Теги


Олександр Палій

Українська правда

Коли нині російське керівництво кидає гнівні звинувачення в “поплічників гітлеризму”, йому слід було б спочатку вийняти колоду з власного ока. Можна було б почати з того, що через дивізію СС “Галичина”, яка справді створювалася як колабораціоністське військове формування, пройшло заледве 22 тисячі українців.

У той же час через колабораціоністські формування одних лише російських “власовців” пройшло від 0,5 до 0,8 мільйонів росіян, а їхній склад на кінець війни перевищував 120 тисяч осіб.

Це мало місце при тому, що вся територія України цілком була окупованою фашистами, у той час як лише невелика західна частина Росії зазнала окупації.

Ще більш показовий так званий “пакт Молотова-Ріббентропа” – факт не приватно-індивідуального, а державного колабораціонізму СРСР з фашистською Німеччиною. Протягом десятиліть на уроках історії в СРСР війна починалася 22 червня 1941. Хоча реально СРСР вступив у війну як союзник фашистської Німеччини 17 вересня 1939.

Москва допомагала Німеччині у відновленні та навчанні німецьких збройних сил, постачала сировину для виробництва озброєнь. В СРСР навчалися тисячі німецьких військових.

І Німеччина, і СРСР були зацікавлені в початку великої війни в Європі.Радянське керівництво вважало, що суперечності між Німеччиною та державами, які перемогли її в Першій світовій війні, дадуть змогу СРСР загарбати максимальну кількість територій.

Мета фашистської Німеччини полягала в завоюванні “життєвого простору” для німців.

19 серпня 1939 Сталін скликав Політбюро ЦК ВКП(б), де заявив, що в мирний час “успішний комуністичний рух у Європі неможливий”. 23 серпня 1939 німецький і радянський міністри закордонних справ Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянську угоду про ненапад і додатковий секретний протокол до нього, відомий як “Пакт Молотова–Ріббентропа”.

Цей протокол визначив зони впливу двох держав у Східній Європі в разі “територіальних і політичних змін”, тобто в умовах спланованої обома державами війни. Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію і Балтійські держави (Латвію й Естонію), а східні території Польщі, тобто Західна Україна і Західна Білорусь мали відійти до Радянського Союзу.

Решта територій у Східній Європі відходили під вплив фашистської Німеччини. По суті, цей пакт між двома тоталітарними режимами зробив можливою Другу світову війну та низку супутніх агресій з боку СРСР і Німеччини проти низки країн.

1 вересня 1939 Німеччина напала на Польщу, наступного дня після того, як одночасно Верховна Рада СРСР і Рейхстаг Німеччини ратифікували Договір про ненапад між Німеччиною і СРСР.

Ні в сучасників, ні в більшості істориків зв‘язок цих подій не викликав сумнівів.

17 вересня 1939, порушивши радянсько-польський договір про ненапад, радянська армія вдерлася на територію Польщі. Відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа німецька армія залишила територію Західної України. Того ж дня у Брест-Литовському (нині Брест у Білорусі) на честь успішної перемоги над Польщею відбувся спільний парад радянських і німецько-фашистських військ.

Тим часом в СРСР пропаганда на все горло співала частушки:

“Заиграй баян-гармошка,
Наш походный инструмент,
Пропоем с тобой немножко
Про теперешний момент.
Панской Польши нету больше,
Старой ведьмы больше нет…”

Поділивши Польщу, СРСР і Німеччина 28 вересня 1939 підписали вже Договір про дружбу і кордони. На засідання Верховної Ради СРСР 1 листопада того ж року радянський міністр закордонних справ Молотов заявив буквально наступне:

“В последнее время правящие круги Англии и Франции пытаются изобразить себя в качестве борцов за демократические права народов против гитлеризма, причем английское правительство объявило, что будто бы для него целью войны является ни больше, ни меньше, как “уничтожение гитлеризма”…

Идеологию нельзя уничтожить силой, нельзя покончить с нею войной. Поэтому не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну за уничтожение “гитлеризма”, прикрываясь фальшивым флагом борьбы за демократию”.

Сталін прагнув використати союз із Німеччиною, щоб повернути під контроль Кремля всі землі, які колись входили до складу Російської імперії. 26 листопада 1939 радянське командування інсценувало напад Фінляндії на СРСР.

Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з нотою, яка повідомляла, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії (так званий Майнільський інцидент), загинуло четверо та було поранено дев`ятеро радянських військовослужбовців.

Натомість уряд Фінляндії стверджував, що обстріл радянських позицій вівся з радянської території. Фінляндія запропонувала створити міжурядову слідчу комісію, яка мала б розслідувати цей інцидент. Радянська сторона відмовилася, і вже 30 листопада, без оголошення війни, СРСР напав на Фінляндію.

Численні жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок радянських бомбардувань стали причиною виключення СРСР із Ліги Націй. Тим часом радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає.

СРСР створив на загарбаній території Фінляндії маріонетковий уряд. Проте запеклий опір фінів, їхній масовий героїзм в обороні своєї країни й значні втрати радянських військ змусили радянське керівництво припинити наступ.

У передчутті великої війни в Європі Москва змушена була змиритися з незалежністю Фінляндії, хоча СРСР загарбав значну частину східних територій країни.

На підставі радянських невдач у Фінляндії, Гітлер і німецькі генерали припустили, що у Радянського Союзу неефективне керівництво, тактика й озброєння, і він не виявиться гідним супротивником для німецької військової машини.

Тим часом, діючи на виконання таємного протоколу з фашистською Німеччиною, радянський уряд змусив Румунію віддати СРСР українські землі у Бесарабії та Північній Буковині, захоплені Румунією в 1918.

У червні 1940, діючи за радянсько-фашистською угодою, війська СРСР вдерлися в Латвію, Литву й Естонію. Спочатку ці країни були змушені дозволити базування радянських військових баз на своїй території, а згодом радянська окупаційна влада надіслала їм підкріплення й оголосила про “приєднання” Балтійських держав до СРСР.

Радянсько-фашистський союз мав вкрай згубне значення для українського народу та інших народів СРСР, оскільки початок війни в Європі наблизив напад фашистської Німеччини на СРСР.

Завдяки радянсько-фашистському пакту, Німеччина підготувала плацдарм для нападу на СРСР.

Радянський уряд сподівався, що війна з Німеччиною почнеться не раніше 1942 й не довіряв повідомленням розвідки про запланований блискавичний напад німецьких військ.

Слід відзначити, що навіть після Голодомору та втрат України у Другій світовій війні керівництво СРСР продовжувало відчувати загрозу, що виходила від України.

Радянські владні кола вирішили виселити всіх українців з України. Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 про виселення всіх українців до Сибіру.

Виконання цього наказу було зупинено невдовзі після початку перших дій з виселення. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з’їзді КПРС у 1956 зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов:

“Так, уже в конце 1943 года, когда на фронтах Великой Отечественной войны определился прочный перелом в ходе войны в пользу Советского Союза, принято было и осуществлено решение о выселении с занимаемой территории всех карачаевцев.

В этот же период, в конце декабря 1943 года, точно такая же участь постигла все население Калмыцкой автономной республики. В марте 1944 года выселены были со своих родных мест все чеченцы и ингуши, а Чечено-Ингушская автономная республика ликвидирована.

В апреле 1944 года с территории Кабардино-Балкарской автономной республики выселены были в отдаленные места все балкарцы, а сама республика переименована в Кабардинскую автономную республику.

Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он бы и их выселил”.

У своїх спогадах низка радянських генералів, що готували та проводили виселення українців, зізналися в існуванні такого наказу та своїй готовності його виконати. Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті у 1945 Сталін скаржився на “ненадійне” становище в Україні та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.

Водночас більше мільйона українців таки було депортовано з України протягом 1944-1949 років.

Ймовірно, масова присутність українців на фронтах та небажання підірвати боєздатність Радянської армії зумовили скасування того наказу.

Практика СРСР у національному питанні була такою ж геноцидною, як і фашистської Німеччини. Хоча, вона й виявилася суттєво хитрішою, оскільки прикривалася риторикою “інтернаціоналізму” і “дружби народів”.

Німецькі документи свідчать, що німецький уряд розглядав українських повстанців як своїх ворогів – силу, що перешкоджала встановленню міцної німецької влади на значних територіях України.

Водночас, справді, на початковому етапі війни кількадесят офіцерів, які згодом влилися в УПА, проходили воєнну підготовку за допомогою Німеччини. Але ще більше офіцерів УПА вийшли з польської і радянської армій, що є природним для будь-якої повстанської армії.

Зрештою чимало ізраїльських генералів свого часу вчилися в СРСР, і від того не стали комуністами чи антисемітами.

Тисячі українських повстанців, в тому числі й рідних братів Степана Бандери Василя та Олексу, Олену Телігу, Олега Ольжича було вбито у фашистських концтаборах, Бабиному Яру тощо. Саме через це в матеріалах Нюрнберзького процесу УПА ніяк не згадана поряд з колаборантськими формуваннями, що діяли в Європі.

Тому звинувачення українських повстанців у колабораціонізму з Німеччиною – це ще й спроба позбавити український народ Великої перемоги. Між тим, позиції фашизму підривали не лише 7 мільйонів бійців-українців Червоної армії, але й півмільйона українців, що пройшли через лави українських повстанців.

Водночас, після 22 червня 1941 року радянська армія, чималу частину якої становили українці, героїчно протистояла нацизму, який намагався знищити цілі народи. Внесок Радянської армії в перемогу є найбільшим у порівнянні із усіма союзниками. Саме Радянська армія відтягла на себе й перемолола більшість сухопутних сил Німеччини.

Усе це ми теж маємо пам’ятати.

Водночас, без участі 7 мільйонів українців у Другій Світовій війні перемога СРСР навряд чи могла б відбутися. В історії радянсько-німецької війни були періоди, коли долю перемоги вирішували кількадесят тисяч бійців.

Загалом унаслідок Другої світової війни загинуло понад 7 мільйонів мешканців України. Близько половини українських втрат у війні становило цивільне населення. Україна, яка не мала жодного відношення до початку війни, зазнала втрат більше, ніж за час війни окремо втратили Росія і Німеччина. Відповідальність за ці колосальні втрати українського народу несли не лише Німеччина, але й СРСР.

Спровокувавши своєю політикою Другу світову війну, керівництво СРСР не змогло захистити територію України від німецької окупації, що коштувало мільйонів людських життів. Нам невідомо, чи відбулася б світова війна, чи ні, і коли, якби не було радянсько-фашистського союзу. Фактом є лише те, що відбувся цей союз, і через тиждень почалася війна.

Українські повстанці відчайдушно протистояли одній з наймогутніших країн світу утричі довше, ніж тривала Друга Світова війна, практично без будь-якої зовнішньої підтримки.

Це відбувалося в той час, коли боролася лише частина українців, а інші народи СРСР і Європи, починаючи від східних німців і закінчуючи чехами й угорцями, аж до початку лібералізації в СРСР у середині 1950-тих роківне наважувалися на найменший опір.

Завдяки діям УПА український народ виявив силу духу та волю до свободи. Ця “поза системність” українських повстанців, відчайдушність їхнього опору імперії на пікові її могутності, в той час як на це майже ніхто більше не наважувався, значною мірою зумовлює нинішні інформаційні атаки на УПА.

Українським повстанцям в надзвичайно складних умовах протистояння з багатократно сильнішим ворогом вдалося сформувати боєздатну структуру, яка протрималася десятиліття. Причому її дух пережив ту імперію, проти якої боровся.

Ані СРСР, ані фашистській Німеччині не потрібна була незалежна Україна. Їм були потрібні українські землі, “звільнені” від українського народу.

Треба додати, що ці держави мали схожі наміри не лише щодо України, якщо, звичайно, це якось може втішити українців.

Advertisements