Теги


ПОХОРОННІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ
УКРАЇНЦІВ КАРПАТ (ХІХ  ХХ ст.)
http://disser.com.ua

Основний зміст дисертації

Перші відомості про деякі похоронні й поминальні звичаї населення окре­мих міс­цевос­тей Бой­­­­ківщини, Гуцульщини та Лемківщини на початку й у 30-40-х рр. ХІХ ст. зібрали І.Лю­бич-Чер­­він­­­ський, Я.Головацький, І.Вагилевич, В.Поль. Дос­лід­ники звернули увагу на по­бу­­тува­н­ня таких явищ, як по­хо­ро­н­ні ігри, тра­ур­не трем­бі­та­н­­ня, об­ря­дове бит­тя посуду, вик­лючне використання саней для пе­ре­ве­зе­ння мерця і т.ін.

У 50-70-х рр. ХІХ ст. інформація про похоронні звичаї горян поповнилась да­ни­­ми по­льо­вих досліджень С.Витвицького, О.Торонського, А.Кралицького, Г.Бі­дер­­ма­на, Т.Злоцького. Незважаю­чи на певну фраг­­­ментарність, вона цінна пер­шими фік­са­ціями по­бу­тування на теренах Закарпаття по­хо­рон­­них ігор, ціка­вими деталями траурних зви­чаїв лем­ків, обрядових жер­т­во­приношень у по­хо­роні гу­­цу­лів, охорон­них зви­­чаїв за­кар­патських бойків.

Стараннями багатьох дослідників значно більше фактів про похоронну звича­є­вість горян з’явилося у 80-90-х рр. ХІХ ст. та на по­чатку ХХ ст. Найповні­ши­­ми відо­мостями про звичаї бойків та лем­ків виріз­ня­ю­ться розвідки Д.Леп­ко­го, Ю.Жат­­­ко­ви­ча, О.Кольберга, а найдоклад­ні­ші описи об­ря­дів гу­цулів із фік­­саціями великої кіль­кості по­­хо­ронних ігор та голосінь по­дали у своїх працях В.Шухевич і В.Ко­­зарищук.

Унаслідок кількарічної збирацької роботи, яку організували чле­­ни Етногра­фіч­­ної комісії НТШ (В.Гнатюк, З.Кузеля, І.Свєнціцький), 1912 року вийшов дру­ком збір­ник ма­те­рі­а­лів про похоронні звичаї та обряди насе­ле­н­ня різ­них регіонів Укра­ї­ни. Чимало нових і надзви­чай­но вартісних фактів було зібрано на тере­нах Кар­пат (опи­си Т.Перейми, М.Зуб­­­ри­цького, О.Охри­мо­вич, А.Онищука, П.Шеке­ри­ка-До­ни­ківа та ін.). Допов­нюють їх і за­­пи­си ін­ших міс­це­вих збирачів, які поміс­тив З.Кузеля в до­датку своєї відомої пра­­ці про похо­ро­­н­­ні ігри.

Роботу над збиранням й узагальненням польового матеріалу прово­ди­ли і в 20-30-х рр. ХХ ст. Тоді з’явились дописи про похо­ро­нні звичаї бойків на сто­­рін­­ках жур­­налів “Підкарпатська Русь” і “Літо­пис Бой­ків­щи­ни” (найґрун­тов­ні­ши­ми з них є роз­від­­ки Л.Де­м’я­­­на й М.Зинича) та пра­ці Я.Фальков­сь­ко­го, Ю.Тар­но­ви­ча, Д.Банд­рів­сь­ко­го, П.Дон­чен­­ка, які по­да­ли ко­роткі відомості про об­ряди лемків і гуцу­лів.

Поряд із роботами фактографічного характеру іншу, щоправда, менш чи­сленну, гру­пу праць про похоронну обрядовість горян складають спе­ціальні аналі­тич­ні роз­с­ліди ок­ре­­­мих її фрагментів. Перші такі розвідки з’я­ви­ли­ся на початку ХХ ст. Це, зок­рема, стаття В.Гна­­тюка “Забави при мерци”, у якій автор коротко охарактери­зу­вав громадські зіб­ра­н­ня біля мер­ця на західноук­ра­їнських теренах та відзначив ши­роке побутування на Закарпатті по­хо­ронних ігор. Докладніше ігри та інші елементи по­хо­ро­нних чувань проана­лі­­­зу­­вав З.Кузеля у праці “Посижінє і за­ба­ви в українськім по­хо­ро­н­нім об­ря­ді” (Львів, 1914-1915). На ос­нові аналізу чи­сленних джерел уче­ний простежив ви­то­ки й піз­ніші видозміни звичаю об­рядових чувань і весе­ло­щів біля мер­ця, ок­реслив ареал по­ши­рення на теренах Ук­раїни та поза її межами по­хо­рон­них ігор, по­дав різно­біч­ну оцінку за­фік­­сованих за­бав, з’ясу­вав причини згор­­тання цьо­го зви­­­чаю і т.ін. Побіжно дослідник звер­нув увагу й на інші яви­ща (опла­ку­ва­н­ня ­мерця, викорис­та­ння обе­регів тощо).

Незважаючи на деякі дискусійні моменти (наприклад, щодо визначальності ру­мун­ського впли­­ву на похоронні звичаї гуцулів), за своїми ме­­тодо­ло­гіч­ними під­хо­дами, гли­би­ною аналізу та ґрунтовністю тео­ре­тич­­­них уза­га­льнень розвід­ка З.Ку­зелі і дотепер є найвагомішою аналітич­ною розроб­кою з указаної проб­ле­ма­­тики. Поява цієї ро­боти підняла піз­на­ння пред­­ме­та на якісно новий рі­вень та пож­вавила пода­ль­ші пошукува­ння в цьо­му нап­­рямку. Так, уже в 20-х рр. ХХ ст. власне бачення генези й семантики окремих похоронних ігор запро­по­ну­­­вали у своїх пра­цях К.Грушевська і П.Бо­­га­ти­­рьов. Крім того, дослід­ни­ки роз­г­ля­­­­нули де­я­кі інші похо­ро­н­ні зви­чаї горян (биття посуду, об­ря­­­додії, пов’язані з охороною від мерця добро­бу­­ту ро­ди­ни тощо).

На відміну від багатьох похоронних звичаїв, які лише почасти інтер­претовані чи взагалі не висвітлені в нау­ко­вій літературі, дослідження ігор вия­ви­лось продук­тив­ним і в по­­да­ль­ші часи. У другій по­ло­ви­ні ХХ ст. питанням їхнього походження та пер­віс­­­ної об­ря­до­во-магіч­ної суті приділили увагу І.Си­моненко, Б.Ко­би­лян­сь­кий, Н.Вє­лєц­кая. Роботи ж Г.Іг­­на­товича та І.Во­­ли­­ць­кої вар­тіс­­ні ґрун­тов­ним аналізом такого ви­ду по­­хо­рон­них ігор, як дра­ма­тич­ні забави. З інших новіт­ніх праць відзна­чимо ко­рот­кі уза­­­га­ль­­нені ста­т­ті Н.Здо­ро­ве­ги, Є.Сявавко, М.Си­ви­­ць­кого, М.Мушин­ки, К.Ку­те­ль­­ма­ха про по­хоронні традиції го­­рян у колек­тив­них моно­г­ра­фіях “Бойків­щи­на”, “Гу­цу­ль­щина”, “Лемківщина”, “Ук­раинские Карпаты. Ку­­ль­ту­ра” та роз­с­лі­ди В.Яро­­ше­вича й В.Грив­ни похова­ль­них обрядів жителів Сам­бір­­щини та Бардіїв­щи­­ни. Роз­­ши­рення спектра дослід­ни­ць­ких по­шукувань і їхнє уза­га­льнене спря­му­ва­­­н­­­ня, по­пов­не­н­ня дже­­рельної бази про по­хо­ронні звичаї вер­хо­вин­ців но­ви­ми по­льо­­ви­ми да­ни­ми ста­ло знач­ним пос­­ту­пом на шляху їх вив­че­н­­ня.

У другому підрозділі окреслено методологію дисертаційної роботи та обґрун­то­­ва­но застосовані в ній способи наукового аналізу. Методологічною основою дос­лід­­ження є засадничі підходи до вив­чення народ­ної ку­ль­тури, які задекларовані в пра­цях ба­га­тьох провідних су­часних ет­нологів, а також ви­дат­них вітчизняних учених ХІХ – початку ХХ ст. — М.Дра­го­ма­нова, І.Франка, М.Гру­­шев­­сь­кого, Ф.Вов­ка, З.Ку­зе­лі, В.Гнатюка. При висвітленні широкого кола пи­тань влас­­­не похороннообрядо­вої те­ма­ти­ки врахо­вуємо підходи в її дос­лідженні та­ких зна­­­­них ук­раїн­ських і за­ру­біж­них учених, як З.Кузеля, І.Свєнціць­кий, Ф.Вовк, О.Кот­­­­­ля­­рев­сь­кий, Л.Ні­дер­ле, Д.Анучін, А.Фішер, Х.Вака­рел­ски, а також спи­ра­є­мось на ва­го­мі тео­­­ре­­тич­ні роз­роб­ки в ділянці ритуалістики А.Ван-Ге­н­не­­па, В.Тер­не­ра, О.То­по­ро­ва, А.Бай­­буріна та ін.

Ключовими засадами дисертації є розгляд і трак­ту­вання ет­нографічних реалій з по­зи­цій наукової об’єк­­тив­­ності та кри­тичного ана­лі­зу якнай­ширшого кола достовір­них джере­ль­них ві­до­­мос­тей; по­єд­на­ння фактог­ра­фічного й теоретичного рівнів піз­нання пред­мета; використання різ­них методів при його вивченні та узгоджен­ня ре­зу­ль­татів ет­но­ло­гічного розсліду з да­­­ними су­міжних істо­ричних дис­циплін; комп­лек­с­ність дослідження явищ у всьому спек­трі їхніх фор­­ма­льно-функ­ціональних, пси­хологіч­но-сві­тог­­лядних оз­нак,  в істори­ко-ге­нетичному й по­рів­­ня­ль­но-типо­ло­гіч­ному ас­пектах, з урахува­н­ням ло­ка­ль­них особли­востей, іно­ет­нічних впли­вів та іно­вацій. Засад­ни­чи­ми вва­жа­є­мо та­­кож по­ло­­ження про автох­то­н­­ність і ­­давню іс­то­рич­ну й етно­куль­тур­ну єд­ність на­се­ле­ння різ­них регіонів Ук­ра­їни, йо­го локально-ет­ног­ра­фічну са­мо­бут­ність.

Дослідження здійснено із застосуванням та­ких методів: по­льо­во­го спостере­же­н­ня, порівняльно-істо­рич­ного, структурно-фун­к­ціона­ль­ного, типо­ло­­гіч­ного, комп­лек­сного ана­лізу. Метод польового спос­те­ре­­­ження й фіксацій вико­рис­та­но для роз­ширен­ня фак­­­то­ло­гіч­ної бази праці, уточ­нення семантики ок­ре­мих обря­до­во-сві­тог­­ляд­них одиниць, чіткі­шо­го ок­­рес­ле­н­ня ареалу побутування явищ, з’ясування су­час­­но­го ста­ну їх функціонування. По­рів­ня­льно-історич­ний ме­тод дав змогу виявити загаль­но­етніч­ні і спе­ци­фіч­ні риси по­хо­­ронної обрядо­вості ук­­раїнців Карпат, виз­на­чити тери­торіа­ль­ні та хро­но­ло­гічні межі побутування конк­ретних звичаїв і обрядів, простежити сту­пінь іно­етніч­них впливів, розглянути синхронні обря­до­ві яви­ща на за­га­­ль­­но­­слов’ян­сь­ко­му та європей­ському фоні. Своєю чер­­гою комп­­лек­с­ний ана­­­ліз фактичних да­них і висновків різ­них наукових дис­цип­­лін (фольк­­ло­рис­ти­ки, етно­­­лінгвістики, архео­ло­гії, дже­ре­ло­знав­с­т­ва) дозволив роз­­г­­ля­ну­ти їх у шир­шо­му ет­но­­культурному контексті та в історико-ге­нетичному роз­­рі­зі. Струк­турно-функ­ці­о­на­­льний метод застосовуємо в роботі з огля­ду на пот­­ре­бу оз­на­чи­ти  за­га­­ль­ну син­таг­­ма­тику й функції похоронної звичаєвості та виок­ре­мити основ­ні ета­пи й ком­по­ненти об­ряду. Для вияв­ле­н­ня в похоро­н­них тра­ди­ціях го­рян і зага­лом ук­ра­їнців уні­вер­са­льних зви­ча­є­во-обрядових явищ та ре­­­­­кон­струкції їх­ньо­го гли­би­н­но­го змісту пос­­лу­го­ву­є­мось при­йомами ти­по­логіч­но­го ана­­лі­зу.

Другий розділ дисертації “Передпохоронні звичаї та обряди” складається з дев’яти під­роз­ділів: “Звичаї, пов’язані з наближенням смерті”, “Традиційні спо­соби повідомлення про смерть”, “Ритуальне обмивання та обряджання покій­ника”, “Виготовлення труни і підготовка могили: звичаї, обрядові дії та віру­ва­ння”,  “Траурні звичаї”, “Ритуальне оплакування небіжчика”, “Обрядо­ві забо­рони та охоронні звичаї”, “Громадські зібрання та ритуальні нічні чу­ва­н­ня в домі мерця”, “Обрядові ігри біля померлого”.

У першому підрозділі в порівняльно-історичному й типологічному аспектах роз­г­лянуто звичаєво-світоглядні явища, пов’язані з набли­же­нням смер­ті. Зок­рема тра­­дицію влаштовувати прощання одно­се­ль­ців з поми­ра­ючим, спо­со­­би полег­шення агонії (зви­чаї перек­ла­да­­ти людину на долівку, за до­помогою імі­та­тив­них дій — від­к­ри­­вання вікон, дверей, част­кове зривання стріхи і т.ін. — приш­вид­шу­ва­ти ви­хід ду­ші з ті­ла, ви­ко­ристовувати різні обе­реги то­що), деякі охоронні звичаї (ви­носити з хати, де помирає лю­ди­на, ті чи інші предмети та ін.).

Поряд зі своє­рідними деталями (ри­ту­а­лі­зоване про­ща­н­ня з поми­ра­ю­чим, його досмертне обмивання та об­ряджання, звичай свердлити отвір у стіні дому, оберегове ви­ко­рис­тання ма­ку, свічки з першого при­частя, пас­ха­ль­ної скатертини тощо) ці реа­­лії мають певні від­по­відники у тра­ди­­ціях насе­ле­н­ня всієї України і за­га­лом ба­га­тьох на­­ро­дів Єв­ро­пи. Те са­­ме стосується й властивих го­­ря­нам сві­тог­ляд­них ін­тер­п­ре­та­цій “лег­­­­кої” та “важ­кої” смерті, заборон на опла­ку­ва­н­ня по­ми­ра­ю­чого, ві­ру­­вань про йо­го передсмертне спіл­кування з пред­ка­ми. Значне по­ши­ре­ння цих зви­чаїв і ві­рувань, згадки про ок­ремі з них у ра­н­ніх писем­них па­м’ятках ін­доєв­ропей­сь­­ких на­­родів, ти­поло­гіч­ні від­по­­від­ники в ін­ших ділянках на­родної зви­­чаєвості вка­зують на їхнє ­дав­нє по­ход­же­н­ня.

Як і скрізь в Україні, у Карпатах повідомлення про смерть передава­ли  ус­но та за допомогою певних звукових сигна­лів і візуальних знаків. Особливо бага­тою на різні спо­соби траурного інформування є зви­ча­євість гуцулів, у яких ще на по­чатку ХХ ст. побутували такі самобутні явища, як роз­па­лю­ва­н­­ня вог­ни­ща біля дому по­мер­­ло­го, виві­шува­ння на вікні хати перемітки, трембітання. Зви­чай пові­дом­­ля­ти трем­­­бітою про смерть, який і досі зберігся в гуцулів, зафік­со­ва­но також у дея­ких се­лах бой­ків­сько-лемківського пограниччя.

У різних районах Бойківщини та почасти Гуцульщини й Буковини сиг­на­ль­ну фун­к­цію виконували голо­сі­ння. Звичай сповіщати ними про смерть побу­ту­вав та­кож у деяких південнослов’ян­ських народів. Похоронній звичаєвості ру­му­нів при­та­манні трембітання та розпа­лю­ва­н­ня вогнищ. Відомішою в народів Єв­ро­пи є тради­ція по­ві­домляти про смерть церковними дзвонами.

В українців Карпат, насамперед у бойків та лемків, із траурним подзвоном по­в’я­зані де­я­­кі своєрідні звичаї та повір’я: практика по-різ­но­му дзво­нити небіжчикам різ­ного віку і статі, цікаві пояснення заборони дзво­нити са­мо­губцям, оригінальні зву­конас­лі­дування “подзвінного”, низка прик­мет-віщувань смер­ті тощо. У фольк­ло­рі гуцулів зберег­ли­ся згадки про давній зви­­чай викорис­то­ву­вати на похороні т.зв. била, які фігу­рують у серед­­ньо­віч­них дже­релах як сиг­на­ль­ні предмети церковного культу. Від доби серед­­ньо­­віч­чя в го­рян побутувало й поза­об­ря­дове сигнальне зас­то­су­вання дзво­нів, трем­біт, вог­нищ.

Першими ритуальними заходами підго­тов­чої ста­дії похо­ро­нного обряду є зак­ривання очей і вуст померлому, його обми­вання та перевдягання в но­ву одежу. Важ­­ливе значення, якого в народі зда­вен надають цим обрядодіям, зу­­мо­­влене син­к­ре­тични­ми уявле­н­ня­ми про потойбічне бу­т­­тя душі чи май­­бутнє тілесне воскре­сі­ння людини. Своєю чергою низ­­ка охо­­ронних заходів та заборон, пов’язаних із об­ряд­женням небіжчика, ґрунтується на ар­ха­їчних уявленнях про згуб­­ний вплив покій­ника на дов­кілля й занечищеність та смер­тоносність пред­ме­тів, які дотикалися його ті­ла. Ці та деякі інші світо­гляд­ні мотиви лежать в основі зви­чаїв виливати в “неза­хід­не міс­це” во­ду, якою об­мили мерця, знищувати предмети, яки­­­ми корис­ту­ва­лися в під­го­тов­чих обрядах, закривати очі по­мерлому мо­­не­та­ми, зав­­часу готувати “смерт­ний” одяг, ши­ти його з дот­ри­ма­нням дав­ніх спо­со­бів вик­рій­ки, вби­ра­ти по­кій­ника в “лег­ку” оде­жу, уни­кати в ній вуз­­­лів, прикрас, чер­воного кольо­ру, викорис­то­вувати елементи шлюбного вбра­ння та одягати неодружених у ве­сі­ль­ний стрій то­що.

У цілому вказані звичаї належать до загальноукраїнських і мають чи­мало від­по­від­ників у традиціях слов’янських та інших на­родів Єв­ро­пи. Ха­рактерними дета­ля­ми, які вказують на локальні від­мін­нос­ті побутування та­­ких зви­чаїв у мешканців різних місцевостей Карпат, є уни­ка­ння в похоронному одя­зі ре­ме­ня, звичай спо­ряд­­жати мерця торбиною, га­ман­цем, практика прикрашати са­моробні воскові перстені позліт­кою, тра­диція вбирати небіжчика ті­льки в білі шати, деякі заборони і ка­тар­­сичні акти (не торка­тися по­кій­ника рукою, якою сіють, не викорис­то­ву­ва­­­ти для об­миван­ня криничну воду, звичаї ви­ли­вати “мертву” воду в річку, з очи­ща­­льною ме­тою до­тор­ка­тися трави чи ясеня тощо). Іншими своєрідними звичаями є практика вико­рис­­то­вувати для оформлення похоронного ложа деякі предмети зі сфери весі­ль­ної й ро­ди­льної обрядовості (у гуцулів і бойків), традиція класти біля ті­ла неодру­же­ного ве­сі­ль­не де­рев­це, світити біля небіжчика дерев’яні скіпки, запалювати т.зв. “сточок” — велику кільчасту свічку (на Гуцуль­щи­ні). Останній звичай був прита­ма­н­ний й жителям бу­ко­вин­сь­ких, покут­сь­ких та деяких закар­патських сіл і має свої аналоги в об­ря­до­вості ру­­­мунів і бол­гар. Як і меш­кан­ці різних регіонів Ук­ра­ї­ни (Гу­­цу­ль­щи­ни, Поку­ття, Бу­­­­­ко­­ви­ни, Поді­л­ля, По­лісся), бол­гари, румуни, серби, словаки ви­­­ко­­рис­то­вували в по­хо­ро­нному обряді неодру­жених ве­сіль­не деревце.

Аналіз порівняльних етнографічних відомостей засвідчив три­ва­­ле збере­жен­ня в українців Карпат давніх звичаєво-об­ря­­до­­вих явищ, пов’яза­них із виготовлен­ням тру­ни та під­го­­товкою міс­ця поховання. Це на­сам­перед часткове збе­ре­же­ння в об­ря­до­во­му по­буті домовин ар­хаїчного типу (дов­бана тру­на, домовина з плос­ким чи двосхи­лим віком), зас­то­су­ва­ння деяких ста­ро­ви­н­них техно­ло­гічних прийо­мів при їх виго­товленні (нап­рик­лад скріплю­ва­н­ня до­щок де­рев’яними клинця­ми), зви­чай гуцулів робити от­вори-“віконця” в труні тощо. Відзначимо й самобутні охоро­н­ні, очищальні й жер­тов­ні обря­­до­дії в гуцулів, част­ко­ве по­бу­ту­ва­н­ня тра­диції по­чер­­­го­во­­го викона­ння одно­сельцями місії гро­ба­рів на теренах Бой­ківщини й Лем­ків­щини, ори­гі­на­­льне магічне вико­риста­н­ня т. зв. “мі­ри” в лем­ків, низ­ку віру­вань, по­в’я­за­них із під­­го­тов­кою мо­ги­ли і тру­ни. Ар­ха­їчність деяких звичаїв (виготовляти до­мо­вину з ці­льної ко­ло­ди, без використання цвяхів, з отвором для “ви­хо­ду” душі) під­т­вер­д­жують архео­логічні дані.

Траур, тобто різні форми вираження смутку з приводу смерті лю­ди­ни, є пра­ку­ль­­турним обрядовим явищем, походження якого пов’язано з ри­ту­а­лізацією афек­тив­них проявів горя, а також із архаїчними уяв­леннями про обрядову до­ці­ль­ність та мо­ра­льно-етич­не значення актів привсе­люд­но­го розпачу. Як і в багатьох інших етнот­ра­ди­ціях, в українців, і зокрема в меш­канців Карпат, у ХІХ – на початку ХХ ст. головною ознакою жалоби родичів по­мерлого слугували пев­ні особливості їхнього зовнішнього вигляду: від­­сутність або, навпаки, наяв­ність в оде­­­жі тих чи інших компонентів та її колірні особ­ли­вос­ті (використання бі­ло­го й чорного ко­льорів, уни­кання червоного, прикрас і голов­них убо­рів то­що). Специфікою тра­ур­них тра­ди­цій горян є зви­чаї вико­рис­то­­ву­ва­ти в одязі деякі відзнаки (чор­не на­мис­то, чор­ні хус­ти­ни, білі на­міт­­ки), заборони го­ли­ти­ся (у бойків, гуцулів), розчі­су­ва­ти во­лосся і вми­ва­тися та прак­­тика вдя­гати на по­хо­рон ті­льки буденний одяг (у гу­цу­лів). І досі в горян частково побутує архаїчний звичай, за яким на знак жа­лоби дів­чата з родини по­мер­ло­­го (у дав­нину й жінки) роз­пус­кають волосся, збе­реглися й своє­рід­ні на­род­ні вмо­ти­вування цієї дії як ма­гіч­ного за­собу забезпечення пе­ре­ходу душі до по­той­біччя. Цікавими є й автентичні пояс­не­н­ня траурної традиції закривати дзер­ка­ло, яка, як пока­зують ти­­по­логічні зіс­тавлення, пер­віс­но мала охо­ро­нне значення. До само­бут­ніх локальних зви­чаїв, які по­в’язані з предметним вираже­н­ням трауру, на­ле­жить тра­диція зні­ма­ти зі сті­­н руш­­ни­ки та ікони (Центральна Бой­ківщи­на).

Архаїчним загальнокультурним обрядовим явищем є траурна тра­ди­ція опла­ку­ва­ти померлих, яка має глибинні психофі­зіологічні, мо­­ра­ль­но-етичні й сві­тоглядні ос­нови і відзначається у слов’янських та ін­­ших на­ро­дів Єв­ропи знач­ни­ми збіж­нос­тя­ми. Характерною особливістю її фун­к­ці­о­нування в ук­­ра­їнців, і зокрема в меш­кан­ців Карпат, є тривале  збереження го­­ло­сінь (подекуди й донині), а також низ­ки особливо давніх звичаєво-об­ря­до­вих явищ: за­­­лишки прак­ти­ки чо­ловічих голо­сінь, звичаї спе­ціального найму на по­­­хорони пла­чок і натуральна оплата їхніх пос­­луг, пісенні діа­ло­ги (від імені мерця та ро­дичів) двох груп го­лосі­ль­ниць, ри­ту­а­лі­за­ція тра­ур­ної по­ве­дінки плачки то­що.

У традиційній та сучасній похоронній звичаєвості українців Карпат збереглося чимало своєрідних охоронних обрядодій та ритуальних заборон. Сві­тог­лядною ос­но­­вою бі­ль­шості з них є переконання про небезпечну для живих присут­ність ду­ху мер­ця та уяв­­ле­ння про згубну силу, яка виходить від нього й мо­же не­га­тивно впли­нути на само­по­чу­ття людей, заш­ко­дити плід­ності худоби, урожай­ності землі, веге­та­ції рос­лин, за­не­чис­тити побу­то­ві пред­ме­ти.

Охоронні й табуальні звичаї гуцулів вирізняються на за­­га­ль­но­­кар­патському й по­части загальноукраїнському фоні такими реа­лі­я­ми, як за­бо­ро­на користуватися впро­довж похоронного пе­­ріоду хатніми речами, які “занечи­щені” покійником; т­а­бу, по­в’я­зані зі скотарством (за­­борони виганяти вівці на поло­нину, фор­му­ва­­ти отару, проводити контрольне до­ї­н­ня та ін.), тощо. На теренах Бойківщини й Лемківщини зафіксовано тривале збе­реження прак­ти­ки, за якою певних господарсь­ких забо­рон дотримуються ши­ро­ке коло осіб чи вза­­га­лі всі мешканці села; охоронне ви­ко­­рис­­та­н­ня односель­ця­ми низки обе­ре­гів, по­бу­ту­вання такого архаїчного яви­ща, як магіч­но-охо­ро­н­не зак­ли­­нання небіж­чи­ка. Варто відзначити й оригі­нальні уяв­­ле­ння бойків та гу­цулів про річ­ку як межу за­не­чищеної території, а також різні на­родні засоби упо­ві­льнення розкладу мер­т­вого тіла.

Деякі з цих звичаїв та інші реалії (заборони замітати оселю, спати в мо­­мент аго­нії чи похо­ро­ну, використовувати воду, яка залишилася в домі від часу нас­та­­ння смерті, тощо) мають відповід­ники у звичаєвості населення інших укра­їн­ських зе­мель і загалом у багатьох народів Європи. Відомим явищем є й об­­рядові об­ме­же­н­ня гос­по­дарської діяльності, які, як свідчить аналіз по­рів­ня­ль­­них да­них, належать до дав­ніх форм табу й пер­вісно поши­рю­ва­­лись на всіх членів громади.

Смерть людини українці Карпат здавен уважають загальногромадсь­кою, со­ці­а­ль­но зна­чи­мою подією. Поміж іншим, це виявляється у традиції перед­по­хо­ро­нних зіб­­­рань, і зокрема нічних чувань односельців у домі мерця. Як с­від­чать етног­рафічні да­ні ХІХ – початку ХХ ст., головними їх­німи еле­мен­та­ми були “сав­тиря” (читання дя­ком Псал­тиря), обрядові іг­ри та по­ми­на­льна ве­черя. На Гу­цульщині за­фік­со­вано та­кож обо­в’язкове оп­лакування мерця під час “по­си­жіня” й ви­користання в тра­урно­му та іг­­ро­вому контексті музики. На Лемківщині та Західній Бойківщині особ­ли­во­го поширення набула традиція співати бі­ля по­кійника релігійні та по­­­хо­ро­н­ні піс­­ні.

Однією з найхарактерніших особливостей похоронної звичаєвості верховинців є три­­­вале збереження в ній такого давнього обрядового явища, як ігри бі­ля по­кій­ни­ка. Затрачування цього звичаю відбувалося про­тягом усього ХХ ст. Під впли­вом ку­льтурно-ос­віт­нього поступу та активних заходів духо­вен­ст­ва (подеку­ди й чле­­нів то­вариства “Просві­та”) в деяких селах Гу­цуль­щи­ни, Північної Лем­ків­щи­ни, Цен­­т­ра­ль­ної й За­хідної Бойківщини він зник уже на по­­чатку – у першій тре­ти­ні ХХ ст. В ін­ших — похоронні ігри було полишено лише в час лихоліть дру­гої сві­то­вої вій­ни або ж у 50-70-х рр. В окре­мих селах Вер­хо­вин­ського, Ко­­сів­ського, Пу­­ти­­ль­сь­ко­го, Ра­хів­сько­го, Великоберез­нянсь­кого, Між­гір­ського, Ско­лівського ра­­йо­­нів її за­лиш­ки (ок­ремі ігри та жарти, гра в карти) збе­рі­галися ще в 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст.

Крім теренів Карпат, похоронні ігри побутували також на Покутті, Підгір’ї, в ни­­­зинних ра­йо­­нах Буковини й Закарпаття та частково на Поділлі. Різ­­ні форми об­рядових веселощів і їхні ру­дименти зберігалися в по­хо­ро­н­ній зви­чаєвості ба­га­тьох народів Єв­ро­пи (у хор­ва­тів, болгар, чор­но­горців, сербів, словен­ців, мол­да­ван, ру­му­нів, німців та ін.) ще наприкінці ХІХ – на по­чатку ХХ ст. Наявність по­діб­них реалій у похо­ро­нних і по­­ми­на­ль­них тра­диціях на­ро­дів ін­ших кон­­тинен­тів, а та­кож у давніх сло­в’ян, гу­нів, гре­ків, римлян, гер­ман­ців, фран­ків, бал­­тів доз­воляє вважати їх типо­вими явищами архаїчної об­рядової ку­ль­тури.

З огляду на універсальне сприйняття ритуального сміху та інших елементів ор­гі­астичних об­­ря­дів як засобів охоронно-продукуючої магії, гадаємо, що первісне значення по­хо­ро­нних ігор та гіпер­тро­фова­них веселощів полягало в захисті жи­вих та са­мо­го мерця від злих сил, про­тис­тоянні смерті та магічному продуку­ва­н­ні життя в йо­­го найріз­номанітніших проявах. З ін­шо­го боку, ігри, які насамперед улаш­то­ву­ва­ли задля покійника (на його честь), можна розгля­да­ти і як акти, спря­мо­­вані на йо­го “воск­ре­сіння” (нове народження), “розважання”, що також мог­­ло сприй­­ма­тися як за­сіб охорони від смерті та забезпечення позитивного впливу мерця на по­бут жи­вих.

Як свідчить аналіз опублікованих й архівних даних, самі учас­ни­ки чу­­вань зде­бі­ль­шого сприймали ігри як засіб, покликаний розвіяти смуток, страх і сон. По­декуди на Бой­­ків­щині й Лемківщині збереглись і дав­ніші уявлення про те, що ве­се­ло­щами мож­­на прог­­нати від жи­вих смерть чи “роз­ва­жити” самого мерця.

Про первісне обрядове значення похоронних ігор свідчить участь у них осіб різ­­ного віку й статі (подекуди й родичів), проведення забав саме бі­ля мер­ця, ігрові дії, у яких об’єктом жартів ставав і сам покійник, за­борони жар­ту­­вати піс­ля за­вер­ше­ння забав. На це ж указує й по­­рів­ня­ль­но-типологічний ана­ліз семантики окремих ігор. Так, з ідеєю позитивного ма­гічно-охороного впли­­ву на життєз­дат­ність і реп­ро­дук­тив­ність людей і тва­рин, забезпечення ро­дю­чос­ті рос­лин, очевидно, первісно були пов’язані еротичні й соро­мі­ць­кі заба­ви, ігри з деякими ряд­­жени­ми зоомор­ф­ними та антропоморфними образами (“коза”, “мед­відь”, “дід і ба­ба”). Ма­гічно-охо­ронне зна­чення могли ма­ти в давни­ну ігри з вико­рис­та­н­ням во­ди й вог­ню, а інс­це­ні­зація поє­динку міфоло­гічних пер­сонажів — кос­мо­ло­гіч­ний під­текст.

Низка змагальних (силових) ігор, у яких засвідчували свою силу, спритність та вит­ривалість парубки, можливо, генетично пов’язана з обрядами іні­ці­ацій. Спи­ра­ю­чись на деякі відомості про посвячувальний характер участі в чува­н­нях і кон­к­рет­них іграх юнаків та розглядаючи ці дані в ширшому ритуаль­но-світог­ляд­ному кон­тексті, висловлюємо здогад, що й найвідоміша похо­ронна гра “лопат­ка” (“лубок”, “груш­ка”), від якої в багатьох місцевостях отримали наз­ву зіб­ра­н­ня біля мерця, пер­вісно також мала ініціаційний харак­тер.

Третій розділ дисертації “Похоронні звичаї та обряди” складається із семи під­­­розділів: “Початок похорону: традиційні обрядодії в траурному домі та на подвір’ї”, “Звичаї та обря­ди, пов’язані з охороною добробуту ро­дини по­мер­ло­го”, “Традиційні способи перепровад­же­н­ня покійника на кладовище”, “Траур­на процесія. Обряди, які здійснюють дорогою на цвин­тар”, “Обрядові заборо­ни, охоронні звичаї та вірування, пов’язані з “проводами” померлого на кладо­вище”, “Ритуал поховання: звичаї, обрядові дії та вірування”, “Особливості похо­ронного обряду самогубців, упирів, чаклунів, нехреще­них дітей”.

Традиційні чинності початкового етапу похорону поєднують у со­бі еле­­менти народної й церковно-християнської обрядовості: відправа заупокій­ної па­на­­хиди, прощання родичів і односельців з небіж­чи­ком, споряд­же­ння покій­ни­ка до по­той­бі­ч­чя всіма необхідними предметами, об­ря­додії, спря­мо­ва­ні на охорону лю­дей, тварин і рослин від шкідливого впливу мер­ця тощо. Чимало з цих явищ ві­домі не тільки меш­кан­цям Карпат і загалом ук­раїн­цям, а й бага­тьом іншим на­ро­­дам Єв­ро­пи. Це, зокре­ма, звичай класти до труни різні побутові пред­­мети, їжу, гроші, що зу­мов­лено збереженням праку­ль­турних уявлень про по­той­­бічне буття як продов­же­н­ня земних форм існування; об­ряд доторкання тру­ною до хатніх порогів, який сим­во­лі­зує прощання небіжчи­ка з влас­ною оселею та до­маш­ні­ми духами-пред­ками; різ­ні ма­гічні обря­до­дії, пок­ликані уне­можливити повторну смер­ть у ро­дині та зберегти доб­робут сім’ї (практика бити по­суд, пе­ревер­тати похоронне ло­же, за­ми­кати двері, за­мі­тати ха­ту, роз­си­пати зерно і т.ін.) тощо.

Поряд із цим у різних місцевостях Карпат зафіксовано побу­ту­ва­н­ня низ­­ки ін­ших своєрідних явищ. Наприклад, звичаю класти до тру­ни дер­­нину (Пів­ніч­на Лем­ків­щи­на, Західна Бойківщина), знаряддя праці (За­кар­патська Бой­­­ківщина), вовну (Гуцуль­щина); традиції виголошувати від імені мерця “прощальні” фрази на порозі дому (Лем­ківщина, Західна Бойків­щи­на), дотор­ка­ти­ся домо­виною до печі (Південна Лем­ківщи­на), жертвувати учас­ни­кам похо­ро­ну майно по­кій­­ника, в т.ч. й худобу, та влаштовувати в допоховальний період поминальний обід (Гуцу­ль­щина) тощо.

З-поміж численних передпоховальних охоронних обрядодій від­­з­начимо ма­гіч­ні обходи роди­чами стола; використання за­­ліз­них предметів, солі; різні спо­соби за­хис­ту від впливу не­біж­чика вро­жай­­ності хліба, вегетації рослин, утри­ма­н­ня ху­доби (особ­ливо в насе­ле­­н­ня Бойківщини й Лем­ків­щини). Чимало охоронних та ін­ших зви­чаїв (роз­би­вати горщик, рухати збіжжя й роз­ки­­дати зерно, спо­ряд­жати мер­ця гріш­ми, пе­ре­да­вати заупокійний дар через тру­ну та ін.) мають ори­гі­нальні на­род­ні пояс­не­ння.

Як свідчить аналіз етнографічних джерел ХІХ – початку ХХ ст., залежно від міс­­­цевої традиції, певних природних і соціальних чинників, на кладовище пе­ре­но­си­ли труну без­­посе­редньо на пле­чах або пере­возили саньми чи возом. Ще в 20-30-х рр. ХХ ст. в багатьох міс­це­востях Карпат побутувала прак­тика вик­­люч­но­го вико­рис­та­н­ня (у будь-яку по­ру року, в т.ч. й улітку) для цієї ме­ти са­ней. По­де­ку­ди в го­рах за­лишки цієї тра­ди­ції зберігались ще в 70 – 80-х, а в ок­ре­­мих селах Ве­ли­­ко­бе­рез­нян­сь­кого, Рахів­сь­ко­го, Косівського р-нів і на по­чатку 90-х рр. ХХ ст.

Три­вале збереження в українських горян такого звичаю зумовлено консер­вати­в­­ніс­тю їх­ньої обрядової тра­диції, а також, значною мірою, пев­ни­ми природ­ними чи­н­ни­ка­ми, зокрема неза­до­ві­льним станом доріг та особ­ливостями гірського ланд­шаф­ту. Цим же зу­мов­ле­на відома на теренах Гуцульщини практика зво­зи­ти труну зі стрім­­ких схи­лів при­мітив­ни­ми волокушами (“пластами”), переправляти її річ­­­кою за допо­мо­гою плоту (оста­нній звичай зафіксовано на Буковині в сере­ди­ні ХІХ ст.). У су­часну пору домовину ­не­суть на церковних ношах-“марах” або (рідше) везуть во­зом (са­нь­ми, машиною).

Одним з відомих і давніх похоронних звичаїв є переважне використання волів для пе­­­ревезення померлих. У Кар­­­­па­тах така тра­ди­ція ши­­роко по­бутувала ще в 30-х рр. ХХ ст. Насам­пе­ред це було зумовле­но тим, що через пев­­ні соціально-еко­но­мічні чи­нники в по­бу­ті вер­хо­винців воли довший час залиша­лися єди­ною тяг­ло­вою си­лою. Іншою при­­чиною, ма­буть, належить уважа­ти характер­не для горян упе­­ред­же­не став­­ле­н­ня до будь-яких обрядових новов­ведень, зокрема й до вико­рис­та­ння на по­­­хо­­роні коней, сприй­ня­ття коня як “нечистої”, “демонічної” тварини (нап­ро­ти­ва­гу сак­ра­лізованому ставленню до волів).

У ХІХ – на початку ХХ ст. виключне використання волів для зап­ря­гу “похо­ро­нних” саней чи воза побу­ту­ва­ло й у населення інших ук­раїнських регіонів і загалом у багатьох на­ро­дів Єв­ро­­пи. Відомою в різних етнотрадиціях була й прак­тика повсяк­час­­но­го пе­ре­­ве­зе­ння не­біжчиків саньми. Дже­рельні свід­чення про її існування в се­ред­ньо­­­віч­них слов’ян та в деяких інших ранньо­іс­то­ричних традиціях дають підстави вва­жа­ти, що своїм корін­ням цей зви­чай сягає ча­­сів, коли полозні засоби пересу­ва­­н­ня бу­ли єдиним чи домі­нуючим ви­дом тран­спор­­ту і викорис­то­вували їх в обряді від­­­по­­від­­но до прак­тич­них потреб чи уяв­лень про по­той­бічну ман­д­рів­ку мер­ця.

Із відпровадженням померлого до могили в українців Карпат пов’язані й ін­ші сво­є­рідні зви­чаї та обряди. Це, зокрема, акти символічного прощання покійника зі влас­ною госпо­дою й полем — триразове доторкання труною воріт (Закар­пат­сь­ка Бой­ківщина) чи землі на межі угіддя (Гу­цу­ль­щина); деякі особливості ри­ту­­а­лі­зо­ва­но­го оплакування мерця — голосіння ро­дички над труною на возі (Гу­цу­­ль­щина, Бой­ківщина); обрядові “прощі” та жертвування учас­ни­­кам похо­ро­н­ної про­цесії пев­них предметів (Гуцульщина); заходи, покликані по­­лег­­шити душі “пе­­реп­раву” до по­той­біччя через міфічну ріку чи міст: зви­чаї ки­да­ти в річку т.зв. “пе­­ре­віз­ну” мо­не­ту, стелити на дорогу рушник-“міс­ток” (Гуцу­ль­щина) тощо. Певну специфіку спос­те­рігаємо й у траурній про­це­сії та її зов­ніш­ній атри­бу­ції: участь у поході трем­бітарів і музи­кан­тів, які підіг­ра­вали голосінням на со­піл­ці та скрипці (Гу­цуль­щина), ве­сі­ль­них музик (при похороні парубка чи дівчини — Південна Лем­ків­щи­на); перев’я­зу­ва­ння руш­­­ни­ками трем­бітарів, пово­ди­ря волів, осіб, які не­суть до­мо­ви­ну, цер­ковних ат­ри­бутів, “мар”, кінської збруї, ярма волів та за­па­лю­ва­ння смо­лос­ки­пів (у над­ве­чір’я при від­­да­леності кла­довища — Гуцуль­щи­на); ви­ко­рис­та­ння в тра­урній процесії по­мер­лої мо­лодої осо­би весільної хоргуви (Південна Лем­ків­­щи­­на), “гільця” (Гуцуль­щи­на), по­ду­шеч­ки зі шлюбним він­ком і перснем (Цент­ра­ль­на і За­хідна Бой­ків­щи­на) тощо.

Звичай влаш­то­вувати тим, що по­­мерли неодруженими, “похорон-весілля” має давні ін­до­єв­ро­пей­­­­ські витоки й у різних фор­­мах побутував у мешканців усієї Ук­ра­ї­ни й за­га­лом слов’янських та інших наро­дів світу. У багатьох етнотра­ди­ціях за­фік­со­ва­но ши­роке використання в похорон­них обрядах по­лотна чи рушників (ар­ха­їч­ний засіб оплати об­рядової праці та пев­ний символ й обе­­рег), а у словаків, сер­бів, маке­донців, болгар — му­зи­ки при похованні мо­лоді. У бол­гар, а та­кож румунів, мол­да­ван існував і звичай зау­­по­кійного жерт­ву­­вання учас­никам про­цесії різних да­рів та тради­ція вис­те­ля­ти на до­ро­гу т.зв. “міст­ки”.

У звичаєвості деяких балканських народів зустрі­чаємо обрядові обмеження участі в похо­ва­н­ні мерця деяких кате­го­­рій осіб (наприклад, вдови чи вдівця), які та­кож зафіксовано в Карпатах, зокрема на теренах Західної Бойківщини. Ін­­ше, ві­до­мі­ше в українців і зага­лом слов’ян, об­ря­до­ве застереження стосується при­сут­­ності ма­тері при по­хованні пер­шої дитини, що зумовле­но турбо­тою про по­да­­льше мате­рин­ст­­во жінки та долю її майбутніх дітей. Через уявлення про згубний вплив мерця на плідність, традиційно табуює­ться при­сутність на по­хо­ро­ні поро­діллі та ва­гітної.

Охоронними мотивами зумовлені й деякі інші заборони — проходити траурним походом че­рез засіяне поле, везти селом небіжчика-самогубця у відкритій труні, “переходити дорогу” похо­ронній процесії та спостерігати за нею з вікна тощо. Такі явища також здавна відомі меш­канцям різних регіонів України та іншим слов’янським народам. Меншою мірою це стосується деяких за­ходів, пов’язаних із оберіганням від мерця господарського добробуту односельців та захистом тва­рин, якими його везуть на цвинтар. До них належать: заборона здійс­ню­вати рільничі роботи, коли в селі похорон, звичай рухати запаси збіжжя та кар­топлі в господі, повз яку прохо­дить тра­ур­на процесія (Західна Бойківщина); тра­диція перевертати во­лам ярмо, яка по­бу­­тувала в різних міс­це­востях Карпат, по­де­куди на Опіллі й Бу­ко­вині та, нап­­рик­лад, у Мол­да­вії та Румунії; прак­ти­ка ви­вертати кінську уп­ряж (шлеї, хо­мут) та мі­ня­ти міс­цями волів у “похоро­н­ній” упря­жі (Бойків­щи­на).

Певні локальні особливості простежуємо й у традиційних чинностях завер­ша­­­льного етапу похорону (церемонії в церкві та на кладовищі). Це, зок­ре­­ма, сим­во­ліч­не про­­ща­н­­ня не­біжчика з церквою (обряд торкання тру­ною до по­ро­га), різночасове здійснення обря­ду “остан­нього ці­лу­ва­­н­ня”, тривале збе­­ре­­же­н­ня й ­різ­­ні інтерпре­та­ції звичаїв ки­да­­ти в могилу зем­лю та гро­ші тощо. Від­­з­на­чи­мо також гуцульські тра­ди­ції вос­та­ннє трем­­бі­та­­ти по­­­мер­ло­му на цвинтарі, сипати в могилу зерно, об­мивати над нею руки “пог­рі­бав­­­ни­кам” і “не­сі­ни­­кам”, роз­да­ва­ти присутнім пев­ні дари та при­го­щати їх по­ми­наль­ними стра­ва­ми. У гуцулів та бой­­ків за­фік­совано також зви­чаї клас­ти в мо­гилу посудину з во­дою для пот­реб мер­ця, за­­лишати на могилі ве­­сі­ль­ні атри­бу­ти. У жителів окре­мих лем­­ків­сь­ких сіл по­бу­тували своє­рід­ні охоронні об­ря­додії (бит­тя посуду біля цер­к­ви чи на цвинтарі та ін.).

Спеціальні охоронні заходи горяни здійснювали при похованні т.зв. “злих” мер­ців (само­губ­ців, потопельни­ків, упирів, відьом, чаклунів, нехрещених дітей). Як свідчать джерельні дані ХІХ – початку ХХ ст., най­по­ши­ре­ні­ши­ми з них були: вкла­да­ння до труни обе­регів, охо­ро­нне вико­рис­тання ма­ку, зас­то­сування деяких ра­ди­ка­льних дій (практика зв’язувати руки і ноги самогубцеві чи упиреві ожи­ною, про­тикати язик цвя­­хами, забивати в п’яти голки, а в го­ло­ву чи гру­ди — залізний зу­б з бо­ро­ни і т.ін.). Найрізнома­ніт­ні­ше та­кі та інші охо­ро­нні за­­хо­ди ви­­ра­жено в обрядо­вості бой­ків і лем­ків. На Лемків­щи­ні за­­фік­­со­вано та­кож звичаї, по­в’язані з “ошука­нням” мерця: ховати ві­дь­му на чужому кладовищі, ви­тягу­ва­ти тру­ну самогубця че­рез от­вір, зроб­ле­ний під по­ро­гом та ін.

Характерною особливістю похорону померлих перед­час­­­ною смертю було їхнє поховання в куті кладовища чи поза його огорожею або, за дав­нішою традицією, на міс­­цях трагічної загибелі чи самогубства, на межі зе­­ме­ль­них угідь села, у лісових хащах тощо. За численними порів­ня­ль­но-іс­торичними да­ними, ця традиція, а також звичаї закидати мо­ги­лу “злого” мерця хми­­зом, камінням, у певний час спалювати та­ку “наміть”, використовувати для ней­т­ра­­лізації покій­ни­ків різні обереги (пе­редусім гострі, колючі предмети й рос­ли­­ни), зв’я­­зувати померлих, у перед- чи післяпо­хо­ро­н­ний час ніве­чити трупи ся­гають своїм корінням язич­ни­ць­кої епохи і є подібні до звичаїв населення різ­них регіо­нів України і загалом бага­тьох народів Європи.

Четвертий розділ дисертації “Післяпохоронні звичаї та обряди” скла­да­є­ть­ся з п’яти під­роз­ді­лів: “Очищальні обрядодії та охоронні звичаї”, “Поминальний обід”, “Післяпохоронні нічні чування в домі померлого”, “Звичаєво-ритуальні еле­менти річного циклу поминання покійника”, “Траурні звичаї та обрядові заборони”.

Комплекс післяпоховальних звичаєво-ритуальних заходів охоплює низку очи­ща­льних, охоронних, поминальних і тра­урних чинностей і традиційно розпо­чи­на­є­ть­­ся обрядодіями, які спрямовані на ліквідацію учасника­ми ритуалу уявно­го зане­чи­­­щення. Основ­ними з них є миття рук (у річ­ці чи біля до­му) пе­ред по­чат­­ком поми­нок, а також своє­рід­но вмо­тивована тра­диція до­тор­катися ру­ка­­ми до пе­чі. У закар­пат­сь­ких бойків (на Міжгірщині) ще наприкінці ХХ ст. побутував звичай торкатися ясеня.

Практика ритуального очищення учасників обряду за допомогою води та до­­­тику до пе­­чі є однією з традиційних реалій українського по­хорону. Подібні яви­­ща, в ос­но­ві яких ле­жать прадавні уявлення про очищально-охоронні влас­ти­вос­ті води та вог­­ню (до­маш­­нього вог­нища), наявні в звичаєвості ба­­га­тьох євро­пей­сь­ких та інших на­­ро­дів світу. Архаїчність таких об­­ря­додій під­т­вер­д­жу­є­ться низкою історичних ві­до­мостей про їх­нє побутування в традиціях давніх ін­ду­сів, євреїв, греків, римлян. Імо­вірно, вони були ві­до­мі й язич­­ницьким слов’янам.

Порівняльно-історичні дані показали, що елементами давньої обрядової ку­­ль­ту­ри є також практика знищення або ізолювання, очищення предметів, ви­­­ко­рис­та­них на по­хороні, та певні профілактичні дії щодо упряжних тва­рин, якими дос­тав­ляли мерця до могили. Наявні такі явища й у по­­хо­ронній зви­­чаєвості ук­ра­їнців Карпат. Іншими, менш відомими, охоронними заходами є тра­ди­ція меш­кан­ців сіл За­­хід­ної Бойківщини та Північної Лемківщини пере­вер­­тати після по­хо­рону віз, яким вез­ли небіжчика на цвинтар (задля його очи­ще­н­­ня чи для магіч­но­го від­вер­та­н­ня негатив­них проявів у побуті родини), звичай “пе­ре­верта­ти” в домі вік­на і двері, щоб за­ва­ди­ти по­мерлому по­вер­татися до влас­ної оселі (Західна Бой­ків­­щина) тощо.

Післяпохоронні поминки, якими розпочинається річний цикл обрядів, по­в’я­за­­них із уша­нуванням пам’яті людини, також відбувалися з дотриманням бага­тьох сво­є­рід­них звичаїв. Це, зокрема, зафіксована в населення дея­ких місцевостей Бой­ків­щи­ни та Лемківщини традиція першочергового спо­­живання учас­никами трапези час­ни­ку чи обрядового хліба, що мало певне ма­гічно-охоронне та символічне значе­ння; архаїчний звичай пити хмі­ль­не почер­го­во од­нією чаркою (Бойківщина, Гуцу­ль­щи­на); практика гуцулів, покутян, буковинців об­­­да­ровувати учас­­ни­ків по­­минок певни­ми жертовними предметами.

До традиційних елементів поминальної звичає­вості мешканців Гуцульщини та інших місцевостей України належить пер­­­­шо­чер­гове обрядо­ве споживання на помин­ках колива. Первісне зна­че­ння такого звичаю, гадаємо, по­ля­гало в опо­се­ред­ко­ва­но­му жертвуванні душі по­кій­ника цієї архаїчної “стра­ви по­мер­лих”. Імо­вір­но, із зау­по­кій­ним жерт­ву­ва­н­ням по­в’язаний і обряд пі­­дій­мання нап­рикінці поминок т.зв. “пог­­­рі­бав­ної мис­ки” або обрядового хліба, що й досі збе­ріг­ся в гуцу­ль­­­сь­­ких та бой­ків­сь­ких селах.

Післяпохоронні ніч­ні чування родичів й односельців у до­­мі помер­лого — один із давніх і загальновідомих звичаїв, основою якого є ві­ру­ва­н­ня про від­віди­ни душею власної домівки. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. такі зібрання в цілому про­хо­ди­ли за сце­на­рієм допо­хо­ва­ль­них “посижінь”, у т.ч. і з улаштуван­ням похоронних ігор (пе­ре­важно на Гуцуль­щи­ні й Бойківщині). Тепер у деяких селах уве­чері піс­ля похорону відбу­ва­є­ться “сав­ти­ря” та поминальна трапеза. Почасти збе­рег­лись у горян за­бо­рони га­сити вночі світ­ло, спати, а також архаїчна прак­тика класти для потреб ду­ші воду та їжу, по­си­па­ти долівку попелом чи бо­рош­ном для виявлення “слідів по­мер­лого” тощо.

Чимало архаїчних явищ пов’язано з річними поминками небіжчика. Насам­пе­ред це різні фор­ми обрядового жертвування йому їжі, яке про­никло й у цер­ков­ні обряди та зумовлено прадавніми уні­­­версальними ві­ру­ваннями про збере­же­н­ня ду­шею “ма­те­ріальних” потреб. Ха­­рак­тер­ним ком­­по­нентом поминальної обрядо­вос­­ті го­рян було заупокійне дарування учас­ни­кам по­ми­­нок певних пред­­ме­­тів та худоби померлого, що, очевид­но, є рудиментом архаїчних похоронних жертво­при­но­шень.

Найвиразніше такі звичаї та своє­­рід­ні ін­терпрета­ції їхньої се­мантики (уявлення про зем­ну й по­той­­бічну реаль­ність жер­т­ви) виражені в жителів Гу­цу­­­ль­­щини. Ін­ши­ми локальними особли­вос­тя­ми їхньої по­ми­нальної зви­ча­євості є ши­ро­­кий набір річ­них па­м’ят­них дат і часткове збе­реже­ння прак­тики по­ми­нати мерця й після ро­ко­вин; традиція влаштовувати в дні річних чи ка­лен­­дар­них по­ми­нок обря­до­ві тра­пези на кладовищі (побутує й до­сі), жер­твувати по­ме­р­лим предкам “пер­вини” садовини, го­ро­дини, перші про­­дук­ти по­ло­нинського гос­подарст­ва то­що. З по­ми­на­льних тра­ди­цій, побутування яких у ХІХ – на початку ХХ ст. зафік­со­ва­но на теренах Бой­ків­щи­ни та Лем­ківщини, виділимо зви­чаї жерт­ву­ва­ти учасникам поминок, убо­гим речі не­біжчика, дарувати священикові ху­до­бу по­мер­лого госпо­да­­ря, влашто­ву­вати в честь предків обіди для жеб­ра­ків то­що.

Із річним поминальним циклом чи принаймні окремими його датами пов’я­за­­но дот­рима­ння родичами померлого трауру. За етнографічними ві­­до­мос­тями ХІХ – по­чатку ХХ ст., основними його проявами були певні особ­ли­вості що­де­н­но­го одягу членів сім’ї, обмеже­н­ня щодо здійснення ними окре­мих гос­по­дар­сь­ких робіт, участі в роз­ва­гах і святкових уро­чистостях тощо. Дот­ри­ма­нню таких настанов го­ряни й до­сі надають важливого обрядо­во­го й етичного значення, засуджуючи будь-який прояв неповаги до пам’яті покійника.

З-поміж звичаїв, пов’язаних із зовнішнім вираженням трауру, найпошире­ні­ши­ми були за­бо­рони вбирати святкову одежу, прикраси, використовувати компоненти червоного кольо­ру. Жителі деяких сіл Північної Лемківщини та гу­цу­­­ль­сь­ко-бой­ків­ського пограни­ч­чя натомість мали в одязі певні тра­ур­ні відзнаки (чорну волічку на ка­пе­лю­сі, со­рочку з чор­ним вишиттям). У буко­вин­ських гуцулів дотепер збе­­реглася тра­диція, за якою про­­тягом певного пе­рі­оду дів­­ча­та з родини по­мерлого не заплі­тають кіс, а чо­­ло­ві­­ки та парубки не вдя­гають го­лов­­ні убори, не стрижуть волосся та не го­ля­ть­­ся. На Старосамбірщині (Західна Бой­ків­щи­на) й нині по­бутує звичай зні­ма­ти на період жалоби зі стін рушники.

Найвідомішими господарськими табу, які зумовлені уявленнями про при­сут­­ність у домі (господі) душі мерця та певними охоронними й етич­­­ними мір­ку­ва­н­ня­ми, були за­борони працювати на ріллі й біля сіна, молотити, прясти, прати (кілька днів чи тиждень), до року мити й ма­­за­ти стіни (у кур­­­ній ха­ті), бі­лити оселю, зводити дім і т.ін. Най­різ­но­манітніше та­кі яви­ща та їхні своєрідні вмо­тиву­вання пред­с­тав­ле­ні у звичаєвості лемків і бойків.

Незважаючи на певні відмінності (різні спо­соби вираження основних форм тра­уру, неоднакова тривалість дії за­борони тощо), настанови щодо зов­нішнього вия­ву жалоби, дот­ри­мання норм траурної поведінки та гос­подарських рег­ла­мен­та­цій у ці­лому є од­но­тип­ни­ми для мешканців усієї України і загалом сло­в’янських та ба­­га­тьох ін­ших народів Єв­ропи. Порівняння таких реалій із низкою по­дібних явищ, які були при­­таманні давнім і т.зв. примітив­ним народам, указує, що піс­ля­по­хоро­нні тра­­­урні зви­чаї та заборони зародились у надрах ар­ха­їч­ної ку­ль­ту­ри і здавна були зу­мов­­лені охо­ронними й морально-етични­ми мо­ти­­ва­ми.

Висновки

Результати вивчення похоронних звичаїв ук­ра­їн­ців Карпат пред­став­ле­но в на­ро­доз­навчій літературі численними фактогра­фіч­ни­ми опи­сами (най­­док­­лад­ні­ши­ми з них є розвідки Д.Лепкого, Ю.Жатко­ви­ча, В.Коза­ри­щу­ка, В.Шу­хе­ви­ча, О.Ко­ль­берга, А.Онищука, П.Ше­ке­ри­ка-Дони­ківа, М.Зубрицько­го, Ю.Кмі­­­та, Л.Де­м’яна), низ­кою ана­літичних робіт про окремі фрагменти похо­ро­н­но­го обряду та уза­га­ль­не­ни­ми ста­т­тями в колективних монографіях (праці В.Гна­тю­ка, З.Ку­­зе­лі, П.Богати­рьо­­­ва, Н.Вє­лєц­кої, Г.Іг­натовича, І.Волицької, Н.Здо­ро­ве­ги, Є.Сявавко, К.Ку­те­ль­ма­ха, М.Си­виць­кого, М.Мушинки та ін.). Відмінні за характером, новизною та пов­но­тою ма­те­рі­а­лу і спо­собами його аналізу, праці цих та інших дослідників мають не­пе­ресічну наукову вартість і є ґрунтовною фактологічною й теоре­тич­ною основою для дос­лід­ження похоронно-по­­ми­на­льних тра­ди­цій українців.

Похоронна обрядовість українців Карпат ХІХ – ХХ ст. — це багато­гранний зви­­ча­є­во-ри­ту­альний комплекс, у якому поєднано різні за значенням і по­­­ход­же­н­ням явища пра­дав­­ньої й новітньої народної обрядової традиції та еле­мен­­ти цер­ков­но-християнського культу. Од­нією з її прикметних особливостей є три­­вале збе­реже­н­­ня багатьох рід­кіс­них ар­ха­­їз­мів: похо­ро­н­ні ігри та об­ря­до­ві жертвопри­но­­шен­ня, ви­­к­лючне викорис­та­н­ня саней для пе­ре­везе­н­ня небіжчиків, оп­ла­ку­ва­ння мер­ця най­ма­­ними голосільниця­ми, ри­­­­ту­альне биття посуду, ра­ди­ка­ль­ні засоби знеш­­код­же­­ння т.зв. “злих” по­кій­ни­ків, по­ши­ре­н­ня дея­ких обрядових за­бо­рон на чле­нів усієї грома­ди, суп­ровід магічних дій заклина­ль­­­­ни­ми фор­­мула­ми та ін. Зіс­­тав­лення чис­лен­них ет­­ног­­ра­фічних, історичних та археоло­гіч­них да­­них доз­во­ляє ствер­джувати, що ці й ба­­гато ін­ших явищ є за­лиш­­ка­­ми зви­­чаїв та об­ря­дів, які сформувались ще в давньо­сло­в’ян­сь­ку чи на­віть у пра­сло­­в’ян­­сь­ку по­ру і знай­­шли своє еволюційне про­дов­же­н­ня в добу Київ­сь­кої Русі та в по­да­­­ль­ші ча­си.

Похоронні звичаї й обряди кожної з етнографічних груп відзначаються ло­ка­­ль­­ною спе­ци­­­­­фікою. До самобутніх реалій традиційного похорону гуцулів на­ле­жать: тра­урне трем­бітання та роз­­­­­палю­вання ритуальних вог­нищ; ви­готовлення тру­ни з от­­ворами-“ві­концями”; обрядові “про­­­­щі” та різні форми заупокійно­го жер­т­ву­ва­н­ня і поміж тим залишки жертво­приношення тва­­­рин; використа­ння в обряді при­мі­­тив­­них во­ло­куш, плоту та своєрідних предметних сим­­­волів (вовни, жер­тов­­них ка­ла­чів, “за­душ­них” мисок, колива, лучин і смолос­кипів, ве­сільного де­рев­­­ця то­що); наяв­ність на по­хо­роні траурної музики; деякі очищальні обрядодії й ритуальні забо­ро­ни; про­ве­дення по­­ми­нально­го обіду в допоховальний період та влаш­­тування об­ря­­до­­вих тра­пез без­по­се­редньо на кладовищі тощо.

Низка явищ похорону гуцулів має відповідники в поховальній обрядо­вос­­ті жи­телів По­куття та Буковини, а також у традиціях румунів, що в деяких ви­­­пад­ках (нап­риклад, ви­користання т.зв. “сточка”, руш­ни­ка-“міст­ка”) можна роз­ці­ню­­­­ва­ти як нас­лі­док схід­но­­романського впливу. Натомість ін­ші аналоги (трем­­­­бі­та­н­­ня, обрядові вог­­нища, жертвоприношення, похо­ро­нні іг­ри) вва­жа­є­мо ар­­­хаїзмами, які збе­рег­­лися в народів кар­пато-балкан­сь­ко­го аре­алу, оче­­вид­но, ще від ча­сів їхнього етно- чи ку­ль­­­­ту­ро­ге­незу. Міжетнічними ку­ль­­­­тур­ни­­ми вза­ємо­впли­ва­ми, мабуть, зу­мовлені й збіж­нос­ті між окремими траур­ни­ми, жер­тов­ни­ми, охо­­ро­­н­ни­ми зви­чаями ук­ра­їнців (влас­не горян) та деяких пів­­ден­но­­­­сло­­в’ян­­сь­ких на­ро­дів.

До локальних особливостей похоронної звичає­вості мешканців Бойківщини від­­­носимо: практику сповіщати про смерть лю­дини голосіннями й загалом особ­ли­ву ри­туалізацію оплаку­ва­­н­ня мерця; традицію почергового виконання одно­се­ль­цями (чо­ловіками) обов’язку гробарів; звичай продовжувати ігри на піс­ля­по­хо­­ро­­н­них чу­ваннях; деякі траурні й охоронно-очищальні заходи (зні­мання зі стін руш­­­ни­ків, об­ме­ження участі в обряді похо­вання деяких категорій осіб, дотор­ка­н­ня учасників по­хо­ро­ну до ясеня, різні магічні обрядодії з хлібом і т.ін.). Чимало локальних явищ по­­хо­ро­ну бойків мають ана­ло­ги у зви­чає­вос­ті жителів Лемківщини (об­ря­додії, спря­мо­ва­ні на охоро­ну жи­­вих від “злих” мерців та збе­­режен­ня добро­бу­ту родини, окремі тра­ур­ні та по­ми­­на­льні зви­чаї то­­що). Ін­ши­ми своєрідними елементами похоронних об­рядів лемків є ви­­ко­ристання при аго­нії предметів зі сфери вели­кодньої й ве­сі­ль­ної зви­­­чає­вості; деякі ха­рак­терні відз­на­ки в траурному одязі  родичів мерця; збе­­ре­­же­н­ня ар­хаїчного виду похо­ро­­н­них ігор із “залу­ченням” самого покійника; участь у по­хо­роні парубка чи дівчини весільних му­зик; охо­ронні зви­чаї (вине­се­н­ня труни са­мо­губця че­рез от­вір під по­рогом, ма­­гіч­ний по­рух гос­по­дарського ре­ма­нен­ту та ін.).

Незважаючи на певні особливості, структурно-фун­кціо­нальна ос­но­­ва похо­рон­но­­го обряду спільна як для мешканців різ­них міс­це­вос­тей Карпат і Ук­ра­їни в ціло­му, так і для багатьох наро­дів Єв­ропи. Така спорідненість зумовлена єдністю зага­ль­­­но­­на­ці­­о­на­льного куль­тур­но­го про­це­су та його давньою слов’янською й ін­доєв­ро­пей­­­сь­­кою обрядово-світоглядною ос­но­вою, між­регіональними та міжет­ніч­ними іс­то­­­рич­­­но-культур­ни­ми зв’язками і взамо­впли­ва­ми, уні­вер­­­сальністю язич­ницьких уяв­­лень і християнських ес­ха­тологічних ідей, од­­но­тип­ністю цер­­ковного похорон­но­го ритуалу, проявом обрядового кон­­сер­ва­тиз­му у сфе­­рі по­­хо­ронної реальності то­що. Своєю чергою виявлені міжобрядові та поза­­об­ря­до­ві па­ра­­ле­­лі багатьох еле­мен­тів похоронного ритуалу пов’язані зі сим­­во­лікою “об­­­­ря­дів пе­­реходу” й семантично-се­міотич­ною одно­рід­ніс­тю явищ на­род­­ної ку­ль­ту­ри.

Однією з характерних рис похоронної звичаєвості українських го­рян є її три­­ва­ла нез­мі­н­ність та стійкість проти обрядових нововведень. Незва­жа­ю­­чи на те, що під впливом низ­­ки соціокультурних чинників у новітню пору де­які зви­­чаї (по­хо­­ро­нні іг­ри, наймання голосільниць та ін.) затратились, чимало тра­ур­них, охоронно-очи­ща­ль­них, жер­тов­них і поми­на­льних елементів традиційного об­­ряду збе­рег­ло­ся й у су­час­но­му похороні гуцу­лів, бойків і лемків. З іновацій, які зак­рі­­пи­ли­ся в на­ро­дному по­хо­­рон­но­му обряді впродовж ХХ ст., відзначимо зага­льне утвер­д­же­ння звичаїв уби­ра­ти в період тра­уру одяг чорного кольору, зупиняти в домі по­кій­ника го­ди­н­ник, ви­­го­­тов­ля­ти тру­ну су­час­ного типу, використовувати в по­хо­ро­н­­но­му кон­тексті тра­­урні вінки тощо.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Гузій Р. Уявлення та вірування українців Карпат про персоніфіковану смерть // Народознавчі зошити. — Львів, 1995. — № 6. — С.362-366.

2. Гузій Р. Народні засоби полегшення процесу помирання (карпатська тра­ди­ція) // Наро­дознавчі зошити. — Львів, 1998. — № 3. — С.330-334.

3. Гузій Р. Традиційні способи повідомлення про смерть у похоронній зви­ча­є­вос­ті українців Карпат // Народознавчі зошити. — Львів, 1998. — № 5. — С.693-696.

4. Гузій Р. Ритуальне оплакування померлих в похоронній звичаєвості українців Карпат // Народознавчі зошити. — Львів, 2000. — № 5. — С.809-815.

5. Гузій Р. Зенон Кузеля — дослідник похоронної обрядовості українців // На­родознавчі зошити. — Львів, 2000. — № 6. — С.1012-1016.

6. Гузій Р. Традиційні способи перепровадження померлого на кладовище в похо­ронній звичаєвості українців Карпат // Народознавчі зошити. — Львів, 2001. — № 3. — С.528-531.

Анотація

Гузій Р.Б. Похоронні звичаї та обряди українців Карпат (ХІХ – ХХ ст.). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спе­ціальністю 07.00.05 – етнологія. Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. Львів, 2002.

На основі опублікованих джерел і польових ма­те­­ріа­лів здійснено структурно-функціональний, порівняльно-історичний та типологічний аналіз складників тра­ди­ційної й су­час­ної похоронної звичаєвості українців Карпат. З’ясовано ареальні та хро­­но­логічні ме­жі по­­­­­бу­­ту­вання похоронних традицій горян, їхні світоглядні основи, регіональні й локальні особливості, всеукраїнські та загальнослов’янські риси, ге­не­зу і семантику багатьох звичаїв, обрядів та вірувань. Показано синк­ре­тич­ний харак­тер похоронної обрядовості бойків, гуцулів і лемків, її кон­сер­ва­тив­ність та особливу ар­ха­їч­ність.

Ключові слова: українці Карпат, похоронні звичаї та обряди, традиція, вірування, ло­каль­ні особливості, генеза, семантика.

Аннотация

Гузий Р.Б. Похоронные обычаи и обряды украинцев Карпат (ХІХ – ХХ вв.). — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по спе­циальности 07.00.05 – этнология. Институт украиноведения им. И.Крипья­ке­ви­ча НАН Украины. Львов, 2002.

На основе опубликованных источников и по­ле­вых материалов осуществлен структурно-функ­цио­на­льный, срав­­нительно-ис­то­рический и типо­ло­ги­ческий анализ составляющих тра­ди­ционной и современной похо­ро­н­ной обрядности украинцев Карпат. Исс­ле­до­ва­ны обычаи, обряды и веро­ва­ния, связанные с приб­лижением смерти, омовением и обряжением покойника, из­го­тов­ле­нием гроба и подготовкой могилы, тра­ди­ци­онные спо­со­бы опо­ве­ще­ния о смерти, траур­ные и охра­нительные обычаи, похоронные причитания, обрядовые зап­реты, традиция общественных соб­ра­ний и ритуальных бдений в доме покойника, обря­до­вые игры возле умершего. Рассмотрены также тра­диционные обрядовые действия, которые совершаются в день погребения по­кой­ни­ка в его до­ме, по дороге на клад­би­ще, в церкви и возле могилы, особенности похо­ро­нных обрядов са­моубийц, упырей, колдунов, нек­рещеных детей, после­пог­ре­ба­ль­ные очистительные, охраните­ль­ные, поминальные обычаи и обряды и др.

Раскрыты ареальные и хроноло­ги­ческие границы бытования похоронных тра­ди­ций насе­ле­ния Карпат, их мировоззренческие основы и семантика, обще­ук­ра­ин­­с­кие черты, ре­ги­о­нальные и локальные особен­ности, прослежены гене­зис и исторические трансформации многих обычаев, обрядов и верований. Отмечаются синкретический харак­тер тра­ди­ционной погребальной об­ряд­нос­ти украинских горцев, ее консервативность и ус­той­­чи­вость против инно­ва­ционных влияний; наличие в похоронах гуцу­лов, бой­ков и лемков са­мо­бытных и ар­ха­и­ческих явлений (об­ря­до­вые игры, жертвопри­но­­шения, сиг­на­льное тремби­тание и разведение костров, опо­ве­ще­ние о смерти причи­та­ниями, изго­тов­ление до­мо­ви­ны из цельной колоды, исполь­зо­ва­ние только саней для пе­ре­возки по­койника к месту погребения, оплакивание умершего на­нятыми пла­ка­ль­щи­цами, ри­­­­ту­а­ль­ное битье посу­ды, магическое зак­ли­на­ние мертве­ца, радикальные способы “обезврежива­ния” т. н. “злых покойников”, рас­прост­ране­ние некоторых обрядовых запретов на членов всей об­щины, по­ми­на­ль­ные трапезы на кладбище и др.). Многие обря­довые реалии кар­патских похорон имеют ана­логии в традициях насе­ле­ния раз­ных ре­гионов Украины, сла­вян­с­ких и других на­родов Евро­пы, что обус­ло­в­лено един­с­т­вом об­ще­на­цио­на­ль­ного ку­ль­тур­ного про­це­сса и его древ­ней славян­с­кой и ин­до­ев­ро­пейской ритуально-миро­воз­з­рен­ческой ос­новой, межре­­ги­о­нальными и меж­­э­т­ни­чес­кими взаи­мо­вли­я­ниями, универ­саль­ностью клю­чевых языческих и хрис­тианских пред­с­тав­лений.

Ключевые слова: украинцы Карпат, похоронные обычаи и обряды, традиция, верования, лока­ль­ные особенности, генезис, семантика.

Summary

Huziy R. B. Funeral Rites and Customs of the Ukrainians Residing in the Carpathian Region (the 19th – 20th centuries). — Manuscript.

Dissertation for a degree of the Candidate of Historical sciences in the speciality 07.00.05 – Ethnology. Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, National Academy of  Sciences of Ukraine. Lviv, 2002.

On the basis of the published sources and field materials, the author applies structural, functional, comparative, historical and typological analysis of  the elements of traditional and modern funeral rites of the Ukrainians residing in the Carpathian region. The dissertation clarifies areal and chronological scopes of highlanders’ funeral traditions, their existential basis, regional and local peculiarities, general Ukrainian and Slavonic features, genesis and semantics of many customs, rites, and beliefs. It also deals with syncretic character of  Boyko, Hutsul and Lemko funeral customs, their conservatism and archaism.

Key words: the Ukrainians residing in the Carpathian region, funeral rites and customs, tradition, beliefs, local peculiarities, genesis, semantics.

Advertisements