Позначки


http://www.rv.gov.ua

Причини та особливості переселення етнічних українців з території Польщі у 1944 – 1946 роках

Цими днями виповнюється 60 років із часу масового переселення українців із їх етнічних земель на Холмщині, Лемківщині, Підляшші та Надсянні (нині Польща). За твердженнями істориків, насильницьким виселенням, яке сталося за мовчазною згодою керівників тодішніх режимів, було охоплено понад півмільйона громадян.
Холмщина й суміжне з нею Підляшшя – це історична терито¬рія на лівому березі Західного Бугу, яка з давніх часів була заселена українцями. Як зазначає історик М.Грушевський, вже в XIII столітті її називали Україною. Тут ще в докняжий період проживало східнослов’янське плем’я дулібів. Усе Надбужжя, відоме під назвою Червенських народів, 981 року було злучене Володимиром Великим із Київською державою. Назва Холмщина походить від міста Холма, відновленого й заново збудованого князем Данилом Галицьким.
Холмсько-підляські землі часто переходили під юрисдикцію різних держав, геополітичне становище було таким, що жодна європейська війна не обминала цих країв, але найбільшого нищення Холмщина зазнала під час Першої і Другої світових війн, що призвело до трагічних наслідків.
Згідно з умовами Ризького мирного до¬говору від 18 березня 1921 року Холмщина разом із Волинню відійшла до Польщі аж до 17 ве¬ресня 1939 року. Відповідно до пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною від 23 серпня 1939 року території Холмщини й Підляшшя відійшли до сфери впливу СРСР, але вже в наступ¬ному секретному договорі від 28 вересня 1939 року ці території відійшли під контроль Німеччини. Сталін віддав Холмщину, за що отримав Литву.
Уже з самого початку гітлері¬вської окупації починається пла¬нове винищення українського на¬селення. Перший етап цієї акції 1942-1943 років призвів до знищення інтелігенції, другий (1943-44 роки) мав на меті планове зни¬щення цілих сіл.
Українське населення опини¬лось у винятково важкому стано¬вищі. Шовіністичні угруповання Польщі, усвідомлюючи неми¬нучість утрати Західної України після завершення війни, почали докладати всіх зусиль, щоб хоч у нових кордонах, будь-якою ціною домогтися створення однонаціональної польської держави за рахунок тотального очищення території Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини. Питання про терор проти українського населення варто розглядати в контексті міжнародних подій того часу. Саме в той час на Теге¬ранській конференції розгляда¬лося питання визначення кор¬донів між Польщею і СРСР. Під тиском Черчіля Сталін погодив¬ся, що кордон пройде по лінії Керзона при умові передачі частини німецької території на ко¬ристь СРСР.
Отже поступка відбулася вдру¬ге, за рахунок Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсян¬ня. Питання кордонів остаточно було вирішене на Ялтинській конференції. Саме в цей час роз¬горнувся масовий рух за об’єднання Холмщини з Україною. На адресу Сталіна й Хрущова над¬ходило безліч листів. А 20 липня 1944 року Хрущов написав лист до Сталіна з пропозицією включити Холмщину до складу Украї¬ни, що було свідченням його необізнаності щодо стану розв’язан¬ня на міжнародному рівні про¬блеми кордонів і виселення на завершальному етапі Другої світової війни. Тим часом уже був готовий план виселення, який знайшов своє втілення в угоді між СРСР та Польським комітетом Національного визволення від 9 вересня 1944 року “Про евакуа¬цію українського населення з те¬риторії Польщі й польських громадян із території України”. Із по¬гляду міжнародно-правового ха¬рактеру сталося те, що угоду уклав невизнаний польським наро¬дом і  країнами  Європи Польський комітет Національно¬го визволення. Не бралися до уваги міжнародні правові угоди й конвенції, і, зрештою, права лю¬дини.
Планувалося розміщувати евакуйованих людей за їхнім бажанням, забезпечувати житлом, земельними ділянками, відшкодовувати вартість залишеного майна. Згідно з угодою, взаємне переселення великих мас людей мало бути проведене у дуже короткий термін – з 15 жовтня 1944 року до 1 лютого 1945 року.
Текст угоди не був опублікований в офіційному порядку, про його зміст стало відомо із особливої інструкції 21 вересня 1944 року, прийнятої Раднаркомом УРСР. Особливо коригувалися строки виконання Угоди. Вже до кінця 1944 року стало цілком очевидним, що завершити переселення до 1 лютого 1945 року неможливо. Практично у грудні 1944 та січні 1945 року воно тільки масово розпочалися. З огляду на це сторони домовлялися продовжувати термін виконання переселень кілька разів. Формально ж про виконання угоди було оголошено тільки у липні 1946 року.
Згідно з умовами угоди від 9 вересня 1944 року переїзди повинні були носити виключно добровільний характер. З часом добровільність виїзду ставала все ілюзорнішою. У перші місяці перебігу операції виїжджали в першу чергу родини, господарства яких були зруйновані війною, а також ті, яким загрожували дії польського підпілля. Документи переконують, що для прискорення евакуації населення влада використовувала насильницькі методи. У Польщі для українців створювалися нестерпні умови існування. Політуправління 1-го Українського фронту повідомляло: „…у Перемишлі арештовують українців без розбору, арештованих б’ють. Міліція проводить обшуки майже винятково в українців, останні, часто провокаційно, заносяться у списки осіб, які переховують зброю”. Це ж управління інформувало, що польська влада забороняє розмовляти українською мовою, закриває українські школи, проводить політику колонізації.
До середини 1945 року припинився добровільний виїзд українців, не допомагали жодні форми адміністративного тиску. У цій ситуації польський уряд вирішив звернутися до українських товариств за допомогою у здійсненні переселення. 24 липня 1945 року Президією Ради Міністрів було організовано конференцію за участю представників українських громад з Краківського, Ряшівського, Люблінського воєводств. Делегати сформулювали практично однакові програми, суттю яких було намагання залишитися на рідних землях, дотримання принципу добровільності при переселенських акціях.
Уряд у проголошеній на конференції заяві зобов’язався не застосовувати примусу під час переселень. Проте, ця заява була порушена. На заселені українцями території у вересні 1945 року було направлено три дивізії піхоти Війська Польського з метою проведення примусового виселення українців з Польщі до СРСР. Більшість українських делегатів, які брали участь у конференції, було заарештовано, а організовані ними раніше українські комітети було ліквідовано, що призвело до знищення єдиної легальної репрезентації української громади.
Саме переселення відбувалось у жахливих побутово-санітарних умовах. Люди міся¬цями чекали на перонах, люту¬вав холод і голод. Якщо говорити мовою цифр, то, за радянськими даними, за період із 15 жовтня 1944 до 2 серпня 1946 року з Польщі до УРСР переселено більше 123 тис. сімей (понад 485 тис. осіб). Згідно з польськими офіційними джерелами, кількість переселених ук¬раїнців за період із жовтня 1944 до грудня 1946 року становить понад 140 тис. сімей (близько 530 тис. осіб).

Згідно з урядовими документами держава робила все для якнайскорішого пристосування людей до нових умов. Насправді ж значній частині переселенців доводилось самотужки вирішувати більшість своїх проблем. Розселяли людей, як правило, в південно-східних областях Ук¬раїни по дві-три сім’ї, примушу¬вали вступати в колгосп, здава¬ти сільгоспінвентар і коней. Надзвичайно важкі житлові умови, засушливий клімат, голод, образи викликали спроби масового повернення людей до Польщі або в Західний регіон. Уже 16 жовтня 1945 року вийшла постанова про заборону повернення переселенців зі східних областей, підписана Хру¬щовим і Коротченком.
При переселенні жителів гористої частини Закерзоння до східних областей УРСР зовсім не враховувалось те, що їх акліматизація у степових районах буде дуже тяжкою. У заяві громадянина Здуна Михайла Ігнатовича до управління у справах евакуації і розселення українського населення при Раді Міністрів УРСР говорилося: „Жити далі у Дніпропетровській області я не міг, по-перше, не було свого житлового приміщення і приходилося жити у колгоспника, не було палива, а головною причиною стали кліматичні умови, до яких моя родина не могла звикнути, жінка хворіла. Я змушений був у квітні 1946 року виїхати з Дніпропетровської області у Ровенську”.
Важливою залишалась і проблема мови, адже офіційна влада здебільшого була російськомовною, а діалект місцевого населення відрізнявся від діалекту закерзонців. Окрім того, переселенців часто не визнавали за українців і називали поляками. Безперечно, це було дуже образливо для людей, які роками терпіли від польського терору.
Умови поселення евакуйованих українців були дуже важкими. Досить часто їм доводилось жити у напівзруйнованих війною будівлях. Не кращим було становище з наділенням землею. Індивідуальних земельних ділянок, як це було обіцяно, переселенці так і не отримали. Люди, що все життя вели індивідуальне господарство, не могли адаптуватись до колгоспів.
У західноукраїнських областях переселенці також змушені були переживати великі проблеми та труднощі. Так, у заяві до переселенців села Подвисоке Козинського району Рівненської області говорилося: ”У нас немає зимового посіву, і немає хліба. Ми хотіли б, щоб нам якось позичили зерна на зимовий посів”. У постанові  № 1066 виконкому Рівненської обласної ради депутатів трудящих від 13 серпня 1948 року відмічалося, що допускається беззаконне відбирання житлових будинків закріплених за переселенцями. ”Внаслідок хаосу, що твориться в обліку будинків в Ровенському райвиконкомі, один і той самий будинок закріплюється по 2-3 рази, що викликає обурення та скарги з боку переселенців”. Господарське влаштування переселенців з Польщі  на території Рівненщини перебувало у надзвичайно поганому стані, так у селі Городок на червень  1949 року з 54 сімей переселенців житловими будинками було забезпечено лише 6 родин, а 48 сімей жило на приватних квартирах.
Оскільки люди масово тікали із східних теренів України, то РНК УРСР 16 вересня 1945 року заборонила приписувати переселенців у західних областях і зобов’язала місцеві власті повернути їх назад у східні області. Нарком внутрішніх справ УРСР В. Рясний 3 жовтня 1945 року видав наказ № 00172 “Про запобігання самовільним переїздам господарств евакуйованого з Польщі українського населення”, що мав спинити цей потік самовільних мігрантів. Так, РНК УРСР і ЦК КП(б)У оголосили догану з попередженням голові Рівненського міськвиконкому за виданий дозвіл на переїзд до Рівного переселенцям, які були вивезені у Миколаївську та Одеську області.
Проте, як переконують документи, потік переселенців із сходу на захід не припинявся. 23 березня 1946 року Рада Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У прийняли спільну постанову, згідно з якою заборонялася видача будь-яких документів переселенцям, що прибули із східних областей у західні. Заступник Голови Ради Міністрів УРСР В.Старченко, секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко у телеграмі на ім’я голови виконкому Рівненської обласної ради депутатів трудящих зобов’язували „виконкоми обласних міських і районних Рад депутатів трудящихся, обкоми, горкоми і райкоми КП(б)У Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської і Тернопільської областей припинити прийом і господарське влаштування сімей переселенців, що прибули з східних областей УРСР без дозволу Управління при Раді Міністрів УРСР по справах евакуації і розселення польського і українського населення. Попередити, що винні особи, незалежно від їх службового положення, будуть притягуватися до строгої відповідальності”.
Разом з тим виселені ук¬раїнці залишили в Польщі рухо¬мого й нерухомого майна, а та¬кож посівів на загальну суму 665 млн. злотих, що в серед¬ньому складає  більше 6 тис. злотих на одне господарство. У цю суму входить, перш за все, вартість понад 88 тис. житлових будівель і 159 тис.  господарських забудов. Переселенці залишили в розпорядженні місцевих органів влади більше 461 тис. га землі. Під час виселення українське населення здало за¬готівельним органам Червоної Армії сільськогосподарської про¬дукції на суму 17 млн. злотих. Про адекватність відшкодувань можна було тільки мріяти.
Таким був завершальний етап вирішення українського питання за акцією “Буг-Дніпро”, тобто масового виселення в Україну. Продов¬ження українського питання знайшло втілення в акції “Вісла”. Внаслідок військово-політичної акції “Вісла” зі спо¬конвічного українського краю ви¬селили понад 150 тис. українців. У 1947 році 372 українці Польщі було засуджено до смертної кари, а близько 4 тис. українців ув’язнено в сумнозвісному концентраційно¬му таборі “Явожно”. Перше й друге виселення стали ланками одного ланцюга.

Відсутність остаточної правової визначеності щодо того, як трактувати факт колишньої насильницької евакуації, призвела до виникнення дуже широкого комплексу питань, які вже багато десятиліть очікують на своє вирішення.
Відповідно до Закону України “Про внесення змін до ст.9 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 2 жовтня 2003 року № 1219-ІV, громадянам, які після 9 вересня 1944 року були переселені на територію України з території інших країн встановлено статус учасника війни та видані посвідчення “Учасник війни”, які є підставою для надання пільг, передбачених чинним законодавством. Зокрема, 50% знижкою з оплати комунальних послуг та в оплаті за користування телефоном, а також в отриманні ліків, придбанні твердого палива та скрапленого газу.
З 2005 року громадянам, яким встановлено статус учасника війни щорічно виплачується разова грошова допомога до Дня Перемоги, передбачена Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” в розмірах, які визначаються щорічно Законом України “Про Державний бюджет”.
На даний час на Веб-сторінці Міністерства юстиції України триває обговорення проекту Закону України “Про визначення статусу етнічних українців, виселених з території Польщі у 1944-1946, 1948 та 1951 роках”.
У зв’язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі у 1944-1946 роках, з метою відновлення історичної справедливості щодо примусово виселених та їхніх нащадків, посилення їх соціального захисту та відповідно до Указу Президента України “Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі” на Рівненщині затверджено заходи, згідно з якими:
– 2 березня 2006 року у Рівному проведено тематичну виставку експозицій, присвячену 60-ій річниці примусового виселення етнічних українців з території Польщі;
– 25 квітня п.р. у м.Рівне проведено святкову зустріч переселенців з Холмщини, Підляшшя і Лемківщини “Великодні дзвони Холмщини”;
– у навчальних закладах області з метою збереження історичної пам’яті, формування у молодого покоління почуття патріотизму, проведено тематичні уроки Пам’яті, виховні години, культурно-просвітницькі заходи;
– на видання книги “Трагедія Холмщини” О.Боровика з коштів обласного бюджету виділено 7900 грн.;
– в області постійно проводиться робота щодо посилення уваги до нагальних потреб виселених етнічних українців, поліпшення соціально-побутового та медичного обслуговування, пошуку додаткової можливості для надання їм матеріальної допомоги.


Advertisements