Позначки

,


На батьківщину повернусь..

http://news.saloninfo.com.ua.

Вони й досі пам’ятають ту страшну ніч, хоч у 1951 році були ще зовсім малими дітьми. Десятки жителів села Чорна Нижньо-Устріцького повіту тодішньої Дрогобицької області (тепер Польща), етнічних бойків, насильно разом з нехитрими пожитками загнали тієї темної ночі в товарні вагони, так звані телятники, і повезли в селища Тельманово та Мічуріно на Донеччині. І стали ґазди з діда-прадіда переселенцями, а по-науковому – депортованими.

Важко було звикнути до степу – сухого й спекотного влітку, з холодними пронизливими вітрами взимку. Донині пам’ятають, як місили малими порепаними ноженятами глину, щоб обмазати хати. Не могли забути рідних гір з кришталевими джерелами і стрункими красунями-смереками. Тож усіма правдами і неправдами (адже замість паспортів чорнянам видали переселенські квитки) почали виїжджати поближче до рідної місцини. Так сотні сімей опинилися на Прикарпатті, здебільшого у Долинському та Надвірнянському районах.

І от уже вкотре на початку осені жителі Долинщини – члени місцевого осередку обласного товариства «Бойківщина» приїжджають у Чорну, щоб згадати дитячі роки, подивитися на рідні обійстя, вклонитися прахові предків. У вечір приїзду зазвичай збираються на подвір’ї місцевої гімназії, накривають спільний стіл, розпалюють ватру. Найперше хвилиною мовчання вшановують на рідній землі пам’ять загиблих батьків, братів, сестер. А тоді допізна линуть над рідними горами неповторні бойківські пісні, що чергуються зі спогадами.

Ольга Барновська, якій на час виселення було п’ять років, ніколи не забуде, як викидали через вікна вагона-«телятника» трупи загиблих у довгій виснажливій дорозі. Її разом з матір’ю Фенею Іванівною вивезли у Челябінську область Росії, бо батько був заарештований за членство в Організації Українських Націоналістів. У Долину Оля приїхала вже старшокласницею. Іншу долинянку, Надію Федорову (Минник), вивезли на Донеччину двомісячною дитиною. Каже, що навіть її матір дивувалася, як вдалося вижити такій крихітці в тих нелюдських умовах. Цього разу пані Надія приїхала в рідне село з сином. Чорняни вже звикли брати в такі поїздки чоловіків, дружин, дітей і внуків. Хай знають, кажуть, де їхнє родове коріння. От і Микола Крупич приїхав у Чорну з дружиною та дочкою. Приїхав уперше і відразу ж упізнав батьківську хату. Дарма, що нині нові господарі-поляки зробили з неї стайню, а поруч звели розкішний двоповерховий особняк, – Микола Іванович одразу ж упізнав рідне подвір’я, адже виїжджав звідси 12-річним хлопчаком.

Роль екскурсовода у поїздках до Чорної незмінно виконує найстарша з переселених чорнян Анна Костів (Федорко). На час депортації їй виповнилося 28 років, тож добре пам’ятає, де було обійстя батьків кожного. «Ось тут стояла Бальова хата, там далі – Куцмандова, Бабичева», – говорить так, ніби лише вчора проходила цією дорогою. Таких хат, як у Бабича, де під однією стріхою і світлиця, і стайня, і стодола, у Чорній залишилися одиниці. А ще, каже Анна Михайлівна, були у чорнян так звані бойща – місця, де вони молотили жито, терли льон. Особливо ж запам’ятався пані Анні Малетів міст, поблизу якого вони з чоловіком впали в річку з коня. На щастя, каже жінка, все обійшлося.

– Анно Михайлівно, чи правду кажуть, що деякі українці переписувалися на поляків, щоб не виїжджати?

– Правда, дитинко. Було таке. Але таких – одиниці.

Імпровізовану екскурсію сільською вулицею переривають дві місцеві мешканки середнього віку, які поспішають недільного ранку до костелу. «Знову приїхали в рідне село?» – як стару знайому, запитують пані Анну. Самі ж розповідають, що їздять в Україну, закуповують бензин, горілку, сигарети і вдома перепродують – такі ось секрети «бізнесу». Хтось тримає худобу, хтось – невеличкий готель. Дехто виготовляє сувеніри, які продаються у місцевій галереї.

Анна Михайлівна веде у батьківську хату долинянина Михайла Муля з дружиною. Згодом, помітно хвилюючись, Михайло Михайлович розповідає про враження від побаченого: «Це важко передати словами, адже я вперше повернувся в рідне село через понад півстоліття, а коли нашу сім’ю виселяли, мені було п’ять років. Упізнав весь інтер’єр: місця, де були піч, лежанка, дерев’яне ліжко, бамбетель, мисник. Звичайно, зараз усе змінилося. Та коли я зайшов у сіни, одразу ж згадав, що направо була світлиця, а наліво – бойще і стодола. Люди, колишні мешканці Жешува, які живуть тепер у цій хаті, підтвердили це. Вони вселилися туди ще у 1951-му. Спочатку зустріли нас насторожено, та коли дізналися про мету нашого приїзду, поставилися до нас дуже приязно».

Як розповідає директорка місцевої гімназії імені професора Стефана Мічовського Анна Тизиганіч, за даними статистичного щорічника 1921 року у самій лише Чорній мешкало близько двох тисяч селян. Нині ж у цілій гміні, до якої входять ще села Михновець, Лип’є, Рябе та Жолобек, проживає дві з половиною тисячі мешканців. Щоразу пані Анна привітно зустрічає колишніх чорнян, показує кожному «його» клас, дозволяє посидіти за «своєю» партою, проводить невеличку екскурсію оновленою школою зі світлими класами і великим спортзалом з душовими кабінами та всіма вигодами. В гімназії є кімната-музей з експонатами, любовно зібраними людьми, котрі колись жили у Чорній.

На честь 50-річчя виселення нинішні жителі Чорної встановили пам’ятний знак з написом

«У 50-ту річницю примусового виселення з батьківщини польського населення з гмін: Белз, Хоробрув, Кристинополь, Ухнув, Варенж, частини Сокаля до Устрицького повіту та інших частин Польщі на шану предків, для пам’яті нащадкам, Божій Матері за опіку у важкий час.

Чорна – серпень 2001».

Про те, як нині живуть у Чорній селяни, варто сказати окремо. Те, що поляки перетворюють свої подвір’я на квітники, вже відомо. Та скрізь помітна і дбайлива рука місцевої влади. Через певну відстань – вагончики-смітники, щоб не забруднювати довкілля. Селяни сортують сміття і вкидають у відповідні різнокольорові ящики. На дорогах не помітно жодного коров’ячого «пляцка», хоч чимало чорнян тримають худобу. На кількох подвір’ях влаштовано пункти обміну газових балонів. Спільне польсько-швейцарське підприємство побудувало тут водонапірну станцію. У невеличкому приватному готелі (25 злотих за добу) – всі вигоди ще й кава і чай скільки душі заманеться. Господиня не може зрозуміти, навіщо українки роблять заготівлі на зиму: «У нашій крамниці свіжі помідори цілий рік: зараз – по два злоті за кілограм, взимку – по чотири».

Дуже не хотілося чорнянам покидати цю мальовничу місцину. Чорна зачаровує неповторними краєвидами і привітними людьми. А коли поверталися додому, почав накрапати дощ. «Бачите, це рідна земля плаче за нами – не хоче відпускати», – з сумом зітхнула голова Івано-Франківського осередку товариства «Бойківщина» Дарія Петречко. І до горла мимоволі підступив клубок: Чорна все одно залишиться рідним селом – у снах, у спогадах, у пам’яті.

Ірина ШАЛКІТЕНЕ

Advertisements