Теги


http://www.ji.lviv.ua 12.1998 Тадеуш Анджей Ольшанський
Формування польсько-українського кордону

Поляки і українці межують між собою вже майже тисячу років, однак державний кордон між Польщею та Україною встановлено тільки в XX столітті. До того, від Х до XIV століття існував кордон між Польщею та Київською Руссю, а точніше – між польськими князівствами та руськими князівствами, то був цілком інший кордон, ніж сучасні міжнародні кордони.

Перший кордон між Польщею та Україною як незалежними державами було визначено в квітні 1920 року Варшавською угодою (пакт Пілсудського-Петлюри). Згідно з цією умовою, кордон мав проходити від Дністра вздовж Збруча до Вишгородка (ті ж межі, що й давніший австрійсько-російський кордон), а далі вздовж Крем’янецьких гір, на захід від Острога, вздовж східного кордону Рівненського повіту і західного – ґубернії Мінської від Прип’яті. Через рік міждержавний договір між Річчю Посполитою Польською та Радянською Росією (а формально – також Радянською Україною) підтвердив цей кордон, деталізуючи його перебіг. У наступних роках цей кордон був проведений на місцевості.

Незважаючи на те, що в договорі було чітко вказано на відмову обох сторін “від усіх прав і обов’язків” щодо земель, розташованих з іншого боку кордону, хіба що Річ Посполита трактувала ці обов’язки поважно. Для совєтів це було хіба що тимчасовою поступкою; значну частину умов договору Москва не виконала, а при першій нагоді – знехтувала цей договір, не говорячи цього формально, щоб загарбати землі, від права на які вона урочисто відмовилась.

Формально Радянський Союз ніколи не розривав Ризького договору з 1921 року, а його знехтування пояснив недоречним з точки зору міжнародного права твердженням, що нібито Польська Держава перестала існувати. Це твердження було віднесено до невизнаного в міжнародному праві rebus sic stantibus (так стоять справи), коли формально скасування цього договору могло б привести до оголошення війни – цього однак ні уряд Радянського Союзу, ні уряд Польщі ніколи не вчинив би.

Тому з формально-правової точки зору Ризький договір ніколи не втрачав своєї сили. Однак фактична зміна справ, яка сталася після1939 року – перекреслила цей договір повністю. Тобто потрібно визнати, що він перестав існувати via facti (силою доконаних фактів).

Проте ані нелегальний від самого початку пакт Ріббентропа-Молотова, ні затвердження нелеґальною комуністичною владою Польщі кордонів з 1944 і 1945 років не могло мати легальної правничої підстави для утворення нових кордонів. З того часу весь післявоєнного періоду польсько-український кордон мав характер фактичного кордону і був визнаний міжнародною спільнотою, але легальний характер надав йому тільки польсько-український договір з 1992 р., в якому суверенні і леґальні влади обох країн підтвердили в належній формі встановлений фактичний стан кордонів – і, згідно із сучасними засадами европейської політики, – як такий, що не підлягає змінам.

Після аґресії на Польщу в 1939 році Радянський Союз окупував значну частину території Польщі, а потім ці землі привласнив нелеґальним чином з точки зору міжнародного права. Радянський уряд вказував у цьому контексті про лінію Керзона, але тільки в центральній частині, по лінії Бугу, радянсько-німецька демаркаційна лінія відповідала тій лінії.

Розмежування, запропоноване Джорджем Керзоном проходило в середній та південній частинах уздовж Бугу до Довгобичова, звідки вздовж австрійсько-російського кордону на південний захід, а потім на південь, на схід від Перемишля та Хирова до Ужоцького перевалу (ця лінія на галицькому відтинку ніколи не була детально означена). Ця лінія в центральній та північній частинах відтворювала кордон Російської Імперії з 1795 року, не мала багато спільного з етнографічним розмежуванням, хоч сам Керзон був, як видно, переконаний у чомусь протилежному. Натомість демаркаційна лінія з 1939 р. проходила Бугом до впадання Солокії, а далі через Белз на захід, до Сяну під Сенявою (впадання Вислоку) і Сяном аж до джерел, які проходять у галицькій частині значно на захід від лінії Керзона.

Під кінець війни Сталін – з невизначених до сьогодні причин – виявився схильним до певних територіяльних поступок на користь Польщі. Згідно з таємною угодою між урядом Радянського Союзу та Польським Комітетом Національного Визволення з 27 липня 1944 р. підставою для проведення кордону мала бути уявна лінія Керзона з певними корективами на користь Польщі, як от передачі Перемишля і Любачева, а також території “на схід від лінії до річки Західний Буг і Солокія” (ця остання ділянка була включена німецьким окупантом у повноваження Любельського генерального ґубернаторства). Варто звернути увагу, що не зовсім зрозуміло, чим був ПКНВ в липні 1944 р. – організаційним комітетом польської комуністичної держави, а чи Польським СРС, а значить – який мав бути характер так визначеного кордону.

За деякими відомостями, Микита Хрущов мав розпочати в 1944 р. спробу приєднання Холмщини до СРСР, тобто земель розташованих на лівому березі Бугу, менше-більше в межах Холмської ґубернії, створеної царською владою в 1912 р. Ця пропозиція не стала предметом суттєвих диспутів (хоч з’явилася там як пострах), напевне, не отримавши підтримки Сталіна. Про це відомо дуже мало.

В подальших починаннях, які почалися в серпні 1945 р. і проводилися вже, звичайно, представниками держави, зокрема Радянського Союзу, польська сторона прагнула домогтися пересунення лінії кордону на схід так, щоб у межах Польщі опинилася Бориславська впадина, поклади калійних солей у районі Стебника, а також залізничні вузли в Раві-Руській і Хирові, що мало величезне господарське значення для Польщі, віддаючи натомість території в басейні Бугу та Солокії, а також район Любичі Королівської. Радянська сторона відкинула ці побажання, натомість сама запропонувала “вирівняти” кордон таким чином, що Польща мала б віддати місцевість між Сяном та польсько-чехословацьким кордоном на схід від Ветліну (кордон мав проходити від Смольника до перетину з чехословацьким кордоном на Кременаросі). Польські представники на переговорах, особливо майбутній визначний географ, проф. Станіслав Лещицький, дотримувалися однак букви договору з 1944 р., в якому мова йшла про лінію верхнього Сяну, і в остаточному підсумку ця територія залишилась за Польщею. Угоду про кордон було підписано 16 серпня 1945 р. Вона санкціонувала перебіг кордону, вигідніший для Польщі від розмежування 1939 р. (Польща отримала 22 тис. кв. км порівняно з розмежуванням окупації з 1939 р., передовсім на півночі, де радянські поступки були значно більші).

Від березня 1946 р. до квітня 1947 р. (за деякими даними – до липня 1948 р.) проводилася демаркація нового кордону (ми не знаємо детально, як її вели на польсько-українському відтинку). Як звичайно, під час демаркаційних робіт чинилися певні корективи лінії кордону з огляду на рельєф місцевості, сітку доріг і т.п. Польща прагнула вибороти собі суттєвіші зміни: визнання за нею залізничних станцій у Медиці і Хирові, а також кореґування кордону на захід від Чорної, так щоб можна було будувати велике водосховище на Сяні (будова Солінської греблі планувалася ще перед війною). Вдалося тільки перше. Разом з Медикою до Польщі перейшло, правдоподібно в 1948 р., декілька інших територій, розташованих відразу коло кордону: то були Сідлиська, Яскманичі, Малговичі, Сиракощі і, може, Новосілки Дидинські. Що сталося з їх населенням – ми не знаємо.

Через три роки Радянський Союз виступив з пропозицією зміни деяких відтинків кордону. В силу угоди з 15.02.1951 р. близько 480 кв. км східної Любельщини перейшло до Української РСР, а подібний обсяг західного Прикарпаття – до Польщі. На території, що перейшла Україні, знаходилося декілька містечок, між іншим частина Сокаля, Унева, Христинопіль (сучасний Червоноград) разом з декількома родовищами кам’яного вугілля; новий кордон відривався від Бугу між Криловом та Довговичовом (що відповідає лінії Керзона), близько 30 км на північ від впадання Солокії. На землях, що були передані Польщі знаходилося одне містечко (Устрики Долішні), а також родовище нафти в Чорній з локальним господарським значенням та декілька родовищ у кількох інших селах.

Польські представники на переговорах прагнули розширити територію, охоплену заміною, так, щоб Польща отримала залізничну лінію Нижанковичі–Хирів (без самого Хирова)– Смольниця (цієї лінії не можна було “здублювати” новою залізницею вздовж кордону, як то мало місце в випадку Рави-Руської). Однак радянська сторона прагнула за таку заміну оплати золотом (що свідчить про те, що це не могло супроводжувати аналогічне збільшення території, запропоноване Польщею), і тому ПНР відмовилась. І тільки значно пізніше, в шістдесятих роках удалося домовитися на цій лінії залізничного транзиту з Перемишля до Устрик Долішніх. Нову демаркацію було зроблено десь між липнем та жовтнем, а відповідний протокол було підписано 5.11.1951 р. Це якраз та дата, що відповідає остаточному встановленню польсько-українських кордонів.

В 1952 р. радянська сторона виступила з черговою пропозицією перегляду кордонів на Любельськім відтинку – і знову мова йшла про родовища кам’яного вугілля, які там знаходяться, до речі, вони й сьогодні не експлуатуються. Заміни мали бути здійснені в розмірі 1250-1300 кв. км. Україні мала відійти територія на схід від лінії: Березня над Бугом (на північ від Городля)-Вербковичі-Тишовець-Лащів-Корні разом з Грубешовом. Замість того Польща мала отримати територію на захід від лінії: Поздяч (тепер Ляшно) Гусаків-Верхівці-Скелінка-Стара Сіль – Старий Самбір (з українського боку) – Стрілки-Боберка-Сокорики Гірські над Сяном разом з Хировом і Добромилем. Потрібно також додати, що опублікована копія, яка демонструє вказані пропозиції, важка для читання, а тому не можна однозначно стверджувати, чи деякі з зазначених територій мали знаходитися з польського боку, чи з українського.

Наскільки відомо, жодних кроків у цьому напрямку зроблено не було, а тому вся ця справа вийшла на яв завдяки Іванові Козловському всього декілька років тому [“До обміну можна запропонувати…”, “З історії встановлення українсько-польського кордону” в №1 .1998 р.”].

Незалежна Польща та незалежна Україна з самого початку були переконані, що теперішні польсько-радянські кордони мусять залишатись недоторканими, як з погляду інтересів обох країн, так і з міркувань сучасного міжнародного права, які стоять на позиціях непорушності кордонів, визнаних іншими країнами (особливо кордонів, сформованих в конвенції Другої Світової війни, а також деколонізаційних процесів). Тому польсько-українська угода з 18.05.1992 р. підтверджувала в статті 2: “Існуючий і визначений на місцевості кордон між сторонами вважати недоторканим”, і одночасно підтверджується, що вони “не мають жодних взаємних територіальних претензій, а також не будуть їх висувати в майбутньому”.

Реалізація постанов угоди була умовою про правові відносини на польсько-українському державному кордоні, підписаною 12.01.1993 р. Вона підтверджувала теперішній перебіг лінії кордону і особливо вреґулювала засади поведінки в справах кордону (за винятком засад перетинання кордону, що реґулюються іншими умовами). Потрібно додати, що доцьогочасна система визначення перебігу лінії кордону (пари високих стовпів і низькі знаки між ними), відмінна від прийнятого на кордоні польсько-чехословацькому кордоні (поодинокі, низькі стовпці), залишились тільки стовпи з українського боку, котрі були перемальовані на українські національні барви.

З моменту розпаду Радянського Союзу засади прикордонного руху формувала угода про безвізовий перетин кордону, прийнята 13.12.1979 р. Вона зобов’язувала і далі на підставі правонаступництва держав аж до входу в життя нової, польсько-української угоди про безвізовий перетин кордону. Підписання цієї останньої 25.05.1996 р. було можливе, завдяки попередній (24.03.1993 р.) укладеній угоді про порядок визначення урядом РП мінімальних квот, що вимагались від громадян України, які в’їжджають до Польщі. Угода набула чинності 17.08.1997 р. Україна до цього часу не ввела для громадян Польщі, що в’їжджають на її територію, обов’язку мати визначену грошову квоту.

Ще й зараз діє польсько-радянська домовленість про спрощений спосіб перетину кордону від 14.05.1985 р., на підставі якого мешканці чітко визначених населених прикордонних пунктів можуть перетинати кордон на підставі внутрішніх паспортів (dowodow osobistych), хоч варто було б замінити їх новими правилами. Осередки українців, виселених з теперішньої території РП, пробували використовувати цю домовленість із метою групових відвідин своїх родинних місцевостей, але це суперечить літері і духу цієї домовленості. Це не означає, що Польща чинила перешкоди таким “паломництвам”, однак їх учасники мусять мати міжнародні паспорти.

З моменту здобуття Україною незалежності на всьому польсько-українському кордоні було тільки два залізничні переходи (в Медиці/Шегинях і Дорогуську/Яготині) і три автомобільні – в визначених місцевостях, а також Гребенному/Рава Руській; ця остання була доступна тоді лише для жителів Польщі та СРСР. На ширококолійній залізничній магістралі, яка вела з району Грубешова до Катовиць, не було і немає постійного переходу кордону, це виконувалося в міру необхідності (ця лінія сьогодні практично не експлуатується).

Зараз на польсько-українському кордоні є три залізничні переходи (крім названих попередньо – також Кросно/Смольниця на Прикарпатті), а також п’ять автомобільних (крім уже названих – Зосин/Устилуг і Корчова/Краковець). Окрім цього, для перетину кордону в спрощеному варіянті служать переходи в Довгобичеві, Млинах, Малговичах та Коростенку. Перехід у Медиці, Гребенному і Дорогуську (як залізничний, так і автомобільний) відкритий для всіх громадян, решта – тільки для громадян Польщі та України; в перспективі до тих перших додасться перехід у Корчовій, розташований на спроєктованій трасі автостради Дрезден-Київ. Побажання відкрити колись у Польщі пішохідні переходи кордону для туристичного руху (в гірській місцевості) вимагало б зміни в способі мислення про охорону кордону з української сторони.

Натомість заходи влади Закарпатського реґіону щодо відкриття автомобільного переходу через перевал Бескид Волосацький є і буде даремним з огляду на екологічні умови автомобільного руху в одному з найцінніших народних парків Польщі.

На всіх переходах кордону ситуація є важкою, бо вони не пристосовані (особливо автомобільні) до сучасної напруженості руху. Ситуацію можна виправити, з одного боку, розбудовою не тільки самих переходів, а й доріг, що ведуть до них із двох боків кордону, з іншого – модернізацією залізничної мережі і збільшенням кількості залізничного транспорту для перевезення вантажів та пасажирів між Польщею та Україною. Можливості в цій галузі великі, але вимагають, однак, великих фінансових витрат.

Переклала Софія Завада

Advertisements