Позначки

,


http://politiko.com.ua/
Іван БРИЛЬ

До 60-річчя початку переселення. Сокальське закерзоння в лабетах трьох окупантів.

Долю Сокальщини, і Кристинополя зокрема, було вирішено ще в далекому 1939 році, коли в ніч з 23 на 24 серпня німецький міністр закордонних справ Фон Ріббентроп і його кремлівський колега – Вячеслав Молотов поставили свої підписи на Договорі про взаємну дружбу та довговічну співпрацю. Там же було вирішено і питання щодо розподілу довоєнної Речі Посполитої, якій після цього зловіщого документу оставалось прожити як державі лише один тиждень: 1-го вересня озброєні найновішою винищувальною технікою гітлерівські полчища прорвали приграничний шлагбаум на Вестер-платте і ринули на Варшаву. В свою чергу Кремль не забарився зі своїми співдіями і через два з половиною тижні дав наказ Червоній армії “взяти під захист населення Західної України і Білорусії”.

Так 17 вересня вдруге після 1920 року “доблесниє красноармєйци” в будьоновських гостроверхих мишачого кольору шоломах з великими червоними зірками пересікли ріку Збруч, а відтак і Західний Буг та опинилися… в Кристинополі. І тільки через пару тижнів після втручання вищого німецького командування вони повернулись на свою договірну позицію, тобто за т.зв. лінію Керзона, встигнувши за цей час пограбувати і вивезти з міста цінне устаткування місцевих підприємств, в т.ч. фабрику каніфолі, млин, тартак і др.

В місті почалась на фоні окупаційної адміністрації розбудова українського життя. Була відкрита і стала працювати школа з українською мовою навчання, дошкільний дитячий заклад та інші українські громадські культурно-освітні установи. Через деякий час до міста прибула невелика військова німецька частина, в обов’язок якої входило охорона мостів на Бузі й Солокії, а також забезпечення спокою та порядку серед населення.

Сюди, на окуповану німцями територію, починаючи з весни 1940 року із-за Бугу стали переходити втікачі, або як їх тут називали біженці. Це були люди, головно патріотично свідомі українці з Великої України, які не бажали попасти в кігті ГПУ чи НКВД і ночами, в обхід совєцької погранзастави, що розміщалася в с. Бендюга, переходили через ріку на німецьку сторону. Тут вони вливалися в підпільну ОУН-івську мережу, в допомогові комітети, культурно-освітні заклади, брали безпосередню участь у шкільництві, ставали вчителями.

22 червня 1941 року німецька військова машина форсувала всю німецько-совєцьку лінію кордону, що проходила по Бугу та Солокії й, задавивши залізобетонні совєцькі укріплення, успішно просувалася на схід.

Через тиждень, а саме ЗО червня, у Львові без згоди німецької влади було проголошено Акт Відновлення української Держави. Українці Кристинополя, Нового Двору сприйняли цю подію як знаменний поворот в історії України. Місцеві члени нелегальної ОУН, такі як Котик Петро, Кіх Степан, Герус Іван, Харко Володимир закликали кристинопільців і національно свідоме населення навколишніх сіл підтримати цей важливий для українського народу документ та взяти участь, у зв’язку з тим, в урочистій Службі Божій, яка відбулася 1 липня у місцеві монастирській церкві св. Юра.

Під цю пору на Холмщині, згідно рішення Проводу ОУН, йшла кадрова підготовка Похідних груп, ідеологічним вишколом яких свого часу займався провідний член ОУН Башук Петро, виходець із с. Пивовщина (нині Себечів).

Та в скорому часі німецький режим показав свої справжні ікла. Почалася ліквідація українських інституцій, сотні українських націоналістів-бандерівців причетних до Акту відновлення Державності були заарештовані й запроторені у Львівські тюрми.

Не уник гестапівського арешту і Харко Володимир, студент 8-го класу Сокальської гімназії, виходець із с. Клюсова. Його, як члена Похідної групи, гестапо арештувало вже на Великій Україні. Тільки завдяки щасливому випадку йому вдалося вийти на волю і знову влитися у вир боротьби. Будучи смертельно пораненим в бою з ВП розірвав себе гранатою.

Одночасно з тим серед українського населення почалося невдоволення “новітньою владою”, яка накладала на селян непосильно високі поставки сільськогосподарських продуктів, організовувала тотальні лови місцевого населення на примусові роботи до Німеччини та поповнювала українськими патріотами тюрми та концтабори…

В ході цього спротиву у Кристинополі та навколишніх селах, заангажована в ОУН молодь почала створювати Самооборонні кущові відділи (СКВ) як резервні підрозділи УПА, які збройно виступали як проти німців, так і проти поляків, особливо польського шовіністичного підпілля, а опісля і проти большевиків.

Головна увага всіх підрозділів УПА в тому часі була спрямована на Холмщину, на оборону українського населення перед нападами польської АК. Ця, власне, польська формація у холмських лісах і була створена із решток відступаючих перед німецькою навалою у 1939 році регулярних частин польської армії, яка в своїй шовіністичній основі замість в союзі з українським підпіллям виступити як проти фашистів, московських парашутистів, так і проти польських просовєцьких чи комуністичних з’єднань, що тут множилися немов гриби після дощу – направила свою збройну міць проти безборонної місцевої спільноти. Ці банди ще на початку 1944 року підсилено відділами польської поліції з Волині, які покинули службу в німецьких структурах і перейшли на Холмщину.

Про розміри польського терору на Холмщині свідчать такі цифри: від серпня 1942 року і до кінця 1943 року поляки вбили на Холмщині 594 провідних українців. При тому треба зазначити, що сюди входять визначні провідники українського життя на Холмщині – священники, вчителі, кооператори, лікарі, колишні старшини української армії. За даними пастирського послання Холмської митрополії, з польських рук загинуло в одній тільки Грубешівщині більш як 2 тис. українців.

Усі ці цифри вказують на плановий польський терор по відношенню до українського автохтонного населення Холмщини. Перший етап цієї винищувальної акції /1942 – 43 рр./ обіймав знищення українського провідного активу; другий /1943 – 44 рр./ – планове знищення цілих сіл і вирізування впень всього населення разом з жінками й дітьми. В час великої польської акції у березні-квітні 1944 року спалено 36 українських сіл і замордовано 875 осіб.

Але крім того, йшла ще боротьба і з німцями, коли перший відділ УПА на цьому терені в березні 1944 року провів наступ на Сокальське гестапо з метою визволення арештованих підпільників. Декілька тижнів пізніше аналогічний наступ був влаштований і на Белз. Треба відзначити, що в першому і другому збройному виступі брали участь і деякі члени ОУН із Нового Двору, Кристинополя.

Тим часом Холмщина палала у вогні. У зв’язку з ними подіями сюди, на Холмщину прибув у 1943 році виходець із Кристинополя Пилипчук Павло. Будучи в ранзі ст. булавного УПА, після реорганізації сотні Ягоди, отримав одну чоту. Брав участь у всіх боях на Грубешівщині, Холмщині. 22 грудня 1944 року у боротьбі за волю України віддав своє життя. Поховано героя у с.Угринів. Наказом штабу УПА-Захід від 15.08.1946 року підвищений посмертно до звання поручника.

Згодом ці криваві холмські події стали переміщатися на терени південної Грубешівщини. Але теренова Самооборона, підкріплена приходом з Карпат сотнею УПА “Сіроманці” та сотнею “Вовки” із Волині провела в березні 1944 року велику акцію на польське село Острів, що було осідком озброєних польських банд, які тероризували навколишні села. В квітні цього ж року на латинський Великдень, під селом Посадів /тепер Польща/ вщент розгромила сконцентрований табір АК, здобувши багато зброї та іншого спорядження. Тут треба згадати і про нашого земляка Ткачука Василя, який після служби в українській поліції в Белзі брав участь у переможному бою, але уже як командир ВОП-у /Відділу окремої праці/.

Таким чином територія між Бугом і Гучвою та смуга лісів зусиллями СКВ та УПА була очищена від польської АК та інших банд.

В липні 1944 року через ці терени пройшов німецько-большевицький фронт. Зразу ж після Форсування Бугу під покровом Червоної армії у Холмі польські колаборанти на чолі з Вандою Василевською формують тимчасовий промосковський польський уряд – Польський Комітет Національного Визволення /ПКНВ/. На кордон, тобто на лінію Керзона приходять совєцькі погранвійська і НКВД. Вздовж по Бугу і Солокії розташовуються на відстанях двох-п’яти кілометрів погранзастави з 50 -100 пограничниками, озброєними новою піхотною зброєю та радіозв’язком, загороджують дротяними засіками і заорюють всю прикордонну полосу.

Кристинопіль став прикордонним містом між Польщею і СРСР. Тут встановлюється польська комуністична влада – сателіт московської тоталітарної системи, Розміщуються гарнізони ВП, МО і другі адміністративно – переселенчі пункти. Ведеться розгнуздана політика зверхності поляка над українським “бидлом”, успадкованої ще з часів існування Речі Посполитої.

Першим документом польсько – московських відносин був підписаний у вересні 1944 року договір між ПКНВ і УРСР про добровільне переселення українського населення з Польщі до УРСР і польського населення з України до Польщі. Таким чином Польща руками совєцьких “визволителів” отримала нагоду покінчити раз і назавше т.зв. українське питання, питання національної української меншини, тобто стати державою виключно з однорідним польським населенням. Так практично була вирішена доля три четверті мільйона наших співвітчизників Закерзонського краю, яких протягом 1944 – 47 рр. комуністичні монстри – Росія, Польща і Чехословаччина вели до заглади.

Тим часом термін переселення українців, який так дуже випучувався совєтами як “добровільне” закінчився плачевними результатами. Тому Кремль і Варшава приступають до більш радикальних методів. І уже з весни 1945 року ВП та МО, які розміщені в Кристинополі, Белзі, Забужжі, Хороброві, а також окупаційні совєцькі каральні підрозділи НКВД і Сокальської погранзастави розпочали примусову виселенчу акцію,

Виселювати стали у цьому чотирикутнику Белз-Варяж-Забужжя-Кристинопіль з двох сторін: від Грубешова та Белза. Приїхавши в село, людолови розбігалися по селянських господарствах, грабували все, що попадало під руки. Під час таких наскоків побивали майже половину мешканців села, насилували жінок, вбивали. Людей під конвоєм відвозили на залізничні станції Белз, Забужжя.

Треба відзначити, що Провід і Командування УПА закликали українське населення не покидати своїх насиджених місць, своїх споконвічних рідних земель, де покоїться прах батьків, дідів, прадідів. І що у цьому спротиві населенню допомагатиме УПА. Тому-то вбільшості селяни під час таких акцій старались втікати до лісу, на інші села, скриватись в льохах, поповнювати ряди повстанців.

Весною 1945 року каральна експедиція ВП із Кристинополя вирушила в напрямку с.Боратина. Не доходячи до перших хат, місцева Самооборона і окремі відділи УПА прийняли нав’язаний бій і сильним кулеметним вогнем дали противнику гідну відсіч. Було вбито і поранено кількох нападників, загинули і стрільці-боратинці, в т.ч. і вихідці із Нового Двору та Клюсова, що помагали боратинцям боронити село. Це Володимир і Михайло Яремчуки, Василь і Микола Мужі, Йосиф Нагай. Поховано їх там же: разом боролися, разом вічно спочиватимуть.

Повертаючись з-під Боратина поляки рішили помститись на безборонних селянах с.Маджарки. Увірвавшись в село „рицежи” з ожелками на кашкетах стали стріляти дріб, свиней, грабувати господарське майно. Врешті, щоб вдовольнити комуністичну оскому, зігнали до однієї хати 10 осіб, закрили на замок двері і підпалили. Так живцем згоріло у вогні власного будинку десять чоловік віком від 5 до 87 літ, в т.ч. шість жінок. Їхні останки поховано в Кристинополі (нині Червоноград) на кладовищі старої частини міста. А саме село назавжди зникло зі списків населених пунктів району.

Командування УПА вирішило провести відплатну акцію на бандитське гніздо в Кристинополі і однієї ночі, розгромивши охорону, повстанці обстріляли станицю міліції, яка заховалася за товстими мурами монастиря, спробували розбити стіни, але, не досягши цілі, змушені відступити з міста, давши зрозуміти, що подібне може повторитися. Адже про регулярні криваві витівки кристинопільських мародерів йшла велика, „слава”. Сюди, як розповідають ті, що тут побували в лабетах МО – приводили багатьох, зате виходити звідти приходилось не багатьом, їх опісля вже ніхто і ніде не бачив. Про це засвідчили людські останки, коли на початку 90-х років червоноградці прийнялись споруджувати на основі розбитого та занедбаного костелу собор св. Володимира, були витягнені десятки замурованих невідомих скелетів. Всі вони опісля були захоронені на старому кладовищі міста. Хай же їм буде вічна пам’ять!

Довго чекати полякам не прийшлося. Через пару тижнів на горезвісну МО наступав відділ УПА, серед стрільців якого були і вихідці з Кристинополя, Нового Двору. Цього разу на мури бернардинського монастиря, де укріпилися рабівники українських сіл і звідки вели суцільний вогонь, була вистрілена торпеда, яка, зарившись в землю біля монастирської стіни, на жаль не вибухнула. Зате пекельним звуком шокувала “”стшельцуф” і мешканців міста, які з переляку в нічній білизні стали втікати в сторону моста через Буг, до Бендюзької погранзастави, до своїх покровителів. На ранок, ранивши кількох міліціонерів та спаливши будинки кількох злочинних ватажків, повстанці покинули місто. Після жнив 1945 року станиці МО в Кристинополі і Забужжі знову активізуються. Роблять облави на сусідні села, виганяють людей, змушуючи їх переселитися, арештовують за співпрацю з УПА. З їх рук гине у с. Клюсів повітовий референт пропаганди Амон, який після поранення в одній і сутичок з енкаведистами тут лікувався. У с.Завишень, попавший у засідку ВП гине ройовий сотні УПА “Вовки”, уродженець Нового Двору Кіт Іван. Наказом штабу ВО УПА-Сян від 21.01.1946 р. посмертно підвищений до ступеня вістуна.

У той же час лікарем у Кристинополі після закінчення Краківського університету працював Богдан-Теодор Савка, який чимало доклав зусиль, щоб в такому середовищі, де кожен свідомий українець перебував під прискіпливим оком польських спецслужб та МО, давати нелегально медичну допомогу стрільцям УПА та проводити вишколи медсестер УЧХ, лікарів, одночасно офіційно проводити прийом хворих мешканців міста та навколишніх сіл. У 1944 році доктор Софрон стає Головлікарем КВШ УПА-Захід і переходить в підпілля. В 1947 р. арештований НКВД і засуджений на 25 років концтаборів. Міський „Меморіал” та місцеве Братство ветеранів УПА звернулись до Червоноградського Міськвиконкому про увічнення Головного лікаря групи УПА-Захід, перейменувавши в Червонограді вул. Шкільну на вулицю ім. д-ра Богдана-Теодора Савки.

Вніч з 27 на 28 травня 1946 р. відбувся наступ об’єднаних сил УПА і польського підпілля ВІН (Вольносць і нєподлєглосць) на Грубешів. Здобуто будинок УБП (ужонд бєзпєченьства публічнего), Здемольовано приміщення совєцького НКВД, ППР (Польська партія роботніча), головної пошти, випущено біля 40 чол. арештованих, вбито коло 80 енкаведистів та убеків, в т.ч. 12 із переселенчої комісії. Там же, під Грубешовом навічно остався ст.стрілець ВОП-у виходець із Кристинополя Жовківський Михайло. Там і похований. Хай же нашому землякові чужа земля буде пухом.

Коли зробити підсумок цих переселенчих бандитських акцій, то згідно архівних даних червоні й біло-червоні опричники на той час (1944-46 рр.) домоглися виселення із Закерзоння до УРСР майже півмільйона чоловік. 3 Кристинополя і Нового Двору, згідно розповідей старожилів, було евакуйовано біля 1100 чол. української національності.

Але по селах і містах ще оставались поодинокі родини, окремі люди, які якимось чином мали можливість не виїхати, що становило вцілому по Закерзонні майже 150 тис. осіб.

Тут-то польський уряд, щоб виловити і тих решта влаштував кардинальну зачистку – т.зв. операцію “Вісла”. Ця переселенча акція, на думку її творців, повинна поставити остаточну крапку у розв’язанні питань як по депортації етнічного українського населення, таж і по ліквідації ОУН-УПА на цих теренах.

Тому на світанку 28 квітня 1947 року о 4-ій годині майже 40-тисячна армія Збройних сил Польські Людовей обрушилася на ці 12 повітів Закерзонського краю. Почався третій завершальний етап депортаційної акції, який супроти етнічної української спільноти перетворився у злочин світового масштабу. Одночасно совєцькі прикордонні підрозділи НКВД та чехословацької армії заблокували південно-східний кордони від Берестя над Бугом аж до Нового Сонча. Ця акція на відміну від двох попередніх супроводжувалась особливими репресіями над українським населенням, членами підпільного руху опору. Вона, крім того, ще мала на меті суцільну асиміляцію. Протягом неповних 4-х місяців за колючий дріт концтабору Явожно потрапило 3873 особи, в т.ч.700 жінок і дітей, засуджено на кару смерті 173 особи. Такого розмаху репресій і за такий короткий час польська повоєнна історія ще не знала.

Переселенців для більшої безпеки розселено у 9-ти воєводствах західної Польщі, при тому не ближче як 50 км від кордону на суші і З0 км від моря. А запущені протягом половини та другої половини 40-х років, а навіть на початку 50-х,- польські районні та воєводські суди в Замості, Холмі, Любліні та Варшаві працювали як ніколи на повну потужність. Польська совєцького зразка Феміда безпощадно розправлялася з українським цвітом нації, виносячи тисячам борців популярні в тому часі вироки – “каре сьмєрці”. Знекровлені в тяжких нерівних боях підвідділи УПА, таким чином, були позбавлені всякої допомоги власного народу і восени 1947 року змушені були розпуститись та припинити бойові дії…

Як апофеоз героїчного спротиву в сорокових роках проти комуністичних Москви та Варшави в Червонограді у 60-у річницю утворення УПА було споруджено на колишньому Клюсівському кладовищі “Меморіал ОУН-УПА” присвячений вихідцям із Кристинополя, Нового Двору та неіснуючого нині села Клюсова, які загинули у боротьбі за волю України. Тут викарбувані відомі 38 прізвищ, яких протягом довшого часу вдалось встановити. Про багатьох ще не знаємо, не знаємо де знаходяться їхні останки. Та і взагалі, чи довідаємось колись про них. Але віримо, що так воно станеться, і що в пам’яті червоноградців вони остануться навічно.

Кров, пролита нашими земляками в ті далекі сорокові роки, не пропала: 24 серпня 1991 року Україна стала Незалежною.

Advertisements