Позначки

,


http://www.history.iv-fr.net/
СУЧАСНІ РОДИННІ ОБРЯДИ НА БОЙКІВЩИНІ ТА ПРОБЛЕМИ ЇX ЗБЕРЕЖЕННЯ
Михайло Мельникович

Бойківщина знаходиться у середній частині Карпат. Межі Бойківщини в науці ще не уточнені. Західна бойківсько – лемківська межа є досить виразна. Вона починається від лемківського села Солинка й біжить на північ хребтими Волосань, Хрещата до села Куляшне над Ославою. На сході бойківсько – гуцульська межа визначається вододілом річок Бистриця Солотвинська на Прикарпатті і Тересва на Закарпатті. На півночі межа Бойківщини проходить містами: Лісько, Устр (Республіка Польща), Хирів, Самбір, Дрогобич, Стрий, Калуш. На півдні Бойківщина сягає надтисянської низовини. Бойківщина – одна з  найдавніше  заселених територій області. Археологічні розкопки, які велися тут між двома світовими війнами, свідчать, що люди поселились тут ще 40 тисяч років тому, а останні 5-6 тисяч років ця територія завжди була відносно густо заселеною. Упродовж більше як 1,5 тисячі років тут проживало автохтонне населення, котре займалось землеробством і тваринництвом. Отже, з одного боку, культурно-побутове середовище бойківського регіону протягом цього історичного відтину було стале й розвивалось еволюційно. З іншого боку, більше шестисот останніх років ця територія, як і вся Галичина, була окупована різними державами, які проводили асиміляційну політику, тим самим намагаючись знищити місцеву культуру, в тому числі й обрядову.

Таке втручання особливо характерне для другої половини XX ст., коли весь державний, економічний, соціальний та культурний потенціал було кинуто на нищення української культури та заміну його зросійщеним, так званим “радянським”, способом життя. Традиційні родинні та календарні звичаї й обряди підмінялись “новими радянськими”.

Побутово-обрядова культура зазнає відчутних ударів і з іншого напрямку. Починаючи з другої половини XX ст., на СРСР посилився потік західної інформації як наслідок інформаційного вибуху. Якщо європейські державні нації захищені від цього маскультурівського потоку своїм високим рівнем життя, своєю політикою охорони, збереження та розвитку національної культури, то українська культура такого захисту не має. Навпаки, у протистоянні з русифікацією все західне багатьма сприймалось як прогресивне, потрібне і гідне пошани. А це не лише збіднює, а й нищить цілісні пласти української культури і побуту, в тому числі й на Бойківщині.

З перших років незалежності посилились відродження української мови, культури, увага до вивчення вітчизняної історії, побуту, обрядів, звичаїв. Багато мешканців сіл, міст, регіонів повертаються до вже призабутих календарних і родинних звичаїв та обрядів. Немало тих, хто з різних об’єктивних і суб’єктивних причин не зробили це в роки тоталітарного режиму, охрестились, взяли шлюб у церкві, почали святкувати Різдвяні, Новорічні (14 січня). Йорданські, Великодні та інші християнські свята. Відзначаються національні історичні події та загальнодержавні свята.

Також відроджувалася традиційна народна обрядовість, наповнюючись новим змістом з урахуванням сучасних умов життя і світового цивілізаційного розвитку. Водночас національна побутово-звичаєва культура частиною населення, особливо молоддю, нерідко ототожнюється із злиденним рівнем життя в Україні і відкидається як меншовартісна. Календарно-родинна обрядовість часом доходить до критичної межі.

Загроза поступового відмирання українського побуту, звичаїв, обрядів на переломі XX і XXI ст. стала реальним фактом, підміняючись чужоземним сурогатом (російським, американським, африканським, єврейським, польським тощо). Потрібна як державна програма, так і наполегливість усіх прогресивних національних сил для захисту традиційної обрядовості.

Ми частково проаналізували стан родинної обрядовості на Бойківщині у кінці XX – на початку XXI ст. і отримали відповідні результати, які подаємо нижче. Аналізу підлягала календарна обрядовість, яка містить у собі громадсько-родинні компоненти. До родинної обрядовості належать весілля, народження і догляд за дитиною, похорони та збереження пам’яті померлих.

Весільна обрядовість. На стан збереження традиційної обрядовості впливає розширення кордонів вибору подружньої пари. В сучасних умовах для мешканців Бойківщини, як і для інших українських регіонів, характерне зменшення кількості шлюбів у межах рідного населеного пункту. В зв’язку із виробничою та навчальною міграцією кількість одружень поза межами села, міста, регіону за останні тридцять років різко зросла. Для повної характеристики цього явища ми дослідили значну кількість приймаків у семи селах Долинського і Рожнятівського районів у 1946-1955 і 1971-1980 роках.

Дані засвідчують, що у післявоєнні роки частка прибулих зятів і невісток з-поза меж села у різних населених пунктах була неоднаковою і становила від 5 до 35% від усіх одружень. Найменше таких весіль припадає на віддалені села (5% і більше), на близькі до промислових центрів села ця частка досягає максимального відсотка. Як правило, в 40-50 роках ХХ століття, у прийми частіше ішла невістка, а сина батьки старалися залишити дома (на вітцівщині). Проте в обох типах сіл обмін зятями і невістками проходив традиційно між сусідніми селами і рідко з регіонами України. Тим самим він майже не впливав на весільну та інші види обрядовості.

В 70-х роках XX ст. шлюби молоді із різних місць у цих селах перевищили 60%. Дві третини приймаків (приблизно 40%) становлять мешканці бойківських сіл, 16% – представники інших областей України. Тим самим кількість шлюбів із неодносельчанами за двадцять років зросла у чотири рази. З інших місць України частіше приводили жінки чоловіків, це було пов’язано із пошуком жінками сезонних робіт. Так, у 70-х роках до села Гошева Долинського району Івано-Франківської області з інших областей прибуло 17 зятів і  4 невістки. Цей відсоток згідно з опитуванням у 2000 році трохи знизився, хоч і кількість весіль різко зменшилась.

Міжнаціональні шлюби по цих же селах становили у 1946-1955 роках 0,9%, або 4 шлюбів (3 чоловіки привели додому жінок іншої національності і одна жінка привела чоловіка неукраїнця), у 1971-1980 роках – 4,2 %, або 19 шлюбів (подружню пару іншої національності привели 5 чоловіків і 13 жінок). Нині кількість міжнаціональних шлюбів зменшилась до 2-3%. Така кількість міжнаціональних шлюбів також вплинула на традиційні весільні обряди та ритуали.

Після Другої світової війни весільна обрядовість пройшла декілька етапів розвитку. Впродовж 40-х і до середини 50-х років минулого століття переважав розгорнутий традиційний обряд із церковним вінчанням. Весілля сільської інтелігенції (в більшості прибулої на Бойківщину зі східних областей України та так званого партійно-радянського активу, тобто керівництва різних рівнів) обмежувались невеликими вечірками, на яких були присутні 8-12 осіб (родичі, друзі). Таке одруження реєструвалось тільки у ЗАГСІ. З кінця 50-х до середини 60-х років ними ж почали практикуватись “комсомольські весілля”, а серед студентів – “студентські”. В обох типах весіль вводились випадкові українські й російські обряди. Така еклектика не виробила якогось постійного обряду і залишилась на рівні рядової гостини.

У 60-80-х роках у бойківських селах переважали розгорнуті традиційні весілля з таємним церковним вінчанням або без нього. Проте і таке весілля поступово втрачало багато звичаєво-обрядових дійств. Водночас розширення меж вибору для себе пари, особистої участі бойків у весільних гостинах навіть закордонами України та активна пропаганда різноманітними ЗМІ, партійною та громадськими організаціями так званих “нових обрядів”, які грунтувались як на традиційних українсько-російських, так і на вигаданих обрядах і церемоніях, також значно збіднили бойківське традиційне весілля. Це ж саме можна сказати і про інші родинні обряди не лише на Бойківщині, а й по всій Україні.

У 90-х роках із поверненням до церковного вінчання та в зв’язку із ростом національної свідомості у кожному селі почали відновлюватись календарні та родинні обряди. Щодо весіль, то сучасна зайнятість багатьох односельчан у виробництві поза межами села, проживання окремих родичів у містах призвела до їх скорочення. Адже значна частина гостей може бути присутня на весіллі один – півтора дня. Крім того, весілля почали проводити в кафе та ресторанах, що також вплинуло на його тривалість.

Ми проаналізували весільні обряди у 14 селах із другої половини 90-х років і донині. Зокрема, у Долинському районі у 9 населених пунктах, у тому числі у Долині, у Рожнятівському – в 5, і одержали такі дані.

Саме весілля складається із фрагментів звичаїв колишнього традиційного весілля. Оскільки злам колишніх весільних обрядів продовжується, тому чітко визначеного обрядового весільного церемоніалу на Бойківщині немає. Із традиційних звичаїв і обрядів збереглися:

– засилання старостів – 14 випадків;

– запрошення молодими гостей на весілля -13;

– письмові запрошення – 6;

– молода у перший день весілля в національному одязі – 2;

– прикрашання і використання у весільній церемонії деревця – 1;

– пошиття вінків – 7;

– приношення молодому сорочки від молодої- 14;

– прихід на весілля гостей з традиційним приносом – 13;

– обдарування молодих грошима, подарунками згідно з традиційним весільним церемоніалом – 14;

– одягання молодої до шлюбу – 14;

– традиційні благословення родичів чи старостів молодих перед шлюбом – 14;

– весільний поїзд – 14;

– продають молоду – 14;

– традиційні весільні чини – 14;

– зав’язування молодої – 14;

– дарування молодою подарунків родичам чоловіка – 12;

– весілля триває 3 дні – 2, 2 дні – 4, 1 день – 8.  Обряди, які зникають:

– перед старостами посилають розвідку – 0;

– традиційні тексти старостів – 1;

– розповідь про куницю – 1;

– наречена колупає піч – 0;

– наречена перев’язує старостів рушниками – 4;

– благословення нареченої і нареченого хлібом під час старостів – 4;

– питають у нареченої згоди на одруження – 5;

– гощення старостів традиційними стравами – 0;

– вручення нареченому гарбуза або макогона – 0;

– прихід старостів повторно – 1;

– проведення традиційного “слова”, “обзорин” – 0;

– обряди, пов’язані з випічкою короваю – 0.

– під час запрошення на весілля молоді вручають почесним запрошеним колачі (“прошення з колачами”) – 3.

Під час запрошення на весілля молоду обдаровують продуктами, грішми – 1.

Стелять після шлюбу молодій біле полотно, коли вона з нареченим заходить до хати – 0.

Парубки ставлять “браму”, “ворота”, „рогатку” перед молодим, для викупу молодої – 12.

Приготування всіх традиційних весільних страв-3.

Гостина через тиждень після весілля – 2.

Новації в обрядах:

– молоді самі домовляються про одруження – 14;

– родичі парубка самі приходять домовлятися про весілля замість старостів – 14;

– велика кількість дружбів і дружок -7;

– специфічні рослинні букети на деревці – 3

– розкидання цукерків молодою гостям після шлюбу замість обсипання молодих цукром чи вгощання їх медом – 13;

– покладання молодими квітів до пам’ятника полеглим – 5;

– перетанцьовування дружок та інших дівчат з вінком молодої – 14;

–  гості  змушують  цілуватися молодих за столом – 14;

– проведення весілля з “тамадою”, а не зі старостами- 1 (Долина);

– прикрашання воріт, де відбувається весілля, гірляндами – 8;

– молода одягає до шлюбу біле весільне плаття з фатою – 14;

– проголошення тостів за молодих, батьків тощо – 14;

– ігри на весіллі, особливо “Голубки”, – 14 тощо.

Отже, з весільних обрядів збереглись ті, що пов’язані з економічними відносинами, ігрові, весільні чини, обов’язкова участь у весіллі родичів (до троюрідних). Відновились обряди, пов’язані із церковним вінчанням. Зменшилась кількість тих обрядів, які вшановують родичів, та обрядів, які не зрозумілі і не можуть бути пояснені.

Сам весільний обряд збіднів і частково втрачає свій як національний, так і місцевий колорит. Майже на грані зникнення обрядові весільні пісні (ладканки). Співи гостей підміняються виступами весільних музик, які не завжди знайомі з весільними обрядами даної місцевості. На грані зникнення використання традиційного одягу, атрибутики молодих. Сама нівеляція весільного обряду зменшує його урочистість, значущість, весілля наближається до звичайної гостини, применшується роль родичів.

Обряди, пов’язані з народженням та доглядом за дитиною. Скоротилась кількість традиційних обрядів, пов’язаних із народженням немовляти та доглядом за ним. Найкраще збереглась передродильна частина обрядового комплексу, який регламентує поведінку вагітної жінки, щоб забезпечити нормальний розвиток дитини та створити спокійну обстановку для майбутньої матері. До цього комплексу входять ритуали та ворожіння, пов’язані з майбутнім фізичним, розумовим розвитком, загалом із життям людини, що народиться. Водночас члени родини, медичні працівники повсякчас піклуються про майбутню матір.

Оскільки теперішні жінки народжують дітей у пологових будинках, то майже всі родильні обряди, ритуали і магічні дії при родах відпали. Немало залишилось обрядів і магічних дій, спрямованих на догляд за немовлям та породіллею (зливання воску, шептання, пригощення породіллі та інше). Відбувались певні зміни й у виборі дітям імен. Нині це роблять здебільшого молоді батьки, нерідко наслідуючи моду. Тому багато з них вибирають імена історичних або культурних діячів, улюблених письменників, артистів, спортсменів тощо. До кінця 80-х років XX ст. значно скоротився вибір імен діда й баби. Тепер багато молодих батьків повертаються до цього гарного звичаю. Майже не змінився обряд хрещення та частування кумів.

Таким чином, у порівнянні з весільними обрядами, обряди, пов’язані з родовим та післяродовим періодами, більш стійкі. Їх збереглось близько 55%. Продовжує існувати ритміка народжуваності дітей. Вона трохи відрізняється від тої, що була у XIX ст., але поки що вона не розглядалась ні етнографами, ні демографами.

Похоронно-поминальні обряди. Серед традиційних родинних обрядів найбільше збереглись похоронно-поминальні обряди. Серед них – похоронні вірування у різні прикмети про смерть того чи іншого родича, оплакування покійника, допомога рідних і сусідів під час поховань, прощання їх із померлим, обряди жалоби, похоронні плачі й голосіння, похоронні пісні, приготування до похорону покійника, відродження у деяких селах звичаю “дарів через деревище”. Поминальні обряди – поминальний обід після похорону (“обід”), на 9-ий, 40-ий день та через рік, дні пам’яті померлих, оформлення могил. В останні десять років усе більше й більше відроджуються позабуті обряди.

Трансформація старого обряду в новий зафіксована нами у приміській зоні Долини та в с. М. Тур’я: замість „жучка” молоді чоловіки розважаються в іншій від покійника кімнаті гральними картами. Це негативне явище, на жаль, побутує у багатьох селах під час інших родинних обрядів (весіль, іменин, проводів до війська), часто підмінюючи участь гостей у тих чи інших традиційних дійствах.

Отже, похоронно-поминальні обряди є найстійкішими в порівнянні з іншими родинними обрядами. За нашими підрахунками, їх збереглося близько 70%.

Головна причина такої стійкості – високий рівень релігійності бойків. Більшість цих обрядів спрямована на підготовку та супровід душі померлого до потойбічного світу, прагнення живих забезпечити їй рай. Інші архаїчні обрядові дії спрямовані на задобрення покійника, щоб він не втручався у справи живих (родичів, сусідів, односельчан), захищення від нього живих істот та рослин.

Підбиваючи підсумки цієї невеликої розвідки, варто висловити й такі міркування. XX ст. завдало непоправної шкоди українській побутовій культурі, в тому числі й на Бойківщині, хоча цей регіон можна віднести до тих, де ще частково вона збереглася. Для її відродження необхідно використати всі духовні цінності нашого народу: звичаї, обряди, мораль, етику, родинні відносини, основні принципи виховання, ставлення до державної й приватної власності, до праці тощо. Гарантом такого відновлення повинна стати держава, виробивши відповідні стратегічні напрямки розвою побутової культури із урахуванням нових досягнень і тенденцій в науці, економіці, у зовнішній та внутрішній політиці, юриспруденції, мистецтві, моралі. Це, в свою чергу, вимагає:

– Розробити та прийняти державну програму збереження побутової культури українців і, зокрема, традиційної обрядовості.

– Оголосити календарні та родинні обряди пам’яткою духовної культури, які держава бере під свій захист так само, як матеріальні пам’ятки історії, мистецтва, архітектури.

– Створити  відповідні  наукові центри та їх філіали з вивчення і узагальнення культури та побуту населення Прикарпаття, звернувши особливу увагу на дослідження окремих його регіонів: Бойківщини, Гуцульщини, Опілля, Покуття, Лемківщини; включити сюди вивчення культур національних меншин, які проживали і проживають на Прикарпатті, проаналізувавши їх взаємозв’язок із місцевою українською культурою.

– Посилити збиральницьку діяльність пам’яток фольклору та етнографії краю. До цього підключити всі культурні та освітні установи (музеї, навчальні заклади, інші заклади культури і освіти).

– Якнайширше вводити питання обрядової культури до навчальних й виховних програм освітніх закладів. Відновити в усіх школах викладання предмета народознавства.

– Постійно популяризувати через засоби масової інформації пам’ятки обрядової культури.

– Продовжувати міжрегіональну практику міжобласних обмінів дитячих, юнацьких колективів та організацій під час відзначення календарних свят.

– Посилити роль діючих і новостворених музеїв у популяризації обрядової культури.

– Закладами культури систематично організовувати конкурси, фестивалі, фольклорні огляди з тематики обрядової культури.

– Розробити і ввести в дію програму спротиву проникненню так званих “мас-культур” (американської, російської), які ввібрали у себе не кращі зразки своїх національних культур.

– Державному та місцевим бюджетам, спонсорам виділяти кошти на створення відповідних наукових установ, організацію польових досліджень, публікації наукової та популярної літератури з обрядової культури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойківшина. Монографічний збірник матеріалів про Бойківщину з географії, історії, етнографи і побуту / За ред М.Утриска – Філадельфія, Нью Йорк. 1980 – 521с

2. Головацкий Я.Ф. Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі, описана у листах до приятеля Л // Жовтень – 1876 -№ 6 – С 46-49

3. Горинь Г. Сільські бойківські громади ХІХ-поч ХХст (Локальні риси в загальноукраїнській моделі) // Бойківщина історія та сучасність. Матеріали історико-народознавчого семінару – Львів-Самбір, 1995-С 1-14

4. Гошко Ю.Г. Етнографічні межі // Бойківщина Історико-етнографічне дослідження-К ,1983 -С 25-28.

5. Гошко Ю.Г Населення Українських Карпат ХУ-ХУШ ст  Заселення. Міграції. Побут -К. 1976 -204 с

6. Копчак С.І. Населення Українського Прикарпаття (історико-демографічний нарис) Докапіталістичний період – Львів. 1974 -186с

7. Чмелик Р. Мала українська селянська сім’я другої половини ХІХ – початку ХХ століття. – Львів , 1999. – 166с.

Респонденти

1. Баглай Михайло Іванович, с. Липа, Долинський район, 07.11.1926 – 25.12.2002 р., рільник.

2. Владика Ганна Василівна, с. Тяпче, Долинський район, 03.02.1926 р., домогосподиня.

3. Гуйван Марія Василівна, с. Підсухе, Рожнятівський район, 18.08.1921 р., домогосподиня.

4. Ільницька з роду Мартин Ганна Степанівна, с. Розточки, Долинський район, 15.06.1932р., вчителька рідної мови і літератури.

5. Карбівська з роду Гошовських Ольга Іванівна, с. Гериня, Долинський район, 13.05.1927р., вчителька рідної мови і літератури.

6. Коляджин Микола Іванович, с.Гошів, Долинський район, 15.10.1924 р., рільник.

7. Коляджин з роду Пристай Юлія Петрівна, с.Гошів, Долинський район, 06.11.1930 р., домогосподиня.

8. Король Михайло Михайлович, с.Гериня, Долинський район, 19.11.1920 р. – 31.12.2000р., коваль.

9. Кориневич Іван Степанович, с.Семичів, Долинський район, 06.07.1943 р., лісоруб.

10. Отець В.Лесів, с.Царківна, Долинський район, 17.04.1924 р., парох села Гошева.

11. Мельникович з роду Сметаняк Марія Миколаївна, с.Гериня, Долинський район, 20.10.1928 р., кравчиня.

12. Мельникович Михайло Петрович, с. Гошів, Долинський район, 18.01.1950р., вчитель історії.

Адміністрація сайту http://www.history.iv-fr.net висловлює подяку автору за надані матеріали.

Advertisements