Позначки


Враження від подорожі українською Польщею

http://www.duhvoli.com.ua/

Святослав Семенюк

В кінці травня делегація Благодійного Фонду „Україна – Русь” на чолі із головою його правління, депутатом Львівської обласної ради Ростиславом Новоженцем з метою ознайомлення з сучасним станом української меншини в Польщі відвідала давні українські етнічні землі в Холмщині та Підляшші. Львів’яни побували у Замості, Красноставі, Холмі, Володаві, Любліні, Білій Підлясці, Янові Підляському, Заблудові, Семятичах, Кліщелях, Більську Під ляському, Білостоці, Дорогочині, на Святій Горі, мали зустрічі з керівниками і членами місцевих об’єднань українців в Польщі, в редакції часопису „Над Бугом і Нарвою”, а також вшанували пам’ять воїнів УНР на їх могилах в Любліні та Кліщелях.

Якщо вести мову виключно про емоції, то членів делегації насамперед вразив колосальний демографічний потенціал українського етносу, який на протязі багатьох століть колонізував величезні масиви земель в Центральній Європі від Чорного моря мало не до Балтики (принаймні до Віжайн), і велич історичної постаті Данила Галицького, який в середині ХІІІ ст. потрафив об’єднати значну частину українських етнічних земель в межах Руського королівства. Тільки ті українці, яким бодай один раз у своєму житті пощастить проїхати усю територію від Галацу (Малого Галича) від Румунії до Білостоку та літописної Віжни, від Вишгорода на Віслі до Києва і Вишгорода на Дніпрі, здатні оцінити велич цієї держави, масштаб постаті нашого короля і рівень його геополітичного мислення, у порівнянні з яким сучасні керівники України постають звичайними пігмеями.

Крім того, лише побувавши на Замковій Горі в Дорогичині та Холмі, побачивши незрівнянної краси місцеві краєвиди, можна в повній мірі відчути душу нашого короля, величезний естетичний смак цієї явно непересічної людини.

Щодо сучасного стану речей, то перші враження з цього приводу були наступними. Найбільш потужно український етнос на території сучасної Польщі представлений на Підляшші, що, врешті-решт, і не дивно, так як в силу певних історичних обставин з цієї території людей польська влада практично не виселяла. Мало не в кожному великому населеному пункті функціонує православна церква, на побутовому рівні переважна більшість місцевого населення володіє українською мовою, хоча на цвинтарі написи роблять також на польській та російській мовах (дається взнаки досить тривалий час перебування в Російській імперії).

Люди дають собі звіт у тому, що не поляки, а саме вони є автохтонами цих земель і, цілком можливо, саме тому з готовністю пристають до лукаво підкинутої ним назви „тутейші” (тобто „місцеві”). Автокефальна Православна Церква вважається тут рідною і користується авторитетом, тим більше, що за часів Російської імперії та комуністичної Польщі як сателіта СРСР вона не зазнала таких переслідувань як УГКЦ, а в ІІ Речі Посполитій тут було знищено в 5 разів менше церков, ніж на Холмщині.

Сучасна влада в Польщі також ставиться до православної церкви досить толерантно, загальна атмосфера тут така, що мало хто тут переховує свою належність до православ’я і на Святій Горі можна особисто переконатися в тому, що прощу сюди здійснюють цілі колективи офіційний державних установ і навіть відділки польської поліції. В ситуації, коли автохтонне населення Підляшшя не було виселене зі своїх етнічних земель, влада змушена в поодиноких випадках давати інформацію про їх минуле, але не як українське, а суто руське, „забувши” при цьому нагадати, що у ХVІІІ – поч. ХІХ ст. русини змінили свою етнічну назву на українців. Це – одна з основних причин тієї ситуації, коли значна місцевих українців не пов’язує історію Підляшшя з історією України і на пряме запитання про свою національність відповідає якщо не „тутейшій”, то „православний”.

Українцями себе декларує лише інтелектуальна еліта цих земель, а також частина молоді, яка отримала ґрунтовну освіту і яку вже важко збити з пантелику подібними примітивними конструкціями. Значна кількість українців, однак, за часи панування Російської імперії та Польщі втратили свою історичну, а разом з нею також і етнічну пам’ять, а тому ними легко маніпулювати і навіть налаштовувати вороже проти українства і всього українського. Складається враження, що, скориставшись абсолютною байдужістю до проблем українців Підляшшя урядових кіл УРСР, а, згодом, і умовно незалежної України, цю політику денаціоналізації проводить не тільки Польща, а й, скориставшись своїм сусідством, Білорусія. В світі немає жодного історика чи етнографа, який би наважився назвати бужан складовою частиною білоруського народу, але, тим не менш, офіційний Мінськ поставив собі за мету денаціоналізувати не тільки давню українську Берестейщину, а й навіть Підляшшя.

Місцева православна церква, зважаючи на свій авторитет, цілком успішно могла би протистояти цій експансії зі сходу, але, створюється враження, що вона також потрапила під вплив Московського патріархату, який на заміну ідеї-фікс комуністів під назвою „радянський народ”, взяв курс на створення нації „православних”, що рано або пізно вилізе боком не тільки Польщі та Україні, а й Польській Автокефальній Православній Церкві.

На думку членів делегації, кардинально змінити ситуацію на користь українства тепер можна лише за допомогою законодавства ЄС про права національних меншин. Якщо польська влада не бажає собі рано чи пізно втратити Підляшшя та інші регіони Польщі під приводом споконвічної московської практики захисту прав „тутейших” або „православних” (нагадаємо, що проблема так званих дисидентів була в числі основних причин розподілу Польщі між Російською та Австрійською імперіями), то вона сама повинна сприяти етнічному самовизначенню місцевих українців, відкриттю шкіл на українській мові з одночасним фундаментальним викладом української історії цих земель.

Польщі слід вже давно зрозуміти, що з Києвом їй завжди домовлятися значно легше, ніж з Москвою (Білорусію не варто розглядати окремо, так як вона постійно знаходиться в орбіті Москви). Щодо Холмщини, то на сьогоднішній день вона виглядає вже як практично втраченою для українства, що, врешті-решт, і не дивно, так як українське населення з цих земель було поголовно виселене або фізично знищене (у 1944 р. лише навколо Грубешіва польськими шовіністами було спалене 52 українських села). Завезений сюди польський етнічний елемент позиціонує себе настільки агресивно, що переважна більшість тих українців, які залишилися на Холмщині, не наважується сьогодні навіть згадувати про своє етнічне походження.

Про давню українську столицю Руського королівства м. Холм тепер можна лише сказати: „Тут була Троя”. Без свого власного народу, без присутності тут українського етносу ця земля за будь-яких обставин і докладених зусиль усе одно буде мертвою для України, а тому першочерговим завданням тепер є справа в Європейському Суді про повернення на рідні землі виселених як на Поморе, так і на територію УРСР українців. Єдиною світлою плямою в цій ситуації є діяльність українських товариств в Любліні та Холмі, а також виконана на належному науковому рівні експозиція „Червенські Городи” в музеї м. Замостя (Надбужанські Городи, наприклад, про таку експозицію можуть лише мріяти).


Advertisements