Позначки


Роман Дрозд

До 60-ої річниці акції „Вісла”

Пересунення границь Польщі на захід внаслідок Другої світової війни та домовленостей між Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки та Великобританією не розвя’зувало питання національних меншин. Щоправда, зменшувалося число білорусів, литовців, і особливо українців, але на кілька мільйонів прибуло німців. Стало менше і євреїв, але це виникало безпосередньо з екстермінаційної щодо них політики нацистів. Перед польськими комуністичними колами, які за підтримкою Радянського Союзу перехоплювали у Польщі владу, виринула проблема опрацювання політики щодо національних меншин. Перші заяви свідчать про відсутність однозначної позиції в національній політиці, за винятком ставлення до німців, яких передбвчувано виселити з території Польщі. Підтримка ними нацистського режиму та кривди, вчинені полякам та іншим народам, унеможливлювало дружнє співжиття між ними. До того ж доходило питання приналежності та полонізації німецьких земель, які мали підпоряткуватися польській адміністрації.

Відносно інших національностей, частина комуністів з початку передбачувала можливість заспокоєння їхніх культурно-освітніх потреб.  В серпні 1944 р. дозволено на відкриття шкіл для білорусів та українців. З черги інші, особливо ті, яки прибули з Червоною армєю, рахувалися за однонаціональною Польщою. Однак треба пам’ятати про те, що тогочасна залежність польських комуністів від Кремля була дуже великою. Так насправді здійснювали вони стремління Сталіна до поневолення народів Центральної Європи, у тому і поляків. Це означало, що основні політичні рішення приймалися у Москві, а не у Люблині, а потім у Варшаві.

Хоча відкривалися українські та білоруськи школи, однак йшла підготовка до трансферу – з одного боку білорусів, литовців та українців з Польщі, а з другого – поляків та євреїв, бувших польських громадян з Радянського Союзу. 9 вересня 1944 р. Польськй комітет національного визволення підписав з „урядами” радянських Білорусі й України, а 22 листопада – Литви – відповідні угоди. Метою був не тільки виїзд згаданих меншин, а створення етнографічної границі між Польщею а Радянським Союзом. Мало це свій міжнародний аспект, отже у лютому 1945 р. Рузвельт, Сталін та Черчіль мали остаточно вирішити бигляд нового польсько-радянського кордону. Для польських комуністів виникла можливість побудови однонаціональної держави, а тим саме вирішення питання національних меншин. Проблемою були євреї, яким дозволено не тільки певернутися в Польщу, але й розгорнути вільне суспільно-політичне та релігійне життя. У їхньому випадку влада почала не тільки не перешкоджувати, а навіть інспірувати еміграцію, особливо в Палестину.

З половини жовтня почалося переселення людей. Однак скоро виявилося, що меншини не хочуть покидати рідної землі, переселятися в Радянський Союз. Влада, маючи на увазі згадану мету в національній політиці, вирішила примусити їх до виїзду, хоча підписані угоди передбачували лише добровільне переселення. Позамикано школи та інші культурно-освітні установи. З початку застосовано адмінстративний та політичний примус, а згодом, особливо щодо українців, фізичний. Репресії поширено й на православне та греко-католицьке духовенство.

Террор органів безпеки, залученого у вересні 1945 р. до виселення, війська, довів до спротиву українців. На цій території почала міцніти Українська Првстанська Армія. Хоча лилася українська і польська кров, влада не вжила політичних заходів до розв’язки  українського питання. Не дозволяла залишитися українцям на рідний землі, а їхнє протистояння використовувала до оправдання антиукраїнського террору. Амністією не охоплено членів УПА, як це зроблено щодо польського підпілля. При цьому треба підкреслити, що влада приховувала перед польською громадськістю злочини, вчинені на українському мирному населенні. Застосований примус довів до виїзду майже 500 тис.  українців.

У половині 1946 р. офіційно закінчено виселення. Білорусів та литовців, які залишилися визнано поляками, але й надалі існувала проблема українців, з-посеред яких 150-200 тис. уникнуло виселення. Залишення їх на рідних землях для влади означало б провал ідеї однонаціональної Польщі. Тому децизійні чинники почали задумуватися над розв’язанням цієї проблеми. Насувалися два способи вирішення цього питання. Перший – це продовження виселення в Радянську Україну, однак Москва на це непогодилася і важко ствердити – чому. Може, виникало це з економічних причин або з потреби залишення у Польщі частини українців, які у майбутньому могли пригодитися в якихось політичних ділах. Другий – це денаціоналізація українців. При цьому, однак, існували два шляхи досягнення цієї мети. Перший – довготривалий – це застосування адміністративними ресурсами полонізаційних методів, скажім, на взірець тих, які були здійснювані у міжвоєнній Польщі. Другий – короткотривалий – це виселення і розпорошення серед польського населення. Для тогочасних комуністичних влад можливим до здійснення видавався  шлях другий. Хотіли доказати польському суспільству, що вони, на відміну від урядів Другої Речі Посполитої, зможуть раз і на завжди покінчити з питанням національних меншин, а саме українським. Крім цього депортація українського населення давала можливість ліквідації структур українського збройного підпілля.

У 1947 р. цей задум виселення українців на захід не був новим. У липні 1945 р. в  Міністерстві публічної адміністрації відбулася за участю представників українців та уряду конференція, на якій було сказане, що українці, які не виїдуть в Україну, будуть переселені на західні землі Польщі. З архівних документів виникає, що до цього задуму влада повернула у другій половині 1946 р., тобто тоді, коли закінчилося виселення в Радянську Україну. Із січня 1947 р. почала йти підготовка нової депортаційної акції українців, яка насилилася у другій половині березня. Тоді-то на засіданні Державної комісії безпеки доручено міністрові публічної безпеки ген. Станіславові Радкевичу „порушити з відповідними чинниками” справу виселення українців. В тогочасних політичних умовах мова могла бути тільки про радянський уряд. Згоду на депортацію українців польські комуністи отримали 12 квітня, коли то Радкевич прибув на засідання Державної Комісії Безпеки і сказв про потребу їхнього виселення. Пригадаймо, що це сталося після смерті ген. Кароля Свєрчевского (28.03.1947 р.) та рішення з 29 березня 1947 р. Політичного бюро Центрального комітету Польської робітничої партії на якому вирішено депортувати і поселити в розпорошенні українців на західних та північних землях Польщі та узгодити це з урядами Радянського Союзу та Чехословаччини.

Від самого початку підготовки акції „Вісла” мова йшла в основному про депортацію українців, а не боротьба з УПА, як це представляла тогочасна пропаганда.  Політичного бюро ЦК ПРП приймало своє рішення про депортацію, як репресивну акцію щодо українського населення. Первісний план акції „Вісла” (таким криптонімом названо депортацію українців) передбачав в основному виселення українців, а щойно після цього – боротьбу з УПА. Тільки на внесок С. Радкевича підкреслено, що головною метою акції є знищення УПА, що, на мою думку, виникало з пропагандивних причин. Таким чином можна було оправдати антиукраїнські рішення перед міжнародною громадськістю, а смерть Свєрчевского, за яку зразу звинувачено УПА, була досконалим до цього претекстом. Тільки тепер дослідники схиляються до погляду, що вбито його з наказу Москви. Тим можна пояснити, чому не виконано грунтовного розслідження смерті генерала.

16 квітня 1947 р. Політичне Бюро прийняло план акції „Вісла” та покликало її керівництво на чолі з ген. Стефаном Моссором. Наступного дня  Державна коміся безпеки доручила Оперативній групі „Вісла”, яка нараховувала майже 20 тис. солдат, функціонерів безпеки та міліціонерів, депортувати  українців та знищити відділи УПА. 24 квітня 1947 р. Президія уряду прийняла рішення про реалізацію акції „Вісла”. З огляду на це, що згадане рішення не приймав сейм, а навіть цілий уряд, частина дослідників вважає її незаконною.

Ранком 28 квітня 1947 р. Оперативна група „Вісла” почала депортацію українського населення на західні та північні землі Польщі. Ранком військо окружляло село, щоб ніхто не втік, та наказувало селянам протягом переважно двох годин підготуватися в дорогу. Дозволялося забрати з собою невеликий запас харчів, інвентар та господарськиі знаряддя. Короткий час пакування, стрес, приводили до того, що люди часто не могли забрати найнеобхідніше. Становище ускладнювали труднощі з транспортними засобами. Часто бувало, що один віз припадав на 2-3 родини.  Після оформлення з людей та возів колони, під конвоєм війська, спрямовувано їх до станції завантаження, де мешканців одного села розподіляли і вивозили товаревими потягами, під наглядом війська, на понімецькі землі, які припали Польщі. Відомий приклад села Фльоринка, мешканці якого були поселені в 30 селах у 6 повітах.

В ході акції „Вісла”, яка в основному трвала три місяці, жорстокими методами і в жахливих санітарних умовах депортовано близько 150 тис. осіб. Акція охопила всіх українців без врахування ступеня льояльності щодо польської держави. Не обминула вона колишніх партизанів і борців з нацизмом, демобілізованих солдат Червоної армії і Війська польського. Охопила вона також членів апарату місцевої влади, членів комуністичної партії та мешканців сіл, в яких підрозділи УПА ні разу не  з’являлися. Депортовано також греко-католицьке і православне духовенство. Додаймо, що вся акція, в якій застосовано нічим не обгрунтовану засаду збірної відповідальності, була скерована проти польських громадян української національності.

Символом репресій польської влади в ході акції „Вісла” став Центральний табір праці в м. Явожно, в якому ув’язнено, без судового наказу, підозрюваних у співпраці з УПА українців, а також представникив інтелігенції та українського духовенства. З числа українців через табір перейшло близько 4 тис. осіб, в тому числі жінки та діти. Затриманих осіб піддавали психічним і фізичним тортурам, в наслідок чого втратила життя щонайменше 161 особа. Тих кому довели співпрацю з УПА, передавали до військового суду. Процеси мали показовий характер і їм надавали розголосу.

Однак сама депортація не давала владі гарантії, що українці незабаром сполонізуються. Тому застосовано додаткові форми репресій, зокрема поселення в великому розпорошенні, щоб не перевищували 10% мешканців села. Українські сім’ї  поділено на три категорії, відповідно до їхнього ставлення до українського підпілля. З категорією „А”, і „Б” не могли бути поселені разом та з сім’ями з категорією „Ц”. Тих останніх дозволялося поселити до п’яти у селі. Заборонялося також розміщувати українців в кількадесять кілометрових межах від державних кордонів і воєводських міст. Категорично заборонялося організувати собі національне життя та повертати на рідні землі, а тих що це зробили – арештовували і направляли в Явожно.

Після поселення українськи родини опинилися в дуже важких харчових і житлових умовах. Запаси кінчалися, а до того приділено їм лише зруйновані господарства, бо ті кращі були вже зайняті поляками. З цього огляду влада була примушена надати українцям допомогу в харчах та ремонті будинків, однак вона виявилая скромною. Депортація та погані умовини життя не сприяли стабілізації їх життя в новому поселенні. Думали про повернення. Щоб це унеможливити, 27 липня 1947р. уряд позбавил українців права власності до господарств з яких були виселенні. 28 вересня 1949 р.  у власність держави перейшло майно Греко-Католицької Церкви та українських організацій.

В інструкцій з листопада 1947 р. однозначно стверджувалося яка була мета згаданих дій. Написано в ній: „Основною метою переселення поселенців „В” є їх асиміляція в новому польському середовищі. Треба докласти всіх зусиль, щоб ця мета була досягнута. Не вживати щодо переселенців слова „українець””. Однак мета ця не була досягнута. На перешкоді станули стремлінна українців до збереження своєї тотожності та лібералізація в національній політиці держави, особливо в другій половині 50-х рр. З перспективи 60-х років від депортацій можна сказати, що  українці у Польщі, хоча не усі, зберегли свою національну тотожність та очікують з боку  польської держави на компенсацію за акцію „Вісла”.

Advertisements