Позначки


http://pulib.if.ua
4. 5.2. Релігія давніх кельтів
Історія та цивілізація, духовна сфера, міфологія та релігія давніх кельтів мало досліджені. Сучасний рівень знань не дає змоги ні описати весь пантеон кельтських богів, ні відновити картину сакральних (священних, наділених божою благодаттю) обрядів. Будь-які описи найдавніших вірувань, міфів і обрядів кельтів є більш-менш правдоподібною реконструкцією, ґрунтованою насвідченнях римських і грецьких письменників, традиціях ірландської культури, на археологічних матеріалах.Наприкінці VI ст. до н.е., коли кельти з’явилися на євро­пейській арені, процес формування їх релігії вже завершу­вався. Деякі її складові елементи, коріння яких сягає епохи неоліту й освячене традицією, зберігалися дуже довго, їх сліди проглядалися навіть в середньовічному християнстві. Це — реліктові форми тотемізму, культ мертвих і предків, Великої Богині Матері-Землі, вогню, солярні (сонячні) культи.

Написи й зображення, свідчення римських письмен­ників дають інформацію про чималу кількість давніх кельтських богів. Більшість з них —- ймовірно, місцеві та племінні боги-заступники; окремі божества через зміцнення міжплемінних відносин вважалися спільними для кельтських племен Галлії та Британії: Белінос (Беліс, Білий), Камулос (Кумалл), Огміос (Огміан, Отам), Есус (Есар) та ін.

Будучи спершу, мабуть, громадськими і племінними покровителями, кельтські боги зберегли в багатьох випад­ках вельми архаїчний вигляд; їх імена й атрибути мають тотемічне походження. Одні з них стосуються мисливсь­кого культу — галльські боги Моккус (вепр), Цернунн (бог з оленячими рогами), Оса Агайо (ведмідь). Часто фігури різних божеств супроводжувало зображення рогатої змії. В Ірландії поклонялися риб’ячому богові. Інші божества пов’язані з домашніми тваринами і, мабуть, вважалися за­ступниками скотарства: богиня Епона (від Ірроє — “кінь”), Дамона — покровителька рогатої худоби; бог Мулло — мул або осел; бог Таврос — бик та ін.

Значну роль у кельтському пантеоні відігравала богиня Епона, яку зображали верхи на коні, її ототожнювали з богинею Рхіаннон (Великою Царицею, Великою Ма­тір’ю), пов’язаною з малоазіатською Кібелою — джерелом життя на землі, прародителькою всього, що дарує блага, заступницею світу мертвих, її культ зберігався до IX ст.

Інші божества пов’язані з явищами природи: Левцитіос — бог блискавки; Тараніс — громовик, його римля­ни ототожнювали з Юпітером; Есус — бог лісової рослин­ності та ін. Багато було божеств рік і джерел. Мали свого покровителя мудрість і красномовство — бога Огниса, пе­ред тим, очевидно, заступника хлібного поля. Античні письменники уподібнювали його Геркулесу. Войовничий побут кельтських племен породив божеств війни або  наділяв мілітаристськими рисами давніх богів. Кельти вірили і в духів, фей, ельфів, чудовиськ, обожнювали де­рева, джерела, камені.

Обряди ініціації (посвячення) проходили всі юнаки, які збиралися стати воїнами. Важливу роль при цьому відігравали “очищення від гріхів” і купання, які означали “воскресіння для нового життя”. Це підтверджують сцени ритуального омивання, описані в середньовічних поемах. Купання було нерозривно пов’язане з “випробуванням вогнем”. На одній із зовнішніх стінок казана з Гундеструна (II ст. до н.е.) зображено сцену купання в казані, що певною мірою нагадує середньовічне хрещення. До казана йдуть шеренгою під звуки довгих труб юнаки, озброєні списами та щитами. Над ними на конях в шоломах і зі списами — щойно посвячені у воїни. Важливим елемен­том обряду посвячення було саме купання в казані. Обря­ди ініціації здійснювали публічно для всіх кланів, що ут­ворювали плем’я. Юнак проходив цей обряд тільки тоді, коли здобував перший трофей — голову ворога, що свідчи­ло про готовність до військової справи. Трофеєм могла бу­ти голова кельта з іншого (ворожого) клану.

Культ голови або черепа відігравав значну роль у кельтських віруваннях. Це “спляча голова” або маска мертвого із заплющеними очима, напіввідкритими вуста­ми і застиглою усмішкою, поширена в кельтській іконо­графії. Такі маски виявлено на мечах і прикрасах. Під час ініціації здобуту юнаком голову ворога препарували, щоб помістити її в спеціальний ящик, встановлений у будинку або святилищі.

З культом черепів у кельтів пов’язаний і обрядовий канібалізм, який має певний зв’язок з ритуалом, присвя­ченим Великій Богині, про що свідчить інший мотив на казані з Гундеструна. Поруч з жіночим божеством там зо­бражено лева, що пожирає людину. Лев і був атрибутом Великої Богині, Великої Матері. Нещодавно у Франції знайдено труну, де знаходилися золота діадема, прикраше­на лапами лева і фігурками коней, а також великий брон­зовий казан, ручки якого були прикрашені фігурками левів. Ця труна (кінця IVабо початку III ст. до н.е.), оче­видно, містила останки жриці культу Великої Богині, а ка­зан міг служити для обрядового купання. Казан відігравав важливу роль і в обряді шлюбу кельтів (майбутні дружини присягали саме перед казаном). Перед ним приносили й інші присяги адже він був атрибутом різних богів.

На честь богів, які персоніфікували сили природи, у певні пори року здійснювали пишні обряди. Найваж­ливішим релігійним святом був Самаїн (“кінець року”), який припадав на 31 грудня. В цей день гасили священний вогонь на вівтарях і запалювали новий, символізуючи на­стання нового року. Свято пов’язувало воєдино різні куль­ти, літургійні дії та магічні обряди. Тоді ж здійснювали й криваві жертвопринесення, в тому числі й людські, щоб заручитися підтримкою богів у майбутніх ризикованих справах. Передбачало воно й оргіїстичні обряди, пов’язані з культом родючості. Під час Самаїна цар проходив через ритуал символічної смерті, щоб відродитися наступного дня, а його будинок підпалювали. Вважалося, що померлі, а також духи, демони повертаються у світ живих на цю ніч, а будь-який земний авторитет нічого тоді не означав.

Середину зимового сезону відкривало свято Імболк, яке відзначали напередодні 1 лютого. Воно пов’язане з по­чатком доїння овець, обрядом очищення за допомогою вогню і води. До великих свят відносили й відкриття літнього сезону напередодні 1 травня — Белтаїн, яке пізніше ототожнювали із сонячним богом Аполлоном в греко-римській міфології. Цього дня також гасили старі й розпалювали нові вогнища, в які друїди кидали поліна дев’яти видів дерев. Вогню, що символізував літнє сонце, відводили при цьому істотну роль.

Наприкінці літнього сезону (напередодні 1 серпня) святкували день бога Лугу. Це свято відбувалося в Ірландії і мало безліч міфічних аспектів, значення яких недостат­ньо з’ясовані. Його називали також Брон Трогаїн (“гнів Трогаїна”).

Всі ці свята певною мірою були пов’язані з культом предків; їх здійснювали на кладовищах племен, на курга­нах чи біля каменів, які вважали пристановищем душ мертвих героїв. Культ предків, особливо видатних (царів, вождів), мав неабияке значення в кельтських віруваннях і зберігся до епохи християнства.

Під час щорічних свят релігійного характеру відбували­ся також поховання, що символізували завершення життєвого циклу. Перше поховання здійснювали відразу після смерті, воно було тимчасовим: душа ще не відділи­лася від тіла і обрала собі житло на території племені, очікуючи наступного поховання — колективного для всіх померлих членів клану або племені. Після другого похо­вання душа розпочинала свою подорож у країну Діє, яку в  ранньосередньовічних джерелах називали Маг Мелл — “країна молодості й насолод”, або Аваллон. Кельти віри­ли в безсмертя душі та реінкарнацію.

Прості смертні в країні Маг Мелл утворювали натовп. Герої, царі, загиблі в битвах, тобто увічнені в народній пам’яті, належали до обраних, їх після смерті чекали всі насолоди земного буття, а їх могили наповнювали всім не­обхідним для посмертного життя і позначали земляними горбами або каменями, вони були центральним місцем усіх племінних свят. Після римського завоювання кельтських районів Іспанії та Північної Італії, Галлії кельтські вірування, обряди та міфи зазнали змін. Менше це торкнулося придунайських провінцій і Британії, майже не торкнулося Шотландії та Ірландії (з II ст. вона була опорою давньокельтських вірувань і обрядів).

З романізацією кельтських культів пов’язані дві прин­ципові проблеми: вплив конкретизованої раніше з грець­кими віруваннями релігії імператорського Риму та про­никнення містичних вірувань Ближнього Сходу в Рим і швидке їх поширення в римських провінціях.

Загалом симбіоз римських божеств з кельтськими склався без особливого опору. Самі римляни знаходили в богах кельтів багато рис і атрибутів, властивих богам римського пантеону, і вже Цезар у своєму описі війни з галлами називає їх божества римськими іменами. І в цьо­му немає нічого дивного, оскільки політеїстичні релігії легко сприймають чужих богів, а спільні індоєвропейські засади, особливо італо-кельтська спорідненість, зумовили подібність божеств цього пантеону. Але римляни нещадно знищували кельтських жерців, особливо друїдів, як охо­ронців народних традицій та організаторів можливого бун­ту. Внаслідок цього в Галлії та інших місцях проживання кельтів культ римського імператора оберігали більш рев­но, ніж у столиці метрополії: він символізував зв’язок провінції з Римом.

Кельтські божества сповнені протиріч, вони не мали, як римські, однозначно окреслених характеристик і патро­натів, були одночасно божествами життя і смерті, фізич­ної сили і поетичного красномовства тощо. Особливою популярністю в Галлії користувався Меркурій, але його неможливо ототожнити з яким-небудь одним кельтським богом. Галло-римським Юпітером став бог Тараніс; чис­ленними були в сакральному мистецтві зображення бога війни Марса, хоч невідомо, яке кельтське божество в ньо ім’я згадується в легендах. Зійшовши з човна на берег, один із членів команди відразу обернувся на порох, нена­че багато віків пролежав у труні. Бран розповів людям про свою подорож і попрямував на захід; про його подальшу долю нічого невідомо. Цей мотив не змогло викоренити навіть християнство, яке має свій цикл легенд про морські подорожі св. Брендана.

Давня кельтська культура з її віруваннями та міфами лягла в основу європейської цивілізації. Особливо помітна роль кельтських міфологи, епосу, лицарського роману. Цьому сприяв інтерес до них при дворах середньовічної Європи. Це — знаменитий епос про короля Артура, повість Кретьєна де Труа, у якій викладено кельтський міф про Персіваля і священну смарагдову чашу Грааля, в яку стек­ла кров розіп’ятого Христа. Кельтські міфи та легенди містять не тільки релігійну містику, в них — і оповідання про любов, подружню вірність. Цей сюжет, що не має ана­лога в середньовічній літературі, покладено в основу рома­ну про Трістана та Ізольду. Кельтські мотиви помітні в тра­гедіях В. Шекспіра “Король Лір”, П. Кальдерона “Чисти­лище святого Патріка”, у філософській казці-епопеї Дж. Толкіна “Володар кілець” та ін.

Advertisements