Позначки

,


polska

Автор:  Інна Романюк

Вчора… Його шукають ті, що хочуть відповісти на важливі питання сьогодення; його намагаються забути ті, кому воно залишило біль і страждання, хочуть повторити його ті, кому воно принесло славу й успіх; мріють його змінити ті, що припустились помилки… Усім цим мріям, сподіванням і бажанням немає місця у реальності. Ми не можемо у сьогоденні знайти Вчора, ми не в силі його змінити і не так уже й легко його забути.

Коли я почала писати дослідження про акцію “Вісла”, також хотіла знайти Вчора. Я сподівалася, що зможу оживити ці події на папері, описати переживання жертв цієї страшної операції, їх психологічний стан у час виселення й тугу за рідною домівкою після нього.

Незабаром я зробила для себе висновок: “Історія залишила нам мовчання…” Хоча … [1] У нас є лише зовнішні дані на взірець, що найбільшою антиукраїнською акцією, здійсненою польськими властями, була проведена у квітні-травні 1947 року операція “Вісла”. У ході її українці, що проживали у прикордонних з УРСР районах, були переселені на Захід і Північ Польщі, їхнє майно конфісковане, а на кордоні з Радянською Україною утворено так звану “санітарну зону”. Прикриваючись необхідністю ліквідації на цих територіях формувань УПА… з квітня по серпень було виселено та відправлено на Захід Польщі близько 150 тисяч чоловік… Чимало людей померло від голоду та хвороб, на нових місцях українцям передавалися найгірші, напівзруйновані господарства та земля, яка вже два-три роки лежала перелогом. Це дані з одного із шкільних підручників. І все ж дати, числа, кількість осіб, місце проведення – це лише оболонка справжньої акції “Вісла”. Ви запитаєте: “Що ж тоді є центром цієї операції?” Я скажу: “Її центр – у душах самих переселенців, в їх думках і переживаннях, а які вони, я не знаю. Про це історія мовчить”.

Я шукала Вчора і знайшла Сьогодні…

Мовчить Вчорашній день, не хочуть згадувати переселенці про найболючіше, не хочуть вони ще більш розпалювати полум’я страждань, яке все ще не згасає. За те говорять їх онуки… Вони також відчувають оте Вчора, вони – його безпосередні жертви. Не так вони розуміють його, як їхні дідусі й бабусі, для них воно інакше, можливо, не таке жорстоке, не таке пекуче, але також болісне. Отже спробуємо дізнатися, що для них є Вчора, що є Сьогодні і якого майбутнього вони чекають.

Я переконана, що більшість з Вас вважає, що третьому поколінню українців у Польщі живеться зовсім непогано, а навіть дуже добре. Вони цілком забезпечені матеріально, мають можливість навчатися в українських школах навіть на Заході Польщі, мають змогу відвідувати українську церкву, вони є багатшими від своїх польських ровесників на одну велику багатющу культуру. Проте варто поговорити про душевне багатство Ви скажете: Мелодійна українська пісня, чудовий танок, тонка й прониклива поезія, звичаї, в яких криється дух старовини, розповіді дідуся за вечерею про козаччину, наша мова – ось в чому їхнє багатство. Так, це багатство, а чи справді воно їхнє? Це багатство нашої культури, а вони мають лише вершки з могутньої духовної скарбниці. І вони це розуміють: “Як дійти до того, щоб українство не було імпровізацією?”, – запитує Іванна Сорочак [2:51]. А ось що говорить Катерина Оксана Піпка: “А тепер українці на Західних Землях та їх нібито справжнє українство – це лише жалюгідна маска, щось подібне до сьогоднішнього християнства – маска, сьогоднішнє українство на Західних Землях – це наче віра без Бога… А інтелектуальні вигадки в порівнянні з Сяном відразу втрачають сенс!!! Бо віру треба чути, а не лише порожньо вірити” [2:78-79]. Я думаю, що їх можна порівняти з дитиною, яка хоче навчитися читати не знаючи букв. У них є культура, мова, та не має в них основного – землі. Навіть, якщо вони на пам’ять знатимуть весь “Кобзар” Шевченка, це не замінить їм єдиної миті на березі Дніпра чи кілька кроків по карпатських стежинах. А наш Кобзар писав: “Нема на світі України, немає другого Дніпра”, – ось до чого зводиться їхнє духовне багатство.

Легше перемишлянам… Вони не шукають своє українство в підручнику історії, у них є земля. Незважаючи на те, що ця земля давно не належить Україні, в неї зберігся її безсмертний дух. Так думає Орест З’єйло: “Ось чим є для мене Перемишль – місце, звідки пливе вся моя сила. Землі не можна відректися, хоч на перший погляд може здаватися, що це можливе. Хтось скаже: це тільки матерія… А я кажу: ні, це від нас залежить, чи зуміємо сприйняти її правдиво. Хтось скаже: людина має право вибору. А я скажу йому: так, але чи вона не хоче жити там, де Мати? чи вона схоче жити деінде? Так, захоче, але лише тоді, як забуде, що Мати-Земля – лиш одна…” [2:29-32]

Чудово змальовує український дух ще один перемишлянин Павло Крупа: “Коли мандрую вулицями мого міста, чую на собі божественний дощ, який є ознакою перебування в цьому місті моїх прадавніх богів, якоїсь сили. Безперечно, щось у людину входить, коли переходить біля василіянської церкви, чи коли мандрує по полях і лісах Перемищини. Чути історію, чути запах минулого… Це мій відкритий простір життя…” [2:34].

І все ж життя в Перемишлі не є таким простим, як здається на перший погляд. Ігор Мричко розповідає, що його життя йшло в дуже неприхильних обставинах: “Коли люди в Перемишлі говорили про українця, то завжди як про бандита, різуна, людину нижчої категорії” [2:35]. Жаліє хлопець, що тепер ця територія належить Польщі та водночас радіє, що він має змогу жити на землях своїх дідів. Хоча вже нема тих вишневих садів і майже нічого не залишилося з-перед 47 року, та є найважливіше – земля і ми на тій землі [2:36]. На мою думку, тут немає що заперечувати, але і додавати нічого не потрібно.

Значно важче будувати своє українство мешканцям Західних Земель. Часто чують вони зауваження Перемишля з цього приводу: “Чи … ви, ваші церкви, ліцеї, ваша мова, спів і ваші діти не будуть на Західних Землях позбавлені змісту?… Чи все маєте, чи рідні землі не є в силі нічого вам дати? [2:32]. Не варто думати, що перемишляни осуджують своїх ровесників з Західних Земель. Ні, зовсім навпаки, воли лише намагаються допомогти своїм друзям віднайти оте справжнє, не вивчене з книг, а почерпнуте з землі українство. Хіба можна звинуватити людину за те, що вона народилась не там, де повинна була. Ось що говорить перемишлянин Ігор Сидор: “Я думаю, що якби народився на Заході, то думав би так само, як тамтешні люди, мої ровесники. Мого покоління на Західних Землях трагедія виселення безпосередньо не торкнулася, вони безпосередньо не зазнали кривди. На чужині тамтешня молодь народилася, виховалася й там пустила коріння” [2:81]. — Отож маємо те, що маємо: у молоді на Західних Землях немає рідної землі, своє українство вони повинні шукати в серці. Тож спробуємо дізнатися, чи легко бути українцем далеко за межами Батьківщини. Анна Курдила говорить: “Факт, що живу на Західних Землях не обмежує мого національного почуття. Не знаю, чи легше було б бути українцем на рідних землях дідів. Може… Хоч думаю, що це не залежить аж в так великій мірі від місця проживання, більше від духовних потреб людини. Це вона вирішує, ким хоче бути і на це немає впливу географічне положення її хати” [2:8]. Ось думка Анни Вапляк: „Живучи на Західних Землях, не нарікаю на брак чого-небудь… Ніхто й ніщо не обмежує мене в тому, щоб на Західних Землях почуватися українкою. Чи це наша вина, що ми тут, а не на Рідних Землях, наприклад у Перемишлі? Ми тут знайшлися, а навіть закорінилися не з вибору, а через трагічні історичні обставини. Ми є жертвами акції “Вісла” й ніщо цього не змінить… Я впевнена щодо моєї національної свідомості. Українка, що живе на Західних Землях не є гіршою від українки зі Східних Земель” [2:42-43]. Чому молодь не вважає за потрібне повернутися на Рідні Землі, пояснює нам Олександра Юрчишин: “На жаль, історія склалась так, що не живемо на землях наших предків. Проте земля це не все наше багатство. Українська культура і традиція – це невичерпний скарб… Українство це не лише зовнішній прояв проживання на даній території, це інтимна, внутрішня справа окремої людини… Зрештою, повинні ми задуматися, чи сьогодні Схід це для нас насправді оця “обітована земля”?… А перш за все, яка є запорука на те, що проживання на південних землях заґарантує нам справжнє українство?” [2:15]. Тут бачимо цілком сформовану думку. Чи зможемо ми заперечувати її? Чи зможуть сказати щось проти перемишляни, які не відчули так гірко, що означає бути своїм серед чужих і чужим серед своїх?

Напевне, жоден з українців, що мають змогу жити в Україні, не думає так часто про Батьківщину, як ці молоді люди. Ось що зауважив Ігор Сидор: “Молоді українці різняться між собою за місцем проживання, за середовищами, але ж є різниці також у самих середовищах. На прикладі Перемишля можу про молодих свідомих українців сказати, що одні інтересуються своїм, але є також байдужі до свого національного походження. Одні інтересуються історією й культурою, хочуть завжди бути українцями. Другим більше подобається польське товариство… Не знаю докладно, як виглядає щодо цього справа з молоддю на чужині, але додумуюся, що, певно, мають такі самі проблеми й поділи” [2:80-81]. Тут він стовідсотково — правий, бо кожна людина сама вирішує ким їй бути. Адже в Україні теж є така проблема, можливо, навіть гостріше поставлена, ніж у Польщі. І тих “інших” значно більше, ніж “перших”.

Отже, вони живуть, розвивають своє українство на Західних Землях і не думають про повернення на Рідні Землі. Та чи всі? Ні, не можуть же всі думати однаково. Є й такі, для яких повернення на землі дідів є основною метою в житті. Серед них і мешканець Білого Бору Степан Масник: “Бути в себе – це мрія кожного з нас… Але, на жаль, Бог інакше захотів мене послати в життя, я тут, де живу, на півночі, на заході Польщі не почуваюся тутешнім. Моя тотожність – українець… Нелегко бути собою, коли довкола інша мова, культура, традиція. Важко віднайти хоч кусочок з довкілля, щоб сказати: тут моя хата”. [1] Діаспора – це чужина, ніколи не буду вважати цих земель рідними. Мріє знайти своє місце на землі це Аліція Маслей: “Я б дуже хотіла жити колись там, де народились мої діди… мрію, щоб у кінці заспокоїти прагнення приналежности до землі, віднайти на ній своє місце. Почуватись потрібною, а не лише п’ятим колесом у возі…” [2:24]

Щиро прив’язаною до землі є і Катерина Ганас: “Я почуваюсь сиротою без матері-землі та її життєдайного тепла… Я молюсь, щоб вона прийняла мене, як свою загублену дитину, простила гріхи, помножила та скріпила почуття” [2:20].

Отже, я шукала Вчора, шукала загублений півстоліття тому світ, а знайшла реальне й, на жаль, не дуже солодке Сьогодення. Воно живе, спілкується українською, відвідує українські школи, переживає труднощі й святкує маленькі перемоги… Воно не забуває про Вчорашній день. Вчора живе у Сьогоденні, хоча можливо я й помиляюся, можливо, це не те справжнє реальне Учора, а лише його дзеркальне відображення. Та все ж воно живе у них, ці діти несуть в собі відбиток історії. Ці діти –опосередковані акцією “Вісла”.

Література:

1. Депортовані чи репресовані? Збірник документів, статей і спогадів присвячених трагічній даті в історії України – 50-річчю примусового виселення українців… – Івано-Франківськ. – 1994. – 120 с.
2. Українська Молодь у Польщі: Пошуки Місця для Національної Тотожності Збірник доповідей і матеріалів молодіжної конференції. Перемишль, 6 листопада 1999 року. – Перемишль. – 2000. – 92 с.
3. У пошуках правди про акцію „Вісла ” Збірник доповідей і матеріалів конференції, присвяченої акції „Вісла”. Упорядник Михайло Козак. – Перемишль: ОУП, 1998. – 192 с.: св.

Advertisements