11 листопада 2006

Цього року минає 60 літ після завершення масового примусового виселення українців із західних етнічних земель, що тепер у межах Польщі.

За підрахунками Об’єднання товариств депортованих українців, від депортації 1944 – 1951 років загалом постраждали майже 700 тисяч українців. Остання депортація, так звана четверта хвиля, яка відбулася 55 років тому, обірвала тисячолітнє перебування на своїх етнічних землях майже 35 тисяч українців із 48 сіл та містечок західної Бойківщини. Вчинене проти невинних людей насильство пояснювалося як акт колективної відповідальності українців за дії ОУН – УПА. Міф про те, що примусово виселяли лише тих українців, які були в ОУН – УПА чи сприяли “бандерівцям”, або про те, що українці їхали з Польщі добровільно, бо в Польщі жили злиденно, а в Україні живеться заможно, розвіюється, коли вивчити історичні матеріали та послухати спогади ще живих учасників тих подій.

Всіх запідозрюваних в участі або сприянні ОУН – УПА виселяли далеко за межі України, а масова, масштабна депортація українського населення мала на меті викоренити не просто певні категорії людей, а всі без винятку українські й так звані змішані родини. Політичні погляди людей ніхто не брав до уваги. Польщу “очищували” від українців, а УРСР – від поляків.

Після того, як УПА почала боронити українців Закерзоння від виселення, авторитет українського підпілля зріс ще більше. По суті, УПА була єдиною силою, на яку могло розраховувати цивільне населення, зацьковане радянськими військовиками з НКВС і НКДБ.

Твердження про те, що переселення 1951 року не можна вважати насильницьким, бо людям дозволяли взяти з собою майно, та й не було явних ознак застосування сили, також спростовують самі факти виселення. Дійсно, люди заздалегідь були повідомлені про переселення, мали час, щоб виготовити скрині та ящики для транспортування своїх пожитків. На дві або три родини давали один збитий з дощок вагон-телятник. У ньому їхали разом люди і худоба.

Архівні документи та свідчення учасників тих подій однозначно вказують, що люди були позбавлені можливості як залишитися на переданій Республіці Польща території, так і вільно обирати собі місце майбутнього проживання в межах СРСР. Практично всі примусово переселені особи виявили бажання оселитися в Західній Україні, де були звичні для них природні умови і культурне середовище. Та місце їхнього подальшого проживання було визначене планами тих, хто здійснював цю акцію. Тому люди опинилися в чотирьох областях південної України: в 25 селах Донецької обл., 20 селах Одеської, 10 селах Миколаївської та 5 селах Херсонської обл. Переважна більшість без даху над головою, хоч обіцяли ключі від будинків.

Більшості родин довелося поневірятися “по квартирах” або задовольнятися мешканням у коморах, стайнях, а то й у землянках. На вирішення житлового питання йшли роки, хоч компенсації за втрачене майно переселенцям справді виплатили. Якщо компенсацію за хату, збудовану в 1937 році, виплатили 2,5 – 3 тис. карбованців, то за кожну хату на місці нового проживання треба було сплатити 8 – 12 тис. крб.

Із спогадів очевидців: “Нова” хата і слова доброго не була варта. Трухляві колоди, привезені зі старих будинків, розібраних у Люблінському воєводстві (звідки поляків переселяли на звільнені території), склали й оббили дошками і дранкою, а тоді замастили глиною й побілили. В кінці року місцеві колгоспники отримували за свою роботу хоч якусь копійку, а переселенці не мали з неї навіть половини – треба було розраховуватися за хату. Деякі з них розраховувалися впродовж восьми-дев’яти років, а потім віддавали годувальницю корову”.

Матеріальні втрати завжди неминучі, навіть якщо це переселення добровільне. В цьому разі вигнанці не тільки вимушено покидали свою малу батьківщину, але змушені були пристосуватися до незвичних кліматичних умов і до нових методів господарювання. Вони потрапили в оточення людей з дещо іншим історичним досвідом, з іншою ментальністю.

Взагалі бойки сміються, що найгірша “національність” – це переселенець. У жодному довіднику не знайдете такої “національності”, але фактично її визнають у кожному селі, де є такі люди. “Запорожець” – не машина, виселенець – не людина” – це слова з південного фольклору, які забути важко.

В громадській свідомості депортації пов’язуються виключно з операцією “Вісла” і сприймаються як трагедія лише лемків. Насправді ж депортації тривали упродовж шести років – від початку “Вісли”. Прямим наслідком останньої депортації було цілковите вилюднення західної Бойківщини та її фактичне знищення як окремого етнографічного регіону. Жодного дослідження, яке бодай би побіжно торкалося цієї проблеми, в Україні не проводилося.

Байдужість до трагедії переселенців 1951 року і прагнення не нагадувати про неї – це парадокс сучасної історії та її істориків.

Представників титульного етносу досі не визнано депортованими, й українські можновладці ігнорують численні звернення Об’єднання товариств депортованих українців. Настав час дати об’єктивну оцінку подіям тих часів.

Дарія Петренко

Голова Івано-Франківського обласного громадського товариства “Бойківщина”

ГАЛИЧИНА

Advertisements