Позначки


http://www.nbuv.gov.ua

Історія української географії Випуск
Втрати
УДК 94 (477.8) Михайло Рутинський
НАУКОВА ЕТНОГЕОГРАФІЧНА СПАДЩИНА, ВНЕСОК ТА ПІДХОДИ
ДО ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЕТНОКУЛЬТУРНОГО
РІЗНОМАНІТТЯ АРХИПА ДАНИЛЮКА
У праці дається оцінка життєвого подвигу та проаналізовано науковий етногеографічний
доробок видатного українського музеєзнавця, етнографа й етногеографа Архипа Данилюка.
Здійснена спроба виділити квінтесенцію наукових поглядів і концепцій вченого. Узагальнено підходи
А. Данилюка у царинах теоретичного й практичного музеєзнавства, польових етногеографічних
досліджень, організації в Україні мережі “живих” музеїв просто неба за етногеографічним
принципом, виокремлення репрезентативних етногенетичних індикаторів неперервності етногенезу
матеріальної культури українського народу та еволюції традицій матеріальної культури у різних
етнографічних регіонах України.
Mykhaylo Rutyns’kyi. Arkhyp Danylyuk: His scientific ethno-geographical heritage,
contribution and approaches to the preservation of the national ethnocultural diversity. In this article,
the lifetime contribution of Arkhyp Danylyuk, a famous Ukrainian museum curator, ethnographer and ethnogeographer,
is assessed and his scientific ethno-geographical heritage is analyzed. The essence of his
scientific insights and conceptions of the scientist is presented. The approaches of Arkhyp Danylyuk in
theoretical and practical aspects of museum science, his field research in ethno-geography, his organization
in Ukraine of a network of “live” open-air museums according to the ethno-geographical principle are
summarized. His identification of representative ethnogenic indicators showing continuity in the
ethnogenesis of material culture of the Ukrainian people and the evolution of traditions of material culture
in different ethnographic regions of Ukraine is described.
23 січня 2008 року перестало битися серце
Архипа Григоровича Данилюка – видатного україн-
ського музеєзнавця, етнографа, етногеографа й
історико-географа, лауреата Всеукраїнської премії
імені Павла Чубинського, доцента кафедри географії
України Львівського національного університету
імені Івана Франка, фундатора і провідного наукового
співробітника Музею народної архітектури та побуту
у Львові.
Архип Данилюк народився 13 березня 1941
року в селі Згорани Любомльського району на Волині.
1965-го закінчив географічний факультет Львівського
університету, розпочав трудову діяльність у Львiв-
ському музеї етнографiї та художнього промислу АН
України, з перших днів створення більше 30-ти років
пропрацював у Музеї народної архітектури та побуту
у Львові, деякий час очолював його, до останніх днів
залишався провідним науковим співробітником цієї
установи. Захистив дисертацію, перейшов на
викладацьку роботу на кафедру географії України
Львівського національного університету імені Івана
Франка, розробив і викладав низку курсів для
студентів географічного факультету, збагатив
українську етногеографічну науку сотнями праць,
виховав плеяду учнів і послідовників. Похований на
Личаківському кладовищі м. Львова.
Науковому доробку Архипа Данилюка – а це
понад 300 праць і розвідок [див. 2] та ще майже
стільки ж газетних публікацій (сумарно – понад 500) –
може позаздрити наймаститіший учений. Та не
кількість, а змістовне багатство наукового доробку
Архипа Данилюка ще багато десятків років слугу-
2008 Історія української географії Випуск 17
ватиме відправним дороговказом для наукових студій
його численних учнів і послідовників, а також –
незглибинним об’єктом аналізу для дослідників його
наукових ідей, підходів і методик у теоретичних та
прикладних етнографічних дослідженнях і музеє-
знавстві.
Архип Данилюк – автор книг “Українська хата”
(1991), “Наша хата” (1993), “Музей в Шевченків-
ському гаї” (1993), “Поклонися народному зодчому”
(1995), “Релікти давнього будівництва” (1995),
“Скарби народної архітектури Гуцульщини” (2000),
“Волинь: Пам’ятки народної архітектури” (2000),
“Традиційна архітектура регіонів України: Полісся”
(2001), “З глини, дерева і соломи” (2003), “Шляхами
України” (2003), “Народна архітектура Бойківщини.
Житлове будівництво” (2004), “Українські скансени.
Історія виникнення, експозиції, проблеми розвитку”
(2006). У львівському видавництві “Українські техно-
логії” нині лежить готовий до друку рукопис ще
однієї книги подвижника, на пошук коштів для
виходу якої А. Данилюк стратив останні півтора року,
намарно оббиваючи високі пороги й достукуючись до
закшарублих серцець місцевих можновладців.
За спогадами Віктора Палинського, Архип
Данилюк з однаковим натхненням публікував свої
численні праці, тези доповідей, статті, есеї і в
академічних збірниках, і в популярних виданнях “аж
до районної преси, бо на запитання, що дають йому
оті статті в “районівках”, розкиданих всією Україною,
спокійно і переконливо відповідав: “Не всі сьогодні
мають можливість читати дорогі журнали чи
переглядати академічну літературу. А тут ось
принесли звичну місцеву дешеву газетчину, і кожен
може бодай у якійсь мірі прилучитися до роздумів над
проблемами великої культури і таки на щось
впливати” [21, с. 16].
Архип Данилюк – найзаповзятливіший збирач
етнокультурної спадщини українського народу,
справжній подвижник української музейної справи
другої половини ХХ – початку ХХІ століть.
Внесок А. Данилюка у збирання й збереження
етнокультурної спадщини українського народу
попросту неоціненний. Його прирівнюю до життєвого
подвигу в ім’я нації.
А розпочиналося все в складних тоталітарних
60-70-х роках ХХ століття. “…Перші кроки моєї
самостійної праці, – згадує А. Данилюк, – я розпочав
у Державному музеї етнографії та художнього
промислу після закінчення Львівського університету”
[14, с. 76]. У перші ж місяці роботи в музеї
А. Данилюк увійшов до складу ініціативної групи,
члени якої у 1966 році розпочали працю над
втіленням заповітної мрії фундатора української
музеології Іларіона Свенціцького про облаштування у
Львові повноцінного скансену [27]. Ініціативу
наукових працівників музею підтримав тодішній
виконком Львівської обласної ради депутатів на чолі з
Семеном Стефаником. Залишалося реалізувати дві
надскладні речі: домогтися “височайшого” дозволу
Москви на відкриття львівського скансену та
розпочати формування його експозиції.
Ось як згадує про ті перші кроки на шляху
становлення Шевченківського гаю А. Данилюк: “Піз-
ньої осені 1969 року їхав я у своє перше відрядження
на Гуцульщину з завданням Музею етнографії та
художнього промислу підшукати і закупити для
музею замкнутий гуцульський двір – “ґражду”.
Управління культури області теж готувалось до
поїздки – не на Гуцульщину, а до Москви, до міністра
культури Союзу Фурцевої, за дозволом на створення
Музею просто неба у Львові. І хоча того дозволу ще
не було, ми вже планували придбання архітектурних
пам’яток, кошторис май-бутнього музею, штати
наукових працівників…” [10, с. 5].
Поїздка А. Данилюка виявилася успішною, і
непрості умовляння етнографом власниці ґражди –
баби Параски Галамасюк – зберегли цю пам’ятку для
сучасного і прийдешніх поколінь українців. Тож уже
за пару місяців “у 1970 р. ґражду П. Галамасюк
перевезено до Музею народної архітектури та побуту
у Львові, де в 1971 р. її відтворено і відкрито для
відвідувачів” [14, с. 102].
Більшу половину свого життя А. Данилюк
провів у наукових етнографічних експедиціях.
“Пульс” експедиційного життя був настільки наси-
ченим, що, за спогадами колег-музейників, у 1970 –
1990-і рр. його важко було застати у Львові [3, 28, 29].
Вчений виступив співорганізатором та активним
учасником понад сотні масштабних етно-графічних
експедицій теренами України. Найяскравіші сторінки
цього експедиційного життя згодом описав у праці,
яку так і назвав – “Шляхами України” [14].
“За майже три десятки літ відвідав сотні сіл у
Західній Україні, бував у поїздках по Дніпро-
петровщині, Полтавщині, Черкащині, півдню Укра-
їни. Щодо західних областей України, то можу
сказати, що немає району, в якому я б не побував”
[14, с. 5]. В експедиціях опитав тисячі людей стар-
шого покоління і зібрав неоцінений матеріал про
пам’ятки народного будівництва та побуту, а також
про духовну культуру українців.
За словами одного з його колег-етнографів
Володимира Лиса, “у пройняті атеїзмом сімдесяті,
початку вісімдесятих років Архип Данилюк був
справжньою “рятувальною командою”. Коли в
черговому селі бралися зносити старовинну хату чи
руйнувати старовинну дерев’яну церкву, зняту з
реєстрації, дзвонили в музей до Архипа і він мчався
рятувати, робив усе, аби пам’ятка сільської
архітектури знайшла своє місце у музеї в львівському
Шевченківському гаї”.
За розповідями А. Данилюка, в окремі роки
випадало до 6–8 польових виїздів у віддалені райони і
“забуті цивілізацією” села Полісся, Поділля, Гуцуль-
щини, Бойківщини, Закарпаття, Покуття… І з кожного
з них учений неодмінно привозив нові скарби
національної етнокультурної спадщини для того, щоб
уберегти їх від забуття, фізичного нищення, втрати
для майбутніх поколінь. У тих здавалось би пере-
січних, на погляд невігласа, побутових речах А. Да-
нилюк бачив джерело енергетичного живлення
національного духу, етнічного менталітету, гене-
тичної пам’яті українського народу. Тому – як де-
кілька раз довірливо зізнався автору цих рядків – не
шкодував на їх придбання останніх карбованців своєї
більш ніж мізерної заробітної плати музейного
2008 Історія української географії Випуск 17
працівника. Адже коштів, які влада виділяла музею,
завжди бракувало.
Либонь, тому учений і не надбав маєтків,
статків, високих звань і посад, либонь, тому упродовж
усього свого життя залишався він людиною
скромною, невибагливою і навіть дещо аскетичною
щодо плекання власного “Я”. Але – як сам мені якось
зізнався – прожив щасливе життя. Архипові Дани-
люку поталанило побачити Україну такою, якою нині
вона існує, здебільшого, лише в ідеалістичній уяві
українського інтелігента. Він наживо бачив, обмі-
рював, тримав у руках старожитні пам’ятки України
наших дідів і прадідів, творив і жив серед етно-
культурного тла нашої минувшини, оспіваної поезією
Т. Шевченка і народними піснями.
За словами Надії Боренько, старшої наукової
працівниці музею, половину експонатів сектору
”Бойківщина” А. Данилюк перевіз у гай самостійно.
Ходив на роботу і у вихідні дні, роками старався
доробити сектор свого улюбленого Полісся. “Повз
увагу етнографа не пройшла жодна музейна подія:
виставка чи експедиційна знахідка, новий об’єкт
експозиції чи унікальний експонат для фондів” [1, с. 3].
За це подвижництво його й шанували. “…На
святкуванні 60-річчя від дня народження Архипа
Данилюка “живою легендою” музею його титулували
колеги – таким значним є його несок у будівництво
львівського скансену” – зізнається Т. Андрієвська [1, с. 3].
Для Архипа Данилюка Музей народної архі-
тектури та побуту був не лише місцем повсякденної
праці, для нього Шевченківський гай став
експериментальним науковим полігоном, творінням
усього життя і навіть рідним домом, у якому, бувало, і
засиджувався за працею далеко за опівніч, і ночував.
Такі вражаюче віддана любов і життєве служіння А.
Данилюка Шевченківському гаю якось (2005 р.)
навіть надихнули мене на сув’язь простих рядків на
посвяту учителеві:
Знемагаю я без гаю,
Знемагаю і в гаю.
Тут я наче у раю,
Тут мені, як солов’ю.
Долі кращої не знаю,
Ніж гуляти рідним гаєм.
Тут душа моя безкрая
Всю Вкраїну обіймає.
І хай злата я не маю,
Не мав, і вже й не надбаю.
Я створив вам, люди, гай.
Мрій народних тихий рай.
Місію існування Шевченківською гаю Архип
Данилюк формулював набагато ширшою, ніж для
просто музею. “Особливу важливість, – постулював
учений, – і не тільки для науки, а й для того, щоб
живою залишилась народна пам’ять, – має
збереження ще існуючих, не втрачених зразків
традиційної народної архітектури. Саме для цього і
створено Музеї народної архітектури та побуту в
Києві, Львові та Ужгороді” [10, с. 35].
У Шевченківському гаю А. Данилюк всотував у
себе енергетику шедеврів народної архітектури, що
навіювали у серце теплі спогади про рідну хату
дитинства, так етнопоетично описану в есе “Бать-
ківська хата”. “Ніщо так не хвилює, не навертає
приємні і щемливі роздуми, як спогади про рідну
батьківську хату, про двір з садом, де колись бігав
босоніж” [14, с. 18]. Ця енергетика живила ученого,
спонукала його до щоденної праці – боріння за
збереження Україною свого етнокультурного облич-
чя, своєї етнічної самоідентичності.
Приклад самозреченого служіння інтересам
народу, який А. Данилюк подавав своїм численним
однодумцям, колегам, місцевим краєзнавцям із
близьких та найвіддаленіших регіонів, надихав і їх.
“При перевезенні об’єктів йому допомагали місцеві
мешканці, з виставками на його запрошення
приїжджали музейники з найвіддаленіших міст, у
багатьох селах у нього є друзі –збирачі етнографічної
інформації. Його можна було б назвати відкривачем
майстрів, краєзнавців” [1, с. 3].
Великі надії на повномасштабне відродження
національного музейництва покладав А. Данилюк у
перші роки здобуття Україною незалежності. Однак,
нові ринкові реалії уже в останні роки життя вченого
спонукали його до прикрого визнання: “Зі здобуттям
самостійності становище в музейній справі не
змінилося. Низька зарплата змушувала наукових
працівників і реставраторів, які любили музейну
справу, шукати інше місце роботи. Витримували
тільки ентузіасти, яких обивателі часто називають
диваками. Саме на них і тримаються музеї” [16, с. 8].
До таких самозречених диваків залічував себе
А. Данилюк. До праці подвижника надихало усвідом-
лення важливості своєї місії, своєї щоденної клопіткої
праці задля нації, задля її майбуття. Ось як цю місію
бачив сам Архип Григорович: “Збереження кращих
витворів народу завжди вважалося невід’ємною
рисою розвинутого культурного суспільства – за
речовою і духовною спадщиною предків нащадки
вивчали свою історію, плекали пієтизм до боротьби і
праці, щоб рухатися вперед. Знайомство з минулим
спонукає до осмислення свого місця в тому
нескінченному ланцюгу, що простягнувся із глибини
віків до сьогоднішнього дня. Дотикаючись до
духовної скарбниці наших попередників, ми стаємо
зрілішими в собі. Всотуючи культуру минулого, ми
творимо сьогоднішні цінності.” [12, с. 92-93].
Архип Данилюк – один з розробників концепції і
методичних принципів організації в Україні мережі
“живих” музеїв просто неба за ландшафтно-
етногеографічним принципом.
Суть цієї концепції сформульована А. Дани-
люком так: “…у музеях України етнографічний
принцип побудови експозиції полягає в тому, що
споруди (житлові, господарські, виробничі і культові)
відтворюються в тих ансамблях, до яких вони
початково належали. Таким чином, формуються
мікросела (сектори), які представляють відповідні
етнографічні зони. А це дає можливість у музеях
простежувати різні архітектурні школи” [14, с. 193-
194]. У всіх своїх публікаціях учений відстоював
принцип ландшафтної музеєфікації об’єктів етно-
історичної спадщини у їх автентичному середовищі.
На принципі ландшафтної мезеєфікації ґрун-
туються розроблені А. Данилюком методичні вказівки
щодо створення “живих” музеїв-скансенів: “…в
2008 Історія української географії Випуск 17
музеях просто неба важливо за можливості “створю-
вати” типові історичні ландшафтні куточки (маємо на
увазі окремі елементи ландшафту та лісонасадження,
частково рельєф) і вже в них експонувати пам’ятки
народної архітектури. Така реконструкція і створення
наближених до природних ландшафтів етнографічних
підрозділів ведеться в Музеї народної архітектури і
побуту у Львові. Природно сприймаються в ньому
бойківські садиби, в яких бачимо ясени, липи, багато
дичок, а біля вікон – любисток. Тільки біля потічка в
оточенні верб, вільх, горобини, калини, малини,
бузини розташовувалися водяні млини в Карпатах.
Саме серед таких насаджень знаходиться і водяний
млин у львівському скансені” [16, с. 18].
Архип Данилюк – один з фундаторів ідеї й
розробників концепції організації в Україні великих
ансамблевих музеїв-заповідників просто неба з метою
вивчення, охорони і збереження для прийдешніх
поколінь унікальних у своєму роді пам’яток давньої
матеріальної культури українського народу.
Звернемося лише до одного показового
прикладу. Архип Данилюк, поряд з Михайлом
Рожком, є одним з ідеологів ідеї та фундаторів
створення унікального історико-культурного музею-
заповідника у Карпатах – “Тустані”. Свою роль
учений описує доволі скромно: “З метою відбору
пам’яток архітектури для майбутнього музею і була
організована експедиційна поїздка в Сколівський
район наукового співробітника названого вище
інституту (Інституту українознавства НАН України –
М. Р.) Михайла Рожка, працівника обласного
управління архітектури та будівництва Володимира
Ольхом’яка і автора цієї книжки. Було обстежено 24
населених пункти, досліджено десятки пам’яток
церковного та житлово-господарського будівництва”
[14, с. 83]. А поміж тим, без цих комплексних
експедицій та спільного лобіювання ідеї музеєфікації
пам’ятки на різних рівнях комуністичної й (згодом)
“націоналістичної” влади проект облаштування
“Тустані” міг би так і залишитися на папері.
“На часі також створення музею полонинського
господарства,.. – неодноразово з високих трибун
наголошував А. Данилюк. – Потреба в такому закладі
викликана зміною характеру пастушого поло-
нинського скотарства у зв’язку з перебудовою всього
господарсько-побутового і культурного укладу насе-
лення. Такий музей дав би змогу зосередити в одному
науковому центрі великий фактичний матеріал, який
розмежовував би етапи господарсько-культурного
освоєння зон високогір’я, свідчив про важливу роль
східнослов’янських традицій у розвитку народної
культури всього карпатсько-балканського ареалу.
Музей полонинського скотарства можна було б
збудувати між старим і новим перевалами Сине-
вірського хребта. Ця місцина знаходиться в центрі
Українських Карпат, де сходяться межі етнографіних
районів – Гуцульщини та Бойківщини. До “плюсів”
зараховуємо і близькість туристичних шляхів,
збудованого вище… музею лісосплаву на Чорній
річці, відомого санаторію в с. Сойми і, зрештою,
славнозвісного, неповторої краси озера Синевір” [14,
с. 200].
Більшість ідей ученого випереджували свій час.
Тож і після його смерті вони поступово “проростають
і дають перші плоди”. Так, лише в кінці 2000-х рр.
ідея щодо облаштування великого ансамблевого
музею полонинського господарства оформилася в
конкретний інвестиційний проект – “Полонина
Рокита” – агропроект створення повного комплексу
полонинського господарства на горі Рокита в с. Ми-
куличин. Цим проектом передбачено не лише
організацію функціонування високопродуктивного
замкнутого господарського циклу, більшу частину
продукції якого (м’ясо, сири, вовняні вироби)
споживатимуть рекреанти Яремчанщини, а й активне
ознайомлення та залучення туристів у процес
полонинського газдуваня. (Детальніше про принципи
функціонування “живого” музею, екскурсійно-турис-
тичний потенціал та етнографічну анімаційність
“Полонини Рокита” див. у нашій праці [25]).
Архип Данилюк – один з фундаторів ідеї й
розробників концепції і методичних принципів
організації в Україні мережі “малих” сіл-музеїв на
теренах заповідних і регульовано-рекреаційних зон її
національних природних парків.
Уперше з вуст А. Данилюка ця ідея прозвучала
ще за тридцять років до початку створення першого в
нашій країні ансамблю “Гуцульське село” у НПП
“Гуцульщина” [26], коли така “буржуазна” форма
охорони довкілля в Україні ще тільки-но запро-
ваджувалася. Суть ідеї учений, як завжди, фор-
мулював напрочуд простими зрозумілими словами:
“Слід подумати про створення садиб-музеїв чи сіл-
музеїв на територіях національних парків республіки.
Це ще більше привабить туристів” [14, с. 193].
Етнограф розробив обґрунтування для
створення такого “малого” етномузею у рідному для
нього Західному Поліссі, звідки свого часу юнаком
вирушив у “великий світ”. Ось його суть: “…на
території Шацького державного національного парку
є цілий ряд цікавих пам’яток житлово-господарського
будівництва, які варто зберегти для майбутніх
поколінь у природному ландшафті. Найбільше їх у
с. Мельники; тут і можна зібрати старожитності та
музеєфікувати їх. Створення міні-музею просто неба
на території парку відповідає його функціональним
критеріям та можливостям. Та й цінність буде чимала.
Будівлі органічно вписуватимуться у природне
середовище і тільки підсилять комплексне значення
заповідної території” [14, с. 35].
Та не лише межами національних парків
обмежувався А. Данилюк. Учений плекав і в десятках
виступів і публікацій активно відстоював ідею
розгортання в Україні мережі малих сіл-музеїв у
автентичному середовищі усіх самобутніх етно-
графічних куточків нашої країни. “Цінність місцевих
музеїв, які варто відкривати скрізь, де є така мож-
ливість, незаперечна. Вони збільшать кількість
пам’яток, які необхідно зберегти, образно пока-
зуватимуть історію, збагатять культурне життя в
селах, районних центрах, виховуватимуть у молоді
повагу до традицій народу, до живих ще цінностей
рідного краю” [14, с. 58].
Невтомно переконуючи можновладців і гро-
мадськість, А. Данилюк не скупився на конкретні
приклади: “…Поліська екзотика відходить у минуле, –
2008 Історія української географії Випуск 17
не без жалю констатував він. – Окремі пам’ятки вже
перемандрували до Музею народної архітектури та
побуту України в Києві, деякі будуть перевезені і до
Львівського музею. Але це не вихід – релікти
потрібно зберігати в цьому регіоні. Тому заслуговує
на увагу ініціатива працівників краєзнавчого музею в
Сарнах (відділ Рівненського обласного краєзнавчого
музею), які створили етнографічний відділ. Тут є
кілька давніх будівель, зокрема садиба початку ХІХ
ст. з с. Калинівки Сарнівського району, а також
однокамерна хата з Кричиська з курним опаленням і
каплиця з околиць селища Степань. Подібні музеї
варто було б створити і в інших районах. Їх виховне
значення важко переоцінити. Це – і пожвавлення
культурного життя райцентрів, і збереження для
нащадків унікальних пам’яток цього праслов’ян-
ського краю” [14, с. 13-14].
Архип Данилюк – один з творців сучасної
національної школи етногеографії (поряд з Федором
Заставним), розробник наукових засад і методичних
принципів комплексного опису етногеографічних
одиниць та методики польових етногеографічних
досліджень. Архип Григорович не любив вдаватися в
розробку абстрактних теоретичних питань етно-
географії. Але для вузького кола своїх колег і учнів з
числа молодої генерації аспірантів і викладачів
кафедри географії України ЛНУ імені Івана Франка
вчений зумів передати досвід виокремлення й
комплексного опису етногеографічних одиниць та
методику польових етногеографічних досліджень,
якою ось уже понад півтора десятиріччя корис-
туються під час проходження навчальних краєзнавчих
практик та підготовки випускних робіт з етно-
географії України.
На лекціях з курсу етногеографії А. Данилюк
подавав студентам ЛНУ імені Івана Франка струнку
систему критеріїв етногеографічного районування
України, що ґрунтувалося на наборі ознак (гео- й
етноіндикаторів) – і передусім поширенні ареалів
мовних діалектів та традиційного народного
будівництва як найконсервативніших, найхарак-
терніших етноіндикаторів.
Учений ніколи не переставав постулювати
своїм студентам і учням: “Значення вивчення
народної архітектури окремих регіонів полягає не
тільки у всебічній реконструкції і характеристиці цієї
ділянки матеріальної культури, а й у потенційній
можливості виходу на більш широкі питання
етногенезу та етнічної історії краю” [12, с. 5].
Ілюстраціями емоційно насичених лекційних
викладів А. Данилюка є окремі тези його численних
друкованих праць. Як от така: “Мешканці долин і
рівнин Закарпаття аж до наших днів зуміли зберегти
ряд мовних і культурно-побутових ознак ще з часів
Київської Русі… Як відомо, Потисся від основної
території України відділяється суцільними гірськими
масивами. Отож слід було б сподіватися, що села,
окремі садиби і будівлі мають якісь свої особливості,
колорит. Та оселі і тут за своїми формами, окремими
елементами нагадують чепурні білостінні житлові та
господарські будівлі інших регіонів України,
особливо Поділля” [14, с. 147].
Особисто мені назавше запам’яталися і орга-
нізовані А. Данилюком щорічні виїзди на краєзнавчі
практики у Північне Поділля, Передкарпаття й
Карпати, де навчав студентську молодь основ
етнографії й етногеографічного пошуку [17]. Адже він
завжди залишався, передусім, “польовиком”, а не
“камеральним” теоретиком. Свого часу (2002–2004 рр.)
пройти данилюкову школу польових краєзнавчо-
етнографічних досліджень поталанило і автору цих
рядків, у ході тих незабутніх практик А. Данилюк
учив нас віднаходити, ідентифікувати й інтер-
претувати “перлини” етнокультурної спадщини.
Етногеографів повсякчас цікавило питання
окреслення меж між етнографічними ареалами [19].
Та коли раніше вітчизняні етногеографи керувалися
при цьому, в основному, мовно-діалектними особ-
ливостями [див., напр., 5], Архип Данилюк у Львів-
ському університеті методично “опер” доказову базу
етногеографічного районування на величезний факто-
логічний масив даних про матеріальну культуру, і
зокрема її найконсервативнішу складову – житлове й
господарське будівництво.
Доказова аргументація й ерудиція вченого під
час лекційних викладів не переставала дивувати
студентство – вихідців із близьких і віддалених, а
нерідко етнографічно порубіжних сіл, для яких
питання етногеографічних “меж” було аж ніяк не
абстрактним академічним поняттям. Натомість, у
друкованих працях Архип Данилюк намагався
висловлюватися лаконічно, без надмірного “роз-
дування” питання. Наведу відповідні цитати:
“Українське Полісся займає північні райони
Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської,
Чернігівської та Сумської областей. У західній
частині до нього природно, історично належать
південна смуга Брестської області (тепер входить до
Білорусі) і східна частина Підляшшя (тепер
Республіка Польща). Південна межа Українського
Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і
далі на схід, по лінії міст Володимир-Волинський –
Луцьк – Рівне – Корець – Новоград-Волинський –
Житомир – Київ – Ніжин – Коропець – Глухів,
доходячи до сучасної межі України з Російською
Федерацією. Ця межа головно збігається з північним
краєм Українського Лісостепу, тільки на проміжку
між р. Горинню і витоками Ірпеня географи “опус-
кають” її на південь – до лінії міст Бердичів, Полонне,
Славута” [12, с. 6].
“…Села Лішня, Ясениця-Сільна, Унятичі,
Опака, Уріж, Ступниця, Селець, Підбуж Дрого-
бицького району, що лежать у межиріччі приток
Дністра, Бистриці та Тисмениці… Згідно з етно-
графічними та мовно-діалектичними даними, саме тут
проходить межа бойківської етнографічної групи.
Одні дослідники проводять її по лінії сіл Підбуж –
Опака – Орів, інші – дещо на схід, до Ступниці та
Доброгостова” [14, с. 85]. “До Закарпатської Бой-
ківщини етнографи відносять північну і північно-
східну частини Закарпатської обл. до Полонинського
хребта. Адміністративно сюди належать північні
частини Міжгірського і Велико-березнянського райо-
нів та весь Воловецький” [14, с. 88].
“…Гуцульщина як етнографічний район
України знаходиться в південно-східній частині
2008 Історія української географії Випуск 17
Українських Карпат, фактично в центрі Європи,
охоплюючи за сучасним адміністративним поділом
територію півдня Надвірнянського і Косівського
районів, весь Верховинський район Івано-Фран-
ківської області, південну частину Вижницького,
Путильський райони Чернівецької і Рахівський р-н
Закарпатської областей” [10, с. 8].
“Територіальні межі Покуття протягом віків
визначалися по різному. В XVII – XVIII ст. більшість
дослідників “розміщували” його між Дністром,
Черемошем і Карпатськими горами. З середини ХІХ
ст., у зв’язку з докладнішим вивченням Гуцульщини,
Покуттям називали лише рівнинну частину даної
території. Тепер межі цієї етнографічної зони окрес-
люються чітко: до неї входять Тлумацький, Горо-
денківський, Снятинський, Коломийський та пів-
нічно-східні частини Надвірнянського і Косівського
районів Івано-Франківської області” [14, с. 112].
Та поряд з цими “сухими” викладками, часто
зовсім не абстрактними географічними межами
керувався А. Данилюк під час захоплених описів чи
лекцій про Полісся, Поділля чи інші споконвічні
вкраїнські терени. Так, для вченого “Поділля –
історико-етнографічна область України, що займає
землі межиріччя Південного Бугу і Дністра. Це – край
мальовничих сіл, біленьких хаток у садках, багатих
вишивок на жіночих сорочках, чарівної пісні” [14, с. 133].
Архип Данилюк – один з найпереконливіших
сучасних розробників теорії неперервності етно-
генетичних традицій розвитку матеріальної культури
українського народу (бо опер її на низку неза-
перечних матеріальних етногенетичних індикаторів).
“Найбільш показовим елементом матеріальної
культури є народна архітектура, – писав учений. –
Для Поділля в минулому було характерним каркасно-
глино-солом’яне будівництво, яке свої корені бере з
археологічних культур, зокрема Трипільської (IV – III
тис. до Христа)” [14, с. 134]. А. Данилюк багато років
ретельно вивчав усі конструктивні архаїзми у будові
подільської хати і їх етногенетичні витоки. При цьому
навіть другорядні дедалі спонукали вченого шукати
історико-етнографічні паралелі, а знаходячи, з захоп-
ленням констатувати нові промовисті факти непе-
рервності етногенетичних традицій розвитку мате-
ріальної культури цього терену, як от, скажімо, такий:
“…сліди будівництва, відкритого археологами, дають
підставу припускати, що з глибин тисячоліть
тягнеться звичай рівняти майданчик під будівництво
(на схилі річки – М.Р.) переміщенням ґрунту з вищого
на нижчий рівень” [14, с. 127].
Ґрунтуючи свої висновки на матеріалах чис-
ленних власних етнографічних досліджень, А. Дани-
люк посилається і на образне твердження археолога
В.А. Городцова, “що теперішні українські хати-
мазанки – це тільки поліпшений варіант трипільської
глиняної будівлі” [14, с. 121].
А. Данилюк ще в аспірантські роки навчив і
мене “помічати” трипільські традиції у конструк-
тивно-ландшафтних особливостях селитебного осво-
єння річкових долин Поділля. Згодом мої дос-
лідження терену Подільського Придністров’я з
використанням матеріалів археологічних розвідок,
різночасових польських і радянських топокарт та
власних польових ландшафтних обстежень теж
підтвердили феномен “накладання” сучасних сіл
Подільського Придністров’я на їх давніх предтеч [24,
с. 112]. У наш час концепцію ландшафтно-топо-
графічного збігу трипільських, сколотських, черня-
хівських і давньоруських поселень, розташованих під
чи в околі сучасних подільських сіл, розвиває відомий
український археолог проф. І. Винокур.
Архип Данилюк – один з розробників концепції
поширення замкнутих дворів як основного мате-
ріального етногенетичного індикатора розвитку
однотипових традицій матеріальної культури у різних
етнографічних регіонах України на ґрунті єдиної
традиції народного житлового будівництва, вироб-
леної у добу Давньої Русі (ІХ – ХІІІ ст.).
Рисунок 1. Ґражда з смт. Верховини Івано-Франківської області [10]
Учений констатував: “Замкнуті двори Полісся
подібні до відомих гуцульських ґражд. В обох у них
закладена одна ідея – оборонна, що і втілилось у
характері забудови” [14, с. 62]. “Найпівденніший з
них нам вдалося зафіксувати в Маневицькому районі
Волинської обл. Від Бродівського і Радехівського цей
район розділяється відомими Цуманськими лісами.
Отже, можна допустити, що в минулому це був один
2008 Історія української географії Випуск 17
ареал поширення замкнутих дворів… В Україні такі
двори, крім Полісся і Карпат, побутували на
Полтавщині” [14, с. 62-63].
Учений неодноразово порівнював власноруч
обміряні ним креслення архаїчних карпатських ґражд
з кресленнями, зробленими українськими археоло-
гами під час розкопок давніх городищ. Аналогічні
конструктивні елементи підводили його до неспо-
діваних висновків, які, утім, формулював украй
обережно: “Ґражда – це своєрідний тип замкнутого
двору із житлової і господарських споруд, дерев’яної
огорожі з дашком, що групується навколо подвір’я.
По суті, це справжня невелика фортеця, проникнути в
яку можна лише через ворота і хвіртку” [14, с. 101].
Слідом за Ф. Вовком і П. Юрченком А. Дани-
люк багато років шукав етнопаралелі й етногенетичні
витоки цього явища. “Замкнута забудова відома з
глибокої древності. У трипільських поселеннях (IV –
III тис. до Христа) житла розташовувались по колу
або кількома колами. Незабудована площа всередині
поселення служила загоном для худоби” [14, с. 62].
Переконаний – аргументована розробка лише однієї
цієї концепції принесла б Архипові Данилюку все-
українське наукове визнання. Адже вчений зумів
самотужки виявити “у полі”, окреслити етно-геогра-
фічні ареали поширення, співставити, типо-
логізувати, знайти історико-етнографічні паралелі у
просторі і часі, виділити субетнографічні конструк-
тивні особливості та спільне етногенетичне осердя
архаїчного типу національної садибної забудови за
принципом “замкнутих дворів”, що переважала на
українських землях у давньоруську, литовську і
козацьку історичні доби. Більше того, учений
прослідковував витоки такої організації життєвого
простору української родини аж до праслов’янських
городищ (тих таки замкнутих дворів для цілого роду)
чорноліської археологічної культури раннього заліз-
ного віку і її безпосереднього продовження – лісосте-
пового варіанту скіфської культури VII – III ст. до
Христа.
При цьому етногенетичне минуле традиційних
українських замкнутих дворів хвилювало вченого не
менше, ніж їх майбутня доля. І тут Архип Данилюк
теж залишив нам свій заповіт: “…Оновлюються села,
назавжди зникають останні гуцульські ґражди. Тому
їх дослідження і описання, а також збереження в
музеях і, по можливості, на місцях, має велику
наукову, мистецьку та історичну цінність” [10, с. 41].
“Безсумнівно, ці споруди варті того, щоб до них
прокласти нові туристичні маршрути (не кажучи про
те, щоб включити в існуючі), використовувати їх як
своєрідні готелі” [14, с. 199].
Наукові ідеї Архипа Данилюка продовжують
жити у численних працях сучасних українських
музеєзнавців і етнологів [4, 18, 23 тощо] та знаходять
подальший розвиток у публікаціях його учнів [22, 26
тощо].
Література
1. Андрієвська Т. Слово про музейчика // Поступ. – 2004. – 14 серпня. – С. 3.
2. Архип Данилюк: Бібліографічний покажчик / Упоряд. О.М. Сапіга. – Львів, 2002. – 120 с.
3. Василенко А.О. Літопис історії становлення і розвитку народних музеїв України. – Київ: Наукова думка,
1974. – 170 с.
4. Печерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. – К.: НДІТІАМ, 2002. – 592 с.
5. Ґеринович В.О. Західна границя української етнографічної території // Вісник Союза визволення України. –
1915. – 14 листопада. – С. 4–6.
6. Данилюк А.Г. Гуцульська гранда // Жовтень. – Львів, 1978. – № 10. – С. 23-31.
7. Данилюк А.Г. Світло погаслих посвітів // Жовтень. – Львів, 1979. – № 11. – С. 126-130.
8. Данилюк А.Г. Українська хата. – Київ: Наукова думка, 1991. – 108 с.
9. Данилюк А.Г. Поклонися народному зодчому. Етнографічні нариси про народну архітектуру України. –
Львів: Свічадо, 1995. – 45 с.
10. Данилюк А.Г. Скарби народної архітектури Гуцульщини: Етногр. нарис.  Львів.: Логос, 2000.  135 с.
11. Данилюк А.Г. Волинь: Пам’ятки народної архітектури: Іст.-краєзн. ст.  Луцьк: Надстир’я, 2000.  100 с.
12. Данилюк А.Г. Традиційна архітектура регіонів України: Полісся: Монографія – Львів: Вид. центр. ЛНУ
ім. І. Франка, 2001. – 147 с.
13. Данилюк А.Г. З глини, дерева і соломи. Етногр. нариси. – Тернопіль: Навч. книга – Богдан, 2003. – 96 с.
14. Данилюк А.Г. Шляхами України: Етнографічний нарис. – Львів: Світ, 2003. – 250 с.
15. Данилюк А.Г. Народна архітектура Бойківщини. Житлове будівництво. – Львів: НВФ “Українські тех-
нології”, 2004. – 168 с.
16. Данилюк А.Г. Українські скансени. Історія виникнення, експозиції, проблеми розвитку. – Тернопіль: Навч.
Книга – Богдан, 2006. – 104 с.
17. Данилюк А.Г. Значення краєзнавства у дослідницькій роботі // Матеріали міжнар. науково-краєзнавчої
конф. “Звягель – Новоград-Волинський: від сивої давнини до сьогодення” (3-6 липня 2007). – Новоград-
Волинський, 2007. – С. 44-46.
18. Діяльність музеїв просто неба у збереженні культурної спадщини та відродженні духовності народу. Зб.
наук. праць. – К., 1994. – 160 с.
19. Заставний Ф.Д. Українські етнічні землі. – Львів: Світ, 1993. – 176 с.
20. Музей народної архітектури та побуту у Львові: Путівник / А. Данилюк i ін. – Львів: Українські технології,
2007. – 40 с.
21. Палинський В. Архип Данилюк: канва зробленого // За вiльну Україну (Львів). – 2003. – № 78. – 18-19 лип. – C. 16.
2008 Історія української географії Випуск 17
22. Петранівський В.Л., Рутинський М.Й. Туристичне краєзнавство: Навчальний посібник / За ред. проф.
Ф.Д. Заставного. – Київ: Знання, 2006. – 575 с.
23. Ровенчак І.І. Етнокультурні групи Українських Карпат: принципи та умови проведення границь між ними //
Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на ХХІ ст.: Матеріали
міжнар. наук. конф. – Чернівці; Київ, 1996. – С. 338-340.
24. Рутинський М.Й. Метризація екологічних станів ландшафтних систем: Монографія / За ред. проф.
С.І. Кукурудзи. – Львів: Фенікс, 2002. – 244 с.
25. Рутинський М. Перспективні напрями розбудови рекреаційної інфраструктури курортної столиці
Українських Карпат – м. Яремчі // Вісник Львівського ун-ту. Серія географічна. 2006. – Вип. 33. ─ С. 364-372.
26. Рутинський М.Й., Стецюк О.В. Музеєзнавство: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2008. – 440 с.
27. Свенціцький І. Про музеї та музейництво. – Львів, 1920.
28. Скрипник Г. Етнографічні музеї України. – К.: Наукова думка, 1989. – 180 с.
29. Шмелев В.Г. Музей под открытым небом. Очерки истории возникновения и развития. – К., 1983. – 120 с.

Advertisements