Позначки


http://postup.brama.com/

Хорватська столиця поблизу Львова
Тарас РІЗУН
Словосполучення “білі хорвати” було відоме мені якщо не з дитинства, то з підліткового віку — точно. Вдома було багато історичних книжок. В одній із них я знайшов карту розселення давніх слов’янських племен на території України. Зрозуміло, особливо мене зацікавила територія Західної України. Ось тоді, крім назв уличі, тиверці, дуліби, я вперше дізнався про білих хорватів.

Уже не пам’ятаю, чи виникли в мене тоді якісь думки про зв’язок білих хорватів з балканськими, але трохи пізніше я вже чітко знав, що ми, українці, дуже споріднені з ними. Може, це переконання з наукового погляду було цілком хибним, та я знаходив собі для нього підтвердження щокроку. Десь, наприклад, прочитав, що найближчими до української мови є словацька й словенська, і продовжив собі цей ряд ще й сербо-хорватською, або дізнався, що українці антропологічно в більшості належать до так званого ядранського (чи адріатичного) типу (круглоголові, з темним волоссям), того самого, що й південні слов’яни, — і докидав ще один камінчик до своєї теорії. Врешті просто полюбив слухати народну музику південних слов’ян.

Що приховує село Стільське

Та всі ці “балканські симпатії” згодом якось замулилися в душі і прокинулися знову тільки тоді, коли, здається, десь у 1980-х роках у пресі й на телебаченні з’явилися повідомлення про археологічне відкриття в селі Стільському коло Миколаєва на Львівщині.

Саме тоді я вже усвідомлено й чітко зрозумів, що білі хорвати, які жили в Галичині над Дністром, були безпосередніми предками сучасних хорватів з-над берегів Адріатичного моря, що білі хорвати створили на наших землях потужне державне утворення Велику Хорватію зі столицею, що містилася на території теперішнього села Стільське. Не знаю чому, але знову зринули колишні емоції і безліч запитань, зокрема про те, а який же зв’язок між нами — українцями-галичанами й хорватами. Так сталося, що через деякий час із цими запитаннями я зміг звернутися до людини, яка не просто цікавилася білими хорватами, але й віддала дослідженню їхнього поселення на наших землях — Стільського — багато років свого життя.

Археолог, кандидат історичних наук Орест Корчинський розповідає про свою роботу із захопленням. Ще на початку 1980-х він розпочав вивчення ранньосередньовічних городищ у басейні Верхнього Подністров’я. Виявилося, що багато з-поміж них є рештками давніх міст, замків, фортець, а також осередків громадської влади. Їхнє значення, як твердить учений, було надзвичайно великим з огляду на складну систему оборони цих поселень, велику кількість одночасових поселень, некрополів, осередків культу. До того ж, важливим було й геополітичне розташування Верхнього Подністров’я в центральній частині слов’янського світу та на перетині багатьох торговельних шляхів, на межі двох світів — східного й західного.

Найбільше зацікавлення в Ореста Корчинського викликало городище IX — початку XI століть у селі Стільському (Миколаївський район на Львівщині). Насамперед вражають розміри цього міста, яке належало білим хорватам. Його укріплена площа становила 250 га, а довжина оборонних стін — близько 10 км. Як на ті часи, це було одне з найбільших міст тогочасної Європи, в якому, за деякими підрахунками, жило майже 40 тисяч людей.

Загибель хорватської столиці

Є припущення, що саме це місто могло бути столицею Великої Хорватії — держави білих хорватів, яка існувала на наших землях. Про це свідчать і народні перекази про те, що на горі над селом колись існувало велике місто — столиця князівства чи держави. Його стіни витримали багато ворожих нападів, але одного разу після довгої облоги вороги відступили вночі із запаленими смолоскипами. Городяни подумали, що небезпека минула й відчинили ворота. Тоді ворожий загін, що перебував у засідці, увірвався в місто й спалив його. Ті, хто вижив, переселилися в долину річки Колодниці й на згадку про місто-столицю назвали своє нове поселення Стільським.

Про величну історію й непересічне значення міста свідчить і той факт, що в одному з ватиканських документів, написаних старогрецькою мовою не пізніше 30-х років XIV ст., йдеться про містечко Стільське між Галичем і Володимиром, у якому міститься резиденція Галицької митрополії.

Отож, не викликає сумніву, що на великому плато над теперішнім селом Стільським колись вирувало життя великого міста, можливо, столиці білих хорватів. Тоді вони були одним із слов’янських племен, які, як твердять науковці, на той час мало чим відрізнялися одні від одних. Наприклад, Іван Красовський та Дмитро Солинко в популярному нарисі “Хто ми, лемки…” пишуть, що “поділ слов’ян на групи в ті часи був умовним. Вони ще не різнилися ні мовою, ні звичаями, ні релігією”. Згодом, як твердять ці вчені, дослідники розмежували їх залежно від географічного місця поселення. Наприклад, тих, що жили в лісистих місцях, звали древлянами, на просторих полях — полянами, над рікою Бугом — бужанами. А тих, що осіли на горбах, у горах, назвали гор-батами, горватами, хорватами.

Це плем’я жило в VII ст. на території середніх і західних Карпат. Як пишуть Іван Красовський та Дмитро Солинко, назва “білі” на той час означала “західні”. Кольорами (білий — захід, чорний — північ, червоний — південь) давні народи визначали сторони світу. Назва “хорвати” (горвати) означала, що саме ця група слов’ян поселилася у горах”. На думку науковців, білі хорвати своєю мовою, культурою, релігією не відрізнялися від слов’янських племен Наддніпров’я і, як і інші східні сусіди, самі себе вже на початку IX ст. називали “русами”, “русинами”. Потім більша частина білих хорватів еміґрувала на південь і оселилася на території теперішньої Хорватії.

Можна з великою часткою ймовірності припустити, що слов’янські племена того часу брали активну участь у творенні своїх етносів. Цю думку підтвердив і Орест Корчинський, який сказав, що український народ, безумовно, брав участь у творенні пізнішого хорватського етносу. Те саме, мабуть, відбувалося й у зворотному напрямку. А наприклад, Іван Красовський та Дмитро Солинко безпосередніми предками такої етнічної групи українського народу, як лемки, називають саме білих хорватів.

Слов’янське переселення

Доктор історичних наук Леонід Залізняк твердить, що від білих хорватів Верхнього Подністров’я походять не тільки хорвати Адріатики, а й Чехії. Численні теперішні українські топоніми (не тільки з Галичини, а й з Подніпров’я), які можна зустріти не тільки в Хорватії, а й на цілому Балканському півострові, свідчать, на думку науковця, про те, що в VI-VIII століттях слов’яни розселилися в різні кінці світу зі своєї батьківщини — території між Прип’яттю й Карпатами. Орест Корчинський, який бував у Хорватії, теж згадує багато хорватських топонімів, ідентичних з нашими, зокрема галицькими.

Щобільше, як пише Леонід Залізняк, “про прихід слов’ян у Словаччину, Подунайя, на Балкани саме з України свідчать дані антропології. Центральноукраїнський антропологічний тип має найближчі аналогії в антропології словаків, сербів, хорватів, словен, через що нерідко його називають адріатичним”. Багато спільного й у наших мовах.

Висновки науковців свідчать, що територія України, зокрема західні землі, тривалий час була наче слов’янським котлом, де варилися, перемішувалися, формувалися різні слов’янські племена й етноси, які потім заселили великі простори Європи. Деякі з цих племен, а саме волиняни, древляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни в VIII-XI ст. фактично були праукраїнцями.

Отже, можемо говорити, що в українців і хорватів — спільні предки, які, до того ж, жили на одній території.

Здається, після цього ні в кого не мало б виникати сумніву в тому, що археологічні дослідження Стільського та інших подібних поселень — надзвичайно потрібна й важлива справа. У цьому свято переконаний і Орест Корчинський. Як уже було сказано, він здійснював археологічні дослідження цього городища, починаючи з 1981 року, з перервами, до 2000-го. За цей період було відкрито й досліджено площу понад 12 тис. кв. метрів. Внаслідок науковці виявили рештки 30 об’єктів житлово-господарського та військово-оборонного призначення. А згодом городище в Стільському та прилеглі до нього одночасові пам’ятки увійшли в науковий обіг під назвою — Стільський історико-культурний комплекс IX — початку XI ст., хоча, як з’ясувалося пізніше, хронологічний діапазон його є значно ширшим.

Як твердить Орест Корчинський, аналіз соціально-топографічної структури городища виразно вказує на його модель ранньосередньовічного, східноєвропейського міста, що складалося з трьох частин: дитинця — цитаделі, укріпленого передмістя — посаду та приміських поселень. Однак пізніше, наприкінці X — на початку XI ст., це величезне місто з невідомих причин зникло. Результати археологічних досліджень не дають достатньо підстав, аби стверджувати, що це сталося внаслідок раптового вторгнення ворога. Через те, на думку Ореста Корчинського, дуже потрібні подальші наукові дослідження Стільського, які, однак, поки що проводити нема змоги через банальний брак коштів. Та науковець усе ж не має наміру зупинятися.

Advertisements