Позначки


http://ua.textreferat.com

Бойки — це етнографічна група українців, яка мешкає у передгірській і гірській частинах центральних районів Українських Карпат. Бойківщина на заході межує з Польщею, на сході (умовно — по р. Ломниці) з Гуцульщиною, південна межа проходить по Полонинському хребту між верхів’ями річок Уж і Тересва, а північна — по наддністровському Передкарпаттю.

Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України, до Бойківщини відносять Долинський та частину Рожнятівського району Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та Старосамбірського районів Львівської області, а також Воловецький і частину Великоберезнянського та Міжгірського районів Закарпатської області.

Бойки — це нащадки одного з могутніх кельтських союзів племен, які у VI ст. з гірської території сучасних Австрії і Чехії просунулися на південний схід (ближче до кордону багатої Візантійської імперії). Історичний трактат візантійського імператора Костянтина Багрянородного залишив оповідь про войовниче кельтське плем’я боїв, яке спускалося з карпатських верхів і спустошувало візантійські Балкани. Згодом, у складі Дулібського ранньодержавного утворення бої унаслідок 40-річних кривавих війн з Аварським каганатом були майже винищені і поступово “розчинилися” серед сусідніх слов’янських родів, передавши їм свій славний етнонім і певний пласт архаїчної праєвропейської етнокультури.

Усвідомлення своєї окреміїпності й порубіжне положення сприяло певній консервації традиційної культури, системи вірувань і повір’їв бойків.

Традиційний уклад життя бойків з правіків ґрунтувався на вирубно-вогневому землеробстві й деревообробці, які потребували зусиль усіх членів великих патріархальних родин. Тому в житловому будівництві бойків збереглися замкнуті двори з видовженою хатою із високим дахом, які (як і в гуцулів) будувалися автономно, на значній відстані один від одного. Клуня бойківського обійстя (в якій зберігалося основне майнове багатство землеробської родини) досі має архаічну назву “боїско”.

Основа бойківського господарства — ведення індивідуального землеробства з використанням рискаля і сапи у поєднанні з інтенсивним тваринництвом відгодівельного типу. Відповідно склалася ситна бойківська кухня, багата на м’ясні страви (печені, ковбаси, сало, сальцесони тощо) та хлібобулочні вироби.

Характерною етнографічною рисою-ідентифікатором бойків є спільна для чоловіків і жінок древня традиція носити довге розпущене волосся. Адже колись короткострижене волосся вважалося ознакою худородності й убогості.

У бойківському середовищі найвищої естетичної неповторності досягла дерев’яна храмова архітектура. Класичні триверхі тридільні бойківські храми з довершеними різьбленими царськими вратами й іншими декоративними елементами інтер’єру нині визнаються шедеврами європейської культурної спадщини.

Багатовуличні бойківські села з багатьма храмами, побожне населення з міцними родинними зв’язками й високою етнічною свідомістю, багатою обрядовою культурою, різноманітною хлібосольною народною кухнею, міцні традиції заможного індивідуального ґаздування та любов до ужиткових ремесел виступають основними принадами сільського зеленого туризму в цьому краї.

Агрорекреаційний сервіс у селах Бойківщини вирізняється самобутнім мовно-етнічним й обрядово-ритуальним колоритом, екологічним та релігійно-культурним спрямуванням програм дозвілля.

Відвідання бойківських сіл “спокусить” зеленого туриста придбати традиційні сувеніри цього краю: багато оздоблені ікони, вишиті ікони, скатертини, рушники, дерев’яні різьблення, кераміку.

………..

Список використаної літератури:

1. Белявский И.К. Маркетинговое исследование: информация, анализ, прогноз: Учеб. пособ. — М.: Фи-нансьі и статистика, 2001. — 320 с.

2. Берсуцкий Я. Г., Безверхая О. В. Государственное регулирование малого бизнеса (опьіт и проблеми). — Донецк, 1997.

3. Биржаков М.Б. Введение в туризм. — СПб.: Герда, 2003. — 320 с.

4. Варналій З.С. Мале підприємництво: основи теорії і практики. — К.: Знання; КОО, 2001. — 277 с.

5. Вачевський М. В., Скотний В. Г. Маркетинг в сферах послуг. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 232 с.

6. Гетьман В. І. Екотуризм чи екологічний туризм: теорія і реальність // Рідна природа. — 2002. — № 3. — С. 24—29.

7. Гібсон Пітер. Найкраща книжка про збут і маркетинг / Пер. з англ. — Л.: Сейбр-Світло, 1996. — 208 с.

8. Горбилева З.М. Зкономика туризма: Учеб. по-соб. — Мн: БГ9У, 2004. — 478 с.

9. Горішевський П. В., Васильєв В. П., Зінько Ю. В. Сільський зелений туризм: організація гостинності на селі: Підручник. — Івано-Франківськ: Місто-Н, 2003. — 158 с.

10. Гринів Л., Мацола В. Розвиток рекреаційного підприємництва в Українських Карпатах // Проблеми регіональної політики: 36. наук. пр. / Ін-т регіональних досліджень. — Л., 1995. — С. 109—118.

11. Долішній М. І., Козоріз М.А., Мікловда В. П. та ін. Підприємництво в Україні: проблеми становлення і перспективи розвитку. — Ужгород: Карпати, 1997. — 363 с.

12. Дурович А. Реклама в туризме. Учеб. пособ. — Мн.: БГЗУ, 2001. — 192 с.

13. Євдокименко В. К. Регіональна політика розвитку туризму (Методологія формування, механізм реалізації). — Чернівці: Прут, 1996. — 288 с.

14. Євдокименко В.К., Садова У. Я., Шевчук Л.Т. Соціальна інфраструктура Карпатського реґіону: пошук перспектив розвитку. — Чернівці: Прут, 1995. — 80 с.

Назва реферату: Географічні та етнографічні засади внутрішньорегіональної спеціалізації агрорекреаційного сервісу в Карпатському регіон

Advertisements