Позначки


http://www.vesna.org.ua

Радевич-Винницький Ярослав

Народъ, доколе сохранит вhру, языкъ, обычаи и законы, не можетъ считаться покореннымъ.

З російських офіційних матеріалів 1865 р.

Із трьох запозичених слів, наведених у заголовку розділу, найбільш відоме останнє. У широкий вжиток воно ввійшло після Другої світової війни, коли людство дізналося про масове винищення євреїв, циганів та ін. народів, котрі ідеологами фашизму були оголошені “недолюдьми” (нім. Untermensch – букв. “підлюдина”) і як такі мали щезнути з лиця землі.

Слово “геноцид” порівняно нове. Вперше воно використано у книзі “Влада країн Осі в окупованій Європі”, виданій 1944 року у Вашингтоні. Автором книги і слова був польський юрист єврейського походження Рафаель Лемкін. Однак явище геноциду не було винаходом німецьких фашистів.

За словами Александра Кінґа, члена “Римського клубу”, людина як вид стала домінувати на планеті тому, що вона безпощадно усувала і знищувала не тільки інші живі істоти, а й слабші раси і менш пристосованих до виживання членів своєї ж людської родини [312]. Геноцид широко практикувався в усі часи не лише варварськими, а й цивілізованими народами. Коли античні римляни завоювали Карфаген, то три чверті його населення було вирізано, а решту розпродано у рабство. За декілька років, починаючи 1492-им, “іспанці за допомогою планомірної тактики обдурення і підступності майже цілковито винищили двадцятимільйонне населення Карібського басейну” [313]. Російська імперія, яку тепер мало не ідеалізують російські патріоти, винищила низку народів, зокрема убихів на Кавказі.

У ХХ сторіччі, крім уже згаданого геноциду супроти євреїв, який під пером Елі Візеля отримав назву “голокост” (англ. калька івритського слова “шоа(г) – “цілковите, безжальне знищення”), був страшний геноцид щодо вірменів, учинений “молодотурками”, які у 1908–1918 рр. були при владі в Туреччині.

Коли про геноцид щодо євреїв сяк-так, але все-таки згадувала радянська наука і публіцистика, то щодо вірменів панувала цілковита мовчанка. Чомусь про це радянські “трудящі” не повинні були знати. А ось якби хто-небудь хоча б натякнув на третій жахливий геноцид ХХ століття, котрий за кількістю жертв, напевно, перевищує геноцид супроти вірменів і євреїв, разом узятих, то його не минуло б клеймо “ворога народу, який порочить радянський державний і суспільний лад”, з усіма наслідками, що з такої характеристики випливають. Маємо на увазі голод імені Й. В. Сталіна 1932–1933 років, який обірвав життя щонайменше 7-ми мільйонам українців.

Причиною голодомору була не лише маніакальна ненависть “батька всіх народів” до українців (казахів, наприклад, подібний голод зменшив наполовину), а й у першу чергу московсько-більшовицька політика, згідно з якою найефективнішою формою ідеологічної боротьби є фізична відсутність носіїв “ненаших” ідей. Нема людини – нема проблем, як афористично висловився Сталін.

Тодішній італійський консул у Харкові писав: голодомор улаштований з метою “провчити селянина” і провести “модифікацію етнічного матеріалу” – так делікатно було названо винищення українців і заселення України неукраїнцями.

Американська комісія розслідування голодомору в Україні констатувала (через 50 років, бо в 1933 році США дипломатично визнали СРСР і кореспондент “Нью-Йорк Таймс” Волтер Дуранті, керівник журналістського корпусу в Москві, отримав найпрестижнішу національну премію (пулітцерівську) за “об’єктивне” зображення життя в СРСР, тобто за створення “ковдри мовчання”, а правдивіше, “димової завіси” над голодомором), що голод 1932–1933 років становив акт геноциду супроти української нації. “Це вчинено,– пише директор цієї Комісії професор Джеймс Мейс,– з метою придушити те, що Сталін уважав основою націоналізму – а основа та була серед селянства. (…). Сталін бажав смерті мільйонів мешканців України, бо він хотів нейтралізувати Україну, що, на його думку, була бар’єром на шляху утворення централізованого російсько-центристського тоталітарного режиму. А саме такий режим виник у 30-ті роки. Саме тому ми не зможемо пояснити голодомор лише як явище, що сталося в сільських районах. Ми повинні підійти до нього у контексті загального наступу проти українства у той період, якщо ми це зробимо, стане ясно, що голодомор був нічим іншим, як проявом геноциду” [314]. Геноцидний характер мали також штучні голодомори в Україні 1921–1922 і 1946–1948 років.

Крім тотального геноциду, коли винищується поголовно весь етнос, існує геноцид частковий, або вибірковий, спрямований на певну частину, певний стратум або стратуми народу. Скажімо, у стародавні й середньовічні часи завойовники здебільшого знищували чоловіче населення підбитої країни. Ще частіше геноцид спрямовується на елітну верству етносу – державників, духовенство, в нові часи – на інтелігенцію. Це має за мету позбавлення народу його проводу, свідомих носіїв національної ідеї.

Після розгрому Карпатської України угорці без суду і слідства позбавили життя 30 тисяч українців, ще 130 тисяч утекли до Радянського Союзу, де 54 тисячі закарпатців було розстріляно [315]. Не важко здогадатися, якою засадою керувалися угорські шовіністи і московські більшовики, вибираючи жертви серед українців.

Жертвами вибіркового геноциду падають передусім гуманітарії: письменники, історики, філософи, філологи, фольклористи і т. д. Так, із 85 українських мовознавців тільки за урядування у Києві московського намісника Постишева було ліквідовано 62 [316].

Вибірковим геноцидом спричиняється не лише структурна неповнота суспільств поневолених націй, а й неповнота їхніх культур і мов. Дискримінований народ, не маючи власного державного апарату, армії, фінансової системи, здебільшого не може мати національної науки, книгодрукування, театру і т. д., а це своєю чергою спричиняє неповноту мови. Звідки візьметься військова чи технічна термінологія, коли національний організм у таких ділянках не функціонує?

Однак структурна неповнота мови створюється і шляхом заходів, спрямованих на саму мову. З приводу заборон 1863, 1876 та ін. років Дмитро Соловей писав: “У такий насильницький спосіб і була створена відсталість української літературної мови, особливо технічної, яка й дала себе відчути зараз же по революції” [317].

Люди, знайомі з життям мови, знають, що між мовою і суспільством існує взаємообумовлений зв’язок. Не тільки структурна неповнота суспільства має наслідком структурну неповноту мови, а й, навпаки, неповнота мови викликає неповноту структури національно-суспільного організму. Звідки би мали взятися українськомовні фахівці в тих ділянках суспільного життя, які не забезпечені українським мовним матеріалом? На це і розраховують асимілятори, проводячи політику лінгвоциду. Саме з цим пов’язані теперішні потуги антиукраїнських сил, спрямовані на те, аби не допустити українську мову у вищі навчальні заклади, в армію, наукові інститути, медицину і т. д. Їхнім завданням є і надалі тримати українську етнічну націю деградованою, сплющеною до одного класу – селянства, як це робили з українцями в польській і російській державах, винищуючи фізично або асимілюючи вищі верстви українського суспільства, а також у більшовицькій імперії, де посилено асимілювали не лише українську інтелігенцію, точніше, ту її частину, що не була знищена, а й робітництво, яке вважалося передовим класом, гегемоном і носієм влади (розуміється, в особі “його” комуністичної партії).

Етноцид – це не фізичне, а духовне знищення народу, позбавлення його культурно-етнічної своєрідності, його деетнізація (денаціоналізація, винародовлення). Етнос під цілеспрямованим політичним, економічним, релігійним, мовним та ін. тиском поступово втрачає свою ідентичність й у висліді стає асимільованою частиною іншого етносу. Наступає розчинення етносу в іноетнічному середовищі, “зрівняння” з ним. Коротко кажучи, етноцид – це поглинання одного народу іншим.

Поки народ почне ідентифікувати себе з іншим народом, він має спочатку відмовитися від самого себе, від своєї культури, своєї системи вартостей, своїх традицій – від своєї душі. Це називається денаціоналізацією. Вона не проходить безболісно і відбивається на моральному здоров’ї народу, супроводжується дезорганізацією суспільства, аморальністю, спідленням. Про це ще в минулому столітті писав великий український учений Олександр Потебня: “Для денаціоналізованого народу природним ходом речей створюються несприятливі умови існування, які випливають із розумової підлеглості, яка буде тим значнішою, що менш пригноблюваний народ приготовлений до сприйняття мови пригноблювача. За подібної ломки неуникненно на місці форм свідомості, які витісняються, запановує гидота запустіння (воцаряеться мерзость запустення) і займає це місце доти, доки витіснювана мова не стане своєю і разом із тим не пристосується до нового народу” [318]. “…Денаціоналізоване суспільство,– пише в наші дні Іван Дзюба, – стає джерелом сервілізму і політичної реакції” [319]. Мабуть, важко знайти кращу ілюстрацію до цитованих слів, ніж події у Білорусії після обрання на пост президента цієї країни “бацькі Лукашенкі”.

Елементи розкладу поневоленого народу чи, частіше, якогось його стратуму проникають у духовний світ поневолювача, виявляючи на нього свій руїнницький уплив, як це блискуче показав Євген Маланюк на прикладі “першого свідомого малороса” М. Гоголя і “значно більш малоросійського малороса” Ф. Достоєвського в російській літературі [320]. Розуміли це й окремі російські літератори. Так, В. В. Розанов писав, що Гоголь “прийшов чужий” і карикатурно зганьбив російське життя. У статті “Почему на самом деле евреям нельзя устраивать погромов?” як один із аргументів на користь євреїв він наводив те, що вони ніколи “по-гоголівськи” не знущаються з росіян, бо їх поєднує інтимність, задушевність: “Тільки росіянин є п’яна задушевна людина, а єврей є твереза задушевна людина” [321].

Як свідчить історія, етноцид часто йде поруч із геноцидом – другий використовується як інструмент першого. Мета ж у них однакова – позбавити етнос життя, припинити його існування. Єврейський публіцист Поль Жіневські у книзі “Сіонізм від Авраама до Даяна” (1960 р.) писав: “Хіба асиміляція не є безбольовою смертю, яка, звичайно, краща за “остаточне розв’язання” єврейської проблеми (за Гітлером), але яка має точно такі ж наслідки?” [322].

Класичною країною етноциду була й залишається Росія. “Етноцид – споконвічна державна політика Московської імперії. Все немосковське має зникнути, згинути, розсмоктатися. Імперія крокує далі по ще не простиглих трупах народів. Крокує до нових підбоїв. Ніколи етноцид не набирав такого розмаху й інтенсивности, як за совєтської влади”,– констатує колишній єврейський дисидент Юрій Ар’є Вудка [323].

Існують різні засоби і методи етноциду. Найефективнішим із них є демографічна політика, спрямована на перемішування етносів. Це робиться шляхом заселення етнічної території корінного народу іноетнічним населенням, першочергово тим, що належить до панівної нації, і/або виселенням корінного етносу на іноетнічні території та дифузного (розсіяного) їх там розселення. Історія Росії, особливо її радянського періоду,– це історія цілеспрямованого перемішування народів. За планами радянських ідеологів “націонали” (неросіяни) не повинні були складати на своїх територіях більше 60 % людності, а в столицях і великих містах – більше 40 % [324]. Ці плани, на відміну від планів соціально-економічного розвитку, неухильно здійснювалися – виконувалися й перевиконувалися. Так, від 1944 до 80-х років кількість росіян у Молдавії зросла в 13 разів [325]. Саме демографічна політика, а не народногосподарська доцільність спричинилася до того, що внутрісоюзні міграційні процеси в Радянському Союзі стали в 30 разів інтенсивнішими, ніж у добільшовицькій Росії [326].

Є рецидиви такої політики і в сьогоднішній, пострадянській Росії. Із забрудненої радіоактивними речовинами Стародубщини (Брянська область), де проживало 30 тисяч українців, “хохлів” переселяють не компактно, як вони того хочуть, а “по декілька родин у різні місцевості” [327]. Як тут не пригадати операцію “Вісла” у Польщі 1947 року, коли українців, виселивши їх з предковічних їхніх земель на Лемківщині, Бойківщині, Надсянні, Підляшші, Холмщині, розміщували переважно на землях, що до Другої світової війни належали до Німеччини, поселяючи у пропорції 1:10 серед польського населення, до того ж не більше 10 родин на одне село, у місцевостях, віддалених від моря, кордонів і великих міст.

Універсальним методом етноциду, його невід’ємним компонентом є лінгвоцид – нищення мови пригнобленого етносу. Лінгвоцид спрямовується передусім на письмову форму мови як надійний засіб збереження історичної пам’яті народу, що дає можливість існуючим поколінням ідентифікуватися з попередніми. “Письмо і мова,– писав американський учений І. Дж. Гельб,– являють собою зовнішні символи нації. Саме тому першим завданням завойовника у вигубленні підкореного ним народу є знищення скарбів його писемного слова. З цієї причини Кортес, завоювавши Мексику в 1520 р., наказав спалити всі ацтекські книги – адже вони служили би тубільному населенню нагадуванням про його колишню славу. З цієї ж причини іспанська інквізиція, відправляючи євреїв на вогнище, спалювала разом з ними і їхній Талмуд. З цієї ж причини нацисти, намагаючись знищити ідеології, ворожі їхній власній, спалювали книги своїх супротивників” [328].

Те саме робила впродовж століть російська імперія з мовами і писемним словом підлеглих народів, особливо у її більшовицький період.

Без лінгвоциду етноцид ніколи не досягне своєї мети – не відбудеться асиміляція пригнобленого етносу панівним: він завжди зберігатиме шанси на відродження. Коли є мова, то зберігається пам’ять народу, його духовна культура, не піддається остаточній руйнації його ментальність, а головне, існує засіб (само)ідентифікації носіїв мови в межах окремого МИ. Мова народу – це його дух і дух народу – це його мова,– писав В. фон Гумбольдт. І доки існує мова, навіть коли вона недостатньо розвинена і коли нею користуються не всі стратуми і не всі субетноси народу, вона зберігає потенції для відродження духу народу у всій його повноті. Тому “будителі”, “національні пророки”, “лінгвістичні революціонери” завжди непохитно вірили, що воскресіння народів прийде через відродження й відновлення мов.

Стародавній вислів “говори – і я тебе побачу” має не тільки особистісний, а й етнічний аспект: побачу, якої ти етнічної приналежності, з якого ти МИ.

Утрата мови, а з нею культури й етнічної приналежності – це гірше, ніж утрата державності. Держава може відновитися, а якщо її не було, то виникнути. Коли ж народ остаточно втрачає мову, він стає частиною іншого чи інших народів і припиняє своє існування назавжди. Історичних прикладів цього надто багато, аби варто було їх тут наводити.

Лінгвоцид, як і етноцид та геноцид, не є винаходом епохи, що її називають національно-капіталістичною. 1714 року іспанський король Филип V, ліквідувавши інститути каталанської державності, заборонив використання каталанської мови в освіті й судочинстві [329].

Лінгвоцид має дуже широкий арсенал засобів, тезово описаних нами в книзі “Мова і нація” [330], тому тут обмежимося лише деякими додатковими зауваженнями й міркуваннями. Українською мовою термін “лінгвоцид” можна буквально передати словами “мововбивство”, “мовонищення” або, слідом за професором Романом Смаль-Стоцьким,– “мовоїдство”. Лінгвоцид – це не спонтанне явище, коли мова помирає, втративши своїх носіїв, або коли носії без примусу переходять на іншу мову. Лінгвоцид – це свідома, цілеспрямована політика і суспільна практика панівної нації (її державних, релігійних, громадсько-політичних структур тощо), скерована на ліквідацію мови підлеглого народу з метою його денаціоналізації й асиміляції. Так, у програмі російського міністерства освіти за мету ставилося “обрусіння і злиття всіх інородців, що живуть у межах вітчизни, з російським народом” [331]. (Як бачимо, більшовикам не обов’язково було запозичувати ідею злиття націй у Маркса й Енгельса – її задовго перед ними втілювала в життя російська імперія. Правда, в часи молодості німецьких класиків марксизму в Росії це називалося “обобщением народностей” [332]). Тому, наприклад, після збройного етапу завоювання Туркестану другим етапом була мовна агресія – русифікація: одним із найбільших державних завдань Росії було поширення “государственного языка”. “Як бачимо, й сьогодні в Україні,– писав Євген Гуцало,– це ж самісіньке залишається “одной из величайших государственных задач России”. Саме Росії, а відтак уже й російськомовного населення в Україні; бачимо, як нині в нас так само, як і колись, понад сто років тому, в Туркестані, продовжують невпинно мордувати нас, українців, “одной из величайших государственных задач России”, а наші деякі українські “туземці”, в тому числі і в особах нардепів, і не тільки за халати й медалі, а й зі щирого свого холуйства й продажництва допомагають у здійсненні “одной из величайших задач России” [333].

Як уже говорилось, основний удар лінгвоциду падає на писемне слово. Річ у тім, що письмо є засобом подолання часово-просторової обмеженості усного мовлення. Письмово зафіксовану інформацію можна отримати у незміненому вигляді де завгодно і як завгодно пізніше. Таким чином, письмове мовлення є засобом ідентифікації і консолідації членів етнічної спільноти, що проживають на різних територіях і в різний час,– воно поєднує сучасне з минулим і майбутнім. Позбавити писемної мови означає значною мірою роз’єднати, дезінтегрувати етнос у просторі і часі, позбавити його територіальної єдності і часової тяглості, спричинити історичну амнезію. Тому часто для цього застосовується заборона національної графіки (у царській Росії було заборонено український алфавіт, литовський алфавіт та ін., у радянський час мусульманські народи СРСР не мали права використовувати арабське письмо, молдавани – латиницю і т. д.). Дуже поширеним є фізичне знищення пам’яток писемності. 1964 року було влаштовано підпал україністики в Бібліотеці АН УРСР у Києві, вогнем і водою було знищено 414 000 одиниць зберігання, а за намагання написати правду про цей факт Анатолієві Шевчукові радянська система справедливості відміряла п’ять років ув’язнення [334].

Ті, що провадять політику лінгвоциду, полюбляють говорити про добровільну відмову підневільного народу від своєї мови. Так, за словами польських учених, “на прохання громадян ВКЛ” (Великого Князівства Литовського.– Я. Р.-В.) наприкінці XVII століття руська мова була замінена польською” [335]. До цього “прохання” протягом 300 років руська мова була канцелярською, тобто державною, мовою Литовського князівства, руська канцелярія була і на Вавелі – резиденції польських королів у столиці – Кракові.

Про “добровільність” постійно говорила радянська ідеологічна наука і пропаганда. Цей штамп не забули й укладачі Програми Комуністичної партії [336]. Але всі, хто жив за соціалістичної демократії, яка йменувалася не інакше, як “демократія вищого типу”, пам’ятають, що “добровільно” означало примусово-добровільно, а ще частіше – просто примусово.

На педраді Дрогобицького ПТУ No 19 йшлося про мову викладання. Завуч училища, фізик за освітою, Мирон Козак доводив, що краще викладати українською мовою, бо майбутні столяри й тинкувальники поступили на навчання переважно з сіл, російською мовою володіють недостатньо, і їм важко буде вчитись. За це він, до речі, колишній секретар Дрогобицького міськкому комсомолу, був виключений із КПРС і вигнаний з роботи.

Одним із напрямків лінгвоциду був курс на знищення діалектних відмінностей “національних” мов. Академік І. К. Білодід провадив послідовну й настирливу боротьбу з “гуцулізмами” – словами й виразами південно-західного походження (у 50–60-ті роки “гуцулами” зневажливо називали всіх західних українців). Боротьба ця не обмежувалася філіпіками на адресу окремих письменників і перекладачів.

Свідомо зводилася нанівець і наука про субетнічні (локальні) варіанти мови – діалектологія. Було ліквідовано відділ діалектології Інституту мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР. Діалектологічні дослідження сяк-так провадились у вищих навчальних закладах. Однак їхній рівень не міг бути належним на загальному тлі “безликості, сірості мовознавчої науки”: “Слід відверто й однозначно констатувати, що вузівська філологічна наука в Україні уже давно дуже й дуже занедбана,– писав у 1990 р. професор Йосип Дзендзелівський.– До такого стану її довели тривалі часи застою та сусловсько-брєжнєвські загальні теоретичні “установки” на злиття національних культур і мов. Антинаукові, антинародні, по суті, геноцидні “теорії” своїх лідерів партійно-бюрократичний апарат намагався якомога швидше впроваджувати в життя різними шляхами, у тому числі й під прикриттям інтернаціоналізму. Зрозуміла річ, що сказане стосується не лише України. На Україні серед мовознавців (причому високого рангу) з’явилися горе-теоретики, які силувалися науково обгрунтувати природність й історичну неминучість злиття мов і навіть подавали історичну хронологічну перспективу цього процесу” [337].

Причина свідомого занедбання української діалектології цілком очевидна: якщо має щезнути, “злившись”, національна мова, то який сенс в існуванні (а відповідно, й дослідженні) її діалектів? Їх треба якомога скоріше нівелювати, злити з літературною мовою. Адже в діалектах є чимало специфічних, питомо українських рис і явищ, які заважатимуть підганяти літературну мову під російський шаблон у процесі зливання мов. А крім того, діалекти є некерованими, нерегульованими варіантами мови, до яких, з огляду на це, не може бути довіри.

Зауважимо, що діалектологічні дослідження російської мови провадилися інтенсивно і на солідному науковому рівні.

Втручання у внутрішню структуру мови з метою підігнати її під мову панівного народу – це особливо витончена, фарисейсько-єзуїтська форма лінгвоциду. Саме в такий спосіб можна із пристойним для зовнішнього світу виглядом здійснити шовіністичне мовоїдство за марксистською формулою “відмирання через розквіт”. Підрядна мова має “збагачуватися” коштом панівної, “підтягатися” до неї, аби зблизитися і врешті злитися з нею. Термін “злиття” – це евфемізм, синонімами якого є слова “мововбивство”, “мовонищення”, “мовоїдство”, “лінгвоцид”. Власне, це не “злиття”, а “влиття”. Скільки відсотків українських одиниць мало потрапити до російської мови? Декілька десятків слів (“вареники”, “галушки”, “хлопец”, “девчата”, “самостийный” і т. п.), які, до речі, у вузівських підручниках кваліфікуються як екзотизми [338] або й зовсім не згадуються, півдесятка фразем (“в огороде бузина, а в Киеве дядька”, “здоровеньки булы!”), напівнормативне підрядне означальне із сполучним “что” (“В здании горисполкома, что на улице Ленина”) – ось і весь український внесок, що за спостереженнями радянських вчених злився з російською мовою чи, точніше, влився до неї.

Російська ж вливалася до української цілими потоками, внаслідок чого суржиковою стала не тільки розмовна, а й літературна мова. Боротися з русизмами заборонялося, як з буржуазним націоналізмом у мовній сфері, навпаки, все робилося для того, аби українська мова стала для початку фонетичною карикатурою російської.

Препарування мов підлеглих народів – це був винахід більшовицького режиму і радянської ідеологічної науки. У царській Росії, як і в Польщі, Угорщині, Румунії мова просто заборонялася або ж потрапляли під заборону окремі слова, що мали національно-екзистенціальне чи символічне значення. Так, в альманаху А. Метлинського цензор всюди викреслив слово “воля”, навіть у реченні “кінь гуляє на волі”.

У радянські часи в мові міняли все: правопис і фонетику, граматику і стилістику, а найбільше – лексику і фраземіку. В листі до Ф. Редька, голови редакційної комісії російсько-українського словника, вчений світової слави академік Агатангел Кримський, писав: “Словник складено не попросту в обрусительському дусі (це було б ще півбіди): складено його із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру. А в державній комісії калічники нашої мови, автори цього антинаукового, тенденційно шкідливого “російсько-російського” словника засіли не на лаві підсудних у характері провинників, ба на лаві суддів з правом вирішальних голосів” [339].

Калічення мови проводилося не для якихось лінгвістичних експериментів, а з однозначною метою – ліквідувати українську, як і інші національні мови, і замінити їх російською.

Професор психології І. Сікорський, чорносотенець, антисеміт й україножер, ще в минулому столітті доводив, що російська й українська мови різняться фізично (звуками), але збігаються психологічно (духом). Існування паралелізму природа не терпить, отже, українська мова – це “зайва розкіш”, якої непотрібно. Оскільки насправді українська мова своїм “духом” відрізняється від російської не менше, ніж “тілом”, то її треба було так “прооперувати”, аби вона стала “паралельною”, а значить, і зайвою.

Уже згадувалося, що улюбленим принципом Й. В. Сталіна було: “нема людини – нема проблем”. Суть цього принципу не міняється, якщо на місце слова “людина” поставити слово “мова”: “нема мови – нема проблем”. Згідно з цією засадою і провадилася російсько-радянська політика лінгвоциду в СРСР.

Але не забували й за людей. Академіка А. Кримського, як і тисячі інших елітарних та мільйони звичайних носіїв української мови, було знищено фізично. Геноцид – значно надійніший засіб, ніж лінгвоцид.



Advertisements