РОЗСЕКРЕЧУВАННЯ пам’яті
Розмова
# Розмовляв Богдан Гук
ImageРозмова з Володимиром В’ЯТРОВИЧЕМ, керівником Галузевого державного архіву Служби безпеки України

Володимир В’ЯТРОВИЧ (1977 р. нар.) – випускник Львівського національного університету ім. Івана Франка; кандидат історичних наук, голова вченої ради Центру досліджень визвольної боротьби. Автор монографій «Рейди УПА теренами Чехословаччини» (Львів, 2001), «Армія безсмертних. Повстанські світлини» (Львів, 2002), «Ставлення ОУН до євреїв. Формування позиції на тлі катастрофи» (Львів, 2006), редактор збірника «Сотенний Бурлака» (Львів, 2000), відповідальний редактор та упорядник виставки «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених» (Львів, 2007). З 2008 р. директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України в Києві.

Служба безпеки України, згідно з президентським указом від 23 січня 2009 р. «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні», має протягом найближчих місяців надати доступ до матеріалів, позначених до цих пір грифом «таємно». Охарактеризуйте, будь ласка, архівний масив СБУ.
●Галузевий державний архів (ГДА) Служби безпеки України був створений 1994 р. згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня цього ж року. У ГДА СБУ в Києві та в усіх областях України знаходиться на сьогодні близько 1,5 млн. томів. Кожен том – це приблизно 400 сторінок, отож реально йдеться про мільйони документів. З них лише 40% зберігається в Києві, решта документів зберігається в архівах обласних управлінь СБУ. Вони становлять дуже великий масив матеріалів карально-репресивної системи Радянського Союзу за період 1918–1991 рр. За видами ці документи поділяються на кримінальні справи людей, що потрапили під жорна репресій, документи таємного діловодства, статистичні документи, оперативно-пошукові й аґентурні справи.

Це документи, які творилися для того, аби фізично чи морально знищувати людей.
●Це документи  про людей, які протестували проти радянської влади. Відповідь цієї влади була одна – людей знищити. У цих специфічних матеріалах, як і в усіх інших документах такого роду, є багато правди та багато навмисної брехні, однак через призму цих документів можна виразно розглядати функціонування тоталітарного режиму під назвою Радянський Союз. Завдяки цим документам ми можемо також дати, зокрема, характеристику радянського періо­ду на території України.

З якого часу архівна служба СБУ підготовляє ці документи, щоб вони стали доступними  для громадськості та науковців?
●Ця робота була започаткована ще кілька років тому, однак раніше вона не була систематичною і плановою, не ставилися чіткі вказівки щодо форми, способу, не визначався час, за який повинна бути виконана. Особливо вона активізувалася від 2007 р., коли СБУ очолив Валентин Олександрович Наливайченко. Він ініціював цілий ряд заходів, які започаткували планову політику розсекречення.
Після січневого указу президента В. Ющенка розсекречення поставлено перед нами як безпосередній обов’язок, ми маємо чіткі вказівки і поставили перед собою конкретний план, коли закінчити роботу. Передбачаємо протягом року зняти грифи секретності з вказаних указом матеріалів.

Чому важливо зняти грифи секретності?
●Документи архівів СБУ містять на собі ще радянський гриф «сєкрєтно» чи «совєршенно сєкрєтно». Наявність цього напису створює обмеження для дослідників та всіх, хто бажає працювати з цими документами, причому сам гриф не відповідає змістові справ: документи не стосуються державної таємниці України. Українське законодавство виразно формулює, що заборонено розкривати відомості, розголошення яких може нанести шкоду державним національним інтересам України. Вони вважаються державною таємницею. Очевидно, що інформація про політичні репресії, про боротьбу проти радянської влади не є такою інформацією, яка може нанести шкоду національним інтересам України. Далі, у законі України  про державну таємницю і в законі про інформацію чітко вказано, що не можуть бути державною таємницею інформації про порушення прав і свободи громадян, про зловживання владою, про репресії проти громадян. А саме про такі матеріали в першу чергу йдеться. Є ще моральна сторона: це матеріали, за якими стоїть доля мільйонів людей. Нині приховувати цю долю, не надавати інформацію про людей, які загинули, були незаконно репресовані, про людей, котрі піднялися проти тоталітарного режиму – це було б аморально.
Поки що йдеться про два етапи праці. Перший – це власне бюрократичний етап зняття грифів секретності, що буде реалізуватися архівними підрозділами СБУ в реґіонах. Натомість другий етап – це саме оприлюднення. Ми сподіваємося і закликаємо істориків, громадськість максимально до цього долучатися, щоб разом створити пріоритети, вирішити, які матеріали більш важливі сьогодні, що ми маємо в першу чергу надати для розсекречення. Усіх матеріалів зразу оприлюднити не вдасться.

Цих пріоритетів ще немає?
●Пріоритетом для нас як СБУ був Голодомор, тому що недавно відзначалася 75-та його річниця і ми хотіли дати максимум інформації про цю трагедію. Підняли відповідний пласт матеріалів: 365 справ, документи яких були виявлені в системі архівів СБУ. Згодом ці документи за 1932–1933 рр. були опубліковані в збірнику «Розсекречена Пам’ять», у польсько-українському збірнику про Голодомор та в інших виданнях.
Зараз ми працюємо над реалізацією другої пріоритетної проблематики. Вона масштабна і ми поки що не знаємо, коли її закінчимо – це історія Українського визвольного руху 20–50 рр. ХХ ст., тобто документи, пов’язані з УВО, ОУН, УПА. Протягом цього року поступово розсекречуватимемо і оприлюднюватимемо документи з цієї теми. Імовірно, що наступною темою буде дисидентський рух.
Треба також вирішити питання технічного характеру. Ми проводимо копіювання на власних технічних ресурсах, переводимо їх в  електронний формат і робимо доступними в інформаційно­-довідкових залах. Такі зали нині є у кожному обласному центрі України. Крім цього, ми розробляємо тепер спеціальний інтернет­-портал, на якому буде розміщена інформація.

Знаючи наслідки розсекречування матеріалів спецслужб у країнах колишнього соціалістичного блоку, зокрема відомий мені досвід Польщі, де матеріали Інституту національної пам’яті використовуються як політична зброя, хочу запитати, чи існує небезпека, що розкриття архівів неґативно позначиться на сучасному політичному житті України?
●В Україні надто багато процесів є надзвичайно заполітизованих, отож тут існує певна проблема. Потрібний громадський механізм контролю над цими процесами, щоб не було можливості використати оприлюднення в політичній боротьбі. З іншого боку, я думаю, що розкриття цих матеріалів дещо деполітизує ситуацію.
У нас історія використовується для різноманітних політичних маніпуляцій, для дезінформаційних кампаній і, я переконаний, так буде до тих пір, доки матеріали, які висвітлюють цю історію, будуть недоступні загалові. Я думаю, що власне відкриття архівів, про які ми говоримо, просто виб’є певну інформаційну зброю з рук недобросовісних політиканів, які продовжують ширити неправдиву інформацію про УПА чи про Голодомор. Відкриття архівів покаже реальну правду і не дозволить використовувати дезінформацію для подальших сумнівних політичних ідей.

Усе-таки є сфера, яка може міцно змінитися саме внаслідок розкриття колишніх радянських архівів – це нез’ясовані та суперечливі питання в українсько-­польських стосунках у роки ІІ Світової війни.
●У наших сховищах є великий масив дуже цікавих та цінних матеріалів, які стосуються українсько­-польських стосунків, зокрема українсько-­польського конфлікту в роки ІІ Світової війни та після неї. Це дуже різноманітні документи, напр., зібрані ще співробітниками НКВС–КДБ, є тематичний том про українсько­-польські стосунки. Він містить багато ідеологічних матеріалів про місце польського питання в стратегії українського визвольного руху в роки ІІ Світової війни, про переговори між українцями та поляками. У ньому є багато інформацій про ворожнечу та боротьбу між українцями та поляками. Крім цього, очевидно, ще є багато матеріалів про боротьбу між українцями і поляками, виготовлених українським підпіллям, але розсипаних по інших справах. Існує величезний масив матеріалів кримінальних справ проти українських чи польських підпільників, який висвітлює діяльність УПА, АК, ВіН та інших українських або польських формацій.

Що цікавого під кутом історичних досліджень минулого українців і поляків може виявитися завдяки цим матеріалам?
●Документи показують, як наростав цей конфлікт, починаючи з 1941 р., з другого боку, дуже виразно показують переговори між обома підпіллями, які почалися 1942 р. Про останні детально розказано, напр., у кримінальній справі на члена Проводу ОУН СД Михайла Степаняка. Далі йде великий масив матеріалів про збройний конфлікт 1943–1944 рр. Це звіти українського підпілля про антипольські акції і звіти польського підпілля про антиукраїнські акції.

Питання в «традиційному» ключі: на чиєму боці була перевага?..
●Тут я Вас розчарую: документи показують симетричність акцій — і з українського, і з польського боків. На мою думку, це дає підставу говорити про чергову українськ-о­польську війну, яка була елементом подій усієї ІІ Світової війни, одною з цілої низки воєн на території України.
Я читав уже також документи, які показують обопільну жорстокість, те, що обидві сторони зверталися до німців, використовували німецькі військові чи поліційні сили для реалізації своїх планів чи завдань. Симетричність дій українського та польського підпілля часом відображається в таких документах, як летючки українською мовою зі зверненням до поляків такого-то села, що вони протягом 24 годин повинні залишити це місце, інакше усі будуть убиті. Абсолютно ідентичний документ, але вже польською мовою, звернений до населення українського села: маєте залишити село, бо інакше всі будете знищені.

А до радянської сторони обидва підпілля також зверталися?
●На радянську сторону, власне, орієнтувалася, зверталася до неї і прямо використовувала надавану «поміч» тільки польська сторона, очікуючи захисту від радянських партизанів, які були головними ворогами українського національного руху.
У кримінальних справах на учасників українського чи польського підпільного рухів розповідається про масові вбивства, зокрема, цивільного населення, і знову: як з одного, так і з другого боку. Тобто, на мою думку, ці документи справді показують доволі масштабну трагедію українців та поляків. Дослідження цих матеріалів абсолютно необхідні для того, щоб оцінити цю трагедію, щоб її показати і щоб вона врешті-решт залишилася в минулому, а не поверталася в поле теперішньої політики, у поле провокацій і міжнаціональних наклепів та маніпулювань трагедією, як це часто роблять деякі російські і проросійські «дослідницькі сили», зокрема в Польщі. Ці сили представляють події на Волині 1943 р. виключно як трагедію польської людності, говорять про геноцид польського народу, який нібито здійснила УПА. Документи, що зберігаються в архівах СБУ та будуть оприлюднюватися невдовзі, такі конструкції розіб’ють та покажуть значно виразніше українсько­-польський конфлікт. Вони покажуть його як жорстоку селянську війну між українцями і поляками, у якій брали участь не тільки офіційні збройні формування з одного і другого боку, а навіть ішло село проти села.

Чи оприлюднення цих матеріалів може довести до зміни в дослідженнях неупереджених істориків та спричинити зміни в поглядах на польсько-український конфлікт 40-х рр. на Волині, у Галичині та на Закерзонні?
●Я думаю, що саме так і буде. Документи, про які я говорю, у своїй більшості не використовувалися ні польськими, ні українськими дослідниками. Досі польські дослідники, пишучи свої праці, опиралися на польських документах і свідченнях поляків, які пережили цю трагедію. Натомість більшість українських дослідників, які писали про цю ж проблематику, спиралася тільки на джерелах, які були вже виявлені чи оприлюднені польськими дослідниками. Тому якраз наш масив інформації після його входу в історіографічний обіг може справді по-іншому показати перипетії українсько­польського конфлікту.
Я особисто готую збірник, побудований значною мірою на українських документах, який з’явиться цього року. Він присвячений українсько­-польській війні 1942–1947 рр. на Волині, Холмщині, у Галичині, а в післявоєнний період – на Закерзонні.

Від 1996 р. появляються збірники документів серії «Польща та Україна у тридцятих–сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб». На сьогодні це видання – єдине спільне місце праці польських та українських істориків­архівістів. Вам уже щось відомо про те, чи науковці з Польщі бажають працювати з іншими матеріалами з архівів СБУ?
●Названа Вами видавнича документальна серія справді стала одним з дуже результативних проектів співпраці архіву СБУ з архівними та науковими установами в Польщі: Архівом Міністерства внутрішніх справ і адміністрації та Інститутом національної пам’яті. Кожен із семи дотеперішніх томів – це практично близько тисяча сторінок, введення в науковий обіг сотень документів. Минулого року ми презентували том про Голодомор, цього року готується том про Великий Терор і «польську операцію» в рамках Великого Терору 1937–1938 рр. Почалася підготовка, але вже за матеріалами польських архівів, наступного тому про боротьбу з УПА на Закерзонні.

Щось може стати їй на перешкоді?
●Це дуже важлива співпраця і вона на сьогодні не припиняється. Я бачу в публікуванні та вивченні  документів велику перспективу. Невідомих документів ще насправді дуже багато. Їх виявленням зацікавлені, на щастя, обидві сторони. Наприкінці січня 2009 р. відбулася зустріч з президентом Інституту національної пам’яті Польщі Янушем Куртикою, яка започаткувала новий етап у нашій співпраці. Зокрема, ми здійснили обмін копіями документів. Польська сторона передала нам масив матеріалів про діяльність українського підпілля на території Закерзоння, зокрема копії ориґінальних повстанських документів сотень УПА під командуванням В. Щигельського – «Бурлаки», Романа Гробельського – «Бродича». Ми передали копії 88 документів про репресії проти польського населення з 1935–1940 рр.
Готуємо тепер польсько-українську угоду щодо можливого подальшого обміну копіями документів (договір між польським ІНП та СБУ підписано в Києві 3 серпня — ред.). Нам також цікаво вивчити великий польський досвід у розсекречуванні документів. Не обмежуємося офіційними контактами, у нас в архіві працюють багато польських дослідників, які періодично приїжджають для того, щоб попрацювати на цих матеріалах. Одним з тих, хто тривалий час користувався нашими архівними фондами, був Ґ. Мотика – польський історик, автор книжки «Українська партизантка 1942–1960», значною мірою побудованої на наших документах. Користуючись нагодою, запрошую польських дослідників, ніяких обмежень у нас немає!

У Польщі Інститут національної пам’яті володіє майже всіма документами польських спецслужб. В Україні недавно був створений Український інститут національної пам’яті, однак не він розпоряджається  документами НКВС-МДБ. Чому так склалося? Невже СБУ не зазнала відповідного політичного та громадського тиску і далі зберігає документальну спадщину радянських спецслужб, замість бути повністю відполітизованою?..
●Тут ідеться не про СБУ, а про специфіку УІНП, бачення його керівництвом завдань цієї установи. На мою думку, УІНП мав би взяти за приклад все­-таки польський ІПН чи такий же інститут у Литві як аналогічну структуру, за винятком, можливо, прокурорських повноважень. УІНП повинен мати у своєму розпорядженні архів спецслужб, який став би основою для досліджень та оприлюднення матеріалів. На сьогодні УІНП вилився в державний орган влади, який займається координацією роботи інших структур у сфері діяльності чи зацікавлення УІНП. Питання передання йому архіву з СБУ на самих початках існування цієї установи нею ж відкинуте. Можливо, справді УІНП мав би займатися ближче архівною справою, але на сьогодні вона не є серед пріоритетів діяльності Інституту.
Ще під час заснування УІНП був створений також Архів національної пам’яті, як окрема структура при УІНП, де основну частину матеріалів мали становити документи колишніх спецслужб. Натомість ця ідея поки що не розвинулися, її значною мірою відкинуто і скорочено до можливого створення електронного архіву УІНП. Ми в своїх архівах уже копіюємо частину матеріалів і, очевидно, будемо їх передавати УІНП.
Таким чином, робота, яку тепер виконує наш архівний департамент СБУ – це спроба надати громадськості та науковцям можливість доступу та вивчення документів. Відповідно ми як структура, яка успадкувала документи радянських спецслужб та володіє ними, вважаємо своїм моральним і громадянським обов’язком, аби ці документи не просто лежали в архівах та поволі припадали пилюкою, а насправді відкривали українську історію. Інтенсифікуємо роботу з оприлюднення документів, залучаємо науковців, які працюють у двох спеціально створених наукових відділах нашого Департаменту архівного забезпечення. У Києві ми залишаємо в себе людей зі спеціальною освітою та науковими знаннями, таких, як, напр., професор  Василь Даниленко, керівник Центру вивчення документів політичних репресій і голодоморів, кандидат історичних наук Олександр Іщук, керівник Центру вивчення документів з історії визвольного руху. Крім того, ми створили робочу групу істориків, що працюють у наукових установах і допомагають нам, вона нараховує близько 20 осіб. У реґіонах ситуація трохи важча, там можна говорити лише про кількох працівників.

У яких пострадянських державах матеріали органів державного насильства СРСР надалі залишаються у віданні спецслужб цих держав?
●У всіх, крім Естонії, Латвії та Литви. Є ще різниця – це рівень доступності цих матеріалів в інших країнах. Україна в явності та доступності веде перед. У нас є не тільки один з найбільших пострадянських архівів, архів документів колись дуже високого ділового та секретного  рівня, але нині він найбільш доступний. До речі, саме до нас часто звертаються іноземці, які хочуть вивчати радянську епоху і не мають аналогічного доступу до архівів у Росії, Білорусі чи інших країнах.

Які публікації документів здійснила СБУ, крім згаданої вже польсько-української серії?
●Це хоча б минулорічний том документів  «Росекречена пам’ять». Це повний каталог бофонів українського підпілля «Бофони: грошові документи ОУН і УПА». Це двотомник документів «Роман Шухевич в документах радянських органів державної безпеки», аналогічний 3-томний збірник про Степана Бандеру. Це кілька томів «Літопису УПА», виданих при співпраці з цим видавництвом. На сьогодні це вже десятки книжок.

Чого можуть сподіватися українці в Польщі від наукової роботи, яку здійснюють архіваріуси СБУ?
●Українці в Польщі, тобто люди, які пережили події на т.зв. Закерзонні, можуть багато чого знайти у вже опублікованих документах, напр., у четвертому томі серії «Польща і Україна в тридцятих­-сорокових роках ХХ століття» і в п’ятому, повністю присвяченому акції «Вісла». Однак вони не розчаруються і в майбутньому – закерзонські справи знайдуть своє важливе місце в збірнику про польсько-український конфлікт. Там, до речі, є також цікаві доповідні записки радянського керівництва, де йдеться про можливу велику небезпеку від співпраці між українцями і поляками. Аналізується весь переговорний процес, починаючи з 1942 р., даються виразні вказівки, щоб не допустити до будь-якого зближення між українцями і поляками.

«Наше слово» №33, 16 серпня 2009 року

Advertisements