неї побудова дійсно незалежної, демократичної України неможлива.

ВЙДОРЙ52ТЙНОЇ ЛІТЕРЇЇТУЖ

1. Агуста И., Буриан 3. Жизнь древнего человека. – Прага, 1960.
2. Алексеев В. П. География человеческих рас. – М., 1974.
Алексеев В. П. Становление человечества. – М., 1984.
Алексеев В. П.. Перший, А. И. История первобьітного общества. – М , 1990. Алексеева Т. И. Адаптивньїе процессьі в популяциях человека – М , 1986. Алексеенко Е. А. Кети: историко-зтнографические очерки. – М., 1967. Андреев Н. Д. Раннеиндоевропейский язик. – М., 1986. Арешян Г. Индоевропейский сюжет в мифологии междуречья Курьі и Аракса до н. з. // Вестн. древней истории. – 1988. – № 4. – С 38-48 9. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990.
М., 1982.
10. Арсеньев В. К. Сочинения. – Владивосток, 1948. – Т. V.
11. Арутюнов С. А. Зтнические общества доклассовой зпохи. ¦
12. Археологи* Украинской ССР. – К., 1985-1986. – Т. 1-3. ,’
13. Бадер О. Н. Человек, его культура и природная среда северного края Европейской
ойкумени в верхнем палеолите // Первобитний человек и природная среда.”-
М., 1974. – С. 117-124.
14. Баран В. Д. Пражская культура Поднестровья. – К., 1988.
15. Баран В. Д. Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. – К , 1972.
16. Баран В. Д. Черняхівська культура: За матеріалами верхів’я Дністра та Західного
Бугу. – К” 1981.
17. Баран В. Д., Гороховский Е. Л., Магомедов Б. В. Черняховская культура и готская
проблема // Славяне и Русь. – К., 1990.
18. Баран В.,Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походження слов’ян. – К., 1991.
19. Бартонек А. Златообильние Мнкени. – М., 1991.
20. Баскин Л. М. Поведение копитних животних. – М., 1976.
21. Белинский В. Сочинения. – Птб., 1990. – Т. II.
22. Бердяев Н. Истоки и смисл русского коммунизма. – М., 1991.
23. Бережин Ю. Е. Инки. Исторический опит империи. -Л., 1991.
24. Бессонова С. С. Религиозние представлення скифов. – К., 1983.
25
Бондар Є. Про індійців, хеттів і козацький оселедець / / Україна і світ. – 1992. -
№2.
Боплан Г. Опис України. – К., 1990.
26.
27. Брайчевський М. Ю. Конспект історії України // Старожитності. – 1991. – № 1.

 

About these ads

Напишіть відгук

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Змінити )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Змінити )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Змінити )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Змінити )

Connecting to %s

Follow

Get every new post delivered to your Inbox.

Join 56 other followers