Позначки


Південно-західне наріччя української мови
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Карта українських нарічч і говорів (2005):      Волинський говір (7)      Волинський говір (8)      Наддністрянський говір (9)      Надсянський говір (10)      Покутсько-буковинський говір (11)      Гуцульський говір (12)      Бойківський говір (13)      Закарпатський говір (14) Лемківський (ромб)

Південно-західне наріччя — одне з трьох наріч української діалектної мови. Охоплює говори на території південно-західних областей України, а також на суміжних землях Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі; говірки південно-західного типу як окремі анклави поширені також в Хорватії, Сербії, Канаді, США.
Географічні межі наріччя

На півдні й заході межа південно-західного наріччя є одночасно межею з сусідніми мовами; на півночі умовна лінія Володимир-ВолинськийЛуцькРівнеНовоград-ВолинськийЖитомирФастів відмежовує південно-західне наріччя від північного наріччя; умовна лінія ФастівБіла ЦеркваСтавищеТальнеПервомайськАнаньїв—нижня течія Дністра відмежовує південно-західне наріччя від південно-східного наріччя.

Діалектні групи

Південно-західне наріччя об’єднує старожитні говори.

Складною була історія людності південно-західного регіону України від доби Київської Русі до середини 20 століття. Насамперед наявність тривалих у часі адміністративних меж, розчленування території наріччя між різними державами, що супроводжувалося у певних зонах південно-західного наріччя відмінними інтенсивними впливами інших мов, зумовила значну діалектичну диференціацію цього наріччя. У ньому виділяють три групи діалектів:


Риси, за якими південно-західне наріччя протиставляється південно-східному і північному наріччям, охоплюють усі чи більшість говорів наріччя; частина специфічних для південно-західного наріччя рис має вузьколокальний характер. Багато важливих для структури південно-західного наріччя ознак не протиставляються іншим наріччям, вони є інтегральними.

Фонетичні особливості південно-західного наріччя:

  • рефлексація давніх о, є в новоутв. закритих і ненаголош. складах як і (конь > кін’, печь > піч, ıєсень > осін’), у частині карпатських говорів давні о, є зазнали ін. змін — на у, ÿ, и (конь > кун’, кин’, принеслъ > принÿс);
  • давній Ѣ (ять) рефлексувався як і в наголош. і ненаголош. позиціях (пѣсокъ > пісóк, дѣло > дíло);
  • в галиц.-буков. групі говорів а після м’яких приголосних і шиплячих змінюється на голосний перед. ряду е, и, і (час > чіс, тел’á > тел’é, шáпка > ши́пка), для ін. говорів ця зміна не характерна;
  • наявність сильного укання — зміни ненаголошеного о в у (гоулýбка, кужýх);
  • у ненаголош. позиції сильне змішування є і и (жиевé, вислó), а в буков. говорі виразна зміна артикуляції и у напрямку до є (беикé ‘бики’, жéто ‘жито’);
  • у карпатських говорах наявний голосний заднього ряду ы (сыны, былы);
  • деспалаталізація p’ і пов’язане з нею виділення нової йотової артикуляції в наддністр. говорі (зор’а > зорйа, бур’а > бурйа);
  • оглушення приголосних у кінці слова і перед глухими приголосними; відсутність подовження приголосних в іменниках с. р. (жит’:а > жит’а, жит’е);
  • перехід м’яких приголосних д’, т’ в ґ’, к’ (д’ід > ґ’ід, т’íсто > к’íсто);
  • наявність на місці давніх сполук ръ, лъ, рь, ль рефлексів -ир-, -ил-, -ер-, -ел-, -ыр-, -ыл- (керни́ц’а, кырвáвий, гилтáти).

Морфологічні особливості південно-західного наріччя:

  • наявність флексії -оў, -еў на місці давніх -ойу, -ейу, а також флексії -ом в ор. в. одн. іменників ж. р. та узгоджених з ними прикметників, числівників та окр. займенників (рукóйу > рукóў, рукóм, мнóйу > мноў, мном, землéйу > землеў);
  • збереження у багатьох говорах рефлексів давніх закінчень дав. і місц. в. мн. іменників ч. р. -ом, -ім, -ох, -ix (синóм, брáтім, на синóх, на брáтіх при формах синáм, братáм, на синáх, на братáх у більшості укр. діалектів);
  • збереження давніх форм дав. і ор. в. одн. особового і зворотного займенників мі, ми, ті, ти, си, м’а, т’а, с’а при формах менí, тобí, собí, менé, тебé, себé в ін. говорах;
  • поширення усічених форм займенників (го, му зам. йогó, йомý), редуплікованих форм вказів. займенників то, се — тото, сесе, сес’а;
  • наявність форм інфінітива на -чи від дієслів з основами на задньоязиковий приголосний г, к, x (бігчи, стрими); поширення різних форм майб. ч. (бýду писáти, бýду писáв, писáтиму. му писáти);
  • збереження давніх особ. форм дієслів 1-ї і 2-ї ос. одн. і мн. мин. ч. (носи́вйем, носи́лам, носи́ли смо, носи́ли сте), а також форм давномин. ч. (був-йем казáв) та форм умов. сп. (був бим роби́в).

Синтаксичні особливості південно-західне наріччя:

  • наявність конструкцій прийменник к + іменник, займенник у давальному відмінку (к тóбі, замість до тéбе), конструкцій нас було двох замість нас було двойе, майу діти замість майу дітей та ін;
  • поширення вільного відносно зворотного дієслова розташування форманта с’а — у препозиції чи постпозиції (йа с’а весел’у і йа весел’ус’а).

Словотворчі особливості південно-західного наріччя зумовлюються набором словотворчих засобів, не властивих діалектам інших наріч, наприклад: суфікси -анк(а), (н)-иц’(а) для утворення назв полів з-під сільськогосподарчих культур (стерн’áнка, бурачáнка, барабол’áнка, жи́тниц’а, бýл’аниц’а), суфікс -л’(а) для творення назв діючої особи жіночого роду (брáл’а, копáл’а, ворожíл’а) та ін.

Літературна, наукова діяльність, шкільництво носіїв південно-західного наріччя аж до середини 20 ст. були позначені помітним впливом місцевих говірок, що зумовило формування у різний час галицького, буковинського і закарпатського варіантів української літературної мови, з яких лише галицький був найбільш унормованим і поширеним.

Advertisements