Роман Кабачій

ІНТЕРЕС до проблеми обміну населенням між Україною та Польщею, що відбувся по II світовій війні, зростає в Україні дедалі більше, тією мірою, якою у Польщі цей інтерес поступово згасає. Зрозуміло, що кожну зі сторін цікавила доля “своїх”: Україну – українців Закерзоння, тобто земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, а Польщу – так званих “кресов’яків” – поляків із Західної України та Білорусі.

У Польщі питання втрати малої батьківщини було невіддільно пов’язане з державницьким інтересом щодо “кресових територій”, ролі Львова, Вільнюса в польській історії, тому тут ніколи про це не забували, і тільки тепер, із поступовим формуванням позитивного образу України та Литви поляки починають по-іншому дивитися на проблему депортації з Кресів.

А в совєцькій Україні пропозиції на вищому рівні про приєднання Перемишля й Холма закінчилися після того, як Москва відмовила в цьому питанні Нікіті Хрущову як керівникові УССР. До того ж, на тлі великої перемоги згадувати про якісь насильницькі переселення не випадало. Тому свій внесок у справу розголосу могли зробити самі переселенці та їхні нащадки. Однак і тут польські переселенці були в авангарді. Серед об’єктивних причин цього – більша чисельність кресов’яків та їхнє компактне проживання на понімецьких “зємях одзисканих”, кількох воєводствах уздовж німецького й чеського кордонів.

Тільки з Західної України було депортовано 789 тисяч поляків, зі Східної – 37 тисяч, а всього в СССР “назбирали” понад 1,5 мільйона осіб польської національності (в тому числі й тих, кого депортували до Казахстану й Сибіру в 1939-1940 роках). Вони беруть активну участь у громадському житті Польщі, стабільно випускають періодичні видання, які не дають польському суспільству забути про кривди, що їх заподіяли совєти й українські націоналісти.

Українців із Закерзоння було набагато менше: 482 тисячі осіб. Більшість із них розселили у 17 (!) областях України, проте особиста воля до спільного проживання, всупереч усім скрутам подвійного переїзду, спонукала багатьох українців із-за Бугу самостійно перебратися з місць розселення на півдні та сході України ближче до історичної батьківщини, до кордону. Тому в Україні змогли утворитися більш-менш сталі громади холмщаків на Волині, лемків на Тернопільщині, надсянців на Львівщині й Івано-Франківщині, – проте їхні товариства змогли розпочати дієве громадське життя лише після відновлення української державності.

Не торкаючись тут того, як висвітлено повоєнні переселення в науковій літературі, я спробую з’ясувати, як цю тему відображено в публіцистиці, яка більше впливає на формування громадської думки. У Польщі всі без винятку україномовні газети й часописи активно долучаються до віддзеркалення цих подій та їхніх наслідків, в Україні такі повідомлення публікують загалом регіональні часописи в Західній Україні та кілька київських видань: “Політика і культура”, “Україна молода”, “Дзеркало тижня”.

Варто відразу зазначити, що в українській публіцистиці обмін населенням часто (помилково“Газета”) ототожнюють із акцією “Вісла”. Приміром, провідна діячка товариства “Холмщина” Ніна Романюк, описуючи відкриття в Луцьку пам’ятника жертвам депортації, зазначає, що на церемонії зібралися “холмщаки, а також нащадки всіх українців, яких у далекому 1944-му внаслідок сумнозвісної операції “Вісла” позбавили історичної батьківщини за Бугом” (“Україна молода”, 2002, 29 березня).

Інший приклад: херсонська журналістка Тетяна Скороход у статті “Голос далеких дзвонів”, торкаючись теми депортації бойків у 1951 році з частини території Дрогобицької області, переданої Польщі, зазначає, що “тоді діти не могли знати, що відбувається. Не знали подробиць плану “Вісла” й дорослі…” (“Новий день”, 2001, 1 лютого). Газета “Старий Замок” з Ужгорода друкує один зі спогадів, певно, тієї самої події: “У 1949 (! – Р.К.) році під час операції “Вісла” тамтешніх українців повиселяли з насиджених місць. Лубнянські старожили згадують, як їхнім селом, плачучи, з худобою та возами йшли мешканці села Волосатий, яких переселили на Стрийщину”.

Не менш фантастично оповідають про переселення в Україну й електронні ЗМІ та офіційні інтернет-сторінки. Державний архів Львівської області повідомляє на своєму сайті, що в 1998 році “були отримані документи по операції “Вісла” (примусове переселення з Польщі на Україну) – від Міністерства праці України”. Некомпетентність державних службовців у цьому питанні не була б такою дивною на українсько-російському пограниччі у Луганську, але за 90 кілометрів від польського кордону, до того ж, враховуючи претензії Львова на самостійне вирішення деяких ментальних проблем у польсько-українському діалозі, неприпустима!

На веб-сторінці фонду “Європа ХХІ”, присвяченій етнічному складові населення України, подибуємо твердження: “Відомо, що внаслідок операції “Вісла” (1945-46 рр.) близько 50 тисяч (за деякими оцінками – до 100 тисяч) лемків та бойків переселили з території Польщі в УРСР”. Товариство “Демократична Славутчина” з Хмельницької області, певно, прагнучи приписати тоталітаризмові якнайбільшу кількість гріхів, згадує й такий, як “сумнозвісна операція “Вісла” 1947 року з примусовим переселенням українців із Польщі до України”.

“Політичний компас виборця 2002” від Народного руху пропонує зажадати від президента України “створити необхідні умови для повернення на рідні землі українців, депортованих під час акції “Вісла” 1947 року”. Тут зауважуємо підміну якщо не дати акції, то її сутності: Леонід Кучма, навіть за всього свого бажання, не зміг би забезпечити гідний розвиток, окрім власної держави, ще й чотирьох воєводств на сході Польщі, аби українці, що мешкають тепер у багатшій “Польщі А”, згодилися повернутися, за висловом одного юнака зі Щецина, “сидіти в кущах”. (У середовищі українців Польщі задекларовано програму “Повернення”, однак ставлення до неї переважно скептичне.)

Перелічені хибування мають досить просте пояснення: про акцію “Вісла” в Україні знають більше, зважаючи, по-перше, на виразну назву операції (переселення втричі більших масштабів особливої назви не отримало); по-друге, набагато легше говорити про злочин іншої держави, аніж щось закидати власній.

Договір від 9 вересня 1944 року про взаємне переселення людності підписав у Любліні від України Нікіта Хрущов, а від прокомуністичного Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський. “Евакуацію” провадили відповідно до домовленості, а надалі і з московською угодою від 6 червня 1945 року, за мовчазної згоди уповноважених з України у південно-східних повітах Польщі. Більшість із них, до речі, були українцями зі Східної України.

Якщо говорити про сам зміст публіцистичних матеріалів, то їх можна умовно поділити на два великі блоки. До першого зарахуємо передовсім статті про історію акції: причини, перебіг та адаптація переселенців у нових умовах. До другого – статті про сучасне становище українців із Польщі та їхніх нащадків, про культурну спадщину та її розвиток.

Наприклад, про різні методи “заохочування” українців до виїзду в УССР пише у своїй статті український історик із Польщі Роман Дрозд (варшавське “Наше слово”, 2002, ч. 50). Автор згадує про зустріч представників української громадськості Закерзоння з представниками уряду УССР, на якій було чітко заявлено: “Місце українця на Україні!”

Одним із перших про подальшу долю депортованих лемків в Україні розповів на шпальтах “Голосу України” Юрій Нестеряк (1991, ч. 14). Його динамічна, насичена цитатами стаття одразу вводить читача у світ людей, які втратили батьківщину, котрим десь у донецькому степу згубився старий дзвін із рідних Бескидів, а з ним ціла культура, цілий світ лемківських уявлень… Про співжиття польських українців у колгоспному середовищі Херсонської області, їхнє матеріальне та духовне становище розповів я у матеріалі “Комплексна асиміляція” (“Наше слово”, 2003, ч. 4).

На основі спогадів про переселення в Україну написали статтю “Лемківська трагедія” Галина Щерба й Ліліана Яремкевич, з якої можна дізнатися про результати соціологічних опитувань, що їх провело товариство “Меморіал” серед депортованих лемків. Близько 73% опитаних відчуває тугу за рідним краєм (“Трибуна”, 1991, ч. 10).

Низку історико-біографічних портретів переселенців із Лемківщини та Західної Бойківщини подає голова Асоціації бойків України журналістка з Києва Наталка Кляшторна. Її статті “Недоспівана пісня з Тихані” (“Наше слово”, 2002, ч. 9-10), “Без провини винні” (“Політика та культура”, 2001, ч. 26), “Залізний хрест” (“Україна молода”, 14.11.01) ґрунтуються на сучасному фактажі, що Наталка збирає під час експедицій Донеччиною, Миколаївщиною, Херсонщиною і “польськими” й “українськими” Лемківськими та Бойківськими Ватрами.

Другий блок стосується політичних моментів, а найперше – визнання переселенців із Польщі як осіб репресованих. Ці публікації рясніють запитаннями, на які поки що немає відповіді: “Чи можуть українці вимагати компенсацій від польського уряду?” (Петро Тима), “Хто сказав, що правда не має національності?” (Наталка Кляшторна), “Дзвони Лемківщини – чи дослухається до них влада України й Польщі?” (Михайло Мигаль). Чимало місця на сторінках газет і журналів надано згадкам про зібрання товариств переселенців, вечори пам’яті тощо. Наразі ці публікації сприяли скеруванню до Верховної Ради України проекту закону про надання статусу депортованих українцям із Польщі та відшкодування їм моральних і матеріальних збитків за рахунок української держави.

Про культурну спадщину Надбужанщини, Надсяння й Бескидів та її збереження часто пишуть “Наше слово”, “Політика і культура”, Tygodnik Powszechny, Polityka, Wprost: церкви на згарищах колишніх сіл, зрівняні з землею цвинтарі, вимоги перепоховати воїнів УПА в гідних християнина місцях, – власне, така проблематика публікацій. Не рідко “проблемою номер один” є невизначеність української держави: чи справді УПА – це армія, а не бандити? Чи є напіврозвалені або перероблені на костели церкви спадщиною тільки польської держави, чи, може, ще й народу України? Кому більше потрібна земля побіля занехаяних цвинтарів – польським фермерам чи нащадкам переселенців (деякі з них уже свято переконані: якщо “бабця з Польщі”, то вони – правдиві католики-поляки)? Українці, переселені з рідних земель, дуже повільно залучаються в ці процеси, долаючи перепони кордонів та ідеологічних стереотипів.

Значну частину друкованого в пресі матеріалу становлять спогади самих переселенців. Перед ведуть україномовні видання Польщі: “Наше слово”, “Вісник Закерзоння” з Перемишля, видання лемків “Загорода” тощо.

Міфи Лемківщини й Холмщини – основні конкуренти в боротьбі за спадок “найбільше потерпілих” від депортації. Лемки вважають, що їх виселили за “упівські гріхи українців”. Холмщаки натомість згадують політику пацифікації та нищення православ’я на їхніх теренах за Другої Речі Посполитої у 1933-1938 роках. Поки що в загальноукраїнському масштабі лемки перемагають в інформаційній війні: однією з останніх акцій Всеукраїнського товариства “Лемківщина” є клопотання дати назву “Лемківська” станції київського метрополітену. Хто такі холмщаки, знають більш-менш непогано хіба що у Волинській та Рівенській областях.

Незважаючи на незворотній хід історії та неможливість повернутися на малу батьківщину, автори публікацій про переселення українців із території Польщі в Україну в 1944-1946 та 1951 роках мають чітку мету – сприяти встановленню історичної правди, пошануванню культурної спадщини українців Закерзоння та визнати їх потерпілими від тоталітаризму.

Роман Кабачій – історик, аспірант Європейського колегіуму українських і польських університетів, мешкає у Любліні

Публікується із скороченнями

Джерело: http://www.ukraine-poland.com

Advertisements