Позначки


Депортація-1951Дарія ПЕТРЕЧКО,
голова Івано-Франківського обласного осередку Всеукраїнського громадського товариства «Бойківщина ХХІ століття».
МАЛОВІДОМА СТОРІНКА
ІСТОРІЇ ЗАХІДНОЇ БОЙКІВЩИНИ

Без землі, без пісні й мови
Завмирає все живе,
Лиш надмір до них любови
Нас в безсмертя заведе.
Люба Юрків.

У газеті «Известия» від 22.05.1951 читаємо: «Правительство Польской Республики обратилось недавно к правительству СССР с просьбой обменять небольшой пограничный участок территории Польши на равный пограничный участок территории СССР вследствие экономического тяготения этих участков к смежным районам СССР и Польши. Правительство СССР согласилось с предложением Правительства Польской Республики».

Але вже 15 лютого 1951 року між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Республікою був підписаний договір за № 121 про обмін ділянками державних територій. У першій статті цього договору записано: «СРСР уступає в порядку взаємного обміну Польській Республіці ділянку державної території в Дрогобицькій області загальною площею 480 квадратних кілометрів з включенням цієї ділянки до складу державної території Польської Республіки із відповідними змінами кордону на карті». В наступній статті цього ж договору також записано, що, своєю чергою, Польська Республіка уступає в порядку взаємного обміну СРСР ділянку державної території в Люблінському воєводстві загальною площею 480 квадратних кілометрів із включенням цієї ділянки до складу державної території СРСР і з відповідними змінами кордону між СРСР і Польщею.

Згідно з цим договором створили комісію, яка повинна була почати свою роботу не пізніше як за два тижні і закінчити за два¬три місяці. Договір повинен бути ратифікований «в возможно короткий срок и вступит в силу со дня обмена ратификационными грамотами». У додатку до договору описано лінії державної території на ділянках СРСР і Польської Республіки. В протоколі до договору (ст. 1) записано, що кожна зі сторін безкоштовно передає іншій стороні державну, кооперативно-колгоспну, кооперативну, загальносуспільну власність, включаючи обладнання підприємств, залізниць, засобів зв’язку. Сторони мають право вивозу рухомої державної, кооперативно-колгоспної і кооперативної та іншої власності …тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин, худоби. І жодного слова про людей, які жили на цій території з діда-прадіда.

Згідно з актом №127 про передачу нерухомого майна (п.2с) відселене населення залишило 6503 житлові і господарські споруди. В цілому депортація охопила понад 32 тисячі осіб бойківського населення з 35 сіл Нижньоустрицького, чотирьох сіл Хирівського і трьох сіл Стрілківського районів колишньої Дрогобицької області. Мешканці цих сіл були розпорошені у чотирьох південних областях УРСР – Донецькій, Миколаївській, Одеській та Херсонській. Це були малозаселені українські степи, що після Голодомору 1932¬33 рр. і голоду 1947 року потребували робочих рук. У західному регіоні залишили лише родини робітників – нафтовиків із села Чорна, залізничників із Коростенко і працівників підприємств районного центру Нижні Устріки. А селян завезли в найвіддаленіші від обласних центрів кутки Донеччини, Миколаївщини, Одещини, Херсонщини. Лише незначній частині цих людей вдалося згодом оселитися в Західній Україні, а більшість залишилася в «місцях планового поселення».

Від початку офіційних розмов до відправлення першого ешелону минуло понад чотири місяці. За цей час формувались спеціальні делегації, які навесні 1951 року були скеровані на місця майбутнього проживання. Провадилася масова пропагандистська робота серед сільського населення, людей насильно заганяли на лекції та перегляди кінофільмів про «райське життя» у СРСР, а перед очима в них стояли голодні, опухлі і почорнілі від голоду жителі Молдавії 1947 року, які приходили в село обмінювати на хліб свої домоткані килимки та інші витвори народних умільців на продукти. Майже всі бойки не хотіли покидати споконвічні бойківські землі. Зі слізьми на очах покидали свої відбудовані після воєнного лихоліття господарства. Були випадки, коли люди у день від’їзду у відчаї підпалювали свої садиби.Пригадується картина майже безлюдного села: зграї здичавілих голодних собак і котів у пошуках теплого людського житла та їжі, плач людей, яких ще не встигли вивезти. Людей «вантажили» в товарні вагони — чотири сім’ї у кожний вагон. Шлях на нові місця був важкий і виснажливий, тривав інколи до шести тижнів. Ніхто не знав, де буде зупинка і яка її тривалість. Вибігали з вагонів у пошуках води.
Та поневіряння на тому не закінчилися. Виділених хат виявилося менше, ніж родин. Людей поселяли у нашвидкуруч стулені землянки, в яких замерзала вода, або в «куток» у хаті місцевих жителів. Бували випадки, що людей селили разом із худобою. Основним паливом було перекотиполе або залишки соняшнику. А ще треба було виконувати колгоспні норми. Місцеві мешканці зневажливо називали людей переселенцями або бандерівцями. Самі бойки дуже рідко називають себе бойками, частіше – «українцями, які жили в Карпатах і яких Сталін переселив». Зберегти свою субетнічність в умовах українського півдня бойкам було дуже непросто.

Чотири причини пояснюють це:
по-перше, бойки втратили свою малу батьківщину і поступово усвідомили неможливість повернення до неї;
по-друге, вони опинилися в незвичних географічно-кліматичних умовах – степова зона має інші основні напрямки господарської діяльності. Це призвело до того, що трудові навички, якими володіли бойки, були втрачені. Окрім того, працюючи в колгоспі з ранку до ночі, батьки не мали змоги передати дітям свої знання та навички;
по-третє, бойкам довелося жити в середовищі людей з іншим історичним досвідом та іншою ментальністю. Тут культивувався негативний образ українця західних теренів – «ненадійної людини», «антирадянського елемента», «бандерівця»; по-четверте, свідомо замовчувалася історична доля і культура бойківського субетносу.
До сьогодні бойко на сході сприймається як гуцул, а на заході як лемко. Наприклад, у бориславській міській газеті в 1997 році писалося про 45-ту річницю від дня примусового переселення жителів «гуцульських», а не «бойківських» сіл і про масову депортацію людей із Закарпаття (насправді – з Бойківських Бескидів).

Все це призвело до того, що бойки, які потрапили в 1951 році до східних областей України, не змогли на новому місці вести звичний для них спосіб життя. В жодному із сіл не було церкви і священика. Не було звичних дерев’яних хат в один ряд з господарськими спорудами. Не було гір, рік і лісів, які давали деревину на опалення, траву для худоби, гриби і ягоди до столу. В сільському господарстві бойки досягли добрих результатів. Швидко освоїли сільськогосподарську техніку, з якою раніше не працювали.

Теперішні 70-80-річні люди, переселенці 1951 року, хоч і не кажуть, що вони бойки, але говорять і думають по-бойківськи, співають бойківських пісень, дотримуються бойківських звичаїв і традицій. На Свят-вечір намагаються приготувати 12 страв, в хату приносять солому або сіно, ворожать, який буде врожай. Досі можна почути старовинні колядки. З Великодніх звичаїв збереглося урочисте освячення пасок, малювання писанок воском. Багато традицій збереглося в сімейно¬побутовій обрядовості: хрестинах, весіллі, похоронах. Донині бойки намагаються, щоб весілля тривало три дні, хоч тепер уже не дотримуються всіх давніх звичаїв. Одяг бойків втратив своє субетнічне походження. Однак жінки-пенсіонерки бойківського походження вишивають, але дуже незначна частка їхніх робіт містить тепер зразки бойківської вишивки.

Наше товариство уже чотири роки поспіль відвідує землю своїх предків у Польщі (Нижньоустріцький район). Бринять сльози на очах не лише в людей старшого віку, які народились на цій землі, а й у їхніх дітей, які щораз частіше приїздять на малу батьківщину своїх батьків, з величезним хвилюванням ознайомлюються з прекрасними Бескидами, відвідують богослужіння в греко¬католицькій церкві в м. Нижні Устріки, проходять стежками, де виростали, жили, раділи і сумували їхні батьки, діди і прадіди.

Уже стало традицією наприкінці серпня запалювати «Бойківську ватру» в Устріках на території Польщі. Чому в Польщі, якщо переважна частина бойківської землі знаходиться на території України? Для західних бойків батьківщина – саме тут. Лінію кордону в 1951 році провели без урахування інтересів корінного населення. Тут залишилися святині, збудовані руками наших батьків. У цій землі – прах наших предків. Традиційно «Бойківська ватра» розпочинається службою Божою в церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Устріках (збудована українцями в 1847 році) за участю греко-католицьких душпастирів з України і Польщі. Туга за рідним краєм не вщухає. А висновок випливає сам собою: таки депортовані наші бойки – переселенці 1951 року, так само як депортованими є переселенці 1944-1949 років при сумннозвісній операції «Вісла».

Та не лише поїздками і спогадами живе наше товариство. Коли з 1 січня 2004 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», то згідно з зазначеним законом, стаття 9 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» була доповнена пунктом 11, за яким до категорії учасників війни були зараховані особи, які після 9 вересня 1944 року були переселені на територію України з території інших країн. Напередодні набрання чинності закону департамент державної політики у справах інвалідів та людей похилого віку Міністерства праці та соціальної політики України надіслав роз’яснення головним управлінням держадміністрацій, в якому йшлося, зокрема, що право на встановлення статусу учасника війни матимуть зазначені особи без обмеження дати переселення на територію України. Таким чином була відновлена справедливість у ставленні держави до всіх своїх громадян, незалежно від місця їхнього народження.

Проте не всюди на місцях зазначений закон виконувався. Місцеві чиновники довільно тлумачили його положення, у зв’язку з чим частина жертв примусових переселень сталінських часів була позбавлена своїх законних прав. Зокрема, районні управління праці і соціальної політики не встановлювали статус учасника війни особам, переселеним у 1951 р. Тому наше товариство написало десятки листів, звернень та запитів у всі інстанції, щоб довести і відновити справедливість щодо переселенців 1951 року. Нарешті ми звернулися до народного депутата України від Надвірнянського виборчого округу Романа Зварича та до Міністерства праці і соціальної політики щодо забезпечення належного виконання законодавства України відносно осіб, переселених проти їхньої волі в 1951 р. (згідно з Договором між СРСР і ПР від 15 лютого 1951 р.). Враховуючи запит народного депутата України Р. Зварича, оголошений на засіданні Верховної Ради України 17.11.04 стосовно встановлення статусу учасника війни особам, які були переселені відповідно до Договору про обмін територіями між урядами Польської Республіки та СРСР в 1951 році, Міністерство праці та соціальної політики України дало роз’яснення обласним державним адміністраціям, в якому зазначено: «Громадяни при підтвердженні факту переселення з території Польщі, (архівна довідка про переселення), у тому числі при переселенні в 1951 році, мають право на встановлення статусу учасника війни».

Ще в 2003 році члени правління нашого товариства здійснили поїздку в Донецьку область – селище Тельманове, села Мічуріно та Стара Ласпа. Тут ми поспілкувалися з нашими людьми, ознайомилися з їхнім побутом. Потім були поїздки до наших переселенців у міста Долину та Надвірну для збирання спогадів для майбутнього видання. Спонсором книжки виступив почесний член нашого товариства Олександр Зарічнюк – підприємець з м. Долини. До 55-річчя виселення із Західної Бойківщини була видана книжка «Акція-51. Останні свідки», автор Наталія Кляшторна. Наше товариство брало найактивнішу участь у збиранні матеріалів, організувало збір коштів і спонсорську допомогу для здійснення цього видання, в міру своїх можливостей сприяло його розповсюдженню.

У 2008 році підготовлено спільного листа об’єднаних товариств депортованих українців (м. Львів) Мін’юстові України та Держкомітету України з національних менших та міграції, що насильницьке вивезення в 1951 році етнічних бойків з території Нижньоустріцького, частини Хирівського та Стрілківського районів колишньої Дрогобицької області є депортацією українців-бойків. Ці українці повинні мати не лише сьогоднішні пільги згідно з Законом України «Про внесення змін до ст. 9 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», який набув чинності з 1 січня 2004 року, а й право на компенсацію їм чи їхнім нащадкам майнових та матеріальних збитків, завданих депортацією 1951 року.


Advertisements