Документально-художній фільм про депортованих українців із Закерзоння у 1945-46 рр., які поселилися в с. Терновиця, Івано-Франківської обл. та були активними вірянами переслідуваної на той час Української Греко-Католицької Церкви. Це фільм виклик, який бере за живе, бо у ньому відображено трагічні події депортації українців із Закерзоння. І частина носить назву ссс, ІІ частина – “Переслідувана правда”. Метою проекту є збереження пам”яті про нашу національну та духовну ідентичність, передаючи наступним поколінням свідчення людей, які пережили страшні випробування і при цьому залишились вірними українському народу та УГКЦ. На фоні сучасних подій євроінтеграції України ми бачимо проблему асиміляції українців, відчуженість від рідної Церкви та культури. Ця проблема стосується також і тих, які покинули вимушено чи добровільно рідну землю в далекому минулому. Тому нашим проектом хочемо збудити національну та християнську свідомість. Творча команда: Автор ідеї – священик УГКЦ о. Іван Качанюк. Режисер – Любов Терлецька. Продюсер – Сергій Устюков. Головна героїня фільму – сестра Марія Євхаристії Тара. Студія – “Апостол”.
Nestled at the Ukrainian border in the Bieszczady Mountains of southeast Poland, Lutowiska integrates the remnants of the village’s multiethnic past in a walking trail called the Ecomuseum of Three Cultures (here’s a brochure and map ekomuzeum_trzy_kultury-2).
When I moved to Bieszczady in 1992 to do my dissertation fieldwork, some residents of the region had only just started to exercise new postcommunist freedoms by talking openly about their Ukrainian heritage. For the first time, they felt free to speak Ukrainian in public. But neither then nor now, has anyone ever spoken to me in a similar way about their Jewish heritage. Either no one is left, or no one wants to admit it. In Bieszczady, silence persists with regard to the topic of Jews. This is all the more startling when you realize that the prewar towns—Lesko, Lutowiska, Ustrzyki Dolne, Baligród—were all sztetls. Jews outnumbered Christians. According to a guidebook from 1914 (M. Orłowicz Ilustrowany Przewodnik po Galicyi, republished in 1998), Lutowiska had 1700 Jews, 180 Poles, and 720 Rusyns (the name used for the Ukrainian speaking population).
A former Jewish home across the street from the school in Lutowiska. Characteristic for the time, it was made of wood with a stone foundation.
Today, Lutowiska is a large village on the road that runs south from Ustrzyki Dolne into the high mountains of Bieszczady National Park. Immediately after World War II, it fell on the Soviet side of the border, but it was annexed to Poland in 1951 as part of a land swap. Residents were forced to move, as well; those from the chunk of Poland that was ceded to the Soviet Union were moved to the region between Ustrzyki Dolne and Lutowiska that had been depopulated during and after the war. I did my original fieldwork with some of the children of these resettled farmers who never got used to the rocky, hilly soil and colder weather of the higher elevations and longed for the rich, flat farmlands they were forced to leave behind.
So one possible explanation for the silence about the Jewish residents who were brutally murdered during the war is that very few prewar residents, those who would have had personal memories of Jews, remained in Bieszczady. Of course, this isn’t a sufficient explanation. It seems that many forces converged to produce this absence of memory. The state socialist government evoked Marxist internationalism to deemphasize ethnic differences while at the same time trying to solidify Poland’s claim over the land by Polonizing the resident population. Church rhetoric, too, frequently demonized Jews. Certain stereotypes persist in everyday discourse—Poland was weakened by Jewish domination of commerce, and Jews running the contemporary press constantly criticize the Church and the government. Some repeated a phrase they said Jews used to tell Poles, “the streets are yours but the buildings are ours.” But mostly in my experience, not even disparaging stereotypes broke the silence surrounding the topic of Jews; they simply were not talked about.
This backdrop of silence makes it all the more remarkable that, when a group of young Lutowiska residents got together in the early 2000s to explore ways of promoting their village, they decided to view the region’s multiethnic history as an asset rather than a liability. They were not specifically interested in Jewish heritage. Rather, they had a more pragmatic goal: to create attractions that would encourage tourists passing through on their way to the high mountains to stop for a while in Lutowiska. To achieve this, they developed a project called the Ecomuseum of Three Cultures, a 13 kilometer walking trail with information tablets at various sites associated with the village’s cultural and natural history. The three cultures were distinguished most clearly by faith—Roman Catholic (generally understood to be Polish), Uniate (generally understood to be Ukrainian), or Jewish. The trail includes views of the high peaks of the Bieszczady Mountains and the site where the classic Pan Wołodyjowski (1968) was filmed. It winds past the 19th century Catholic church, the former site of the Uniate church, and the ruins of the Jewish synagogue.
One of the main designers of the museum, Agnieszka Magda-Pyzocha, teaches at the local school. She explained to me that nearly everyone forgot that the synagogue ruins still stood right at the heart of the village. For years, the old walls were used by the Polish Army’s Border Patrol as a trash dump. Agnieszka explained:
I remember when I was a child I walked there and saw that some stones stood, trees growing out of them, and nearly nobody knew. By looking in various sources, talking with people, and looking at photographs, we discovered that this was the synagogue that used to be here. Several truckloads of trash were carted away, the whole place was cleaned, and in this way it became an attraction that most residents had known nothing about for all these years.
Synagogue ruins and information sign, Lutowiska
An information board next to the synagogue ruins outlines the history of Jews in Lutowiska. It points out that, contrary to popular belief, most Jews were poor. Most were petty traders and craftspeople, though a few were farmers. The wealthiest Jews in Lutowiska were the Rand family. Mendel Rand started out as a traveling trader of sewing supplies. He worked hard enough to buy a country inn (karczma), and eventually bought the home of the local nobleman. On June 22, 1942, Nazi soldiers instructed Ukrainian peasants to dig trenches near the Catholic Church. That evening Ukrainian police gathered 650 Jews remaining in Lutowiska and neighboring villages Two Nazi officers shot them all, and had them buried in the trenches. A teenage boy escaped and hid in the Jewish cemetery, but he was discovered and brought back. Only seventeen-year old Blima Meyer survived; she was pulled out of the mass grave still alive (A. Potocki, Żydzi na Podkarpaciu 2004).
Lutowiska synagogue ruins
Information sign next to the synagogue, Lutowiska
A boy connecting with his Jewish roots.
The Jewish cemetery is on a hill that is visible from the synagogue, but to reach it you have to go down to the school, back around the playing fields, and up a dirt road. It holds as many as 1000 headstones, some dating back to the 18th century. The cemetery was easier to get around in November than it was in August because the grass and weeds had died back. It is on a hill, with a steep slope to one side that is also covered with tombstones. Many stones are decorated with lions or deer (on males’ graves only), birds or candles (females only), crowns or torahs (for men with knowledge of the torah). In places, trees have grown into and around the grave markers. As Agnieszka noted, there is no graffiti or trash in the cemetery. She also told me a group of students from Dartmouth were there for about 3 days this summer. They built steps up to a gate they installed, cleaned some of the stones (they had an expert help them do this), and cut the grass. On the Internet, I saw Dartmouth Rabbi Edward Boraz organizes service trips to a different Jewish cemetery each summer. It’s called Project Preservation.
Tombstones in the Lutowiska Jewish Cemetery
Agnieszka likes to visit the cemetery: “It’s peaceful there, and sometimes it’s so pretty when the sun is setting and the light is falling a certain way. I lie down in the grass between those tombstones, birds sing, I feel peaceful and some sort of connection.”
At first I couldn’t find the plaque marking the site where 650 Jews were murdered by Nazis. Between the Catholic church and cemetery, there was a monument to those killed at Katyn and another for victims of Ukrainian aggression. I asked someone walking by and she explained the place I was looking for was up the road on the other side of the church. Notably, she knew, and was very pleasant about sharing the information with me.
Monument at the mass grave, Lutowiska
And there it was, a short way off the road down a shrub-lined pathway—a simple monument with two plaques. I almost cried when I saw it. The inscriptions read:
Mass grave for Jewish and Gypsy victims of terror murdered in 1943 [sic] by Nazis
In memory of 650 victims of fascism shot here by the Gestapo in 1943 [sic]—The people of Lutowiska 1969
It is disturbing to stand on a place where hundreds of people were brutally murdered.
I was deeply moved to see perhaps a dozen candle lanterns and a bouquet of red roses left at the site, probably earlier that week on the occasion of All Saint’s Day. Granted, it’s barely marked from the street. There is just a small sign on a tree saying “National Memorial, Places of Martyrdom.” But it is well maintained. It has not been forgotten as have so many other places I’ve visited associated with Jewish life.
Marker for “National Memorial, Places of Martyrdom”
Thanks to the Ecomuseum of Three Cultures, Lutowiska feels like a place that has embraced its history, even the tragic events. They have literally cleaned the trash out of the synagogue ruins and marked the site with a sign that hints at the life Jews had there, and how it ended.
Бойки, або верховинці, підгіряни, долиняни — це українська етнографічна група, що населяє середню частину Українських Карпат від річок Лімниця і Тересва на сході до річок Уж і Сян на заході. Територія Бойківщини межує з такими історико-етнографічними регіонами, як Лемківщина і Гуцульщина.
Про походження бойків існує чимало теорій, і науковці досі не зійшлися на найбільш імовірному та аргументованому поясненні. Читати далі →
Мене звати Ольга Ганущак, я народилася на Бойківщині і змалку цікавилася рецептами давніх страв, які вміли готувати майже всі господині в наших Карпатах. Найцікавішими з них я поділюся з вами, бо для мене бойківська кухня – то смак дитинства, великодніх маминих пасок, різноманітних завиванців, маківників, пампушків, медівників, рогаликів з ліщиною, пирогів з яфинами (чорниця), книшів, ощипків… Та мало хто вже з людей знає, що випечений хліб без дріжджів “керечун”, головний на столі всі різдв’яні Свята.
Ольга Ганущак
Як пекар, усім раджу бойківські випікуси — вироби з тіста. Традиційні бойківські страви — ситні, смачні і прості, а особливо каша з пенцаку, млинці з колястри, капуста з кмином, біб з овочами, квасоля по-карпатськи, стиранка…
Та як можна обійтись без другого хліба в горах, без картоплі? Адже з неї бойки готують терті (варені) пироги начинені сиром, терті, смажені пляцки (деруни), тарчаники з начинкою (грибною, м’ясною, сирною), терті галушки з молоком…
У традиційній бойківській кухні гриби входять до складу мачанок, голубців, юшок, пирогів і вушок, їх використовують, як начинки, а також солять і маринують. А хто відмовиться від рижиків у сметані, грибової зупи, відбивних з голубінок (сироїжки), або пістрякової смакоти.
Всі бойки знають, що пістряк росте весною, на стовбурах бука. Якщо їх вчасно не зібрати, то вони твердіють і стають непридатними для споживання. Тому, якщо ці гриби приготувати з маслом, цибулею і зрізованцем, то страву можна назвати бойківським делікатесом.
Гриби в сметані
Бойки вміють готувати страви з м’яса, а особливо в пошані будженина (м’ясо і сало вуджене). Таку розкіш бойки могли собі дозволити один або два рази на рік. М’ясо в маринаді витримували три доби, потім натирали перцем, часником, сіллю, паприкою. Замотували в тоненьку тканину, перев’язували нитками, на гачок, поміщали в кошик для вудження. У кухні розпалювали вогонь з сухих і вологих гілочок ялівцю, сосни, ялини та фруктових дерев. Так вудили димом 3-4 дні. Цей процес довготривалий, але смак і якість готових виробів варті таких зусиль.
Бойки вміють запікати хлібець м’ясний, готувати кишку карпатську та свіжину домашню, а ще готують чудові страви з баранини з кмином та пшоном…
Не буде бойко ситий, як не скуштує тушкованої лободи. Для сучасної людини це звучить трохи дивно. Для нас (давніх бойків) ця страва була на щодень. Червоний підбиваний борщ з гичкою та листочками довершує всі забаганки бойків.
Нема нічого смачнішого в зимовий період, як пражений горох. Бойки зберігають сушений горох у паперових або полотняних мішечках, у добре провітрюваних приміщеннях. Щоб спражити горох його необхідно намочити у воді на 4-5 годин, потім відцідити і на сухій пателні підсмажити з невеликою кількістю солі.
Бойки дуже працьовиті люди, але вміють і відпочивати. Крім того, що гарно співають та веселяться, то ще готують стародавні наливки з черемхи, вина з шипшини та ожини, слив’янку, вишнівку, лікер з кмину, медовуху.
А чи знаєте Ви, що цілющу силу кременя бойки знають з прадавніх часів? Кремінь, величезний камінь, передавався з покоління в покоління — його клали в бочку при квашені капусти на зиму.
Дуже хочу, щоб молодь споживала здорову їжу і ми мали наступні покоління здорових українців.
Книш солений
Для приготування потрібно: 600 г борошна, 2 яйця, 1 ч. ложка солі, 3 ст. ложки олії, 1ч. ложка порошку до печива, 1ч. ложка оцту.
Начинка: 300г картоплі, 200г бринзи, 1-2 цибулини, 2 ст. ложки олії, 2 ст. ложки кропу, сіль та перець – за смаком.
Просіяне борошно вимішати з порошком до печива та додати всі продукти згідно рецептури. Замісити м’яке та еластичне тісто. Поставити в холодильник на 1 годину.
Картоплю відварити та розім’яти у пюре, додати бринзу, засмажену цибулю, олію, кмин, дрібно посічений кріп, сіль, перець, все ретельно вимішати.
Тісто поділити на шматки масою по 100г, сформувати кульки. А потім витиснути вм’ятини для начинки (як для ватрушки).
Всю поверхню змастити яйцем, посипати кмином і випікати 25 хвилин при температурі 210-220 градусів Цельсія.
Лакітки солодкі
Для приготування потрібно: 400г борошна, 30 г дріжджів, 100 г маргарину, 2 яйця, 1ч. ложка солі, 4 ст. ложки цукру, 6 ст. ложок сметани, 3 ст. ложки молока, 2 ст. ложки кориці.
Просіяти борошно. У теплому молоці розчинити дріжджі і вилити їх до просіяного борошна. Додати 3 столові ложки цукру, яйце, сіль, сметану та замістити м’яке тісто.
Коли тісто збільшується в об’ємі у два рази, покласти його на дошку, посипану злегка борошном. Розкачати і нарізати смужки 2*10 см. Викласти їх на змащений жиром лист, змастити яйцем. Посипати цукром та корицею. Випікати лакітки 10 хвилин при температурі 220 градусів.
Банош “Карпатський” (токан)
Для приготування потрібно: 800 мл. сметани, 200 мл. води, 300 г кукурудзяної крупи, 200 г бринзи, 150 г копченого сала, 1/2 ч. ложки солі, 1ч. ложка цукру.
Сметану вимішати з водою, вилити у чавунну каструлю і довести до кипіння. Поступово, невеликими порціями всипати кукурудзяну крупу і постійно помішувати дерев’яною ложкою до утворення крапельок масла. Наприкінці варіння додати сіль і цукор.
Сало нарізати на смужки і смажити на шкварки. Зварену кашу викласти на тарілку і поверхню засипати шкварками та бринзою.
Закритий картопляний пиріг (буляник)
Для приготування потрібно: 250 г борошна, 100 г квасного молока, 1 яйце, 0,5 г соди харчової, 0,5 ч. ложки солі.
Для начинки: 1 кг картоплі, 2 цибулини, 100 г шкварок, 1 ч. ложка солі.
З просіяного борошна, квасного молока, яйця, соди і солі замісити тісто до однорідної маси. Розкачати. На середину покласти приготовану начинку.
Начинка: Картоплю відварити, підготувати пюре. Спасерувати цибулю в олії, додати перемелені шкварки. Добре вимішати до однорідної маси. Тісто защипати з усіх боків так, щоб не було видно начинки. Швом покласти на лист або форму і розрівняти на паляницю.
Змастити поверхню пирога яйцем і випікати в печі або духовці до утворення золотистої скоринки. Випікати 20-25 хвилин при температурі 200 градусів.
Затірка
Для приготування потрібно: 500 г борошна, 2 яйця, 150 г молока для тіста, 1 ч. ложка солі, 1,5 літра молока для варіння.
Борошно просіяти, додати яйця, 150 г молока і розтирати до утворення дрібних крихт.
У кип’ячене молоко невеликими порціями всипати крихти і перемішувати колотівкою щоб крихти не злипалися. Варити 8-10 хвилин і наприкінці посолити за смаком.
Колотівка — дерев’яна паличка зі зубчиками чи сучками на одному кінці.
Киселиця
Для приготування потрібно: 300 г вівсяного борошна, 100 г житнього хліба, 30 г дріжджів, 2 ст. ложки олії, 1 цибулина, 1 ч. ложка солі, 2,5 л води.
У літрі теплої води розчинити дріжджі. Туди ж покласти житній хліб та борошно. Все розмішати та поставити у тепле місце на одну добу. Цибулю дрібно порізати і спасерувати на олії до золотистого кольору. Виброджену суміш процідити, додати ще 1.5 л води і варити 10 хвилин, помішуючи, щоб не пригоріли. Наприкінці додати підсмажену цибулю та сіль.
Подавати киселицю з приготовленим горохом, бобом, квасолею чи вареною картоплею.
Мачанка
Для приготування потрібно: 0,5 л молока, 0,5 л сметани, 2 ст. ложки борошна, 3 ст. ложки масла, 2 цибулини, 1 ч. ложка солі, 300 г свіжих (або 100 г сухих) грибів, кріп.
Свіжі гриби помити, посікти і відварити. Якщо ж готуємо мачанку з сухих грибів, то їх попередньо на 3 години ставимо відмокнути, а потім січемо дрібно і відварюємо.
Цибулю дрібно січемо і підсмажуємо на маслі до золотистого кольору. Наприкінці додаємо борошно, молоко, сметану, сіль та кріп, посічені гриби.
Мачанка має бути як густа сметана.
Якщо мачанка загуста, розвести грибним відваром. Якщо не загуста, то з відвару готуємо першу страву.
Такою смачною підливою поливають картопляні та сирні вареники, терті пироги та буляники (закриті картопляні пироги).
Ощипок
Для приготування потрібно: 200 г борошна, 100 г кислого молока, 1 яйце, 1 ч. ложка солі, 0,1 г соди харчової.
У просіяне борошно додаємо молоко, сіль, яйце, соду і замішуємо однорідне тісто. Приготоване тісто розкачуємо у вигляді кружечка. Кладемо на гарячий лист у добре розігрітій духовці і випікаємо його на два боки.
У давнину ощипок випікали на капустяних листках у розігрітих дровами печах.
Ощипок подають з першими та другими стравами. Він повністю може замінити хліб. Ощипок ніколи не нарізали ножем, а відщипували пальцями.
Розтиранка
Для приготування потрібно: 0,5 сиру, 200 г сметани, 100 г молока, 1 ч. ложка солі.
Сир з’єднати зі сметаною, сіллю і ретельно розтирати, щоб не було грудочок. Наприкінці добавити молоко і добре вимішати. Подавати з буляником, варениками та ощипком.
Стиранка
Для приготування потрібно: 0,5 кг борошна, 2 яйця, 1 ч. ложка солі, 1.5 літри молока.
Замісити м’яке тісто. Відщипувати від основної маси невеличкі кусочки у кидати на кипляче підсолене або поцукроване молоко.
Тушкована лобода
Для приготування потрібно: 400 г молодої лободи, 50 г масла, 100 г свіжої сметани, 1 морквина, 2 цибулини, 1 ст. ложка посіченого кропу, 4 зубчики часнику, сіль, перець — за смаком.
Листочки молодої лободи добре помити, дрібно посікти і помістити в кип’яток на 3-5 хв, а потім відцідити. Цибулю дрібно посікти, натерти моркву і спасерувати на маслі.
До утвореної суміші додати відціджену лободу, залити сметаною, посолити, поперчити і тушкувати 10-15 хвилин на слабкому вогні. Наприкінці додати кріп та часник, вимішати все до однорідної маси. Подавати цю смакоту посипану кропом теплою з цілою вареною картоплею.
Запечені клецки
Для приготування потрібно: 1,5 кг картоплі, 2 ст. ложки борошна, 2 ст. ложки крохмалю, 2 цибулини, 100 г масла, 200 г сметани, 2 ч. ложки солі, перець за смаком, 500 г свинини, 3 ст. ложки олії.
Картоплю почистити, потерти на дрібній тертці, відкинути на сито. Коли рідина відстоїться, то її злити, а крохмаль добавити до тертої картоплі. Додати борошно, 1 чайну ложку солі і все вимішати. З приготовленого тіста сформувати кульки і начинити їх фаршем.
Приготування начинки: м’ясо перемолоти, додати сіль, перець та спасеровану цибулю.
Сформовані та начинені клецки варити у киплячій воді 12-15 хвилин. А потім перекласти їх у гусятницю, залити сметаною і запікати до готовності ще 20 хвилин.
Етнічні групи як складові української нації консервативні у плані збереження давніх традицій, культури, мови та фольклору. Одна з них – це бойки, територія проживання яких охоплює південну гірську частину Львівської області (Сколівський, Турківський, південна смуга Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більша частина Старосамбірського районів), північно-західну частину Івано-Франківської області (за винятком північної частини Долинський і крім південно-західної частини Рожнятівський райони), центральну гірську частину Закарпатської області (північна смуга Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони). За межами України бойки живуть на території Польщі (південно-східна частина Коростянського воєводства, частина західних Бєщадів, північна смуга від цього гірського масиву між р. Ославою на заході та р. Стрвяжем на півночі. В основному етнографічна Бойківщина обмежується гірським регіоном.
У свідомості мешканців згаданої території відображено навколишнє географічне середовище, яке реалізується у фольклорі. Наша картотека нараховує понад 800 коломийок, чи співанок, як їх по-іншому називають бойки. Фольклор записаний автором у селах Центральної Бойківщини. Серед зібраного фактажу в близько 10-и його відсотках вживається оронім гора.
Аналіз матеріалу показує, що поселенці Бойківщини з особливою любов’ю оспівують гірський край за різних умов. Пор., напр.: гори були притулком, де панував деякий спокій і більш-менш добробут:
Заспіваю про край рідний,
Про рідні Карпати,
Та бо мені у Карпатах
Мило щебетати.
Ой вийду на на вас, гори, –
Коли в полонині
Так весело на серденьку,
Як малій дитині.
гори створювали певні труднощі життя (неврожайність, бідність грунтів, важкодоступність і т. ін.:
Ой Карпати, зелененькі!
На врожаї бідні,
Ой прикуте до вас серце,
Бо ви мені рідні.
Ой Карпати, мої милі!
Від вас горя знала,
Бо все життя, як альпеніст,
Висоти долала.
Ой я в горах тяжко жила,
Тяжко працювала,
Та любов до них не згасла-
Ще більше палала.
Любов ліричного героя поширюється і за межі рідних гір:
Зійшло сонце із-за гори,
Та й на полонину,
Освітило, обігріло
Цілу Україну.
Однак гори не завжди в центрі уваги співця: конкурує полонина «пасма високогірних безлісих вершин (рідше однієї вершини), що одночасно є пасовиськом»:
Ой не шуми, луже, дуже,
Зелений Бескиде. –
Відповіла полонинка,
Що за тя не піде.
Зближення полонини з Бескидом можливе за умови, якщо останній асоціювати з лугом. Тим-то і можна поріднити зеленого Бескида із заквітчаною полониною. У поетичній свідомості ліричного героя неживі предмети оспівуються як живі: одухотворені реалії здатні думати, розмовляти, переживати, кохати. «Людина в незначних подробицях навколишнього світу бачить прояви особистого життя і волі», – справедливо зауважує англійський етнограф Е. Тойлор (3, с. 129).
У коломийках гора поєднується із поняттями, які мають такі значення:
відчуженість:
Віддалась мене, моя мамко,
За високі гори,
Та щоби я не верталась
До твоєї комори.
вигоду:
Ой далась мене, моя мамко,
За гори, за гори,
Не на щось ся не дивила,
Лиш на сиві воли.
розлуку:
Ой чи я ти не казала,
Чи не говорила:
Сиди дома, не йди в гори,
Бим ся не журила.
надію:
Чи я тобі не казала,
Легене, легене:
Покинь гори та долини
Та прийди до мене.
голод:
Ой на горі, на високі
Косарики косять,
Вже й сонце у полудні –
Їсти не приносять.
трагедію:
Ой на горі жито, жито,
Там жовніра вбито,
Червоною китайчиною
Личенько покрито
Іди, іди, сиріточко,
На високу гору,
Ой там твоя матінка
Спочиває в гробу.
безтурботність:
Ой у горах сніги впали –
Бойко ся не журит;
П’є горілку, любит дівку
Аж ся порох курит.
(перший сніг у горах викликає тривогу, оскільки селяни ще не закінчили осінні роботи й не готові до зими).
безлюдність:
Заспіваю я на горі –
Та то самий собі,
Заспіваю на долині-
Та то білявчині.
нещасливе подружнє життя:
Через гору високую,
Через Татарівку,
Веде дідо бородатий
Молодийку дівку.
щастя:
Подивлюся туди-сюди –
Не видно нікого,
В гори сині подивлюся –
Маю миленького.
кохання:
Ой ти, горо, та ти, горо,
Вийду на тя скоро,
А як на тя, горо, вийду –
З миленьким ся здиблю.
веселість:
Ой піду я межи гори,
Межи тії бойки;
Там музика дрібно грає,
Скачут полегойки.
Серед циклу бойківських емігрантських пісень спостерігаємо тугу співця за рідним краєм:
Ой ви, гори, та ви, гори,
Ви мої Карпати!
Не прийдеся більше, гори,
Мені вас топтати.
Порівняльною конструкцією у коломийці про самотність є безліса гора, що є символом одинокості, вона, як і дівчина, тужить:
Сумна гора без явора
Та без зеленого,
Сумна моя голівонька
Та без миленького.
Варіантом до терміна гора виступає верх (вирьх) «вершина гори взагалі», що за структурою є простим й об’єднується у дві словотвірні групи: безафіксну і суфіксальну. Пор.:
Летів голуб понад вирьх,
Летів пташок понад вершок,
Птаха я просила:
А я стою в ямці;
Скажи мому миленькому,
Не цілуйте мене хлопці
Що я йому простила.
Бо я скажу мамці.
Для уникнення повторів один варіант слова замінюється іншим:
Ой у вирьхах сніги впали,
Гори побіліли.
Чомусь наші, товаришу,
Дівки помарніли.
Спостерігається часте вживання демінутивної лексики. Слушно зауважує С.Я. Єрмоленко, що характерною ознакою народнопісенного словника є велика кількість лексем із суфіксами емоційної оцінки (4, с. 53):
Коли б мене молодийку
Груди не боліли,
Від мого би голосочку
Всі гориньки дзвеніли.
Цікаво, що більшість співанок йде від імені жінок. Цю особливість можна пояснити тим, що історично жінка завжди чекала чоловіка, зайнятого в пошуках їжі або на війнах. Її хвилювання, очікування, туга, радість та інші емоції відобразилися в усній творчості.
Додатковий збір фольклору дасть можливість не тільки детальніше проаналізувати вживання тих чи інших понять у народній творчості, але й стане у пригоді дослідникам для вивченя ментальності, формування свідомості та психології людності.
Література
1. Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження.- К.: Наук. думка, 1983.- С. 28.
2. Лесів М. Українські говірки у Польщі.- Варшава: Український архів, 1997. – С. 83.
3. Тойлор Э. Первобытная культура / Пер. с англ. Д.А. Коропчевского.- М.: Изд.-во полит. литературы, 1989.- С. 129.
4.Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова.- К.: Наук. думка, 1987.- С. 53.
Нещодавно отримав Довідку про реабілітацію ( у зв’язку з відсутністю сукупності доказів у вчинені злочину ) мого діда по материній лінії Горона Василя Максимовича, який був засуджений в 1946 році Військовим трибуналом військ МВС Дрогобицької області до 10 років ув’язнення з пораженням у правах на 5 років та конфіскацією майна, по статті 54-1 ”а” КК УРСР за «измену Родины» . І тут виникло у мене питання, а хто була ця «родіна» для діда, щоб її не зраджувати? Читаючи кримінальну справу, проживав життя свого діда і як з’ясовувалось , «Родіна» була – СССР.
Дід народився в 1894 році в селі Скородне, біля Нижніх Устрік в сім’ї селян середняків. В 9 років пішов до школи, де закінчив 2 класи, після школи до 1929року працював в господарстві свого батька. Читати далі →
Гортаю старі листи з сімейного архіву. Натрапила на дуже старого потертого листа польською мовою. В пожовклому куточку листа притаїлася дата з минулого:
22 квітня 1989. Це знаменний рік падіння Берлінського муру. Але в квітні мур ще не впав і родини насильно виселених з Бескидів ще жили по різні боки Залізної Завіси. Я не знаю, як вони відшукували одні одних, без інтернету і мобільних зв”язків. Можливо тому ці паперові вісточки мали таке велике значення для родин.
Мені в 1989 році було лише 12 років. Я пам”ятаю, що для батьків ці листування з закордоном несли в собі особливе сокровення. В листах родичі звичайно запрошували одні одних в гості, хоча добре знали, що все це слова на вітер. Тому і зустрічалися вони одні з одними лише в цих листах. Листи як простір, в якому можна було дотулитися один до одного словом.
Сьогодні, коли мої батьки вже не живуть, я питаю себе, хто був автором цього листа? Я не знаю, чи жива вона, Марія Міхней? Але вона як видно з листа мала 18 онуків. Я впевнена, що родина мала би жити на теренах Леґніци. Починаю пошуки. Якщо хтось може допомогти мені в пошуках цієї гілочки, буду дуже вдячна.
“Ґлоґов, 22.4.89.
Перші слова мого листа: Хай буде прославлене ім”я Ісуса Христа!
Дорога родино, пишу вам кілька слів і перепрошую, що так довго не писала. Так то іноді є, що трохи була зайнята, трохи була зайнята чим іншим, була занята переїздом. Зараз всі ми виїхали до міста. Як тобі відомо, маю семеро дітей. Всі вже жонаті. Маю вже 18 внуків. Щодо нас, то нам всім йдеться добре, лиш би всі були здорові. Тільки з тим в моєму віці трохи важко.
Дорогий Володимире, напиши мені щось про вас, як ви живете і чи всі здорові? Щодо сестри Анелі, то отримала від неї листа, в якому вона пистається про тебе. Анеля ще працює. Посилаю тобі її адресу. Напиши, чи міг би ти до нас приїхати? Мені важко до вас вибратися, бо сам знаєш, як то є старшій людині.
Батько дуже хотів, щоб я знайшла і побачила тітку. Я її знайшла і побачила, але батька вже не було на світі, коли це сталося. Коли ми зустрілися, вона і передала мені це фото з підписом.
Якщо у Вашій родині сталося так, що рідні ніколи не бачили один одного, але підтримували контакт як могли, розкажіть нам свою історію. Свої розповіді надсилайте на електронну адресу: osamborska@gmx.de. Не можна дозволити будувати нашу історію на фантомах. Про живі нитки, які пов”язуються бескидський рід, по різні боки кордонів, треба розповідати поки ще живі ті, хто ці живі нитки протягували. Можливо ще можна поєднатись в спільній історії спільними зусиллями?
Треба зробити все, щоб ті, хто цього прагне, могли побачити свої родини за межами кордонів, побачили землю своїх пращурів і написали свою власну історію, яка має мати своє ім”я і своїх героїв.
ВЕСІЛЬНІ АГЕНТИВИ В БОЙКІВСЬКИХ ТА
ПОЛІСЬКИХ ГОВІРКАХ:
ЕТНОЛІНГВІСТИЧНИЙ АСПЕКТ
Сегменти діалектної лексики, які репрезентують регіональні
варіанти українського весілля, компонують цілісність обрядового
словника української мови, словника її “духовної культури”.
Проведений зіставний аналіз бойківського та поліського говорів,
зокрема виявлення паралелей і локальних відмінностей у лексико-
семантичній групі назв етапів весільного обряду,1 спонукає до
наступної розвідки – аналізу весільних агентивів у цих діалектних
зонах. Джерельною базою бойківських говірок слугували
насамперед власні експедиційні матеріали (див. мережу
обстежених населених пунктів), опубліковані лексикографічні
регіональні праці, етнографічні записи весілля як початку минулого
століття, так і сучасні. Щодо поліського матеріалу — використано
доступні діалектні словники, етнографічні матеріали, які
репрезентують три групи поліського діалекту — західнополіську,
середньополіську, східнополіську (див. перелік використаних
джерел).
На позначення загальних назв учасників весілля в бойківських
та поліських говірках виявляємо значну кількість словотвірних
варіантів із коренем -vesel-: бойк. ве|с′іл′н′і2, ве(и)|с′іл′ники,
вес′іл′|чани, веселóвци, весóльні (усі н.пп.) [Он. І: 93, 94] || зх.поліс.
весіляне, вісіляни, весільники [Говори: 30, 53; Арк. І: 51], сх.поліс.
весїльні [Лит.-Барт.: 103], а також: бойк. с|вад′ба (Кр, Нв) ||
срд.поліс. свад(л)бові3; пор.: зх.поліс., срд.поліс. вес’і|л’ани (та
фонетичні варіанти), срд.поліс. с|вад′ба ‘гості нареченого’ [Денис.:
1 Див.: Бойківсько-поліські етнокультурні ареали на матеріалі назв етапів
весільного дійства // Нове життя старих традицій: Традиційна українська
культура в сучасному мистецтві і побуті (у рамках V Міжнародного фестивалю
українського фольклору “Берегиня”). – Луцьк, 2007. – С. 409–422.
2 У статті зібрані експедиційним методом назви подано у фонетичній
транскрипції, а зафіксовані в літературі (лексикографічні, етнографічні
матеріали) – за першоджерелом.
3 Магрицька І. Весільна лексика українських східнослобожанських говірок. –
Дис. … канд. філол. наук / Запорізький державний університет. – Запоріжжя,
2000. – С. 57.
41; Роман.: 237]. Лексеми вес′і|л′а і с|вад′ба ‘весільні гості’
пов’язані з узагальненими назвами весільного обряду й утворені
шляхом метонімії.
Для номінації найближчої родини наречених в аналізованих
діалектних зонах наратори здебільшого вживають назви, які
вказують на родинну спорідненість, належність до одного дому,
родини. Зокрема найбільше назв утворено від кореня -рід-: рід,
рідня, родина, родойко, родинойка, блиська родня, родня жиниха,
родня молодухи (усі н.пп.) [Весілля: 85, 103; Гнат.: 6; Кміт: 97;
Куз.: 137; Кузів: 301, 317; Левин.: 110, 113; Мис.: 28, 29, 30, 31;
Сокіл: 105, 108, 109; Клим.: 189, 234, 240, 268, 274; Денис.: 51, 95,
206; Лит.-Барт.: 73, 94, 96]. Обрядової семантики набуває лексема
челядь: бойк. |чел′ад′ (ВСт, Лб) та демінутиви челядка [Сокіл: 100,
109], чилядойка, челядойка [Куз.: 130; Кузів: 317] ‘найближча
родина наречених’ || срд.поліс. |чел’ад’ ‘весільний поїзд
нареченого’ [Роман.: 237], сх.поліс. – ‘неодружені гості нареченої’
[Лит.-Барт.: 110].
У весільному обряді батьки наречених є одними з головних
його учасників. Однак здебільшого вони не мають спеціальних
обрядових номінацій, а, наприклад, дружина брата нареченого,
чоловік сестри нареченої, як свідчать опрацьовані матеріали,
цілком не номіновані. Фіксуємо загальновживані назви, які
вказують на найближчих родичів: бат′|ки, |бат′ко, |тато, |мати,
|мама (усі н.пп.) [Весілля: 82, 83, 122, 123; Гнат.: 6; Клим.: 185, 186,
188; Кміт: 95, 96; Левин.: 102, 104, 108, 110; Мис.: 18, 19, 30, 46;
Денис.: 33; Несен: 301, 306, 308; Лит.-Барт.: 73, 75, 128, 165], а
також: ста|р′і, ста|риĭ, ста|ра (Гл, Іл, СНб) [Клим.: 216].
Джерела фіксують назви інших членів родини, які брали участь
у різних обрядодіях: брат, братчик, братчик-голубчик (б.н.пп.)
[Збор.: 133, 146; Клим.: 191, 211, 237; Денис.: 112; Несен: 304, 308,
312, 313], сест|ра, систринка (б.н.пп.) [Клим.: 185, 188, 191, 200,
237; Несен: 302, 304].
Значення ‘весільні гості’ в бойківсько-поліських
етнокультурних ареалах репрезентує назва |гос′т′і (Б, Вл, Дн, Слв,
Пл, Тр, Тх, Тхл, Яв) [Гнат.: 25; Денис.: 206; Клим.: 240; Несен: 308,
310] та її деривати гостейки, госто(и)ньки (Мш) [Кміт: 87, 90, 94;
Клим.: 240]. Ці номінації (гіпероніми) об’єднують гіпоніми,
виділені за диференційними ознаками ‘відношення до наречених’
(бойк. су|с′іди, сусідки (Кр, Яв) [Сокіл: 100, 101], сусїди ближчі,
сусїди дальші [Кузів: 292] || зх.поліс. сусідочки, близькі сусїдоньки
[Клим.: 240]); ‘вік’ (бойк. |молод′т′, моло|д′ож (СНб, Оп, Мл, Тх),
с|тарш’і, ста|р′і |гос′ц′і (Оп, СНб) [Мис.: 40] || зх.поліс. молодьож
[Клим.: 200], срд.поліс. молодьож [Несен: 309], сх.поліс. молодіж
[Лит.-Барт.: 117, 158], срд.поліс. стоа|риійе [Говірка: 14];
‘запрошені / незапрошені гості’ (бойк. п|ро|шен′і, про|шен′і на
ве|с′іл′а (Ос, СНб, Тхл) [Гліб.2: 160], прошенї госьцї [Куз.: 127],
зап|рошен′і (Мш) [Кміт: 83, 84; Весілля: 95, 96; Сокіл: 103, 106,
116], зізвані [Кузів: 282] || зх.поліс. звани, зозвані гості, спрохані
сусіди [Клим.: 189, 200]) та ін.
В обох діалектних зонах сторонніх людей не запрошених на
весілля, які, однак, спостерігали за перебігом дійства, номіновано
лексемою запорожці (у фонетичних варіантах та переважно у
множині) (Вл, Тхл, Оп Ям) [Арк.: І, 174; Денис.: 37, 201; Ост.: 368;
Роман.: 237; Говірка: 32; Несен: 311; Лит.-Барт.: 131]. За
мотиваційною моделлю ‘локус’ > ‘діяч’ утворені бойківське
п’ідво|ротники (Ур), п’ідве|с′іл′н′і (Лв, Пг) та середньополіське
под|вирн’і ‘тс’ [Роман.: 237].
На позначення весільної свити нареченого бойківські джерела
фіксують військо, войско, військо напасне [Мис.: 16; Сокіл: 108],
натомість у західнополіських говірках зафіксовано
словосполучення військо дівоцькоє ‘подруги нареченої – закісниці
та дружки’ [Денис.: 84]. Мотивація назв дру|жина, дружиночка,
дружинонька (Пл) [Весілля: 89, 94; Клим.: 223, 226, 227] є
прозорою, адже вказує на чоловіка-воїна, княжого дружинника,
представника чоловічого товариства.
У зіставлюваних говірках назви головних учасників весільного
обряду – наречених – диференційовано відповідно до етапів
весілля.
Для номінації ‘хлопець шлюбного віку’ в досліджуваних
діалектах відзначено лексеми ка|вал′і(е)р [Он. І: 333; Бичко: 14;
Говори: 240; Гліб.1: 41; Горбач1: 464; Арк. І: 202; Денис.: 75],
|пар(′і)убок (б.н.пп.) [Кміт: 82; Левин.: 101; Мис.: 9; Он. ІІ: 41; Арк.
ІІ: 29; Лит.-Барт.: 71], же|н(′і;′у)их (б.н.пп.) [Он. І: 250; Арк. І: 154;
Клим.: 186]; відповідно, ‘дівчина шлюбного віку’ – |д′іўка, |д′іўчина
(усі н.пп.) [Левин.: 101; Он. І: 218; Бичко: 8; Гліб.1: 41; Денис.: 28,
50; Лит.-Барт.: 71], в’ід:а|ниц′а(и), в’ід:а|ничка (Ск, Слв) [Арк. І:
64].
Алегоричні назви тварин і птиць позначають дівчину під час
сватання: бойк. |гусочка, |гусочка б’і|лен′ка |гарна (Рп, Гл), куниця
[Збор.: 14], те|личка (Оп) [Гліб.2: 129], ко|билка (Вл) || зх.поліс.
тилушка [Клим.: 186; Денис.: 27], срд.поліс. т’е|л’іичка [Говірка:
26], куниця, кобилка, лисиця, теличка [Несен: 298]. Відзначмо,
що в поліських говірках зоонімічні мотиви номінації характерні і
для назв обрядового печива, зокрема прикрас із тіста на короваєві
(див.: [Арк. І: 114; Роман.: 230, 231, 234; Лит.-Барт.: 83, 84]).
Субстантиви з коренем -молод- ‘наречені під час весілля’
належать до традиційних слов’янських назв і охоплюють широкий
ареал у досліджуваних етономовних континуумах (усі н.пп.)
[Весілля: 79, 81; Гнат.: 7, 9, 12, 20, 23; Куз.: 122, 123; Кузів: 284;
Левин.: 110, 112; Мис.: 25, 27; Он. І: 450; ЗКДА ІІІ: № 58; Горбач:
303; Горбач1: 470; Ост.: 372; Арк. І: 318; Денис.: 112; Клим.: 189,
190,199; Говірка: 14; Лит.-Барт.: 142, 158; Несен: 307].
Із семантикою ‘наречений під час весілля’ в обстежених
говіркових ареалах зафіксовано синонімічні лексеми жеи|ни(’і)х,
женюх (б.н.пп.) [Он. І: 450; Арк. І: 154; Клим.: 190, 196, 198], князь
[Куз.: 136; Левин.: 112, 114; Мис.: 15; Денис.: 112; Лит.-Барт.: 88,
100, 142, 158] (пор. також: срд.поліс. к|н’ежиі ‘дружба нареченого’
[Говірка: 30]); ‘наречена під час весілля’ – кня(ї)гúня(ї),
княгинечка [Кузів: 319; Левин.: 108, 112, 114; Мис.: 15, 26; Он. І:
361; AGB IV: m. 197–198; Арк. І: 230; Денис.: 112, 255]. Засвідчені
у весільних піснях назви кралівна, кролівна [Весілля: 82; Сокіл:
108] запозичені з польської мови, королівна [Денис.: 69; Клим.:
224], королівночка [Клим.: 224] – питомі утворення. Відзначмо, що
і в бойківських, і поліських говірках наречену часто номіновано
дитє, дитєтко, дітятко, дитинойка [Левин.: 111, 112; Клим.:
228, 244, 245, 251, 270; Денис.: 91, 94, 95], а наречених – |д′іти,
дітки, діточки (Кр, Лс) [Весілля: 89; Гнат.: 89; Збор.: 17, 136;
Гліб.2: 162; Денис.: 122, 124, 202; Лит.-Барт.: 143].
Ареал поширення деяких назв дівчини й хлопця після шлюбу,
що функціонують у бойківському говорі, продовжується і в
поліському: бойк. звінчєне дитїточко [Левин.: 111, 112] || зх.поліс.
парубок звінчаний, дівойка звінчана [Денис.: 128, 130],
(по)звінчани діти [Клим.: 126], срд.поліс. в’єнчаная [Несен: 307].
Примітно, що в сучасних бойківських говірках домінують
номінації ш|л′убна, ш|л′убна |ж’інка (Мл, НГс, Лб), шлюбненька
[Мис.: 36, 40, 45], мотивовані назвою церковного обряду шлюбу:
с′(ш)л′уб (б.н.пп.).
Наречену після її переходу в статус заміжньої жінки в
бойківських та поліських говірках номіновано: моло|диц′а(і) (Б,
ВСт, Дб, Лб, Мл, Рз, Ям) [Несен: 311, 312; Клим.: 259],
моулоу|дичка (Лс) [Гліб.2: 154, 165], не(и)|в’іста (НГс) [Гнат.: 28;
Клим.: 255], нивістиця [Кузів: 319], не(и)вістка [Клим.: 256, 257;
Несен: 312]. У весільних латканках виявляємо протиставлення
д′іў|чиноĭка – моулоу|дичка (Ск) [Гліб.2: 165], що на вербальному
рівні свідчать про зміну соціального статусу нареченої. Лексема
молодиця в українському мовному просторі вказує на заміжню
особу, що в бойківському та поліському етномовних континуумах
знайшло відображення у фольклорі: пор.: Вчора-сь была дівицев, А
далі королицев, А типирь молодицев [Сокіл: 114]; З тістейка
паленицю, З дївойки молодицю [Кміт: 99]; Не тур, не туриця, –
Із дівки молодиця [Весілля: 115]; Розставайся, доню, з дівками,
Оставайся з молодицями; Знаєш, Івасю, як цілував дівицю, То
цілуй молодицю [Несен: 311, 312]. У бойківських говірках
фіксуємо й локалізми: замоло|дичена (Ор), завита [Мис.: 48], які
вказують на результат обряду покривання. У середньополіських
говірках лексема з коренем -вит- – зав’івал’н’іца – позначає
учасницю весілля, яка змінює нареченій головний убір [Роман.:
243; Несен: 311].
Для номінації псевдонареченої в жартівливій обрядодії підміни
нареченої носії бойківських говірок уживають описові назви |дика
|баба (Лб), ста|ра |баба (Гл), ста|ра |баба з′′іб|рана та|ка неиз|дала
[Гліб.2: 158]; у західнополіських – функціює лексема баба ‘тс.’
[Денис.: 196; Клим.: 233].
У весільній лексиці аналізованих говірок назви свідків
диференціюються за статтю та належністю до роду нареченого /
нареченої.
Зі значенням ‘неодружений учасник весілля’ назви з коренем
-друж- мають широкий ареал функціювання як у бойківському (усі
н.пп.) [Весілля: 74, 85, 94; Гнат.: 4, 6; Кміт: 83, 91; Куз.: 123;
Левин.: 105, 108, 110; Мис.: 13, 14; Збор.: 24, 30, 31, 126, 151], так і
поліському [Роман.1: 10; Роман.: 235; Несен: 302; Лит.-Барт.: 119]
мовних ареалах. На відміну від бойківських, у поліських говірках
лексеми дрýжба, дружкó, дружóк мають ширшу семантику і
вживаються на позначення головного одруженого розпорядника на
весіллі [Арк. І: 144–145; Роман.1: 11; Лит.-Барт.: 92], сватача
[Несен: 298], а в множині – дружкú – гостей нареченої (хлопці,
чоловіки) [Клим.: 201]. У досліджуваних діалектних зонах
фіксуємо жартівливі аналітичні назви: бойк. дружба пелехатий
[Левин.: 115] || зх.поліс. дружко волохатий [Денис.: 201, 202]; у
середньополіських говірках субстантивний прикметник
петлеи|хатий позначає особу, яка вимітає піч перед випеченням
короваю [Роман.: 232].
Синонімічною є назва бояри, яку зафіксовано в обох діалектах:
бойк. |бо(у)|йа(е)р(и) (Вл, Гл, Іл, Лб, Лс, Оп, Пл, Пр) [Весілля: 89,
94, 98; Куз.: 131, 136; Кузів: 284, 302, 318; Кміт: 94; Левин.: 115;
Мис.: 24, 56;], бог|йари (Вл, Лк, Нв, Оп), бояройке, буярови,
буярци, буяроньки [Он. І: 69; Збор.: 89, 93, 134, 140], бойáрци
[Гнат.: 12; Кміт: 87], боярини, бояройке(и) [Мис.: 15, 16, 25] ||
зх.поліс. буяри [Денис.: 101, 105, 106], срд.поліс. бо|йар’ін [Роман.:
235], сх.поліс. бояре [Лит.-Барт.: 78, 92, 93, 109] та ін.
На позначення свідків нареченої мовці вживають назви д|рушка,
друш|ки(’е) (усі н.пп.) [Весілля: 74, 94; Кміт: 83, 93; Левин.: 102, 109;
Мис.: 20; Он. І: 236; Збор.: 151; Ост.: 367; ТП: 305; Арк. І: 144–145,
Горбач1: 461; Роман.: 236; Говірка: 30; Лит.-Барт.: 89, 90, 93, 99, 106, 109,
119; Несен: 303, 304]. Відповідно до рангу персонажа фіксуємо
словосполучення с|тарша д|ружка, |перша д|ружка (б.н.пп.) [ТП: 153;
Арк. І: 145; ІІ: 171; Лит.-Барт.: 100, 107, 133, 136; Роман.: 236; Несен: 312].
Спорадично в бойківських говірках відзначаємо назву
св’і|тилка (Оп, Слв, Тр, Тхл, Ур, Ям) (особа, яка, несе вінці до
церкви, стелить під ноги рушник, тримає свічку, прив’язує хустку
нареченим до руки, пришиває нареченому віночок до капелюха в
церкві тощо), безпосередній семантичний зв’язок з первинним
значенням якої, а саме – обрядовою функцією тримати свічку біля
наречених – утрачено. Обрядове маркувавння назви засвідчено в
поліських говірках, а саме: срд.поліс. свєтюлка, світилка
‘дівчинка з роду нареченої чи нареченого, яка тримає свічку’
[Говірка: 26–27; Несен: 310], св’ітилка ‘незаміжня учасниця
весілля – родичка нареченого’ [Роман.: 235; Лит.-Барт.: 93, 94, 102,
113, 123; НП: 171].
Ареал поширення лексеми с|тароста ‘головний розпорядник
на весіллі’ охоплює і бойківські (усі н.пп.) [Весілля: 79, 80, 84. 89,
116; Гнат.: 4, 13, 22; Кміт: 83; Куз.: 122; Кузів: 282, 299; Левин.:
104, 106, 115; Мис.: 15], і поліські [Арк. ІІ: 171; Лит.-Барт.: 112,
124; Несен: 309] говірки. На периферію активного вживання в
бойківських говірках відходять назви маршáлок, маршаўка,
маршáвочка ‘другий староста на весіллі’ [Он. І: 431; Мис.: 18, 26;
Гнат.: 4, 21]. Натомість у поліських, як свідчать опубліковані
джерела, лексеми мар|ша(и)лок, маршалко(а), мар|шалки активно
функціюють і виявляють розгалужену семантичну структуру:
пн.підляс., зх.поліс. ‘головний розпорядник весілля’, ‘хлопець,
який тримає вінець над нареченими під час вінчання’ [Горбач1: 470;
ТП: 110, 111; Арк. І: 306], срд.поліс. ‘неодружений учасник весілля
– родич або товариш нареченого’, ‘сват’ [Роман.: 226, 235; Роман1:
7; Несен: 304, 306; НП: 178, 179, 180]. В обох діалектних зонах
простежуємо мотиваційний зв’язок ‘учасник обряду’ > ‘весільний
атрибут’: бойк. маршавка, зх.поліс. мар|шалок ‘весільне деревце’
[Мис.: 16, 17, 18; Арк. І: 306].
Ідентичну семантику в аналізованих говірках має лексема
хорунжий (та фонетичні варіанти) ‘один із розпорядників на
весіллі – товариш нареченого’ [Мис.: 15; Гліб.2: 160, 228; Гура: 56;
Арк. ІІ: 232], ‘старший дружба’ [Денис.: 37], мотивована назвою
атрибута (весільний прапорець хо|рогва, хо|ронгва [Сокіл: 106; Арк.
ІІ: 232; Денис.: 41] є головною відзнакою цього весільного чину). У
бойківських говірках назва архаїзувалася. Так, респондент із
с. Розлуч, розповідаючи про хоругву як атрибут ху|рунжого,
наводить тільки описову конструкцію та|к’е йак ш’|ч’ітка [Гліб.2:
160]. У словникові М. Онишкевича не зафіксовано ні назви цього
весільного чину, ні його відзнаки, що теж вказує на спорадичне
вживання слова.
Етнографічний запис бойківського весілля поч. ХХ ст.
засвідчив назви старостойко дївочий [Куз.: 147], дївоцький
староста [Кміт: 98] на позначення одруженого розпорядника
весілля нареченої. Аналітична номінація староста дївочий ‘тс.’
[Лит.-Барт.: 99, 127] відома у східнополіських говірках. Локальною
можна вважати аналітичну назву бранський староста ‘весільний
староста нареченого’ [Он. І: 69], якої, на підставі опрацьованих
джерел, не фіксовано в інших говорах української мови. У
західнополіських говірках субстантив брáнс’ка входить до складу
фразеологізму на позначення людини, яка “чимось відрізняється
від інших”4.
Деривати з коренем -свах-, -сваш-, -сван- на позначення
заміжньої жінки, яка порядкує на весіллі, функціюють у мовній
площині весільного обряду обох говорів (усі н.пп.) [Збор.: 107, 157;
Гліб.2: 129, 165; Горбач1: 480; Ост.: 374; Арк. ІІ: 136; Несен: 300].
Головну розпорядницю номіновано с|тарша с|ваха, с|тарша
|свашка (б.н.пп.) [Гнат.: 5, 14; Роман.: 236], а її помічницю –
підсвашка [Мис.: 20]; пор. також: лексеми з префіксом під- у
східнополіських говірках: підстароста, підстарша дружка,
підстарший дружко [Лит.-Барт.: 72, 109, 125]. Ідентичну
семантику в досліджуваних говорах має лексема при|данка (НГс,
Лс) [Лит.-Барт.: 139; 145, 146, 154]. Рідкофіксованим у бойківських
говірках є словосполучення прийданські свашки ‘свахи з весільної
свити нареченої’ [Гнат.: 27], у східнополіських – відзначено
складну назву свашки-приданки ‘свахи’ [Лит.-Барт.: 93].
Назви із коренем -сват- зі значенням ‘особа, яка сватає
наречену’ (усі н.пп.) [Он. ІІ: 204–205; Горбач1: 480; Арк. ІІ: 136;
Роман.: 226; Роман.2: 199; Несен: 40; Лит.-Барт.: 71] та с|тароста
‘тс’ (усі н.пп.) [Гліб.2: 129; Он. ІІ: 250; Несен1: 40; Роман.: 226;
Говірка: 14; Лит.-Барт.: 72] поширені в обох діалектах.
Семантичними діалектизмами в обстежених говіркових ареалах
є спільнокореневі назви, утворені на підставі мотиваційної ознаки
‘дія’, а саме: бойк. п’іс|ли (Б), п’іслан|ц′і (Гл) ‘люди, які
попереджають наречену про прихід нареченого’ || зх.поліс.
посланéць ‘післанець від нареченого, який приходив пр родичів
нарченої’ [Клим.: 260], срд.поліс. по|сил’нийе ‘особи, які вносять
коровай з комори в дім’ [Роман.: 241].
Назви гостей нареченого в говірках репрезентує синонімічний
ряд із трьох різнокореневих слів: с|ва|ти (Кр, Лб, Мт, НГс, Оп, Лб;
Оп ВСт) [Збор.: 87, 106; Роман.: 236; Клим.: 201]; бо|йари (Гл, Б) [
Збор.: 18, 87; Роман.: 236]; при|дани(е), при|данци (Б, Вл, Мш, Сн)
[Роман.: 236].
Експедиційні матеріали свідчать, що лексеми про|п’іĭ,
про|п’іĭц’і (Вл, СНб, Пл, Ос, НГс, Лб, Ор, Оп, Ул, Кз, Ул, Іл, Кр,
Яв) [Он. ІІ: 154; Збор.: 104, 157, 145; Куз.: 146, 148] ‘гості
нареченої’ в бойківських говірках охоплюють широкий ареал
4 Аркушин Г. Сказав, як два зв’язав: Народні вислови та загадки із Західного
Полісся і західної частини Волині. – Люблін-Луцьк, 2003. – С. 79.
функціювання; у східнополіських – зафіксовано оказіонально
пропійця ‘мати нареченої’ [Лит.-Барт.: 76]. І на Бойківщині, і на
Поліссі поширені номінації гостей нареченої: бойк. при|дани(е)
(Гл, Б, Мш, Вл) [Гнат.: 27; Кузів: 317, 318], при|данци (Вл),
приданьці [Кміт: 98; Мис.: 52], п|риĭди, приĭ|дени (Гл) [Сокіл: 113;
Збор.: 20, 26, 145, 157; Гліб.2: 133, 165], приданойки [Мис.: 52]
‘гості нареченої’ || зх.поліс., срд.поліс. придáне, придáнки [Клим.:
254; Несен: 315]; пор. також: пн.підляс. придане, приданє ‘гості,
які другого дня весілля везуть скриню нареченої’ [ТП: 306],
зх.поліс. придáнки ‘дівчата з весільної свити нареченої’ [Арк. ІІ:
86; Денис.: 160].
Рідкофіксована в бойківських говірках назва зако|с′ани (Слв)
‘гості нареченої, які приходять на частування до нареченого’,
активно функціює в поліському етномовному континуумі [Гура: 57,
58; Роман.: 245; Роман.1: 10]. У поліських говірках лексема
полісемічна: зх.поліс. закісниці ‘жінки, які співали весільні пісні’
[Денис.: 65, 136, 138, 139, 141, 148, 166], срд.поліс. (за)косянки
‘одружені родички нареченої, які брали участь у виторговуванні
скрині нареченої’ [Несен: 313; Несен2: 96;], ко|с’анка ‘жінка з
родини нареченої, яка супроводжує придане’ [Говірка: 28–29].
Весільні агентиви, мотивовані лексемою коса, окреслюють
безпосередній стосунок до нареченої (коса – символ нареченої5). У
середньополіських говірках засвідчено деривати косатор, косник
‘чоловіки, які “продають” наречену’ [Роман.: 240].
“Продавали” наречену переважно хлопці, яких у бойківських
говірках номіновано ба|ричники (Вл); у середньополіських –
зафіксовано назву ба|рил’н’ік ‘особа, яка частує учасників весілля,
які перегороджують шлях весільним гостям’ [Роман.: 238]; пор.:
пн.підляс. дáти барúш ‘могоричем відкуплятися від парубоцької
рогачки при весільному ході’ [Горбач1: 460].
На позначення чоловіка, який супровожує посаг, у бойківських
говірках фіксуємо метафоричну назву к’ін′ з моло|дойу: тоĭ к’ін′
т′аг|нуў п|ридане на |першу н′іч / шо там т|реба / п|лат′а /
су|к’енку / в’ін буў йак охо|ронец′ дл′а |нейі // ко|н′а ўза|ли та|кого /
шо|би н′іс / чоло|в’іка за ко|н′а // |мати да|ла йіĭ дв’і |подушки /
5 Усачева В.В. Коса // Славянские древности: Этнолингвистический словарь:
В 5 т. / Под ред. Н. И. Толстого. – М.: Международные отношения, 1999. –
Т. 2. – С. 616.
по|сах та|киĭ / заўйа|зали ў п|лахту і п’і|шоў тоĭ к′ін′ (Лс).
Лексему к′ін′ ‘тварина (її імітація), яку використовують на весіллі з
обрядовою метою’ відзначено і в середньополіських говірках
[Роман.: 246].
Для номінації жінки, яка співає весільні пісні, мовці обох
діалектних зон уживають назви: бойк. ба|би (Пр), |баба / шо
|латкайе (Дб), |ж’інка / кот|ра сп’і|вала / прис|п’івувала (Гл) ||
зх.поліс. баби [Клим.: 199, 205, 208], срд.поліс. |баб·іи, сто|риійе
|баб·іи [Говірка: 16, 18].
Слово коро|ваĭниц′а (Тхл) ‘жінка, відповідальна за випікання
весільного хліба’ в бойківських говірках є рідкофіксованим; у
поліських – активно функціює [Клим.: 206, 207; Лит.-Барт.: 82, 85,
86; Гура: 49; Роман.: 230; Несен: 300]. З позаобрядової лексики
залучено назву |ку|харка ‘тс.’ (б.н.пп.) [Пол.: 29].
У сучасних бойківських говірках фіксуємо назву
пров’ід|ниц′а(і) (ВСт, Кч) на позначення заміжньої жінки, яка бере
участь у різних обрядодіях, наприклад, виплітання барвінкових
вінків, зміна нареченій головного убору. Спільнокоренева лексема
приводча ‘жінка з роду нареченої, яка шиє квітки, стелить постіль
нареченим’ [Несен: 47–48] засвідчена в говірках Сарненського р-ну
і, на думку дослідників, є локалізом. Назви мотиваційно прозорі –
пов’язані з етимоном вéстú. Зауважмо, що один із обов’язків цієї
учасниці весілля – супроводжувати (вести) наречену до свекрухи
[Несен: 47–48].
Прозору мотивацію в зіставлюваних говорах мають назви: пан
веселовський ‘музикант, який веселить гостей на весіллі’ [Яремко:
144] || срд.поліс. ве|селики, ве|сел’і х|лопци ‘музиканти на весіллі’
[Роман.: 238].
Отже, весільні агентиви в бойківському та поліському
говіркових ареалах репрезентовано як обрядовими (світилка,
коровайниця, приданци, закосяни), так і загальновживаними
(староста, сваха, челядь) лексемами. Фіксуємо постійні
(староста, дружка) і спеціальні для кожного етапу (покриванка)
назви.
Численними є номінації з емоційно-оцінними конотаціями
(переважно у весільних піснях), наприклад, бойківське тату|неĭко,
мат′і|ноĭка, роди|ноĭка, ро|дочок, роди|ноĭц′а, з′а|тен′ко,
гос|теĭк’і, старос|тоĭко, марша|вочка, друж|бон′ка,
дружбятонько, провідничейко, бойа|рец′, ве|ч’ірничок; поліське
татко, батенько, мамця, матуся, матьонка, братічок,
систринки, свьокорко, свьокрівка, тестинько, тешчонька,
сватики, жинишок, дружбонько, дружечка, буярочки, буярки,
бояроньки, свашечки, свáничка, закісночка, маршалочки,
сусідоньки та ін., а також – складні назви: бойківське братчик-
голубчик, зять-голубочок, зять-наречений, бояри-ловчі,
старости-голубочки, невісти-баби; поліське дівка-молодиця,
сватойко-голубойко, сваточко-любочко, сватове-панове,
сваттє-браттє, свашки-неспашки, сваночка-систриночка,
дружко-горностай, дружичко-баламутничок, закісночки-
голубочки, дружечки-паняночки, баби-пирожниці та ін.
Весільним агентивам в обох діалектних зонах властива
лексична варіантність. Зокрема значення ‘жінка, відповідальна за
випікання весільного хліба’ представляє синонімічний ряд із 4
різнокореневих слів (бойк. госпо|дин′а, коро|ваĭниц′а, ку|харка,
|пекарка; срд.поліс. коро|ваĭн’іца, ка|лачниц’а, с|ваха, сма|чиха).
Зафіксовано лексичні розрізнення, зокрема на позначення
сватача (бойк. об|р’анчик, обзі’рник, зводжáй – поліс. на|чал’е),
неодружених гостей нареченого (бойк. |почет, поручники – поліс.
с|вита, бе|седа), особи, яка “продає” наречену (бойк. торгаш –
поліс. |шурим, |д’ад’а).
Функціювання специфічних діалектних утворень, характерних
тільки для бойківських (рогі ‘сукупність представників усіх
весільних рангів гостей нареченого’, вайда ‘жінка, яка латкає’,
засядько ‘дівочий дружба’, камер ‘весільний староста’,
господарський моца ‘домашній весільний услужник’) та
поліських (пригорща ‘старша дружка, яка шиє квітки’,
пріклатчікі ‘весільні гості’, коренний ‘головний сватач’, позванкі
‘гості нареченої’, кучерявий ‘парубок, який замітає й садить
коровай у піч’, чяшник ‘брат нареченого’, поклонялники ‘хлопці зі
свити нареченого, які поклонами дякували батькам нареченої’)
говірок, свідчить про відносну консервативність обрядової
лексики.
Отже, зіставний аналіз систем весільної лексики таких
дистантних говорів, як бойківський і поліський, виявляє спільність
у мові та духовній культурі.
ПЕРЕЛІК НАЗВ ОБСТЕЖЕНИХ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ
І ЇХ СКОРОЧЕНЬ
Б – Бабино Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Бн –
Бачина Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Бс – Бусовисько
Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Бт – Бітля Турківського р-
ну Львівської обл.; Бч – Білич Старосамбірського р-ну Львівської
обл.; В – Воля Старосамбірського р-ну Львівської обл.; ВВ –
Верхнє Висоцьке Турківського р-ну Львівської обл.; Вл –
Волосянка Сколівського р-ну Львівської обл.; Влж – Верхній
Лужок Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Влк – Великосілля
Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Влш – Волошиново
Старосамбірського р-ну Львівської обл.; ВСт – Верхня Стинява
Сколівського р-ну Львівської обл.; Вч – Вовче Турківського р-ну
Львівської обл.; Вш – Вишків Долинського р-ну Івано-Франківської
обл.; ВЯб – Верхня Яблунька Турківського р-ну Львівської обл.; Гв
– Гвіздець Турківського р-ну Львівської обл.; Гк – Галівка
Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Гл – Головецьке
Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Гр – Грозова
Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Грб – Грабовець
Сколівського р-ну Львівської обл.; Д – Дидьова Турківського р-ну
Львівської обл.; Дб – Доброгостів Дрогобицького р-ну Львівської
обл.; Дн – Дністрик Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Ж –
Жукотин Турківського р-ну Львівської обл.; Жп – Жупани
Сколівського р-ну Львівської обл.; Зв – Завадка Сколівського р-ну
Львівської обл.; І – Ісаїв Турківського р-ну Львівської обл.; Іл –
Ільник Турківського р-ну Львівської обл.; Кз – Кузьминець
Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.; Кзв – Козеве
Сколівського р-ну Львівської обл.; Кзк – Козаківка Долинського р-
ну Івано-Франківської обл.; Кк – Кривка Турківського р-ну
Львівської обл.; Кр –Коростів Сколівського р-ну Львівської обл.;
Кч – Корчин Сколівського р-ну Львівської обл.; Л – Лолин
Долинського р-ну Івано-Франківської обл.; Лб – Либохора
Турківського р-ну Львівської обл.; Лв – Лавочне Сколівського р-ну
Львівської обл.; Лк – Лісковець Міжгірського р-ну Закарпатської
обл.; Лпш – Лопушне Міжгірського р-ну Закарпатської обл.; Лс –
Лосинець Турківського р-ну Львівської обл.; Мк – Максимівка
Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Мл – Мельничне
Турківського р-ну Львівської обл.; Мр – Муроване
Старосамбірськоо р-ну Львівської обл.; Мт – Матків Турківського
р-ну Львівської обл.; Мх – Махнівець Старосамбірського р-ну
Львівської обл.; Мхн – Мохнате Турківського р-ну Львівської обл.;
Мш – Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Н –
Нижнє Самбірського р-ну Львівської обл.; Нв – Новоселиця
Міжгірського р-ну Закарпатської обл.; НГс – Нижнє Гусне
Турківського р-ну Львівської обл.; НРж – Нижня Рожанка
Сколівського р-ну Львівської обл.; НЯб – Нижня Яблунька
Турківського р-ну Львівської обл.; Оп – Опорець Сколівського р-ну
Львівської обл.; Ор – Орів Сколівського р-ну Львівської обл.; Ос –
Осмолода Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.; Пг – Погар
Сколівського р-н Львівської обл.; Пд – Підгородці Сколівського р-
ну Львівської обл.; Пк – Побук Сколівського р-ну Львівської обл.;
Пл – Плаве Сколівського р-ну Львівської обл.; Пр – Присліп
Турківського р-ну Львівської обл.; Рз – Розлуч Турківського р-ну
Львівської обл.; Рп – Ріп’яна Старосамбірського р-ну Львівської
обл.; Рс – Росохи Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Сбч –
Стрільбище Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Ск – Солуків
Долинського р-ну Івано-Франківської обл.; Скл – м. Сколе
Сколівського р-ну Львівської обл.; Сл – Сливки Рожнятівського р-
ну Івано-Франківської обл.; Слв – Славське Сколівського р-ну
Львівської обл.; Сн – Сушниця Старосамбірського р-ну Львівської
обл.; СНб – Слобода-Небилівська Рожнятівського р-ну Івано-
Франківської обл.; СР – Стара Ропа Старосамбірського р-ну
Львівської обл.; Ст – Стрільбище Старосамбірського р-ну
Львівської обл.; Стр – Стрілки Старосамбірського р-ну Львівської
обл.; Сх – Східниця Дрогобицького р-ну Львівської обл.; Сш –
Страшевичі Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Т – Тур’є
Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Тв – Тершів
Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Тр – Труханів
Сколівського р-ну Львівської обл.; Тс – Тисовиця
Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Тсв – Тисів Долинського
р-ну Івано-Франківської обл.; Тх – Тухолька Сколівського р-ну
Львівської обл.; Тхл – Тухля Сколівського р-ну Львівської обл.; Тш
– Тишевниця Сколівського р-ну Львівської обл.; Ул – Уличне
Дрогобицького р-ну Львівської обл.; Ур – Урич Сколівського р-ну
Львівської обл.; Хв – Хащів Турківського р-ну Львівської обл.; Ч –
Чаплі Старосамбірського р-ну Львівської обл.; Шн – Шандровець
Турківського р-ну Львівської обл.; Яв – Явори Турківського р-ну
Львівської обл.; ЯЗм – Ясениця Замкова Старосамбірського р-ну
Львівської обл.; Ял – Ялинкувате Сколівського р-ну Львівської
обл.; Ям – Ямельниця Сколівського р-ну Львівської обл.; Яс –
Ясень Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.; ЯСл –
Ясениця-Сільна Дрогобицького р-ну Львівської обл.
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ:
б.н.пп. – більшість населених пунктів
бойк. –– бойківське
зх.поліс. – західнополіське
пн.підляс. –– північнопідляське
срд.поліс. –– середньополіське
сх.поліс. –– східнополіське
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
Арк. –– Аркушин Г. Словник західнополіських говірок: У 2 т. –
Луцьк: Вежа, 2000. – Т. 1–2.
Бичко –– Бичко З.М. Словник діалектної лексики села Грабовець
Стрийського р-ну Львівської обл. Матеріали до вивчення
курсу “Українська діалектологія”. – Львів: ЛДУ, 1992. – 28 с.
Весілля — Весілля: У 2 кн. / ІМФЕ АН УРСР ім. М.Т. Рильського; Ред.:
Є.М. Антоненко. – К.: Наук. думка, 1970. – Кн. 2. – 480 с.
Гліб.1 — Говірки південно-західного наріччя української мови:
Збірник текстів / Упорядк.: Н.М. Глібчук. – Львів:
Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2000. – 155 с.
Гліб.2 — Українські говірки південно-західного наріччя: Тексти /
Упорядк.: Н.М. Глібчук. – Львів: Видавничий центр ЛНУ
ім. І. Франка, 2005. – 238 с.
Гнат. — Гнатюк В. Бойківське весїлє в Мшанци
(Старосамбірського повіта) // Материали до українсько-
руської етнольоґії. – Львів: Виданнє етнографічної
комісиї, 1908. – Т. Х. – С. 1–29.
Говірка — Говірка села Машеве Чорнобильського району. Частина 4:
Матеріали до Поліського етнолінгвістичного атласу / Уклад.:
Ю.І. Бідношия та ін. – К.: Центр захисту культурної
спадщини від надзвичайних ситуацій, 2005. –704 с.
Говори — Говори української мови: Збірник текстів / За ред.
Т.В. Назарової. – К.: Наук. думка, 1977. – 592 с.
Горбач – Горбач О. Словник діялектної лексики західнополіської
говірки села Остромичі, кол. повіту Кобринь // Горбач
Олекса. Зібрані статті. V. Діялектологія. – Мюнхен,
1993. – С. 283–328.
Горбач1 — Горбач О. Словник північнопідляської говірки села
Добровода близько Гайнівки (Польща) // Діалектологічні
студії. 3: Збірник пам’яті Ярослави Закревської / Відп.
ред. П. Гриценко, Н. Хобзей. – Львів: Інститут
українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2003. –
С. 454–488.
Гура –– Гура А. В., Терновская О. А., Толстая С. М. Материалы к
полесскому этнолингвистическому атласу // Полесский
этнолингвистический сборник: Материалы и
исследования. – М.: Наука, 1983. – С. 49–153.
Денис. — Денисюк І.О. Пісні з-над берегів Турського озера. –
Луцьк: Надстир’я, 2004. – 256 с.
Збор. — Зборовський П. Бойківські весільні латканки. – Львів:
Сполом, 2002. – 196 с.
ЗКДА –– Общекарпатский диалектологический атлас:
Вступительный выпуск. – Скопjе: МАНу, 1988. – 184 с.;
Вып. 3. – Варшава, 1991. – 184 с.
Клим. — Климчук Ф. Традиційне весілля села Симоновичі //
Вісник Львівського університету: Серія філологічна. –
1999. – Вип. 27. – С. 185–274.
Кміт — Кміт Ю. Бойківське весїлє в Гвіздци (Турчанського
повіта) // Материали до українсько-руської етнольоґії. –
Львів: Виданнє етнографічної комісиї, 1908. – Т. Х. –
С. 82–100.
Куз. — Кузеля З. Бойківське весїлє в Лавочнім (Стрийського повіта) //
Материали до українсько-руської етнольоґії. – Львів:
Виданнє етнографічної комісиї, 1908. – Т. Х. – С. 121–150.
Кузів –– Кузів І. Житє-бутє, звычаї и обычії гôрского народу //
Зоря. – Львів, 1889. – Ч. XVII. – С. 282–287; – Ч. XVIII. –
С. 299–302; – Ч. XIX. – С. 317–320.
Левин. — Левинський В. Бойківське весїлє в Доброгостові
(Дрогобицького повіту) // Матеріали до українсько-
руської етнольоґії. – Львів: Виданнє етнографічної
комісиї, 1908. – Т. Х. – С. 101–120.
Лит.-Барт. — Литвинова-Бартош П. Весїльні обряди і звичаї у
с.Землянцї, в Чернигівщинї // Материали до українсько-
руської етнольоґії. – Львів: Виданнє етнографічної
комісиї, 1900. – Т. ІІІ. – С. 70–173.
Мис. — Мисевич О. Український весільний обряд у Бойківщині. –
Львів: Наш лемко, 1937. – 89 с.
Несен –– Несен І. Весільний обряд: традиційна структура // Полісся
України: матеріали історико-етнографічного дослідження. –
Вип. 3. Межиріччя Ужа і Тетерева. 1996”. – Львів: Інститут
народознавства НАНУ, 2003. – С. 297–336.
Несен1 –– Несен І. До питання типології весільного обряду
північної Рівненщини // Етнокультурна спадщина
Рівненського Полісся. – Рівне, 2001. – С. 39–49.
Несен2 –– Несен І. Околична шляхта Центрального Полісся:
особливості весільного ритуалу // Народна творчість та
етнографія. – 2004. – № 6. – С. 91–97.
НП — Народні пісні: Записи Л. Єфремової. – К.: Наук. думка,
2006. – 575 с.
Он. — Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок: У 2 ч. – К.:
Наук. думка, 1984. – Ч. 1–2.
Ост. — Осташ Н. Словник діалектної лексики переселенців із
Холмщини // Діалектологічні студії. 4: Школи, постаті,
проблеми / Відп. ред. П. Гриценко, Н. Хобзей. – Львів:
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН
України, 2004. – С. 355–378.
Пол. –– Половецька Л. Приготування весільних страв та напоїв на
території Українського Полісся // Етнокультурна
спадщина Полісся. Випуск VІІ / Ред. В. П. Ковальчук. –
Рівне: Перспектива, 2006. – С. 28–41.
Роман. –– Романюк П. Ф. Лексика весільного обряду
Правобережного Полісся: Матеріали до “Лексичного
атласу української мови” // Дослідження з української
діалектології. – К.: Наук. думка, 1991. – С. 225–251.
Роман.1 –– Романюк П. Ф. Лексика некалендарных обрядов
Правобережного Полесья (на материале свадебного
обряда): Автореф. дис. … канд. филол. наук / Киевский
государственный педагогический институт
им. А. М. Горького. – К., 1984. – 23 с.
Роман.2 –– Романюк П. Ф. Из опыта картографирования свадебного
обряда Правобережного Полесья // Полесский
этнолингвистический сборник. – М.: Наука, 1983. – С. 198–205.
Сокіл — Фольклорні матеріали з Отчого краю / Упорядк.: В. Сокіл,
Г. Сокіл. – Львів: Інститут народознавства НАН України,
1998. – 615 с.
ТП –– Традиційні пісні українців Північного Підляшшя (за матеріалами
експедицій 1999-2001 років Лариси Лукашенко та Галини
Похилевич). – Львів: Камула, 2006. – 308 с.
AGB — Rieger J. Atlas gwar bojkowskich: W 7 t. – Wrocław – Warszawa –
Kraków – Gdańsk: Wyd. PAN, 1981–1986. – T. 1–7.
На одному з наукових краєзнавчих сайтів є така ремарка щодо бойків: «В інформаційному полі України цей найчисельніший карпатський субетнос є найменш присутнім». Ця твердження, на превеликий жаль, є правдою. І це написано про той народ, що про нього перша згадка відноситься до сивих часів візантійського імператора Костянтина Багрянородного (913-959 рр.), про той народ, який дав Україні таких світочів як Степан Бандера, Іван Франко, Петро Сагайдачний, Іван Вагилевич, Юрій Дрогобич, Августин Волошин, Михайло Вербицький. Перелік за бажання можна продовжити, але й цих імен достатньо, щоби прославити Бойківщину на весь світ.
Чому ж тоді щодо бойків існує згаданий вище інформаційний «заколот мовчання»? Напевне, відповідь не є простою і легкою. Треба згадати і певні історичні факти і політичну історію України останніх десятиліть. Читати далі →
08 липня 2017 р. у с. Криве над Сяном (Krywe nad Sanem), після багатолітніх клопотань в польських установах, при руїнах церкви посвячено і встановлено хрест в пам’ять про 70-ті роковини виселення мешканців села 1946 в УРСР і північні землі Польщі 1947 р. в Акції Вісла.
Первісно, десь в р. 2010 заходами Тов. «Бескидське земляцтво» з м. Брошнів Осада, Україна, під головуванням покійного Юрія Марканича, не вдалося поставити хреста внаслідок протидії тодішньої влади. Тепер, завдяки нащадкам Кривого і Тов. Бескидське земляцтво, створено організаційний комітет під головуванням Олега Вайди, Київ, і Казимира Кузьми, Ostropole, Польща. Жертовно допомагали волонтери, головно родина Івана Столиці з Жолобка. Це вже сьомий хрест поставлений на місці неіснуючих церков або сіл в цій частині Бескидів. Перед посвяченням хреста відправлено Службу Божу в руїнах церкви Преп. Муч. Параскевії, побудованої з каменя у 1842 р. Службу відправил парох Гломчи, Сянока і Устрік Дол. о. Микола Костецький в сослужінні о. Мітр. Мирона Михайлишина і о. проф. Ярослава Москалика з Познаня. Після посвячення хреста відслужено Панахиду за упокій с.п. Юрія Марканича – засновника і першого голову «Бескидського земляцтва», який був ініціатором і невтомним борцем повернення памяті втраченої Батьківщини.
На врочистість численно прибуло кілька сотень нащадків виселенців з Кривого і сусідніх неіснуючих сіл Творильне, Гульське, Затварниця, Дверник; Консуль України в Люблині та гості з Тов. Устріки (Львів, Миколаїв, Івано-Франківськ), Перемишля, Сянока, Лігниці і з Кошалінщини (Щецінек, Білий Бір). Врочистість проведено успішно бо дописала сонячна погода а це козир бо більшість паломників добиралася пішком 2 км лісною і дуже гористою дорогою. На допомогу старшим особам організатори забезпечили 4 теренові машини. Слід висловити подяку і пошану всім причетним до заходу за зберігання памяті про втрачену землю батьків і предків.
8 липня 2017 року в польському місті Треб’ятів (Trebiatow) відбулися урочистості, присвячені вшануванню пам’яті жертв насильницької операції “Вісла-47”. В 2017 році виповнюється 70 років з того часу, як тисячі корінних мешканців Бескидів насильно були виселені на північний захід Польщі. Сто вісімдесят лемківських і бойківських сімей були поселені в місті Треб’ятів.
Об’єднання українців Польщі з 28 до 1 травня вшановує 70-ті роковини акції «Вісла» у Перемишлі. Саме з цих теренів східної Польщі у 1947 році польська комуністична влада примусово виселила українців у північно-західні регіони. Загалом рідні домівки і землю тоді змушені були покинути близько 150 тисяч людей.
У неділю, 30 квітня, українці на березі річ Сян у Перемишлі представили акцію «Збірний пункт», де були показані речі, які українські родини зберегли від часу операції «Вісла», – вишивані сорочки, рушники, предмети домашнього вжитку, картини, книжки, зокрема «Кобзар» Шевченка 1932 року видання.
«Мені було вісім років, і пам’ятаю багато. Чому пам’ятаю, бо діє не пам’ять, а травма, яка сидить у голові. При таких нагодах, вшануванні все це пригадуєш…Гута Поруби Березівського повіту, нас звідти було виселено 28 квітня раненько. Гарно світило сонечко. Мама вийшла на подвір’я, ми були в хаті, і мама нам сказала, що військо йде до села. Тоді почути це слово військо, це як струмом по тілу, бо був страх, що буде за 5–10 хвилин. Прийшов військовий і сказав усім дорослим на зібрання…» – пригадує Юліан Бак, який пережив операцію «Вісла».
«Я уже третє покоління українців. Мої тато, бабусі, дідуньо були виселені примусово зі східних теренів. Мені змалку вони розповідали про атмосферу рідного села Волоч, звідки були виселені, там мешкали українці і був український дух. Звідти вирвали всіх і виселили в Любуське воєводство на заході країни. Для мені ці спомини дуже завжди зворушливі, це була травма для рідних на все життя. Я вчитель у польській школі, і мене учні питають, чому я вважаю себе українкою, коли є полькою. Але моя душа українська», – каже Мирослава Тимечко.
Речі, які українці представили на березі Сяну, дуже дорогі для кожного, бо це їхня пам’ять про родину і про їхнє українське походження.
1 травня у Перемишлі українська спільнота продовжить заходи щодо вшанування 70-х роковин акції «Вісла». Люди обговорюватимуть питання української меншини у Польщі, співпрацю з українськими мігрантами, які масово виїжджають до Польщі.
70-ті роковини операції «Вісла» проігнорувала польська влада, провладна партія. Участь у заходах взяли кілька польських інтелектуалів, заступник мера Перемишля, депутати від опозиційної партії «Громадянська платформа».
«Ми налаштовані, що можемо почекати, що політики польські прийдуть і ми будемо розмовляти про наше спільне майбутнє. З нашого боку все робитиметься, щоб зберегти стратегічні відносини з Польщею», – наголосила співголова депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з Польщею, народний депутат Оксана Юринець.
70 років тому, 29 березня 1947 року комуністичний уряд Польщі ухвалив влаштувати “остаточне вирішення” “українського питання”. Принагідно смертний вирок було винесено моєму народові. Операція “Вісла” почалася о 4й ранку 28 квітня 1947 року. Я народився і все життя прожив у Львові, але серце моє назавжди віддане лісовим хащам у Бещадах, на місці спаленого лемківського села Миків. Колись я написав, а оце трохи увиразнив чотиривірш про ті трагічні квітневі дні.
Багряне сонце Вавилону
з небес яріло днесь і тут.
Вози скрипіли. Пил вкривав колону.
Бещади вклякли. Лемки йшли в галут.
Геноцид українського цівільного населення громадян Другої Речи Посполіти, яких було примусово вигнано зі своїх батьківських земель, що зараз в Польщі до Радянського Союзу у 1946 році, відповідно до договору від 9 вересня 1944 року “Про евакуацію українського населення з Польщі та польських громадян з території УРСР “між урядом УРСР і ПКНВ примусово евакуйовані і репатрійовани до УРСР, 500000 польських громадян української національності та Ялтінскої (Крим) конференції союзних держав (4 -11 лютого 1945) – де керівники країн антигітлерівської коаліції – СРСР, США і Великобританії зібралися під час Другої світової війни, та домовилися про післявоєнний світовий порядок.Було встановлені неофіційні, але яки приймаються всіма сторонами лінії між сферами впливу союзників – робота, яка почалася на Тегеранській конференції в 1943 році перерозподіл кордонів. Рузвельт, Черчилль і Сталін, пішовши на взаємні уступки, домовилися по майже всім пунктам. В результаті, земля, де жили етнічні українці були передані Польщі. В іншому аспекті, була угода підписана в ході конференції, яка була дуже важлива для радянської сторони, а саме угоду про репатріацію військових і цивільних, які вміщують – осіб, яки були радянськими громадянами, звільнених територій, захоплених союзниками. Читати далі →
29 березня 1947 — Політбюро ЦК ПРП повідомляє про свою постанову в справі виселення українців посла СРСР у Варшаві Віктора Лебедєва.
30 березня — Воєводський комітет безпеки в Ряшеві приймає постанову про виселення і «впровадження концтаборів для українців, що шкодять Державі»
Хід операції Вісла:
1.Формальний привід
Приводом до початку Операції Вісла стала загибель 28.03.1947 в районі с. Яблоньки (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (командир — майор С.Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала К.Свєрчевського.
У смерті Свєрчевського досі чимало неясного. У тому бою проти 50 поляків стояло 150 оунівців, з кулеметами й мінометами. А вбито лиш генерала та трьох солдатів. Нападників одразу названо “бандою УПА”, хоча слідство закінчили тільки тижнів через три. Бандерівці не знімали з себе відповідальності за ту акцію. Але дивно, що “Хрін”, який командував однією з тих двох сотень упівців, згодом у своїх мемуарах ані словом не згадав про Свєрчевського
Цього ж дня на засіданні політбюро ПРП було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства — Вроцлавське, Гданське, Зеленогірське, Кошалінське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.
28 березня — постанова Політбюро ЦК ПРП:
«В рамках репресивної акції щодо українського народу постановлено: 1. Швидкими темпами переселити українців і змішані родини на повернені території (передусім північну Пруссію), не утворюуючи компактних груп і не ближче, ніж 100 км від кордону». #АкціяВісла
Мало хто знає, що на півночі Африки вже багато століть проживають білі племена під загальною назвою амазиги – автохтони, корінний народ, який з’явився тут зодовго до всіх відомих завойовників – фінікійців, греків, римлян і тим більше, арабів, які прийшли на ці землі в 7-8 ст н.е. У перекладі “амазиги” (imaziɣen) означає “вільні, благородні, білі люди”. Назва ж “бербери” є екзонімом, так їх прозвали римляни за аналогією з варварами (дав.-гр. βάρβαροι, лат. barbari) через незрозумілість мови і культури амазигів, самі себе вони так не називають. Ніхто не знає, коли вони прийшли на північ Африки і звідки. Як поетично зауважив король Хасан II (правив в Марокко з 1961 по 1999 рр.): «Марокко нагадує дерево, коренева система якого бере сили в землі Африки, тоді як його широка крона дихає вітрами Європи…». Читати далі →
Газета “Пульс Ставропігії” №10,2011; №11,2011,№12,2011,№1,2012
Ігор СМУТОК,
кандидат історичних наук, доцент Дрогобицького державного педагогічного університету імені І. Франка
Мета цієї публікації – зібрати розпорошені маловідомі та невідомі факти про иочатки підродів чн родин геральдичного роду гербу Сас.
Укладаючи список таких родин, автор був цілком свідомий, наскільки це складне завдання. Очевидно, що, з одного боку, він виявиться неповним, з іншого – чи не кожне друге шляхетське прізвище викликає питання, наскільки правомірно зараховувати їх до геральдичної групи гербу Сас. Читати далі →
Між Бугом і Кодимою… Для когось – це звичайний клапоть землі з полями, вибалками і лісами, яких безліч і в нашій багатостраждальній Україні. Для нас, мешканців межиріччя, частину якого й становить наша Кривоозерщина, – це те місце на планеті, де ми вперше побачили сонце, де вперше пробігли босоніж по росяному споришу, зміряли глибину калюж, протоптали стежку по снігу, де навчаємося і просто щасливо живемо.
Робота охоплює період другої половини XX століття до сьогодення.
В Україні живуть депортовані німці й кримські татари. Втім, варто представнику титульної нації бодай натякнути про те, що його предки були депортованими, це викликає подив і навіть підозри. Все це наслідки замовчування про депортації майже півмільйона українців зі східних воєводств Польщі. В радянській історіографії ця тема була забороненою. Лише в закритих архівах можна було дізнатися правду, але науковців в основній масі до них не допускала влада. Радянсько-польські відносини розглядалися як братні і взаємовигідні, а доля пересічного громадянина владу не цікавила. Питання звичаїв і традицій взагалі не піднімалось. Читати далі →
26вересня в селищі міського типу Криве озеро відбулася щорічна зустріч переселенців з західної України під назвою «Бойківська ватра». Цей захід націлений об’єднати людей депортованих з земель, які перейшли до Польщі в 1950 роках, та їхніх нащадків. Організатор та ідейний натхненник зустрічі вчитель місцевої школи
Традиційно від 1990 р. колишні мешканці Улюча і Грушівки приїжджають на прощу в рідні села на свято Вознесення яке проводится на горі Дубник в старовинній церкві з 16-го ст. Виселенці і їхні нащадки були депортовані в рр. 1945-1947 до УРСР і на північні території Польщі. Тепер розсіяні по цілому світі від Канади, Австралії по Крим. Найбільше Улючан живе в м. Калуші і околицях в Україні. Невтомними організаторами свята є панство Софія і Ярослав Холявки які проживають в м. Сянік. Святкування почался молебнем при капличці в неіснуючому селі Грушівка які очолив Митополит УГКЦ в Польщі владика Євген Попович в сослужінні парохів Гломчи і Команьчи. Згодом відслужено Панахиду за померших улючан на місці де стояла парафіяльна церква св Миколая в Улючі. Суботні врочистості завершилися гостиною при вогнищі над Сяном. З художньою програмою виступили мішаний хор “Лем ми” з Команьчи і мішаний хор “Співанка” з Мокрого.
Варшава – 700 тисяч українців було виселено у повоєнні роки з їхніх рідних земель у південно-східній Польщі. Виселення та депортації, організовані комуністичною владою, тривали кілька років. Переважна більшість цих людей опинилася в радянській Україні, а 150 тисяч вигнали на північ і захід Польщі. Про те, який сьогодні статус у вигнаних із рідних земель українців Польщі, та про їхню боротьбу за відновлення справедливості Радіо Свобода розповіли українські громадські діячі Петро Тима і Степан Гладик.
За даними останнього польського перепису населення (2011 року), у Польщі мешкає 51 тисяча українців-автохтонів. Це третина від загальної кількості тих, які після Другої світової залишилися в комуністичній польській державі. Нащадки більшості депортованих асимілювалися впродовж повоєнних десятиліть. Навесні 1947 року в рамках горезвісної операції «Вісла» 150 тисяч українців із Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Бойківщини та Лемківщини розпорошили якнайдалі від їхніх рідних сторін. У депортованих незаконно відібрали нерухомість, земельні ділянки, поля і ліси.
Степан Гладик, діяч Об’єднання лемків, розповідає, що деякі депортовані почали повертатися на рідні землі відразу після закінчення сталінізму у Польщі. Утім, каже він, тодішня комуністична влада всіляко цьому перешкоджала, вона прагнула, щоб українці залишалися у тих регіонах, куди їх вигнали в 1947-му. «Все ж таки ми постійно намагалися повернутися на рідні землі, частина цих людей повернулася – дві тисячі, може, дві з половиною – в 1956–1958 роках, це був найбільш бурхливий період щодо повернень, але ці повернення тривають до сьогодні», – сказав Гладик.
Чому лемкам вдається повертати своє майно?
Серед усіх українських етнографічних груп у Польщі саме лемкам вдалося найбільше досягти у боротьбі за повернення відібраного колись у них майна. Про це говорить Петро Тима, голова Об’єднання українців Польщі. За його словами, протягом багатьох років лемки вперто вимагали від польської держави повернути їм конфісковані 1947 року земельні ділянки і ліси. Вони робили це рішуче і юридично грамотно, тому досягли успіхів, пояснює Тима.
У свою чергу, Степан Гладик каже, що повернути свої ділянки карпатського лісу вдалося майже сотні лемківських родин. Гладик розповів, що в 90-і роки минулого століття він зайнявся вивченням історії депортації та законів сталінської доби. Виявилося, каже він, що комуністи через два роки після операції «Вісла» спробували, так би мовити, узаконити конфіскацію майна депортованих. Утім, пояснює Гладик, вони сформулювали цей закон так, що в ньому йдеться не про націоналізацію майна виселених, а про «можливість його передачі державі». Таким чином, лемки повертають свої ліси не у судовому порядку, а адміністративним шляхом – внаслідок рішень місцевої влади, яка колись привласнила лемківське майно.
У 2002 році Степанові Гладикові вдалося повернути кілька гектарів лісу, які належали його предкам. Громадський діяч пояснює: «Ми працювали, працювали над тим і опрацювали так звану правову експертизу про правові порушення під час націоналізації майна, і тоді, через 12 років, вдалося саме мені, Степанові Гладику, повернути мою рідну землю, хоча не все можна було повернути, бо частина цієї землі вже була передана в чужі руки».
Після успіху Степана Гладика Об’єднання лемків Польщі найняло на півроку юриста, який пояснював лемківським родинам, як вони можуть повернути конфісковане колись майно. Завдяки такій допомозі мрії багатьох лемків про відновлення справедливості здійснилися. Їм віддали відібрану землю там, де це було можливе, або ж виплатили грошову компенсацію.
Українська меншина у Польщі не має статусу депортованої
Петро Тима наголошує на особливостях, що стосуються правового статусу українців, виселених із Польщі в Україну, і тих, які були депортовані всередині польської держави. Він нагадує, що виселення в Україну відбувалося на підставі договору про так званий обмін населенням між двома квазідержавними утвореннями – комуністичною Польщею та УРСР. Таким чином, питання виселених за межі польських кордонів повинна вирішувати сучасна українська держава, як правонаступниця УРСР. Аналогічно й поляки, яких після війни вивезли з українських земель до Польщі, свої питання щодо залишеного в Україні майна вирішують з польською державою. Вони отримали від своєї країни відшкодування за матеріальні втрати, яких зазнали внаслідок переселення.
В інакшій ситуації опинилася українська меншина у Польщі. Вона не має статусу депортованої, тож багато майнових питань не вирішені дотепер. Тима пояснює, що відбулося з конфіскованим майном депортованих під час операції «Вісла»: «Тоді усі приватні особи, громадські організації та церковні структури були позбавлені майна і частина людей отримувала замінне майно, проте не всі, частина людей потрапляла в державні колективні господарства, і це питання майна жертв акції «Вісла» надалі є нерозв’язаним. Причому воно частково не розв’язане, тому що церковні структури або отримали відшкодування, або їм повернули майно, натомість приватним особам не повернули майна. На сьогодні справа не вирішується, тому що в Польщі нема закону про реституцію майна. Тобто зараз єдині особи, які повернули своє майно, – це приблизно 80 лемків, які довели, що їхнє майно забрали з порушенням законодавства».
Від депортацій потерпіли не тільки українці
Після того, як кордони повоєнної польської держави були пересунуті далеко на захід, жертвами комуністичних депортацій стали не тільки українці і поляки, але також німці й автохтонне населення таких регіонів, як Мазури та Сілезія. Петро Тима розповідає: «Це масове явище передусім торкнулося німців, навіть у категоріях чисел – це набагато більше, ніж українці, причому різні хвилі, від перших хвиль, так званих диких депортацій, коли ще Польща не закріпилася на цих територіях, друге – це питання повоєнних депортацій, і 1970–80-і роки, коли Польща у рамках договору з Німеччиною сприяла виїздам німців, мазурів або сілезців до Німеччини».
Комуністична влада не подбала про юридичний статус майна, яке німці залишали у Польщі в 1970–1980-і роки. Навіть після того, як ці люди виїхали до Німеччини, в реєстрах нерухомості вони надалі фігурували як власники своїх залишених помешкань. Тому дотепер навколо деяких колишніх німецьких будинків триває судова тяганина.
Утім, наголошує Петро Тима, невирішені майнові питання – це проблема не лише депортованих. У повоєнні роки комуністична польська влада націоналізувала приватну нерухомість у містах. Багато нащадків пограбованих тодішньою державою дотепер намагаються повернути відібране.
Сьогодні не завжди питання скривджених комуністичною владою можна вирішити, не кривдячи когось іншого. Часто в націоналізованих у повоєнні роки будинках живуть люди, яким нікуди звідти піти. У свою чергу, політичній еліті бракує волі, а державному бюджетові грошей, щоб полагодити ці проблеми.
Лемківський активіст у Польщі Степан Гладик нагадує, що наступного року будуть сумні роковини – 70-річчя операції «Вісла». Він сподівається, що польський Сейм засудить депортацію українського населення. Для депортованих та їхніх нащадків така заява була б моральним відшкодуванням, каже Гладик.
Коротка довідка: Мешканці села Скородне, яке до 1951 року було частиною Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області, і в 1951 році внаслідок маніпулятивного обміну територій між СРСР і Польщею волею необдуманих політичних рішень цих країн опинилися на півдні України в Кривому Озері. Їх було насильно перевезено до Кривого Озера Миколаївської області. Село Скородне після виселення його мешканців фактично вмерло. Зараз це польська вьоска (село). Переселенцям було надане примітивне житло в розташованих обік одна одної вулицях. Ці вулиці відповідно носили назви тодішньої комуністичної “еліти”. Винуватці трагедії переселенців були ще і заштампованими в їх адресах за місцем проживання. І лише по двадцяти роках незалежності України згідно Закону про декомунізацію вдалося перейменути назви вулиць з совєтських назв-кліше на назви, які зігрівають серце і душу. В першу чергу, йдеться про вулицю Скородненську (походить від назви села Скородне). Таким чином, в Кривому Озері з’явилися топоніми з полишених територій. В листуванні внизу редакція подає коротку історію цього перейменування. Особлива заслуга в просуванні справи з перейменування належить Іллі Крохмалю і Михайлу Воляру. І хоча останні все своє свідоме життя прожили в Кривому Озері, введенням назв, пов’язаних з батьківщиною їх батьків в Скородному, вони проклали історичний місточок між двома берегами межибуття, між Скородним в горах Бескидах (зараз територія Польщі) і вулицею Скородненською в степовому Кривому Озері на Миколаївщині.
02.11.2015
Ілля Крохмаль:
Мене турбує, коли ж приймуть рішення про перейменування вулиць. Десь місяць чи два тому був у селищного голови. Цікавився, як йде процес виконання Закону про декомунізацію. З’ясувалось, що він тільки що почав над цим працювати. Обговорили деякі назви щодо перейменування. Пропозиції були слушні. А стосовно Скородненської, то сказав, що сам БОГ велів. Так що будемо чекати рішенння.
2.11.2015
Ольга Самборська:
Стосовно Кривого Озера і нових назв вулиць, то маю надію, що Ваші труди не пропадуть марно. Бо хто ще то доведе до кінця.
13.03.2016
Ілля Крохмаль:
Нарешті збулося! З’явились нові назви вулиць у Кривому Озері: Скородненська (Урицького), Волощанська (Свердлова), Нижньо-Устрікська (Галана), Гедвілівська, Калантирська, Кобзаря, Гетьманівська, Українська, Соборна і ще ряд інших некомуністичних назв.
1.04.2016
Ольга Самборська:
Пане Ілля, дякую Вам за дуже важливу інформацію і за Ваші старання!!! Про це треба написати, щоб історія не мала порожню сторінку в цій справі. Єдине питання, чому Устрікська, а не Устрицька як за правилами граматики? Буду рада Вашій інформації!
2.04.2016
Ілля Крохмаль:
Рішення про перейменування було прийнято селищною радою ще в лютому місяці на виконання Закону про декомунізацію. Перед цим я був у селищного голови, мали плідну розмову щодо нових назв. Перше, що сказав голова, то це те, що сам Бог велів назвати вул.Уріцького – Скородненською. Все решта разом із Михайлом Воляром обговорювали та вносили пропозиції по перейменуванню. В більшості селищна рада дослухалась. Тому тут більше заслуга Михайла Воляра. Він контактував з селищним головою, був членом комісії по перейменуванню.
Чому Устрикська? Не можу сказати, ми пропонували Устріцька, але мабуть в селищній раді скорегували на Устрикська. До речі, в декого у паспортах писано і так і так. Взагалі то ми пропонували ще кілька варіантів для цієї вулиці: Романа Шухевича; Андрія Шептицького. Комісія прийняла ось такий варіант: Нижньо-Устрікська.
Стосовно Скородненської, то ми її перейменували ще задовго до прийняття Закону, в 2011році, на 60-ту річницю подій насильного пересення мешканців Нижньо-Устрицького району до Кривоозерського району. Я виготовив меморіальну дошку з цього приводу. В той час не могли її встановити, бо не було відповідного рішення селищної ради. Зараз швидше за все у травні встановимо її на одному із будинків вулиці. Як кажуть, краще пізніше, ніж ніколи.
Буду вносити пропозицію, щоб після завершення перейменування зробили корегування карти Кривого Озера.
До музею писанкового розпису завітав гість з Миколаєва Володимир Бонк. Як виявилося, таку далеку дорогу чоловік подолав не випадково.
Чотирнадцять років тому пан Володимир, за професією водій, уже на пенсії захопився писанкарством. Жодних навиків розпису по крихкій яєчній шкаралупі він не мав. Майже все життя чоловік прожив у краї, для якого мистецтво писанкового розпису не притаманне. Як правило, на Великдень тут фарбують яйця одним кольором.
Проте яскраві спогади з дитинства, яке минуло на Лемківщині, коли перед Великодніми святами тато завжди писав писанки, дали поштовх панові Володимиру спробувати й собі створити щось подібне. До слова, з рідного села Ратнавиця Сяноцького повіту (тепер Польща) родину у 1946 р. депортували. Сім’я опинилася на Тернопільщині, а вже згодом переїхала до Миколаєва.
Традиційного писачка в чоловіка не було, тож для власних розписів, які сам придумував, використовував звичайний цвях і харчові фарбники. Писав писанку за писанкою, дарував рідним і друзям. Захоплення було настільки великим, що результатом восьмилітньої праці став розкішний килим з 1008 писанок, створених шпильковою технікою.
Невдовзі цей великодній диво-килим зможуть побачити коломияни та гості міста в музеї писанкового розпису.
Від редакції: цей фільм є цінний своїми документальними кадрами з галицької частини України періоду 1943-1945 років. Не менш цінним є свідчення учасників бойових дій. Але найціннішим є висновок, який сам собою випливає з побаченого: українці-галичани вміло були використані двома воюючими один проти одного силами Сатани (нациської Німеччини і Радянського Союзу). Важливою є заувага у фільмі, що лише українська дивізія на відміну від нациських і радянських військ мала у своєму складі священників. Шкода, що справжня християнська ідея – не вбив – не була втілена українцями. Цей фільм міг би бути пересторогою і уроком наступним поколінням критично осмислювати історію попередників і не дати використовувати себе на користь геополітичних планів, розуміти їх і протистояти їм.
14-а гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» Читати далі →
Ґрафічна система лемківского языка операт ся на кіриличных буквах, котры сут паралельны до інчых східньославяньскых азбук. Має она 34 буквы, котры записуют основны звукы лемківского языка (6 гласных, 26 согласных і два знакы – твердий і мягкій).
Wprowadzenie:
System graficzny języka łemkowskiego oparty jest na bukwach (literach) cyrylicznych, które są analogiczne do innych alfabetów wschodniosłowiańskich. Składa się on z 34 liter, które zapisują podstawowe dźwięki (fonemy) języka łemkowskiego (6 samogłosek, 26 spółgłosek i dwa znaki – twardy i miękki). Читати далі →
ОСОБЛИВОСТІ ВЖИВАННЯ БОЙКІВСЬКОЇ ГОВІРКИ НА ХЕРСОНЩИНІ У СЕРЕДИНІ ХХ СТ.
У статті аналізуються особливості вживання бойківської говірки на території Херсонщини після переселення західної частини бойків на Південь України в 1951 р. Розглядаються її основні зміни та визначається їхня зумовленість.
Бойки – це етнографічна група українців, яка є найчисельнішою в Україні групою горян, що живуть на північних і південних схилах Карпат. Цей регіон, що простягається від річок Лімниця і Тересва на сході до річок Уж і Сян на заході, традиційно називають «Бойківщина». Близько чверті етнічної території бойків зараз перебуває у складі Польщі. Ця частина історичної Бойківщини стелиться на захід від ріки Сян до пасма Хрещатої і Високого Долу, а на півночі сягає верхів’я ріки Стивігор.Читати далі →
Сюжет: Славетний хитрий Лис Микита, народжений пером Івана Франка, став героєм багатосерійного анімаційного фільму. Текст класика практично не змінювали, тому герої говорять бойківським діалектом.
Двадцятишестисерійний анімаційний фільм (розділений на 5 частин). Загалом, фільм триває близько семи годин і зроблений, передусім, для телебачення.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Бердянський державний педагогічний університет
Інститут філології та соціальних комунікацій БДПУ
Науково-дослідний інститут
слов’янознавства та компаративістики БДПУ
Дзямулич Н.І.,
викладач,
Луцький педагогічний коледж
ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ НАРОДНИХ КАЗОК
УКРАЇНСЬКОГО ЗАКАРПАТТЯ
Українське Закарпаття –це один із регіонів нашої країни, де перетнулися традиції, мови,
культури різних народів: “Закарпаття є постійним, латентним зіткненням. І не тільки для
цікавського подорожнього, який за кожним поворотом дороги стикається з чимось новим і
відмінним, але й для місцевого мешканця. Він постійно перебуває у різноманітті. Ландшафтному,
культурному, ментальному, мовному, релігійному”[1, 3]. У всіх офіційних назвах краю знаходимо
підтвердження того, що цей край –саме українські Карпати: “Карпатська Русь”, “Угорська Русь”,
“Підкарпатська Русь”, “Карпатська Україна”, “Закарпатська Україна”.
Збирання і вивчення фольклорної спадщини Закарпаття має давні й багаті традиції. Читати далі →
“Першого вересня 1939 р. мій тато, маючи до виконання багато інших обов’язків, доручив мені зорати на зяб ділянку ниви, розташованої на північному від села
узгір’ї. Хоч мені, чотирнадцятирічному хлопчиськові, така робота була не зовсім
до снаги, одначе переконливо підбадьорила мене до її виконання довіра батька, яку я без вагань мусів виправдати. Запрягши коней до плуга, виїхав на призначене місце.
Не гаючи часу, взявся за діло. Енергії додавала сприятлива погода. День сонячний, повітря чистеньке, прозоре, контури карпатських хребтів у далині чітко проглядались неозброєним оком. У небесах фортісімо щебетали жайворонки. Коні, мабуть, усвідомили, що у моїх руках нема батога, і вирішили компенсувати мою поблажливість до них тим, що на кожну наступну скибу заходили півколом, тому я не змушений був закидати найважчу частину плуга в той чи інший бік. Словом, не праця, а курортний відпочинок. Одначе, відчуття ідилії тривало, на превеликий жаль, не довго.
У повітрі, зі щораз більшою силою, поширювався гуркіт. Першим безмовним моїм запитанням було: «Де і яке джерело того звуку?» Відповідь виникла аж тоді, коли у повітряному просторі появилась ескадрилья, поки що невідомо чиєї, авіації. 9 літаків летіли з Карпат над залізницею Стрий – Львів у напрямку Львова. Рівномірний і потужний рев моторів свідчив про те, що вони щось важке везуть на своїх бортах. Приблизно за 8-10 хвилин почали вибухати бомби, скинені тими ж літаками. Згодом стало зрозуміло, що це німецька воєнна авіація бомбила львівський вокзал, але тільки адміністративні будівлі. Так на моїх очах почалась Друга світова війна.
16 вересня до села вступила одна сотня німецьких солдат і розташувались на подвір’ях 17 – ти господарств німецьких колоністів, які жили компактною групою у західній частині села. Молоді, немовби до почесної варти підібрані хлопці у чистих військових мундирах, з модерною на той час зброєю в руках, справляли неабияке вражння на населення.
Були вони у нас упродовж двох днів і 18 вересня відійшли у західному напрямку. Наступило безвладдя, яке тривало недовго, бо 22 вересня перша колона частин Червоної армії Стрийським гостинцем наблизилась до села. Опівдні військова рота розташувалась на сільському майдані. У порівнянні з німецькими – совєтські солдати виглядали дуже непривабливими. Гвинтівки їх були зі штиками, підвішені до рамен з допомогою шнурків. Знаками розпізнавання офіцерського складу були ромбики в тій чи іншій кількості на петлицях уніформи. Ми, сільські дітлахи, з великою цікавістю оглядали все спорядження третьої вже армії (після польської та німецької), одночасно намагаючись почути, про що розмовляли між собою солдати. Всі вони вели бесіду російською мовою, яку ми почули вперше у своєму житті. Наблизившись до групи воїнів із п’яти осіб, я почув монолог офіцера, якого не забуду до кінця свого життя: « Да, в этом селе нам не преподнесли ни одного цветочка, – ничего, вы еще узнаете , что такое советская власть!» Витяг зі спогадів Богдана Буця – автора “Нарису історії села Хоросно”.
Віднайти шляхетське коріння, дізнатися про долю репресованих родичів або ж проста цікавість до родинної історії – мотивація зануритися в архіви для пересічного українця може бути дуже різною, вважає юрист Інституту медіаправа Ігор Розкладай. Саме з цікавості майже вісім років тому він почав досліджувати історію своєї родини та за цей період створив розгалужене генеалогічне дерево.
Директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України Ігор Кулик додає, що сьогодні інформацію про родичів, які були репресовані, значно легше отримати після прийняття закону про доступ до публічної інформації кілька років тому, а також закону про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років.
Дослідники зауважують, що при пошуку інформації допомогти можуть як офіційні установи, так і неофіційні джерела з інтернету, а результати пошуків можуть привести до дуже несподіваних висновків.
Ігор Розкладай та Ігор Кулик на майстер-класі під час Форуму видавців у музеї «Тюрма на Лонцького»
Місця пошуку документів можуть бути різними
Методика пошуку, за словами Ігоря Розкладая, достатньо проста, але слід орієнтуватися за певними типами документів:
1. Свідоцтво про народження або метрика. В Україні цими документами опікуються органи актів цивільного стану, які є в управлінні Міністерства юстиції. Вони зберігають документи за останні 75 років. Однак, як зауважує Розкладай, тут можуть бути сюрпризи. Як приклад він наводить Жовківський РАЦС, який передав архіви із району до центрального архіву у Львові лише минулого року, хоч мав це зробити 7-8 років тому. Також трапляється така проблема, як перевантаженість архівів, коли документів просто нема куди приймати.
2. Якщо ви хочете з’ясувати інформацію про родичів і потрібні дані давніші, ніж 75 років, для отримання інформації вам потрібно буде доводити рідство. А тут, за словами Розкладая, можуть виникнути проблеми. Адже, якщо йдеться про Східну чи Центральну Україну, то документи часто знищувались. Тому тут варто шукати вторинні джерела – документи з місць, де предок вчився, судові записи тощо. Основне ж джерело – система державних архівів, що є в кожному обласному центрі.
Ігор Розкладай
Наскільки різними можуть бути місця пошуку документів, Розкладай показує на прикладі міста Рава-Руська Жовківського району на Львівщині. Документи з цього міста можуть зберігатися як у районному центрі Жовква, так і в архівах Львова, польського міста Перемишль та Варшаві.
3. Пошук документів до 1917-го року теж передбачає певні регіональні особливості. Універсальне правило – наявність метричної книги. Вона зазвичай складається із трьох розділів – записів про народжених, тих, що одружилися, та тих, що померли. Іноді окремо записували тих, що, до прикладу, перейшли від римо-католицької конфесії до православної. Багато інформації також можуть дати свідоцтва про шлюб.
Шукати родинне коріння, на думку Ігоря Розкладая, найкраще самостійно. Адже, як показує його власний досвід, іноді виписки з архівів можуть давати неправильно і це краще перевіряти. В польських архівах, зазначає історик, фотографування є безкоштовним, що вигідно відрізняє їх від українських. Розпочинати пошук у польських архівах варто із порталу szukajwarchiwach.pl. Це зведений портал польських архівів, який, щонайменше, має опис усіх книг і дає уявлення, де вони розташовані. Архів вміщує десятки мільйонів цифрових копій документів онлайн: їх можна відкрити, подивитися та завантажити.
За іншою адресою – www.agad.gov.pl/inwentarze/testy.html – є низка відсканованих метричних книг, що стосуються таких українських територій як Поділля, Волинь та Львівщина.
За наявності родичів, які мігрували до США, можна скористатися сайтом www.libertyellisfoundation.org. Він містить відскановані документи, у яких містяться детальні записи про людей, що прибували до США кораблями у третьому класі.
Ігор Розкладай зауважує, що в іноземних джерелах слід пробувати різні варіанти написання українських прізвищ, адже в них часто робили помилки.
Щодо періоду Другої світової війни, то Ігор Розкладай радить шукати інформацію у російській базі ОБД «Меморіал» – www.obd-memorial.ru, або ж через електронну адресу звертатися безпосередньо до Інституту національної пам’яті Польщі (Instytut Pamięci Narodowej).
Інтернет-пошук в Україні
Тут Розкладай вказує на існування декількох, за його словами, не цілком законних, проте все ж корисних ресурсів.
Перший – це inn.rozshuk.com.ua. Актуальність цієї бази – початок 2000-х років, вона є гібридом декількох інших баз та може виявитись помічною для мешканців невеликих сіл та містечок.
Другий – www.nomer.org – телефонний довідник, який теж може дати певну інформацію.
Вторинні джерела
Це, за словами Розкладая, окрема категорія джерел, до котрої доходять люди, що вже змогли більшою чи меншою мірою збудувати своє генеалогічне дерево і хочуть отримати більше інформації. До них, зокрема, належать:
сповідальні розписи – у Російській імперії сповіді були обов’язком і люди щороку мали на них ходити. Вони містили перелік осіб, які приходили на сповідь, відтак дозволяли побачити склад сім’ї.
ревізькі казки – це документи, що складалися для оподаткування. Хоч вони і досить розкидані, але в них часто можна знайти інформацію, що стосується родини;
брачний обиск – це аналоги записів про шлюб, які, проте, є більш інформативними.
За словами історика Ігоря Кулика, в Україні та за кордоном є низка офіційних баз даних, що допомагають знайти інформацію щодо родичів в межах ХХ століття.
www.reabit.org.ua – ця база даних містить інформацію про репресованих українців. Хоч вона і неповна, проте дозволяє знайти дані про приблизно 130 тис. осіб. База містить книги з алфавітними показниками по містах, що значно полегшує пошук.
www.memory.gov.ua – база даних Інституту національної пам’яті про людей, які були винищені чи померли під час Голодомору 1932-33 рр.
Ігор Кулик
Російські бази даних
Якщо в Україні держава ще якось намагається займатися впорядкуванням інформації про репресованих, то в Росії, за словами Ігоря Кулика, це – переважно ініціатива громадських об’єднань. Таких, як, до прикладу, «Меморіал».
lists.memo.ru – база даних містить інформацію про репресованих громадян тодішньої СРСР. Останній із випусків цієї бази нараховує близько 4 млн імен;
stalin.memo.ru – база даних містить інформацію про репресованих в часи Великого Терору 1936-38 рр.
Ці бази даних сформовані на основі інформації із архівних установ.
Архіви
За словами Ігоря Кулика, інформацію про родичів, зокрема, репресованих, можна шукати скрізь, адже ситуація буває дуже розрізненою. Однак все ж варто пробувати звертатися у декілька основних українських архівів:
архів Служби безпеки України;
архів Міністерства внутрішніх справ України;
обласні архіви за місцем проживання, народженння, арешту особи;
Ще одне джерело інформації – головний інформаційно-аналітичний центр Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації.
Для того, аби отримати інформацію у цих архівах, згідно із законом України «Про звернення громадян», у зверненні мають міститися:
назва та адреса установи, куди адресоване звернення;
прізвище адресата;
домашня адреса, місце проживання;
суть порушеного питання.
Для того, аби якомога більше спростити отримання інформації, у зверненні мають бути зазначені:
ім’я, прізвище, по-батькові запитуваної особи;
дата та якомога точніше місце народження;
будь-яка відома про шукану особу інформація (підійдуть навіть родинні перекази);
власні контактні дані.
Подати звернення до архівів можна трьома найпоширенішими способами – звичайною поштою, електронною адресою або ж безпосередньо в архіві.
Певну інформацію також можна отримати в електронному архіві за адресою avr.org.ua – там є низка документів, що стосуються українського визвольного руху.
Ігор Кулик також радить всім охочим безкоштовно завантажити в інтернеті «Право на правду: практичний порадник із доступу до архівів». До кінця 2015 року, за його словами, має вийти друге видання цього посібника з новими правками та новим законом «Про доступ до архівів».
Актуальні оновлення з цього приводу також можна знайти у групі у Facebook із назвою «Доступ до архівів».
Фото: Прес-служба Форуму видавців, Віталій Грабар/Фотоагентство LUFA.
Ліжники мають обрядове, інтер’єрне й господарське призначення. Їхнє побутування зафіксоване серед народів всього Карпато-Балканського регіону. В Україні виробництво ліжників характерне для тих регіонів, у традиційно-побутовій культурі яких вівчарство було однією з головних галузей господарської діяльності (Гуцульщина, Бойківщина та Мараморощина), де ліжники є найбільш вживаними предметами щоденного домашнього побуту. До цього часу одним з найпотужніших центрів народного ліжникарства залишається село Яворів біля Косова, де традиція ткання ліжників не переривалася та зберегла, притаманну для цього виду народної творчості, хрестоматійність.
16 червня 2013р.
План туру:
Миколаїв (огляд печерних храмових комплексів білих хорватів VIIІ-Х ст.) — Стільсько (огляд панорами Стільського городища) — Дуброва (огляд греблі на річці Колодниці та храмових комплексів з жертовним велетенським каменем-диравцем) — Стільсько городище (огляд княжого дитинця, оборонних валів та обід) — Ілів (огляд печер VIIІ-Х ст.)
Стільсько — унікальний історико-культурний комплекс (VIIІ-Х ст.), осередок общинної та великосвітської влади Великої (Білої) Хорватії, який складається зі скель, печер, жертовників, підземних лабіринтів. Укріплена площа Стільського городища становила 250 га і є найбільшою зі всіх аналогічних давньослов’янських місць такого типу, довжина оборонних стін становить 10 км. Осередки язичницького, а згодом християнського культу білих хорватів виявлені в Миколаєві, Стільську, Діброві, Ілові. Весь унікальний комплекс розкинувся на площі 200 кв.км, і є непересічною пам’яткою давньої української історії та культури, що немає аналогів на європейському континенті.
Екскурсію по Стільському городищу проводить археолог, кандидат історичних наук Орест Корчинський, який є автором відкриття та єдиним дослідником Стільського городища, й вже впродовж 30 років досліджує цей комплекс. http://www.vidviday.com.ua/stilsko
Верховна Рада ухвалила урядовий закон про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років (№ 2540).
До архівної інформації репресивних органів матиме доступ будь-який охочий / gash.archives.kurganobl.ru
Як передає кореспондент УНІАН, за це рішення проголосував 261 народний депутат із 320 зареєстрованих у сесійній залі.
У законі під репресивними органами розуміються, зокрема Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем, Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та службовими злочинами, Верховний Суд, Верховний касаційний суд, Верховний касаційний трибунал
Згідно з законом, держава гарантує право кожного на доступ до архівної інформації репресивних органів. Держава забезпечує оцифрування носіїв архівної інформації репресивних органів і вживає заходів для забезпечення пошуку й отримання архівної інформації репресивних органів, що зберігається у відповідних установах іноземних держав.
Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/politics/1065525-rada-vidkrila-dostup-do-arhiviv-represivnih-organiv-srsr.html
V Міжнародна наукова конференція “Лемки, Бойки, Гуцули, Русини – історія, сучасність, матеріальна та духовна культура”
V Міжнародна наукова конференція
«Лемки, Бойки, Гуцули, Русини – історія, сучасність, матеріальна та духовна культура» до 70-тої річниці виселення українців з Польщі в УРСР у 1944-1946 рр.
Слупськ, 24-26 вересня 2015 р.
Запрошуємо до участі в конференції, яку організовує Інститут історії та політології Поморської академії (м. Слупськ, Польща) у співпраці з Інститутом політології Зеленогурського університету (м. Зелена Гора, Польща), Українським історичним товариством в Польщі, Кафедрою історії політично-юридичних доктрин та історії права Зеленогурського університету, Відділом русиністики філософського факультету в Новому Саді (Сербія), Інститутом народознавства Національної академії наук України (Львів, Україна), Факультетом історії Ужгородськoгo національнoгo університету (Україна), Кафедрою історії філософського факультету університету імені Матея Бела в Банській Бистриці (Словаччина), а також Музеєм української культури в Свиднику (Словаччина).
Цей захід є продовженням низки конференцій: «Лемки, Бойки, Русини – минуле, теперішнє та майбутнє» (Зелена Гора, 2007 р.), «Лемки, Бойки, Гуцули, Русини – історія, сучасність, матеріальна та духовна культура» (Зелена Гора, 2009 р.; Слупськ, 2011 р.; Свидник, 2014 р.). Цьогорічна конференція відбудеться в 70-ту річницю переселень українців з Польщі до УРСР в 1944-1946 рр.
До організаційного комітету конференції входять:
професор Поморської академії, керівник відділу Східних студій Поморської академії, доктор наук Роман Дрозд;
секретар – кандидат наук Роберт Кушнєж;
секретар – кандидат наук Аркадіуш Слабіг;
магістр-інженер Катерина Мудрик-Прашчак.
До складу наукового комітету конференції входять: доктор наук, професор Поморської академії Тадеуш Сухарський – проректор з наукових питань Поморської академії; проф. Міхал Шмігель (Університет імені Матея Бела в Банській Бистриці); проф. Маріан Гайдош (Словацька Академія Наук); доктор наук Стефан Дудра, проф. Зеленогурського університету (Інститут політології ЗУ); доктор наук Богдан Гальчак, проф. Зеленогурського університету (Кафедра історії політично-юридичних доктрин та історії права ЗУ); Українське історичне товариство в Польщі; доктор наук Зенон Романов, проф. Поморської академії (директор Інституту історії та політології ПА); проф. Ярослав Тарас (Інститут народознавства НАН України); проф. Янко Рамач (Відділ русиністики філософського факультету в Новому Саді); доктор Пйотр Похили (Інститут політології ЗУ).
Конференція має інтердисциплінарний характер. Робочими мовами конференції є: польська, українська та словацька. Мета – презентація історії, культури та сучасних проблем регіональних груп, які проживають на українсько-польсько-словацько-угорському пограниччі: лемків, бойків, гуцулів, русинів (що проживають в північно-східній Словаччині та на Закарпатті (Україна)). До участі в конференції запрошуються також дослідники, які цікавляться тематикою українських регіональних груп, що походять не лише з Низьких Бескидів чи Бєщад, а й з Перемиського Підгір’я, Люблінщини та Підляшшя.
Усіх бажаючих взяти участь у конференції просимо заповнити анкету учасника та до 30 квітня 2015 року вислати її на електронну адресу: katarzyna.praszczak@apsl.edu.pl (магістр-інженер Катерина Мудрик-Прашчак).
Умовою участі є оплата організаційного внеску 50 євро (орієнтовно 210 польських злотих). В рамках оплати організатори забезпечують учаснику проживання, харчування та публікацію в збірнику виголошених на конференції статей.
Оплату потрібно здійснити до 31 серпня 2015 р. шляхом переказу коштів на рахунок Поморської академії в Слупську (konto Akademii Pomorskiej w Słupsku, ul. Arciszewskiego 22 A, 76-200 Słupsk):
Банк отримувача: Alior Bank SA, 02-232 Warszawa, ul. Łopuszańska 38d
Номер рахунку: PL 71 2490 0005 0000 4520 8377 0269
SWIFT : ALBPPLPW
В призначенні платежу просимо вказати номер суб рахунку: 249-510
або вписати: «Łemkowie, Bojkowie, Huculi, Rusini»
Учасники за межами Європейського Союзу зможуть сплатити організаційний внесок безпосередньо в Слупську.
У разі необхідності отримання рахунку-фактури просимо вказати в анкеті учасника відповідні дані: назву інституту, адресу, код ЄДРПОУ.
Організатори бажають, щоб виголошені доповіді якомога швидше були видані друком. Задля цього просимо надіслати тексти доповідей в редакцію до кінця вересня 2015 р. Після вказаного терміну тексти прийматися не будуть.
Для належної роботи редакційної колегії наполегливо просимо авторів надсилати тексти згідно з вимогами, вказаними в додатку до цього листа. Організатори залишають за собою право відхилити надісланий текст, якщо його вміст не збігається з тематикою конференції, якщо він не відповідає вимогам до наукової роботи або не відредагований згідно з вимогами, визначеними організаторами.
В першу чергу до друку рекомендуватимуться тексти осіб, які особисто візьмуть участь у конференції.
Про грабунок і розбій у селі польських банд та сутичка з українськими повстанцями. Про напад польського червоного війська і більшовиків на українські села Мокре і Завадку Морахівську: жорстока різанина і катування українського населення. Списки замордованих українців. Це поляки зробили за наказом більшовиків, які таким чином намагаються змусити українців висилитися з Лемківщини до СРСР.
Сьогодні ми помандруємо у давні закарпатські села. Туди, де жили бойки, гуцули, долиняни… На екскурсію нас запрошує Закарпатський музей народної архітектури та побуту.
Створюючи скарбницю закарпатської побутової культури у 60-х минулого століття, небайдужі до історії люди почали звозити сюди найцінніші дерев’яні будівлі з усіх куточків Закарпаття. Тепер цей музей – найстаріший скансен в Україні.
Біля підніжжя Замкової гори (де Ужгородська фортеця) серед мальовничої природи, фруктових і декоративних дерев розміщено понад 30 унікальних пам’яток народної архітектури кінця XVIII — початку XX ст. Вони репрезентують народне будівництво і побут різних соціальних та етнографічних груп населення закарпатського краю. Вироби столярів, бондарів, мосяжників, гончарів, ткаль і вишивальниць. Всього – близько 14 тисяч експонатів.
На майже 2 гектарах землі тут представлено аж 10 районів Закарпаття: Ужгородський, Хустський, Тячівський, Свалявський, Рахівський, Мукачівський, Міжгірський, Великоберезнянський, Іршавський та Воловецький.
Чи не найбагатшою експозицією може похвалитися Міжгірський район. Крім сільських садиб і хат тут показані і водяний млин, і тристінна каплиця, і збудована зі смереки школа, і корчма зі спальнею. А з села Пилипець сюди привезли валило (інструмент для валяння вовняних килимів).
Високі дахи – майже втричі вищі за видиму частину хати зустрічались у Хустському районі. Це така собі народна готика. А ще – традиційним голубий колір стін: насиченіший зовні та світліший зсередини. Тут гарно було розвинене лозоплетіння. А ще цікавими були традиції пасіки. Не звичайні прості вулики, а двоярусні «пчольники» і «дуплянки», виготовлені з видовбаної з середини колоди сосни. Таку садибу, привезену із села Стеблівки, можна оглянути у музеї.
У Великоберезнянському районі часто будували хати під одним дахом із господарськими приміщеннями. Така садиба дістала назву «довга хижа». Так було і тепліше, і менше місця використовувалось під забудову, і у час негоди зручніше було порати господарство. У музей садибу привезли із села Гусний, де такий тип забудови, характерний для важкодоступних гірських поселень, зберігся найдовше.
Ви бачили колись хату зі зруба, де кінці дерев`яних кругляків, в’язаних на кутах у замок («чашу»), виступають кінцями аж за стіни? Виявляється, це надзвичайно давній спосіб будівництва, який використовували ще східні слов`яни. А щілини між кругляками заповняли звичайним мохом. Саме такою є хата з села Гукливий Воловецького району. Якщо зайди всередину – можна побачити, як тут жили люди, адже інтер’єр відтворений до найдрібніших деталей: посуду на столі та взуття під дерев`яним ліжком.
Ужгородський район в музеї представляє садиба із села Оріховиці. Крім хати із дахом зі солом’яних снопів, стодоли та хлівця, ту можна побачити курник на високих ніжках (як із казки) та дуже цікаву криницю-журавель.
У садибі з селища Довгого Іршавського району розмістилась експозиція про гончарне мистецтво позаминулого століття. Дводисковий круг із веретеном та всі необхідні гончареві інструменти. Тоді вироби із глини фарбували переважно у чорний, рідше у червоний та зелений кольори. А от візерунки робили за допомогою коров’ячого рога.
Із сіл Дубове та Будевлі Тячівського району – кузня і садиба. Остання, збудована у 1888 році, колись належала багатому селянину. Досі зберігся напис на одвірку «Хата побудована Тиводаром Іваном». Міцна – збудована із дубових брусів. Зсередини оселя щедро прикрашена простирадлами і покривалами із мереживом ручної роботи, вишитими подушками та скатертинами.
Одним із найцінніших експонатів музею є церква архангела Михаїла із села Шелестово 1777 року (у деяких джерелах ще старша). Кажуть, це один із найкращих зразків дерев’яного зодчества Закарпаття. Всередині лемківської святині – старовинні ікони та різьблений іконостас, а ще першодруки з гравюрами. Окрім церкви, з Мукачівського району сюди привезли садибу та кіш. Цій кошниці, збудованій спеціально для зберігання кукурудзи, вже близько 130 років.
Хата із села Тибави Свалявського району датується кінцем ХVІІІ століття. Така оригінальна й архаїчна конструкція даху не часто зустрічається: його частини скріплені між собою великими дерев`яними цвяхами. Всередині хата теж має свої закони: цікаво, що багато побутових речей тут традиційно вішали безпосередньо на стіни, не використовуючи для цього меблі.
Із Рахівського району у музеї представлені дзвінниця, хата і садиба-граджа. Дзвіниця з села Вільховатий є унікальною пам’яткою. Це – остання в світі діюча шестигранна гуцульська дзвіниця. Збудована вона зі смереки. В дерев`яних ж оселях, розміщених поруч, показано багато старовинних речей, зокрема вишиванок, весільного вбрання та музичних інструментів.
Крім будівель під відкритим небом, Закарпатський музей народної архітектури та побуту має також виставкові зали у адміністративному корпусі. Тут представлені не лише зразки традиційних образотворчого та ужиткового мистецтва, а й твори сучасних майстрів.
Цікаво, що з часу відкриття музею (а працює він вже 45 років) його відвідало понад три мільйони людей. Було відкрито близько 3 тис. виставок та проведено понад 100 тис. екскурсій.
1 – Головний вхід 2 – Хата із с.Оріховиця Ужгородського району, кін. 18 ст. 3 – Колодязь 4 – Стайня 5 – Хата із с.Ракошин Мукачівського району, 1869 р. 6 – Комора із с.Руське Мукачівського району 7 – Хата із с.Стеблівка Хустського району 8 – Румунська хата із с.Бедевля Тячівського району, 1888 р. 9 – Оборіг із с.Бедевля Тячівського району 10 – Румунська хата із с.Середнє Водяне Рахівського району 11 – Угорська хата із с.Вишкове Хустського району 12 – Гуцульська гражда із с.Стебний Рахівського району 13 – Гуцульська хата із м-ка Ясиня Рахівського району, сер. 18 ст. 14 – Зимовий сховок для картоплі 15 – Хата із с.Гусний Великоберезянського району, 1 пол. 19 ст. 16 – Дерев’яна церква із с.Шелестово Мукачівського району (див. у цьому селі) 17 – Каплиця з села Новоселиця Міжгірського району 18 – Школа із с.Синевирська Поляна Міжгірського району 19 – Корчма із с.Верхній Бистрий Міжгірського району 20 – Step loom 21 – Млин із с.Пилипець Міжгірського району 22 – Водяний млин з села Колочава Мігірського району 23 – Бойківська хата із с.Рекіти Міжгірського району, поч. 19 ст. 24 – Оборіг 25 – Хата із с.Тибава Свалявського району, кін. 18 ст. 26 – Хата із с.Гукливий Воловецького району, 1 пол. 19 ст. 27 – Кузня із с.Дубове Тячівського району 28 – Хата із с.Довге Свалявського району, 2 пол. 19 ст. 29 – Піч.
Для тих, хто зібрався в дорогу:
Місце знаходження:
Місто Ужгород, вул. Капітульна, 33/а. Тел. (03122) 3-73-92
GPS:
Контакти:
Тел.:
Сайт: zamnap.org.ua
Поради бувалого мандрівника:
На екскурсію в музей можна їхати у будь-який день, крім вівторка. А щоб потрапити на фестиваль – приїжджайте у травні. «Веселковий передзвін», де співатимуть фольклорні колективи, збирає багато туристів навіть з-за кордону.
Характерною особливістю житла бойків (етнографічної групи українського народу), як і лемків, було об’єднання під загальним чотирьохскатним дахом житлового приміщення з рядом господарських – сіньми, коморою, стайнею, сараєм, навісом. На відміну від лемківської довгої хати, житлова частина у бойків займала у забудові не крайнє, а середнє положення, мала два або три вікна в передній “фронтовій” стіні споруди, уздовж тильних і бічних стін під спуском даху обладнали господарські прибудови.
Прямовисний чотирьохсхилий солом’яний дах, висота якого більш ніж утричі перевищувала висоту стін, пропорційно врівноважувався витягнутим уздовж чільним фасадом. Горизонтальний ритм гребеня прямовисного даху повторювали горизонтальні вінці (“обаполи”) зрубної стіни і лінія піднятої над землею підлоги відкритої галереї (“міст”, “лавочки”, “передвікна”, “прістінкі”).
Архітектура народного житла бойків – верховинців була майже позбавлена декоративних прикрас, яким були властиві прикраса гуцульського будинку, відрізнялася простотою і лаконічністю форм.
Традиційний одяг бойків був урівноважений в колірних гамах. Майже до початку XX в. зберігся ряд архаїчних елементів, такі, зокрема, як довга ворсова вовняна накидка (“гуня”) або особливий головний убір заміжніх жінок – “намітка”.
Лемківщина
ЛЕМКІВЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Характерною особливістю житла лемків (етнографічної групи українського народу), як і бойків, було однорядне об’єднання під загальним чотирьохскатним дахом житлового приміщення з усіма господарськими сіньми, комори, клуні, хліва, стайні. Житлову частину в ряду забудови ставили переважно першою. Уздовж тильних стін під спуском даху також розміщували господарські прибудови.
У пропорційному співвідношенні основних частин лемківської довгої хати домінував прямовисний чотирьохсхилий дах, покритий соломою. Для покриття даху, крім соломи, заможні селяни використовували дерево або комбінували обидва матеріали: нижні ряди покривали деревом, а решту – соломою. Висота даху втричі, а то й більше перевищувала висоту стін. Завдяки високому даху довга хата лемків сприймалася досить компактною, врівноваженою монументальною спорудою.
Своє житло лемки оздоблювали не тільки загальнопоширеним в Карпатах різьбленням, але й побілкою підсиненою вапном швів між вінцями зрубу, попередньо промазаною глиною.
Тільки у лемків поширився розпис відкритих зрубних стін та окремих архітектурних деталей споруди (одвірків, дверей, воріт) білою або зеленувато-жовтою глиною. Композиція і орнаментальні сюжети лінійно-графічного лемківського розпису виділялися досконалістю і свідчили про художнє декоративно-образне відчуття краси.
На тлі мереживного прикрашеного розписом зрубу житла виділявся традиційний лемківська одяг, в якому переважали білий і синій кольори, фактура дрібних складок, оздоблення фартухів та спідниць кольоровими стрічками.
ЛЕМКІВЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Розподіл і розташування основних частин інтер’єру житлового приміщення лемківського житла традиційні. Піч для приготування їжі завжди розміщувалася в кутку між стіною сіней і тильною стіною будинку біля вхідних дверей. Уздовж тильної стіни ставили ліжко, а під вікнами короткої бокової стіни – лаву і перед нею стіл.
Разом з тим інтер’єр лемківського житла вирізнявся передусім напрямком отворів (“щелеп”) печі, де палили, куди ставили горщики для приготування їжі та випікали хліб. Тільки у лемків отвори печі орієнтували не так на лицьову, як це було згідно з українською традицією, а на бічну стіну. Таке розташування отворів печі зумовило ряд специфічних особливостей інтер’єру житла. Ліжко хоча і розміщувалася на традиційному місці біля тильної стіни, але вже на деякій відстані від печі, не впритул до неї. Вільна робоча площа перед піччю освітлювалася з вікна, яке обладнали в тильній стіні хати. Специфічно видовженої форми набув також і підвісний над лежанкою перед отворами печі камін (“цівка”).
Почесним в лемківської хаті було місце біля столу (“стільця”), який покривався скатертиною (“обрусом”). До коротких сторін столу ставили переносні невеликі лавочки.
У верхній частині бічної стіни, яка мала два вікна, розміщували образи (“боги”), яскраво-декоративні, написані синьо-червоним пишним рослинним орнаментом по білому тлу тарілки і народні картини. Гармонійно поєднувалися білий і синій кольори традиційного святкового лемківського наряду зі стриманим колірним декором інтер’єру житла.
Бурдяк Марія (дівоче прізв. Ковальчик, 29 листопада 1931, с. Устя Руське Гарлицького пов., теп. РП) — фольклорист, педагог, громадський діяч.
У 1945 виселена з родиною в с. Ягольницю Чортківського району на Тернопільщині. У 1951—1957 рр. навчалась на філологічному факультеті Чернівецького університету. Її цікавили лемківські говірки, тому й дипломна робота «Говори лемків», опрацьована на основі говірки її рідного села. З 1957 р. працює вчителькою української мови і літератури в середній школі. Захоплюється збиранням фольклору, зокрема пісень, легенд, керує дитячим фольклорним ансамблем, є членом обласного об’єднання збирачів народної творчості «Джерело».
Відома як автор численних статей, нарисів у періодичній пресі. Ряд матеріалів друкувалися в тижневику «Наше слово» (Варшава), зокрема вірші «Добра рада», «Краса Лемківщини», «Бесіда з горами», «Мої скарби», в яких оспівується краса рідного краю, нариси «В гостях у різьбярів Орисиків», (НС, 1980, 12,), «У майстерні Івана Мердака» (НС, 1986, 12). Працює над упорядкуванням матеріалів до «Фразеологічного словника лемківської гові
28.02.2007 – Життєві візерунки майстрині Марії Бурдяк
Замисловаті витинанки як відгомін нашої давньої історії, що сягає доби язичництва; хрестикові взори, які ладні прикрасити будь-яке вбрання справжнього українця чи то подарувати затишок в оселі; цікаві легенди про наш край; чимала скарбничка зібраних афоризмів – це ще неповний перелік того, чому у повсякчассі віддає свою душу і творчий хист жителька селі Біла під Чортковом пані Марія Бурдяк. Багато мешканців знають її як невтомну активістку всеукраїнського об’єднання “Лемківщина”. Читати далі →
Выдумане през Теслю в 1900 році долго мусіло ждати аж прийме ся серед найбарже консерватывных Лемків. Давно — бо в уж в 1934 році — переконали ся до той інвенциі Русины на Пряшівскій Руси.
Оголошуєме капітуляцию: не будеме долше операти ся поступови
і техніці. Коли цілий світ уж має радийо, будеме мати і МЫ.
Запрашаме до слуханя першого лемківского радия!
ЛЕМ.fm высыламе з Руской Бурсы од 2011 рока.
Запрашаме до слуханя і спілтворіня ЛЕМ.fm
По двох роках діяльности, в радию маме більше як 1 500 авдиций
і праві вшыткы по лемківскы, на тему языка, культуры, істориі, політыкы, реліґіі, мистецтва. Маме тісячы годин доброй лемківской музыкы і не лем, соткы годин бесід з цикавыма людми і вельо вельо інчых.
Каждий може найти дашто для ся – сут історичны,
языкознавчы, церковны, музычны проґрамы, є публіцистыка,
сут бесіды, дискусиі, репортажы і вельо реляций
і трансмісий зо вшыткых важных, та і менше важных подій.
А слухати мож нас на вельо способів:
• одраз з порталю ЛЕМ.fm слухай нас • в Winamp, Foobar2000 і інчых проґрамах до проєкциі музыкы. Старчыт стягнути стежку слухай нас і отворити єй в своім улюбленым проґрамі
• доступна є тіж аплікация на Твого андроіда слухай нас в телефоні
Під облачком явір похилений, Сидит на нім пташок премилений. Слухай, мила, як той пташок співа, Же з любови нич добра не бива. Же з любови, же з любови нич добра не бива.
Ци та любов є од Бога дана? Ци лем може д’яблом підшептана? Хоч би-с не хтів, то мусиш любити, Хоч би-с не хтів, прото маш терпіти. Хоч би-с не хтів, хоч би-с не хтів, прото маш терпіти.
Мила, мила, ти покусо єдна, Любив я тя не рік і не два. Ци ми дала зілля си напити? Не мож, мила, ніяк без тя жити. Не мож, мила, не мож, мила, ніяк без тя жити.
Ми ворожка давно ворожила, Же мя здурит дівка чорнобрива. Же не буду видів за ньов світа, Аж проминут мої млади літа. Аж проминут, аж проминут мої млади літа.
Програш (на тему Вступу).
Під облачком явір зеленіє. Посмотр, мила, як той вітер віє. Може, вирве єго з корінями. Мила моя, што то буде з нами? Мила моя, мила моя, што то буде з нами?Читати далі →
Гірськолижне містечко польських Бескидів, яке розташоване 170 км від Львова.
Курорт складається з двох гірськолижних центрів, вони знаходяться Читати далі →
Сьогодні кожен українець знає пісню «Пливе кача по Тисині», оскільки вона стала широко відомою в Україні в 2014 році під час подій Революції Гідності, що відбувалася в Києві. Її вважають неофіційним гімном-реквіємом за невинно убієнними активістами Євромайдану Читати далі →
Виконавець – Збірка (зазначено окремо до кожної композиції) Альбом – Мелодії Скільських гір / Melodies from the Skole mountains Видавець / каталожний номер:Кобза – б/н Рік видання – 1992 Читати далі →
Стародавня бойківська традиція села Волосянка Сколівського району Львівської області у виконанні дитячого ансамблю «Феся» та автентичних скрипаля і басиста – ладканки, похоронні голосіння, колядки, пастуші, колядницькі та сюжетні танки, бойківські коломийки.
Бойківський літературно-краєзнавчий конкурс імені Мирона Утриска
З року в рік, 30 серпня, в день народження подвижника і будителя Бойківщини Мирона-Тадея Утриска проводиться презентація бойківського конкурсу, названого в його честь.
За ініціативою Віри Бончук та ентузіастів народного музею “Бoйкiвщинa” міста Турки в 1997 році було оголошено перший аматорський конкурс імені Мирона Утриска, в якому прийняли участь 18 авторів. З року в рік кількість бажаючих прийняти участь у цьому заході зростає.
Конкурс імені Мирона Утриска збирає людей творчих, небайдужих і талановитих. Читати далі →
Setki wspaniałych, częstokroć niepublikowanych fotografii udało się zdobyć z Muzeum Etnograficznego im. Seweryna Udzieli w Krakowie, Muzeum Historycznego w Sanoku, Muzeum w Nowym Sączu – Sądeckiego Parku Etnograficznego, Narodowego Archiwum Cyfrowego, jak i prywatnych kolekcjonerów. Wśród nich znajdują się zdjęcia wykonane przez Romana Reinfussa, Tadeusza Seweryna czy Stanisława Leszczyckiego. Tekst dra Andrzeja Karczmarzewskiego został opracowany na podstawie całej dostępnej literatury nie tylko polskojęzycznej. W tekście przytaczane są także tłumaczone z ukraińskiego, po raz pierwszy do tych publikacji, łemkowskie przyśpiewki i pieśni obrzędowe i mity. Читати далі →
«Енциклопедичний словник Лемківщини» став результатом досліджень історії Лемківщини, які історик-етнограф, публіцист, член НТШ, член Спілки журналістів України (1962), громадський діяч Іван Красовський розпочав ще у другій половині 50-х років. Почав складати словник історій лемків і частинами, протягом кільканадцяти років, друкувати короткі інформації про окремі події та факти на сторінках українського тижневика «Наше слово» (Варшава) під девізом «З історії та культури Лемків».
Численні читачі радили авторові словника допрацювати всі довідкові інформації (а їх було близько двох тисяч) як єдину цілість енциклопедичного видання присвяченого Лемківщині. На початку 90-х рр. І. Красовський провів додаткове опрацюван¬ня, вивчаючи нові архівні та літературні джерела, пам’ятки в музеях України, Польщі та Словаччини. У словник увійшли довідкові матеріали з історії та культури лемків, про визначних діячів, історію лемківських сіл тощо.
«Енциклопедичний словник Лемківщини» підготовлений у співавторстві з членом Фундації дослідження Лемківщини, членом правління Київського товариства «Лемківщина» ім.Б.-І. Антонича Іваном Челаком.
ЕНЦИКЛОПЕДИЧНИЙ СЛОВНИК ЛЕМКІВЩИНИ[Текст]-Львів:Астролябія,2013.-751 с.,іл.16 с.
ISBN 978-617-664-028-8
Більш докладну інформацію по придбанню можна отримати за телефонами
+38 (050) 462-46-73 Іван ЧЕЛАК
+38 (0322) 230-88-63 Іван КРАСОВСЬКИЙ
У запрошеннях до поїздок святими місцями Польщі я ніколи не зустрічала згадки про гору Явір. Здається, було б логічним дорогою до Ченстохови заїхати й на Лемківщину, у село Висова. Багато наших паломників, які бачили і Рим, і Єрусалим, і Фатіму, і Меджугор’є, і Люрд, ще не були у Висові. Та й не лише не були, але й, виявляється, не чули про гору Явір. І це абсолютно несправедливо. Адже з’яви в 1925 році Матері Божої в селі Висова дуже швидко були офіційно визнані Католицькою Церквою. Тут до Другої світової війни відбувалися багатолюдні прощі. Звичайно, й сьогодні прочани з Польщі, – як православні, так і греко-католики, – йдуть у дні відпустів чи при кожній потребі на гору Явір.
…Лемківщина – це гори і передгір’я по два боки Карпатського хребта. Сьогодні ця територія розділена польсько-словацьким кордоном. Маленький окрайчик лемківської землі належить до Закарпаття. За часів Австро-Угорщини Лемківщина перебувала в межах однієї країни. Після Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини утворились нові держави, а головним карпатським хребтом було прокладено кордон. Таким чином, родичі, які жили у сусідніх селах, відтепер були розділені кордоном.
Офіційний перетин кордону між Польщею і Чехословаччиною був пов’язаний із різними труднощами. Потрібно було заздалегідь клопотатися про особливий дозвіл. Звичайно, лемки, які знали всі стежки у рідних горах, не чекали на офіційні посвідки, а потайки переходили прикордонну смугу, хоч це й було досить небезпечно.
У 1925 році на Різдво Богородиці дві жінки з дівчинкою-підлітком, мешканки села Висова, вирушили саме на прощу. Адже з давніх-давен селяни з їх місцевості ходили на прощу до Габолтова і Луцини, сіл по південнім боці Карпатського хребта. Прочани зазвичай перетинали кордон вночі. На невисокій горі Явір, якою проходив кордон, росли не явори, а лише кущики ялівцю, і то де-не-де. Тому всі щиро молилися тут, просячи щасливо її перейти, молились і на зворотній дорозі, дякуючи, що щасливо повернулись, не помічені прикордонниками. Так само молилася і Фирія Дем’янчик, Теодозія Дем’янчик та їх юна супутниця – Марія Гавлік. Клякнули, дякуючи Богові і Пречистій, що щасливо повернулись із відпусту. Раптом їх осяяло яскраве світло. Ніхто не думав про надприродні речі, гадка була одна: це вихопили їх світлом з темряви прикордонники, їх знайшли, їх спіймали! Але… ні крику, ні наказів. Не чути жодного шуму… Озирнулись… Навколо – нікого! Здивовані, прочанки продовжили молитву, а коли закінчили її і встали з колін, – світло, яке їх огортало, згасло.
Надприродне світло – то був лише початок дивовижних подій, які відтоді відбувалися у селі Висова. Забігаючи наперед, скажу, що всі вони описані у книжці Стефана Курила „Появи Пречистої Діви Марії на горі Явір (Висова пов. Горлиці від 1925-го року на Лемківщині у горах Карпатах)”, що видана 1993 року у США.
Поява дивовижного світла на горі дуже здивувала побожних прочанок. Вони довго обговорювали цю подію і вирішили знов піти на те місце наступної ночі. Але замість Марійки взяли з собою ще одну жінку – Марту Дем’янчик. Вийшли на гору, приклякнули і почали щиро молитися. І знову жінок огорнуло яскраве світло! Коли воно зникло по завершенні молитви, жінки таки переконалися, що мають справу з чимось надприродним. І тоді вже усім розповідали, що з ними трапилось.
Мешканці Висови та околиць, почувши про таку дивовижу, один по одному почали ходити на гору Явір. Хто з цікавості, хто з побожним наміром, а хто і з думкою висміяти прочанок. Хтось бачив таке ж світло, а хтось не бачив нічого – і цинічно кепкував з Божого об’явлення. (У книжці Стефана Курила описані ті прикрі випадки явного висміювання, а також чим скінчилося це зневаження: для когось – сліпотою, для іншого – каліцтвом чи хворобами, а в деяких випадках – навіть смертю).
„Не плач.
Іди додому…”
… Лемки у долинах і на схилах гір традиційно займалися рільництвом. Щоб виростити бодай якийсь урожай на бідних кам’янистих землях, потрібно було потрудитися значно більше, ніж на рівнині. А тут ще й мінлива карпатська погода! Не раз бувало, що град вибив усі посіви, залишивши селян без нічого. Трапилось тоді таке нещастя і в Висові. Звичайно, найбільше потерпали від стихійного лиха найбідніші висов’яни, а між ними і знайома вже нам вдова Фірия Дем’янчик, мати трьох дітей. Коли голод підступив впритул, вирішила просити допомоги у родичів по той бік кордону. Пішла звичною стежкою. Та жінці не вдалося непоміченою пройти через гору Явір і її затримали прикордонники. Правда, не заарештували, а наказали повертатися додому. Фірия відійшла декілька кроків і гірко заплакала. Тут же стала на коліна і почала гаряче молитися, просити Бога про допомогу. І знову з’явилося неземне світло! А у світлі вона вперше побачила постать Пресвятої Діви Марії. Марія лагідно звернулась до жінки: „Не плач. Іди додому. Діти твої будуть ситі…”.
Коли Фірия повернулась додому, то побачила у вікні своєї хатини світло. Це родич з дальшого села, почувши про стихійне лихо у Висові, вирішив допомогти родині і саме тепер привіз зерна та картоплі. Ось про що казала Богородиця! Фірия розповіла гостю, а пізніше й односельцям про свою дивну пригоду! І скоро про з’яву Богородиці довідалися у всій околиці.
З того часу побожна жінка щодня приходила на молитву до гори Явір, де часто до неї промовляла Божа Матір. Гора стала місцем паломництва. Першим проханням Фіриї до Небесної Мами було перенести місце зустрічей трохи далі від лінії кордону. Марія сказала Фіриї самій обрати зручне місце і позначити його. Тоді вдова поклала разом три камені там, де вперше побачила неземне світло.
Наступного дня Фірия вже прямувала до того нового місця, а з нею й інші мешканці села. Яким же було їхнє здивування, коли побачили, що там б’є джерело, якого ще напередодні не існувало! Як згодом з’ясувалося, вода у ньому була цілющою. Та й саме місце – таки святе. Тут пізніше було зафіксоване не одне дивовижне оздоровлення.
Після перших об’явлень Богородиці проста селянка Фірия опинилася в центрі уваги, на неї була покладена особлива місія. Відтепер жінка стала наче посланцем Богородиці. Однак це не змінило щиру і скромну жінку, хіба що додало їй рішучості. Пречиста Діва звичайно з’являлася Фіриї раз на тиждень, у сні. Нам важко усвідомити, як це відбувалося, але у сні Фірия могла розмовляти з Матір’ю Божою, задавати запитання. А вранці все добре пам’ятала і розповідала людям. Часто Богородиця передбачала події, які мають статися. Отож люди мали можливість переконатися, що тут усім керує справді Божа сила, а події відбуваються згідно з Божим Провидінням.
Щораз більше людей довідувалися про дивні події на горі Явір. Сюди почали приходити зблизька і здалека, щоб помолитися, попросити розради й допомоги у життєвих труднощах. Саме тоді Богородиця попросила поставити на горі хрест із розп’яттям та зображенням Діви Марії під ним, а згодом і звести каплицю.
14 жовтня 1931 року відбулося урочисте освячення новозбудованої каплиці. На це свято прибув з Перемишля і Владика Йосафат Коциловський. Згодом єпископ призначив повний відпуст на свято Покрови Богородиці, а також на свято Перенесення Мощів св. отця Миколая. Відтоді культ Богородиці на горі Явір став немовби офіційним, тут урочисто відправлялись Святі Літургії. На відпусти приходили лемки і з другого боку кордону.
Образ Богородиці
Цікавою є історія запрестольного образу у цій каплиці. Його взявся намалювати місцевий ентузіаст Стефан Батюк, вчитель сільської школи, який розробив проект і самої каплиці. Фірия розповіла йому, як виглядала Божа Матір в часі об’явлення. Саме так, за волею Марії, художник мав би Її зобразити, лише з однією суттєвою відмінністю: на правій руці мала би тримати Божого Сина.
Образ, який вийшов з-під пензля художника, Марія відхилила. Наступний варіант їй також не сподобався. Фірия була стурбована цим і попросила Діву Марію вказати на якийсь зразок для образу. Матір Божа сказала, що за зразком треба буде поїхати у містечко Старий Самбір (Львівщина). Саме там у монастирі є книга, в якій Фірия знайде зразок для запрестольного образу.
Довелося мешканці Висови відбути досить далеку подорож. У монастирі її зустріли здивовано, про книгу ніхто не знав. Нарешті після довгих пошуків у якомусь куті книгу таки віднайшли. Відкрили на вказаній жінкою сторінці – і справді там було зображення Богородиці з Ісусом. Саме воно й послужило зразком для запрестольного образу. Він сподобався Пречистій – і сьогодні ці образки можна побачити в оселях багатьох лемків: Богородиця з Ісусом у блакитних ризах на тлі неба, а внизу – Карпатські гори та долини.
Неможливо у цій статті розповісти про всі незвичайні події у селі Висова. Тому згадаю про один випадок, який трапився під час Святої Літургії на Різдво Богородиці у 1938 році. Як зазвичай, на горі Явір зібралося багато вірних. І нараз поміж людьми поширилася вістка: „Матір Божа плаче!” Всі цікаві почали тиснутися всередину каплиці та по черзі підходити до образу. І справді Пречиста на іконі плакала – з очей текли сльози і стікали аж додолу. Люди відходили від образу здивовані і збентежені. Що віщували ці сльози?
Коли йдеться про такі надприродні явища, ми, грішні, не можемо нічого конкретного сказати. Можливо, Богородиця тоді плакала над долею лемків. За рік на цю землю ступить фашистський чобіт і почнеться хресна дорога лемків… Окупація, вивезення молоді до Німеччини, фронт, а згодом – депортація лемків у Радянську Україну та на північ і захід Польщі, переслідування, концтабір у Явожно, заслання на Сибір…
У одній із розмов з Фіриєю Мати Божа попередила, що скоро буде війна, яка завдасть людям страшного лиха. Марія детально змалювала картину страшних випробувань: „Тут із вас майже ніхто не залишиться. Всі будете виселені”. Це пророцтво здавалось людям неймовірним, вони не могли собі таке уявити. Як?! Жили тут сотні років. Хто зможе їх усім вигнати з рідної землі?
Наближався Великдень 1939 року… Останній мирний, щасливий Великдень для лемків. І наближалася смерть Фіриї. Богородиця попередила її, що має відійти до вічності у Великий Четвер. Цікаво, що Фірия, глибоко побожна жінка, не сперечалася тут проти волі Божої, не просила довшого життя, хоч мала лише 58 років. От лише у своїй простоті щиро попросила відтермінувати смерть на тиждень, щоб не завдати нікому з родини прикрості перед Великоднем. Богородиця ласкаво задовільнила це прохання – і Господь покликав свою вірну дочку у Великодній Четвер.
А далі все було так, як і передбачала Богородиця: жахіття війни, депортація… Більшість мешканців Висови потрапили в Радянську Україну. Частина з них живе у Миколаївській області. Там вони уже в час незалежності України спорудили церкву, в якій можна побачити образ Богородиці з гори Явір.
Часто, почувши про з’яви Богородиці, ми задаємо собі питання: чому це сталося саме в той час, в тому місці? Коли думаємо про об’явлення у Висові, приходить на гадку, що мабуть Богородиця хотіла в той непевний час укріпити віру в Бога і зміцнити лемків духовно перед великим випробуванням. Бо лише віра дозволила їм перенести всі страждання і не зламатися.
Бог так вчинив, що і хрест, і капличка, і криниця на горі Явір вціліли до сьогодні. От лише гора змінилася – поросла буковим лісом. Це дуже мальовниче місце. Невисокою горою вже не ходять прикордонники, а маленький кордонний стовпчик не зразу і знайдеш у кущах. Кордони між країнами Євросоюзу радше символічні…
Щось у цьому місці є таке, що звідси не хочеться йти. Тут добре молитися, роздумувати і лишитись надовше. У Висові нема величавих комплексів, церков, будинків для прочан. Хоча в селі, на щастя, вціліла давня церква св. Архистратига Михаїла.
Колишнє лемківське село Висова стало польським курортом, тут виросли готелі, пансіонати. Словом, зупинитись є де, якщо хочете трішки залишитись – от хоч би і в оселях, де приймають туристів.
Богородиця з Висови і сьогодні об’єднує лемків, розкиданих по всьому світі. Неподалік, у селі Ждиня щороку в липні відбувається дуже масштабний фестиваль „Лемківська ватра”. І обов’язково хтось принагідно організовує звідти поїздку до Висови. Але лемки їдуть до місця об’явлень не лише організовано, а й за кожної доброї нагоди.
Хотілося б, щоб більше людей знали про гору Явір. І, скажімо, опинившись у містечку Горлиці чи Грабів, проїхали ще трошки на південь, до словацького кордону, до Висови. До Богородиці.
Івано-Франківський обласний художній музей презентував унікальну сакральну роботу ХVІI ст. “Богородиця Одигітрія”, що означає “дороговказ”. Її показали після півтора року реставраційних робіт.
За словами директора музею Михайла Дейнеги, – це одна з небагатьох знахідок, котра засвідчує існування на теренах, зокрема в Рогатині, класичної школи іконопису.
Реставратором виступив львів’янин Зеновій Крок. Понад півтора роки митець провів за роботою у майстернях Івано-Франківська.
“Із фондів було передано на реставрацію ікону невідомого автора, датовану ХVIII століттям. Згідно з документацією, ікона надійшла в музейні фонди із села Залуква біля Галича Читати далі →
Олександр Палій
Історик. Автор книг “Історія України” (2010), “Ключ до історії України” (2005)
Антигалицькі інформаційні атаки стали звичним тлом інформаційного простору України. Президент Янукович наказав заслати прокуратуру до галицьких “патрійотів”. Чечетов вважає, що Тягнибок стане конкурентом Януковича у другому турі президентських виборів.
Усе це – ознаки того, що галицька тема ближчим часом стане важливим об‘єктом маніпуляцій. Для того, щоб їм не піддатися, потрібні не міфи, а знання. Адже антигалицькі ідеї вкидаються не від любові до східних українців, а від бажання ослабити українців як таких. Читати далі →
Нова радість стала, яка не бувала
Над полями України пташечка літалаПташечка літала нам звістку принесла
Що Вкраїна не пропала – Україна вскресла Читати далі →
У 1661 році в австрійському Зальцбурзі з нагоди реставрації зальцбурзьких катакомб було надруковано книжку Brevis historia. У ній згадувалося про мармурову плиту з написом латиною, знайдену в катакомбах Монашої гори. Шрифт напису було визнано оригінальним, оскільки він не містив латинської літери U, якої не знали стародавні римляни. Читати далі →
Лемки Львівщини відвідали села Красна та Ванівка (2013)
Сюжет каналу ТРК Львів про поїздку лемківської громади Львова та Борислава – членів Львівського обласного товариства “Лемківщина” – у села Красна (Krasna) та Ванівка (Waniwkа). Лемківські села, що неподалік м.Кросно (Польща), мешканці яких у 1946 році були депортовані до радянської України. Сьогодні про колишніх мешканців засвідчує лише український цвинтар та греко-католицька церква, яка тепер функціонує як костел.
Випадково натрапила в інтернеті на посиланням двох відео-матеріалів про різдвяні вертепи. Один – в селі Боберка, Львівської області. Інший – в селі Криве Озеро Миколаївської. Об’єднує ці ведео час. Обидва вертепи відбувалися 2013 року. Роз’єднує – відстань в 1 000 кілометрів. Саме на таку відстань від рідних земель вивсезли 1951 року мешканців села Скородне до Кривого Озера. Дзвони з їх церкви віддали до церки сусіднього і найближчого села Боберка, що залишалося з українського боку, бо землю скороднян забрали поляки. Відтак, дзвони – там, вони – тут. І ніби в паралельних вимірах, але в подібному культурному вимірі залишаються жити дві маленькі частинки культури автохтонного населення Карпат-Бексидів. І вже їх внуки водять вертер, може навітть не здогадуючись, що вони діють за законами духовного резонансу як свідчення того, що культура мешканців Бескидів не зникла. Вона вібрує і тут, і там. І далі так буде на межі часу і відстаней.
Народився в селі Дорошівка * Ямпільського району Вінницької області, 28.04.1963. Батько – Володимир Михайлович – інженер геодезист ( місце народження село Білка Перемишлянського району Львівської області ).
Мати – Лідія Терентіївна Цуркан ( Березяк ) – технік-геодезист, та вихователь дошкільного навчального закладу ( місце народження село Дорошівка Ямпільського району Вінницької області ).
За планами – проектами батька проводилось не одне будівництво у різних областях України та Молдавії. Кожний рік до десяти довгострокових відряджень.
До пенсії очолював різноманітні геодезичні експедиції.
Помер батько 23.07.2002 року, на 69- му році життя.
Залишились діти, онуки, вірші… Читати далі →
БОЙКІВСЬКА ПИСАНКА У НАРОДНИХ ВІРУВАННЯХ ТА ОБРЯДАХ
Боян С. Бойківська писанка у народних віруваннях та обрядах / Світлана Боян // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія № 6. Історичні науки: Збірник наукових праць. – К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2008.– Випуск 6. – С. 283 – 290.
Унікальним культовим мистецтвом, пов’язаним одночасно з вірою, міфологією і обрядами у бойків є писанка. Писанка – це розписане мініатюрним орнаментом куряче яйце, яке вважалося у давнину символом життя, весни, сонця, навіть зародком усього Всесвіту Читати далі →
Початки українського козацтва. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького.
Перші згадки про козаків. Козацтво та його феномен.
Козацько-селянські повстання в XVI – XVII ст.
Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького.
Слово козак вважається давнім запозиченням з тюркських мов, у яких воно первісно означало «вільна, незалежна людина; шукач пригод, мандрівник». А з турецького воно перекладається як “розбійник”,зв’язок з «козарами» («хозари»). За Сестренцевичем, “Сармато-Козари, по об’єднанні своєму, були так сильні й мужні, що коло 750 року допомогли візантійському імператору Костянтину V узяти гору над сарацинами. Задоволений цією перемогою, Костянтин виявив Сармато-Козарами повне свое задоволення й обіцяв їм високе своє заступництво, прозвав їх козаками, й писав до одного короля, свого сусіда, й просив його також на майбутні часи називати їх не козарами, а козаками.” Читати далі →
Юрій Михайлович Котермак з Дрогобича, більш відомий як Юрій Дрогобич — лат. Georgius Drohobicz de Russia, Magister Georgius Drohobicz de Russia (бл. 1450 у Дрогобичі; †4 липня 1494 у Кракові) — руський філософ, астроном, астролог, перший український доктор медицини. Він є першим українським автором друкованого твору (латинською мовою). Діяч східноєвропейського Відродження. Професор, ректор Болонського університету (Італія), професор Краківського університету. Читати далі →
«І до книг Ярослав мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо святеє, і списали багато книг. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє».
Так переповідає нам про діяння в галузі книжкового просвітництва князя Ярослава століттям пізніше літописець Нестор у «Повісті минулих літ». Відомо, що при Софії Київській за часів Ярослава вже діяла школа, де не лише переписувалися книги Читати далі →
Звіт Літовищанського Декана Т. Хомко до Перемиської єпархії від 10.06.1938. Декан дає короткі характеристики на парохів свого деканату.
Цей текст я набрав на основі матеріялу ABGK Sygn. 4197 стор. 131-134 з архіву У Перемишлі.
Цікавий є запис про священика зі Смільника (над Сяном) о. Василя Трицецького.
Він написав хроніку смільницької парохії у 3-х томах !!!
Цей смільницький парох є також цікавий тим, що його дочка Дозя (Теодозія) Трицецька вийшла заміж за Володимира Щигельського (майбутнього сотенного Бурлаку). Тоді він іще служив у Балигороді на посаді команданта української допоміжної поліції.
У 2012 році виповнюється 205 років з дня народження о.Йосифа Лозинського – українського мовознавця, етнографа, публіциста. Творчість о. Йосифа вважають предвісницею “Русалки Дністрової”. У 1832 році о.Лозинський став священиком у с. Радохинці на Мостищині. Відтоді й розпочав систематичне опрацювання народних пісень та звичаїв. Читати далі →
“ЕТНОГРАФІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ:ДО ІСТОРІОГРАФІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ
…У Галичині спеціально етнографічні праці найперше стосувалися локальних районів. Так, “Руское весілє” Й. Лозинського, що вперше вийшло друком у Пере-мишлі в 1835 р., відображало обряд весілля…
Попри значну віддаленість м. Мостиськ і простору між Львовом і Перемишлем від Бойківщини, в діалекті, що його відображають наведені Й. Лозинським ладканки, у вічі впадає густе виступання в іменниках властивого для бойківсько-го діалекту суфікса -ойк.” Більше читайте за посиланням https://www.academia.edu/.
Запропонована робота є продовженням попередніх наших розвідок у галузі прадавньої української історії. Матеріал опубліковано в журналі «Новий світ», №5, травень 2011 р.Віктор Березяк
Відомий дослідник давнини Володимир Петрук зазначає, що чеський учений Б. Грозний, якому вдалося розшифрувати хетські письмена (1915), знайшов у них спонукальне дієслово “нумо”, яке точно відповідає українському, наприклад, у козацькому вислові “Нумо, хлопці, до бою” Читати далі →
ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНИХ САКРАЛЬНО-МЕМОРІАЛЬНИХ КОМПЛЕКСІВ В УКРАЇНІ ТА ПОЛЬЩІ
15—16 листопада 2013 року
Львів, вул. Коперника, 40 а, зал ЛОО Укр.ТОПІК
15 листопада
09.00 реєстрація учасників конференції
09.30 відкриття конференції Читати далі →
Участь жінок в українських визвольних змаганнях у Карпатській Україні у 1938–1939 роках – це одна з героїчних і славних сторінок історії Закарпаття, про яку мало хто знає. Поряд із чоловічими відділами в структурі Карпатської Січі на рівноправних засадах функціонували також і жіночі – так звана “Жіноча Січ”. На жаль, роль січовичок в побудові Карпато-Української держави, навіть в 75-у річницю утворення Карпатської Січі, гідно не оцінена. Читати далі →
Родина Івана Васильовича Лисиганича, дочка Єва, внучка Ярослава, правнуки Володимир і Роман.
Мені вже скоро 60 і я завжди був впевнений в тому, що народився в селі Хревть Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області. Ясність у цьому питанні внесла Ярослава Іванівна Ковбоша, з якою проживаємо на одній вулиці. Одного разу вона сказала: «А я ж тебе бавила, коли ми жили в Вільховцях.». «Як? Я – з Хревті!» «В Хревті то була сільрада, а ми – з Вільховця». Продовжилася розмова уже у Славки дома. Розповідь була сповнена великою радістю і невимовною тугою за рідним краєм. Читати далі →
Походження козаків. – Козаки татарські; козаки південноруські; козаки низові або запорізькі. – Причини появи південноруського козацтва. – Початок відділення запорізьких козаків від українських. – Шість періодів історичного життя запорізьких козаків. – Змішування запорізьких козаків з українськими у Москві й чітке розрізнення їх самих від гетьманських козаків. – Перші вожді, що об’єднували козаків для спільної мети. – Князь Дмитро Вишневецький, його похід на Низ Дніпра, перша спроба заснування Січі на острові Хортиці, служба російському цареві, польському королю, похід у Молдавію і трагічна загибель у Царгороді.
Як усі основи нашого політичного й релігійного життя закорінені в колисці роду людського, Середній Азії, так і початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. На це наштовхують нас як філологічні міркування, так і історичні відомості. Слово «козак», або, правильніше, «казак», безумовно, східне слово, як і слова «аксак, арак, байрак, бузак, бурчак, гайдамак, інак, кабак, кишлак, кулак, кунак, сугак, табак, чу(а)прак, чумак» Читати далі →
Фільм перший «Проводжала мати сина…»
Режисер: Леонід Мужук, Мирослав Джинджиристий
«Укртелефільм»
Двосерійний документальний фільм, що розповідає про діяльність УПА, війни, що вело НКВС проти УПА.
Консультанти: Доктори та кандидати історичних наук: Іван Білас, Юрій Шаповал, Григорій Дем’ян, Михайло Ханас
Фільм перший: Проводжала мати сина…
Фільм другий: Розрита могила
Найбагатший в світі зарубіжний українець був бойком
Зокрема, й про такий цікавий факт можна дізнатися, відвідавши Самбірський історико-етнографічний музей «Бойківщина», що належить до числа найстаріших музейних закладів такого типу в Україні. Адже вже виповнилося 85 років з часу його заснування групою місцевих інтелігентів-українців. Читати далі →
У книзі, якою започатковується п’ятитомне видання документів і матеріалів про український національно-визвольний рух за відновлення й утвердження власної держави нашого народу з початком Другої світової війни, розповідається про пробудження національної свідомості лемків, надсянців, холмщан і підлящан Читати далі →
Головним завданням операції було послабити український визвольний рух на Західній Україні. Протягом доби виселили 26 644 родини, загалом 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини.
На всіх них чекали каторжні роботи в копальнях і колгоспах Сибіру. Протягом довгої дороги на Північ 875 виселенців намагалися втекти з ешелонів, але 515 із них було схоплено. Такими були дані офіційних звітів МДБ. А в документах українського підпілля фігурувала цифра 150 тис. вивезених осіб. Читати далі →
голод:
Це звичайне фото з сімейного архіву. Незвичайним є лише його підпис. Це фото адресувалося сестрі від брата, яких розділила війна і які вже ніколи не побачили один одного. Сестра мешкала у Франції, брат – в Україні. Сестру в шістнадцять років вивезли насильно на роботи в Німеччину. Брата з тисячами інших мешканців Бескидів в 1951 році вивезлі з полонин Бескидів на прогірклі полином степи України. Сестру після війни приютили провансальскі виноградні поля, бо повертатися не було куди. Бескиди були закриті для їх мешканців. Непокірних замінили покірними. Але непокірні все одно не корилися долі і шукали один одного, знаходили, писали листи, слати фото, хоча й знали, що побачитись не доведеться.
у 1947 році польська комуністична влада примусово виселила українців у північно-західні регіони. Загалом рідні домівки і землю тоді змушені були покинути близько 150 тисяч людей.
70-ті роковини операції «Вісла» проігнорувала польська влада, провладна партія. Участь у заходах взяли кілька польських інтелектуалів, заступник мера Перемишля, депутати від опозиційної партії «Громадянська платформа».
Сьогодні кожен українець знає пісню «Пливе кача по Тисині», оскільки вона стала широко відомою в Україні в 2014 році під час подій Революції Гідності, що відбувалася в Києві. Її вважають неофіційним гімном-реквіємом за невинно убієнними активістами Євромайдану 
1/4
Олександр Палій
