dimich/ukrreferat.com
Реферат на тему:
Бойки і бойківщина

Бойки заселяли в основному гірські райони середніх Лісових Карпат (Львівську, Івано-Франківську та Закарпатську область).

Бойківщина – суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Гуцульсько-бойківське пограниччя проходить приблизно по межиріччі Лімниці і Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви у Закарпатті, на заході межуєз Лемківщиною у верхів’ях Сяну та Ужа. Північна межа проходить карпатським передгір’ям, а південною можна вважати Полонинський хребет у Закарпатті. Окреслена територія охоплює південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Великоберезівського, Воловецький і Міжгірський райони Закарпатської області. У верхів’ї Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить тепер до території Польщі.

Назва бойки — зафіксована у джерелах XVII—XVIII ст. її походження має різне пояснення. Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який виводив її від уживаного в бойківських говірках діалектного слова бойе (боййе, боййечко) у значенні вигуку ага, їй-богу, прислівника справді. Сучасний дослідник М. Худаш вважає, що назва походить від антропоніма Бойко. Бойківські села знаходяться у долинах рік і мають здебільшого скупчений характер. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпорошені. Чимало поселень цього району — давнього походження, згадується в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. І. Франко небезпідставно обрав тереном своєї історичної повісті з XIII ст. «Захар Беркут» с. Тухлю і Тухольщину на Сколівщині.

Вони займалися скотарством, лісовим та сільським господарством. Для зберігання сіна та соломи бойки розробили оборіг – конструкцію із вертикальних кількаметрових стовпців та рухомого даху із кори, соломи чи драниць (спеціальних дощечок для покриття дахів). Ці конструкції у різних варіантах були поширені аж до Богемії (теперішньої Чехії) і ще дотепер часто зустрічаються у ландшафтах західної України.

Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювалися не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етнографи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу та чагарників з наступним їх спалюванням, викорчовуванням пнів, скопуванням мотикою і далі обробкою орними знаряддями. В умовах малородючих грунтів, кліматичних режимів різних висотних зон на Бойківщині склалися традиційний асортимент вирощуваних культур і своя агротехніка. У тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли — основна тяглова сила горян.

Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Одним з найпоширеніших було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев’яної архітектури — дивоцеркви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння, посуд та ін. Розвивалися також ткацтво і кушнірство.

Традиційний бойківський народний одяг до найновішого часу доніс давню простоту форм і крою. Одяг шили з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Колористи- ка одягу, його прикраси й орнаментація були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні. Основні компоненти їжі горян — жито, овес, картопля і молокопро-дукти.

Регіональними особливостями характеризуються різні галузі традиційної духовної культури жителів бойківського краю. У календарних і сімейних звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях, звичаєвому праві простежуються нашарування різних епох і уявлень, передусім тісний зв’язок з житейськими справами людини. Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам’ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема колядки, весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопоетичні твори, пов’язані змістом з місцевими історичними, побутовими подіями.

Має самобутній характер і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI—XVIII ст. належать до комплексу унікальних пам’яток української загальнонаціональної художньої культури. Бойківщина як етнографічний район займає територію Українських Карпат від рік Уж і Сян на заході до ріки Лімниці на сході, охоплюючи гірську частину Львівської області; Міжгірський, Воловецький і північну частину Великоберезнянського районів Закарпатської області; Долинський і Рожнятівський райони Івано-Франківської області.

Вічнозелені ліси, пологі схили та круті вершини, бурхливі ріки й стрімкі потоки назавжди запам’ятовуються кожному, хто відвідає цей край. Цікавими є його історія, давня народна архітектура, мистецтво, звичаї та побут.

Через її територію віддавна проходили шляхи із Закарпаття на землі сучасної Львівської області. Поселення Ступниця, Погонич, Старе Місто, Спас, Стара Сіль – існували вже за часів Київської Русі. Цей край був нездоланним бар’єром для монголо-татарської орди, заселяли його завжди мужні та нескорені люди.

З давніх часів славиться Бойківщина своїми мистецькими традиціями. Зокрема архітектура посідає чільне місце в культурній діяльності місцевого населення, принесла йому загальне визнання. І це цілком природно, адже на Бойківщині споконвіку був ліс – чудовий будівельний матеріал. Народні майстри будували хати з галереями, водяні млини, церкви, дзвіниці, які ми сьогодні вважаємо шедеврами народного зодчества. Впродовж століть вироблявся неповторний бойківський стиль, в якому відобразилися кмітливість, спостережливість, естетичні смаки та уподобання будівничих.

Народні зодчі вдало використовували рельєф місцевості, тонко відчували природу, шукали з нею гармонії. Масивні форми даху будівель чимось схожі на гори, а розташування їх повторює обриси рельєфу. Завдяки вмілому конструктивному рішенню будівлі виглядають легкими й ніби здіймаються над схилами гір.

Хати будували з товстих смерекових плениць (півкругляків) з високим гострим, дещо вигнутим дахом. У профіль силуети таких будівель подібні до старих смерек зі звислими донизу гілками, гармонійно створюють з ними єдине ціле.

Важливе місце в старовинній бойківській садибі посідають господарські будівлі. Серед них виокремлюється стайня. Складається вона з двох частин, розділених боїщем (стодолою). Вздовж усієї протилежної від входу стіни стайні тягнеться половник (прибудова, куди зсипали полову, іноді клали сіно). Якщо інтер’єр старого житла (особливо курних хат) створював безрадісне враження, то до господарських будівель відчувалася підвищена увага ґазди, вражала різноманітність і своєрідність складених там предметів, господарського інвентаря.

Та найвищого мистецького рівня досягли місцеві зодчі в сакральній архітектурі. Бойківські церкви та дзвіниці відзначаються оригінальністю архітектурних форм, конструктивною простотою, доцільністю та виразністю окремих деталей. Академік Ігор Грабар у книзі “История русского искусства” (т.П, 1912 р.) про них писав: “Ось де самобутнє мистецтво Прикарпатської Русі торжествує своє найвище досягнення! Тут, в цих легко злітаючих до неба струнких силуетах храмів, в дитячій простоті їх конструкцій, що надає їм вигляд дивовижних іграшок, – відбилася вся неповторна чарівність цього справді народного мистецтва”.

Два чудових пам’ятники цього виду народної архітектури представлені в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Це церкви 1763 року з с.Кривки Турківського району і 1863 р. із села Тисовець Сколівського району Львівської області. Обидва експонати переконливо свідчать про високу культуру й майстерність народних умільців. Важливе місце в історії матеріальної та духовної культури бойків посідають народне мистецтво, художні промисли. Художня різьба збереглася тільки на одвірках та інших архітектурних деталях. Сучасні дослідження свідчать про існування її також на деяких побутових предметах, зокрема посуді.

Високими художніми якостями характеризуються народні ткані вироби: коци, верети, плахти. Цікаві зразки рослинного орнаменту мають вибійки (фарбування виконували рослинними барвниками за допомогою трафаретів). Вражають фантастичними узорами, тонкістю виконання вишивки. Бойківський старовинний одяг відзначається зручністю, легкістю, багатством орнаменту та способів виконання. Дівчата носили вишиті сорочки, білі спідниці з вишитим краєм, а ‘також прикрашений вишивкою фартушок, на голові – світлу хустку. Заміжні жінки в’язали хустки на чіпець. На сорочки одягали лейбик з коричневого сукна, прикрашений на грудях шнурами і саморобними ґудзиками з того ж таки сукна. Чоловічий костюм був строгим: сорочка та штани з білого полотна з вузькими, здебільшого чорного кольору, вишивками. Штани іноді вишивали внизу і по швах. Лейбик прикрашали скромніше. Влітку носили солом’яний капелюх, взимку – кучму, або баранячу шапку. В давнину бойки відпускали довге до плечей волосся, яке заплітали в коси. Бороди голили.

До шедеврів декоративного мистецтва належать і писанки. Серед декоративних мотивів їх оформлення дуже архаїчні. Наприклад, примітивне зображення сонця у вигляді радіальних ліній, які виходять з центра круга. Переважають геометричні орнаменти. Виразний рослинний орнамент – рідкість.

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ СІЛЬСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ

Розташування, форми поселень і планування їх на Бойківщині в першу чергу визначаються рельєфом місцевості. В давнину люди займали під поселення більш рівні, низинно розташовані простори: улоговини гірських долин, надзаплавні тераси. У вузьких поперечних долинах бойки охоче заселяли котловини.

Зональна будова Карпат відображається в розміщенні поселень. Здебільшого безлісі та зайняті орною землею гірські хребти густо заселені. В західній частині Карпат, де рельєф знижений, грядоподібний, села розташовані ланцюгом між грядами. Східніше умови для поселень гірші. Річкові долини, особливо поперечні – круті та вузькі. Гори сягають тут висоти 1800 м. Найбільше поселень у долинах Опору, Стрия, Мізунки. Ще східніше гірські масиви вищі, долини звужені. Тут заселені лише верхні долини Тереблі і Тересви.

Місцеві поселення розташовуються головним чином в долинах рік. Дуже часто вони скупчуються і утворюють ланцюг, у якому майже зливаються одне з одним, це спостерігається в долині Стрия (села Бориня, Матків, Либохора).

Основна частина сіл тягнеться вздовж течії великих рік, які протікають у північно-східних і південно-західних напрямках. Схили долин при такому положенні мають оптимальну освітленість. У лісистих місцевостях заселення йшло повільніше і садиби будували тільки на вільних від лісу територіях. Первісно постійні поселення виникли на самовільно захоплених територіях.

У часи кочового скотарства території пасовищ і шляхи пересування худоби не обмежувались. У місцях зупинок пастухи будували примітивні курені для відпочинку й тимчасові загони для худоби. З переходом до напівосілого скотарства вже частина населення, переважно жінки та діти, живуть у хатах, які зводили на рівнинах і в долинах вздовж рік. Рідко в таких місцях були найнеобхідніші умови для життя і ведення сільського господарства. Наприклад, щоб потрапити на сінокіс, людям доводилось проходити великі відстані, перебираючись через густі нетрі. Звідси, мабуть, походить назва лісових лук “лази”, які зафіксовано і в назвах урочищ і поселень.

Внаслідок вирубок лісу, зі зростанням поселень площа лазів розширювалась. Кращі землі перетворювали в ораницю. Поступово лази, куди переселялась вся сім’я, переростали у хутори. Отже, дворище в давнину могло представляти собою хутір. Таке поселення мало кілька хат. Найчастіше поселення з’являлись на територіях, придатних для ведення господарства, де спочатку поселялась одна або кілька сімей. Розростаючись, такий рід давав назву іноді групі дворів. Прізвища перших поселенців присвоювались назвам сіл, присілків.

У густозаселених місцевостях такий порядок виникнення поселень не міг утримуватись без змін: тут гостро відчувалась нестача землі і посилювались права приватної власності. В XV-XVI ст. земля вже була поділена на ділянки.

Пізніше пани стали забирати кращі землі, скуповували їх за безцінь або витісняли селян в області. 1851 р. кілька років звільнялись від сплати податків. Чимало сіл у XIX ст. розбудовувалося за німецьким звичаєм. Хати споруджували в ряд, одна біля одної, з обох боків дороги. За кожною садибою простягалася вузька довга смуга землі (загумінки). На Бойківщині існують різні форми поселень. В середині XIX ст. сформувалися села, які збереглись майже до наших днів. У вузьких долинах рік найбільш поширені видовжені, одновуличні селища, з одним рядом садиб, віддалених одна від другої. Згодом вздовж річок, з одного або двох боків, з’являються також поселення з двома рядами будинків.

Витягнуті вздовж рік одновуличні села з часом змінювали початкове планування. Коли кількість населення збільшувалась, виникало питання, де розташовувати нові сім’ї. Так з’являлися нові вулиці, паралельно до головної, особливо – в розширених ділянках долин; іноді утворювались окремі групи дворів або хутори. Подекуди поселення розросталось не по долині, а по вищих місцевостях і, таким чином, зникав видовжений тип поселення, поступаючись місцю скупченому.

Скупчені поселення з’являлись найчастіше в улоговинах, при злитті рік. Вони характеризуються багатовуличним плануванням, компактністю і мають форму неправильного багатокутника. Цей тип поселення виник у різні часи і з різних причин. Деякі скупчені поселення, особливо на підступах до перевалів, утворились на місці давніх слов’янських городищах (Тустань, Старий Самбір, Корчин, Підгородці), інші виросли із старих дворищ.

Скупченість поселень пояснювалась необхідністю використовувати для посівів більше землі. Вулиці в поселеннях скупченого типу іноді сходяться в центрі села, часто своїм розташуванням нагадують хаотичну сітку. Навіть головна вулиця круто звивається. Деякі з цих поселень згодом стали містами, наприклад Турка.

Окрім видовжених і скупчених поселень, поширеними були розкидані села. Це поселення, в яких садиби споруджували в долині або по схилах. Такий характер розселення був зручний тим, що давав змогу зводити стодоли та інші господарські будівлі серед полів. Виникненню цього типу поселень сприяли звуження річкових долин, розкиданість орних земель. Кожний господар будувався на своїй ділянці, тому цей тип поселень має характер хутірського. Такими поселеннями є Славсько, Погар, Камінне.

Вільний характер розселення не міг довго існувати. В 1778 р. австрійський уряд прийняв розпорядження про так звану контракцію. Це означало, що розкидані поодинокі поселення верховинських місцевостей розпорядженням властей втягувалися в общину. З часів проведення контракції іноді відраховують вік поселень, хоч фактично вони існували задовго до неї. Таким чином, на Бойківщині існують три типи розселень: витягнуті вздовж рік і доріг, скупчені та розкидані безсистемно в долинах і по схилах гір.

САДИБА, її ЗАБУДОВА І БЛАГОУСТРІЙ

Садиба – це комплекс житлових і господарських будівель разом з двором, городом і садом, які становлять індивідуальне господарство селянина. Всі будівлі взаємозв’язані. В одних і тих же приміщеннях люди жили й працювали. В хаті не тільки спали і їли, але й тримали іноді молодняк худоби, пряли, виконували інші роботи. Водночас селяни спали влітку не тільки в хаті, але й у коморі, сінях, стодолі. Від характеру заняття мешканців залежали форми та розміри двору, кількість господарських будівель.

У часи середньовіччя садиба-дворище була підпорядкована потребі великої родини. Це були багатобудинкові двори, у яких будівлі не були загороджені і розташовувались безсистемно на ділянці землі, якою користувались спільно всі господарі, що входили до патроніму. Залишки подібного господарства оглядав автор цих рядків на початку 1970-х років у Сколівському районі на Львівщині. З розпадом великої родини на окремі, садиба стала одноосібним господарством. Нагадаємо, що на вигляд садиби, її планування впливали характер заняття власників, традиції, ступінь економічного розвитку, природні умови, орієнтація за сторонами світу.

На Бойківщині головним заняттям населення було землеробство. Сприяли цьому відносно спокійніші форми рельєфу, пологіші, ніж в інших частинах Карпат, схили. Про це давнє заняття населення свідчать велика розораність схилів, деградованість ґрунтів, наявність солом’яного даху в традиційних будівлях, окремого великого приміщення для обмолоту зернових – боїща, і, врешті, скупченість поселень у долинах, що давала йому змогу зберігати більше земель для полів. Про землеробський характер заняття бойків свідчить давній звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин, що нібито має забезпечити добробут у майбутньому.

Розміщуючи будівлі в садибі, селянин завжди намагався віднайти і використати найцінніше з навколишнього середовища. Орієнтація головного фасаду на південь є головною вимогою при забудові сіл Бойківщини. Тому в одному і тому ж селі нерідко з одного боку вулиці всі хати стоять вікнами у двір, а з другого -навпаки, вікнами до вулиці, аби тільки довгий фасад будинку виходив на південь. В с. Верхньому Висоцькому Турківського району Львівської області в одній із частин села вулиця проходить із заходу на схід. В цьому місці в групі садиб житлові будинки звернені головними фасадами до дороги, на південь, і господарські будівлі розміщуються за ними (з боку поля). На протилежному березі річки житлові будинки стоять бічною стіною до річки.

Умови індивідуального господарства вимагали найзручнішого, простого сполучення житла з господарськими будівлями. Колись це мало важливе значення: господар мусів перед своїми вікнами мати стайню, щоб зберегти худобу від злодія. Але тоді він міг під обійстя відвести більше грунту. Отже, хату ставив далеко від стайні або збоку від неї, не дбаючи про відведення гноївки, що нерідко погіршувало санітарно-гігієнічні та побутові умови. Вулиця з оберненими в її бік тильними частинами господарських будівель мала доволі непривабливий вигляд.

При перпендикулярному розташуванні житлового будинку відносно вулиці господарські будівлі розміщувались проти довгої стіни будинку. І характерно, що стайні стоять на ділянках, які нахилені до хати. Між стайнею і хатою дуже часто трапляються ділянки орної землі. Місцеві жителі вважають, що ці клаптики землі угноюються якоюсь мірою від стайні.

Садиби селян залежно від ширини наділу найчастіше набирали форми видовженого прямокутника. При цьому, треба зазначити, що на Бойківщині земельні наділи розташовувались перпендикулярно до шляхів сполучень, при яких були садиби, або по обидва боки від них. Останнє іноді було наслідком пізнішого прокладання вулиці через наділи.

Садиби змінювались зі зміною виробничих відносин залежно від суспільного укладу. Після розпаду великих земельних володінь, парцеляцій, утворювались дрібніші садиби з чіткою специфікою господарства. Після Першої світової війни зруйновані поселення відбудовували по-новому, з урахуванням усього корисного, що залишилось від старої забудови і вимог часу (архітектори зі Львова пропонували проекти житлових будинків і розробляли плани дворів залежно від величини земельних наділів, які широко пропагувались, роз’яснювались у різних тогочасних товариствах).

За розташуванням житлових і господарських будівель на Бойківщині розрізняють два основні типи селянських садиб. Як зазначає сучасний український етнограф Ю. Гошко, ця межа проходить по лінії дороги Самбір-Турка. На правому боці переважають однорядні, а по лівому боці – двори з вільною забудовою. При цьому необхідно пригадати, що в деяких селах існували змішані типи. Ще М. Зубрицький, І. Франко описували існування типу садиби, який сьогодні зберігається в Турківському і Старо-самбірському районах Львівської області. Це так звані “довгі хати”, де під одним дахом розміщені всі будівлі. Наприкінці XIX ст. в с. Мшанці серед 182 садиб – 143 були такого типу. Ці будинки стояли головним фасадом на південь. Від заходу (в селах говорять “з гори”) – комора, хижа, сіни, боїще, стайня. Від сходу сонця такий порядок: сіни, хижа, комора, боїще, стайня.

“Довга хата” має три варіанти, де визначальними є форма і розташування боїща. У першому боїще не виступає за суміжні стіни інших приміщень і має один вхід- широкі ворота. У другому – боїще виступає до переду і має, окрім широких громіздких воріт, Ще двоє бічних дверей. Особливістю цієї будівлі є те, що вона складається з двох будівель: зрубу стайні та зрубу хати, з’єднаних стіною половника, воротами, дахом. Часто у цьому варіанті споруду оточує половник також з бічних фасадів. У третьому варіанті функції сіней та боїща об’єднані. Будівля при цьому має своє архітектурне рішення: сіни значно більші, ніж звичайно і мають два входи (широкі ворота для завезення збіжжя і вмонтовані в них двері для повсякденного користування).

Змінювалась садиба через низку соціальних причин. Спочатку площа (поля, на яких будували будинки) була певної ширини. Два брати поділились господарством і молодший будувався, а з часом давня ділянка ділилась на дві, а відтак одну половину знов ділили навпіл. При четвертому поділі не було вже багато площі, через що будували будинок бічною стіною до півдня і в тій стіні вирізали вікна. Наліво від згаданої дороги, що з’єднує Самбір і Турку (у Сколівському і Турківському районах), переважають багато-будинкові садиби. Серед них поширеними були садиби з паралельним розташуванням будинків, перпендикулярним до вулиці. Це невипадково, бо при цьому до мінімуму зменшувалась ширина присадибної ділянки (наділи були смугами 20-30 м) і був зручний зв’язок з вулицею та господарським двором. Таке розташування було можливе при широких річкових долинах, наприклад в господарстві С. Щура з с. Либохора Турківського району, яке відтворене у Львівському музеї народної архітектури та побуту.

І, врешті, ще один тип садиби трапляється на Бойківщині. Це садиба з відокремленими будинками, що не стоять щільно один біля одного. У заможних селян всі будівлі створювали чотирикутник, формуючи посередині вільне подвір’я, а у бідніших – будівлі формували тільки дві-три сторони чотирикутника. Житловий будинок при цьому розташовувався по-різному: хата при дорозі; паралельно до вулиці; в глибині садиби, але паралельно до дороги; причілком до вулиці, а господарські будинки перпендикулярно і паралельно до дороги. Перший варіант розташування є одним з найбільш поширених.

Хати в глибині садиби ставились в довжину. На початку XX ст., після Першої світової війни, культурно-освітні установи проводили певну роботу з впорядкування сіл. Відтоді вже дуже рідко трапляється стайня, яка б виходила тильною стороною до вулиці. Скоріше будували її перпендикулярно до хати, як це спостерігаємо в с. Орявчик Сколівського району.

На Бойківщині чимало садиб, у яких хати стоять причілками до вулиці, а стайні та інші господарські будинки – перпендикулярно та паралельно до неї. У деяких селах, особливо на схилах гір, можна побачити садиби, забудови яких розміщені без певного порядку. їх зводили там, де зручніше було господарити, незалежно від вулиці.

Прикладом такої садиби може бути ґаздівство С. Зубика з с. Козева Сколівського району. Тут хата і зблоковані стайня-стодола розміщені паралельно, але так, щоб остання споруда виглядала з глибини двору. Від неї попід причілковою стіною проходила худоба до вулиці. На Закарпатській Бойківщині наприкінці XIX – на початку XX ст. були найбільш поширені селянські двори з вільним розміщенням в них непоєднаних між собою (або частково поєднаних) будівель. При такій системі забудови житлові споруди ставили фасадом до дороги, стайню – причілковою стіною вздовж двору. При вузьких садибних ділянках хату та господарські будівлі зводили причілковою стіною до дороги. У північній частині Великоберезнянського району побутували однорядні двори (довгі хати), в яких усі будівлі були зблоковані в одну споруду.

У бойківській садибі на Закарпатті, крім Великоберезнянського району, було небагато господарських споруд, які здебільшого будували щільно одна біля одної. Основною господарською будівлею була стайня, зблокована з боїщем. Біля неї часто ставили окремо кучу для свиней. Заможні селяни будували і шопи-колешні для возів, сільськогосподарського інвентаря, облаштовували ями (рупи) для картоплі, копали криниці.

У Міжгірському і Воловецькому районах стайні зводились з добротного матеріалу, найчастіше з кругляків (рідше брусів) смереки. Покривали їх соломою. Дахи, як правило, робили високі, що було необхідно в умовах великих опадів. У Пилипці, що на Міжгірщині, дахи іноді в три-чотири рази перевищували видиму частину зрубу.

Збережені до сьогодні стайні у згаданому Пилипці, а також у Синевирі, Синевирській Поляні можна віднести до класичних зразків народної архітектури. Крім того, вони придатні й зручні для користування. Стайні найчастіше складаються з власне стайні і боїща, які розміщуються по довжині будівлі. У давніших з них вздовж тильної стіни ще добудовували половники для зберігання полови. Ворота боїща були здебільшого у довшій стіні будівлі, а в стайні – в причілковій, що забезпечувало чистоту подвір’я. Наявністю двох дверей (до боїща і на вулицю) стайні Закарпатської Бойківщини відрізняються від аналогічних будівель, що побутували на галицькій Бойківщині, де були тільки одні двері – у довшій фасадній стіні.

На обійстях (садибах) садили дерева, які рідше зустрічались у лісі, а людям потрібні були у господарстві. Біля кожної садиби росло по 2-3 ясені, які використовувались як матеріал для виготовлення возів. Садили берези, але дуже мало, бо їх було достатньо в лісі. З березового стовбура виготовляли сани і отримували сік. Росли і липи, з яких виготовляли бочки, хатній посуд, збирали цвіт. Садів майже не було. Сливи росли у горах лише на закарпатській стороні. Росло чимало диких груш і яблунь; плоди їх згодовували свиням, а також використовували для сушіння. У с. Кіндратові, як зазначає М. Зубрицький, майже в кожного ґазди біля хати був сад, в якому здебільшого росли дички, але були й щепи яблуньок, груш, слив, а також порічки. Сади завжди обгороджувались. Кущів при садибах не садили, бо взимку їх завжди обгризали зайці.

Завжди біля хати росли м’ята, любисток. Особливе місце відводилося барвінку, без якого не відбувалося жодне весілля. На городі садили капусту, біб, цибулю, огірки, буряки. Після Першої світової війни з’явилась квасоля. Сіяли також льон, а на Закарпатті – коноплі. Архітектурний ансамбль давньої садиби зумовлювався завжди взаємозв’язком житлових і господарських будівель, розташуванням хати відносно вулиці, формами дахів, огорожею та іншими компонентами. Стайні на Бойківщині, крім свого окремого розташування, будували досить часто під одним дахом з боїщем (стодолою), деколи при хаті, або з боку сіней. Комори конструктивно входили до хати чи були окремими спорудами, які ставили недалеко від житла, часто над пивницею (льохом). Боїща розміщували трохи далі від житла.

Усі будівлі в садибі обносили огорожею, яка природно вписувалась у місцевість. Про огорожі, їх типи збереглося багато документальних матеріалів, особливо про ті, що загороджували садиби багатших селян. Ю. Гошко в книзі “Населення Українських Карпат ХУ-ХУПІ ст.” знаходить архівні матеріали про огорожі війтів. Фільварок війта с. Бистрого обгороджений лупаним деревом, частково плотом з хмизом. Садиба війта с. Смерічки кругом огороджена парканом. Деякі війтівства були загороджені навіть частоколом – одним з найдавніших видів огорожі. Огорожа війта с. Розлуча складалась з подвійної брами, зробленої з трьох стовпів, ворота були виготовлені з ялинових дощок. Від воріт йшли смерекові кілки, вбиті один біля одного.

Садиба князя (війта) Яворського була обнесена парканом, а з тильного боку – стіною з каменю. М. Зубрицький зазначає, що в с. Мшанець усі садиби були загороджені, а на дорозі, що вела з села ставили “громадські ворота”, щоб худоба не могла вибігти в поле і наробити шкоди. У XIX ст. на Бойківщині садиби, будівлі, подвір’я загороджували найчастіше жердинами, прикріпленими до стовпів дерев’яними цвяхами, укладаючи їх серед двох стовпів і перев’язуючи лозою. В с. Либохорі Турківського району збереглася загорожа з ліщинових палиць, вплетених між жердинами, подібна до частоколу на східній Україні.

В. Кобільник описує різні види огорож, перелазів і хвірток в с. Жукотині, подає їх малюнки. Перелази робили з дощок або кругляків. Коло перелазів вмощували великі камені або зрізані стовбури дерев, щоб їх можна було легко переступати. Хвіртки укріплювали на “вужівках”. У с. Мшанець Старосамбірського району городили “тиняками” – дощечками до 5 см шириною і 1,6 м довжиною. їх дерли із смерекового дерева. Тиняками переплітали три лати, закріплені між стовпами.

У закарпатській частині Бойківщини (Воловецькому, Міжгірському районах) збереглися садиби-двори без огорож. Територія двору визначається площею на схилі гори або біля потічка, чи біля дороги, на якій розміщені житло і господарські будівлі. Планування садиби зумовлене виробничою діяльністю селянина та його побутом. Ось чому на Бойківщині дуже часто житло губилось серед господарських будівель і про нього менше дбали. Так у загальних рисах можна змалювати традиційну бойківську садибу.

ЖИТЛОВЕ БУДІВНИЦТВО

Основними будівлями в бойків є хата і стайня. Як і по всій Україні, бойківська хата в плані має форму прямокутника. Це давало змогу максимально спростити роботи при зведенні стін, а особливо даху. Будівля складається з трьох приміщень. Особливістю її є те, що хата розташовується між коморою та сіньми (комора, хата, сіни). Це, за словами бойків, роблять з метою її утеплення. Такий план конструкції править за основу всього житлового будівництва. Він є невід’ємним елементом всіх типів хат, подекуди з певними доповненнями і змінами. Будували бойки з природного матеріалу – ялиці і смереки, добре знаючи їх технічні та естетичні властивості. Ялицю використовували на зруб, на дошки йшла смерека. Останню вибирали в рідкому лісі, де дерево росло повільніше і мало щільнішу структуру, а отже могло зберігатись роками. Заготовляли ліс взимку або восени, коли дерево мало низьку вологість. Площу під хату вибирали близько біля річки чи потічка. Варто зазначити, що у бойків виробилися певні вірування, пов’язані і вибором місця. Якщо територію перетинала стежка, то це була зла прикмета. На облюбованому під забудову місці по кутках клали хліб. Якщо за ніч він зникав, вважали місце непридатним для обійстя. Одначе цих вірувань не завжди дотримувались. Найбільше при закладанні будівлі брали до уваги віддаль від річок, потоків, доріг, лісів, рівень ґрунтових вод тощо.

Зруби зводили з кругляків, плениць та брусів. Можна припустити, що найдавніші помешкання будували з кругляків, які на кутах зв’язували примітивними замками (півдугами). Це вимагало менших затрат праці. Пізніше колоди розколювали на дві частини. Це робили за допомогою сокири і свердла. Наприкінці XIX ст. колоди розрізали трацькою пилою і на тартаках. Бруси в’язали в “замки”. При закладанні нижнього вінця (підвалини, трам’я) в кожний кут сипали жито чи інше збіжжя, “щоб хліба було багато”. В деяких місцевостях клали гроші. Стіни (протеси) робили високими. Це оберігало житло (у давнину більшість хат були курними) від пожежі, запобігало отруєнням чадним газом. Між пленицями закладали мох як своєрідний утеплювач. На Бойківщині хат не білили, за винятком сіл Старосамбірського і Турківського районів Львівської області. Стеля була із товстих плениць (повал), які клали на грагар (брус), що простягався від зовнішньої стіни комори аж до сіней. Проте в сінях стелі не було, тому хата добре вентилювалась. У верхній частині зрубу на півметра нижче стелі вмонтовували з трьох боків по дві гряди. На них клали для сушіння льон, дрова. В коморі гряди розміщували при задній стіні. їх використовували, як жердки для одягу. На видовжених поперечних підвалинах настеляли поміст. Таким чином утворювалась відкрита галерея, що прикривалася звисаючим дахом. Дах будівель здебільшого високий, утричі більший від зрубу. Такої висоти досягали завдяки конструкції крокв, а також острішками, які продовжували стріху.

Крили дах китицями з житньої соломи, які пошивали від кута хати з другої лати, а гузир (падолок) спирався на першу лату. Покритий таким способом дах довше зберігався, а уступи, утворені сніпками, оперізуючи горизонтально будівлю, прикрашали її. Добре крита хата з причілка була схожа на ялицю. Цікаво, що застосовували такий спосіб покриття переважно у тих районах, які входили до складу Галичини. Продимлена солома ніби консервувалась, робилась смолистою, менше гнила.

На Закарпатській Бойківщині крили соломою-мервою, накладаючи її на сучкуваті лати товстим шаром (до 70 см). Коли сучкуватих лат не було, то в них спеціально вбивали дерев’яні кілки. Знизу кілька рядів крили кичками і так закладали їх між лати, щоби четвертий або п’ятий ряд лягав на лату майже горизонтально. Це створює площину, на яку вкладали мерву. Завершували покриття дашком з драниці. По ньому легко стікала вода з гребеня, що оберігало солому від гниття. У верхів’ях рік Мізунки, Тересви, Тереблі крили хати драницею або ґонтом. Розміщення дверних і віконних прорізів на фасадах, їх розмір, пропорції, особливо спосіб оздоблення істотно впливають на зовнішній вигляд будинку.

Двері, що своїм виглядом нагадують трапецію, здебільшого характерні для тридільних хат. Одвірки не обшивали наличниками. При їх декоративному оздобленні найчастіше застосовували різьблені розети різних величин, сполучені між собою орнаментами. Розети – це символічне зображення сонця, яке в народі вважали священним. Пізніше зображення сонця стало декоративним елементом архітектури.

Розташування одностулкових дверей має усталену традицію, яка виходить з принципу зручності та доцільної організації приміщень. У будівлі четверо дверей. Двоє з них припадають на сіни, одні виходять на господарський двір. Вони відчиняються в бік сіней, а ті, що з хижі – в сіни. Це робиться з метою економії житлової площі. Двері розміщуються на відстані від 1 до 1,5 м від зовнішньої стіни. Як видно з планів, на головному фасаді є двері до комори. Не можна було робити вихід з комори до хати. Це порушувало традиційний інтер’єр житла, створювало протяги. До хат Сколівського району на Львівщині і Міжгірського на Закарпатті характерним є розміщення по двоє вікон на головному і одного на тильному фасаді. Найчастіше трапляються вікна розмірами 0,66×0,75 і 0,67×0,80 м. На тильній стіні вікно зазвичай було меншого розміру, його робили, щоб наглядати за господарським двором (стайні розташовували переважно в глибині садиби). В деяких садибах, забудова яких нагадувала літери Г і П, вікно на тильному фасаді не прорізували, бо господарські будівлі були попереду.

Обв’язки віконного прорізу робили з товстих брусів. Надвіконну та підвіконну плениці, які підтримували ззовні обв’язку, оздоблювали уступчатоподібними вирізами. Віконні прорізи в бойківських хатах розширюються назовні, внаслідок чого при малих розмірах вікна до кімнати проникало більше сонячного проміння. Такі вікна властиві для експонату Львівського музею архітектури та побуту – хати з с. Пилипець Міжгірського району Закарпатської області. Народне житло на Бойківщині формувалось багатьма поколіннями народних майстрів. Будівлі на території цього краю мають певні відмінності, які виявляються в плані, в оформленні галереї, способах покрівлі, розміщенні та використанні приміщень. Беручи все це до уваги, на Бойківщині можна виділити кілька типів житла.

Перший тип – це тридільна хата з відкритою галереєю (помостом) від головного фасаду. Такі будівлі мають високі стіни, третина яких розміщена під навісом даху. Хату такого типу придбав Львівський музей народної архітектури та побуту в с. Либохорі Турківського району Львівської області. Інший експонат музею -хата 1846 року із Бойківського Закарпаття (с. Пилипець Міжгірського району Львівської області) також має надзвичайно високий дах (в 3,5 рази вищий від видимої частини зрубу).

Другий тип – це житло із закритою галереєю з одного, двох, трьох або й усіх боків. У плані будівля тридільна з двома житловими приміщеннями. Такого типу помешкання були найбільш поширені на Тухольщині (села Тухля, Тухолька, Славсько, Плаве, Либохора, Головецько, Козева), а також у районі Сколе.

Як зазначалось вище, галереї будувались на виступі поперечних трамів, але завжди конструктивно закриті брусами, які з одного боку входять у зруб з бічною стіною. Навпроти вікон вирізували верхній брус поруччя, щоб проникало більше світла у житло. Зовнішні ребра верхнього та нижнього брусів прикрашали різьбою. Вхід до галереї обрамляли колонками. В придбаному музеєм експонаті (хата 1792 року із с. Орявчик Сколівського району) вхід до галерейки – з торця. Хата має припіднятий головний фасад (побудована на схилі тераси). Зруб хати тримається на фундаменті з річкового каменю, а з боку комори та сіней – лише на кам’яних підпорах. Тому здається, ніби будівля зависла над землею. Галереї використовувались для сушіння овочів, у негоду тут виконували дрібні ручні роботи, іноді відпочивали після праці.

Наприкінці XIX ст. заможніші сім’ї почали змінювати традиційний тип житла. Хати почали споруджувати з таким плануванням: комора + хата + сіни + хата + комора. У такому помешканні стало більше житлової площі і сім’я мала змогу, особливо влітку, жити вільніше, із вигодами, але взимку знову переходили до однієї кімнати, щоб менше витрачати часу на заготівлю дров для опалення.

У Турківському, Старосамбірському районах Львівської області поширена так звана довга хата, в якій під одним дахом розміщені житлові й господарські приміщення. Будівля складається з комори, хати, сіней, стодоли, стайні і шопи. Хата тут виділяється із всієї забудови зрубом та вікнами. Трапляються хати з побіленими стінами або замазаними глиною шпарами між брусами. Місцеві мешканці стверджують, що помешкання почали білити наприкінці XIX ст. – цього вимагала влада. Це мало продемонструвати “вболівання” місцевих управителів за культуру сіл. Виходили також розпорядження облашто-вувати біля кожної хати відхідні місця (туалети), виводити димарі, білити житла ззовні. Але звичаї були настільки сильними, що ці заходи здебільшого не виконувались.

Вікна в довгих будівлях своєрідні – багатошибкові. У найдавніших хатах кількість шибок сягає шістнадцяти. На півдні Турків-ського району хати мають по два вікна, а на півночі цього району і в Старосамбірському – по три. Біля хати є відкрита галерея. І. Франко вважає “довгу хату” характерною для житлового будівництва західної частини Бойківщини, а Ф. Вовк зазначає, що цей тип житла розвинувся в деяких бойків, а також у лемків. І. Коперницький 1880 р. між Орявою і Попрадом взагалі не бачив інших будівель, хоч описував лемківські і західнобойківські варіанти. Наприкінці XIX ст. в с. Мшанець на 182 садиби припадало 143 довгих будівлі. Більшість дослідників вважають, що довгі хати мали лише бідні селяни, але є й інша думка – передумовою для виникнення цього типу житла були суворі зими, велика вилісненість гір. Житло такого типу давало змогу краще доглянути худобу в негоду. Як бачимо, така будівля за своїми функціями наближається до гуцульської ґражди. Певну роль відігравали і соціальні причини, характер розміщення земельних наділів. На довгі будівлі йшло менше дерева, ніж при відокремленому будівництві, бо в цих місцевостях ліси були майже винищені, що створювало труднощі з матеріалом. Поширенню такої конструкції сприяв і рельєф з низькими грядоподібними горами, широкими долинами і пологими схилами. Архітектурні форми будівель деякою мірою співзвучні тутешній природі: вищим горам відповідають вищі дахи, а пологим – подовжені. У деяких селах, по-сусідству зі Старим Самбором і Туркою, трапляються навіть житлові ансамблі, де під одним дахом з хатою розмістився цілий виробничий комбінат (водяний млин, фолюш, тартак). Таким чином, для бойківської народної забудови характерні різноманітність типів, глибока продуманість кожної деталі та усього житла, вдалі пропорції, стримане використання прикрас, різьби.

ГОСПОДАРСЬКЕ БУДІВНИЦТВО

Розташування, форми поселень і планування їх на Бойківщині в першу чергу визначаютьЯк вже зазначалося дослідниками, бойківське народне будівництво характеризується багатством форм, вдалим вибором пропорційних співвідношень окремих частин, стриманістю у художньому оздобленні. Це стосується і господарських будівель. Найважливішими будівлями у традиційній бойківській садибі були стайня, куча, шопа, оборіг. У загальних рисах ці споруди всюди майже однакові. За розмірами, кількістю їх у садибі можна судити про заможність власника.

Серед господарських будівель виділяється стайня. Під цією назвою розуміються всі приміщення у споруді: стаєнка, боїще, стодола. Будівлі стаєнь відокремлені, а заразом з хатою утворюють так звану “довгу хату”. Стайні ставили найчастіше паралельно до хати або боком, утворюючи разом зі стіною, протилежною до фасадної, широке подвір’я. Оглянуті і детально досліджені стайні з сіл Либохора і Бітля Турківського району, села Тухолька Сколівського району є типовими будівлями цього типу в басейні р. Стрий (такі стайні поширені також у східній частині Бойківщини). У плані ці будівлі складаються зі стайні, боїща і стаєнки. Ззаду вздовж усієї будівлі “пелевник” (загата, половник, притула) для сіна і полови. Стіни складені з кругляка діаметром 20-30 см або брусів. Деревини брали на всю довжину будівлі і в’язали на кутах крайніх приміщень у вінці. До кожного приміщення були окремі вхідні двері, а в боїще двостулкові ворота. Дах кроквяний, чотирисхилий, стрімкий. Висота даху в три рази перевищує видиму частину зрубу. Покриття солом’яне, сніпкове.

Стайня – найважливіше приміщення в будівлі. Заходили до стайні по широкому помості, нахиленому однією стороною до самої землі. Серединою приміщення, від дверей до протилежної стіни укладають бертницю (дерево, витесане з чотирьох боків, покладене нижче помосту, по ньому стікала сеча, зсували гній). Підлога покладена перпендикулярно до бертниці з перерізаних вздовж на дві половини колод півколом донизу. Стеля дощата на поперечних “бальках”. У стайні з одного боку ставлять коней, з другого – корів. До стін на всю ширину стайні підвішені драбини, а нижче їх -жолоби. Між коровами і кіньми є перегородка – “перебойка”. У куті за дверима є прича з дощок, піднята над підлогою. Тут ночував господар, чекаючи приплоду. Іноді на причі спали новоженці. Організація утримування худоби в стайнях на Бойківщині свідчить про високу культуру тваринницького господарства.

Боїще використовували для молочення снопів, віяння зерна. Долівка найчастіше глиняна. її вбивали довбнями чи праником, або заганяли на ніч овець. Зрідка ставили дерев’яну підлогу. Стелі не було. У протилежній від входу стіні є вихід до притули.

Стаєнку з дерев’яною долівкою влаштовували ліворуч або праворуч від боїща, тут утримували овець.

Піддашшя на віз ставили з правого або лівого боку стайні. Ширина піддашшя 1,5-2 м. На Бойківському Закарпатті (Міжгірському, Воловецькому і Великоберезівському районах) зрідка і Галицькій Бойківщині, зустрічаються дводільні стайні (боїще + стайня). Вздовж загальної стіни – половник (загата). Стіни зрубів і стаєнь найчастіше складені з кругляків. Особливістю цього типу будівель є ще те, що входили до стайні через двері в причілковій стіні. З боїща є двері до стайні. Через них заносили взимку корми. У боїщі долівка дощата, як і в стайні. Драбини на сіно, жолоби розташовані при довших перехідній і задній стінах. Дах чотирисхилий, кроквяний. Покриття – солома-мерва. Внизу кілька рядів з кичок. Навпроти стайні – яма на гній. Найчастіше вона мала форму лійки глибиною до 2 м, стіни її викладені камінням.

У заможних селах трапляються стайні дуже великих розмірів, довжиною до 20 м. Прикладом такої споруди може бути стайня в с. Волосянка Сколівського району, побудована в 1897 р. У плані вона складається з дровітні, боїща, стайні, ще одного боїща і стайні. До усіх цих приміщень ведуть окремі двері у фасадній стіні. У стайнях використовують влітку решітчасті двері, взимку – дощаті. Цікаву різновидність становлять стайні, в яких боїща висунуті допереду. Таку стайню Музей народної архітектури та побуту у Львові придбав у с. Вовче Турківського району Львівської області. Конструктивно будівля складається з окремих зрубів стайні і комори, які з’єднані половником і воротами влаштованого між ними боїща. Подібне спостерігаємо і в описаних нижче “довгих хатах”.

Стіни таких стаєнь найчастіше складені зі смерекових брусів товщиною 20×25 см. Дах чотирисхилий, дуже високий і стрімкий. Особливістю цього типу стайні є те, що при них ставили ще й комори. У заможних господарів завжди було дві комори. Одну з них при хаті використовували для зберігання одягу, зерна, запасів їжі, цінностей. Це було приміщення господині. Комора при стайні використовувалась для зберігання різного знаряддя, зерна. Тут всім опікувався господар (“ґазда”). Таким чином, у садибі, представленій окремими будівлями, трапляються стайні двох типів: з висунутим допереду боїщем і з воротами на рівні стін. У плані стайні розрізняють: стайня, боїще, стаєнка; боїще, стайня; дровітня, боїще, стайня, боїще, стайня; стайня, боїще, комора. Недалеко від стайні ставили кучу. Часто її прибудовували до стіни стайні. Висота зрубу 1,3 м, ширина -1,2 м, довжина -2 м. Куча має піддашшя у причілковій стіні. Дах чотирисхилий, покритий соломою. Використовували як приміщення для свиней.

Доволі густо розсіяні по схилах гір і в долинах обороги. їх можна зустріти і на території садиби, і на сіножатях, і на полонинах, і в лісі. Конструктивно оборіг примітивна, але дуже практична споруда для зберігання сіна, соломи, збіжжя. Вогке сіно чи снопи легко просушуються тут вітром. У згадуваній вище статті “Етнографічна експедиція на Бойківщину” Іван Франко подає ґрунтовний, єдиний в етнографічній літературі детальний опис оборогу. В оповіданні “Під оборогом” описує вигляд оборогу з середини і розповідає про те, як будував оборіг його батько.

Чотири бруси 3-4 м завдовжки з’єднують у квадрат, у внутрішніх краях якого висвердлюють скісні отвори. В ці отвори вкладають товсті жердини, які зверху сходяться, і міцно скріплюють вінком, сплетеним з хмизу. До жердин прикріплюють довгі тонкі ліщинові поперечки. Цей стіжковий каркас покривають соломою. Виготовлений таким способом дашок є головною частиною оборогу. На місці, де він має бути встановлений, викопують чотири ямки і в них прямовисно вставляють стовпи, які закріплюють так, що кінець кожного проходить крізь отвір у куті даху. Таким чином дах можна опускати або піднімати, закріплюючи кілками на стовпах потрібне положення. У долинах, де частим гостем була повінь, у нижній частині оборогу до висоти 2 м іноді влаштовували стаєнку для свиней. Така нижня будівля мала по краях спеціальні перекриття, що нагадували звичайні дзвіниці. Отже, такі обороги дають можливість вияснити генезис багатоярусних перекриттів замкового, оборонного та церковного будівництва.

Досліджуючи дерев’яні церкви М. Драган вказує, що верхи церков з пірамідальним перекриттям, які збереглися в Галичині і на Волині, були колись в Україні у переважній більшості. Часте використання цієї форми пояснюється обороговою, тобто квадратною формою в народному будівництві. Заломи у конструкціях церков він пояснює заломами солом’яного даху. Обороги зі стайнями внизу були характерні, як стверджує польський дослідник д-р Ю. Чай-ковський, і для північних околиць Сянока.

Склеп або пивницю будували найчастіше під хатою (коморою або сіньми), під шпихліром. Часто ставили недалеко від хати, місце вибирали сухе, на пагорбі. У східній Бойківщині траплялись пивниці поряд по 3-5 штук. Розміщали їх на громадській території. Це були різні за розмірами, формою і розташуванням споруди, але загалом вони створювали цікаві архітектурні ансамблі. Найпоширенішим типом пивниці є яма, яка завершується трисхилим солом’яним дашком; біля входу її зашивали дошками і ставили двері.

Часто під пивниці вибирали спеціальні пагорби та схили, в яких викопували ями глибиною до 2,5 м. Стіни обмуровували лупаним камінням. Потім на стіни закладали півкруглі конструкції (“буштилі”). їх ставили по кілька поруч, прикривали дошками й на цьому мурували склепіння. Після закінчення робіт виймали буштилі і дошки. Над склепінням ставили дах або шпихлір. Двері у пивницях дуже низькі, лише щоб міг зайти чоловік з мішком. У пивницях тримали картоплю, буряки, моркву. Під стріхою переховували околоти, в’язки китиць та сіно.

Шпихліри були обов’язково підняті над землею. У них зберігали зерно, сукно, полотно, дрібні сільськогосподарські знаряддя, дерев’яний посуд, який використовувався сезонно. На горищі складали найкращі сорти сіна або отаву (сіно другого кошення).

Будували шпихліри з добре припасованого брусового дерева. Кути вінців з’єднували в “риб’ячий хвіст”. Дахи – двосхилі, чотирисхилі. Фасадом для шпихліра найчастіше була причілкова стіна. Тут на продовженні нижніх вінців влаштовували відкриті галерейки, над якими два або більше стовпчиків підтримували продовження даху. Іноді галерейки спереду були зашиті дошками. Найчастіше зустрічаються на Бойківщині, особливо в басейні Опора і Стрия, шпихліри, встановлені над пивницями. Чудовим прикладом такої будівлі є шпихлір з с. Плаве Сколівського району, що у Львівському скансені. Особливістю цього шпихліра є те, що крім галерейки на фасаді, тут є широке піддашшя з протилежного боку, де складали плуги, борону, сани й інші сільськогосподарські знаряддя. У с. Комарне Турківського району зберігся шпихлір такого типу під двосхилим дахом, з галерейкою, зашитою декоративно різаними дошками. Вхід на галерейки влаштовували по спеціально покладених каменях або дерев’яних сходах.

У Турківському, зрідка Сколівському районах та на Закарпатті поширені шпихліри з галерейками на підмурівках з каменю. У Сколівському районі зрідка трапляються шпихліри у вигляді видовженої будівлі з вхідними дверима у довшій стіні. Дах двосхилий під ґонтами. Шопа підходить торцем до комори. Дах покривають дошками. У ній тримають вози, сани, дрова.

“Довгі хати”. Цей тип будівель в минулому на території Західної Бойківщини становив до 80%. Рідше трапляються такі будівлі в центральній і східній частинах. “Довгу хату” будували у трьох варіантах, які залежали від форми та місця розташування “боїща”. У першому варіанті боїще розміщене на рівні стін інших приміщень і має один вхід – широкі ворота. Другий варіант (Старосамбірський, Турківський райони Львівської області) – боїще виступає допереду і має, крім широких громіздких воріт, ще двоє бічних дверей. Особливістю цієї будівлі є те, що конструктивно вона складається з двох зрубів – стайні і хати, з’єднаних стіною половника, воротами, дахом. Часто при цьому варіанті споруду оперізує половник. Розташування господарських приміщень під одним дахом з житлом було зумовлене бажанням наблизити їх до житла, утеплити їх, зекономити матеріал. Третій варіант “довгої хати” споруджували бідніші селяни. У ньому боїще поєднане з сіньми, що надає будівлі особливого архітектурного рішення: сіни далеко більші, ніж звичайно, і мають два входи (широкі ворота на завіз збіжжя і вбудовані в них двері для щоденного використання). У сінях є хатній і господарський реманент. Таким чином, вони виконують подвійну функцію. Сіни, які виконують функцію стодоли, крім Бойківщини, відомі на Лемківщині. В основі цих споруд лежать окремі зруби: хати і стайні. На думку польського етнографа Р. Райнфуса, з часів переходу від кочових волохів (пастухів) на осіле життя примітивні пастуші споруди були розбудовані таким способом, що навпроти будівлі, спільної для людини і тварин, з’явилась стайня – окреме приміщення для тварин. У ній вхідні двері були навпроти хатніх дверей.

Перекриття обох приміщень спільним дахом і утворення таким способом одного будинку було продиктоване бажанням більш зручного розташування та кращої комунікації між спорудами. Спочатку між цими будинками був вільний простір, пізніше з головного фасаду і протилежного боку з’явились широкі в’їздні двері. Так створилось боїще. Вхідні двері до стайні вели через боїще, що створювало певні незручності, особливо підчас молотьби. Щоб їх уникнути, зробили двері до стайні безпосередньо з вулиці. Сіни з’явились внаслідок подальшої розбудови, коли почали будувати окремо боїще.

У “довгих хатах” з планом: сіни + хата + комора + боїще + стайня збереглись у конструкції окремі зруби хати і стайні. Існування їх тут слід вважати традиційним і виправданим середніми розмірами будівельного матеріалу до 10-12 м. Стовпи для видовження стіни використовуються рідше. Із зникненням дрібних селянських господарств, організацією колгоспів відпала потреба у возівні, боїщі, великій стайні. Давніх господарських будівель залишається менше. Тому наукове дослідження їх має велике значення для історії архітектури, розробки сучасних проектів господарських будівель із застосуванням народних традицій.

ХУДОЖНЄ ОЗДОБЛЕННЯ БОЙКІВСЬКОЇ ХАТИ

Сьогодні збереглося чимало пам’яток дерев’яного будівництва. Використання деревини сприяло розвитку її художньої обробки та технології. Давні будівлі вражають своїм виглядом, вдалим дотриманням пропорцій, завжди доречним декоративним оздобленням, доцільністю і раціональністю. Кращі зразки архітектури витримали випробування часом і стали пам’ятниками культури, свідчать про високу майстерність, художній смак їх творців.

Особливої уваги заслуговують традиційні бойківські хати і як твори мистецтва. Ще видатний польський етнограф І. Копер-ницький, відвідавши в 1889 році Українські Карпати, зокрема Бойківщину, відзначив високу мистецьку цінність місцевих житлових будівель: “Мені вдалось ближче і докладніше пізнати тільки їм (бойкам – авт.) властиве замилування в оздобленні будівель. Маю багато цікавих рисунків дверей луковатих, оздоблених з великою видумкою”, – писав вчений. Силуети бойківських хат завжди чіткі, динамічні, водночас мальовничі та м’які в своїх лініях. Цю неповторність і оригінальність, зразкову гармонію пропорцій і тісний зв’язок з природою та давніми традиціями українського народу підтвердили пізніоіе вже сучасні дослідники Г.Н. Логвин, П.Г. Юрченко, В.П. Самойлович, П.І. Макушенко, С.А. Таранушенко.

Дослідження бойківської хати львівським мистецтвознавцем П.М. Жолтовським дали цікаві результати: в кращих зразках виявлені пропорції золотого перетину, що переконує нас у високих художніх якостях бойківського житла. Детальний огляд бойківської хати свідчить про велику роль конструкції, зокрема зрубу і його елементів у зовнішньому вигляді. Будували бойки з плениць, які кололи з смерекових колод. Ритм вінців з гладким і чистим малюнком волокон надавав будівлі простої і чіткої форми. У деяких селах Турківського, Старосамбірського районів Львівської області і в долинах рік Тересви, Тереблі, Ріки на Закарпатті стики плениць прокладали “іншили” мохом, обмазували глиною і білили вапном з синькою. Ці смуги ритмічно повторювались по площині стіни, надаючи будівлі оригінального вигляду. У багатьох селах білими смугами обводили вікна, дверні рами. Білою глиною обмазували торці випусків замків на кутах. Зрідка одвірки прикрашали широкими ламаними білими смугами, а обмазану коричневою глиною площу дверей – ромбами і квадратами, подекуди мальованими вазонами квітів.

На стінах бойківських хат добре виділяються завжди маленькі вікна. У будівлях XVIII та XIX ст. обв’язки вікон робили з масивних брусів, у пази яких закріплювали стесані по краях вінці зрубу. Частини верхнього та нижнього вінців, які підтримують зовні обв’язку, оздоблювали східчастою різьбою. Оригінальності бойківським хатам надавали помости (призьби) та галереї (присінки), (ґанки), на яких у теплу пору виконували різні роботи, відпочивали. Галереї мали невисокі (з трьох-чотирьох брусів) зрубні огорожі, які на верхньому і нижньому вінці оздоблювалися декоративною різьбою, найчастіше у вигляді кривої лінії. Архітектор Т. Обмінський в 1905 р. в с. Плаве на Сколівщині (Львівська область) зафіксував складнішу огорожу в галереї, де внаслідок використання двох замків ширина галерейки напроти вікон житлового приміщення в тридільній хаті ставала дещо вужчою, ніж напроти приміщень комори і сіней. В огорожі галерейки ставили масивні арки – портали, звужені і заокруглені догори, прикрашені декоративною різьбою. Ці арки були опорою для прогону та підкреслювали вхід до будинку.

Заокруглені завершення аркових порталів та одвірків були зумовлені характером матеріалу. Бічні одвірки з’єднувались по кривій лінії з верхніми. Це досягалося за допомогою вирізних дощок (підкосів), які прибивали дерев’яними кілочками. На фасаді вони завжди виступали, створюючи своєрідний орнамент. Оригінальний вигляд бойківських хат пояснюється дуже високим і крутим дахом, широким піддашшям, яке захищало стіни, вікна і двері від дощу. Декоративна різьба в оздобленні бойківських хат стримана. Різьбою прикрашали ті архітектурні деталі хати, які потрібно було виділити, підкреслити. І майстрам надзвичайно влучно вдавалося поєднати ці різьблені прикраси з усією архітектурою хат. Найчастіше художньою різьбою прикрашали верхні частини одвірків, портали галерей. Оздоблювали різьбою також завершення кронштейнів, стовпів, зрідка сволоки. Здебільшого різьбою прикрашали ті деталі, які можна було розглянути на відповідній відстані. Дрібну різьбу використовували рідко.

У декоративній різьбі найчастіше використовувалися відомі у слов’ян різновиди розет – круги, які перетиналися прямими та скісними лініями або заповнювалися шестипелюстниками, концентричними колами, півколами. Одне або кілька концентричних кіл з різноманітними заповненнями зображали сонце, яке було символом життя. Три або два концентричні півкола в нижній частині одвірків доповнювалися в деяких зображеннях загадковою кривулькою, що дуже нагадує роги бика. Трапляються в дощатих огорожах галерей оздоблення у вигляді зигзагів і трикутників, з’єднаних між собою, або й відокремлених. Трикутники (трактуються як знаки родючості) розміщені по всій поверхні кількома рядами. Поширені й рослинні орнаменти у вигляді складних барокових вазонів або окремих гілок.

Своєрідним оздобленням одвірків вхідних дверей, сволоків були і написи, у яких зазначали дату побудови хати, прізвище майстра. Ці написи засвідчують повагу народу до грамоти, писання, а також до історичної обґрунтованості житла. Зразком художнього оздоблення в архітектурі є хата 1910 року з села Тухолька Сколівського району Львівської області, що експонується у Львівському музеї народної архітектури та побуту. Майстром її був Іван Волошин. На особливу увагу в цій споруді заслуговують галерейки, що розташовані з фасадного і тильного боків. На них можна ввійти через аркові портали з широкими одвірками, які багато оздоблені площинною різьбою з традиційними орнаментальними мотивами.

Фіртка з фрагментом огорожі. Малюнок Є.Васільківського. Самбір 14.04.1930р. У художньому оздобленні хати помітна єдність у використанні орнаментальних мотивів. Ключем до розгадки може служити давнє уявлення про поділ Всесвіту на три яруси: небо, землю та потойбічний світ. Верхній ярус – розети, що повторюються в оздобленні всіх зовнішніх одвірків (сінешніх, дверей до комори) і аркового порталу, стовпів галереї. Середній ярус представлений рослинним орнаментом, виноградною лозою на стовпах галереї. Потойбічний світ відмежовується трьома зубчастими лініями, що повторюються на одвірках аркового порталу. У чіткому поділі різьби на яруси, в розташуванні окремих композицій, в обов’язковій наявності одних і тих же сюжетів і мотивів втілювалося уявлення селян про світ, його будову, добрі та злі сили.

ІНТЕР’ЄР ЖИТЛОВОГО ПРИМІЩЕННЯ

Традиційно простір народного житла розподілявся таким чином, щоб кожен кут і суміжні зони мали певне призначення. Тільки виділивши місце для відпочинку, їжі, праці, могла розміститися в ньому велика родина. Щоб мати повніше уявлення про традиційний інтер’єр бойківської хати, оглянемо деякі пам’ятки архітектури у Львівському скансені.

Будівля 1792 року з с. Орявчик Сколівського р-ну за планом тридільна: комора – хата – стіни. Вона має курне опалення. Коли палилося в печі, дим виходив на хату, тому стеля і сіни в ній чорні від сажі. Нижню частину стін зрідка обшкрябували склом або річковими черепашками і мили гарячою водою, тоді дерево ставало темно-жовтого кольору. В стелі є отвір, через який дим виходив на горище. Маленьке віконце пропускало мало світла. Деякою мірою робила житло світлішим біла піч. За піччю дерев’яне ліжко з грубих дощок, застелене соломою і вкрите веретою домашнього виробництва. Над ліжком висить колиска. Під стінами – лави. Між ними невеликий стіл-скриня з масивною дубовою лядою. У кутку, зліва від дверей, мисник для посуду. Посуд простий, переважно дерев’яний, за винятком кількох глиняних горщиків для приготування їжі. Під стелею з трьох сторін гряди. На них сушили дрова, вудили м’ясо, димили цибулю та часник.

Долівка глиняна.

Для ночівлі членам сім’ї служила піч, привілейоване місце на ній, особливо взимку, відводилося дітям. При печі та попід стінами – лавки. Батько та мати спали на ліжку. Жодна прикраса, ніщо барвисте не тішить ока, немає розмальованої кераміки, ані ікон. “Щодо образів святих, – як пише Іван Франко у своїй праці “Етнографічна експедиція на Бойківщину”, – то ми знайшли тільки де-не-де малі сучасні кольорові літографії, приклеєні на західній стіні кімнати (навпроти дверей) – спосіб нечуваний для мешканців долин, де кожний господар вважає справою честі повісити на стіні, – скільки можна, -кольорові малюнки в рамах за склом або мальовані на дереві олійними фарбами”.

Веселіше порівняно із житлом виглядає комора. У ній зліва є жердка, на яку вішали верхній одяг. На полицях тримали запаси продуктів, різноманітний посуд – барильця, близнюки, мацьки, полумацьки (мірки для виміру овечого сиру і збіжжя), корито, у якому розчиняли тісто, гелетки на сіль, муку, насіння, прилади для сукання мотузків, сувої білого полотна і сукна, пасма пряжі (мітки, полумітки).

У сінях є ручна ступа для товчення зерна, жорна, бочка на капусту, граблі, коса, за дверима стоїть драбина на горище. Не багатша й хата 1812 року, що з с. Либохора Турківського району, у якій інтер’єр дещо інший. Зліва від вхідних дверей мисник, де є товкачка для товчення картоплі, глечик, миска з суцільного дерева, з якої вся родина їла страву, горщик (лоханка) для варіння їжі, скопець (виготовлений із суцільного куска дерева, має накривку з ручкою), кошичок, гелетя-святилче, бочівка, масничка, цідилка з двадцятьма сімома отворами (для проціджування картоплі), конов’я для води. В кутку стоїть лопата для хліба та кочерга. На стіні біля мисника – налижник. Між двома нерухомими лавами невеличкий стіл-скриня з масивною дубовою лядою, накритий лляним обрусом. На столі – глиняна миска і барилка для горілки з різьбленим орнаментом. Біля столу стілець з грубої соснової дошки. Є в хаті ткацький верстат. На стіні біля ліжка шафка на документи. Ліжко з грубих дощок, застелене білою лляною плахтою (простирадлом). Зверху коцаня – верета, ткана з лляних і вовняних білих та коричневих ниток. Над ліжком висить колиска. Піч велика, курна, з припічком і запічком. На стику їх є виїмка, у якій спалювали смерекові скипки для освітлення хати вечорами.

Під піччю влаштовували отвір до “курячої кучки”, у якій тримали узимку курей. Нерухомі лави, глиняна долівка, гряди під стелею – архаїчні елементи, що збереглися в інтер’єрі бойківської хати ще з часів первісної землянки. У сінях стоїть терлиця – ламачка, жорна, мотовило. На стіні висять граблі, решето, в якому дно виплетене з тонких пасом смерекового коріння. Наявність лише необхідних предметів користування і відсутність прикрас зумовлені самим характером курної хати. Цінні речі, святковий одяг, запаси продуктів харчування зберігали в коморі. На Бойківщині довго побутувало курне опалення. Процес реконструкції печей почався лише в другій половині XIX століття. У статті-звіті про етнографічну експедицію на Бойківщину І. Франко відзначав, що звичай споруджувати печі без димарів був поширений. І коли турківський окружний староста видав розпорядження побудувати у старих хатах димарі і вивести їх на дахи, то бойки це зробили, але жоден комин не мав сполучення з піччю. При новому старості бойки радісно скинули “страховища” зі своїх дахів. До курної печі прибудували в сінях димовивід, що дало можливість білити стіни, збільшувати вікна.

Переобладнання курної хати у напівкурну сприяло оздобленню інтер’єру. Ширше стали використовувати декоративні тканини, ліжники, рушники. Постіль прибирають домотканими коцами і подушками у вишитих наволочках. Стіл прикривають білою скатертиною – обрусом. Хата 1900 року з с. Мшанець Старосамбірського району збудована за планом: хата – боїще – стайня. Житлове приміщення вже має комин з виводом диму на горище. Це відразу змінює вигляд житла. Стіни і стеля у хаті побілені. Обладнання традиційне: стіл-скриня, лави, мисник, ліжко. Долівка глинобитна.

У боїщі, яке після обмолоту збіжжя перетворюється в сіни, є жорна, велика скриня для зерна, бочка на капусту, ступа з товкачем; на стіні висять граблі, ціп. Ззаду за житловою частиною хати є невеличка комірка, перероблена з половника, у ній на полиці стоїть різноманітний посуд -валівче, цебр, корито, в куті – невеличка скриня, щітка для льону.

Хата 1848 року із с. Пилипець, що на Закарпатті, також півкурна, хоч первісно була курною, про що свідчать гряди під стелею, отвір в стелі і сажа, що проглядає через побілку. В інтер’єрі на відміну від курної хати використовуються декоративні елементи – фаянсові тарілки фабричної роботи на спеціальній дерев’яній поличці, званій “фугашем”.  За давньою традицією залишились нерухомими лави, стіл-скриня. З’являється складна прядка. Мисник набуває форми шафки з дверцятами. Верхня дошка фігурно вирізьблена. На жердці висить вівчарська гуня – куцовата, виткана з вовняної та конопляної пряжі, яка має вигляд вивернутого кожуха. Під піччю стоїть курник -дерев’яна клітка для курей. У сінях розміщена олійня, яка складається з двох масивних вертикальних колод, вкопаних в землю, і горизонтальної з отвором, в який закладали підготовлену для видавлювання олії масу. Зверху цей отвір накривали кружком, на який накладався брус. На останній тиснули з боків клинами, які забивалися підвищеними молотами-таранами.Тут же є плита для підсмажування насіння льону чи конопель, з якого тиснули олію.

Привертає увагу бочка на капусту – “станов” у формі зрізаного конуса, виготовлена з окремих дуг, скріплених дерев’яними обручами. Має плетену з соломи накривку. На стіні висить качалка з праником для прасування білизни. У коморі різноманітний посуд – гурчів, гурчів-маслянче, корито, гелетка, скриня на збіжжя, гордів – бочка на ропу, станок для витискання меду, прилад для сукання посторонків, полапка для мишей. Таким в загальних рисах був традиційний інтер’єр бойківської хати, який вдалося відтворити в музеї. Він достовірний, бо створений на основі тривалих наукових досліджень, свідчень старожилів.

ЦЕРКОВНА АРХІТЕКТУРА БОЙКІВЩИНА

Сьогодні Бойківщину вважають своєрідним заповідником найцікавіших зразків народної церковної архітектури, на нашу думку, єдиним в Україні. Це підтверджується не тільки великою кількістю однотипних збережених храмів, а й історичними джерелами. Так, наприклад, у Генеральних візитаціях церков Старосамбірського деканату за 1766 рік, які зберігаються в Національному музеї у Львові, подаються докладні описи відвіданих візитаторами церков. Ці документи містять докладні характеристики церков, у яких зазначено, з якого матеріалу вони збудовані, способи обробки дерева, кількість верхів і заломів кожного верху.

Старосамбірський деканат в той час охоплював місто Старий Самбір і 47 сіл. Тепер ці місцевості розділені між Старосамбірським (30), Турківським (10), Дрогобицьким (5), Самбірським (2) районами, розташованими в межах етнографічної бойківської зони. Збереглися описи 43 церковних будівель. Сучасний дослідник церковної архітектури В. Слободян систематизував їх і дав коротку характеристику. 12 храмів, які мали тридільне планування, були триверхі і мали однакову кількість заломів; 10 храмів мали вищий верх нави і нижчі однакові – вівтаря і бабинця; 9 мали різні висоти верхів; 3 одноверхі храми з двозаломленими верхами над навами; 8 храмів – двоверхі, але з різноманітними верхами. В останніх верхи є тільки над бабинцем і навою. Таким чином, усі церкви, крім однієї, хрещатої в плані, мають подібні, типово бойківські, архітектурні форми і планування. Отже, можна стверджувати (лише на прикладі одного адміністративного району) про масовість цього типу храмів.

Бойківське церковне будівництво давно цікавило дослідників народної архітектури, етнографів, зокрема І. Грабаря, Г Лукомського, О. Лушпинського, В. Січинського, В. Щербаківського, М. Драгана, П. Юрченка, П. Жолтовського, Г Логвина, І. Могитича. Хочеться розпочати наше дослідження бойківської церковної архітектури його високою оцінкою Ігоря Грабаря, вихідця із Закарпаття, пізніше відомого українсько-російського художника, мистецтвознавця, який писав: “У них (храмах- авт.) Прикарпатська Русь сказала своє власне слово, невідоме ні півночі, ні півдню Росії… Ось, де самобутнє мистецтво Прикарпатської Русі торжествує своє найвище досягнення! Тут, у цих легко злітаючих до неба струнких силуетах храмів, у дитячій простоті їх конструкцій, що надає їм вигляду дивовижних іграшок, виявилась вся надзвичайна чарівність цього справді народного мистецтва”.

Польський письменник, історик і мистецтвознавець В. Лозінський зазначав особливу конструктивну легкість бойківських церков: “Усі церкви… створювали враження такої легкості і летючості, що здавалося, вистачить підважити тільки кути будови, щоби вона почала плисти догори немовби чудовий вітрильник, захоплюючи повітря розіпнутими наметами дашків”.

Як вже було зазначено, бойківські храми тридільні і триверхі. Цей тип храму ніде в Європі і в світовій архітектурі не має таких оригінальних форм, як в Україні, зокрема на Бойківщині. Походження цих об’ємнопросторових форм бойківських церков дослідники пояснюють різними джерелами: кам’яними ромен-ськими храмами, вірмено-кавказькими хрестоподібними в плані спорудами, візантійським типом церков. Водночас вони стверджують, що триверхі церкви можна побачити на мініатюрах “Ізборника Святослава” 1072 року і Київської “Псалтирі” XI ст. У давніх українських колядках також співається про “церкви з трьома верхами”. Тридільність властива також для пам’яток українського мурованого будівництва XIII, XIV, XV ст. Але, як би це не було, бойківський будівничий створив свої традиційні форми трикамерної церкви. Цей поділ на три приміщення підтверджується вимогами Літургії: в західній частині церкви, так званому бабинці, стояли жінки і просто захожі, в наві відбувалося богослужіння, вівтар, як і в інших церквах, був відгороджений царськими і дияконськими вратами і мав спеціальне приміщення.

Розосередження сіл, бідність селян не сприяли будівництву великих сакральних споруд, тому бойківська церква невелика. Звідси особлива увага до композиційних засобів і архітектурно-художнього завершення. Утаємниченість і монументальність – основні якості бойківських церков, їх своєрідні риси. Конструктивно, як вже згадувалось, бойківська церква складається з трьох майже квадратних зрубів. Перекривають їх пірамідальні верхи. Прагнення будівничих надати верхам більшої висоти та стрімкості спричинило застосування архітектурної конструкції “залому”, як називають в Україні своєрідну форму, коли на зрізану на певному рівні чотиригранну зрізану піраміду ставили невисокий вертикальний зруб, який в свою чергу, накривали чотиригранною зрізаною пірамідою.

Повторюючись кілька разів, поступово зменшенням ширини “заломи” утворюють ритмічну уступчастість верха, надають його обрису м’якості, стрункості. Художньої виразності храми набувають завдяки обшивці верхів ґонтом, що позбавляє дахи сухості геометричних ліній. Водночас це обшиття повітропроникне і тому деревина зрубу і каркасу даху може “дихати”, що оберігає будівлі від гниття.

Навколо всіх культових споруд влаштовували опасання, тобто суцільне піддашшя з великим виносом, яке захищало нижні частини зрубів церков від дощів. Під опасаннями збирались люди, відпочивали. Перед входом до церкви опасання часто розширювали і воно разом з різьбленими стовпчиками, що підтримували його, утворювало відкриту галерейку.

У деяких церквах над основними чотирикутними зрубами є восьмикутні покриття – це результат впливу бароко. Восьмикутник сприяв створенню гри світлотіней, контрастному співвідношенню форм, закладених в архітектурі кам’яного бароко. Але творчий інстинкт майстрів, стійкість народних традицій дали можливість не копіювати такий чи інший засоби стилю, а виявити різноманіття традиційної зрубної техніки. Восьмикутник був відомий віддавна, тому хоч і був він у даному випадку перенесений з круглих форм кам’яного бароко на дерево, став органічним і в зрубному будівництві. Барокові риси лише пом’якшили, зробили більш обтічними форми перекриттів. Незважаючи на невеликі розміри, дрібну фактуру ґонту, яким обшивали верхи, церкви виглядають монументально. Ця монументальність не є випадковою, оскільки певна система пропорцій в сакральних будівлях доведена до максимальної точності.

Видатний український дослідник архітектури П. Юрченко проаналізувавши обміри декількох храмів, зокрема і Миколаївської церкви 1763 р. з с. Кривка, що сьогодні експонується в Музеї народної архітектури та побуту у Львові, вивів основи їх пропорціювання. Виявилось, що замовник визначав розмір центрального приміщення -нави, будівельник же брав його за основу. В церкві з с. Кривки половина діагоналі нави (4,5 м) дорівнює довжині бабинця. Цей розмір був вихідним і для вівтаря. Маючи довжину бабинця і нави, можна було визначити висоту нави (11,05 метрів). Уся довжина будівлі – від виходу до східної стіни вівтаря – дорівнювала загальній висоті середньої бані. Співвідношення розмірів Кривківської церкви найбільш точне, класичне. Чітка система пропорціювання дала можливість створити завершений художній образ споруди.

Намагаючись передати людині ілюзію духовного злету, єдності з Богом, відірвати прихожанина від буденності, будівельник шукав незвичайної висоти. Тяжкі бруси нижніх зрубів, лійками перевернених догори, топляться в тіні даху. Далі все зашите ґонтом, який подібно до кори оточує всі ступені ярусів – заломів. Як зауважує польський письменник В. Лозінський в “Бусовиській мадонні”, фактура, створена завдяки ґонту, робить верхню частину церкву єдиним масивом, що здіймається над землею. Монументальність образу створюється співвідношенням пропорцій і розмірів з людиною. Вхід в бабинець із заходу (головний вхід) має висоту середнього зросту людини, проріз в наву – висоту людини з піднятою рукою, висота підкупольного простору в наві відкривається погляду людини лише, коли він проходить цей проріз. Так виникає відчуття висоти в інтер’єрі.

Інтер’єр бойківських церков (для прикладу візьмемо згадувану Кривку) відкривається для відвідувача, ніби театральна сцена: через фігурне прорізаний прохід з бабинця до нави видно різьблені решітки іконостасу, а далі через царські врата потрапляємо до престолу з кивотом (місце, де знаходиться чаша з “Божими Дарами” для причащання віруючих). Іконостас повторює форму підкупольного простору нави. Внутрішнє просторове багатство підкреслюється грою світлотіней, зумовленою розташуванням джерел світла. Маленькі віконця освітлюють тільки наву, творячи контраст із затемненим бабинцем. Над навою – хори, продовження яких із-зовні набирає форми галерейки. На ній виступали церковні співаки. Взагалі, збільшення площі церкви за рахунок другого поверху – просторих хорів – дуже древній прийом, започаткований ще в період Київської Русі. Сьогодні на Бойківщині налічується понад 250 дерев’яних храмів. Серед них найбільше збудованих в другій половині XIX ст. – на початку XX ст. і тільки зрідка трапляються церковні споруди ХУІІ-ХУШ ст. Для всіх них, як вже зазначалося вище, властиві одні і ті ж творчі підходи, художньо-архітектурні вирішення, тому в загальних рисах вони подібні. На багатьох пам’ятках збереглися імена будівничих: Василь Суран, Андрій, Лука Снігур, Стефан Косилович, Степан Паньків, Семен Коваль, Ілля Пантилимон, Костянтин Риштей та ін.

Ігор Грабар у згаданій вище праці виділив серед бойківських храмів лише кілька, які особливо зацікавили його. Про церкву в Кривці ми вже згадували. Церква Різдва Пресвятої Богородиці 1838 року в с. Маткові Турківського району споруджена народними майстрами Самусем Мельниковичем і Василем Івановичем, а дзвіниця Михайлом Векличем. Будівля дерев’яна, тризрубна, триверха. Всі зруби перекриті восьмикутниками із заломами (центральний верх – п’ятьма, бічні – чотирма). Споруда по периметру оперізана піддашшям на кронштейнах – випусках вінців. В інтер’єрі вирізняється високоарковий проріз між бабинцем і навою.

Церкви описаного типу найбільш поширені в південно-західній частині Турківщини. Своїми формами церква в с. Маткові подібна до церков сіл Нижнє Висоцьке, Комарники та Миколаївської церкви, що з Кривки. Цікавою й оригінальною є Святодухівська церква 1814 року, що в с. Нижнє Висоцьке Турківського р-ну, яка була споруджена майстром Костянтином Риштеєм, теслями Гаврилом Іродом, Михайлом Товтиним, Іваном Васівим.

Особливістю споруди є складна багатозаломна система перекриття, яка складається з трьох восьмигранників на чотирьох чотиригранників над бабинцем і центральним зрубом, і двох восьмигранників та чотирьох чотиригранників над східною частиною. В інтер’єрі органічно зливається глибинне і висотне розкриття простору. Церковний верх кріпиться стяжками на рівні основи заломів. Вівтар стелі – на рівні першого залому.

Подібну систему перекриття має церква Різдва Богородиці 1780 року в с. Бусовисько Старосамбірського району. В інтер’єрі є всі висотно розкриті верхи, які створюють єдиний внутрішній простір. Бабинець з’єднаний з центральним зрубом вирізом аркової форми. Чимало цінних храмів бойківської будівельної школи в Сколівському районі, зокрема в с. Кальне, Коростів, Опорець, Плаве, Орявчик, Ялинковате, Розсохач, Риків.

Церква Луки 1862 р., що в с. Орявчик, побудована відомим будівничим С. Косиловичем. В ній центральний зруб має восьмигранний верх з п’ятьма заломами, верх бабинця – з трьома, східного зруба- з двома. Всі три баштоподібні об’єми поєднані в пірамідальну композицію, в якій, починаючи з піддашшя, зростає горизонтальний ритм членувань. В інтер’єрі простір всіх верхів відкритий. Дещо інше завершення має Михайлівська церква 1901 року, що в с. Сможе. Центральний верх у ній складається з двох чотирикутників, які зменшуються вгору і переходять у восьмикутник, що завершується високим глухим ліхтарем. Оригінально вирішені завершення двох бічних об’ємів, в яких переходи від чотиригранників до восьмиї-ранників здійснені за допомогою трикутних парусів. Піддашшя, які оточують будівлю по периметру, лежать на випусках вінців. Церкви в селах Хащованому, Ялинковатому того ж району цікаві тим, що верхи в них перекриті восьмикутниками, дещо опуклими пірамідами, які тримаються на високих восьмикутниках, і завершуються витягнутими цибульчастими главками на глухих барабанах…

Є цінні зразки бойківської церковної архітектури в Івано-франківській, Закарпатській областях. Наприклад, в с. Черче біля Рогатина збереглася Василівська церква XVI ст., яка була перевезена з Бойківщини. Вона така ж тризубна, триверха, як і всі бойківські споруди цього типу. Центральний зруб вищий за бічні, перекритий чотирикутником в основі і верхом з трьома заломами, бічні – з одним. Верхи завершені маківками. Оточена церква піддашшям на фігурних кронштейнах. В інтер’єрі дуже низький бабинець з’єднаний з навою невисоким арковим прорізом.

До бойківського типу належать чудові храми в селах Гусний, Вишка, Сухий, Ужку, що у Великоберезнянському районі Закарпаття. Невід’ємними частинами церковних ансамблів є дзвіниці. Вони найчастіше дво-, триверхі, подібні за формою, хоч нема серед них однакових. Наприклад, дзвіниця при церкві 1874 року в с. Коростів Сколівського району квадратна у плані, двоярусна. Нижній ярус -зрубної конструкції, верхній – каркасний, піддашшя спирається на приставні кронштейни. Дзвіниця біля церкви 1844 р. в с. Опорець побудована майстром Біланом. Триярусна, квадратна в плані, покрита восьмикутною пірамідою. Нижній ярус – зрубної конструкції, верхні – каркасної з ажурними галереями на обох ярусах. Піддашшя лежить на випусках венців.

Якщо при будівництві церков іноді застосовували найпростіші народні конструктивні прийоми, то при спорудженні дзвіниці при Михайлівській церкви 1863 року з с. Тисовець Сколівського району, що експонується в Львівському музеї архітектури та побуту, – уже складніші. В її основі – квадратний зруб, який покладено на восьмигранник з відповідним пірамідальним завершенням. У минулому дзвіниці служили не тільки для дзвонів, але й виконували функції сторожової вежі, комори та прохідної брами. Власне у дзвіниці с. Тисовець на нижньому поверсі є наскрізні двері, через які проходили на церковне подвір’я.

Зразком високої майстерності бойківських теслярів є дзвіниця 1790 року, що при церкві св. Михайла в Ясениці-Замковій. Зрубна, квадратна в плані, має три поверхи та завершення у вигляді восьмикутного стіжкового даху. Нижній зруб оперезаний відкритою галереєю на стовпах. Другий поверх найвищий, хоча в плані менший від нижнього, оточений напіввідкритою галереєю у вигляді аркади. Первісно тут розміщувалась каплиця. Третій, найнижчий ярус має трапецієподібні вікна, які розміщені по п’ять з кожного боку. Усі три поверхи з’єднані між собою драбинами. Висота дзвіниці -14 м.

Без бойківських храмів і дзвіниць не можна собі уявити Карпатську Верховину, відчути її красу. Відомий український письменник Стефан Ковалів побував у с. Тисовець, де стояла тільки збудована Михайлівська церква 1863 року (тепер вона експонується у Львівському музеї архітектури і побуту). Він з захопленням описував цю церкву на фоні гірського пейзажу в нарисі “Навпростець”: “Хати-хижини як близниці-сестриці розсіялися на загорках берегах”. На фоні села і гір виділялася “одна тилько церковця свята, озарена лучами золотистими заходячого сонця”. Далі письменник пише:”… лагодила в моїх очах сю дикість природи… як видалася нам величною ця смирненька святиня. Вона може найвище стояла між всіма посестрами Галичини на хребті Бескида”.

Advertisements