Позначки


(за матеріалам Міжнародного історико-народознавчого семінару “Населення Бойківщини у контексті загальнокарпатського етнокультурного розвитку” )

Бойківський край

Культурно – побутовий уклад

У культурному та побутовому укладі горян і жителів підгір’я дослідники кін. XIX – XX ст. фіксували багато відмінних рис. Це спостерігається в специфіці говорів, елементах матеріальної та духовної культури тощо. Помітні ці відмінності і в традиційному сільському житлі.

Для підгір’я характерне значне розширення, а місцями навіть і переважання  жител, у яких по ширині одного чи двох житлових приміщень виділяли комори чи “ванькирі” (додаткові кімнати). У склад таких будівель “ванькир” входив як цілісний і компонуючий елемент. У більшості випадків стайня (особливо призначена для утримання худоби) розташовувалась під одним дахом з хатою. Будівлі з традиційними схемами планування (хата – сіни – комора, комора – хата – сіни, хата – сіни – хата тощо) помітне поширення мали хіба що на сході (Калуський, підгірська частина Галицького, Рогатинського, Жидачівського районів). Спорадично на всій території підгір’я фіксуємо окремі випадки “довгої хати” (всі будівлі зблоковані поміж себе і перекриті спільним дахом).

У гірській частині теж траплялись випадки виділення по ширині хати ванькира чи комори, проте більш-менш значного поширення вони тут не набули. Переважали в основному житла традиційного планування (без поділу по ширині). В західній частині (Старосамбірський, Турківський райони) хату і всі господарські будівлі двору розташовували під одним дахом. Рідше так будували в Рожнятинському, Долинському районах, а окремі згадки  про “довгу хату” маємо із  Сколівського  району.

У  горах  основним  будівельним матеріалом була ялиця  і  сосна. Стіни  жител складали  з  півколод, колод  та брусів, як правило в зрубній техніці. Використання  високоякісних  будівельних  порід дозволило залишати  зруб  відкритим, хіба що на заході (Старосамбірський район)   шви між вінцями   замащували глиною і білили.

Відсутність значних лісових масивів зумовлювала використання в будівництві підгір’я, крім “ялового” дерева, порід гіршої якості (осики, тополі тощо). Хоча тут зустрічались зрубні житла, перевагу віддавали комбінованій (зрубно-каркасній) та  каркасно-дильованій техніці. Відкритий зруб фіксуємо тільки в Долинському районі (при використанні високоякісної “ялової” деревини).  В Старосамбірському, Самбірському, Дрогобицькому районах шви між вінцями у таких будівлях змащували глиною і забілювали. Нерідко білили всю поверхню стін будівлі, чи тільки житлового приміщення. При використанні деревини гіршої якості, стіни “виправляли” грубим шаром глини-соломи.

Відмінності існували і в системі опалення. Так, в гірській частині в кін. ХІХ ст. ще переважали курні хати. На підгір”ї у більшості випадків дим з хати виводили в стіни чи на горище, а місцями – через комин понад дах. Часом до “пікної” печі тут вже добудовували “варивну кухню”.

Інтер’єр хати горян відзначався певним набором предметів, часто врубані та напівврубані в стіни архітектурні деталі (гряди, жердки, лави, піл, мисник). У внутрішньому обладнанні підгірського житла, помітні вже елементи прогресу, викликані перш  за все вивільненням кімнати від диму. Це стосується обробки стін (їх мили або білили), омеблювання, застосування декоративних тканин, мальованих тарілок, мисок тощо.

Певні відмінності характерні і для зовнішніх пропорцій будівель: висоти даху, зрубу, розташування і кількість вікон. У житлі горян на головному фасаді, як правило, два, наближені до кутів хати, вікна (у Старосамбірському – три). На підгір’ї вікно здебільшого одне,  дещо витягнуте по горизонталі, рідше – два, але їх розташовують ближче до поперечної осі кімнати.

З повідомлень дослідників можна зробити висновок, що на початку – в першій половині XIX ст. житла підгір’я і прилеглої частини Карпат мало чим відрізнялися між собою, а їхню спільну основу засвідчує будівельна термінологія, деякі аспекти техніки і технології будівництва, планування, систем опалення, інтер’єру тощо. Протягом XIX ст., особливо його другої половини, відбувається дедалі чіткіше розмежування між будівельною житловою культурою горян і підгорян. До кінця XIX ст. в житлі останніх проходять значні прогресивні зміни, тоді як у горян протягом цього часу житло майже не змінюється.

Проте загальна картина бойківського народного будівництва буде неповною без його духовного аспекту будівельної обрядовості:ворожінь,прикмет, повір’їв, звичаїв та обрядів які супроводжували процес зведення тієї чи іншої споруди.

Найповніше будівельна обрядовість бойків представлена під час будівництва нового житла. При спорудженні господарських    будівель обрядові дії зустрічалися порівняно рідше,  переважно під час  зведення для  приміщення  для худоби.

Серед звичаїв, повір’їв та  прикмет, які  передували  початку безпосереднього будівництва, слід виділити ті, що  стосуються: вибору будівельного матеріалу; визначення місця для  новобудови; встановлення часу   початку будівництва.

Деревина – традиційний для Бойківщини будівельний матеріал – охоплювала процес прискіпливого відбору. Крім практичних природних якостей дерева, враховувалися його символічні характеристики. Зокрема, не використовували дерев, повалених вітром, вдарених блискавкою, сухих, а також із різними природними аномаліями.

Не менш прискіпливо горяни ставилися до вибору місця для майбутнього житла. Гадана ділянка проходила, звичайно, двоступеневу перевірку на предмет придатності її для забудовування. Спочатку застосовували класифікатори: придатна-непридатна. Так, нещасливими вважалися місця, де сталося каліцтво, несподівана смерть, проходять стежки, роздоріжжя і т.п. На наступному етапі перевірки символічні характеристики певного місця встановлювали за допомогою різноманітних ворожінь. Подібну ретельну перевірку на символічну цінність застосовували і щодо часу початку будівництва хати. Зокрема, нове житло не починали будувати у високосний рік, “пісний” день, на останній фазі місяця і т.п.

Повір’я,  прикмети,  ворожіння, які передували будівництву, свідчать про символічну  нерівноцінність в уяві горян різних частин простору часу. Вони  були спрямовані на те, щоб для заснування хати знайти оптимальну точку  простору  і часу  та забезпечити  в кінцевому результаті добробут і здоров’я  мешканцям  нового  будинку.

Процес безпосереднього спорудження житла належить до найбільш насичених обрядодіями етапів будівництва. Вони групуються навколо основних технологічних моментів: заснування нового дому; спорудження його основних компонентів; перебудова старої хати.

Центральне місце у будівельній обрядовості бойків займало заснування хати – “зав’язування” підвалин, принесення будівельної жертви (яка, на відміну від сусідньої Гуцульщини, була безкровною) та встановлення посеред закладених підвалин ритуального деревця або гілки. “Зав’язини” супроводжувалися прогностичними прикметами, повір’ями, апотропеїчними магічними дійствами. Ця важлива подія завершувалася, як правило, святковою трапезою.

При спорудженні основних  компонентів  житла, обрядодії та повір’я стосувалися обладнання порогу,дверей, встановлення вікон сволока, крокв даху.Переважна більшість цих  дійств і  заходів мали апотропеїчний характер.   Встановлення   на   кроквах   даху  заквітлої гілки  або  верхівки  смереки символізувало  закінчення будівлі, яке  завершувалося гостиною.

Окремий блок  прикмет, магічних дійств і повір’їв стосувався і різноманітних  переробок,  і перебудови в старій  хаті, які  спрямовувалися, у першу чергу, на  те, щоб  запобігти  можливим  шкідли вим  магічним впливам   на   мешканців “хижі”.

Вселяння у  нову   хату   завершувало   будівельну   обрядовість. Всі обрядодії,  приурочені до  цієї нагоди: вибір часу  вселення, впускати   на  першу  ночівлю  до  нової  хати тварин  (кота  і півня), порядок  входження мешканців у нове житло, добування “живого” вогню,  посвячення нової хати та ін. мали  на меті забезпечити мешканцям нової “хижі” достаток, щастя і здоров’я. Подібну  сематику  мали   й   подарунки, принесені гостями на  “входчини”  (хліб, вовна, птиця тощо).

Структура будівельної обрядовості бойків є  тотожною відповідній галузі духовної культури українців  низинних районів. Особливо аналогія  простежується  із  Поліссям  –  зоною   традиційного дерев’яного будівництва,  що засвідчує  загальноукраїнську основу  будівель обрядовості  населення  Бойківщини. Разом з тим, у будівельних звичаях та обрядах бойків  мають місце ряд рис, спільних  для багатьох  народів світу (будівельна  жертва тощо), які  належать  до етнографічних  універсалій.

Обрядова їжа

В системі харчування бойків обрядові страви займають важливе місце, особливо для весілля, похоронної і поминальної їжі.

У весільній обрядовості бойків кінця XIX – початку XX ст. обов’язковим атрибутом їжі були мед, молоко, яйця, печена курка. Стравам приписують магічну силу. Так, після вінчання або перед тим, як молодий забирав до себе молоду, мати годувала її медом, щоб їхнє життя було солодким, та щоб любили одне одного. Молодих також поїли молоком, поскільки згідно з народним повір’ям – це мало забезпечити любов молодих. Обрядове споживання печеної курки і варених яєць були найбільш поширені в центральній і західній частинах Бойківщини. У карпатських селах молодих годували вареними яйцями, розрізаними навпіл, що символізувало єдність молодих, або готували яєчню. Молоді їли її з однієї миски та ложки на знак майбутньої згоди. Отже, ці страви готувились, спеціально підкреслюючи вагомість і значимість цієї події в житті молодих, нерозривність молодої сім’ї.

В основі похоронних обрядів бойків лежали старовинні забобонні вірування про безсмертність душі, тому небіжчику клали в домовину разом з речами першої необхідності також напої чи їжу: кусковий цукор, калач.

Після похорону родичі небіжчика справляли поминки – обід   (гарячий  чи  несподіваний). На  поминках  найперше  пекли хліб і варили голубці  з  ячмінної,   вівсяної  чи   кукурудзяної  крупи, змішаних  з тертою  картоплею. Поминання душ померлих родичів, предків відбувалось навесні та восени. Весняні поминальні  обряди були  обумовлені уявленням про  покійників, які,   перебуваючи  в  землі, продовжують  жити  та мають владу над врожаєм.Тому поминальні обряди,  які відбувались на весні,  під час пробудження природи,  землі, були спрямовані на те, щоб задобрити покійників. Цю мету підтримували і обрядові страви (кутя,  яйця).  Споживання їх  пояснюється особливими властивостями, які мали   в   очах   бойків  магічне значення: властивість  надовго зберігати і  знову відтворювати  в  життя,  примножуючи  його.

Поширені і деякі традиції обрядової етики. Впродовж віків у бойків виробились неписані традиції поведінки в гостях. Поганим тоном вважалось багато, лакомо їсти, тому будучи в гостях, треба було останнім починати і першим закінчувати їсти. В усіх гірських селах внаслідок цього правила на весіллях існував звичай весь час припрошувати гостей до їжі, тому гості, з’ївши ложку-другу страви, чекали, щоб їх просили. Обрядова їжа зберегла прадавні елементи, що своїм корінням сягає дохристиянського періоду слов’ян. Хоча обрядова їжа кінця XIX – початку XX століть відзначалась найбільшим консерватизмом, особливо в горах, внаслідок укрупненої комунікації, певної ізоляції та тяжкого економічного життя горян, деякі зміни відбулись і в цій ділянці народного харчування. У цей час виходять з ужитку  деякі види страв (у багатьох бойківських селах не готували куті, колива – через відсутність пшениці і т.п.).

Обрядова їжа бойків має багато спільних рис із їжею українців інших областей України та слов’янських народів, що свідчить про їхню побутову спільність.

Одяг бойків

Одяг бойків відноситься до окремого локального комплексу народного одягу українського  населення. Основу жіночого  народного  костюма  кладає  коротка  (“курта”) сорочка  із  домотканого (конопляного, лляного)  полотна,   зшита  із трьох або  двох  полотнищ(“пол”).Рукава  цільнокроєні,  під  якими вшито ромбоподібний  клин (латиця). Сорочка на  грудях  (“нагрудник”), навколо круглого вирізу, на рукавах у зап’ястя зібрана в дрібні складки, брижі (“збиранина”, “рями”), які оздоблені вишивкою кольоровими нитками, орнамент геометричний. Геометричним орнаментом прикрашений і вузенький комірець (“обшивка”). Плечова частина та манжети  оздоблені хрестиковою вишивкою (“на зирнятя”), орнамент рослинний(“косиці”, ружі”). Розріз на сорочках справа (“розпірка”),  зав’язується двома шнурочками (“ощінки”) або застібаються  ґудзиками. Полотно  на  сорочки  ткали  на  ткацькому верстаті (“кросна”)  у дві нечелниці. Разом із сорочкою одягали спідницю (“фартух”) із того ж самого конопляного або лляного полотна, що і сорочка, вона зшита з чотирьох полотнищ, у поясі зібрана в збірку (“збиранина”). Розріз на спідниці справа, зав’язується двома шнурками (“фрумбії”, “ощінки”). Така спідниця проіснувала до кінця 30-х – поч. 40-х рр. XX ст., після чого її шили з фабричного полотна. У молодих жінок – з червоного, зеленого, блакитного кольорів, у літніх жінок та бабусь – з темного кольору. Дана спідниця була плісирована (“ряшена”), внизу оздоблена каймою (“снурками”) білого, синього, червоного кольору. У передній, верхній частині спідниці, вшито прямокутний шматок домотканого полотна, який прикривався фартухом.

Поверх спідниці одягали фартух (“пілка”) із конопляного, лляного полотна, який на свято або до церкви оздоблювався хрестиковою вишивкою чи рослинним орнаментом і внизу прикрашувався вигаптуваною (“вигачкованою”) мережкою (“чіпка”) шириною 2-3 см. Із кінця 30-х – початку 40-х рр. фартухи шиють із фабричного полотна: у молодих жінок яскравого кольору, у старших – темного. У поясі фартухи збирали у дрібні складки. У деяких  сілах була домоткана куртка (“полотнянка”), зшита із двох пол. Розріз спереду зав’язувався двома білими шнурками (“ощінки”). Чоловіча “полотнянка” довша і більша. На свято, до церкви одягали блузку. Чоловіча блузка нагадувала піджак з відкладним коміром (“закочений галір”) і мала дві кишені зверху і дві внизу. На жіночій блузці – дві внизу. В кінці 30-х – на поч. 40-х років XX ст. жінки носили домоткану безрукавку,оздоблену рослинним орнаментом.

Жінки і чоловіки в робочі дні одягали куртку (“кацабайка”) з круглим у шиї вирізом, яка застібувалась гудзиками.

Елементом  верхнього одягу у бойків – куртка (“сукняник”, “реклик”, “уйош”) із ущільненого домотканого  сукна сірого або білого кольору, з відкладним коміром.  Жіночим і чоловічим верхнім одягом була “гуня” із сірого або білого домотканого сукна із довгим ворсом (“коци”) або без ворсу.

Жінки  заплітали волосся у дві коси, вплітаючи у них шовкові стрічки(“пантлики”).У дівчат і  молодих жінок  коси  спадали на плечі, літні жінки звивали їх навколо голови і  ззаду зав’язув на волосся клали чепець (“чипиць”), до якого ззаду пришито шість чорних шовкових стрічок, і поверх чепця білу хустку, яку зав”я зували під підборіддям. Молоді жінки “молодичалися”. Спідня хустка була червона “мала молодиця”, ії зав’язували ззаду, поверх неї одівали другу  велику  кольорову хустку (“платина”),   яку  зав’язували під  підборіддям. Першу хустку було видно, була вона червоного кольору (малий “кестемен”),  друга хустка (великий “кестемен”). У старших жінок  дві чорні хустки. Із нашийних та грудних прикрас було намисто (“монисто”,  “плетінка”).

Перш  ніж   взути  постоли,  ноги  навколо  ступні  і  трохи  вище обвивали   прямокутним  шматком  конопляного  полотна  або  сук: (“онучі”) і обмотували їх вовняними чорними шнурками (“волоками’).Чоловіки навіть обмотували “онучі” шнурками – “мотузками” із клоччя. Плетені вовняні шкарпетки мали  свої назви (“капці”, “штрімфлі”). Побутували у бойків даного району і довбані  долотом дерев’янки (“диривлянки”).

Серед елементів,  які виготовлені із овечої шкіри, були хутряна безрукавка “камазоля” та кожух з облямівкою чорним хутром, що прикрашені  шкіряною  аплікацією,   а  також  хутряна  безрукавка  без оздоблення, яку одягали незашитим лівим боком.

Чоловічу сорочку шили теж із конопляного або лляного полотна, із двох або трьох полотнищ.  деякі мала комір-стійку. Пазушний розтин зав’язувався  шнурками. Дана сорочка не вишита.  Сорочка викроєна із трьох пол, комір (“обшивка”) відісланий,  вузький,  оздоблений рослинним орнаментом синіми нитками.  Літнім  поясним  елементом були  широкі  конопляні  штани (“гаті”),  які укріплювали “гачником”.  Взимку одягали поверх “гатней” вузькі штани (“холшні”) із білого чи сірого домотканого сукна. Верхню і нижню частину одягу заправляли в шкіряний ремінь. Влітку чоловіки одягали капелюхи темного кольору: фабричні (“клибеня”), солом”янки;       взимку – виготовлені із овечої шкіри або шкіри сірого зайця (“кучма”).

Господарська  діяльність

Традиційна господарська  діяльності  бойків – землеробство, тваринництво, яке носило специфічний відгодівельний характер. Бойки утримували насамперед велику рогату худобу, в основному волів, в також овець, кіз, свиней, який відгодувавши, продавали.

Здавна  Прикарпаття славилось соляними джерелами. Тому виробництво і транспортування солі, забезпечення солеварної промисловості дровами й тарою – дерев’яними бочками, було одним із важливих занять мешканців Бойківщини. Сіль на продаж бойки закуповували у солеварнях і розвозили її по всій Галичині та за межі краю. Склався окремий торгово-транспортний промисел – чумацтво.

Розвинута була на Бойківщині і залізорудна промисловість.

Одним із основних занять бойків – були заготівля та обробка дерева, виробництво будматеріалу, сплав його в низинні райони. Значна частина населення Бойківщини була зайнята у таких лісових  промислах,   як  виготовлення дранок, балок та ін.

Важливим допоміжними заняттями було випалювання попелу, виробництво поташу, смоли, деревного вугілля.

В типовій бойківській сім’ї чоловік виступав організатором виробництва, а жінка – його помічником. Всі прибутки від господарства отримував голова сім’ї, але використовувалися вони за спільною згодою подружжя.

Найпоширенішим  домашнім  жіночим промислом  на  Бойківщині  було  ткацтво. В регіоні існувала  певна  спеціалізація з виготовлення окремих  гатунків полотна.

Бойки  вели  напіврільничий, напівскотарський   спосіб життя, займаючись ремеслами і промислами, отож були доволі  мобільними  та  господарськи  ініціативними.

Найбільш повна інформація про бойківський край відображена в історико-етнографічному музеї “Бойківщина” в м. Самборі та  в Долинському краєзнавчому музеї “Бойківщина “.

(за матеріалам Міжнародного історико-народознавчого семінару “Населення Бойківщини у контексті загальнокарпатського етнокультурного розвитку” )

Advertisements