Автор цих рядків теж етнічний бойко, виходець із с. Доброгостова, що на Дрогобиччині.

Підсумки Х щорічної Міжнародної науково-практичної конференції українознавців

На черговій, традиційній уже, конференції “Стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства”, яка відбулася в Києві 18–20 жовтня 2001 р. Йшлося про українознавство як про науку самопізнання нашого народу. Організаторами цього Міжнародного заходу були Міністерство освіти і науки України та Науково-дослідний інститут українознавства МОіН України. Керівництво оргкомітету конференції у складі голови проф. Петра Кононенка, його заступників кандидатів наук Романа Дякова та Леоніда Токаря, секретаря – Олега Ярошинського та членів оргкомітету члена-кореспондента НАН України Володимира Барана, д-р філософ. наук Вілена Горського, канд. філол. наук Сергія Денисюка, канд. філос. наук Тараса Кононенка, д-р геогр. наук Петра Масляка, народного артиста України, проф. Анатолія Мокренка, члена Національної Спілки письменників України Степана Наливайка, канд. біол. наук Валерія Сніжка, канд філол. наук Тамари Усатенко, канд. філол. наук Оксани Шалак, директора філії Гуцульщина НДІУ Петра Шкрібляка, директора ЗОШ № 252 м. Києва Людмили Яресько здійснили справді великий обсяг організаторської роботи з підготовки конференції, зокрема планування виступів, кількість їх – 280.
Пленарне засідання Конференції розпочало свою роботу у Конференц-залі Київського міського Будинку вчителя. Вступним словом його відкрив директор НДІУ, академік Академії наук Вищої школи України, академік Української Вільної Академії наук у США, академік Міжнародної Слов’янської академії, Української академії політичних наук, Заслужений працівник освіти України, лауреат Міжнародної премії імені Й.Г. Гердера, Голова Міжнародної науково-координаційної ради з проблем українознавства проф. Петро Кононенко. У своєму короткому вступному слові він привітав присутніх з Десятою ювілейною конференцією, при цьому зазначивши, що в її роботі беруть участь народні депутати України, відомі державні й громадські діячі, політики нашої держави, українознавці з усіх областей України, представники українознавчих центрів Республіки Польщі, Словаччини, Російської Федерації, Білорусії, Литви, Грузії та ін.
На пленарному засіданні виступили віце-президент НАН України, акад. Іван Курас, член-кор. НАН Ураїни проф. Олекса Мишанич, член-кор. НАН України проф. Володимир Баран, народний депутат України Сергій Пересунько, ректор Українського університету в Москві кандидат історичних наук Віктор Ідзьо, проф. Анатолій Погрібний.
Наступного дня у роботі секцій “Філософсько-світоглядні проблеми українознавства”, “Історичні та теоретико-методологічні основи українознавства як науки”, “Українознавчі проблеми культурогенезу українського народу”, “Українознавчі засади становлення українознавства як навчальної дисципліни” (з її трьома підсекціями – “Українознавство в дошкіллі та початкових класах”, “Українознавство в середніх та старших класах школи”, “Українознавство у вищій школі”); “Геопсихологічні, геополітичні проблеми та міжнародні зв’язки в українознавстві”, “Політичні, соціально – економічні та управлінські проблеми розвитку українознавства”, засідання яких відбувалися у приміщенні НДІУ та класах ЗОСШ № 252 м Києва, а також у роботі “круглого столу”, що проходив у приміщенні Київського міського Будинку вчителя. Тут обговорювалася проблема “Національне і загальнолюдське в системі українознавства”, виступили з доповідями та в обговоренні понад 200 академіків, докторів та кандидатів наук, науковців, вчителів та вихователів.
На заключному пленарному засіданні 20 жовтня 2001 року в Київському міському Будинку вчителя під головуванням професора Петра Кононенка було підбито підсумки триденної роботи конференції. Тут прозвучали глибокозмістовні виступи народного депутата України проф. Георгія Філіпчука, Генерального директора Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського проф. Олексія Онищенка, канд. біологічних наук, завідувача відділу НДІУ Валерія Сніжка, народного артиста України, завідувача відділу НДІУ професора Анатолія Мокренка, директора філії “Гуцульщина” НДІУ Петра Шкрібляка. Учасники засідання заслухали також звіти керівників секцій і підсекцій, узагальнено пропозиції, висловлені учасниками конференції.
Директор Інституту проф. Петро Кононенко у заключному слові зупинився на проблемах розвитку українознавства в умовах незалежної України та на завданнях, що їх належить виконувати, різні об’єктивні та штучні перепони у наступному десятиріччі нашого ХХІ століття, котре, на жаль, розпочалося чи не з найжахливішого глобального протистояння поміж різними ідеологіями нашої планети. У виступі проф. Петра Кононенка сформульоване завдання, що постають перед працівниками Інституту у зв’язку з наступним десятиріччям Науково-дослідного інституту українознавства.
Проведення Х щорічної Міжнародної науково-практичної конференції засвідчило те, що українознавство, як цілісна наука й освітня дисципліна, посіло своє належне місце серед гуманітарних дисциплін, здобуло авторитет і повагу як в Україні, так і поза її межами. Переконані: ця наука й освітня дисципліна мають своє велике майбутнє.
Підбиваючи підсумки зробленого, необхідно відзначити, що учасники конференції, які представляли всі регіони України та окремі українознавчі центри нашої діаспори, вважають за необхідне впровадження українознавства у школи та ВНЗ як окремої навчальної дисципліни і як методології викладання інших дисциплін; домогтися затвердження Міністерством освіти і науки України програм з українознавства для всіх освітніх ланок; організувати видання науково-методичного часопису для викладачів ВНЗ та вчителів середніх загальноосвітніх навчальних закладів; учасники конференції також вважають за доцільне –започаткувати видання для етнічних українців різних регіонів популярних інформаційних видань. На наш погляд, нині конче слід заснувати у Києві загальноукраїнське оглядове видання, дайджест, що подавав би інформацію буквально про всі найважливіші публікації української наукової, художньої та публіцистичної літератури – це стало б важливим джерелом для науковців, освітян, українознавців усіх профілів, зрештою, подавало б необхідну інформацію для державних і громадських діячів, скажімо, в період підготовки до Всесвітніх форумів українців тощо. До речі, авторові цих рядків нещодавно довелося переглядати німецьке інформаційне видання про сучасну Україну, що побачило світ у Федеративній Республіці Німеччини; зроблене вона на достатньому фаховому рівні, однак хотілося б, щоб така праця була підготовлена за участі українознавців – українських істориків, літературознавців, географів, геологів та біологів, котрі подали б чимало глибшої інформації про українське сьогодення. Напевне, що на часі створення українськими фахівцями синтетичної роботи про Україну і видання її провідними європейськими мовами чи, скажімо, мовами, що визнані Організацією Об’єднаних Націй як робочі мови цієї авторитетної міжнародної інституції.
До недоліків конференції відносимо надто велику кількість доповідей на першому пленарному засіданні, де мало виступити аж тридцять три учасники, в т. ч. одинадцять доповідачів з-за кордону, зокрема зі США, Росії, Японії, Польщі, ФРН, Грузії, Австралії, Болгарії, Румунії, Вірменії, Латвії, більшість яких буквально два місяці тому брала участь у роботі ІІІ Всесвітнього Форуму українців тож навряд чи можна було розраховувати їхній повторний черех короткий час приїзд їх в Україну.
Одразу після завершення роботи нашого міжнародного форуму окремі представники української діаспори з Білорусії, Росії, Словаччини та ін. побували в НДІУ МОіН України, зустрілися з директором Інституту, акад. Петром Кононенком, членами Вченої Ради нашої інституції. 22 жовтня 2001 р. пройшла цікава зустріч з кандидатом мистецтвознавства, доцентом кафедри української літератури Пряшівського університету ім. Павла Йозефа Шафарика Юрієм Кундратом, до речі, випускником Київського педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. Приймаючи високого гостя, акад. П.Кононенко розповів про те, що для зарубіжного українства в нашій державі кілька років тому була створена і схвалена спеціальна програма Кабінету Міністрів України, у якій засвідчена турбота про українців, що мешкають поза межами України. Наша науково-дослідна інституція, в числі інших, покликана виконувати цю державну програму й працювати в ім’я майже 20 мільйонів українців у 64 країнах світу. Акад. П.Кононенко висловив жаль з того приводу, що українства пригасає енергія на Заході, не кажучи вже про надзвичайно складну ситуацію українців у пострадянських країнах, особливо в Росії, де практично немає перспектив щодо відкриття україномовних шкіл. Росіяни, мабуть, переживають, щоб раптом 10–15 млн українців Росії не заговорили українською мовою. Викликає подив і діяльність окремих т.зв. “україністів”, а особливо проф. Пала Роберта Магочі, зауважив П.Кононенко, – згаданий “україніст” подає в американській та канадській науковій періодиці “геніальні” наукові інсинуації про те, що закарпатські русини, гуцули, бойки та лемки – це, мовляв, зовсім не українці, що Галичина – це не український край. На теренах Галичини, як стверджував він у своїй доповіді в м. Орхусі (Данія), присвяченій 70-річчю місцевого університету в 1998 р., необхідно створити окрему буферну чи трансферну територію, навіть виділивши її зі складу України. Це заявляє завідувач кафедри історії України, який мав би бути захисником української державності, а він, бачте, не відає того, яку роль в історії України, зокрема у встановленні української незалежності в 1990–1991 роки, відіграли Галичина та галичани, не відає того, що тут з’явилося одно із перших україномовних видань “Русалка Дністровая” (1837). Власне, для “ерудитів”, на кшталт п. Пала Р. Магочі, бракує знання сентенції Надзвичайного і Повноважного посла України у Польщі, знаного українського поета Дмитра павличка, яку він виголосив на науковій конференції у Сенаті Республіки Польща 15 вересня 1999 року: ”На виникнення самої України 1991 р. чи не вирішальний вплив мали власне галичани і волиняки” (див. тижневик “Наше Слово”, ч. 39 від 256.09.1999 р.)
Дивує й антинаукова позиція Інституту фольклористики і мистецтвознавства Російської Академій наук, котрий десь на початку 90-х років ХХ ст. на прохання реакційних русинських осередків та Уряду так званої “Русинської оброди” здійснив велике наукове відкриття, а саме: мовляв, русинське наріччя цілком можна вважати четвертою східнослов’янською мовою, а русинів – після білорусів, росіян та українців – можна також вважати четвертим східнослов’янським етносом. А як же бути з бойками, гуцулами та
лемками, кожен із діалектів їхньої мови теж вважати окремою східнослов’янською мовою? Що тут скажеш про науковий рівень та політичні переконання деяких російських професорів та академіків?
Вслухаючись в аргументовану логіку виступу акад. П.Кононенка на прийомі знаного словацького україніста доцента Юрія Кундрата, я мимоволі згадував блискучу рецензію Юрія Бачі “Що собою являє РУСИНСЬКИЙ СЛОВНИК?”, оприлюднену в “Новому житті” 9.10.1998 – 11.12.1998 рр. Не завадить процитувати тут шанованого українознавця з
Пряшівщини (Словаччина). “Русинська оброда” у 1994 році видала “Орфографічний словник русиньского языка”, до якого увійшло приблизно 42 000 слів.
“Точніше – словник має 40 472 слова. З того 36 622 слів українських, або таких іншомовних, які наводяться в словниках української мови, 2274 слів словацьких, або таких іншомовних, які наводяться в словниках словацької мови. У словнику є 1418 назв осіб, рік, гір, сіл, міст, держав, континентів, які так само не є “русинськими”. Завершуючи свою рецензію, Юрій Бача стверджує, що “таких “русинскых” слів, яких би не було в українській, словацькій та інших сусідніх мовах, у тому словнику менше одної тисячі! Однак з точки зору політики “русинскый” словник є незакритою спробою остаточно пословакізувати місцеве русько-українське населення Словаччини”. А ті русинські слова, відзначимо, це переважно топоніми Пряшівщини, тобто ойконіми, гідроніми та ороніми того регіону найзахіднішої етнічної української території.
Зрештою, навіщо “Русиньска оброда” спекулює терміном “русин, русинський”, це стародавній український етнонім. Згадайте хоча б нашу народну пісню “Були в мами три сини, і всі були русини”; у цій родині не було жодного росіянина, жодного ляха, жодного словака. Врешті-решт, невже проф. Пал Р. Магочі така обмежена у науковому відношенні людина, яка не відає, що у минулому французи – це галли, а Франція – Галлія, поляки – це лендзяни, ляхи. Зрештою, це задокументували у своїй мові угорці (мадяри), прибувши зі Сходу в Подунав’я 898 року, зафіксувавши від етноніма лендзяни –
Лендєл – Lengyel. Та навіть у Закарпатті колись і нині можна зустріти такі прізвища. А русин, пане Магочі, аж ніяк не належить і росіянам, а саме нам українцям. Перечитайте латинською або в українському перекладі Івана Сварника “Діаріуш” політичного діяча, посланця від лютеран Даниїла Крмана до Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ під час походу останнього в Україну 1708 – 1709 рр. Тож Даниїл Крман українські війська Івана Мазепи називає “русинськими загонами”, а військові підрозділи Петра Першого, тобто за сучасною термінологією росіян, називає “москвинами” або ж “московитами”, а Росію – Московією. Бо ж термін Україна, український, українець, що вперше зафіксований у “Руському літописі” під 1187 роком на Київщині, м. Переяслав: “Середа 18.ІІІ.1187: За ним же (Володимиром Глібовичем – Пояснення моє, І. П.) Україна багато потужила), послідовно поширився по всій Україні, бо Галичину називають у тому ж літописі Україною Галицькою 1189 р. Правда, далі, на захід від Києва, цей термін “Україна, український” дуже повільно виборював право громадянства, бо ж у 30-х роках ХХ століття в Галичині під пануванням Польщі офіційно в шкільних свідоцтвах записували język rusiński (język ukraiński), а десь в останній рік польського панування в Західній Україні у тих же свідоцтвах польські урядовці вже писали język ukraiński (język rusiński). Ще повільніше пробивалась остання тенденція в Закарпатській Україні та на Пряшівщині. Наприкінці 50-х років автору цих рядків доводилося працювати в рідному селі селищі міського типу Василя Гренджі Донського Міжгір’ї (до речі, майже у кожному класі Міжгірської середньої школи робітничої молоді були школярі з прізвищем Гренджа), де старше покоління послідовно називало себе русинами. Та ж ще Іван Франко у “Сідоглавому” Україну називає Руссю:
Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь і шана, У мене ж тая Русь –
Кривава в серці рана.

Тож, пане Магочі! Немає жодних історичних підстав ставити Україну й Русь по два різні боки барикад! Ми були Руссю, згодом Україною, називали і називають наш край і Київською Руссю, але це вже з подачі російських імперських істориків, яким дуже вже хотілося довести, що, крім Київської Русі, були, скажімо, і Московська, і Володимиро-Суздальська Русь тощо. Але це все було на замовлення російських імперських сил. Виокремлювати поняття Русі немає ніяких наукових та історичних підстав. Немає потреби, панове Магочі та К*, дурити і себе, й українців та й самих русинів, котрі в силу складного історичного розвитку, чи, можливо, швидше завдяки багатьом недругам українського народу, що спекулюють цим терміном, і по сей день ще вживають застарілий термін, але водночас вживають нашу мову зі своїми діалектичними особливостями.
Ще раз уважно прочитаймо Олександра Павлó вича, якого русини часто намагаються подавати в російській латаній свитині, але крізь латки та “цюндри” таки проглядає жива українська мова.

Я, сын Бескидов,
думки прадидов
думаю;
Теби, родино, русска дружино,
спиваю.
На Маковици – братья, сестрици,
вам пою!

Тут хіба одне “пою” не по-українському, але вище зустрічаємо “спиваю”. А “думки прадидов” та “родино” – це ж усе українське, де “Ъ” у слові “прадідов” має рефлекс українського “І”, зрештою, зустрічаємо кличну форму “дружино”, “родино”.
А за бойків та Галичину, пане Магочі, не розписуйтесь! Бойки дали світові й Україні Юрія Котермака Дрогобича, героя облоги Відня 1683 р. Юрія Кульчицького, Івана Франка, Андрія Чайківського, Стефана Ковалева. Автор цих рядків теж етнічний бойко, виходець із с. Доброгостова, що на Дрогобиччині. Як стверджує Sl
ownik geograficzny Kró lestwa Polskiego i innych krajó w sl owian skich (Варшава, 1882) Доброгостів засновано в часи візантійського імператора Юстиніана, тобто понад 1500 років тому. Я народився на Бойківщині, але моя родина, мої односельці передовсім вважали себе патріотами України, для нас Київ та Канів – священні міста, як, зрозуміло, і Галич, Львів, Харків, Полтава чи Ужгород та і Пряшів. Цього року нашому галицькому королеві Данилові Галицькому (1201–1264) виповнилося 800 років від дня народження, а вам сниться якась трансферна територія на теренах Галичини. Радив би вам, як історику, вивчити історичні джерела, ментальність галичан, побувати серед галичан та висловити свої погляди й відчути реакцію галичан чи волинян на ваші неаргументовані та безпідставні прожекти.
Ось такі думки викликала зустріч в НДІ українознавства зустріч з Юрієм Кундратом, хоча довелося трохи й позаздрити нашому співвітчизнику в Словаччині, коли він інформував нас про те, що місцеві угорці та і словаки можуть навчати своїх дітей безкоштовно у вищих навчальних закладах Угорщини. Коли б то Україна могла своїх співвітчизників-русинів навчати безкоштовно у себе та сприяти їм хоча б у вивченні єдиного курсу Історії України, переконаний, у нас не було б стільки проблем з політичним русинізмом. Ми з інтересом слухали розповідь доц. Юрія Кундрата про розвиток української філології у Пряшівському університеті, про масштабну діяльність Свидницького музею українсько-русинської культури. Сумно було чути, що перестав існувати часопис “Дружно вперед”, що ледь животіє колись така могутня й популярна в Україні “Дукля”, редакторами якої колись успішно працювали славетні Іван Мацинський, Федір Лазорик, Федір Іванчов, Юрко Боролич, Віктор Копчак. Хотілося б, щоб нині Іван Яцканин продовжив гідно життя “Дуклі”. Жаль, що фактично припинив свою діяльність чи власне денаціоналізувався Аматорський народний театр на Пряшівщині, корені якого сягають у 50-60 роки ХІХ століття і тісно пов’язані з ім’ям Олександра Духновича. Мова про львівську газету “Слово”, що в лютому 1863 року оприлюднила листа О.Духновича під заголовком “Из Пряшева”. У своєму листі співець Маковиці вітав своїх братів по той бік Карпат: “Радісно мені чути, що ви, галичани. думаєте про театр; він справді нам і вам потрібний. Але у нас він неможливий
(підкреслення моє. – І.П.), бо тут немає руської публіки. а вам у Львові, Перемишлі (О.Духнович тоді, в ХІХ ст.), “сприймав Перемишль як історичний український і культурний центр Галичини (пояснення моє. – І.П.) та інших містах передусім потрібний театр…” Та виявилося, що остаточно неможливий народний український театр в умовах демократичної Словаччини на початку ХХІ століття, яка прямує до Європи, але, на жаль, інтенсивно скорочує русинсько-український етнос, важко переживши колись тисячоліття мадяризації. Бо ж з передвоєнних понад 300 тисяч русинів-українців у минулому ХХ столітті нині залишилося у Словаччині всього 30 тисяч русинів-українців, із них – 16 тисяч русинів, 14 тисяч – власне українців. Здається, перекриваються темпи інтенсивності денаціоналізації в колишньому СРСР.
Інформуючи громадськість України та українського зарубіжжя про наукові та освітні події в НДІ українознавства, загалом констатуємо, що 10-та щорічна Міжнародна науково – практична конференція стане важливою віхою у розвитку українознавства в нашій державі та й у закордонні.

Джерело: http://www.rius.kiev.ua
Advertisements