Позначки

, ,


Мирослав Іваник

Довгий час вважалося, що Акція «Вісла» була останньою великою депортацією українців з Закерзоння, яка — після ранішої депортації українців з цих земель до Совєтського Союзу — завершила процес етнічного чищення Закерзоння з українського населення. Щойно останніми роками поволі починає пробиватися до громадської свідомости інформація про іншу велику депортацію, яка випала на долю українського Закерзоння, а саме про виселення у 1951 році понад 32 тисяч бойків на схід і південь України. Саме ця депортація завдала остаточного удару по суцільному українському етнічному масивові на західніх окраїнах українських земель, відкинувши його на схід протягом 10 воєнних і післявоєнних років дальше, ніж природним міґраційним процесам не вдалося досягти за попередні тисячу років. Між роками 1940-1951 населення Закерзоння піддано кільком хвилям депортацій. Першою хвилею були депортації, пов’язані з встановленням нових кордонів. Нові окупанти українських земель виселили з прикордонних смуг вздовж Сяну і Бугу та Карпат до кількадесяти тисяч закерзонців у Галичину, Бессарабію, Поділля та Одещину. До цієї хвилі слід віднести також переселення у 1939 році лемків, яке мало, щоправда, добровільний характер, але насправді було пасткою, коли совєти скористалися малою свідомістю гірського населення і русофільськими тенденціями серед якоїсь частини лемків, щоб заманити їх до СССР. Наступною депортацією було насильницьке переселення частини українських мешканців Замостянщини на польські терени в рамках колонізації Замостянщини німцями. Українські поселення мали становити для німецьких колоністів ослон перед атаками польського підпілля. Поляки легко пішли на німецьку провокацію і всю гостроту своїх атак спрямували на безборонних українських поселенців, яких німецькі окупанти поселили там, не питаючи про їхню згоду. Обидві депортаційні хвилі характерні цим, що — хоч принесли вони депортованим великі страждання і смерть — значна їх частина змогла повернутися в рідні сторони, а навіть в свої оселі, коли змінилися обставини, в наслідок яких їх депортовано. В найгіршому становищі опинилися лемки, які після початку німецько-совєтської війни почали масово повертатися в свої Бескиди, але їхні господарства були вже в розпорядженні влад Генеральної губернії в наслідок того, що лемки зреклися їх добровільно перед своїм виїздом до СССР. Черговими депортаціями з Закерзоння були депортації остаточні, які вже не мали поворотців. Найбільша така депортація відбулася в роках 1945-1946, коли виселено до СССР майже півмільйона українців Закерзоння. Тільки мала частина з них покинула свій край добровільно. Основну масу виселенців становили люди, яких змусив покинути рідні землі терор польського підпілля, а потім реґулярної польської армії. Рік пізніше ця армія силою 6 дивізій і з допомогою інших збройних формувань польської держави провела депортаційно-пацифікаційну операцію «Вісла». Загалом у ході Акції «Вісла» депортовано з етнічної української території на понімецькі землі Польщі біля 150 тис. українців. Тоді також виселено частину населення західньої Бойківщини. Інша, більша, частина західніх бойків, знаходилася тоді по совєтському боці кордону. До 1951 року кордон між Польщею і Совєтською Україною у його південній частині доходив прямою лінією аж до Сяну на висоті села Терка, щоб далі повернути на південний схід по річці Сян, майже до його витоків. 15 лютого 1951 р. між Совєтським Союзом і Польщею був підписаний договір про обмін ділянками державних територій. Польща передавала совєтам частину Закерзоння навколо таких місцевостей, як Кристинопіль (тепер Червоноград), Угнів та Белз у водостоку річок Буг, Солокія і Гучва, натомість совєти полякам дарували увесь Устрикодолішній район і частину Хирівського та Стрілківського районів Дрогобицької области. Віддавані Польщі землі представляли собою трикутник, одне рамено якого йшло вздовж Сяну від його витоків до сьогоднішнього Солинського водосховища, а друге рамено проходило дещо північніше Устрик-Долішніх. Це була територія площею в 500 кв. км, яку заселяли суцільною масою бойки, які жили там у більше, ніж 40 селах. Загалом число населення цієї території становило дещо понад 30 тис. Територіяльно цей «обмін» був еквівалентний і обидві ділянки мали по 480 кв. км. Натомість велика була різниця в кількості населення, яку ця операція зачіпала — до Польщі переселювалося 14 тис. поляків, а до Української ССР — 32 тис. українців (за іншими даними — навіть 51 тис.). Хоч цей «обмін» землями за причину мав насамперед економічний фактор, то високу ціну цих торгів на верхах знову платило українське населення Закерзоння. Коли попередні виселення на Закерзонні мали в основі політичний або мілітарний характер, тоді причина виселення 1951 року була економічна. Відкриті великі поклади високоякісного вугілля в околиці Кристинополя, а також потреба у залізничній колії між Равою-Руською і Ковелем спонукали совєтів примусити Варшаву віддати назад частину Закерзоння, яку Москва щойно відступила полякам у 1945 р. Узамін віддано Польщі велику частину західньої Бойківщини, де були свердловини нафти та земного газу. Однак видобуття їх було невелике — до 100 тонн нафти у день. Цей економічно-транспортний торг відбувся коштом кількадесяти тисяч українців і кільканадцяти тисяч поляків. Переселення мало примусовий і поголовний характер, внаслідок чого з Бойківщини виселено до СССР усе населення, що проживало на території, яка відходила до Польщі. Щоправда, перед виселенням совєти пробували вести деяку роз’яснювальну роботу, але мала вона звичний совєтам формальний, пропаґандивно-аґітаційний характер. Роз’яснювальна робота велася більше для звітности, вели її часто п’яні лектори, які показували населенню пропаґандивну кінопродукцію совєтського виробництва. На той час населення того краю було вже повністю сколективізоване у кільканадцяти колгоспах. Наприклад, великі, з-понад 1,000 душ населення, села Рівня та Устіянова творили колгосп ім. Ворошилова, село Чорна — колгосп ім. Сталіна, село Ліскувате — колгосп «Совєтскій погранічнік». Нужденне колгоспне життя ще погіршувало незадовільне постачання продуктів і товарів. Наприклад, у селах Двірничок і Хміль протягом двох весняних місяців не було солі, сірників і нафти, а в селі Хревть протягом 6 зимових місяців не продавали нафта. Однак навіть при такому житті, населення поставилося до перспективи покидати рідні землі насторожено, а то й зовсім вороже. Стривожені аґітатори доносили вищим інстанціям висловлювання селян. В селі Літовищі одна жінка заявила: «У східніх областях люди пухнуть від голоду. Ріжте мене, убивайте, а я туди не поїду. Краще загину тут»; у селі Чорне господар на зборах сказав: «За німців я мав коня, орав і сіяв. Совєтська влада усе це у мене забрала, а тепер хоче забрати мою хату, корову, а мене з сім’єю вислати туди, де мало людей, щоб я на когось працював. Їхати в Сталінську область я не збираюся, а коли візьмете мене силою, тоді візьмете лише мій труп». Ще радикальніше проти виселення висловився господар в селі Соколова Воля, який коротко заявив, що тому, хто прийде його виселяти, він відрубає сокирою голову, а сам повіситься. Не дивлячись на опір населення виселенню, між березнем і жовтнем 1951 року гірське населення бойків переселено у зовсім чужий для нього ляндшафт степової України. В Одеську область переселено 10,283 особи, в Херсонську — 5,059, в Донецьку (тоді — Сталінську) — 10,037 осіб, у Миколаївську — понад 6 тис. осіб. Переселенці могли забрати з собою усе рухоме майно, натомість за залишені будинки (понад 6 тис.) їм обіцяли збудувати хати на нових поселеннях. Задля цього задовго до переселення велося рабункове вирубування лісів, в результаті якого вислано з Бойківщини до СССР 114.6 тис. куб. метрів дерева. Однак на місцях селяни застали недобудовані коробки без вікон і дверей, які треба було опалювати зимою соломою. Крім цього, залишені добрі будинки, збудовані ґаздами на роки, оцінено на 2-3 тис. рублів, тоді як за будь-як склеєні хатки у степах держава вимагала від переселенців сплати по 10-12 тис. рублів. Людям нав’язано високі кредити, які вони мусили сплачувати протягом наступних 15-20 років з мізерної колгоспної платні. Доля бойків на нових поселеннях дуже подібна до долі інших переселенців. Потрапили вони у місця зовсім не підготовлені на їхнє прибуття, з недбалим або байдужим ставленням до їхніх потреб тамтешньої влади. Місцеве населення поставилося до них неприхильно, а часто й вороже (до наших днів залишилася там приказка «Запорожець» не машина, переселенець — не людина»). Між місцевим населенням і переселенцями була величезна різниця у менталітеті, звичаях, людських взаємовідносинах, традиціях побуту, релігії та етиці праці. Мовні різниці це відчуження тільки поглиблювали. Надзвичайно болюче було також вростання гірських бойків у нові ляндшафтні й кліматичні умови. Безлісні рівнини степової України з її спекотним кліматом були так діяметрально різні від умов, до яких вони звикли в українських Карпатах, що приживання на нових місцях було травматичне і для людей, і для тварин, які переселенці привезли з собою. Серед людей ширилися маляричні хвороби, а худоба сліпла від яскравого сонця. Усе назване вище було причиною, що частина переселенців зробила спроби повернення, або принаймні переїзду на місця, ближчі до їхньої малої батьківщини, але пощастило досягти цього тільки нечисленним. До того, як підписати офіційний акт передачі цих земель полякам, усю територію докладно перешукав батальйон військ державної безпеки силою 800 солдатів. Вони мали сутички з боївкою провідника «Пропава», знайшли ряд бункерів і багато протисовєтської літератури. Це доказ того, що ще восени 1951 року на західній Бойківщині повстанський рух не був повністю спацифікований. Виселення бойків у 1951 році мало усі ознаки депортацій, ведених тоталітарними режимами. Воно було примусове, поголовне, здоміноване інтересом держави, а без врахування людського фактора. Відбулося воно величезним коштом населення, знищило багатовікові людські спільноти та неповторний культурний краєвид на західніх окраїнах українського етносу. Виселення бойків у 1951 році було останньою великою депортацією українців з Закерзоння. Однак між депортацією під час Акції «Вісла» і депортацією бойків було кілька менших операцій виселення українців з цих земель. Хоч військову оперативну групу «Вісла» було офіційно розформовано 31 липня 1947 року, то вже 22 вересня цього ж року в Люблинському воєводстві розпочато новий етап Акції «В». Охопила вона повіти Володавський, Білопідляський, Грубешівський і Томашівський, з яких плянувалося виселити 3,916 українських родин, тобто 12-16 тис. осіб. Депортованих мали розселити по селах Ольштинського і Щецінського воєводства, а в дальшій черзі — по Зеленогірщині. Між 15 і 31 вересня 1947 року запляновано також виселення всього українського населення з теренів, де ніколи не було зорганізованого визвольного руху, а які навпаки, вирізнялися високою льояльністю до польської держави, з порівняльно великою кількістю солдатів і офіцерів у польському війську та міліції. Були це повіти Краснийстав, Білгорай і Замостя. В інструкції Державної Комісії Безпеки з 4 серпня 1947 р. говорилося, що «У принципі всі українські сім’ї з території цих повітів, незважаючи на міру їх льояльности та партійну приналежність, повинні бути виселені». Виселення мало відбутися між 15 і 31 вересня 1947 р. Про це виселення відомо відносно мало, бо більшість виселенців попала до Сілезії, тобто в інші райони, куди виселено основну масу українців з Акції «Вісла». Іншою великою групою українців Закерзоння, яка попала на північні та західні землі Польщі, було майже 4 тис. в’язнів концтабору Явожно, яких після звільнення з табору обов’язково відсилано на нові місця поселення. Протягом наступних 5 років після Акції «Вісла» відбувалися виселення з Закерзоння поодиноких сімей. Були це сім’ї залізнодорожників, робітників нафтовидобувного промислу, лісників тощо — тобто цих спеціялістів, яких тимчасово збережено під час Акції «Вісла» для потреб народнього господарства, а коли підготовлено для них польських замінників, їх депортовано. Депортовано також сім’ї тих, яких розконспірували групи польської державної безпеки, які видавали себе за відділи УПА. Останнім відомим актом депортації українців Закерзоння, який відкликався в офіційній міністеріяльній кореспонденції до Акції «Вісла», було виселення у 1950 році 32 лемківських родин з околиць Новоторзького повіту. Було це разом 103 особи з сіл Біла і Чорна Вода, Шляхтова і Явірок, яких у 40 товарних вагонах виселено між 14 і 22 квітня 1950 р. до Щецінського воєводства. Як випливає з вищесказаного, депортації українців Закерзоння після офіційного розпуску оперативної групи «Вісла» мали різнорідний характер — від виселення поодиноких сімей до широкомаштабних операцій виселення кількадесяти тисяч людей. Охопили вони загалом біля 50 тис. українців, тобто мали масовий характер. Усі виселення після Акції «Вісла» не мають ніякого зв’язку з діяльністю українського підпілля, бо проводилися вони або після того, як на цих землях це підпілля перестало існувати, або його ніколи там не було. Вони вкотре засвідчують, що — всупереч усьому пропаґандивному тлумаченню причин Акції «Вісла» — її справжньою метою було очищення українських етнічних земель Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини і Бойківщини з українського населення. Після того Закерзоння перестало бути живою — хоч закордонною — частиною українського материка, а перетворилося в категорію історичну.

Джерело: http://www.homin.ca/news_view.php?category=history&news=1435&lang=ua

Advertisements