Позначки


Чи ощасливить Україну федералізація?

“Розбудова держави”.– 1993.– No 6

Радевич-Винницький Ярослав

Ідея входження України на федеративних засадах до складу Росії, причинивши українській національній справі чимало лиха, свого часу була відправлена до музею екіпажів, на яких уже ніхто не їздить.

Коли останніми роками українському народові і його державності заблисло сонце, ідея федерації випливла знову, правда, на цей раз уже не зовнішньої, а внутрішньої. Суть її в тому, що українська держава має будуватись на кшталт Швайцарії з її кантонами, Німеччини з її ляндами (землями), США з їхніми стейтами (в німецько-російському звучанні – штатами) і т. п.

Уже чотири роки цю ідею, запозичивши її у В. Чорновола, обстоює політолог С. Грабовський. Було достатньо часу її обміркувати, на що і сподівається читач, приступаючи до ознайомлення з його солідно скомпонованою статтею.5

Починає автор форсовано, як колись казали, з копита в галоп: “На виборах першого президента України кандидати – прихильники федерально-земельного устрою набрали разом близько 30 відсотків голосів”. Формально це твердження слушне. Але його істинність – того ж типу, що і в реченні: “голова – це частина людини між капелюхом і краваткою”. Не беручи до уваги оцього підозрілого “разом” (бо багато в чому кандидати-невдахи були “разом” і з кандидатом-переможцем), хочеться запитати автора: чи була федерально-земельна ідея головним пунктом програм претендентів і чи набрали б вони менше голосів, якби цей пункт у програмах узагалі був відсутній?

Тут простежується звичайний у публіцистиці засіб акцентування певної деталі з метою висвітлення усієї картини у вигідному для публіциста світлі. Нічого осудливого в цьому не було б, якби кількість подібних перетягів у статті не переходила в якість, від якої читач починає думати, чи не мають його, часом, коли не за цілковитого невігласа, то у всякому разі за такого, чия освіта завершилась у вечірньо-заочній восьмирічці.

Отож, не забуваючи про винятково важливу суть проблеми, розглянемо хід думок і аргументації автора дещо уважніше.

Історичних коренів федеративності України Грабовський дошукується в періоді феодальної роздробленості Русі. З платформи федеративності роздробленість оцінюється політологом вельми позитивно. А це тому, що “централізована держава за тих умов можлива була лише при перетворенні всіх і вся на її холопів; при знищенні людських вольностей”.

Колись глибокий знавець Стародавнього світу і середньовіччя Ернест Ренан писав: “Давні республіки, феодальна система значно більше, ніж держава, тероризували індивідуума” (Є. Ренан. Жизнь Иисуса. Апостолы.– Минск, 1991.– С. 351). Але для Грабовського це не суттєво.

Нічого, що у період роздробленості вольностей стало аж ніяк не більше, ніж було, скажімо, за Володимира Великого; що Русь перетворилась на арену безперервних кривавих міжусобиць і нескінченного спустошення від половців, угрів, ляхів і т. д., що народ стогнав, а земля обезлюднювалась. Головне, що тоді закладались основи української федеративності. Як у тому анекдоті: важливо, що хворий перед тим, як стати небіжчиком, унаслідок рекомендованих лікарем процедур добре пропітнів.

Нині писати про Україну, не згадуючи про права людини, все одно, що їхати до Рима і не побачити папу римського. Аналізована стаття винятку не становить, і, як здогадується читач, права людини заносяться на карб федеративності.

Не біда, що в унітарній Швеції громадяни мають аж ніяк не менше прав, ніж у федеративній, ба, навіть конфедеративній Швайцарії, де, до речі, жінки одержали право голосу найпізніше в Європі. Не біда, що фашизм виник у країнах, які мали найбільший на континенті досвід федеративності, а в унітарній Англії, як відомо, тоталітаризм неможливий навіть теоретично. Але авторові не про це йдеться. Йому важливо довести, що права особи крокують поруч із федеративністю, і якщо Україна федералізується, то в ній будуть права людини, а якщо ні, то може стати навіть… імперією!

Дещо спантеличений такими перспективами, читач починає міркувати: аби стати імперією, Україні треба роздобути хоча б пару колоній. А де їх нині взяти? Просто так у колоніальне ярмо ніхто не піде, а завойовувати когось зараз ніби не випадає.

Але читача заспокоює сам автор: “Навіть якщо наша країна стане імперією, то це триватиме рік-два, не довше. Тому що Україна (слава Богу!) ніколи не була і навряд чи буде якимось монолітом, де місце Москви заступатиме Київ чи Львів. “Що є Україна?” – на це запитання дають різну відповідь в Одесі і Закарпатті, у Донбасі і Галичині”.

А хіба на подібні питання дають однакову відповідь на Хоккайдо і Кюсю, на Сіцілії і в Ломбардії? І ні до чого тут “централізаторські амбіції Києва” і “галицьке месіанство”, існування яких буцімто не більше заслуговує на увагу, ніж “дещо несподіваний пієтет південних областей до потьомкінської Новоросії”.

Не знаю, як щодо амбіцій Києва (хоча “цивілізаторську” роль столиць заперечувати годі), а от галицьке месіанство – це один із жупелів, що має виразно не тільки антигалицьке, а й антиукраїнське призначення.

У Галичині завдяки сприятливішим історичним умовам гнане українство знаходило свій останній прихисток. І зовсім не з месіанських міркувань відмовились свого часу галичани від назви “русини”, і не тому вони тисячами їздять на схід і на південь від кінця вісімдесятих і по нинішній день. Причина в іншому: Україну треба будувати на Дніпрі, а не на Дністрі. Це вам скаже будь-який галичанин, і навіть не кожен десятитисячний тут знає, що його край наддніпрянські свідомі українці називали “українським П’ємонтом”.

У намаганні будь-що довести “федеративний” характер української ментальності Грабовський наводить такий факт, як одночасне існування у 1917–1921 роках УНР, ЗУНР, “червоної України”, махновського Гуляйполя та “білого” Криму й Одеси. Не знає чи не хоче знати політолог про Злуку ЗУНР і УНР, яка була заманіфестована словами: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалежна Українська Народня Республіка. Віднині український нарід, звільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя робочого народу”.

Що ж до “червоної”, “білої”, “махновської” України, то це не вияв суто української ментальності. Це державно-історичне явище, “знане кожному народові”, а у нас його “підложжям” є втеча “до хуторянського примітивізму”, самозрозуміло, “підпомагана чужими агентами” (Юрій Липа. Призначення України.– Львів, 1992.– С. 171). У наших північно-східних сусідів, яким так дісталося у статті за унітарність та інші гріхи, теж була Росія Лєніна–Троцького, Колчака, Денікіна, Врангеля, Далекосхідна Республіка, Кубанська Республіка і т. д. У сучасній Італії також є намагання розколоти державу мінімум на три частини. У цьому зацікавлена і мафія Півдня, і “партія Ліга” на Півночі, лідери якої вигукують на майданах: “Останній раз Мілан був щасливий під час правління Австрії” (Карло Бенедетти. Вернется ли Италия в XIX век? // “Московские новости”, 1992, 27 сентября).

І якщо деякі “русини-карпатороси” хотіли б віддати Закарпаття Чехословаччині (Чехо-Словаччині, а тепер Чехії чи Словаччині?), то це теж не є рецидивом чисто української вдачі – “невміння жити за умов монолітної єдності” чи “своєрідної психології і способу життя багатонаціонального Закарпаття”. (До речі, твердження про багатонаціональність цього краю – теж один із публіцистичних штампів: відсоток українців (78,4%) тут вищий, ніж у середньому по Україні, а інші національності представлені таким чином: угорці і мадяризовані русини – 12,5%, росіяни – 4%, румуни – 2,4%, цигани – 1%).

Цей гріх властивий тією чи іншою мірою будь-якому народові. Делікатно його називають ставленням егоїстичних (особистих, групових, корпоративних, кланових, локальних і т. п.) інтересів вище від загальнонародних (національних, державних). Яскравим свідченням цього є, наприклад, той прозаїчний факт, що “теоретичне обґрунтування” карпаторусинства канадський професор П. Магочі здійснював на замовлення і за срібняки таємної поліції Чехословаччини.

У статті імпліцитно, а місцями й експліцитно проводиться думка, що не лише права людини, а й демократія загалом є породженням федеративності. Це дає підстави авторові робити, зокрема, такі висновки: “…трагедія Батурина та Полтави була закономірною крапкою гвалтування демократичних традицій українського громадсько-політичного устрою. Мазепина державність була спрямована проти України; її підвалиною було прагнення гетьмана до самодержавної влади, до регалій на взірець чи то російських, чи то шведських”.

Припустимо, автор має рацію: усі біди України від ігнорування провідними діячами федеративності і демократичності. Але тоді доведеться визнати, що ця закономірність діє лише в Україні, та й то не завше. Бо, наприклад, Новгород пережив трагедію не менш криваву, ніж Батурин, хоча був демократичним і федералізованим, а демократи-федералісти Грушевський з Винниченком так само не збудували України, як унітаристи Мазепа та Петлюра, і не відомо, що за сила була у претендентів на “український трон”, коли вони зуміли “витіснити з політики демократів”.

За федералізацію, на думку Грабовського, голосує навіть сама природа, не однакова в Таврії і Сіверянщині (можна подумати, що в унітарній Польщі природа в Татрах така сама, як на Помор’ї або що Гітлер формував дивізії альпійських стрільців із мешканців рівнин Мекленбурга і Вестфалії).

За федералізацію – і можливість розв’язати міжконфесійний “вузол”. Чи справді так?

Біда від цього “вузла” не в тому, що на західних теренах переважають греко-католики, а на сході – православні московської і київської орієнтацій. Ніяка федеративність з цим вузлом не дасть собі ради, бо вузли позав’язувані не стільки по регіонах, як по окремих селах, містах і навіть родинах. Конфесійна неоднорідність існує і в унітарній Угорщині, і в федеративній Німеччині, що аж ніяк не викликає потреби угорцям федералізуватись, як і німцям унітаризуватись. Чому саме українці мали б “нескінченно розв’язувати міжконфесійний вузол проблем”? І як тут, зрештою, може допомогти їм федералізація, коли, за словами самого політолога, “ми маємо чотири основні конфесії: греко-католики, протестанти і дві православні Церкви. Плюс старообрядці, плюс католики, плюс мусульмани, плюс іудаїсти, плюс християни-вірмени, плюс нові для нас східні вчення”. Невже для кожної конфесії і деномінації окремий лянд або кантон створювати і заганяти до одного трясунів, до другого скопців, до третього крішнаїтів і т. д.?

Не менш загадковими в концепції Грабовського є і шляхи відновлення субетносів української та інших націй України за допомогою федералізації.

Щойно на матірних землях відродилось товариство “Бойківщина”, яке виникло 1927 року, а з приходом радянської влади було зліквідоване. Бойки – це той субетнос, котрий дав українському народові Юрія Дрогобича, Петра Конашевича-Сагайдачного, Юрія Кульчицького, Івана Франка, Василя Гренджу-Донського, Августина Волошина, Андрія Мельника, Степана Бандеру. Живуть бойки на теренах Івано-Франківщини, Закарпаття, Львівщини. Так ось на Закарпатті заплодилися свої “федералісти”, які хотіли б із закарпатських бойків, гуцулів і лемків створити окрему “націю”, щоб потім вигідно продати її тому, хто більше дасть. От тільки серед них немає єдності в питанні, з ким торгуватись – з Угорщиною, Росією чи з Чехо-Словаччиною, котра, як на біду, розпалась.

Однак вернемося до бойків. Чому федеративна Україна мала би бути більш сприятливою для їх “відновлення”, ніж унітарна? Адже навіть самому федералістові-теоретикові Грабовському невідомо, які будуть лянди в Україні. Йому тільки “зрозуміло, що конкретна кількість земель, їхні межі – то предмет великої роботи”. Тому не лише бойки, а й гуцули думають, де вони опиняться в результаті цієї “роботи”. Чи вони будуть “відновлюватись” у трьох ляндах: Буковині, Галичині і Закарпатті, а чи буде створено окремий Гуцуллянд?

Бойки, як відомо, мають більш заземлений і прикріший характер, ніж гуцули. Їхньою улюбленою порадою є: не беріть собі тяжкого до рук, а дурного до голови. Через те вони просто заявляють про “зміцнення соборності України шляхом всебічного розвитку її субетнічно-територіальних частин” (газета “Бойки”.– 1992.– ч. 2).

А що чинити лемкам – то цього, мабуть, наймудріший федераліст не підкаже: так їх польські і радянські благодійники порозпорошували. Вони небезпідставно починають підозрювати, чи не матиме федералізація України наслідком подальшу “федералізацію” і лемківського субетносу? Де вже тут до відновлення!

У статті багато пафосу, але брак суттєвої інформації. Тут марно шукати аналізу федеративності, хоча б переліку її релевантних ознак у проекції на українську дійсність. Нічого не сказано про суб’єкти федерації, про те, що мають являти собою “землі” України. Автор міг би піти шляхом емпіричної аналогії і взяти за модель майбутнього устрою нашої держави одну з країн, де принципи федеративності реалізовано. Але тоді йому довелось би показати, на підставі чого саме цей взірець обрано і що типологічно уподібнює Україну до Федеративної Республіки Німеччини або, скажімо, до Мексиканських Сполучених Штатів. Таких зобов’язань політолог на себе завбачливо не взяв.

Не вдався він і до конструювання моделі федеративності України за принципом “сама собі предок”, тобто виводячи її з історії нашої державності, і вчинив вельми обачно, бо у віддалені часи нашої самостійної роздробленості межі тодішніх “суб’єктів федерації” були надто лабільні, а в більш пізні часи український народ “федералізовували” чужі держави. Хоча серед їхніх політичних діячів були як унітаристи, так і федералісти, але діяли вони за однаковим принципом: розділяй і володарюй. До того ж ділили, як вважали за вигідне для себе.

Не зайво нагадати, що “прихильницею” федеративності України була міжвоєнна Польща, яка драконовими методами намагалась ізолювати одну від одної частини захоплених нею українських земель: Галичину, Волинь, Холмщину і т. д. 1938 року в школах Лемківщини було запроваджено навчання лемківською говіркою, а всіх учителів, що викладали загальнонародною українською мовою, звільнено з роботи.

А яким федералістом був Гітлер! Він розкраяв Україну на чотири частини, причому “націоналістичну” Галичину приєднав до Генерал-Губернаторства Польщі, а Буковину й Одесу з прилеглими землями під назвою Трансністрія подарував Румунії (як бачимо, Одеса була свого часу не лише “білою” – вона мала також барви “триколора”).

С. Грабовський неодноразово шпигає своїх опонентів за ототожнення федеративності з автономізацією, регіоналізмом, сепаратизмом. Якби контрвипади автора були більше насичені інформацією, ніж емоційною риторикою, то, може, не лише відомих антифедералістів В. Овсієнка і Я. Дашкевича, а й простого читача “Сучасності” вдалось би переконати у перевагах федеративності. Бо й справді, весь той позитив, який політолог заносить на рахунок федеративності, з не меншими на те підставами може бути зарахований на конто унітарності. “США й Австралія, Мексика і Бразилія, Канада і Німеччина – здається, приклади переконливі”,– пише автор. Ніби Японія і Франція, Італія і Південна Корея, Швеція і Голландія виглядають менш переконливо.

Як історичний досвід, так і сучасний стан країн показує, що ні рівень життя народу, ні розвиток виробничих сил, ні права людини безпосередньо не залежать від того, чи є держава федеративною, чи унітарною, хоча цілком можливо, що у надвеликих державах-монстрах США, Китаї, Росії, Індії, а також у величезних територіально і рідкозаселених Канаді і Австралії такий вид державного устрою більш ефективний, ніж унітарний.

У компактних країнах середньої величини, до яких належить Україна, такий устрій ніяких переваг не дає.

Серед принад федеративності Грабовський називає здатність протистояти тоталітаризмові. Авторові не так йдеться про чужий тоталітаризм, бо він для федеративної держави буцімто не страшний. Саме “безалаберність та децентралізованість Швайцарії” були “одним з головних факторів, який спинив у 1942 році гітлерівські війська”,– переконує нас політолог. Його можна зрозуміти: до чужого тоталітаризму ми вже мали час звикнути, адже його традиції у нас тягнуться як-не-як від татарсько-монгольського нашестя. А ось свій тоталітаризм – це значно гірше. По-перше, не відомо, чи буде він, а якщо буде, то не знати, який він буде? Нема нічого гіршого за невідомість. По-друге, якщо й не буде тоталітаризму, але й не буде федеративності, то все одно підведуть Україну “під загальний знаменник”: чи то під “середнього українця”, чи то під котрийсь з регіонів, наприклад, “Донбас під Галичину”, і в прагненні “ощасливити” краян спрямують життя мільйонів наших співгромадян у “правильне”, а тому єдине русло”.

Ці та подібні “моністичні” нещастя чекають Україну, якщо вона не федералізується. Автор не бере до уваги те, що ні в нашій історії, ні в нашій ментальності немає підстав для таких візій, що навіть політики з радикальним минулим на своєму Конгресі прийняли Програму, де однозначно сказано, що вони поборюють “всякі форми расизму, шовінізму, тоталітаризму, фашизму, великодержавного гегемонізму, колоніалізму, неоколоніалізму, імперіалізму”.

Що ж до “наших більшовиків”, то політолог міг би помітити, що вони такою ж мірою “наші”, як і принципи, якими вони не поступаються.

Грабовський твердить, що федералізація не лише не має нічого спільного з автономізацією і сепаратизмом, а, навпаки, являє собою єдиний засіб проти таких явищ. Він чомусь не згадує, що самоврядування суб’єктів федерацій – це утворення з власними конституціями, парламентами й урядами. “А що буде, як отаман Махно не захоче вибирати до української конституанти?”– запитував колись В. Липинський.

Українська нація ще остаточно не устабілізувалась ні як етнічна, ні як мовна, ні як політична спільнота (в державно-політичному сенсі українська нація – це не лише українці, а й інші національності України). Доцентрові сили ще не досягли того рівня, коли їхня дія набуває незворотного характеру. Має відбутись відновлення історичної пам’яті народу, усвідомлення українцями своєї самототожності, повернення національної гідності, почуття господаря на власній землі, поновлення в правах рідної мови, без чого не відбудеться регенерація деформованої насильницькими зовнішніми впливами етнічної ментальності і культури.

Федералізація України законсервує її сучасний стан, коли всі наслідки лінгвоциду, етноциду і геноциду щодо українців – ще будуть у повній силі. Вона сприятиме не “єдності різних” і “синтезові протилежностей”, а остаточному порізненню і протиставленню, до того ж закріпленому парламетарно. І, звичайно, набуде вигляду “квебекізації” або нашої-таки “кримізації”. А не виключено, що і чогось значно гіршого. Бо, далебі, боснійці – це ті ж серби, тільки потурчені…

В. Чорновіл цього не може не розуміти. Тому давно вже не згадує про федералізацію, а коли йому пригадують, то він дипломатично каже, що це справа майбутнього, до того ж не найближчого. На відміну від Грабовського, Чорновіл не лише не обурюється, що “недолугі” політики замість федеративної “проголосили унітарну президентську республіку”, а й підтримує останнім часом президентські структури в їхньому протистоянні місцевим Радам.

Виглядає, що естафетної палички федералізації Чорновіл нікому не передавав – він її просто викинув. Та й не паличка це, а палиця, а може, й колода. Тож чи не прислухатись федералістам до бойківської поради та й не брати тяжкого до рук?..

Advertisements