Позначки


http://www.day.kiev.ua
«Підкова» кличе в мандри Україною
Про теорію та практику внутрішнього туризму
Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
ФОТО З АРХІВУ ІГОРЯ ГУБІЛІТА
ІГОР ГУБІЛІТ НА ОСТРОВІ ХОРТИЦЯ. ЧЕРВЕНЬ 2010 Р.

Цього року уподобання українців на мандри і відпочинок майже не змінилися. «Великої різниці щодо попиту на напрями немає, якщо порівнювати з минулими роками, — однаково розповідали «Дню» в турагентствах Львова. — На нинішній день наші співвітчизники найактивніше цікавляться відпочинком у Туреччині». Ще туроператори говорять про популярність двотижневих турів до Болгарії, доволі часто згадують і Хорватію.

Натомість Львівська міська громадська організація «Підкова», головною метою діяльності якої, як записано у статуті, — є сприяння утвердженню розвитку демократичного суспільства в Україні та входження України в європейські демократичні інституції, пропонує львів’янам та гостям міста так званий внутрішній туризм. Це, наголошує президент ГО Ігор ГУБІЛІТ, й набагато дешевше за мандри за кордон, і збагачує інтелектуально, й сприяє різним корисним починанням, про які пересічний українець, на жаль, давно забув, і, головне, привертає увагу громадськості до багатьох проблем — зокрема до збереження пам’яток.

— Я колись сам багато їздив по закордонах — і Азією (був навіть на Байкалі), й Європою, щоправда, автостопом, — пояснює свою цікавість до мандрівок І. Губіліт. — А потім, коли вже розробляв карти Львова і Львівщини, зрозумів, що тут, у нас, зовсім поруч, є дуже багато пам’яток, про які ми навіть не чули. Це й спонукало мене вдатися до «малювання» кількох екскурсійних маршрутів.

— Пригадуєте, який був перший маршрут?

— На Белз (місто районного значення у Сокальському районі Львівської області, одне з найстаровинніших у Західній Україні, було столицею Бельзького князівства, відоме світові своєю єврейською історією. — Т.К.), і поїхати туди відразу ж захотіло, на превеликий подив, багато людей. А на екскурсію «Шляхами Пінзеля і Фредра», яка проходить через Городок, Рудки, Комарно, Щирець, Наварію, Годовице та Оброшино, зголосилося ще більше охочих. І це попри те, що ми, погодьтеся, починали з маловідомих місць. А далі вже швидко розвивали цю «тему»: тепер маємо шістнадцять екскурсій Львівською областю (також кілька — Львовом) і двадцять п’ять — Україною. Дуже цікаві наші поїздки у Стільсько та Самбір. Також мені симпатичні села Варяж, Вовків, містечко Комарно. Як на мене, шикарний маршрут «Через Чортків до Раю» — теренами Тернопільщини. Маємо екскурсію «Сиро-винний тур Закарпаттям», де поєднуємо огляд пам’яток і спілкування з природою з куштуванням сиру та вина. Вважаю, наразі ми мало вивчили схід і центр України. Надолужимо.

— Попит є на всі ваші пропозиції?

— Так, й останнім часом суттєво зріс. По-перше, змінюється сегмент ринку. Зараз, після кризи, бізнес переключається на інші напрями. В Західній Україні, а особливо на Львівщині та Івано-Франківщині, — велика пропозиція туристичних продуктів. Зокрема, говорю про величезну кількість різноманітних фестивалів, що дуже приваблює у наш регіон туристів. Також є велика пропозиція гарних готелів та ресторацій — це теж приваблює на Львівщину людей. З іншого боку, констатую, що багато хто з наших співгромадян починає цікавитися своїм. Ще, напевно, виграємо тим, що пропонуємо ціну приблизно вдвічі нижчу за ту, що її пропонують інші туроператори. На жаль, наш туризм не є такий «вилизаний», як за кордоном. Зокрема це стосується туру на «Сорочинський ярмарок», бо нема де поселити людей. Хіба у приватному секторі, який, якщо чесно, абсолютно не готовий до прийому туристів. Принаймні — не порівняти з приватним сектором Закарпаття.

— Ви інтелектуально наповнюєте поїздки?

— Однозначно, а особливо коли йдеться про суто краєзнавчі тури. Навіть більше вам скажу: до таких турів не зголошуються зайві, тобто не підготовлені, люди! Наведу такий приклад. Коли ми приїхали до Кам’янки-Бузької, мер сказав, що ми — друга екскурсія за часів незалежної України, і я пообіцяв йому, що приїжджатимемо принаймні двічі на рік. Учасники наших краєзнавчих турів — реставратори, архітектори, медики, причому це люди різного віку — від молоді до пенсіонерів. Наведу ще такий приклад. Доволі часто під час наших екскурсій виникають дискусії, як-от під час туру «Шляхами Пінзеля і Фредра», де ми у Щирці мали велику дискусію зі священиком щодо церкви — пам’ятки XVI століття, яка зіпсована сучасними вікнами, абсолютно недоречними галереями… Це я про те, що не завжди людям потрібно давати гроші, бо деколи, отримавши кошти, вони спромагаються зробити з пам’ятки ніщо. Також під час цього туру надибали у селі Семенівка корчму XVII століття, біля якої одна з екскурсанток захотіла сфотографуватися. Відповідно, з нею всі вийшли з автобуса — теж фотографуватися. Підійшов власник, почав сваритися: «Чого обліпили мою хату?». Потім трохи заспокоївся: «Фотографуйтеся, бо через два тижні я буду хату валити…» Ми всі його переконували не робити цього — мовляв, на хаті можна добре заробити, це ж гарна інвестиція. Казав, що подумає. Навіть більше вам скажу: постійні наші екскурсанти, а ми, похвалюся, маємо таких достатньо, створили «Клуб шанувальників Галичини». Кожного місяця збираємося у кав’ярні «Штука», запрошуємо цікавого фахівця, який розповідає про якісь гарні моменти. Наприклад, археолог, кандидат історичних наук, багаторічний дослідник Стільського городища Орест Корчинський розказував нам про Стільсько. Мали також цікаві розмови про Бережани та долю Івана Левинського (український архітектор, педагог, підприємець, громадський діяч, професор Львівської політехніки, іменем якого названа одна з центральних вулиць Львова. — Т.К.)

— Які найбільші проблеми в організації турів?

— Дороги. Дуже часто охочих поїхати багато, а ти не можеш взяти нормальний автобус, бо нема нормальної дороги. Друга велика проблема — стан пам’яток. Навіть освічені люди (серед них, на жаль, і парохи) не є прихильниками охорони пам’яток.

— Хто ви за фахом?

— Магістр електротехніки. Закінчив Львівську політехніку, вчився в аспірантурі. Ще трохи, й, мабуть, захистився б. Але на певному етапі зрозумів, що це не моє… А от тепер, займаючись туризмом, вважаю себе цілком щасливою людиною. Власне, розвиток туризму — це була громадська ініціатива, яка переросла в бізнес, бо згодом ми придбали туроператора — з ліцензією.

ДО РЕЧI

Необхідність і користь внутрішнього туризму підтверджує професор-історик Львівського національного університету ім. Івана Франка — Леонід Опанасович ЗАШКІЛЬНЯК:

— Оскільки історична пам’ять в різних регіонах України різна, то ті землі, те населення, яке розвивалося за межами Російської імперії, а потім — Радянського Союзу, для мешканців Центральної та Східної України є, певною мірою, tabula rasa, яка гарантується у радянських стереотипах про те, що тут живуть пани, що тут суцільний гніт. Це старі стереотипи, котрі значною мірою визначили історичну пам’ять поколінь, що жили за радянських часів. З другого боку, для українців Західної України дуже важливий момент порівняння пам’ятей.

Судячи з тих екскурсій, які я бачу у Львові, а я часто, особливо в неділю, зауважую екскурсантів з Донецька, Луганська, Харкова, чую, які питання вони ставлять, якими фразами обмінюються… Роблю висновок, що, як правило, для них перебування у Львові є відкриттям, бо це — інший світ, який і привабливий, і трошки страшний, тому що, згідно зі старими стереотипами, нібито польські, німецькі, австрійські інтриги створили тут особливу націю галичан, яка прагне захопити мало не всю Україну. Це направду смішні й наївні речі, які, на жаль, у багатьох українців зі сходу ще залишаються. І ще одне: приїжджаючи сюди, вони бояться говорити російською, побоюючись, що їх тут «потовчуть». І я не раз чув, як вони дивуються: «Говоримо російською, а до нас тут ніхто й не пристає!» А інший йому каже: «Та тут багато людей говорить російською…»

Досвід інтеграції пам’ятей мали всі країни Центрально-Східної Європи після Першої світової війни. Така розрізнена, диференційована пам’ять була у чехів і словаків, навіть у чехів різних регіонів. Така пам’ять була дуже диференційована в колишній Югославії, де зібралися народи з різних культур, націй і ментальностей. Така ж розрізнена пам’ять була в Польщі після її відновлення 1918 року — коли окремі її частини були під Австрією, Німеччиною та Росією. Отже, це не новина. Україна зараз просто надолужує те, що не вдалося зробити після Першої світової війни. Тому й відчуваємо труднощі. Але тих труднощів не треба боятися, тому що це нормальні процеси, і якби нас не натравлювали політики одне на одного, то ці процеси за двадцять років незалежності України мали би бути логічно завершені. А так… Думаю, вони ще продовжаться з покоління.

Інші матеріали цієї шпальти:


Коментарі читачів:

26.07.2010 20:03
Вiдносно фото.На неi Iгор Губiлiт сфотографован не на островi Хортиця,а на Кам*янiй Могилi- а це далеченько (один вiд другоi),усеж…
Сергей Глущенко

Advertisements