Позначки


УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА І ВАТИКАН:
СПРОБИ КОНТАКТІВ У 1944-1949 рр.
http://www.nbuv.gov.ua

Гуркіна С. В. (Львів)

Після закінчення Другої світової війни із розширенням радянської сфери впливу у державах Центрально-Східної Європи вирішення релігійного питання здійснювалося за координацією з Москви. У 1945-1950 рр. Греко-Католицькі Церкви, адміністративні структури яких знаходилися в межах Радянського Союзу (Галицька митрополія та Мукачівська єпархія), Польщі (західна частина Перемишльської єпархії та Апостольська Адміністратура Лемківщини), Румунії (Альбаюльська митрополія), Чехословаччині (Пряшівська єпархія), були на офіційному рівні ліквідовані, єпископи ув’язнені або фізично знищені, світське духовенство – частково ”возз’єднано“ із Православною Церквою, частково ув’язнено, монастирі закриті, а частину монахів та монахинь репресовано [39; 84].

Духовенство Галицької митрополії (розділеної територіально між СРСР та Польщею після Ялтинської конференції), незгідне із радянською релігійною політикою, спрямованою на ліквідацію УГКЦ, у різні способи виявляло свій протест. Один із аспектів опору духовенства полягав у спробах вищого кліру (львівських та перемишльських каноніків, священиків із архикатедри св. Юрія у Львові, настоятелів монастирів) передати до Римської Апостольської Столиці інформацію про те, що насправді відбувається з їхньою Церквою в Галичині. Ця тематика під таким ракурсом практично не розглядалася. До звітів до Ватикану каноніка Перемишльської єпархії о. Василя Гриника звертався дослідник І. Галагіда (Warszawa, 2008), а найбільший за обсягом звіт о. Гриника – “Церква в рідному краї і в Польщі“ від 18 березня 1948 р. вже частково опублікований* [43, c. 321-346, 417-420]. Про подібні звіти церковного достойника Львівської архиєпархії о. Миколи Хмільовського згадував  М. Сліпак [59, с. 177-182].

Окремі аспекти політики Римського Апостольського престолу щодо забезпечення релігійного життя католиків у СРСР та країнах Східної Європи неодноразово заторкалась в історіографії. Серед зарубіжних дослідників вартісними є роботи Р. Мареццо делла Рокка (Bologna, 1992) [78], В. Роода (Львів, 1995) [53], Г. Штеле (Athens-Ohio-London, 1979) [83], о. А. Венгера (Москва, 2000) [12]. В українській історіографії тематику взаємовідносин Апостольського престолу та України у першій половині ХХ ст. розпрацьовували єп. І. Хома (Рим, 1987) [63] та Л. Гентош (Львів, 2006) [18, 19], а стосунки Ватикану з Радянським Союзом в другій половині ХХ ст. досліджував С. Горбач [21, 22]. Діяльність єпископа Івана (Бучка) в Західній Європі після 1945 р. на основі його архіву висвітлена архиєпископом Мирославом (Марусином) (Львів, 2008) [44]. Участь Римо-Католицької єрархії Польщі у справах греко-католиків заторкували у своїх дослідженнях Є. Місило (Варшава, 1989) [45], Я. Жарин (Warszawa, 1997) [88].

Тематика простежується через різні типи джерел, які з огляду на свою специфіку потребують критичного опрацювання й уважного співставлення. Це, насамперед, слідчі справи заарештованих у 1946-1952 рр. органами держбезпеки УРСР і Польщі церковних достойників Галицької митрополії УГКЦ, зокрема: о. Івана Котіва* (арештований 18.03.1946) [25], о. Йосифа Кладочного* (арешт. 17.05.1947) [24], арх. Климентія Шептицького (арешт. 30.05.1947) [28], о. Миколи Хмільовського* (арешт. 1.04.1950), о. Йосафата Федорика* ЧСВВ (2-й арешт – 28.03.1952) [27; 65, с. 188-191; 6, с. 138, 145, 157], о. Василя Гриника* (2-й арешт – 20.04.1954) [71, s.288-607]. До використаних джерел також належать спогади [23; 60; 65; 77], усні інтерв’ю [32; 33; 34; 35; 36; 37], та опубліковані документи як Святішого Престолу [76; 82], так НКВС-КВС і НКДБ-КДБ [40; 46; 51]. Слід зауважити, що дана стаття не претендує на повну вичерпність даної проблематики хоча б з огляду на те, що Архів Священної Конгрегації у справах Східних Церков та Архів Апостольського Візитатора для українців у Західній Европі архиєпископа Івана (Бучка) у Римі, до яких переважно й адресувалася чи надсилалася греко-католицьким духовенством інформація з повоєнної України і Польщі, все ще, крім незначним винятків, залишаються закритими для дослідників [82]. Не розглядали ми у статті родинних зв’язків, хоча ними також могли передаватися певні повідомлення про релігійну ситуацію. Лише побіжно заторкнуті і контакти між членами різних провінцій і делегатур монаших чинів і згромаджень, зокрема Чину св. Василія Великого.

Метою статті є виокремити й охарактеризувати можливі напрямки і способи передачі листів-звітів вищого греко-католицького духовенства з України, Польщі та Закарпаття до Ватикану після 1944 р., а також засигналізувати як посередництво римо-католицьких церковних достойників, в особах Примаса Польщі та папського нунція у Празі, так і спроби вищого греко-католицького духовенства в Західній Европі в свою чергу з’ясувати ситуацію в Україні та передати цю інформацію до Риму.

Вступні зауваги

Комунікація єрархів УГКЦ із Римським Апостольским престолом у 1939-1944 рр. була утруднена через військові дії, хоча єпископам і вдалося передати до Ватикану понад 10 листів [76, c. 134, 168-173, 422-424, 437, 491-493, 552-556, 564-567; 79, p. 136]. Після повторного приходу радянської влади у Західну Україну Йосиф (Сліпий) за час свого короткого перебування на митрополичому престолі у Львові (12.11.1944 – 11.04.1945) надіслав до Ватикану лише один короткий офіційний лист, який містив повідомлення про смерть митрополита Андрея (Шептицького), спис присутніх під час похорону церковних достойників, а також стверджував перебрання митрополитства [7, с. 71-72; 76, s.889-890]. Місцем відправлення листа стала Москва, куди його у грудні 1944 р. серед інших документів повезли члени делегації Греко-Католицької Церкви. Під час першої зустрічі в Москві члени делегації передали його копію Голові Ради у справах релігійний культів при Раді Народних Комісарів СРСР Івану Полянському, який пообіцяв вислати його за призначенням [26, aрк. 26]. У Римі цього листа, який надійшов з Москви рекомендованною поштою, отримали однак аж 6 березня 1945 р. [44, c.100; 7, c. 71; 76, p. 889-890]. Проте про смерть митрополита Андрея у Ватикані довідались значно раніше, ще 13 листопада 1944 р. завдяки повідомленню з польських кіл. Щоправда, в ньому помилково стверджувалось, що Митрополит Андрей помер “в палаті архієпископа Твардовського“. Про поминальні Богослужіння, які відбулися у Римі 11 грудня 1944 р., на 40-й день від смерті митрополита Андрея, з’явилася стаття в газеті “L’Osservatore Romano“. Тоді ж єп. Іван (Бучко) вперше згадав під час літургії ім’я нового митрополита УГКЦ – Йосифа (Сліпого) [44, c. 97-98]. Про смерть митрополита Андрея та введення на престол його наступника також досить швидко довідалися і на Лемківщині завдяки о. А. Білевичу з Цехані – вже 10 листопада 1944 р. [81, s. 237].

Певна інформація з підрадянської Галичини про становище УГКЦ надходила до владики Івана (Бучка) в Рим через Америку, про що він залишив запис весною 1945 р.: “Цим другим разом більшовики прийшли на Західню Україну з новою страшною зброєю, або, може точніше, зі страшним союзником, яким є московське православ’я, пристосоване до нового сталінського режиму. Висуваючи того союзника в перші ряди, намагаються вони знищити Українську Католицьку Церкву“ [30, c. 138-139]. Звичайно, були ще й офіційні повідомлення в радянській пресі та література пропагандивного характеру, яку швидкими темпами друкували в Українській РСР. Зокрема, опублікований на початку березня 1946 р. акт звинувачення проти єрархів УГКЦ було перекладено і повністю передруковано у офіційному друкованому органі Ватикану “L’Osservatore Romano“ [44, c. 104].

Яким же чином намагалися передати принаймні скупі дані до Ватикану вище греко-католицьке духовенство Львівської архиєпархії та Мукачівської єпархії у 1944-1949 рр.? Вичерпної відповіді ми не маємо, проте з опрацьованих джерел і літератури можемо виділити принаймні п’ять шляхів або напрямки:

1) через неофіційних та офіційних представників Ватикану (в Москві та Берліні);

2) через втікачів та емігрантів на Захід, репатріантів (переселенців до Польщі);

3) через канали зв’язку Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) в Україні із Проводом Закордонних Частин ОУН*;

4) через польську римо-католицьку єрархію та вище греко-католицьке духовенство у Польщі;

5) через втікачів, папського нунція в Чехословаччині та духовенство Мукачівської та Пряшівської єпархій.

Напрям 1. Неофіційні та офіційні представники Ватикану

1.1. Москва

Перший контакт УГКЦ з неофіційним представником Ватикану, – духівником американського посольства у Москві асумпціоністом о. Леопольдом Марі Брауном* [5; 12, c. 544, 567-571, 590-592], – вдалося налагодити членам офіційної делегації УКГЦ у грудні 1944 р. під час поїздки на вимогу радянського уряду до Києва і Москви. Склад делегації був визначений у жовтні 1944 р. ще за життя митрополита Андрея: о. Гавриїл Костельник, о. Іван Котів та як перекладач – студит єрм. Герман Будзінський [46, c. 365-367; 64, c. 121-122]. В листопаді до делегації приєднався архимандрит Климентій Шептицький, який і очолив її [40, c. 250-251]. Все, що стосувалося цієї поїздки, перебувало під пильним наглядом і контролем НКДБ [40, c. 249-252, 272-296].

З о. Леопольдом Брауном члени делегації зустрічалися в Москві аж двічі. На необхідності зустрічі з ним наполягав саме о. Климентій [28, арк. 151], а о. Костельник, згідно зі свідченнями о. Котіва, був наче проти цього. Делегація мала довідатися від о. Брауна, який вже майже 9 років душпастирював у Москві, про справжнє ставлення органів радянської влади до Католицької Церкви та передати до Ватикану примірник із ”постулатами“, які висунув митрополит Йосиф (Сліпий), як глава Греко-Католицької Церкви, до радянського уряду [25, aрк. 151]. 25 грудня 1944 р. о. Климентій попросив у представника Комітету у справах релігійних культів при Раді Народних Комісарів СРСР І. Садовського, який був їхнім постійним “опікуном“ у Москві, завезти їх на зустріч з о. Брауном. Садовський спочатку відмовився, мотивуючи це тим, що на таку зустріч потрібно мати дозвіл органів МДБ. Проте дозвіл він мабуть отримав, бо невдовзі приїхав за священиками машиною і вони всі поїхали до посольства, при якому проживав о. Браун, однак його там не застали. Тоді просто залишили йому поштівку-візитку, яку написав о. Климентій, а у поштову скриньку квартири її кинув або ж віддав служниці о. Іван Котів [25, aрк. 92-93].

Незважаючи на невдачу поїздки до посольства, зустріч все-таки відбулася того ж дня ввечері. Щоб переконатися у правдивості інформації про прибуття делегації греко-католиків зі Львова, о. Браун спершу прислав до о. Климентія в готель “Москва“ у кімнату 1055, де жили архимандрит і єрм. Герман Будзінський, пані Віти. Ця жінка, донька колишнього міністра шляхів сполучень Чехії, прийшла, щоб попередити, що о. Браун обов’язково зайде ввечері, що він і зробив. Спочатку священик спілкувався лише з о. Климентієм французькою мовою в присутності о. Будзінського. Потім до кімнати прийшли оо. Котів та Костельник, до яких о. Браун часом звертався по-російськи. Під час цієї зустрічі більш досвідчений у радянській релігійній політиці о. Лепольд порадив галичанам у розмовах з представниками радянської влади проявляти певну обережність і не довіряти повністю їхнім обіцянкам. Наприкінці зустрічі він також поцікавився, чи приїзд делегації від УГКЦ був добровільним чи за наказом, на що о. Котів показав йому свою посвідку, в якій було написано, що підставою їхнього відрядження є розпорядження Львівської облради [25, арк. 151].

Під час зустрічі священики, згідно з матеріалами допиту о. Климентія, передали до Ватикану через о. Брауна таку інформацію:

…после смерти митр Андрея Шептицкого Иосиф Слепой возглавил руководство греко-католической униатской церкви.

Кроме этого, в связи с тем, что после изгнания немецких оккупантов, мы не имели возможностей регулярно поддерживать связь с Ватиканом и разрешать вопросы, касающиеся религиозной деятельности в СССР, я обратился к Брауну с просьбой проинформировать папу о наших трудностях с тем расчетом, чтобы он дал более широкие права униатскому духовенству на територии СССР [28, арк. 154-155].

Вдруге о. Браун прийшов до готелю “Москва“ десь через 2-3 дні (27-28 грудня) вже перед від’їздом делегації з Москви і знову говорив спершу французькою мовою з архимандритом Климентієм. На тій зустрічі були присутніми всі четверо священиків, але троє з них нічого не розуміли і їм переклали лише кінець розмови. Того дня було домовлено, що надалі, при необхідності, галичани можуть надсилати інформацію о. Брауну, а він вже передатиме її до Ватикану [25, арк. 91-94]. Стосовно того, хто саме уклав цю домовленість з о. Брауном, у протоколах допитів безпосередніх учасників тих подій, о. Котіва та арх. Шептицького, є діаметрально протилежні твердження. Так, о. Котів зазначив, що, згідно із цією домовленістю, архімандрит Климентій Шептицький у своїй майбутній переписці з о. Брауном мав би підписуватися “Петро“, а о. Леопольд – “Гомулка“. Листи надсилалися б через вже згадувану п. Віти [25, арк. 101]. Згідно ж свідчень арх. Шептицького, саме о. Котів домовлявся наприкінці тієї зустрічі у Москві про підтримання зв’язку і спосіб надсилання інформації про становище УГКЦ [28, aрк. 21, 153]. Проте з невідомих причин запропонованим шляхом так ніколи і не скористалися.

Натомість було аж дві спроби надіслати повідомлення о. Брауну до Москви зі Львова через місцевого посередника – викладача англійської мови Львівського університету Гриська* [25, арк. 153]. У червні 1945 р. він через о. Антона Будзана* зв’язався з архимандритом Климентієм і запропонував йому ідею звільнення з-під варти єп. Никити (Будки), заарештованого одночасно із митрополитом Йосифом (Сліпим) та єпископами в ніч з 11-12 квітня 1945 р. Ідея полягала у тому, щоб зібрати і представити в англійське представництво у Москві докази того, що єп. Будка мав і зберіг за собою англійське громадянство ще з часів, як був єпископом у Канаді. Грисько мав знайомого, який їздив до Москви, і через цього знайомого міг би передати необхідні документи. Священики вирішили спробувати і деякі з документів святоюрським отцям таки вдалося зібрати і передати в тому часі Гриську [25, арк. 96, 103, 155].

Тим часом, на початку липня 1945 р., у львівській пресі з’явилося повідомлення про створення і визнання радянською владою “Централі ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною“ як єдиного керівного органу УГКЦ [7, c. 112]. Не дивно, що арх. Климентій Шептицький вирішив скористатися можливістю сконтактуватися через проф. Гриська з о. Брауном, щоб передати до Ватикану інформацію про стан УГКЦ після арешту єпископату та про створення групи на чолі з о. Костельником. Під час “зелених свят“ 1945 р. (середина липня) архимандрит Климентій в присутності довірених отців Івана Котіва та Йосифа Кладочного продиктував останньому коротенький лист. Цього надрукованого на машинці листа підписав о. Котів домовленим з о. Брауном ще у Москві псевдом ”Петро“. Того ж дня він разом з о. Кладочним передали його Гриськові у чистому конверті. Через 2 місяці (у вересні) арх. Климентій доручив о. Котіву з’ясувати в професора, чи лист дійшов до Москви. Двічі оо. Котів і Кладочний заходили до нього на квартиру, проте зустрілися з Гриськом лише випадково на вулиці. Тоді з’ясувалося, що останній не встиг вчасно передати листа особі, що відїжджала до Москви. Коли ж о. Котів попросив повернути лист, то Грисько сказав, що він його знищив і просив повідомити про це о. Климентія [25, aрк. 96-98, 154-156]. Виявилося, що напередодні арх. Климентій Шептицький дізнався, що передані зі Львова матеріали стосовно владики Будки опинилися в МДБ [25, aрк. 155].

Таким чином обидві спроби архимандрита Климентія передати влітку 1945 р. листи в Москву о. Леопольду Брауну через професора Гриська виявилися невдалими і скоріше за все всі передані матеріали стали надбанням органів безпеки.

1.2. Папський нунцій у Берліні

У 1945 р. о. Котів називає як контактну особу о. Ярослава Тихого, який мав доброго знайомого, що міг безперешкодно виїзджати до Берліну [25, aрк.  125]. Проте у своєму інтерв’ю отець Ярослав Тихий нічого про це не згадує [37]. Ця інформація цілком могла бути вигадкою, щоб посилити звинувачення проти о. Тихого, який був арештований в тому ж часі, що й о. Котів.

Справді, папський нунцій у Берліні архиєпископ Цезаре Вінсент Орсеніго підтримував контакти з українськими греко-католиками в роки Другої світової війни. На початку 1940 р. він через посередництво о. Севастіяна Сабола, тимчасового протоігумена василіян з Межилабірців у Словаччині [49, c. 482; 81, s. 232], налагодив контакт з Апостольською Адміністрацією Лемківщини та 5 лютого 1940 р. іменував нового апостольського адміністратора – о. Александра Малиновського [81, s. 233]. У 1941-1943 рр. через нунціатуру у Берліні надсилав свої листи до Ватикану митрополит Андрей (Шептицький) та особисто зустрічався з нунцієм у 1942 р. єпископ-коадьютор Йосиф (Сліпий) [26, aрк. 75-77]. До папської нунціатури в Берліні прибули через Словаччину за повноваженнями на початку серпня 1944 р. канцлер Апостольської Адміністрації Лемківщини о. д-р Богдан Липський у супроводі о. Володимира Жолкевича [81, s. 236-237]. Архиєпископ Орсеніго у червні 1945 р. благословив о. Миколу Вояковського на урядову діяльність в Баварії з осідком у Мюнхені в якості заступника Апостольського Візитатора о. д-ра Вергуна [30, c. 39]. Проте, поза інформацією о. Івана Котіва будь-яких інших підтверджень спроб вищого греко-католицького духовенства з України надіслати звіти до Ватикану через нунціатуру в Берліні нами не знайдено.

Напрям 2. Через втікачів та емігрантів (легальних і нелегальних) на Захід, репатріантів до Польщі

Після встановлення польсько-радянського кордону частина Перемиської єпархії із м. Перемишль та Апостольська Адміністрація Лемківщини опинилася на території Польщі. В 1944 р. разом із просуванням фронту на Захід до Польщі почали виїжджати деякі поляки, євреї, які вижили у Голокост, зокрема врятовані митрополитом Шептицьким і студитами равин Давид Кагане та син іншого львівського равина Єзекиїла Левіна – Курт*, а також і українці, серед яких були і греко-католицькі священики. Коли уряди УРСР та Польщі підписали 9 вересня 1944 р. Люблінський договір про обмін етнічним населенням, переселення як поляків з Галичини та Волині, так і українців із Закерзоння, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини набуло практично масового характеру, далекого від добровільності, завдяки переселенським (репатріаційним) комісіям, які почали працювати в обох державах. В західноукраїнських областях вони закінчили свою діяльність у вересні 1946 р. За два роки до Польщі через комісії за різними підрахунками виїхало від 611 893 [74, s. 109, tabl. 44] до 789 982 осіб [55, c. 171; 61, c. 89]. При цьому радянською владою було досягнуто й іншої мети – фактично повністю було ліквідовано Львівську архиєпархію Римо-Католицької Церкви [57; 72; 73; 87]. Через переслідування радянської влади та загрозу арешту виїхали як репатріанти до Польщі й окремі греко-католицькі священики, отримавши фіктивні документи як поляки. До таких, зокрема, належав василіянин о. Марко (Миколай) Дирда, який літом 1945 р. з документами на ім’я Мацея Сьрутви залишив с. Вовків Перемишлянського р-ну і зумів добратися до Варшави, звідки вже як Ян Сєдлецький у лютому 1946 р. нелегально виїхав через Чехословаччину, Німеччину та Францію до США [71, s. 312, прим. 2]. Цим же способом планували скористатися, хоч і з іншою метою, отці Йосиф Кладочний та Іван Котів [25, арк. 142].

За свідченнями о. Івана Котіва, у 1945 р. своєрідними посланцями до Ватикану стали Роман (Курт) Левін [77, p. 65, 107] та єромонах Марко Стек, студитського Уставу, які перебували в той час на території Польщі. З допиту о. Івана Котіва відомо, що вони влітку 1945 р. вислали до архимандрита Климентія листа (“через наших, но неизвестных мне людей“). Невдовзі, восени 1945 р. ніби-то від них із дорученням до Львова до собору св. Юра приїхав чоловік, який представився поручником польської армії Моргулісом. З ним тоді зустрічалися архимандрит Шептицький і о. Кладочний. Поручник отримав від них 1 тис. франків і листи для о. Стека, “а священник Кладочный договорился с Моргулисом о своем выезде в Ватикан и просил последнего помочь ему выехать из г. Львова“ [25, арк. 139].

Вдруге Моргуліс приїхав до Львова у грудні 1945 р. Оскільки архимандрит Климентій тоді був в Уневі, то з ним зустрічався лише о. Кладочний, який і запрошував його щодня на обіди до митрополичих палат, куди “поручник“ приходив у світському одязі. Проте одного разу о. Кладочний мав відправляти богослуження і тому попросив о. Котіва зустріти гостя. Тоді вони й познайомилися вперше. Моргуліс показав о. Котіву документ, завірений радянським консульством у Варшаві, що давав йому можливість безперешкодного в’їзду до СРСР. Під час цього візиту було домовлено, що Моргуліс дістане фіктивні документи поляків, які уможливлять виїзд оо. Кладочного і Котіва (на ім’я Войцехівського) до Польщі, а вже звідти – до Риму. Для архимандрита Шептицького Моргуліс обіцяв дістати спеціальну вимогу польського уряду про виїзд за кордон. Котів наказав бр. Атаназію (Кульбенкові) дати 5 тис. франків для о. Стека і Левіна, а також від себе додав 10 доларів. Після цього Моргуліс пропав: “После этого Моргулис уехал и обещал перед отьездом снова прибыть в г. Львов в январе 1946 г., привезти необходимые документы для меня и Кладочного, но он больше не приехал, и документов мы не получили“ [25, aрк. 143; т. 2. aрк. 4]. Назагал Моргуліс за свої 2 візити до Львова отримав для о. Стека і Левіна 6 тис. франків, а також безкоштовні обіди в святоюрській резиденції. Він цілком міг бути підставною особою та зовсім не знати ані Курта Левіна, ані о. Стека.

Проте з опублікованих спогадів Курта Левіна відомо, що єромонах Марко Стек і насправді написав влітку 1945 р. листа до Львова [77, p. 127-128], а Курт Левін справді отримав доручення від ігумена Климентія Шептицького під час їхньої останньої зустрічі і благословення на дорогу до Любліна влітку 1944 р. (після вступу радянських військ до Львова), передати до Ватикану інформацію про становище УГКЦ, початок її переслідування радянською владою та ситуацію у Львові [77, p. 239]. Левін намагався здійснити цю місію починаючи від літа 1944 р. у Любліні через монахів-бернардинців та згодом через польські вищі церковні кола у Варшаві і Кракові, а у жовтні 1945 р. – вже у Римі через священиків з “Руссікуму“. Однак всі його спроби виявлялися безрезультатними, бо ніхто не проявляв інтересу до цього питання. Лише кардинал і секретар Конгрегації Східних Церков Еудженіо Тіссеран, до якого ігумен Климентій радив звернутися в першу чергу у випадку прибуття до Риму, уважно вислухав звіт юнака, запросив його повернутися ще й на наступний день і запропонував свою допомогу, від якої той відмовився [77, p. 240-242].

З єрм. Марком Стеком Курт Левін зустрівся у монастирі сестер служебниць [23, c. 68-69] у курортному с. Криниці на Лемківщині влітку 1945 р. Під час розмови Левін, який працював на той час у вищих прорадянських органах влади Польщі, вмовляв свого колишнього опікуна о. Марка поїхати з ним до Варшави, а звідти їхати далі на Захід, адже, на думку Курта, переселення українців з Польщі до Радянської України було лише питанням часу. Як випливає зі спогадів Левіна, під час цієї розмови о. Марко не був впевнений у тому, що має робити і тому написав лист до архимандрита Климентія з проханням про благословення і дозвіл на переїзд [77, p. 127-128]. Очевидно цей лист надійшов до адресата і саме про нього згадує о. Котів [25, арк. 141]. Курт Левін повернувся за о. Марком Стеком до монастиря студитів у Флоринці у вересні 1945 вночі. Відповіді від архимандрита мабуть не було, тому о. Марко скликав раду і монахи також порадили йому йти разом зі своїм вихованцем, оскільки вже почалося виселення українців із сусідніх з Флоринкою сіл. Умовою о. Марка було те, що разом з ним має йти священик з Львівської Архиєпархії о. Антін Рижак [68, s. 238]. Вранці вони троє виїхали до Кракова, потім далі до Катовіц, звідки як єврейські біженці виїхали в Німеччину. По прибутті до Мюнхена священики там залишилися, а Курт Левін поїхав далі – до Італії [13; 77, p. 133-134, 143].

Греко-католицьке духовенство, яке опинилося в межах Польщі, не завжди вповні володіло інформацією про те, що відбувається з УГКЦ на підрадянській території. Так, 19 травня 1945 р. з курії Апостольської Адміністрації Лемківщини до митрополита Йосифа було надіслано лист у справі отримання повноважень – у Криниці ще нічого не було відомо про арешт єрархів органами держбезпеки [81, s. 239]. Відомості про єпископа Григорія (Хомишина), які надходили до Лемківщини, також були досить суперечливими – наче у травні 1944 р. хтось кинув гранати у каплицю та канцелярію Станіславівського владики, а у серпні 1945 р. хтось повідомив, що він помер у травні 1945 р. [81, s. 240]. Більш вірогідніші інформації почали надходити вже від священиків, яких мали переселяти до УРСР. Зокрема, о. Михайло Соболевський, парох Устя Руського, у своєму проханні від серпня 1945 р. про дозвіл на переселення разом із своїми парохіянами в околиці Борщова на Тернопільщині, зазначав, що комісари розповідають про ”возз’єднання греко-католицької церкви з російським православ’ям“ [81, s. 240; 69, p. 839]. В цьому ж ключі браку інформації о. Котів розповідав про випадок, коли передав щойно опубліковану книгу о. Костельника “Догматичні основи папства“ незнайомцеві, який представився Сембратовичем, працівником залізниці з Перемишля. Цей Сембратович розпитував його про місцезнаходження якогось священика, а коли о. Котів скерував його до о. Андріяна Зафійовського, який відповідав за усі призначення і переміщення духовенства, то залізничник запитав про групу Костельника, про яку прочитав із газет і зазначив, що серед духовенства Перемишльської єпархії мало хто вірить у можливість переходу в православ’я. Тоді о. Котів і запропонував Сембратовичу взяти для Перемишльської капітули один примірник книги о. Костельника [25, арк.  146-147].

Попри те, траплялися і особисті контакти між духовенством обох частин розділеної Перемиської єпархії. Так, у 1945 р. о.-канонік Василь Гриник, парох Перемиської катедри, вів листування і гострі дебати, а також принаймні двічі зустрічався особисто в прикордонній смузі [71, s. 38] з членом Ініціативної групи – о. Михаїлом Мельником, який був вікарієм для частини Перемишльської єпархії, яка опинилася в межах Української РСР, і деканом Нижанківським. Про те, що о. Мельник отримав осуджуючий лист від греко-католицького духовенства з Польщі, розповів о. Костельник під час однієї із зустрічей у Львові з київським “уповноваженим у справах релігій“, а насправді – відповідальним за “возз’єднавчий процес“ офіцером КДБ І. Івановим-Богдановим. Проте особисто сам о. Мельник нічого про це останньому не говорив [40, т. 2 c. 172].

Через Польщу виїжджали на Захід також громадяни інших держав, зокрема бельгійці, а серед них і монахи східної гілки Чину Найсвятішого Ізбавителя (далі – ЧНІ), або редемптористи. Зокрема, з 1944 до кінця січня 1946 р. у м. Кракові обов’язки адміністатора греко-католицької парохії виконував редемпторист східного обряду, який опинився на території Польщі – о. Маріо ван де Маллє [4, c. 71-74]. Наприкінці січня 1946 р. польська комуністична влада змусила його виїхати до Бельгії, громадянином якої він був [71, s. 45]. Цілком можливо, що він також міг передати якусь інформацію до Ватикану про нищення Греко-Католицької Церкви в Україні і Польщі. Також саме через бельгійців вдалося влітку-восени 1945 р. передати з підрадянської Галичини на Захід інформацію про переслідування УГКЦ протоігумену ЧНІ о. Йосифу Де Вохту [4, c. 121-127]. Про це святоюрським отцям стало відомо десь у жовтні-листопаді 1945 р. від одного з двох отців-редемптористів з Дашави (містечко у Стрийському р-ні в передгір’ї Карпат), який розповів о. Котіву про бельгійця, який отримав офіційний дозвіл на виїзд до Бельгії і взяв із собою звіт протоігумена [25, арк.  125]. Через три роки, 17 жовтня 1948 р. о. Йосифа де Вохта разом з іншими співбратами з останнього діючого монастиря редемптористів на Голоско (околиця м. Львова) вивезли на критих вантажівках до студитської Свято-Успенської Лаври в с. Унів. Менш ніж за два місяці після того переїзду, а саме 16 грудня, органи влади змусили вже його самого виїхати до Бельгії, відмовивши у продовженні візи [3, c. 127]. Кілька співбратів, серед них і о. Филимон Курчаба, супроводили протоігумена до прикордонного пункту Чоп і він поїхав через Прагу [34] до Бельгії та Італії. У Ватикані він мав аудієнцію у папи Пія ХІІ, якому особисто склав звіт про становище греко-католиків в Україні. Згідно з відомостями, які згодом отримав о. Микола Хмільовський, цей звіт був досить песимістичний [27, арк.  64]. У Бельгію також виїхали влітку 1946 р. за посередництвом бельгійського консуляту у Варшаві 17 українських сестер служебниць із Кристинопільського монастиря, з яких частина згодом переїхала до Канади [11, c. 419-422].

Крім того, виношував ідею і робив заходи для нелегального виїзду через Польщу до Ватикану ще від осені 1945 р. о. Йосиф Кладочний, який вже здійснив таку поїздку у 1939 р. Саме йому архимандрит Климентій Шептицький передав 5 своїх листів, написаних протягом 1946-1947 рр. до родини в Польщі та до кардинала Тіссерана. Отець Кладочний приходив також і до о. Йосифа де Вохта із пропозицією перевезти його листи до Риму. Щоб ця пропозиція мала більшу вагу і переконливість, о. Кладочний повідомив протоігумена редемптористів, що йому вже довірився о. Климентій Шептицький, проте цей аргумент не спрацював і він пішов від о. де Вохта з нічим [4, c. 41]. На той час о. Кладочний крім листів архимандрита Шептицького мав у себе також перший звіт до Ватикану від о. Романа Бахталовського ЧНІ [20], який спершу безуспішно намагався передати його через кур’єрів ОУН. Про цей звіт святоюрські отці довідалися в грудні 1945 р. від Петра Герилюка-Купчинського, який приїхав до Львова з метою виробити собі в репатріаційній комісії документи на виїзд до Польщі [32].

Згідно з матеріалами допитів о. Котіва, архимандрит Климентій доручив йому також готуватися до виїзду до Польщі разом з о. Кладочним, хоча сам архимандрит під час допиту це заперечив. З огляду на цю обставину о. Котів попросив Петра Герилюка-Купчинського предати о. Бахталовському прохання, щоб той приїхав зі своїм звітом до Львова. Через хворобу ігумен не зміг поїхати, проте у січні 1946 р. вислав замість себе єрм. Євгена Пелеха [4, c. 198-209; 8, c. 188], який повіз вже згаданий звіт архимандриту Климентію до Унева. Після заслухання звіту о. Шептицький скерував о. Пелеха зі звітом у Львів до оо. Котіва і Кладочного. Виявилося, що до написаного о. Бахталовським великого за обсягом звіту французькою мовою, який, зокрема, містив повідомлення про те, хто зі священиків приєднався до Ініціативної групи, а хто – ні, було долучено всі розповсюджувані серед греко-католицького духовенства Галичини послання православних єрархів та самої Ініціативної групи стосовно необхідності “возз’єднання“ з РПЦ [25, арк. 108]. Звіт у о. Пелеха, за словами присутнього на зустрічі о. Котіва, взяв о. Кладочний: “…насколько мне известно [он] хранил его до дня моего ареста. Где дел этот доклад Кладочный после того, как я был арестован, мне не известно“ [25, арк. 106-107].

У квітні 1946 р. о. Роман Бахталовський передав свій звіт до Ватикану Петру Герилюку-Купчинському, який вже отримав необхідні документи для виїзду до Польщі. Герилюк-Купчинський мав перевезти його через Польщу далі до Риму. Письмовий звіт французькою мовою на 7 сторінках містив опис тогочасних подій ліквідації Галицької митрополії включно із Львівським березневим “собором“ духовенства, а також питання: “що робити?“ Крім цього, о. Роман усно переказав юнакові своє бачення існування УГКЦ в умовах підпілля:

…отець Бахталовський мав план підпілля вже тоді. Але про той план підпілля він у листі нічого не писав. Тільки мені розказав, як він то буде робити: щоб висвячувати священиків молодих, підготовляти [їх]. Вони будуть працювати десь на роботі, будуть мати контакти з робочими, і таким способом десь вечером відправляти Служби Божі по хатах. І чи Папа то одобрить [32].

На жаль, Герилюк-Купчинський був затриманий органами держбезпеки у Львові в день свого виїзду до Польщі вранці 8 травня 1946 р. після закінчення Служби Божої, яку він вислухав у костелі сестер кармеліток. Листа о. Бахталовського у нього відразу ж знайшли і конфіскували під час обшуку у слідчому ізоляторі на вул. Лонцького [32].

Таким чином, спроби як арх. Клементія Шептицького, так і ігумена Романа Бахталовського ЧНІ передати листи-звіти з України до Ватикану через місцевих посередників у 1945-1946 рр. зазнали невдачі. Успішними в цій справі виявилися лише ті, хто міг виїхати на Захід як іноземець: врятований братами Шептицькими Курт Левін та редемптористи-бельгійці, зокрема, протоігумен Галицької віце-провінції ЧНІ о. Йосиф де Вохт.

Напрям 3. Канали зв’язку Проводу ОУН із Проводом ЗЧ ОУН

У деяких містах Західної Європи ще перед Першою Світовою війною постали греко-католицькі парохії, які продовжували існувати і в міжвоєнний період. З 1927 до 1945 р. душпастирство серед українців, які проживали чи опинялися у пошуках роботи в Німеччині, очолював о. Петро Вергун, осідок якого знаходився у столиці – м. Берліні. Мережа греко-католицьких парохій в Німеччині особливо зросла у роки Другої світової війни з огляду на велику потребу душпастирства серед остарбайтерів, вивезених примусово з України, в’язнів концтаборів та втікачів. Після закінчення війни близько 110 тис. українців опинилася на території Німеччини в окупаційних зонах союзників у таборах переміщених осіб [80, s. 623]. Перед окупацією Берліну радянськими військами, а саме 22 квітня 1945 р., Апостольський візитатор о. Петро Вергун доручив своєму заступникові о. Миколі Вояковському “негайно переїхати до Південної Німеччини, щоб там з огляду на перервання зв’язку з осідком Візитатури в Берліні, керувати душпастирською обслугою“ [30, c. 36-37]. Таким чином о. Вояковський опинився у м. Мюнхені, який знаходився в американській окупаційній зоні, де з 12 червня розпочав свій уряд [30, c. 39]. Тут також були діячі Проводу ОУН, які створили центр Закордонних Частин ОУН, що намагався підтримувати через кур’єрів постійний зв’язок з ОУН в краї [48, c. 8, 13; 58, с. 105-108, 132-134]. Це було важливим чинником для українського національно-визвольного руху та спільної координації збройної та ідеологічної боротьби за Українську самостійну соборну державу. Для забезпечення цього у Польщі та Німеччині було створено кур’єрську мережу ОУН, яку служби безпеки цих держав, при допомозі КДБ, поступово до 1952 р. зліквідували [67; 70]. Разом з тим, у 1945-1949 рр. вище греко-католицьке духовенство як розділеної і згодом ліквідованої Галицької митрополії, так і у діаспорі здійснило кілька спроб скористатися з цієї т. зв. “зеленої пошти“.

3.1. З України до Ватикану

Одними з перших намагалися передати інформацію про становище УГКЦ при радянській владі через канали зв’язку ОУН із закордоном священики із Станіславівської обл. Ми вже згадували про безуспішну спробу ігумена Станіславівського монастиря редемптористів єрм. Романа Бахталовського ще восени 1945 р. встановити зв’язок з керівництвом ОУН, щоб передати детальний звіт Ватикану про становище УГКЦ Галичини.

Ймовірно архимандрит Климентій Шептицький, який протягом 1945-1947 рр. робив різні старання для передачі звіту до Ватикану, також скористався цим шляхом через посередництво о. Ярослава Сов’яка*, на той час пароха с. Брошнів [43, c. 146; 65, c. 212]. У січні 1946 р. останній спеціально приїжджав із Станіславівської обл. до архимандрита до студитскої Свято-Успенської Лаври в с. Унів з повідомленням про те, що має можливість передати листа до Ватикану через канали Проводу ОУН. За матеріалами допиту, архимандрит скористався цією нагодою і передав о. Ярославові листа для кардинала Тіссерана, однак чи дійшов цей лист до адресата не було відомо [28, арк. 121-124].

Канал зв’язку Центрального Проводу ОУН в Україні із ЗЧ ОУН для відправлення до Риму у 1947-1949 рр. інформації про становище УГКЦ використовував і виконуючий в цей час обов’язки капітулярного вікарія о. Микола Хмільовський, парох розташованого неподалік від Львова с. Мшана. Згідно протоколів допитів як самого о. Миколи, так і василіянина о. Йосафата Федорика відомо, що о. Хмільовський передав т. зв. “зеленою поштою“ ОУН до Риму звіт про становище греко-католицького духовенства в Україні, що був альтернативним до песимістичного особистого звіту о. Йосифа де Вохта [27, aрк. 64]. Матеріали до нього збирали та передавали о. Хмільовському різні священики. Так, особисто о. Йосафат передав дані, які стосувалися Чину св. Василія Великого. Він, зокрема, зазначив кількість єромонахів і монахів ЧСВВ до возз’єднання з РПЦ, хто з них возз’єднався, а хто – ні; кого репресували; хто продовжує душпастирство серед вірних [27, aрк. 179, 181]. На думку о. Федорика, схожого характеру інформацію про редемптористів до звіту надав єрм. Григорій Мисак ЧНІ [27, aрк. 180]. Сам звіт укладали у с. Мшана о. Микола Хмільовський та о. Яків Білоскурський* [36]. Це тривало протягом двох місяців [27, арк. 180]. Готовий звіт о. Хмільовський передав членові ОУН “Федору“ (Зеновію Тершаківцю) [27, т. 5, арк. 21]. Десь у вересні 1949 р. вже було відомо, що цей звіт отримав у Римі єп. Іван Бучко, який мав би передати його папі Пію ХІІ [27, арк. 65].

Крім того, о. Йосиф Кладочний називає о. Івана-Всеволода Дурбака, колишнього капелана Дивізії “СС-Галичина“, як такого, що мав зв’язки не лише з Проводом ОУН в Україні, але й із закордоном, зокрема з о. Іваном Гриньохом [24, aрк. 224, 239]. Він наче б то за завданням Проводу ОУН приєднався до Ініціативної групи, а о. Костельник навіть пропонував його кандидатуру на священика до собору св. Юра у Львові [40, т. 2, c. 92].

3.2. Вище греко-католицьке духовенство з-за кордону до України

Відомо принаймні про дві ймовірні спроби у другій половині 1945 р. налагодження зв’язку між греко-католицьким духовенством на еміграції та в Галичині через кур’єрів ОУН: першу ініціював єп. Іван (Бучко) з Риму, а другу – о. Микола Вояковський* з Мюнхена [30, c. 38-43; 68, p. 473].

Згідно з матеріалами допиту о. Івана Котіва від 15 липня 1946 р., восени 1945 р. у катерді св. Юра під час богослуження до нього підійшла жінка, яка сказала, що її швагро Мороз (ймовірно, Теодор Теодорович [9, c. 365]) нелегально прибув із Праги із завданням встановити зв’язок із священиками з собору св. Юра, які ще є на свободі, та отримати від них звіт для Ватикану про становище УГКЦ та діяльність Ініціативної групи о. Костельника. Після розпитувань о. Котіва, який особисто знав Мороза, жінка сказала, що таке доручення її швагро отримав від о. д-ра Івана Гриньоха*, який жив тоді у Празі [31], а той, в свою чергу – від єпископа Івана (Бучка) з Риму. Коли о. Котів повідомив про цю справу архимандрита Климентія, в якого в цей момент перебував о. Кладочний, то за наполяганням останнього, що знав Мороза ще з часів спільного перебування в Дивізії “СС-Галичина“ і стверджував, що “Мороз – человек непостоянный и может провалить дело“, було вирішено передати тією жінкою лише кілька примірників розтиражованого радянською владою тексту “Звернення ініціативної групи до греко-католицького духовенства“ [25, арк. 122-123]. Це означало, що Мороз фактично не отримав інформації, очікуваної єп. Бучком у Римі.

Друга спроба нав’язання контакту базується на данних довідки начальника І Управління МДБ УРСР полк. Погрібного по справі Гавриїла Костельника (складеної після лютого 1946 р.). Згідно цієї довідки, у жовтні 1945 р. у Мюнхені о. Вояковському Миколі представили “Зірчина“ (насправді був закордонними агентом Першого Управління МДБ Української РСР), який виїжджав за дорученням Проводу ОУН до України. Апостольський адміністратор попросив “Зірчина“ зустрітися у Львові з двома священиками – о. Котівим і о. Костельником. Від о. Котіва “Зірчин“ мав би отримати інформацію про становище УГКЦ в західноукраїнських областях, а також опубліковану о. Костельником літературу стосовно агітації до возз’єднання Греко-Католицької Церкви із Православною. Натомість о. Костельника  “Зірчин“ мав попередити і від імені Центрального Проводу ОУН, і від о. Вояковського про те, щоб він припинив свою діяльність в Ініціативній групі і співпрацю з радянською владою та втікав би за кордон, де “вся його діяльність проти греко-католицької церкви буде пробачена і він буде в повній безпеці“. В Україні “Зірчин“ зустрівся із заступником керівника Прикарпатського крайового проводу ОУН “Федором“* [24, арк. 281; 47], якому доручив виконання прохання о. Вояковського.

До о. Котіва і о. Костельника “Федір“ послав своїх зв’язкових. “Зірчин“ планував особисто зустрітися з о. Костельником, проте йому це не вдалося, бо о. Гавриїл відмовився прийняти зв’язкових “Федора“. Натомість о. Іван передав загальну інформацію про ситуацію в УГКЦ та дві книги, з яких одна була “Догматичні підстави папства“ [56, c. 86-87]. Можемо припустити, що “Зірчин“ все-таки передав отримані матеріали о. Вояковському у Мюнхені.

Сам о. Котів у допитах про цей випадок нічого не згадує. Натомість о. Йосиф Кладочний і під час допиту 1947 р., і у своєму інтерв’ю 1993 р. говорить про те, що він особисто за дорученням “організації“ в особі Надії Пришляк, яка була зв’язковою ОУН [33; 42], ходив до о. Костельника із пропозицією від ОУН: “най він перестане таку роботу робити, а його нібито викраде організація, але за його згодою, і вишле його за границю“ [24, арк. 281; 33]. Проте останній відмовився і сказав, що нікуди виїжджати не має наміру. На цю зустріч з о. Кладочним, за його словами, ходив також як свідок о. Теофіл Бемко [66, c. 214-215].

Чому саме восени 1945 р. спостерігаємо в еміграції посиленний інтерес та спроби отримати інформацію про становище Греко-Католицької Церкви в Україні? Мабуть тому, що це був ювілейний рік, коли святкувалася 350 річниця укладення Берестейської унії. З цієї нагоди 23 грудня 1945 р. була опублікована енцикліка папи Пія XII “Orientales omnes Ecclesias“, в якій, зокрема, констатувалося: “Вісті, що до нас доходять, хоч і скупі, однак вистарчальні, щоб збільшити нашу журбу й наповнити тривогою“ [10, c. 261]. Пій ХІІ в третій заключній частині енцикліки покликається на лист греко-католицького духовенства до державної влади із протестом проти арешту єпископів і багатьох священиків та заборону “будь-кому приймати управління Церквою“[10, c. 261], а також на послання московського патріарха Алексія І до греко-католицького духовенства [10, c. 262]. Чи дійшла ця енцикліка до України і тих, до кого папа звертався у ній в першу чергу із закликом до витривалості у вірі та вірності? На жаль, поки що серед опрацьованих першоджерел не вдалося зустріти жодної згадки про це.

Через чотири роки, у жовтні 1949 р. в римському щомісячнику “Еклезія“ була опублікована стаття офіціала Конгрегації для Східних Церков монс. Мойолі ”За залізною куртиною“, в якій було не лише описано процес нищення греко-католицької Церкви радянською владою в Україні, але й проаналізовано список та цифри “возз’єднаного з РПЦ греко-католицького духовенства“, опублікованого в “Єпархіальному віснику“ за червень-липень 1947 р., а також поміщено фотографії репресованих єпископів, серед яких і Преосвященного Теодора (Ромжі), який лежить мертвий на катафалку [38]. Очевидно, що стаття була написана на основі матеріалів та інформацій, які надійшли різними шляхами до Ватикану з території Західної України та Польщі.

Напрям 4. Греко-католицьке духовенство та римо-католицька єрархія в Польщі

Єрархія Греко-Католицької Церкви залишалася чинною у Польщі фактично до другого арешту і насильного вивозу 25 червня 1946 р. з Перемишля до Києва органами безпеки Перемиського єпископа-ординарія Йосафата (Коциловського)* ЧСВВ [71, s. 44; 17, c. 22-23], а також його єпископа-помічника Григорія (Лакоти) та членів Перемиської капітули. Інституційно та організаційно ж УГКЦ в Польщі була початково знищеною внаслідок т. зв. “добровільної“, а насправді – примусової репатріації бл. 480 тис. українців у 1944-1946 рр. на територію Української РСР згідно Люблінського договору [45, c. 208], а остаточно – у квітні-липні 1947 р. під час насильного переселення бл. 140 тис. українців у північні та західні воєводства Польщі в ході урядової т. зв. акції “Вісла“ [1; 51]. Проте у Польщі все одно залишилися, хоч і у великому розсіянні, греко-католицькі священики та єромонахи (бл. 130 осіб) [71, s. 45; 16] і миряни, які фактично до 1957 р., за невеликими вийнятками* [14; 29; 41], не могли відправляти богослужень у візантійському обряді [75, s. 161-200; 85, s. 226-256], хоча у Польщі не було видано жодного офіційного юридичного документу ані зі сторони польського уряду, ані з Ватикану, який би забороняв діяльність УГКЦ [17, c. 22-23].

У міжчасі, після примусового вивозу до УРСР обох єпископів і більшості каноніків, для унормування правової ситуації греко-католиків у Польщі папа Пій ХІІ надав 25 листопада 1946 р. примасу Польщі кардиналу Августу Глонду і краківському архиєпископу Адаму Сапєзі спеціальні повноваження стосовно вірних греко-католицького обряду, а 10 грудня 1946 р. під час візиту до Ватикану папа іменував примаса Польщі спеціальним Делегатом у справах східних обрядів [71, s. 49; 88, s. 53]. Тоді ж у Римі для допомоги греко-католикам примас Польщі вперше отримав близько 1,5 тис. доларів*, які він передав у Варшаві о. Павлу Пушкарському ЧСВВ [15; 49, c. 562-563, 612]. Останній, в свою чергу передав цю суму о. каноніку Миколаю Деньку, парохові краківської парафії о. Стефанові Грабові та о.-каноніку Василю Гриникові, які мали розподілити гроші поміж в першу чергу потребуючими, тобто, ув’язненими греко-католицькими священиками, їхніми родинами, а також священичими вдовами та сиротами [71, s. 49-50]. Одним із прохань папи Пія XII, яке передав разом із коштами кардинал Ґлонд о. Пушкарському, а той в свою чергу – священикам, було надання інформації про становище УГКЦ. Крім того, 1 квітня 1947 р. Примас Польщі призначив о.-каноніка Василя Гриника таємним генеральним вікарієм для греко-католиків. Саме о. Гриник багато спричинився не лише до віднови греко-католицької Церкви у Польщі в 1950-х рр., але й до інформування Ватикану у своїх трьох звітах про її реальний стан в 1945-1949 рр. [71].

Перебуваючи в м. Кракові та в Бєланах коло Кракова від серпня 1946 р. до другої половини березня 1947 р. о. Гриник разом з о. Андрієм Гозою та о. Степаном Грабом почали укладати інформації про становище Греко-Католицької Церкви та її вірних у Польщі і УРСР, які о. Гриник вирішив переробити у звіт для Ватикану. У цьому його підтримав о. Граб, який запевнив, що знайде спосіб передати звіт до Риму, що й було зроблено [71, s. 329]. Насправді невідомо, яким чином йому це вдалося. Дослідник Ігор Галагіда пише на основі архівних документів та протоколів допитів оо. Гриника, Граба, Пушкарського про два ймовірні шляхи передачі цього звіту. Перший міг йти через бельгійське посольство у Варшаві, оскільки до о. Граба восени 1946 р. приїжджали бельгійські офіцери, яких той міг знати ще з часів перебування на парохії у Кракові редемпториста о. ван де Маллє [71, s. 51, 328]. Також о. Граб мав у Бельгії брата, який міг переслати звіт до Риму єпископу Івану (Бучку) [71, s. 415]. Другий шлях передачі листа міг пролягати через Чехословаччину, звідки весною 1947 р. нелегально на коротко приїжджав до Польщі о. Методій Ничка, ЧСВВ, якого о. Гриник зустрів випадково на парохії у Кракові [71, s. 328]. Крім того, у листопаді 1947 р. о. Гриник також був передав список з іменами 47 репресованих греко-католицьких священиків православному митрополитові Дионізієві (Валединському) з проханням “інтервенцій за нашими Страдальцями за віру“, проте з цього нічого не вийшло [71, s. 334 прим. 6].

В другій половині грудня 1947 р. о. Гриник передав у Варшаві Примасу Польщі кардиналу Ґлонду (або ж його секретареві кс. Баранякові) свій другий звіт до Ватикану. Кардинал забрав його із собою до Риму, куди виїхав 29 грудня 1947 р. [88, s. 54]. Перебуваючи у Ватикані, примас Польщі передав цей звіт папі та єп. Івану Бучці [71, s. 418-419]. Крім того, до цього звіту було додано окремий список греко-католицьких священиків з підрадянської Галичини, котрі підписали “возз’єднання“. Цей список уклав для кардинала перед його відїздом до Риму репатрійований архиєпископ Львівський Євгеніуш Базяк [43, с. 333]. Очевидно, що обидва звіти о. Василя Гриника дійшли до Риму, бо вже у своєму третьому, найобширнішому за обсягом (158 машинописних аркушів!) звіті “Церква в рідному краю і в Польщі“), датованого 18 березня 1948 р., о.-канонік покликається на лист, отриманий ним від о. д-ра Юрія Миляника, секретаря єп. Бучка. Третій звіт складався із двох основних частин, в яких о. Гриник детально розписував становище Галицької митрополії на підрадянській та польській територіях, перераховував і коротко характеризував долю репресованих єпископів, священиків, чернецтва, а також аналізував ставлення і дії римо-католицького єпископату Польщі стосовно греко-католиків та дозволу священикам на біритуалізм.

Напрямок 5. Через втікачів, папського нунція в Чехословаччині й духовенство Мукачівської та Пряшівської єпархій.

Закарпаття після возз’єднання з Радянською Україною внаслідок радянсько-чехословацького договору від 29 червня 1945 р. безпосередньо межувало з Румунією, Угорщиною та Словаччиною. Завдяки спільній еклезіальній традиції Мукачівська греко-католицька єпархія була тісно пов’язанна з греко-католицькими єпархіями в кожній з цій держав, а також із Крижевацькою єпархією в Югославії [62, c. 7-8, 28-30]. Так, після смерті у 1943 р. єпископа Олександра (Стойки) Апостольським адміністратором Мукачівської єпархії був призначений єпископ-ординарій сусідньої угорської Гайдудорозької єпархії Міклош (Дудаш) ЧСВВ, який і був 24 вересня 1944 р. головним святителем нового єпископа Мукачівського Теодора (Ромжі) [52, c. 76-79]. Крім того, восени 1944 р. до Угорщини виїхали двоє єромонахів-василіян – о. Сабо та о. Вартоломей Дудаш. У свою чергу Закарпатська провінція Чину Святого Василія Великого також мала пов’язання з греко-католицькими єпархіями сусідніх держав через василіянські монастирі. Крім того, Пряшівський єп. Павло (Гойдич) належав до цього Чину, а після 1939 р. у Словаччині та Чехії душпастирювали василіяни із Закарпаття, зокрема єрм. Севастіян Сабол та єрм. Полікарп Булик [49, c. 482-487]. Однак питання контактів як між василіянами різних провінцій, так і з Генеральною курією у Римі потребує окремого серйозного дослідження. До Чехословаччини виїхали в часі війни та після неї 17 сестер-служебниць та 2 василіянки [71, s. 60]. Влітку 1947 р., після невдалої поїздки до Москви, із Закарпаття до Чехословаччини виїхав о. Олександр Путько, секретар єп. Ромжі [2, c. 296; 62, c. 44].

Шукаючи можливості надіслати листа до Ватикану у вересні 1946 р. зі Львова до Ужгорода до владики Теодора з рекомендаційним листом від архимандрита Климентія Шептицького приїжджав о. Йосиф Кладочний [28, aрк. 186-187, 283-284]. Згідно з протоколом допиту о. Кладочного, єпископ Ромжа повідомив його, що, на жаль, не зможе допомогти священикам із Львівської архиєпархії. Мукачівський владика й сам не мав зв’язку з Римом, хоча органи держбезпеки і вважали його “агентом Ватикану“. Разом з тим, єпископ очікував на арешт і не боявся його [28, aрк. 283-284].

Завдяки книгам оо. василіян Севастіяна Сабола* (Торонто-Рим, 1978) та Атанасія Пекара (Торонто-Рим, 1982), а особливо публікації документів з Архіву Священної Конґрегації для Східних Церков (Città del Vaticano, 2003) найбільше відомо про передання до Ватикану інформації про атентат на Мукачівського єпископа Теодора (Ромжу) [50, c.169; 54, c. 84; 82, p. 439-446]. Автором листа була сестра-василіянка Теофіла Манайло, яка на двох вузьких папірцях детально описала для Пряшівського єп. Павла (Гойдича) всі обставини замаху на владику Теодора, його перебування у Мукачівській лікарні та отруєння. Цей лист вона підготувала не лише з метою повідомити про мученицьку смерть Мукачівського єпископа-ординарія, але й з бажання попередити єп. Гойдича про можливість підготовки спецслужбами замаху і на нього [82, p. 442]. Із супровідного листа від папського нунція у Чехословаччині архиєпископа Саверія Ріттера до кардинала Тіссерана від 7 лютого 1948 р. довідуємося в деталях про спосіб передання листа із Закарпаття та осіб, які були в цьому задіяні [82, p. 440]. Отож, до Чехословаччини лист перевезли український та відповідно чехословацький залізничники і передали його о. Саболу, протоігумену ЧСВВ у Словаччині, який і передав лист за призначенням єп. Павлу (Гойдичу), а той, в свою чергу – нунцію Ріттеру. Точні копії з листа та переклад були надіслані папським нунцієм до кардинала Тіссерана з проханням передати їх також в Генеральну Курію ЧСВВ протоархимандриту о. Григорію Миськіву та в монастирі Америки. Крім того, про смерть єпископа Ромжі повідомив папського нунція у Празі також і провінціал чеських єзуїтів о. Франтішек Шілган* ТІ, який передав йому бюлетень “Апостолят“ із фотографією мученика [82, p. 440, 446].

Висновки

Підсумовуючи, можемо ствердити, що після Другої світової війни двостороння комунікація між вищим духовенством Галицької митрополії й Мукачівської єпархії та Ватиканом фактично була перервана. Не зважаючи на це, мали місце неодноразові спроби у 1944-1949 рр. передати листи-звіти через різні середовища (представників Ватикану у столицях, римо-католицьке вище духовенство, емігрантів та репатріантів до Польщі, емігрантів до Словаччини, кур’єрську службу Проводу ОУН і папського нунція у Празі). Ці спроби робили і архимандрит монастирів Студитського Уставу о. Климентій Шептицький, якому активно допомагали в цьому оо. Іван Котів та Йосиф Кладочний, і провід Чину Найсвятішого Ізбавителя (протоігумен о. Йосиф де Вохт та ігумен Станіславівського монастиря о. Роман Бахталовський). Більш успішними в листуванні з Ватиканом та єп. Іваном Бучком були греко-католики у Польщі, зокрема канонік та згодом генеральний вікарій о. Василь Гриник. Долучився до інформування Ватикану і полагодження ситуації греко-католицького клиру в Польщі з другої половини 1946 р. також і примас Польщі кардинал Август Ґлонд, наділений згодом Апостольською Столицею спіціальними повноваженнями. Серед вищого греко-католицького клиру на еміграції (Німеччина, Італія) також було декілька спроб, особливо у 1945 р., налагодити зв’язок із Україною. Таким чином, у Ватикані у 1944-1950 рр. були поінформовані про справжню радянську релігійну політику і підконтрольний органам безпеки перебіг пришвидшеного процесу “возз’єднання“ греко-католицького духовества Галицької митрополії й Мукачівської єпархії з Руською Православною Цекрвою. На переслідування греко-католиків в СРСР та в інших країнах Центрально-Східної Європи Папа Римський Пій XII відповів двома енцикліками “Orientales omnes Ecclesias“ (1945) та “Orientales Ecclesias“ (1952), заохочуючи греко-католиків до витривалості у вірі та вірності Апостольському Престолу.

1. Акція “Вісла“: документи / Упор. Є. Місило. – Львів-Нью-Йорк, 1997.

2. Бендас С., Бендас Д. Священики-мученики, сповідники вірності. – Ужгород, 1999.

3. Бешлей Б., ЧНІ. Отець Йосиф де Вохт / Редемптористи. Дев’яносто літ в Україні (1913-2003). – Львів, 2003.

4. Бешлей Б., ЧНІ. Подвижники Чину Найсвятішого Ізбавителя в Україні. – Тернопіль, 2004.

5. Боброва Н. Мужество веры: о. Леопольд Браун в сталинской Москве. Ассумпционисты и Россия: 100 трудных лет // Истина и жизнь. – №6. – 2006. – С. 21-27.

6. Боцюрків Б. УГКЦ в катакомбах // Ковчег. – Ч. 1. – Львів, 1993. – С. 123-164.

7. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950). – Львів, 2005.

8. Бубній М., ЧНІ. Редемптористи візантійсько-українського обряду у Львівській митрополії УГКЦ в 1913-1939 рр. Магістерська праця.  – Львів, 2003.

9. Вєдєнєєв Д. В., Биструхін Г. С. Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА (1920-1945). – Київ, 2006.

10. Великий А., ЧСВВ. З літопису християнської України. Церковно-історичні радіолекції з Ватикану, в 9 томах. – Т. ІХ: ХХ ст. – Рим, 1977.

11. Великий А., ЧСВВ. Нарис історії Згромадження СС. Служебниць П.Н.Д.М. –  Рим, 1968.

12. Венгер А. Рим и Москва 1900-1950. – Москва, 2000.

13. Винницька І. “Жива історія українських політичних емігрантів в Канаді“: інтерв’ю з братом Лаврентієм Кузиком // Україна модерна. – Ч. 4-5. – Львів, 1999-2000. – С. 319-343.

14. Вудкевич М. Життєвий шлях до священства. – Львів, 1999;

15. Гарасим І., ЧСВВ. Василіянські ченці у Польщі після 1947 р. – Рим, 2000 (машинопис).

16. Гарасим І., ЧСВВ. Греко-католицькі священики, які залишилися у Польщі після 1947 р. – Рим, 2000 (машинопис).

17. Гарасим І., ЧСВВ. Нарис вибраних аспектів історії Греко-католицької Церкви в Польщі (1945-1985) // Зустрічі. – № 5-6: “Українська Католицька Церква“. – Варшава, 1990. – С. 20-30.

18. Гентош Л. Ватикан та виклики модерности. Східноєвропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914 – 1923 рр.). – Львів, 2006.

19. Гентош Л. Дипломатичні контакти Української Народної Республіки з Апостольською Столицею в 1919-1921 роках у контексті Східної політики Римської курії // Україна Модерна. – № 4-5. – Львів, 1999-2000. – С. 163-187.

20. Голейко Н, ЗССНСМ. Благослови нас з вічности. – Львів, 2002.

21. Горбач С. І. Деякі аспекти відносин між Ватиканом і СРСР після Другої світової війни (1945-1953) // Український історичний журнал. – №6. – 1998. – С. 68-76.

22. Горбач С. І. Східноєвропейська політика Ватикану та Радянський Союз (1954-1958) // Український історичний журнал. – №5. – 1999. – С. 57-71.

23. Дзюбина Степан, о. митрат. “І стверди діло рук наших“. Спогади. – Варшава, 1995.

24. Дело по обвинению Кладочного И. А. по ст. ст. 54-1а и 54-11 УК УССР (нач. 17.05.1947, окон. 31.12.1947) // Головний Державний Архів Служби Безпеки України м. Київ (далі – ГДА СБУ м. Київ). – Оп. 6. – Спр. 75183-ФП, в 3-х томах. – Т. 1 на 300 арк.; т. 2 на 327 арк.; т. 3 на 137 арк.

25. Дело по обвинению Котива И. О. по ст. ст. 54-1а і 54-11 КК УРСР (нач. , окон.) // ГДА СБУ (м. Київ). – Спр. 75181-ФП.

26. Дело по обвинению Слипого Иосифа Ивановича и Блавацкого Ильи Ивановича в пр. пр. ст. ст. 58-10 ч. ІІ ст, 58-11 УК РСФСР (нач. , окон.) // ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр. 67829 ФП. – В 11-ти тт. – Т. 4.

27. Дело по обвинению Федорика И. Р., Пересыпкина, Шепелявой и других (нач. 28.03.1952, окон. 21.07.1952) // ГДА СБУ у Львівській обл.  – Спр. П-26995, в 6 томах. – Т. 1 на 307 арк.; Т. 5.

28. Дело по обвинению Шептицького К. И. по ст. ст. 54-1а и 54-11 УК УССР (нач. , окон.) // ГДАрхів СБУ м. Київ. – Оп. 6. – Спр. 74978-ФП, в 2-х томах. – Т. 1 на 357 арк.

29. Документи до історії Укр. Гр-Катол. Ц-ви у Польщі у 1947-1960-х роках (З архіву о. митрата Мирослава Ріпецького) / Упор. Василь Лаба. – Львів, 1996.

30. Жила В. Апостольский Екзархат у Німеччині і Скандинавії. – Мюнхен, 1989.

31. Іван Гриньох: душпастир і політик. До 100-річчя з дня народження о. д-ра Івана Гриньоха // Патріархат. – № 6 (403). – 2007. – С. 19-21.

32. Інтерв’ю з о. Герилюком-Купчинським Петром від 16.11.1993, м. Стебник. Інтерв’юер: Стефанія Смолюк// Архів Інституту Історії Церкви (далі – АІІЦ). – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 31.4.

33. Інтерв’ю з о. Кладочним Йосифом (мон. Єремія) від 27.05.1993, м.Львів. Інтерв’юер: Гудзяк Б. // АІІЦ, П-1-1-304.

34. Інтерв’ю з єп. Филимоном (Курчабою) ЧНІ, від 2.06.1993, с. Великосілки Львівська обл. Інтерв’юер: Смолюк С. // АІІЦ. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 142.

35. Інтерв’ю з їм. Матейко Катериною від 9.03.1993, м.Львів. Інтерв’юер: Смолюк С. // – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 71.

36. Інтерв’ю з п. Стусик Марією (про батька, о. Якова Білоскурського) від 23.02.1995,  Івано-Франківська область, м. Коломия. Інтерв’юер: Павликівська Н. // АІІЦ. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 494

37. Інтерв’ю з о. Тихим Ярославом від 30.01.1993, м. Львів. Інтерв’юер: С. Смолюк // АІІЦ. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 80.

38. Інформація української секції “Радіо Ватикан“, transm. 34, 25.X.1949 // Архів української секції “Радіо Ватикан“ у Римі (машинопис).

39. Ковчег. – Число 4: Еклезіальна й національна ідентичність греко-католиків Центрально-Східної Європи / Відп. ред. О. Турій. – Львів, 2003.

40. Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органів державної безпеки: у 2-х томах. – К., 2006.

41. Листи о. Мирослава Ріпецького до о. Йосифа Кладочного / Упор. Василь Лаба. – Львів, 2000.

42. Малиняк с. Тереса, ЧСВВ. Мати Онисима Ольга Шушкевич, ЧСВВ. Основоположниця Провінції Сестер Василіянок у Польщі (машинопис).

43. Мартирологія Українських Церков: у 4-х т. – Т. 2: Українська Католицька Церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України / Під ред. Зінкевича О., Лончини о. Т. Р. – Торонто-Балтимор, 1985.

44. Марусин М., Архиєп. Архіпастир скитальців архієпископ Іван Бучко. – Львів, 2008.

45. Місило Є. Греко-Католицька Церква у Польщі (1944-1947) // Варшавські українознавчі записки (Варшава, 1989). – Зошит 1. – С. 207-219.

46. Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.). – К., 2005.

47. Мороз В. Зеновій Тершаковець – крайовий провідник ОУН / Родина Тершаківців: учений, політик, подвижник національної ідеї. Матеріали науково-практичної конференції. Львів, 4 листопада 2003 р. – Львів, 2005. – С. 41-67.

48. Мудрик-Мечник С. Закордонні частини ОУН: внутрішні справи і діяльність в еміґрації: причинки до історії. – Львів, 1996.

49. Нарис історії Василіянського Чину св. Йосафата. – Рим, 1992 (Analecta OSBM, Series II, Section I, Opera: vol. 48).

50. Пекар А., ЧСВВ. Ісповідники віри нашої сучасности: причинок до мартиролога Української Католицької Церкви під совітами. – Торонто-Рим, 1982 (Укр. духовна бібліотека; Ч. 60).

51. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ ст. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. – T. 5: Акція “Вісла“ 1947 / Під ред. С. Богунова та ін. – Варшава-Київ, 2006.

52. Пушкаш Л. Це – людина. Слуга Божий Теодор Ромжа, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії (1911-1947). – Львів, 2001.

53. Pooд В. Рим и Москва. – Львов, 1995.

54. Сабол Севастіян, ЧСВВ. Голгота Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині. – Торонто-Рим, 1978.

55. Сергійчук В. Депортація поляків з України: невідомі документи про насильницьке переселення більшовицькою владою польського населення з УРСР в Польщу в 1944-1946. – Київ, 1999.

56. Сергійчук В. Нескорена Церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу.– Київ, 2001.

57. Сергійчук В. У боротьбі за рідну віру римо-католики України завжди були несхитні. – Київ, 2001.

58. Сич О. Степан Ленкавський: життєвий шлях на тлі історії ОУН. – Івано-Франківськ, 1999.

59. Сліпак М. Микола Хмільовський — видатний діяч УГКЦ і Воюючої України // Український визвольний рух. – Збірник № 5. – Львів, 2005. – С. 177-182.

60. Спомини Патріаха Йосифа Сліпого (машинопис).

61. Ткачов С. Польсько-український трансфер населення 1944-1946 рр. – Тернопіль, 1997.

62. Фенич В. “Чужі“ серед своїх, “свої“ серед чужих. Греко-католики Мукачівської єпархії під час та після “возз’єднання“ Закарпаття з Радянською Україною. – Ужгород, 2007.

63. Хома І. Апостольський Престіл і Україна 1919-1922. Relationes diplomaticae inter S. Sedem et Republicanі Populаrem Ucrainae annis 1919-1922. – Рим, 1987.

64. Хресною дорогою. Функціонування і спроби ліквідації Української Греко-Католицької Церкви в умовах СРСР у 1939-1941 та 1944-1946 роках. Збірник документів і матеріалів / Упор. М. Гайковський. – Львів, 2006.

65. У боротьбі за волю України. Спогади. Життєписи. Документи. Матеріали. – Т. 5. – Львів, 2006.

66. Шкраб’юк П. Виноградник Господній. Історія життя о. д-ра Йосифа Кладочного. – Львів, 1995.

67. Balbus Т. “Okno na świat”. Formy antykomunistycznej działności ukraińców w Polsce Południowo-Zachodniej na tle kontrakcji Urzędu Bezpieczeństwa (1945-1954) / Służby bezpieczeństwa Polski i Czechosłowacji wobec ukraińców. – Warszawa, 2005. – S. 57-118.

68. Blazejowskyj D. Historical Šematism of the Archeparchy of Lviv (1932-1944). – Vol. 2: Clergy and Religious Congregations. – Kyiv, 2004.

69. Blazejowskyj D. Historical Šematism of the Eparchy of Peremyšl including the Apostolic Administration of Lemkivščyna (1828-1939). – Lviv, 1995.

70. Hałagida I. Prowokacja “Zenona“. – Warszawa, 2005.

71. Hałagida I. “Szpieg Watykanu”. Kapłan greckokatolicki ks. Bazyli Hrynyk (1896-1977). – Warszawa, 2008.

72. Hlebowicz A. Kościół w Niewoli: Kościół Rzymskokatolicki na Białorusi i Ukrainie po II Wojnie Światowej. – Warszawa, 1991.

73. Hlebowicz A. Kościół Odrodzony. – Gdańsk, 1993.

74. Hryciuk G. Zmiany liczby ludności Galicji Wschodniej w latach 1939-1946 / G. Hryciuk, Ya. Stockyj. Studia nad demografią historyczną i  sytuacja religijna Ukrainy. Lublin, 2000.

75. Korzeniewska-Lasota A. Ukraińcy na Warmii i Mazurach w latach 1947-1970. – Olsztyn, 2007.

76. Le Saint Siège at la situation religieuse en Pologne et dans les pays Baltes 1939-1945. – Première Partie 1939-1941; Deuxième partie 1942-1945. – Città del Vatticano, 1967 (Actes et Documentes du Saint Siège relatifs à la Seconde Guerre Mondiale, t. 3).

77. Lewin K. A Journey Through Illusions. – Santa Barbara, 1994 (укр. переклад: Левін К. Мандрівка крізь іллюзії. – Львів: Свічадо, 2007).

78. Marezzo della Rocca R. Le Nazioni non muoino. Russia rivoluzionaria, Polonia independente e Santa Sede. – Bologna, 1992.

79. Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi / Ed. Magocsi P. R., co-ed. Krawchuk A. – Edmonton, 1989.

80. Motyka G. Ukraińska partyzantka 1942-1960. – Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. – Warszawa, 2006.

81. Nowakowski K. Apostolska Administracja Łemkowszczyzny w latach 1934-1947 // Polska-Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa. – Przemyśl, 1996. – T. 3: Studia z dziejów grekokatolickij diecezji Przemyskiej. – S. 231-246.

82. Rigotti G. L’archivio della Congregazione per le Chiese Orientali: dalla Costituzione apostolica Romani Pontifices (1862) alla morte del card. Gabriele Acacio Coussa (1962) / Fede e martirio. Le Chiese orientali cattoliche nell’Europa del Novecento. Atti del Convegno di storia ecclesiastica contemporanea (Città del Vaticano, 22-24 ottobre 1998) / Congregazione per le Chiese Orientali. – Città del Vaticano, 2003. – Р. 247-295; 439-446, 463-465 (Atti e documenti; 18).

83. Stehle H. Eastern Politics of the Vatican 1917-1979. – Athens-Ohio-London, 1979.

84. Stępień S. Represje wobec Kościoła greckokatolickiego w Europie Środkowo-Wschodniej po II wojnie światowej //

Polska-Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa. – Przemyśl, 1994. – T. 2. – S. 195-239

85. Syrnyk Ja. Ludność ukraińska na Dolnym Śląsku (1945-1989). – Wrocław, 2007.

86. Čarnogurský Ján. Relations Holy See – Slovakia during the years 1945-1992 / Slovakia and the Holy See in the XX century. November 24, 2005. Citta del Vaticano, 2008. – P. 127-134.

87. Zieliński Z. Ks. Życie religijne w Polsce pod okupacją 1939-1945. Metropolie wileńska i lwowska, zakony. – Katowice, 1992.

88. Żaryn Jan. Kościół a władza w Polsce (1945-1950). – Warszawa, 1997.

SUMMARY

THE UKRAINIAN GREEK-CATHOLIC CHURCH AND VATICAN: ATTEMPTS OF CONTACTS IN 1944-1949

Hurkina S. (Lviv)

The author looks at one acpect of the resistance of the higher Greek-Catholic clergy of the Galych Metropolitanate and Mukachevo eparchy to the Soviet religious policy in the Western Ukraine in 1944-1949, amied to the liquidation of the Greek-Catholic Church in the region. In the article are  exposed and discribed attempts of sending truthful information from Ukraine, Poland, and Czechoslovakia to Vatican. Two attempts of the higher Greek-Catholic clergy in the emigration to find out the UGCC situation in the Western Ukraine from the year 1945 are named too.

Key words: Vatican, Ukrainian Greek Catholic Church, Sacred Congregation for the Eastern Churches, bishop, canon, Galych Metropolitanate, Mukachevo eparchy, the External Units of the OUN (ZCh OUN).


*Примітка 1. Публікацію повного тексту звіту о. Василя Гриника до Ватикану з 1948 р. підготував о. Богдан Прах (готується до друку в 2009 р.)

* Примітка 1. Отець Котів Іван (1910-1972) – 1940-1944 – капелан лічниці ім. Шептицького, був у найближчому оточенні митрополита Андрея, відповідав за зовнішні відносини, зокрема з радянською владою. 1945 – секретар Митрополичого Ординаріату у Львові, проживав при архикатедрі св. Юра. Близький співробітник і довірена особа арх. Климентія, відкрито виступав проти “возз’єднання“ УКГЦ з РПЦ. 18.03.1946 – арештований, слідство – у Києві. Вирок – 10  р. ВТТ. Покарання вібував в особливому таборі МВС СРСР №2, Норильському ВТТ. 1956 – на спецпоселенні в Красноярському краї. Мав трудонощі після  поверення до України наприкінці 1950-х, тому виїхав до Прибалтики, де і помер у м. Каунасі.

* Примітка 2. Отець Д-р Йосиф Кладочний (1906-1994) – у 1932-1938 – капелан українських політичних в’язнів. 1939 – здійснив нелегальну поїздку до Риму за дорученням митроп. Андрея Шептицького. 1940-1941 – душпастир в с. Вар’яж, Корчин Перемиської єпархії. Жовт. 1941 – квіт. 1942 – на парохії у м. Києві. 1943-1944 – капелан дивізії СС “Галичина“. 1944-1945 – проживав при церкві св. Юра, особистий секретар митр. Йосифа Сліпого, після його арешту – довірена особа архимандрита Климентія Шептицького та о. Івана Котіва. 17.05.1947 – арештований, слідство у Києві. Вирок: ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР – 10 р. ВТТ. 1949-1956 – покарання відбував у “Речлазі“ (Воркута, Комі АРСР). 30.07.1956 – звільнений, проживав у Львові. Вів активну переписку у 1966-1970 – з митр. Йосифом Сліпим (Рим), у 1958-1970 – з о. мітратом Мирославом Ріпецьким (Польща). Їздив до Польщі, до родини в Канаду. Помер і похований у м. Львові.

Примітка 3. Блж свмуч. о. Климентій Казимир Шептицький (1869-1951) арх. Студійського уставу, рідний брат Митрополита Андрея Шептицького, його довірена особа. З 1926 – ігумен Студитів. 1939 – таємно іменований митрополитом Андреєм екзархом Росії та Сибіру. У лист. 1944 – іменований митрополитом Йосифом Сліпим архімандритом монахів Студійського уставу. Один з лідерів опозиції греко-католицького духовенства проти “возз’єднання“ УКГЦ з РПЦ. До осені 1945 р. проживав при соборі св. Юра у Львові. 5.06.1947 – арештований в Уневі, слідство – у Києві.  Засуджений на 25 р. ВТТ. Помер у Володимирській тюрмі. 27.06.2001 беатифікований папою Іваном-Павлом ІІ.

* Примітка 4. Отець-канонік Микола Хмільовський (1880-1963) – у 1932-1947 – парох с. Мшана. З 1941 – канонік, з жовтня 1945 до літа 1949 – таємний капітулярний вікарій Львівської Архиєпархії. 1948 – кооптований у члени УГВР. 1.04.1950 – арештований. 21.11.1951 – вирок за ст.ст. 54-1“а”, 54-10 ч.2, 54-11 КК УРСР: 10 років ВТТ з конфіскацією майна. Покарання відбував у Верхньо-Уральську, Володимирській тюрмі. 29.10.1954 – звільнений, повернувся до с. Мшана. Активний душпастир підпільної УГКЦ. Помер у с. Мшана. Реабілітований 10.02.1995 Прокуратурою Львівської області.

* Примітка 5. Єпископ Йосафат Йосиф Федорик ЧСВВ (1897-1979)– з бер. 1944 – ігумен Золочівського монастиря, виступав проти “возз’єднання“ УКГЦ з РПЦ, автор листа до Раднаркому УРСР від духовенства Золочівського деканату. 6.09.1945 – 1-й арешт, вирок за ст. 54-10 ч.2 КК УРСР на 6 р. ВТТ. покарання відбував у Донлагу МВД м. Сталіно. 25.03.1947 – Верх. Суд СРСР скасував вирок. У 1948 р. повернувся до Зах. України, працював бухгалтером та підпільно душпастирював, налагодив контакти з греко-католицьким та римо-католицьким духовенством, надсилав пакунки ув’язненим священикам. 28.03.1952 – 2-й арешт, вирок за ст. 54-1а КК УРСР на 25 р. ВТТ. Покарання відбував у Воркуті, Новокузнєцку Кемеровської обл. 18.03.1960 – звільнений, спецпоселення у м. Фрунзе (Киргизія), Караганда (Казахстан). 1964 – таємно хіротонізований єп. Олександром Хірою в якості екзарха на Центральну Азію. 1967 – повернувся до України в м. Трускавець. 1.05.1974 – таємно хіротонізував Павла Василика.

* Примітка 1. о. канонік Василь Гриник (1896-1977) – парох Перемиської катедри, у 1928-1945 – професор Перемиської Духовної Семінарії. Вер. 1945-січ.1946 – 1-ше ув’язнення разом із єпископом-ординарієм Йосафатом (Коциловським) спершу у Ряшівській тюрмі, а потім коротко у Медиці та Мостиськах. 1946-1947 – уникаючи виселення до УРСР, переховувався у Перемишлі, Кракові. 1.04.1947 – призначений примасом Польщі кардиналом Августом Глондом генеральним вікарієм для греко-католиків. З 1948 – біритуаліст, переїжджає на західні землі. 1950-1953 – душпастир для греко-католиків у Битові. 20.04.1954 – 2-й арешт, вирок 7 р. ув’язнення. 1956 – звільнений, душпастирює в Ґданську, Циганку, Маженціні, Боболицях, Щецінку.  8.11.1966 – нагороджений мітрою митроп. Йосифом Сліпим. 8.09.1967 – примас Польщі кардинал Стефан Вишенський призначає о. Гриника генеральним вікарієм для греко-католиків. 1968-1977 – парох Перемишля.

* Примітка 1. У 1944 р. на Захід в еміграцію виїхали діячі Проводу ОУН в якості членів Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради. Вони створили у Мюнхені Закордонний Центр ОУН, що у 1945 р. був перейменований на Закордонні Частини ОУН (далі – ЗЧ ОУН).

* Примітка 1. Отець Леопольд Марі Браун (1903–1964), за національністю – канадський француз, громадянин США, у 1936-1945 – капелан посольства США у Москві та настоятель єдиного в столиці СРСР католицького храму св. Людовіка Французького.

* Примітка 2. Згідно із свідченнями о. Івана Котіва, проф. Грисько жив у Львові на вул. Костюшка, 2 і був родичем проф. Малої Семінарії о. Онуфрія Іванюка.

* Примітка 1. Отець Антон Будзан (1911 -1982) Нар. в с. Лозівка, Збаразького р-н, Тернопільської області. 1944 – священичі свячення. На парохії ніколи не був, правив вдома. Кандидат мистецтвознавства, працював науковим співробітником в музеї етнографії у м. Львові.

* Примітка 1. Курт Левін (1925 р. н.), він же Роман Павло Митка – ім’я, під яким Курт Левін переховувася як новик у студитському монастирі св. Йосафата на вул. Петра Скарги у м. Львові у 1943-1944 рр.; та Роман Матковський –  цим вигаданим ім’ям (прізвище запозичив собі від студита бр. Володимира Матковського) він користувався під час свого побуту у Польщі у 1944-1945 рр.

Примітка 1. Архиєпископ Львівський Євгеніушº Базяк залишив м. Львів 26 квітня 1946 р. Вінº виїхав до м. Перемишля, а згодом – до м. Любачева, куди було перенесено центр Львівської архиєпархії. Римо-католицьких священиків, які змогли залишитися в Україні, заарештовували і вони відбували ув’язнення в радянських виправно-трудових таборах.

Примітка 2. Марко Стек (1908-1978), єрм. Студитського Уставу, в 1944-1945 рр. був настоятелем монастиря студитів на Лемківщині у Флоринці, переїхав згодом до Німеччини, а звідти – на Американський континент. Помер у м. Вудсток (Канада).

Примітка 3. Отець Йосиф Кладочний також згадує в своєму інтерв’ю про цей епізод, проте називає його прізвище як “Моргуляс“. Крім того, він говорить, що той був членом репатріаційної комісії.

Примітка 1. Левін помилково називає їх василіянками. Про те, що у Криниці та навколишніх селах активно працювали саме сестри-служебниці, пише у своїх споминах о.-мітрат Степан Дзюбина, парох Криниці у 1942-1945 рр.

Примітка 2. Отець Антін Рижак (1908-2002) переїхав на Лемківщину після того, як радянські війська зайняли Львів і від 23 вересня 1944 р. виконував уряд секретаря курії Апостольської Адміністрації Лемківщини, яка на той час вже знаходилася в Криниці.

Примітка 1. Маріо (Маврикій) ван де Маллє (1892-1970), єрм. ЧНІ – у 1922-1944 – на Україні, у 1944-січ. 1946 – на парафії в Кракові. 1947-1952 – генеральний вікарій для українців у Бельгії, Голландії, Данії, згодом Швеції і Норвегії.

Примітка 2. Йосиф де Вохт (1913-1956), єрм. ЧНІ, у 1922 р. приїхав до України. У 1924-1931рр. – ігумен монастиря у Станіславові, у 1931-1933 рр. – ігумен у Тернополі. Провадив активну місіонерську працю. 1933-1945 (1948) рр. – протоігумен Львівської віце-провінції редемптористів, у 1933-1937 – живе переважно у Станіславові, потім переїжджає до Львова. У 1940 р. відмовляється виїжджати з радянської території. У 1945 р. таємно призначений митрополитом Йосифом Сліпим адміністратором Львівської архиєпархії на випадок арешту єпископів, а згодом – генеральним вікарієм, але активних дій не веде. Восени 1948 р. передає всі свої повноваження о. Івану Зятику ЧНІ. 15.12.1948 – відмова у продовженні візи і наказ влади залишити територію СРСР. Виїздить до Бельгії, де і помер у м. Єтте.

Примітка 3. Про цей напрямок свідчив єп. Филимон Курчаба: “отця Де Вохта – не продовжили йому бельгійського паспорта і казали: ”Приймай радянський, а ні – то уєзжай”. І він весною 1949 року поїхав (дата помилковаС. Г.). Ми його спровадили аж до Чопу, тому що сказали, що тільки на Прагу можна їхати, не на Швейцарію, тому що Берлін і так кипить, там не можна“.

Примітка 1. Роман Бахталовський (1887-1985), єрм. ЧНІ, з 1942 до 1.04.1946 р. – ігумен монастиря ЧНІ в Станіславові. 13.09.1945 засн. контемплятивне жін. Згромадження сестер Непорочного Серця Марії. Після ліквідації монастиря 1.04.1946 р. змушений постійно переїжджати (Коломия, Станіславів), зрештою виїжджає на Буковину, де 13.09.1949 р. у м. Чернівцях його заарештовують і перевозять до Станіславова, а у 1950 р. – до Києва. Вирок: 10 р. ВТТ. Покарання відбував в с. Соснові Іркутської обл. 1956 – повертається до Станіславова, активно душпастирює та готує кандидатів до священства. 13.10.1968 – арештований вдруге, засудж. на 8 р. ВТТ, з них 3 роки – в Мордовії, а 5 – в Красноярському краї. Звільнений 27.09.1976, повертається до України, прописується у м. Хмільнику на Вінничині, де активно душпастирює, пише духовно-релігійні твори. Там помер і похований.

Примітка 2. Отець Петро Герилюк-Купчинський (1922-2007) – у 1942-1943 – навчався у Львівській духовній семінарії, 1943-1945 – у Станіславівській духовній семінарії, на останньому курсі – префект Малої семінарії. 8.05.1946 – затриманий НКВС у м. Львові, переведений до Лук’янівської тюрми у Києві. 31.12.1946 – дияконські свячення в тюрмі з рук єп. Йосафата (Коциловського). Вирок: 10 р. ВТТ з позбавленням прав на 5 р. і з конфіскацією майна. Покарання відбував у таборах Ветлагу (Кіровоградська обл.) та Караганді (Казахстан). 20.01.1955 р. – звільнений, але до 1968 р. залишився працювати у Караганді у туберкульозному диспансері мікробіологом. Грудень 1956 р. – священичі свячення з рук єп. Миколая Чарнецького у Львові під час відпустки. Підпільно душпастирює як біритуаліст. 1968 – повернувся в Галичину, 4 роки жив без прописки. 1972 – прописався у Гошеві. Працював у тубдиспансері в Яремче, Станіславі, Гошеві до виходу на пенсію у 1982 р. Весь час  активно душпастирює. 20.01.1992 – реабілітований. Помер і похований у м. Стебник.

Примітка 3. Пелех Євген (1920-1996), єрм. ЧНІ. Рукоположений 3.01.1943, у 1943-1945 рр. викладав у Ювенаті на Збоїщах. 1945 – скерований о. Де Вохтом до Станіславівського монастиря, після закриття якого переїхав з ігуменом о. Бахталовським до Коломиї, а потім у Сколівський р-н до о. Зенона Калинюка. Заарештований 26.12.1949 Станіславівським КДБ. Слідство 4 міс. у Сколе та Коломиї. Вирок: 10 р. ВТТ з конфіскацією майна (ст. 54-10 ч. ІІ), покарання відбував у Ятвязі, звідки був звільнений 4.08.1956 і повернувся до Львова. Працював до 1980 р. у Тресті зеленого господарства. Завжди активно душпастирював. 1967 р. – затриманий міліцією у Крехові після богослуження, побитий у Львові. 1972 р. – обшук з конфіскацією у підпільному монастирі на вул. Лісній. Викладав у підпільній семінарії ЧНІ у Львові. Похований на Збиранці у Львові.

Примітка 1. Блж свмуч. о. Петро Вергун (18.11.1890-7.02.1957). У 1937 р. отримав від Папи Пія ХІІ гідність прелата. 23.11.1940 – призначений Апостольським Візитатором з правами Адміністратора для українських греко-католиків в Німеччині. 21.06.1945 – арештований радянськими органами безпеки у Берліні та вивезений до СРСР. 1946 – проходив разом по справі з єрархами УГКЦ. Засуджений на 8 р. ВТТ. 1952 – звільнений з таборів і скерований на заслання. Помер в с. Ангарське Богучанського району Красноярського краю. 06.2001 – беатифікований під час пастирського візиту папи Івана-Павла ІІ до України.

* Примітка 2. Отець Ярослав Сов’як (1910-1966). У 1937-1939 сотрудник в соборі св. Юра та капелан Митрополита Андрея Шептицького. 1939-1941 – у Кракові на еміграції. 1942-1947 – парох с. Брошнів Болхівського р-ну Станіславівської обл. Бл. 1950 – арештований і вивезений у Казахстан. 1956 – повернувся з місць позбавлення волі в Україну. Помер і похований у с. Брошневі.

* Примітка 1. Отець Яків Білоскурський (1906-1980) – у 1942-1947 – на парохії в с. Товстолука на Тернопільщині. У 1947-1950 – переховується в с. Мшана біля Львова, відправляє богослуження в хаті, допомагає УПА. 11.04.1950 – арешт. Вирок: ст. 54-1а і 54-11 КК УРСР – 10 р. виправно-трудових таборів. 1950-1956 – відбуває ув’язнення в таборах Абезь та Інта Комі АРСР. 1956-1960 р. – Винницька обл.; обмеж. прописки, виклики до КГБ щомісяця. 1956-1980 – підпіль. свящ. в Коломиї.

Примітка 2. Архиєп. Іван (Бучко) (1891-1974) – у 1929-1939 – єпископ-помічник Львівської архиєпархії. 1939-1941 – на апостольській візитації вірних українців у Південній Америці, звідки переїхав до Риму. З другої пол. 1946 р. – єдиний з єпископів Галицької митрополії, який залишився на волі. 15.10.1946 – іменований Апостольським візитатором для українців і білорусів у Західній Європі.

* Примітка 1. Отець Вояковський Микола (1899-1972) – у 1945-1947 рр. – виконував уряд заступника Апостольського Візитатора українців у Німеччині з центром у Мюнхені в Пасінґу. У березні 1948 р. – виїхав до США.

Примітка 2. “Мороз Теодор Теодорович (1914, Львів – після 1946, Зах. Німеччина). Закінчив юрид. ф-тет Празького університету. Член ОУН з 1936 р. У 1937-1942 рр. працював у контррозвідувальних підрозділах ОУН. З 1945 – заступник референта СБ ОУН (б), керівник підпілля ОУН  в Чехословаччині. Закинутий зі спеціальним завданням до УРСР. 30 червня 1946 р. захоплений важкопораненим оперативно-військовою групою у с. Модрич Дрогобицької обл. Дав згоду спіпрацювати з МДБ, направлений ними до закордонного центру ОУН. Викритий та знищений СБ ЗЧ ОУН“.

* Примітка 3. о. д-р Іван Гриньох (1907-1994) “був одним із ініціяторів створення надбудови українського визвольного руху — Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Був обраний другим віце-президентом УГВР. За дорученням проводу УГВР о. Гриньох виїхав на Захід, щоб шукати зв’язків з аліянтами. Його шлях проходив через Прагу на Захід до Німеччини. Баварська столиця Мюнхен стала його місцем постійного побуту. Тут, у повоєнні роки, він продовжив свою душпастирську й політичну діяльність. У 1950 році став головою Закордонного представництва УГВР (ЗП УГВР), яке очолював до 1980 р.“

* Примітка 1. Псевдо “Федір“ у той час могло бути як Зиновія Тершаківця, він же “Чигирин“, так і Євгена Пришляка, про якого говорить у своєму інтерв’ю о. Кладочний.

Примітка 2. Надія Пришляк звернулася до о. Кладочного не безпосередньо, а через свою родичку – монахиню-василіянку с. Онисиму (Ольгу Шушкевич, 1905-2000), яку заарештували 24.12.1949. Разом з нею в тюремній камері була її двоюрідна сестра – Ольга Пришляк. Після 5 років проживання на спецпоселенні в Хабаровському краї с. Онисима разом з мамою виїхала на виклик рідного брата до Польщі, де стала основоположницею Провінції Сестер Василіянок у Польщі.

* Примітка 1. Перший раз єп. Йосафата (Коциловського) ЧСВВ було заарештовано 21 вересня 1945 р., а 16 січня 1946 р. разом з о. Василем Гриником їх передали до НКДБ у Шегині, а звідти –  у Мостиська, де їх звільнили і 24 січня 1946 р. вони повернулися до Перемишля. Ігор Галагіда називає 3 ймовірні причини цього звільнення: 1) протест проти арешту владики Йосафата єпископів Польщі під час єпископської конференції у Ченстнохові 4.11.1945; 2) підготовка до перших виборів до Рад в УРСР; 3) підготовка Львівського березневого “собору“.

Примітка 2. Біограми 113 священиків уклав у Римі в 2000 р. єрм. Ігор Гарасим ЧСВВ.

* Примітка 3. Після 1947 р. постійно відправляв у східному обряді в с. Хшанові о. митрат Мирослав Ріпецький (1889-1974).

* Примітка 4. Назагал, згідно з дослідженням І. Галагіди, протягом 1945-1948 рр. греко-католики отримали принаймні 4 рази з Ватикану грошову допомогу на суму близько 1 млн. злотих.

Примітка 1. Павло Петро Пушкарський (1895-1977), єрм. ЧСВВ – з 1930 – настоятель василіянського монастиря у Варшаві. 3.01.1946 – іменований “делегатом архімандрита з обов’язками протоігумена“ новоствореної василіянської Делегатури в межах повоєнної Польщі. 15.12.1952 – заарештований, звільний з ув’язнення в 1955 р. Згодом – парох у Варшаві.

* Примітка 1. В оригіналі написано: “P. Szabo, Provinciale dei Basiliani nella Slovacchia“.

Примітка 2. Архиєпископ Саверій Ріттер (Saverio Ritter) (1884-1951) – у 1946-1950 – в. о. Апостольського нунція (internuncio) до Чехословаччини.

* Примітка 3. о. Д-р Францішек Шілган (František Šilhan, SJ) (1905-1985), ТІ – у 1946-1971 – провінціал Товариста Ісуса у Чехословаччині. 14.03.1950 – арештований і засуджений в квітні 1950 р. до 25 р. ув’язнення як шпигун Ватикану.

Advertisements