Позначки


Українське населення в Бескидах поставили перед фактом, що до осені воно має виїхати: кожному селу повідомляли адресу нового місця проживання, строки і порядок виселення. Багато хто з селян не вірив у переселення

Роман Кабачій

15 лютого 1951 р. було підписано умову, за якою СРСР передавав Польщі ділянку державної території в Дрогобицькій області загальною площею 480 кв. км. В цій території опинився повністю Нижньо-Устрицький район (27 сільських рад і районний центр), три сільради Стрілківського р-ну (Бистрянська, Липецька і Міхновецька) та чотири сільради Хирівського р-ну (Коростенківська, Ліскуватенська, Нановська і Стебницька). СРСР отримав натомість ділянку в районі міст Кристинопіль, Белз і Угнів, з покладами кам’яного вугілля та залізничною гілкою, яка поєднувала Львів з Володимиром-Волинським і Ковелем. Внаслідок цього обміну було переселено вглиб УРСР 51 тисячу українців з 42-х населених пунктів: ця «внутрішньоукраїнська» депортація тривала з травня по жовтень 1951 р. 

Частину виселених з гір українців (мешканців етнічної Західної Бойківщини) було розселено також і в новопосталому Забузькому районі, а в новоствореному Бещадському повіті Польщі були поселені також поляки з відданої СРСР території. Перед здачею району Польщі радянська влада провадила інтенсивну вирубку лісів, натомість лісонасадженням ніхто не займався.

Українське населення в Бескидах поставили перед фактом, що до осені воно має виїхати: кожному селу повідомляли адресу нового місця проживання, строки і порядок виселення. Багато хто з селян не вірив у переселення. Приміром, М. Баран з Берегів Долішніх у розмові з Василем Моцем по-селянськи скептично висловився: «Яка тут може бути Польща, яке може бути переселення, звідки руський Іван візьме стільки вагонів, щоб нас перевезти, та ж то цілий район!». Підхід не дивує впевненістю горянина. Під час переселень 1944-1946 років були також частими подібні висловлювання, однак через Хирів, Нижні Устрики в названих роках перевезли майже 100 тисяч українців, в тому і лемків, тож недобачати можливості того ж процесу по відношенню до власних сіл було по меншій мірі нерозумно.
Спершу на нові місця поїхали бригади молодих будівельників, котрих проводжали цілими селами. Разом з тим в селах ходили агітатори, які переконували, що бойки поїдуть до багатих регіонів, де сало товщиною в 20 см, де все росте, ніби там 230 днів літа; молоді хлопці після повернення підтвердили, що поля справді великі, повні сoняшників, баштанних культур, пшениці. Урожай 1951 р. був на Півдні України рекордним. До складу радянської комісії в Нижніх Устриках, що займалася прийомом і передачею майна на обмінюваних територіях, входив, між іншим, як старший уповноважений і М.Тищенко, відомий з організації виселення українців з Перемищини. За споминами виселенців з Коростенка, агітатори на офіційних зібраннях вихваляли «здобутки соціалізму», однак в особистих розмовах не проминали можливості пошепки поділитися почерпнутою інформацією про страшні часи голодоморів, репресій та геноциду, пережитих східняками. Однак всі розуміли, що виселення не відвернути. Важким було прощання бойків зі своїми церквами. Громада Лютовищ (перейменованих в тому часі на Шевченкове) постановила закопати відлиті на початку ХХ ст. за зароблені односельцями в Америці гроші дзвони «Івана» (500 кг) і «Михайла» (150 кг) між церквою і кладовищем: ніхто тоді не думав, що покидає Бескиди назавжди. Подібно вчинили мешканці Лодини. Різниця між долями дзвонів з цих сіл полягає в тому, що дзвони з Лютовищ були відкопані, а лодинські навряд чи хто відкопає, оскільки всі, хто знав таємницю місця, вже повмирали. Однак Лодині повезло в іншому: церква св. Архангела Михаїла з ХІХ ст., що вживалася після виселення українців як склад для деревного вугілля, з 1971 р. вживається як римо-католицький костел; натомість однойменна церква в Лютовищах була розібрана на початку 80-х років.
Сьогодні можна однозначно ствердити, що депортації перекреслили культуру Західної Бойківщини. Значна частина бойківських сіл, переважно вздовж Сяну – спалена. На деяких цвинтарях не лишилося жодного хреста. Навіть ті з церков, що збереглися, довгий час були у жахливому стані: приміром, по виселенні Лісковатого у церкві був склад штучного добрива, від якого потім місцеві мусили чистити стіни після визнання святині гідною реставрації. Майже третина бойків у стадії асиміляції, фактично на сьогодні перестали існувати архаїчні і колись розмаїті говірки західнобескидських бойків.
З направлених на Південь і Схід УРСР бойки були розселені в Волноваському і Тельманівському районах Донецької обл., Іванівському, Роздільнянському і Любашівському р-х Одещини, Снігурівському, Кривоозерському і Баштанському р-х Миколаївщини, а також на Херсонщині – про це самі бойки переказували інформацію родинними каналами. Приміром, мешканці Чорної були виселені в с. Мічуріно Донецької обл., їх приїхало туди біля 200 родин і вони поруч із лемками складають нині також більшість у цій понімецькій колонії. З місцевого колгоспу за радянських часів зробили передове господарство.
Василь Моцьо, переселенець на Херсонщину, а пізніше багатолітній директор Львівської опери, згадує, що в одному товарному вагоні при виїзді приміщали по чотири родини бойків. Його родич Степан Моцьо вважає, що поміщали від 5 до 10 родин. Переселенців залякували, що ті, хто не запишеться до колгоспу, одразу в тих же вагонах буде направлений в Сибір. Переселенці одначе не піддалися, заявивши, що оскільки і так не мають своїх хат, то й втрачати нічого. Переселенці вважають, що основною причиною їхнього виселення було прагнення Сталіна перебороти український визвольний рух: «Кожен розумів, що то не Польща винна в нашому виселенні, а Сталін. Тільки про те ніхто вголос не говорив, щоб не опинитися на “сонячному” Магадані».
На Херсонщині бойки були розселені у наддніпрянських громадах в Бериславському і Ново-Воронцовському р-х. Добиралися туди з Херсона баржами, здивовано озираючись на дніпровські плавні і Дніпро, який видався морем. Найбільшою бойківською громадою стала Зміївська сільська рада під Бериславом, де оселилося біля 2,5 тис. бойків. Ця громада охоплювала чотири села: Зміївку, Вербівку, Михайлівку і Костирку, котрі згодом розрослися і тепер офіційно це одне село – Зміївка. Там живуть переселенці і їх нащадки з трьох західно-бойківських сіл: Лодина, Береги Долішні Нижньо-Устрицького р-ну і Нанова Хирівського р-ну; вони складають 80% мешканців громади. Зміївка – колишня німецько-шведська колонія Альтшведдорф (вживався теж український відповідник Старошведське), жителів якої радянська влада депортувала як «фольксдойчів» до і після ІІ Світової війни. Залишилася лише невелика частина нащадків шведів, які у співжитті з бойками навчилися їхнього діалекту.
Якщо при виселенні бойкам обіцяли «хати під ключ», то насправді зимувати довелося часто без стін і даху. На Херсонщині переселенці зустрілися з проблемами різного штибу – від побутових до ментальних. Якщо з побутовими протягом кількох років вдалося поладнати: будувалися нові будинки і цілі вулиці, то з ментальними було гірше. За постановку вертепу в Різдво 1952 р. його організатори мали неприємну розмову в Бериславському КДБ, а одного з переселенців, Михайла Белея, за виготовлення костюмів для вертепників та малювання портретів І.Франка, Т.Шевченка, А.Шептицького Херсонський військовий трибунал засудив на 2,5 року як політично небезпечного для радянського суспільства. В громаді Дудчани релігійні бойки мусили ходити пішки 10 км, аби помолитися в єдиній в околиці діючій церкві. «Ми привезли сюди етнічну культуру», – скаже пізніше С.Моцьо.
Місцеве населення сприйняло бойків неприхильно, називаючи «бандерівцями», «гуцулами», але з часом змирилося, бо приїжджі склали більшість. Втекти на Захід, як попереднім поколінням переселенців, на той час уже було неможливо. Радянська влада повністю контролювала процес, врахувавши, очевидно, попередні помилки. Тому бойки залишилися жити на Півдні. Свого бойківського кореня не зрікаються. «Я думаю, наші традиції не пропадуть, – вважає Степан Моцьо, син якого Роман є завідуючим місцевим клубом, – на різдвяні вистави збирається все село, а коли вертепники ходять колядувати, старше покоління плаче, а молодші цікавляться». Переселенцям в Зміївці було легше в тому плані, що вони жили купно, тримаючись свого. Натомість були села, розселені невеликими групами по степах, де залишатися було досить важко. За спомином Марії Кравець, що живе тепер на Одещині, нині їй «згадати рідні місця немає з ким: люди довкола мене всі чужі».
Тепер населення змішалося і становить надзвичайно цікавий з погляду етнографів, соціологів, істориків конгломерат культур. Сприяло взаємопроникненню культур дещо замкнене географічне положення Зміївки. До села треба їхати в об’їзд через балки, воно розташоване на високому виступі-півострові над Дніпром. В селі три храми – протестантський, православний Київського патріархату (збудований переселенцями, спершу був Московського патріархату, потім Автокефальної православної церкви) і греко-католицький. Як у правдивому пограниччі, всі поважають релігійні свята сусідів – на протестантський Великдень бойки дрова рубати не будуть і навпаки.
Для старшого покоління переселенців батьківщина залишилася в Польщі, часто організовуються поїздки до рідних місць. Сприяють тому товариства переселенців на заході України: «Бойківщина» з Івано-Франківська і «Устрики» з Миколаєва на Львівщині. Віднедавна проводяться «Бойківські ватри», в яких щороку бере участь близько 500 переселенців. Мешканці Зміївки були в своїх селах вже тричі, одного разу поїздку велосипедами організував нащадок виселенців, голова місцевої «Просвіти» краєзнавець Микола Куривчак. Колишнім мешканцям Нанової нема куди їхати – села годі шукати на карті Польщі, лише на велетенській липі табличка з написом «Репресоване село Наново». До 50-ліття депортації з усіх трьох сіл, що склали сучасну Зміївку, відкрили пам’ятний знак над берегом Дніпра, що зображує гори, бойківські церкви і хати. В основі знаку – земля з трьох сіл, привезена з Польщі.
«Я прожив вік, а той біль не проходить», – каже Степан Моцьо. Однак він втішений, що мав можливість побувати на вітчизні. Що стоїть церква, у якій править прихильний українцям ксьондз, і в якого на подвір’ї стояли намети прибулих з Херсонщини бойків. Щасливий, що теперішні мешканці-поляки, хоч спершу не зрозуміли мети приїзду українців, пізніше поставилися дуже прихильно. Що полька-переселенка з-під Червонограда, дім якої збудований на садибі його батьків, взялася доглядати могилу його батька на знак залишених могил своїх предків в Україні. Щасливіший певно за лемкиню Олександру Киричук, котра лиш уявляла, що на місці її села Синяви «є тепер відбудоване однойменне село, в якому обробляють землю працьовиті люди, що люблять свої смереки і потічки, як любили їх колись лемки…». Бойки тепер живуть на Півдні України. З часом полюбили його своєю степовою любов’ю.

У статті використані дослідження Наталки Кляшторної, нащадка депортованих бойків з Лютовищ, спомини родини Моців, що мешкає в с. Зміївці на Херсонщині, а також уривки з книги Василя Моця «Лодина».

Advertisements