ФОТО автора
Джерело: http://www.ut.net.ua
Село Зміївка, знане в Україні як шведсько-німецьке, насправді розмовляє ще й гірською говіркою

Кабачій Роман

Південне сонце й тихе плесо Дніпра, барикади херсонських помідорів, винограду, кавунів, риби всіляких ґатунків… І це все під соусом легенд про зміївських гадюк, про «старошведське» життя й про пригоди гірських бойків у степах України. Й ви вже розпитуєте, де ж та Зміївка, в біса, розташована й чи процвітає там зелений туризм?
Село стоїть на видноті: на високому півострові над Каховським водосховищем. Його видно з усіх закутків рукотворного моря, тож шанси підробляти на пейзажах у селян є непогані.
«Мала Європа» – так ще називають Зміївку, первісна назва якої – село Старошведське. Більшість людей щось чули про неї завдяки минулорічному візиту до села короля Швеції Карла XVI Густава. Він відвідував нащадків колоністів, однак більшу частину німців і шведів, котрі проживали в таврійських степах із XVIII сторіччя, під час Другої світової звідси депортували як фольксдойчів до Казахстану. Назад у Зміївку повернулись окремі родини. Натомість сьогоднішні зміївчани – теж переселенці, переважно з Бойківщини. Це одне з найбільших на Херсонщині сіл є заповідником, чи, якщо хочете – резервацією тієї полікультурності, яка існувала на Півдні України протягом сторіч.
Королівським шляхом
Активіст місцевої «Просвіти», вчитель фізкультури, а за сумісництвом краєзнавець Микола Куривчак вказує на шматок поораної землі неподалік від крамниці у Вербівці – одній зі зміївських дільниць. За задумом, тут має постати майбутній музей депортації [див. довідку], експонати до якого поки що лежать у місцевому будинку культури. Допомагати південним бойкам із цією
ініціативою будуть побратими з галицьких громадських товариств «Устрики» та «Бойківщина», котрі вже мають подібні музеї.
Хоча дах місцевого клубу протікає, про свій персональний добробут зміївчани не забувають: вирощують щорічно по два врожаї картоплі, цибулі та іншої городини, яку вивозять на Криворіжжя й “навіть” до Києва. Дехто працює у великих фермерів, один із яких узявся відроджувати знищені в горбачовські часи виноградники. «Хай як бідкаються, – оповідає шурин Куривчака пан Роман Моцьо, – а через кожен дім мають власну машину, бо ж і їздити тепер можна: до візиту шведського короля збудували нормальну дорогу. Взагалі, лінивим бути в селі – гріх». Окрім нової шосейки, варто відзначити зміївську ідеальну чистоту: побілені хатки на тлі синього Дніпра й виметені вулиці з клумбами попід парканами.
Зараз у Зміївці три храми. Одна церква греко-католицька – її звели депортовані жителі трьох західнобойківських сіл, котрі нині на території Польщі: Нанова (неіснуюче), Лодина й Береги Долішні. Інша церква – Київського патріархату – для місцевих «степових» українців та решти переселенців із Карпат. І, врешті, для автохтонної людності, тепер найменш представленої (до 60 осіб німців та кільканадцяти шведів), функціонує євангельсько-лютеранська кірха.
З білого каменю
Уніатська парафія в Зміївці – найчисленніша в області. Якось на 30-річний ювілей місцевого пароха отця Степана Макара приїхала Людмила Полегенко, начальник відділу культури райадміністрації. Зайшла до каплиці на службу. «То вона була в шоці, коли почула, що в нас увесь храм співає, а не лише хор, – розповідає Роман Моцьо. – Ходила церквою, як у кіно». Хор перебуває в умілих руках їмосці, дружини пароха, яка намагається не лише навчати сучасних розспівів, але й зберегти бойківський наспів.
Наразі чинною можна вважати лише невелику каплицю, натомість храм біля неї, вже вкритий бароковими банями, ще будують. У підмурку – кримський білий камінь, трохи вище – легший херсонський ракушняк. Сільрада виділила церкві громадську землю, й виручка від урожаю йде на будівництво. Вишуканий іконостас у каплиці подарували співвіряни з-під Бродів, з ними місцева громада підтримує сталі стосунки.
Сам отець Степан, який одночасно очолює херсонський деканат (представництво) Одесько-Кримської єпархії УГКЦ, не без гордості повідомляє, що на Херсонщині зареєстровано 24 парафії, з яких 16 мають свого священика. Отець не любить слова «прихожани», яке часто вживають на Півдні, вважає, «прихожанин» – це той, що «прийшов-відійшов». Справжніх парафіян, які живуть із церквою, є 160 родин. Певна річ, доїздять із інших сіл, навіть із Берислава й Нової Каховки.
Греко-католицький парох повернув традицію ходити по селу й освячувати помешкання. Етнічна шведка баба Ліля на Водохрещу виглядає передусім отця Степана, й вона не єдина з автохтонів, чиє серце пригорнулося до «віри бойків». Ще одна традиція, не найкраща, яку священик родом із Тернопілля намагається, навпаки, ліквідувати – це випивка на кладовищі в поминальні дні. Певних речей не толерує, хоч і зрісся з Херсонщиною та полюбив її звичаї: «Я би сказав, що Херсонщина є дуже українська на Півдні України. Це моє бачення, пережиття протягом 12 років. Обласна адміністрація принаймні намагається показувати в історії краю також і цих переселенців».
Те, що громада зберегла свою цілісність, заслуга й тих підпільних за радянського часу священиків, які сюди приїздили з колишньої батьківщини – Дрогобиччини. Служби Божі відправляли по селянських хатах, таких, як у Марії Махник. Нині пані Марія опікується каплицею.
Роман Моцьо, який, окрім традиційних занять сільським господарством, ще й працює завклубом, хвалиться іншим досягненням. Зміївський музичний гурт «Бойківчани» тримає перед у виконанні повстанських пісень по районах області. «Нещодавно мене відділ культури запросив у сусідній райцентр Горностаївку на фестиваль військово-патріотичної пісні, то спитали, чи є в мене якісь «афганські» чи з Великої Вітчизняної? А я поставив умову, що поїду з ансамблем, але будемо співати повстанських пісень. Попросили дозволу з Херсона, а там не те що дали добро – зраділи».
Зміївка – одне з небагатьох населених пунктів на Півдні, де знесли пам’ятник Леніну. Хоч місцеві комуністи й виявляли незадоволення, рятувати ідола Ілліча ніхто не прийшов.
Бандерівці-степовики
Іван Романів ходить до причастя в краватці з тризубом: «Онука вишила», – тішиться. Говорити, що серед переселенців є чимало пов’я­заних із УПА, зайве. Дід Романа Моця загинув у криївці в 1943-му.
У перше по переселенню Різдво 1952 року бойки пішли по селу вертепом, за що деякі – насамперед виконавець ролі січового стрільця – поплатилися засланням до Сибіру. Нині зміївський вертеп знаний далеко поза межами області: в січні гурт із 11-ти чоловіків їздив на фестиваль до Івано-Франківська, де перевершив учасників «зіркового» вертепу в складі Олеся Донія, Богдана Бенюка, Юрія Луценка. А торік їздили до Одеси на переселенський фестиваль «Відлуння бойківського краю».
На Херсонщині, окрім Зміївки, вивезені під час акції 1951 року бойки живуть неподалік: у Дудчанах, Михайлівці, Золотій Балці. «То була комуністична помилка, – розселити нас уздовж Дніпра», – з усмішкою констатує Роман Моцьо. Адже тепер переселенці та їхні нащадки з різних сіл мають змогу безперешкодно спілкуватися та плекати культуру й віру предків, що навряд чи сподобалося б владі, яка їх директивно переселяла.
Слухаючи про проведену зміївчанами минулого року «Бойківську ватру» – поїздку в рідні гори, організовану до 50-річчя депортації, переймаєшся оптимізмом. Хоча, звісно, не всім вдалося тоді з’їздити, зараз це тим паче проблематично через шенгенські візи. 
Колишня вчителька Марія Бандрівська, яка покинула рідне село Береги Долішні у віці восьми років, скаржиться: «Відтоді, як нас переселили, я там у горах не була. Хоч знайомі їздили туристами ще тоді, коли не треба було жодної візи. Мені запам’яталося, як перед виселенням ми востаннє пішли в ліс на ожину. Її стільки було… А тут є морва. Знаєте, що це таке? Це шовковиця! Якби таке щастя усміхнулося нам – поїхати, але не так розкішно ми живемо, щоб на один раз паспорт виробляти…»
Для Романа Моця село Зміївка – батьківщина. В Лодині не довелося побувати, хоч полюбив її з розповідей бабусі: «Люди [після переїзду. – ред.] були зголодовані відсутністю церкви. Коли баба вмерла, то ніхто не мав сумніву, що піде прямою дорогою до Бога, стільки пережила. Війна, це переселення, батько мій все життя сиротою…»

Його батько пан Степан Моцьо посміюється: «А все ж нас навіть гадюки прийняли, – їх тут чимало, висять по вербах десятками. Проте жодного укусу за 50 літ не зафіксовано!»

ДОВІДКА

Бартер територіями

1951 року відповідно до умови про обмін територіями між СРСР та Польською Народною Республікою Україна передала Польщі частину Хирівського та весь Нижньо-Устрицький район Дрогобицької області (існувала в той час). Взамін отримала ділянку навколо міста Христинополь – нині Червоноград. У зв’язку з цим бойківське населення карпатських районів (32 тис. осіб) виселили вглиб країни у трьох напрямках – в околиці Червонограда на місце депортованих поляків, на Донбас та в південні степи. Детальніше з цією депортацією, яку часто плутають із операцією «Вісла», можна ознайомитись у книзі «Акція-1951» Наталії Кляшторної.
Advertisements