Позначки


http://www.gazeta.lviv.ua
“Франко – поза течією, маргінал, а тому революціонер”

Розмова з Ярославом Грицаком, істориком

Іван Франко (franko.lviv.ua)Майже кожна наступна праця директора Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. Івана Франка привертає увагу ширшого середовища та спонукає до дискусії.

Для молодших поколінь істориків він є зразком для наслідування, натомість старше покоління неодноразово звинувачувало його в найрізноманітніших гріхах “непатріотичного”, так би мовити, ґатунку. А нещодавно незнана мені пані Грачова звинуватила професора в… антисемітизмі на шпальтах впливової “Критики”. Втім до нього прислухаються всі. Тому професор Я. Грицак є тим, кого американці окреслюють поняттям establishment. Працюючи над книгою про Івана Франка, він погодився відповісти на запитання “Газети”.

– Скільки всього є франкознавців?

– Гадаю, близько сотні суто франкознавців і декілька сотень тих, хто досліджував Франка. Зрештою, важко знайти україніста XIX-XX ст., який би не написав щось про Каменяра.

– Ваша перша книга була про Івана Франка. Не таємниця, що тепер ви закінчуєте нову книгу про нього. А водночас друкують багатотомну біографію І. Франка Романа Горака та Ярослава Гнатіва. Чим відрізнятиметься ваша нова праця?

– Тим, що я пишу не як літературознавець, не як франкознавець, а як історик XXI ст. Франко цікавить мене як ключ до розуміння сучасної історії України та Східної Європи. Простіше кажучи, Горак і Гнатів акцентують на І. Франкові як на персоні й роблять свою справу добре. Я ж хочу подати його на ширшому тлі. Іноді для мене тло важливіше, ніж сам Франко, бо переважно праці не-істориків про Франка є анахронічними, тобто вони накидають Франкові поняття, розуміння, концепції 2005 року. Здебільшого вони не розуміють, що він жив у цілком іншому суспільстві.

Візьмімо, наприклад, романи письменника. Для нас це банальний сюжет, коли молода людина шукає собі пару по любові, а не з розрахунку. Натомість у Франкову епоху це явище було винятковим, майже скандальним. Властиво кажучи, Франкова концепція вільної любові була однією з причин, через що Івана Яковича не пускали у вищий світ. Коли його вперше судили 1878 р., то найбільше закидали не соціалізм (про соціалізм мало хто знав), а те, що він є прихильником концепції вільної любові, що вважали неприпустимим. Тобто ніхто, крім історика, цього не зможе показати.

Друге, в чому унікальність Франка як особистості в контексті української історії? Можливо, він перший, хто писав модерні тексти, які може розуміти людина ХХI ст. Франко – співзвучний, Франко – модернізатор, який творить той образ, світ, дискурс, які для нас дуже зрозумілі. Котляревського так ще не читають, Шевченка так ще не читають, навіть Панаса Мирного так ще не читають. Франка ж читають майже як нашого сучасника, чи не так? І це може показати історик, а не літературознавець.

– Яку назву матиме ваша книга? Розкажіть більше про її концепцію, чию біографію ви брали за зразок?

– Насправді я пишу два томи. Назви ще немає. Якщо говорити про зразок, то за еталон беру біографію іспанського монарха Філіппа II авторства Броделя. Зрештою, це історія не Філіппа II, а епохи. Тобто моя концепція є такою: це мікроісторія макролюдини. Чому Франко? Бо не знаю іншої особистості в українській історії, яку можна вивчати на такому рівні. За кількістю написаного, документами, спогадами в окремих випадках можна відтворити його життя по годинах. Тому для мене Іван Франко – провідник XIX ст. Це перша частина моєї концепції, загальний контекст.

А ще маю на меті на прикладі Каменяра проаналізувати ті виклики та труднощі, які переживало формування української модерної ідеї. Франко сам творив цю ідею. Тому моя головна думка – Франко як модернізатор. Перший том – перші 30 років, молодий Франко. Англійською том називатиметься Making a Man Modern, другий том – Unmaking a Modern Man. Оскільки перші 30 років Франко активно творить цю модернізацію (взагалі він є символом поступу в Галичині; так вважають і українці, і поляки, і євреї), але наприкінці з Франком стається велика трагедія. Він раптом розуміє, що поступ, якому він служив, цей проект уже не в моді. Я хочу показати, як під час свого приїзду до Відня до професора Яґіча 1893 р. він дійшов думки, що на той час модернізація стала зовсім іншою. Модернізація, яку він побачив, не відповідає його ідеалам молодості – вірі в прогрес, класи, нації. Настав модерн, який не вірить у модернізацію, це був fin-de-siecle, декадентство, яке бачить, вже чує запах світової війни, крові.

Це явище чуже Франкові, навіть злочинне, бо поети не оспівують, скажімо, звільнення праці, а смерть, розпач, депресію. Він не розуміє, чому це стає модним, чому цим захоплюються. Власне, в його думках відбувається конфлікт цих двох розумінь модернізації – за Оґюстом Коном з одного боку та Ніцше з іншого. І я хочу показати, як Франко переживає цю велику драму. Й найголовніше, що молодий Франко гнаний, переслідуваний, але він стає першою незалежною людиною (тому що йому “не світить” жодна службова кар’єра), першим професійним письменником в українській історії, який живе зі свого пера. Це не щастя для нього, просто так склалися обставини. Тобто Франко – поза течією, маргінал, а тому революціонер.

Натомість під час другого періоду свого життя І. Франко символізує головний напрям, інтегрується в наукове товариство ім. Шевченка, входить до складу “фамілії” – Грушевський, Франко, Труш, Гнатюк, Мочульський. Тепер він символізує істеблішмент. І раптом проти цього істеблішменту починає бунтувати молоде покоління: Будзиновський, Бачинський, Охримович, Луцький. Це “молоді радикали”, “молодомузівці”. Всі вони мають ознаку “молодих” і формуються під сильним впливом віденського модернізму. Для них світила не Драгоманов і Маркс, а Ібсен і Ніцше. І Франко починає “душити” їх. Можливо, не “душити”, а так само, як поета били в часи молодості, так само він, забуваючи про свої кривди, топчеться по молодших за себе. Це відбувається майже з кожним: зі Щуратом, Маковеєм, Галіпом, Луцьким тощо.

Я не хочу сказати, що Франко був особливо жорстоким. Але… Для мене він завжди був глибоко релігійною людиною, лише не в християнському сенсі, а в тому, що релігією для нього завжди була віра у велику ідею. Цією великою ідеєю був поступ. І раптом Іван Франко бачить, що його віру, його церкву зраджують. І він починає активно заганяти “зрадників” назад до церкви або взагалі виганяти з неї. Насправді він розуміє, що щось не так. Біда в тому, що письменник хоче писати так, як “має писатися”, і потихеньку пише так, як, може, Брюсов чи хтось інший. Принаймні, як стверджує віденський учений Сімонек у своїй монографії про Франка і “Молоду Музу”, насправді
І. Франко був модерністом; але ідеологічно він залишався поступовцем і позитивістом та продовжував нападати на молодших людей навколо себе. Тобто Франко – весь у суперечностях, він не має готової лінії.

Ісайя Берлін колись поділив усіх інтелектуалів-політиків на два типи: їжаків і лисиць. Їжак – це той, хто знає лише одну велику істину й служитиме їй до кінця життя, як Маркс і Павлик. А лисиця знає їх декілька. Для мене Франко – типова лисиця. Але це лисиця, яка вдає із себе їжака. Берлін мав на увазі Толстого: це лисиця, яка мусить вдавати із себе їжака, бо так хоче суспільство. Те ж із Каменярем. Так було і з ідеєю самостійної України. І. Франко пережив тяжкі муки сумління, оскільки, підтримавши цю ідею, він зрадив драгоманівщину.

– Скажіть, Франко з наголосом на першому чи другому складі?

– На першому. Спогади його односельчан свідчать, що Франків звали Франками і що Франко змінив наголос, переїхавши до Львова, а пізніші спогади – що в останні роки життя він просив, щоб його правильно називали: не Франком, а Франком.

– Я вже чув від вас, що Іван Якович насправді не був селянським сином, хоча не раз називав себе ним. Розкажіть про його родовід.

–  Франко народився в селі, проте не був селянином. Насправді були різні категорії сільських мешканців. Окрім селян, є урядовці, шляхта, корчмарі, духовенство, ремісники тощо. По батькові Франко був сином цехового майстра. Згідно зі спогадами, Яків Франко підковував коней. Тільки цеховий майстер міг це робити. До того ж, Франки були не автохтонами, а переселенцями й постійно постачали селу війтів і ремісників. Це відповідає відомій інформації про переселенців із німецьких земель. Бо якщо німці (або, згідно з тодішньою мовою галицького села, “франки”) асимілювалися, то спосіб життя затримувався довше. Цікаво, що Франко декілька разів писав про своє німецьке походження, зокрема в листах до Уляни Кравченко (справжнє її прізвище – Шнайдер): “В мені і в Вас тече німецька кров”.

– А по мамі він шляхтич?

– Так, ходачковий (дрібний) шляхтич. По мамі він був родичем знаного Юрія Кульчицького, який навчив Європу пити каву. До того ж, в останні роки свого навчання в Дрогобицькій гімназії та на початку його студій у Львівському університеті він був стипендіатом одного з приватних фондів для матеріальної підтримки вбогих шляхтичів.

– Як працював І. Франко? Як йому вдавалося бути таким продуктивним?

– Він мав талант. Талант до праці. Історія знає декілька таких випадків. Взагалі Франко вважав, що найкраще відпочивати – змінюючи працю. Про нього розповідали, що поки він йшов зі своєї вілли на Софіївці до НТШ, то по черзі відкривав у своїй голові файли-шухлядки, наче записував у них інформацію, і коли доходив до місця праці, йому залишалося викласти все на папері. Франко майже не знав переписування. Крім того, треба враховувати, що він  був першим і єдиним у Галичині, хто утримувався з власного пера.

– Пам’ятаєте обкладинку монографії Оксани Забужко про Шевченка у вигляді стогривневої купюри? Отже, якщо ми згадаємо наші гроші, то Франко коштує 20 гривень. Більше коштують Шевченко і Грушевський. Наскільки ця ієрархія відповідає справжньому місцю Франка в українському пантеоні?

– Пантеон не є чимось застиглим, культи виникають і зникають. Ознаки культу Франка з’явилися ще за його життя. Франко боровся за право бути другим після Шевченка. Ще в 1860-х такими бажали вважати себе Іван Верхратський (учитель Франка), Федькович тощо. У 1890-х, можливо, вже ні в кого не викликало сумніву, що другим є Франко. Але до Львова приїхав Грушевський. Настає десятирічний період складних взаємин Франка із Грушевським: дружби, а водночас конкуренції. Мушу сказати, що в цьому сенсі Грушевський був значно толерантнішим. Поступово Франко ставав усе агресивнішим, особливо в період своєї хвороби. Так, він рецензував перший том “Історії України-Руси”, немов би прагнув довести, що краще знає історію, ніж Грушевський, хоча це звучить дуже дивно.

Після революції, надто з появою праць Донцова, друге місце в національному пантеоні посідала Леся Українка: бо вона – одержима, а Франко – ні, раціоналіст. Тоді лунали заклики “вбити” Франка, гостро критикував його й також єпископат Греко-Католицької Церкви. Будуючи свій іконостас, радянська влада підняла Франка на друге місце, тому що Франко їй дуже вигідний: марксист, селянський син тощо. Так Леся Українка опинилася на третьому місці, хоча теж придбала “Маніфест комуністичної партії”. В 1990-ті слава Франка почала тьмяніти – як реакція на всю цю совєтчину, хоча мало хто це усвідомлював, і Франко опустився до рівня 20 гривень.

Нині, а я вважаю, що це добре, Іван Франко повертається. Починають розуміти, що він має таку історію, яку  мало хто має. У своїй книзі я намагатимусь усучаснити Франка. І з нього можна зробити образ нашого сучасника. В цьому франкознавці погоджуються.

– Коли вийде ваша книга?

– Влітку планую здати до друку наукову англомовну версію, яку видаватиме Інститут українських студій Гарвардського університету. До кінця року маю намір завершити її українську версію, розраховану на ширшу аудиторію. Це буде повна біографія. А через декілька років повернуся до другого тому англійської версії: дочитаю, допишу. Основна проблема полягає в тому, що Франка можна читати все життя і мало буде, а його приватний архів розташований у Києві.

– “Львівська газета” бажає вам успіху та гараздів.

Розмовляв Ігор Чорновол

Advertisements