Позначки


Бойківський орел
http://sambir.tv/
На вулиці Турки, «лісового» містечка, яке обступили Карпати, згадалися дзвінкі слова коломийки, записаної на Прикарпатті у 70-ті роки минулого сторіччя невтомним збирачем фольклору Володимиром Гоголем:

Ой поїду я на Турку, на Турку, на Турку,
Куплю собі коралики на єдвабнім шнурку…

ТОДІ у цьому напівглухому бойківському закутті, звідки молодь усілякими шляхами виїжджала до Львова, щоб здобути фахову освіту, влаштуватися «на добру роботу», навіть в умовах «комуністичного майбуття», з натугою, а все ж розвивалися образотворче, декоративно-вжиткове мистецтво, пульсували фольклорні джерела. Коломийка як оригінальний різновид пісенної творчості народу не стихала на сільських весіллях, при інших традиційних забавах горян.
Нині, в незалежній Україні, Турку визнано серцем Бойківщини — місто відоме в широких світах близького і далекого зарубіжжя. Чи не найвагомішу лепту у його новітню культурно-мистецьку славу вніс Петро Косачевич — корінний горянин з Явори, духовно багатий чоловік, омудрений життям: майже чотири десятиліття, образно кажучи, гогоче бойківською ватрою на широкі овиди. З 1994 року він незмінний директор Турківського народного дому. А був і директором кіномережі, завідувачем райвідділу культури.
Народний дім «Просвіти» — справжній центр талантів, розвою і вдосконалення багатовікових традицій, звичаїв та обрядів верховинського краю.
— Хто ми є без кровного зв’язку з минулим своїм? Без первозданної чистої рідної бойківської говірки? Без думи і пісні? Без цього не були б бойками, — так у 1992 році натхненно промовляв Петро Косачевич принародно на Перших всесвітніх бойківських фестинах — як їх організатор і натхненник. Торік, коли бойківські сходини відбувалися вже вчетверте, на Співочому полі в Яворі побував Президент України Віктор Ющенко.
— Хто таку чудову місцину вибрав для свята? — розпитував Петра Косачевича.
— Я, Вікторе Андрійовичу! Бо ще хлопцем, коли пас в цій гірській улоговині корів, мріяв колись зібрати тут багато людей — на свято, на співи і танці…
А навколо нуртувало велелюддя. Як на Майдані Незалежності у дні Помаранчевої революції.
Коли у квітні 2009 року у сесійній залі Верховної Ради її Голова Володимир Литвин вручав Петрові Косачевичу Почесну Грамоту Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом», то представив нагородженого так:
— Це наш чоловік з бойківського краю. Бачите, в якій вишиванці!
І запропонував Петру Івановичу виступити з високої парламентської трибуни перед народними депутатами. Розповідаючи у кількох словах про Бойківщину, її люд, Косачевич тоді відважився заявити обранцям:
— Народ вимагає від вас роботи, а не блокування трибуни…
Ці гіркі слова правди ударами карпатського грому прокотилися сесійною залою.
ПОВАЖАЮТЬ Петра Косачевича його земляки, всі, хто, як і він, самовіддано працює задля добра народу рідного. Розмовляєш з ним — ніби п’єш джерелицю кришталеву: такий він у своїх мислях дужий і рвійний, мов свіжий гірський вітер. А у праці невтомний. Як очільник всеукраїнського громадського товариства «Бойківщина ХXI століття» нині з головою занурився у розробку широкої програми Другого світового конгресу бойків, що відбудеться наприкінці липня — на початку серпня 2010 року (п’ять років тому з успіхом відбувся Перший).
Бойківські зібрання вже вкотре скликають в Турку (а тепер і в сусідні гірські райони) незрадних бойків з Канади і США, Великобританії, Франції, Німеччини, Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, з колишніх республік «необъятной Родины». Не тільки скликають, але й цементують у моноліт незламного бойківського духу, що у піднебесних горах стирає грані «маленького українця».
Тут виступають не тільки хорові, вокальні та хореографічні колективи, виставляють свої дивовижні витвори вишивальниці, різьбярі, гончарі, але метафоричним словом гартують оптимізм людських сердець найперше представники об’єднання «Письменники Бойківщини» і ті митці орлиного злету, яких народила земля бойківська. У цій когорті — Антоніна Листопад, чиє наснажливе поетичне слово під звуки трембіт не раз зринало над бескидами карпатськими.
Ніна Матвієнко, Оксана Білозір — і вони бували на святах єднання бойків усього світу.
А Петро Косачевич на цих фестинах — і як ґречний господар, і як хранитель незгасної бойківської ватри, яку на чотири світи видно. Всю Європу за незалежної України об’їздив, в Америці побував, щоб поспілкуватися з видатними бойками, повернути їх на стару землю як добрих посланців воскресного часу України та її невід’ємного етнічного обширу – Бойківщини.
Як директор Турківського народного дому Петро Косачевич невтомно працює, аби розкрити і розкрилити народні таланти, передовсім молоді. У цьому має вірних помічників — Антона Бордуна, Надію Даманську, Надію Донець, інших подвижників на ниві культури. Результат? Низка колективів художньої самодіяльності зі званням «народний» при районному будинку культури. Серед них добре знані в районі та області духовий оркестр «Сурмачі», фольклорний ансамбль «Бойківські переспіви», місцевий театр.
Сьогоріч ранньої осені артисти-аматори з Турки виступали на «Бойківському подвір’ї» у Старому Самборі, а наприкінці жовтня трембітали у Києві, в Національному палаці «Україна», — на святі мистецького звіту Львівщини.
«НАШ ГОЛОВНИЙ ОТАМАН», — кажуть про Петра Косачевича молоді і старші бойки. Правду кажуть! Петро Іванович — орел, що не знижує висоти лету. Його особлива гордість: «Мій батько серед тих, хто на початку ХХ сторіччя закладав фундамент народної будови — нинішнього Народного дому». І аж сяє, коли згадує, що в цьому домі читав свого «Мойсея» Іван Франко, що онук Великого Каменяра Рональд Франко — активний учасник зустрічей бойків у Турці.
Тричі кандидатуру Петра Косачевича, якому вже за 60, подавали на присвоєння звання «Заслужений працівник культури України». І тричі подання губилося десь у кабінетах столичного чиновництва. Напевне, сліпого: не бачать, бідаки, у чоловіка очевидних, світом визнаних заслуг.

Іван ФІДИК.
Фото Ігоря Табінського.

//

Advertisements