Позначки


http://izvestiya.odessa.gov.ua

НОМЕР 41 (3736) – 17.04.2008
Роздуми над книжкою ХРОНІКА СТЕПОВОГО СЕЛА
НІТОЧКО І.І., РИМЯК Л.І. МАРИНОВЕ, БЕРЕЗІВСЬКИЙ РАЙОН, ОДЕСЬКА ОБЛАСТЬ. ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ НАРИС. ОДЕСА, 2008 Р.

Маринове… Воно зринає на схилах розлогої долини у мрійливому серпанку весняного дня – як марево давніх віків, як одвічна людська мрія про теплу і плідну землю та надійний прихисток роду, як витворена з сивих сказань і реальності сьогоденного буття степова легенда про «Людину від землі», яка одвіку вічного живиться плодами божественної хлібної ниви; і «землю від людини», яка так само одвіку вічного живиться селянською мудрістю і солоно-пекучим селянським потом.

Скільки б разів не згадував про це село, воно завжди являється мені задумливо тихим, приспаним на берегах відмерлої, безіменної річечки, що колись давно, зневірившись у заповіданому їй плині до моря, притамувала свою течію, осушила ковилові береги і навіки увійшла туди, звідки всі ми виходимо і куди неминуче повинні будемо вертатися – у вічно спраглу українську землю.

У цього села справді дивовижна історія. Засноване воно було після російсько-турецької війни 1787-1791 років, коли, під наглядом «Опікунського комітету про іноземних поселенців південного краю Росії», сюди, на невеличкий хутірець, було переселено 42 родини німецьких колоністів, загальною кількістю 198 осіб, які назвали своє поселення Нейфрейденталь. Поселенці займалися виноградарством, ковальством. Вирощували городину та розвивали всілякі ремесла. Згодом тут з’явилося й чимало українських родин, здебільшого кріпаків, які втікали від своїх поміщиків; селилися тут і болгари та люди інших національностей. І судилося їм та нащадкам їхнім прожити і пережити все те, що випало на долю цього українського краю – з усіма його війнами і революціями, з голодами і голодоморами, з колгоспними трудоднями та політичними репресіями.

Так, автори цитують цікавий документ, датований 1925 роком і складений представниками районної виборчої комісії, яка обстежувала роботу Маринівської сільради. «Розділ про роботу секцій, – читаємо в книжці, – містить фразу, що заслуговує дослівного відтворення: «Взаємини секцій сільради з райвиконкомом цілком задовільні, за винятком земельної секції, що завжди бере замість земельного кодексу Біблію…»! Можна уявити собі, яким страшним звинуваченням поставало оце прагнення співробітників земельної секції сільради цитувати не так «Земельний кодекс», як Біблію – в документі, складеному радянськими комуністами. Яким важко було збагнути, що в селян – свій власний «земельний кодекс», складений багатьма поколіннями їхніх предків, і що узгоджується він здебільшого не з комуністичним маніфестом, а з Біблією.

Страшний соціально-національний злам у житті села стався в 1944 році. З архівних даних відомо, що на початок війни в селі проживало 850 родин, за походження переважно етнічних німців. Сімсот із них, теж етнічних німців, були примусово вивезені з села до Німеччини (підкреслюю: примусово!), причому певну кількість родин гітлерівці так і не встигли довезти до Німеччини, отож до травня 1945 року, тобто до капітуляції Німеччини, вони чекали вирішення своєї долі в Польщі. Як же повелися потім комуністи з людьми, яких фашисти силоміць депортували до Польщі та Німеччини? По комуніст-фашистськи. Так само силоміць депортували їх, але не до Маринового, а в Сибір, у Кемеровську область, де змусили їх «жити в наметах при морозах до 45 градусів, і всі мали постійно реєструватися та розписуватися про невиїзд».

Ясна річ, що пережили таке нелюдське ставлення до себе з боку комуністичного режиму далеко не всі. А тим часом радянська влада так само силоміць почала переселяти до Маринового українців з села Устянового Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області. Разом із тисячами інших західноукраїнців комуністичний режим виганяв цих людей з предковічних земель, аби віддати їх Польщі. Так у Мариновому опинилося 390 родин устянівців. І сталося це в 1951 році. А ще за п’ять років сюди дозволили повертатися і маринівцям, депортованим до Сибіру, хоча зрозуміло, що більшість їх садиб уже було зайнято іншими переселенцями. На щастя, обидві групи репресованих комуністами селян зрештою порозумілися, вони разом почали відроджувати та оновлювати своє Маринове, але згадка про ті жахи залишилася навічно.

Цікаво відзначити, що автори книжки Іван Ніточко та Любов Римяк – брат і сестра, якраз і належать до однієї з родин, яку в 1951 році було силоміць переселено з Дрогобиччини. Родина Ніточків і в Мариновому, і взагалі на Березівщині добре відома. Глава родини Іван Федорович Ніточко понад тридцять років був бригадиром комплексної бригади і нагороджений орденом Леніна; син його, один із авторів книжки, Іван Іванович Ніточко, теж працював спочатку бригадиром колгоспу, далі був обраний головою сільради, а згодом тривалий час був головою Березівського райвиконкому та першим секретарем Березівського райкому Компартії України. І нарешті тепер він очолює Державний архів Одеської області. Любов Іванівна тривалий час працювала бригадиром, а згодом – Маринівським сільським головою.

Ну а щодо самої книжки, то написана вона професійно. Автори використали багатющий архівний матеріал, завдяки якому простежують усю історію села, від заснування до наших днів, виняток становлять хіба що роки окупації, оскільки документальних свідчень про цей час не збереглося. Впадає в око всебічність цієї сільської хроніки, на сторінках якої однакової уваги надається різним аспектам сільського буття: розвитку колгоспів і приватного сектору, станові культури освіти і медицини, складові населення в різні часи за національними та іншими ознаками. Тут подаються списки учасників Другої світової війни та списки загиблих у ній; списки розкулачених радянською владою та списки переселенців з Дрогобиччини. При цьому суто документальний матеріал доповнюється та олюднюється записами спогадів жителів села різних національностей, долі яких тісно сплелися з долею Маринового.

Оскільки переселенці з села Устянового Нижньо-Устрицького району належать до бойківської етнографічної групи українців, то автори навіть уклали досить розлогий «Словник говірки мешканців Західної Бойківщини», «Словник поширених бойківських імен» та «Словник бойківських фразеологізмів». При цьому у передмові до «Словника говірки…» автори зазначають, що в Мариновому говірка переселенців – бойків змішалася зі степовою говіркою, яка панує на Березівщині. «Мову устянівців-переселенців, – пишуть автори, – не можна вважати ані бойківською, ані місцевою маринівською говіркою. Трансформації, яких зазнала мова, – це лише частина трансформацій нашого культурного життя внаслідок депортації, і це потребує ґрунтовних фахових досліджень».

Книжка «Маринове» цілком заслужено увійшла до циклу «Праці Державного архіву Одеської області», як його ХХ том. Дослідивши історію свого рідного села Маринового та зберігши її для нащадків, Іван Ніточко та Любов Римяк, безсумнівно, збагатили нею історію всього нашого краю.

Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вісте
Advertisements