ФОТО УКРIНФОРМ

«БОЙКІВСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ». МАЙЖЕ ЯК СПРАВЖНЄ

Джерело: http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=185562&mainlang=ukr

№126, середа, 1 серпня 2007

І то вже стало традицією — раз на п’ять років з’їхатися бойкам з усіх усюд на такий собі карпатський майдан до села Явора, що біля Турки. Приїхати на бойківські фестини, народні гуляння, щоб поспівати, потанцювати, поговорити собі про життя своє. І просто порадіти, що ватра палає високо, трембіти чутно на десять кілометрів, що барви на бойківських строях такі ж яскраві, як 100 років тому. Однак майстрині, слава Богу, вміють шити-вишивати і нові, що геть чисто подібні до тих, які дід i баба носили. Он як гарно ті строї на дітиськах і молодицях виглядають! Чи то так гарно бойки вміють їх носити? А коли таке буває? Коли до душі ті барви і той одяг, коли любиш і шануєш це всім серцем…

ХТО ТАКІ «БОЙКИ»?

Може хто не знає? Якщо на це питання будуть відповідати географи, то вони скажуть, що у величезному трикутнику помічена група географічних назв, до складу яких входить компонент Бойк-. Поселення, назви яких до свого складу включають цей компонент тягнуться від Чернігівщини, Слобожанщини, Степової України через Полтавщину, Правобережжя і до крайнього заходу. Особливо багато їх на Лівобережній Україні.

А про деякі з географічних назв, наприклад, про гору Бойка поблизу села Соколиного в Криму і хутір Бойків (Іванів Бойків), точно відомо, що вони походять від прізвищ. Треба визнати, прізвище Бойко в Україні належить до ду-уже поширених. А що вже похідні від них — Бойченко, Бойчук, Бойків, Бойкович, Бойкевич, Бойчешок, Бойчик, Бонну… і не перерахувати. Тому легко було в рамках фестин влаштувати засідання Асоціації громадян з прізвищами Бойко, цікава то була імпреза і весела.

Сьогодні бойки — це етнографічна група українців, що живуть на північних і південних схилах Карпат. Свій родовід ведуть від давнього східнослов’янського племені білих хорватів, яких Володимир Великий приєднав до Київської держави. А от походження назви «бойки» залишається нез’ясованим ще й досі. Найбільш науково обґрунтованими є три гіпотези. Перша виводить назву від частки «бойе» (в значенні «так»), яку часто вживає в розмові місцеве населення. За другою вона походить від імені «Бойко». За третьою версією етнічним підгрунтям бойків стало скотарське кельтське плем’я «бої» (носії археологічної культури кельтського гальштату), від яких походить і назва Чехії «Богемія». Антропологічно (за краніологічними параметрами) та деякими елементами декоративно-ужиткового мистецтва і музики бойки дійсно виявляють схожість саме з кельтськими племенами Європи (валлійцями Уельсу, шотландцями Британії, бретонцями Франції).

Тобто з огляду усього цього було кому приїжджати в Карпати, було кому співати пісень та брати участь у різноманітних конференціях. Близько 10 тисяч бойків з’їхалися на цьогорічні фестини, серед них — представники української діаспори з Канади, США, Польщі, Великої Британії, Португалії, Іспанії, Італії, Білорусі, Росії.

НЕ СВЯТКОВІ ВІДСТУПИ

А почалося все із запалення факелу на найвищій горі Львівщини Пікуй, потім був концерт, що розтягнувся мало не на весь білий день. А особливість того концерту полягала в тому, що на сцену виходили прості селяни, бо мало не кожне село має свій фольклорний колектив. Тобто і виконання автентичне, і пісні звучали старовинні, і вбрання на артистах було правдиве, зі старої скрині. Коли брав до рук скрипку дід iз натрудженими руками і з тої скрипки душу виймав, було в тому щось таке первісно щире й природнє, таке, що щемило і промовляло до тебе мовою предків, що не передати… А завершилося все гуляннями, на яких пиво й горілка лилися мало що не рікою. Але може собі бойко раз на 5 років розслабитися?! Тому що, якщо чесно, життя у бойків складне. Не дарма існує стара приказка: страшний, як бойків світ. І то не гріх буде визнати, що до деякої міри приказка не втратила актуальності. І йдеться в тій приказці про тяжке гарування, як на своїй землі, так і за кордоном…

Хто не сходив зі сцени, бо перед тим співав пританцьовуючи, за старовинним звичаєм, — розповідали не дуже радісні речі. 8 жінок, фольклорний колектив «Горянка», мешкають в Жукотині. Всі — пенсіонерки або перед пенсійного віку. Роботу має лише одна — в бібліотеці. Взагалі у кого не питала, в селі роботи ніхто не має. Живуть зі свого обійстя. Обробляють землю і вирощують худобу. Якщо тим, хто живе біля міста, городину легко продати (і то досить прибутково), то тим, хто мешкає в горах, — кому продаси бурячки та моркву? Кожен має своє. І тому вирощують тут більше для себе (заготівельні кооперативи ще не стали реальністю), і для дорослих дітей, які раз на тиждень або два приїдуть в село, напакують торби і поїдуть собі. Щоправда молоді трохи є по селах, але парубки та дівчата виростають лишень для того, щоб вилетіти з рідного гнізда і полетіти туди, де гріш дістається легше…

Сестри Василина та Леся Ігнатишин вийшли на сцену зі своїми скрипками. Василина, до речі, бойківська княгиня, яку товариство на минулих фестонах обрало і п’ять останніх років вона «князювала». Тепер випускниця музичного училища та Дрогобицького університету у роздумах — роботи нема, то певно доведеться їхати у світи заробляти, як і інші поїхали. А так мріяла, що зможе утримувати свій колектив «Бескид», який заснував ще батько, талановитий скрипаль-самоук. Він і дівчат навчив на скрипці грати. Навчив співати, навчив старовинних колядок. Лишень щасливої долі не дав. А може ще засвітить і на їхній дорозі сонце? Не без рук же — величезну господарку утримують, працюють з ранку до вечора. А як стемніє, колядки співають:

    Як я тую коломийку зачую-зачую,
    Через тую коломийку вдома не ночую.
    А я гаю не рубаю через ті осики,
    А я дома не ночую через ті музики…

А Марія Каменська зачала співати ще до концерту. Вийшла на полонину, груди розправила і поніс її тугу та радість вітер далеко в гори… Марія народилася в селі Бориня, дівоче прізвище Мрочко, а нині приїхала з Америки, там вона живе і працює. І, до речі, створила жіночий квартет «Голубка», в якому співають українки, що мешкають тепер в Америці. Співають колишній економіст Галина Ступінь, колишній юрист Надія Петрик. Вони з нею і приїхали.

— У нас у Філадельфії є дуже гарна українська громада, українська суботня школа, в якій навчається поза 300 учнів. Я там читаю такий предмет як українська культура. Проводимо бойківські вечорниці і гаївки, на Великдень влаштовуємо, збираючись біля церкви, театралізовані гуляння. (За час перебування в Америці я закінчила педагогічні курси в українському вільному університеті в Мюнхені.) Треба визнати, активно діє наш Союз українок Америки, і створюються нові його відділи. Бо дійсно багато людей емігрувало, багато…. Навіть організували за океаном товариство «Бойківщина», яке підтримує вихід літопису «Бойківщини» звідтам.

НАВІЩО ВОНИ ЗБИРАЮТЬСЯ

…Якщо торкнутися історії творення бойківських фестин, то відразу ж за проголошенням незалежності України за ініціативою Петра Косачевича у 1992 р. Турка стала центром і організатором проведення перших Всесвітніх Бойківських фестин. А потім були другі і треті фестини.

— Відмінність четвертих фестин від попередніх трiшки існує, — визнає Петро Касачевич,— тому що ми стараємось весь час рости, приміром, на кілька позицій збільшили конкурсну програму. Ввели бойківську величальну, дитячий фольклор і ще ряд заходів. Провели розширену наукову конференцію, союз українок організував свою — «Роль жінок в націотворенні, історичний та культурний досвід Бойківщини».

Адже фестини це не є чисто фестивальна діяльність, вони несуть в собі широкий спектр нашої бойківської активності, що охоплює суспільне життя. Там і документалістика і виставкова робота.

Хотів би сказати, що ми маємо відділення товариства не лише в п’яти областях України, а ще в Америці, Канаді, Великій Британії, Німеччині, Польщі, Білорусі, Росії, Словенії, Словакії. Одним словом, нашого світу по всьому світу. За різними обставинами, суб’єктивними і об’єктивними, пороз’їжджалися бойки по всьому світу, але мусимо старатися, щоб хоч раз на п’ять років вони приїхали поспілкуватися, поспівати-потанцювати, поділитися своїми проблемами, висловити свою думку. А це все єднає людей і допомагає нам у певній мірі зберігати наш корінь там, за кордоном.

Потреба заробляти гроші на прожиття гонить людей за кордон і зараз маємо вже своє товариство в Португалії, в Італії, — там де наші люди працюють. Не хочемо, щоб вони у широкому світі загубилися. А щоб мали спільність з нами і відчували наше плече..

Вирішили, що раз на п’ять років проводитимемо світовий конгрес бойків, перший світовий конгрес у 2005-му році організували і тепер чекаємо на 2010-й рік. На другому світовому конгресі вже приймемо рішення про створення світової організації бойків, я вже й статут готую. А у 2012 році п’яті фестини припадають якраз на рік футбольного чемпіонату! А проблеми? — Здебільшого грошові. Якби ми мали більше фінансування, то й фестини були б кращими. Два роки почали готуватися до фестин і подали проекти наші з приводу підтримки до Кабінету Міністрів. На жаль, Кабмін не відгукнувся, трiшки відгукнулося, пообіцяло кошти, але й ті не дало, Міністерство культури. Проте виділили нам кошти районна адміністрація і районна рада (55 тисяч), обласна рада і обласна адміністрація (257 тисяч). Дуже складно було вкластися у ці суми, тим більше, що задум був серйозним. Але, на щастя, все ж таки свято вдалося.

«ДЕРЖАВИ ПАДАЮТЬ, КОЛИ ЗАБУВАЮТЬ СВОЮ ЕТНІЧНІСТЬ»

У IV Всесвітніх Бойківських фестин взяв участь і Президент України Віктор Ющенко разом із дружиною пані Катериною. Від імені всієї держави Президент України привітав учасників фестин. Він нагадав, що Бойківщина є землею славних традицій і видатних людей, зокрема Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Франка, Олекси Довбуша. На Бойківщині відбувалася активна боротьба Української Повстанської Армії.

«Я приїхав сюди за покликом свого серця, — сказав Віктор Ющенко, — і хотів цим підкреслити, що оту справу, яку роблять бойківські фестони, це надзвичайно важлива справа для нашого сьогодення. Мова йде не тільки про нашу культуру. Якщо хтось і хоче побачити в бойківських фестонах тільки це, то того замало. Мова йде не тільки про нашу традицію, хоча і це дуже важливо, мова йде про наше етнічне осереддя. Зберегти країну, зберегти національну присутність у сьогоднішньому складному світі, це максимально зберегти нашу історію. Адже у ХХI столітті держави падають не від того, як правило, що допускаються міліарні агресії, що чиїсь армії наступають. Держави падають від того, що забувають свою мову, потім забувають свою культуру, звичаї, потім забувають свою етнічність, так втрачається держава, так втрачається її територіальна цілісність. І коли ми говоримо про нашу історію, про славні події, які були на цій землі чи 600, чи 150—300 років тому, ми безумовно говоримо про сьогоднішню Україну. Коли ми сьогодні віддаємо шану національному костюму, ми говоримо про нашу національну ідентичність. Коли ми говоримо про бойківську писанку, ми говоримо: це є сьогоднішня Україна, це те, що нас вигідно вирізняє у цьому складному, урбанізованому світі».

Advertisements