Позначки

,


№ 40 (719) 25 — 31 жовтня 2008
http://www.dt.ua

Відкриття Бойківщини
Автор: Людмила ТАРАН
Самбірська ратуша
Самбірська ратуша

Ці мандри задумала, маючи на меті побачити село Кульчиці, звідки родом, зокрема, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Але складалося так, що ширше ознайомилася з історичною Бойківщиною.

Кульчиці

Дістатися Кульчиць — без проблем. Із вокзалу у Львові — на маршрутку до Самбора. Там відразу пересідаю на іншу — до Дрогобича. Краєвиди такі красиві, що їхала б і їхала. Сім кілометрів від Самбора — і вже Кульчиці. А до самого села від траси — пішки. Аби відчути нове місце, треба пройти його ногами. Краса перехоплює дух: мальовничі пагорби, ліси вдалині, простір і воля… Хоч співай!

Кульчиці — унікальне село: засноване осадниками, що походили з лицарів герба Драго-Сасів. Вони брали участь у хрестових походах, хоча це, як стверджують дослідники, слов’янський рід, котрий жив на території, завойованій у Х ст.
німецько-саксонськими феодалами. Після походів Драго-Саси опинилися на землях угрів, а потім прибули на службу до князя Данила та його сина Лева.

Перша письмова згадка про Кульчиці — у привілеї Лева 1284 р. Рід цей налічує понад 1000 років, і нащадки його мають прізвища Кульчицькі, Яворські, Гординські, Бачинські та ін.: усього 144 гілки. Драго-Саси досі гуртуються, досліджують свою історію. За день до моїх відвідин запис французькою мовою у книзі відгуків краєзнавчого музею с. Кульчиць залишив Алан Волчко-Кульчицький зі Швейцарії. Такі гості з усіх куточків світу тут не переводяться. Може, колись у цьому селі зведуть готель, де мешкатимуть представники древнього роду, що не втратили коріння. Мислять вони себе українцями. А нам усім пишатися цим родом.

Ось на пагорбі височить пам’ятник гетьману Сагайдачному. Ще 1960 р. громада села клопоталася про спорудження монумента. Верховна Рада УРСР дала дозвіл, та місцеві партбонзи — прислані «для порядку» — зробили все, аби справу спустили на гальмах. 1989-го вдруге дістали дозвіл на спорудження. Та лише 11 жовтня 1992 р. пам’ятник відкрили. Біля нього — церква св. Флора і Лавра, на тому місці, де й була в часи Сагайдачного. Дві липи обіч церкви, за переказами, посаджені ним.

Особливість цього розлогого села — воно досі ділиться на Кульчиці Шляхетські та Кульчиці Рустикальні (тобто сільські). Звідси родом Марко Жмайло-Кульчицький і Павло Бут (Павлюк) — гетьмани запорізького козацтва. А також Юрій-Франц Кульчицький, герой оборони Відня від турків 1683 р., який відкрив першу в Європі кав’ярню. Вдячні віденці поставили йому пам’ятник, його іменем назвали вулицю.

Тут досі вітаються «Слава Ісусу». Люди зі шляхетними обличчями, свідомі громадяни. А працювати нема де. Раз на тиждень курсує автобус між Кульчицями та… Італією: чи не півсела на заробітках. Чимало цікавого довідалася, та бракує місця на оповідь. Варто приїхати бодай до цього одного села і відкрити його для себе не в поспіху. Тут — знамениті городища шнурової кераміки — ІІІ—ІІ тисячоліття до н. е. Здавна освячене місце.

Самбір

Дуже привітне місто на Дністрі вперше згадується 1238 р. У центрі більш-менш збережено історичну забудову: ратуша 1668 р., костьол 1530 р. — місце заручин Марини Мнішек та Лжедмитрія І, церква Різдва Богородиці з чудотворною іконою Самбірської Богоматері та мощами Св. Валентина (увага, закохані!), монастир Бригідок (ХVІІст.), костьол Бернардинів (нині органний зал). Словом, є на що подивитися.

Тут народилися композитор і диригент Микола Колесса, актор і режисер Лесь Курбас, письменник Андрій Чайковський. Слава Богу, є ентузіасти, що відновили 1991 р.
ліквідований у 1954-му музей «Бойкіщина». З 1927-го його засновники Іван Филипчак, Володимири Кобільник та Гуркевич, Данило Стахура та інші за кілька років зуміли зібрати до 30 тисяч експонатів, налагодили випуск «Літопису Бойківщини». А відновлювати довелося з нуля — стараннями директорки Роксоляни Данчин та її колег. Нині цей унікальний історико-етнографічний музей потребує державної підтримки. В експедиції зібрано експонати, які відтворюють побут бойків: дерев’яне начиння, устаткування для будівництва, рибальства, сушіння грибів, упряж — усе, що було необхідно для життя в конкретних умовах, які так і хочеться з огляду на день сьогоднішній назвати екологічно збалансованими.

Турка

Як тут часто буває, місто чи село розташоване на кількох рівнях: Турка Долішня, Горішня та Середня, присілки. Та якби не зайшла до Народного музею «Бойківщина», багато втратила б, бо не познайомилася б з Вірою Бончук, його засновницею.

Віра Олексіївна — надзвичайно цікава співрозмовниця. Виводила мене такими місцями в Турці, куди сама я і не поткнулася б. Їй хотілося показати і підземні ходи, що ними переснована Турка, і криницю ХVІІ століття біля синагоги, і узвишшя, де стояв княжий палац. Дослідниця популяризує серед земляків праці істориків, славних вихідців з Турківщини. Із цих країв походить Стефан Яворський, видатний учений, філософ, церковний діяч, чию 350-ту річницю від дня народження відзначили кілька років тому.

А я тут-таки пригадую інших видатних вихідців із Бойківщини: Юрія Дрогобича, ректора університету в Болоньї, художника і поета Святослава Гординського, малярку Олену Кульчицьку, нашого сучасника — мецената Петра Яцика, зрештою, Івана Франка.

Бодай коротка довідка про Бойківщину та бойків. Це етнічна група українців-верховинців, що історично заселяли Карпати. Існує кілька версій щодо походження. Бойки — нібито нащадки давнього слов’янського племені білих хорватів. Костянтин Багрянородний, візантійський імператор, ще у Х ст. згадує місце Бойки, що історично і є Бойківщиною. Дехто пов’язував назву «бойки» з кельтським плем’ям. Часто як самоназву бойки вживали слово «верховинці».

Історично-етнографічна Бойківщина охоплює гірські райони сучасних Львівської та Івано-Франківської областей між верхів’ям річок Сян та Лімниця і Закарпаття між річками Уж і Торець. Та чітко окреслених меж Бойківщина не має. Бойків відрізняла від гуцулів, приміром, говірка, одяг, звичаї. Існував своєрідний тип бойківської хати та трибанних дерев’яних церков. (Приїдьте до Дрогобича: церква Св. Юра дасть повне уявлення.) Чимало переказів та легенд свідчать про участь вихідців із Бойківщини у спільноукраїнських історичних процесах — пригадаймо бодай Сагайдачного і тих, хто з ним обороняв Хотин чи ходив на Москву.

Через Бойківщину проходив головний військовий і торговий шлях з України до Західної Європи. Раніше бойки возили сіль на Галичину і Волинь. Потім торгували овочами: доходили до Петербурга і французької Рів’єри. Бойки були гарними підприємцями, з кола яких вийшло чимало української інтелігенції. Тішить, що традиції освіченості та ентузіазму оживають у наші часи.

Нагуєвичі

Два роки тому минуло 150 років від дня народження Івана Франка, який народився в с. Нагуєвичі на Дрогобиччині. Завжди цікаво побувати в місцях, звідки походять генії. Отож — Нагуєвичі, село, яке в радянські часи переназвали буквально — Івана Франка. Нині історичну назву повернули.

Добре, що пішки пройшла все село центральною вулицею — сім кілометрів — до музею. Інакше не побачила б першого пам’ятника Франкові, збережену пам’ятку із написом: «Сей крест поставили члени читалні Просвіти в 1909», яку врятувала від радянського режиму Анастасія Гвоздецька, про що свідчить інший напис.

І ось на горі — виразного архітектурного силуету музей Івана Франка. Власне, це — Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» зі «Стежкою поета» та відтвореною садибою батька, котрий був ковалем. Багато цікавого довідалася про нього. Він був шанованою людиною, ктитором (спонсором) церкви
Св. Миколая., на жаль, знищеної пожежею в 1996 р. Залишилася тільки застібка з Євангелія, яку Яків Франко подарував храмові. А ще викував був для церкви ключі та вівтар. Разом із громадою поставив хрест із розп’яттям — на скасування панщини 1848 р. Його реставрували, і нині він біля музею.

…Цікавими були мої мандри. Добре, що вже більше літератури й путівників можна придбати про те чи інше місто. Вразили поляки: вони розробили, наприклад, міжнародний туристичний маршрут «Нафтовий шлях», що включає відповідні пам’ятки на території Польщі та України. І видрукували буклети також і українською.

Побачила й почула так багато за два дні, що виклала тут чи не соту частину. Тож моє відкриття Бойківщини триватиме.

Advertisements