http://www.history.iv-fr.net
МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ НА БОЙКІВЩИНІ
Автор – вчитель історії, Мельникович Михайло Михайлович
Івано-Франківськ, 2006
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І.
Демографічна ситуація на Бойківщині на поч. ХІХ століття.
Розділ ІІ.
Мотиви і масштаби еміграції.
Розділ ІІІ.
Трудова (заробітчанська) еміграція населення Бойківщини.
Розділ ІV.
Рух населення після ІІ світової війни.
Висновки
Вступ

Бойківська етнографічна група в особливих історичних, соціальних, економічних та природно-географічних умовах створила самобутню культуру, яка є невід’ємною частиною національної культури.

Більшість сучасних етнографічних праць присвячено вузькогалузевим проблемам і дають уявлення лише про окремі аспекти життя бойків, вони не розкривають особливостей їхнього сучасного буття і просторових особливостей життєдіяльності. В останні десятиліття глибинні процеси змінили спосіб проживання бойків. Отже, актуальною проблемою захисту традиційної культури від деградації та дегуманізації є глибинне наукове вивчення Бойківщини та окремих її мікролокальних територій. Важливо вивчити просторові особливості життєдіяльності етнографічної групи та з’ясувати, які зміни відбуваються в сучасних умовах. В етнографічному дослідженні акцент зроблено на вивченні міграційних процесів Бойківщини.

Таким чином, об’єктом дослідження є бойківська етнографічна група кінця ХІХ – ХХ століття. Предметом вивчення є міграційні процеси на Бойківщині.

Метою дослідження є безпосередній аналіз демографічної ситуації на Бойківщині та з’ясувати особливості міграційних процесів. Тим самим поданий матеріал несе відповідну практичну значимість, так як може бути використаний при написанні узагальнюючих праць з української етнології, в підготовці різних навчальних посібників з історії та краєзнавства, культурно-науковому обміну і туризму.

Відповідно до окресленої мети поставлені такі завдання:

– з’ясувати особливості еміграції та іміграції в гірській та низинній частині даного мікрорегіону;

– визначити територіальні особливості способу життя бойків та шляхи їх збереження;

– проаналізувати етнокультурні взаємовпливи бойків сусідніх районів із даним мікрорегіоном;

– розкрити особливості впливу міграції на руйнування структури бойківської сім’ї;

В основу методології покладено дослідження провідних українських та зарубіжних етнографів, соціогеографів та визначних національно-культурних діячів.

У роботі використано дослідження, Ю.Бачинського, В.Охримовича, В.Гнатюка, І.Теслі, Ю.Гошка, Р.Кирчіва, В.Кубійовича, А.Понамарьова, С.Качараби М.Тиводара та інших, а також загальнонаукові методи аналізу, синтезу і моделювання. Застосовувались також експедиційний, картографічний та історико-географічний методи.

Розділ І.

Демографічна ситуація на Бойківщині на поч. ХІХ століття.

Після захоплення Галичини Австрією в 1772 р. польська колонізація на деякий час (приблизно до середини XIX ст.) дещо послаблюється, але певною мірою компенсується німецькою колонізацією. За підрахунками проф. Ф. Буяка, до 1786 року, тобто за неповних 14 років австрійського панування в Галичині, сюди переселилися 15-16 тисяч німецьких колоністів, які поселилися в 150 розподілених державних фільварках [5,с.559].

Тодішня Бойківщина перебувала в стані цілковитого занепаду. Багаті природні ресурси майже не використовувалися, родючі землі пустували, а працьовите населення було доведене до крайнього ступеня зубожіння. Провідна галузь виробництва — сільське господарство — було в більшій мірі занепалим, ніж в попередньому. XVІІІ ст. Відомий польський економіст, професор Ф. Буяк стосовно до всієї Польщі першої половини XІХ ст. писав, що “у першій половині XІХ ст. економічне і культурне становище Польщі було майже на рівні середньовічних часів удільного періоду (XII- і ХІІІст.). В усіх галузях культури варварству і темноті віддавав дуже помітний поворот в напрямі  натурального і замкнутого господарства”.

Не девлячись на те, що у першій половині XIX ст. в Австрії відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, зароджувались капіталістичні виробничі відносини, Галичина  залишалися найбільш відсталими окраїнами австрійської метрополії, ринком збуту її промислової продукції. Тут відбувається подальше посилення кріпосницького гніту, збільшення додаткової повинності за користування угіддями, накінець, в 1802-1803 рр. австрійський уряд надає право поміщикам застосовувати тілесні покарання щодо своїх кріпаків.

В зв’язку з цим багато селян поодиноко і разом з сім’ями тікали далеко за межі Бойківщини.

Втечі селян були однією з найбільш поширених форм активного антикріпосницького протесту. “В пошуках кращих умов життя селяни масово тікали в інші райони країни або за кордон”. З Бойківщини вони подавалися на Буковину, Закарпаття, Волинь Поділля.

Крім жорстоких кріпосницьких умов та панської сваволі на Бойківщини тисячі селян гнав з рідних осель страшний голод. Г. Симоненко писав, що період з 1845 по 1857 роки належить до числа найбільш печальних періодів XIX ст. В Царстві Польському внаслідок страшної повсюдної дороговизни цін на хліб, а в додаток до того, на Бойківщині в 1850 році вибухнула чума серед рогатої худоби. Становище населення Бойківщини в 50-х роках було жахливим.

М. Зубрицький з цього приводу писав, що “в тім часі ставало більшій части людей чим дальше, тим важче жити. Урядова поміч не багато помогла, уряд багато писав, а селянин був голодне; заробітків не було і таких як тепер, а земля таки рік за роком не родила. Не було іншої ради, як лишити ту землю і втікати в світ за очі. Вже давніше люди утікали з Галичини на Буковину, то і тепер туди пустилися [17,с.6]. „… Поле лишали на божу волю і цілком не журилися, хто буде орати. Дехто давав за житну паляницю і який ринський на дорогу морг або і два поля… З Мшанця вийшло на Буковину з половина людей”. Поселялися люди переважно в Кучурові, в околиці Сторожинця, Гумори, Жучки, Садгори, а також біля Городенки.[13.с.12]

Безперечно, що все це немогло не позначитися на загальному прирості населення, не дивлячись на те, що його природний приріст у XVIII — першій половині XIX ст. був порівняно високий.

Механічний приріст населення — найбільш реальний і об’єктивний показник інтенсивності міграційних процесів, оскільки загальна кількість емігрантів, чи імігрантів без врахування природного приросту населення не завжди може відтворити справжній позитивний або негативний вплив міграцій населення на його динаміку. Тим більше, що матеріали про іміграцію переважно буває дуже мало, та і не всі вони відображають справжню дійсність.

На період 1828 -1938 роки припадає, як відомо, страшна епідемія холери, яка протягом 1829-1832 років розповсюдилася на більшість країн Європи. В 1831 році на території лише Бойківщини народилося 23,5 тис. чол., а померло 40,6 тис. чол., або 7,1% від загальної чисельності населення. На 1000 населення коефіцієнт народжуваності становив тоді 34,2, смертності — 70,6, а природного убуття — 36,4. Люди покидали рідні оселі, за безцінь продавали тяжкою працею придбану землю і тікали від страшної епідемії в сусідні країни, переважно на Буковину і Бесарабію. За рахунок механічного руху прибуток населення Самбірського повіту становив 15,3 тис. чол., або 5,2%, а в Сяноцькому — 8,9 тис. чол. або 3,5% від загальної чисельності населення в 1828 році. Меншою мірою це стосується Стрийського й Долинськог округів, де природний і загальний прирости населення майже однакові, хоча кожен з округів теж характеризувався певним зменшенням чисельності населення за рахунок його міграції [28,с.7].

На період 1838-1849 років знову припадає  епідемія холери. На території Бойківщини найбільшої шкоди вона завдала в Сяноцькому, Самбірському і Стрийському округах, де коефіцієнт смертності населення становив відповідно від 104,7 до 55,4 чол. на кожну 1000 населення. Тому очевидно, що саме з цих округів, рятуючись від смерті, найбільше тікало людей за їх межі. В Сяноцькому окрузі, наприклад, загальний приріст населення був меншим від природного приросту на 5,1 тис. чол., або на 1,91, а в Самбірському на 1,5 тис. чол., або на 0,6% від загальної чисельності населення в 1849 році. В В гірських селах Долинщини, Рожнятівщини та Закарпаття спостерігаємо деяке збільшення населення за рахунок міграції. Цілком можливо, що значна частина втікачів з перших двох округів опинилася саме тут. В сусідньому, Стрийському, окрузі за вказане десятиріччя загальний приріст населення перевищив його природний приріст на 6,2 тис. чол. або на 2,8%. Певною мірою за рахунок Бойківської еміграції на Покутті та Гуцульщині відбувався загальний приріст населення — від 6 до 7,3 тис. чол., або на 3,5%. В цілому ж по Бойківщині міграційні процеси в 1838-1849 рр. були майже збалансовані. Навіть загальний приріст населення на 10,0 тис. чол. або на 0,9% був більшим від його природного приросту. Хочемо застерегти, щоб не склалося враження, що люди покидали Бойківщину в першій половиш XIX ст. лише під час епідемії холери. Вони покидали її, в першу чергу, через страшні феодальні утиски, через нелюдські умови праці, через голод, нужду і розпуку. Весь гнилий соціальний лад, який панував тоді в Галичині і Бойківщині і який породжував нестерпні умови життя і праці, гнав бідних селян з своїх осель далеко за межі Бойківщини в пошуках кращої долі. На їх місце приходили такі ж нещасні, лише з інших околиць, але в основному відплив населення компенсувався за рахунок німецької і польської колонізації.

І ця “компенсація” була досить відчутною. Бо не дивлячись на масові втечі з Бойківщини в середині XIX ст., тут за цей же період не лише не зменшилася загальна кількість населення за рахунок міграції, а, навпаки, навіть дещо збільшилася (на 7,3 тис. чол., або на 0,7 від загальної кількості населення в 1818р.). Це стосується Стрийського, Долинського і особливо Сяноцького округів. В останньому за неповних півстоліття загальна чисельність населення збільшилася за рахунок міграції на 22,6 тис. чол., або на 10,4% [14,с.76].

За період з 1818 по 1848 роки середній коефіцієнт загального приросту населення українського Прикарпаття склав 317 чол., природного приросту — 316 та механічного — 10 чол. на 1000 населення. За рахунок міграції населення найбільший ріст його чисельності спостерігався в Сяноцькому окрузі, де на кожну 1000 населення за вказаний період прибуло 90 чол. та в Стрийському — де цей показник складав 47 чол [20,с.43].

Наведені вище розрахунки дають нам підставу стверджувати, що міграційний рух населення на території українського Бойківщини не лише в першій половині XIX ст., але і протягом всього феодального періоду кількісно майже балансував з незначними відхиленнями на користь росту чисельності населення Бойківщини або навпаки. Таким чином, динаміка загальної чисельності населення обумовлювалась майже виключно його природним приростом.

Розділ ІІ.

Мотиви і масштаби еміграції.

Еміграційний рух з Центральної Європи в заокеанські країни, насамперед до США, розпочався приблизно в 20-х роках XIX століття. До того часу основна маса емігрантів припадала на північні і західні країни Європи. Головним еміграційним центром, на основі ірландського переселення, була Великобританія, на долю якої припадало 40,4% всіх емігрантів, які залишили європейські та інші країни за період з 1821 по 1890 рік.

Друге місце (29,2%) займала Німеччина, на долю Італії припадало 2,5%, Франції — 2,4%, Росії — 2,1%, Австрії — 1,9%, а питома вага Угорщини, до складу якої входили Галичина і Закарпаття, в емігрантському русі зазначеного періоду становила лише 0,9%. Загальні масштаби еміграційного руху до 60-х років ХІХ століття було порівняно незначними. Лише в 60-90-х роках європейська міграція набуває сили і стає характерною для більшості європейських країн. Достатньо зауважити, що протягом 1890-1913 рр. за океан виїхало значно більше людей, ніж за 90 років минулого століття. Якщо, наприклад, з 1820 по 1860 рік загальна чисельність європейських емігрантів становила приблизно 4,7 млн. чол., з 1860 по 1890 рік — 10 млн. чол., то лише за 23 роки — з 1890 по 1913 рік — чисельність європейських емігрантів становила 15 млн. чол. Цікава в даному контексті і інша періодизація, яка також підтверджує загальний характер європейського еміграційного руху. Зокрема, з 1800 по 1840 рік — 2,6 млн. чол., а в одному лише 1910 році — 2 млн. чол., тобто більше, ніж за всю першу половину XIX ст. [1,с.53].

Таким чином, ситуація різко міняється в кінці XIX — на початку XX ст. Це стосується не лише європейських країн загалом, але й Австро-Угорщини та, відповідно, досліджуваного нами регіону. Так. в 1891-1900 рр. на долю Австро-Угорщини припадало вже 15,5% осіб, які емігрували до США з Європи і Канади, в 1901-1910 рр. цей показник становив 23,8%, а в 1911 рр. — 38,1%. Якщо за останнє десятиліття ХІХ століття інтенсивна емпрація до США охопила майже всі європейські країни, а питома вага їх емігрантів була порівняно однаковою (на долю Англії їх припадало 19,4%, Німеччини —14,1%, Австро-Угорщини — 15,5%, Італії — 17,1%, Росії — 15,3%. інших європейських країн — 14,8% загальної чисельності тих, що емігрували до США), то в 1901-1910 рр. головним “епіцентром” еміграційного руху стають Австро-Угорщина, Італія і Росія, з яких щорічно виїжджало біля 65% всіх емігрантів Європи. А на початку XX ст. майже половина всіх емігрантів припадала на Угорщину, Галичину і Закарпаття [9,с32].

Причини еміграції населення з Бойківщини блискуче розкрив І.Я. Франко в статті “Еміграція галицьких селян”. Він пише, що величезна більшість галицької людності терпить і калічіє від хронічної нестачі харчування (голоду), від неграмотності і безправ’я. “Се не тайна, але факт, — пише І. Франко, — що доходить майже до божевілля, що Бойківщинa перелюднена; се значить властиво, що в ній живе людність, яка при данім стані культури і при теперішнім розділі продукційних засобів, живучи головно з землі, не може добути з неї потрібного для себе виживання. Для кого ті елементарні факти не тайни, той не може також дивуватися тій еміграції селян із Бойківщини, яка в останніх часах зростає чимраз швидше. Навпаки, він мусить уважати її зовсім природним, доконечним і неминучим явищем”. І. Франко вважав, що еміграція селян з Бойківщини — це не нова річ. Вона невідлучна товаришка зубожіння, пролетаризації галицького селянства, якій знесення панщини 1848 року широко відкрило ворота [15,с.66].

І. Франко виділяє два епіцентри бойківської еміграції. Перший обіймає повіти Сянока, Самбора. Другий – це гірська частина Південно-Східної Бойківщини (Рожнятівщина)[14,с.22].

Щодо причин і мотивів масового еміграційного руху із Бойківських земель професор В.Кубійович і В. Маркусь наводять теж переконливі факти. По-перше, ця територія була здавна аграрно перенаселена. На тереторії Бойківщини в 1900-х роках на 1 кв. км. припадало близько 67 осіб, які жили із сільського господарства, а за підрахунками професора Ф. Буяка в цей час тут нараховувалось близько 50000 осіб зайвої робочої сили. По-друге, слабо розвинута промисловість не могла забезпечити працею таку велику кількість незайнятих робочих рук, а виїзди на сезонні роботи розв’язували проблему лише частково. По-третє, велика кількість населення знаходилася в нужді, мали місце дуже низький життєвий рівень, недоїдання, висока смертність. За таких умов еміграція була чи не єдиним виходом [8,с.66].

Багато бойків емігрувало і в Росію. Столичний журнал “Неделя” в 1892 р. надрукував кореспонденцію з Волочиська: “8-го августа, утром, в местечке появились у нас австрийские крестьяне-галичане. По улицам двигались толпы мужиков, женщин и детей с тюками и узлами, большими и малыми… На другой и третий день толпа увеличилась. Многие ушли с родины без всяких вещей. Нужда заставила их наниматься поденно на работу, почему заработная плата понизилась. Бывало молотили за 60 коп. копу (зимой 70 коп.), а теперь галичане молотят за 15 коп. и харчи”[21,с.75].

Глибоко викриває причини масової еміграції галицького селянства Ю.Бачинський у прогресивному журналі “Народ”, який редагував М. Павлик. Говорячи про причини обезземеляння селян, про їх економічний стан, ставлення до куркуля і залежність від нього, Ю.Бачинський цілком справедливо не забуває і про лихваря — того своєрідного каталізатора, який здебільшого прискорював пролетарізацію селянства, а тим самим і його еміграцію. “Попавшися раз в руки… лихваря — гине в них, не діждавшися оглядати сповнення тих солодких мрій, що як-так держали його ще на сім божім світі…”[1,с.89].

Міграційних рух населення закарпатської частини Бойківщини теж займав істотне місце в його економічному побуті і визначався специфічними соціально-економічними умовами, в яких знаходилось закарпатське населення впродовж багатьох століть. Цей рух, викликаний насамперед голодом, економічним, політичним і релігійним пригніченням, був своєрідною формою протесту проти існуючого ладу і носив переважно місцевий, локальний характер. Закарпатські бойки, гнані голодом і жорстокою експлуатацією, століттями шукали “щастя” в Галичині і на Волині, в Банаті і в Трансільванії, та інших прилеглих територіях.

Характерним в цьому плані є звернення до імператора селян Пряшівської єпархії. Урожай 1846 – 47 рр., зазначалося в зверненні, був дуже поганим. Із сіл єпархії втекло 18 тис. чол., рятуючись від голоду і смерті. 1848 -1849 рр. і наступний 1849 – 1850 рр. були теж неврожайними. За цей час померло і переселилося з єпархії в Банат і Трансільванію 25 тис. чол.[19,с.43].

Масова еміграція закарпатського населення, особливо в заокеанські країни, розпочалася значно пізніше. А причини еміграції переконливо аргументовані у свідченнях самих селян. Так, селяни с.Требуша в листі єпископу писали: “Якщо наше останнє прохання не буде задоволене, ми виїдемо з села з родинами, тому що не терпиме становище змушує нас це зробити”. А селяни з села Буковинка скаржилися, що “постійне збільшення податків вичерпує всі наші сили і під цим тягарем ми сьогодні-завтра впадемо з ніг або змушені будемо залишити нашу батьківщину та виїхати на чужину”[].

Немаловажним поштовхом до еміграції був голод в 1880 р., який охопив багато районів Закарпаття. Селяни сіл Оленева, Росош, Дусино та ін., як повідомляла газета “Берег”, перемелювали на муку кукурудзяні качани, а багато з них збирали милостиню. Був розповсюджений черевний тиф, люди вмирали з голоду. Офіційна преса повідомляла, що голод в русинських комітатах перетворився в народне лихо, населення змушене продавати останнє майно і розорюється, багато вмирає від голодного тифу, а решта масово емігрує в Америку [10,с.12].

Ми й надалі при аналізі тих чи інших демографічних процесів будемо наводити “паралелі” між закарпатською і галицькою частинами Бойківщини, оскільки це ще й ще раз підтверджує, що соціально-економічні чинники, які призводили і впливали на динаміку, структуру, природний і механічний рух населення українських Карпат загалом були практично однаковими.

Розділ ІІІ.

Трудова (заробітчанська) еміграція населення Бойківщини.

Початок масової еміграції населення Бойківщини відноситься до кінця 70-х років ХІХ століття. До бойків вістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-х роках, їх перебільшували різні корабельні агенти, які вербували робітників до пенсільванських шахт в США. Початком численної еміграції можна вважати 1891  рік започаткованої насамперед Василем Ялин яком та Іваном Пилипівим з села Небилова  що на Рожнятівщині.

В перші роки еміграція носила дуже “скромні” масштаби, принаймі за тими даними, які подає офіційна австрійська і польська статистика. Нижче ми покажемо, що показники офіційної статистики щодо розмірів трудової еміграції з Бойківщини і фактичні, і реальні дані з цього приводу далеко не співпадають. Вони, офіційні дані, як правило занижені, оскільки багато емігрантів, натикаючись на опір властей, тікало за межі краю нелегально. Тому всякі статистичні дані щодо розмірів еміграції слід повною мірою сприймати критично і (якщо є для того підстави) робити відповідні корективи в бік  збільшення. Ми переконаємося в цьому після зіставлення даних з різних джерел. Тут же слід зауважити, що в Австрії еміграція не була нормована спеціальними законами, оскільки Конституція визнавала свободу переселення і тому заборонити або зменшити еміграцію було важко. Натомість докладне еміграційне законодавство існувало в Угорщині. Тут діяв закон 1881р., який нормував діяльність агентур пароплавних компаній, а подальші закони (1903 і 1909 рр.) надавали свободу еміграції. Деякі обмеження стосувалися лише неповнолітніх і позбавлених опіки та військовозобов’язаних осіб. Було засновано державний Еміграційний фонд і окремі адміністративні органи. Власне, користуючись цим законодавством, закарпатські бойки емігрували більшою мірою, ніж галицькі [25,с.77].

Так звана сільськогосподарська еміграція до Канади і Бразилії розпочалася з 1890-х років, де відчувалася гостра потреба робочих рук. Бойківських селян охопила своєрідна еміграційна гарячка. Вони масово переїжджали в канадські провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван та бразилійські праліси в провінції Парана. Меншою мірою емігранти поселялися в Аргентині, переважно в провінції Місіонес. Українські еміїгранти за океан відправлялися через порти Бремен, Гамбург, Фюме та ін.

Як свідчать різні дані, за період з 1876 по 1884 рр. з Бойківщини еміїгрувало всього-навсього біля 6 тис. чол., а цілий ряд авторів (Ю. Бачинський, А. Шлепаков, П. Кравчук) стверджує, що за десятиліття з 1877 по 1887 рр. до ЄША емігрувало 13,8 тис. чол.

Річ у тім, що австрійська і польська статистика не відтворювала реальних масштаби еміграційного руху на Бойківщині, бо фіксувала лише тих емігрантів, які були зареєстровані відповідними митними службами. Так як офіційні власті чинили опір емігрантам, всіляко гальмували цей процес. З цього приводу І. Я. Франко у статті “Еміграціні агенти в Галичині” наводить чимало переконливих прикладів. Ось один з них. “Наслідком розпорядження ц.к. староства з д. 14 марта 1896 ч. 8498 подається до відомості, що аби охоронити людність від терпінь, на які вона нарежена під час еміграції до Америки, ц.к. староство постановило — нікому і ні під яким приводом не видавати паспортів до Бразилії. А хто би незважаючи на те, звернувся до ц.к. староства з Просьбою про паспорт до Бразилії, буде за зневаження розпоряджень власті потягнений до строгої відповідальності”.  І.Я. Франко пише далі, що “перед жандармами та військовими патрулями мусили люди ночами перекрадатись через багна та болота, де много з них пропало навіки” [25,с.33].

За наступне десятиріччя, з 1888 по 1898 роки з Бойківщини емігрувало 25,4 тис. чол., а за 1899-1909 роки — 94,4 тис. чол. Таким чином, за далеко неповними даними за період з 1876 по 1909 рр. з Бойківщини емігрувало (лише за офіційною статистикою) біля 133,6 тис. чол. І це певною мірою відповідає дійсності (хоча цифра ця надмірно занижена), З цього приводу відомий громадський діяч української діаспори в Канаді П. Кравчук писав, що в 1909 р. в США вже проживало 470 тис. українців. За даними відомого українського демографа В.П.Огоновського за період з 1877-1909 рр. з усіх західноукраїнських земель емігрувало тільки у США 393 тис. українців [16,с.21].

Масштаби еміграційного руху в Бойківщини після Першої світової війни дещо послаблюється, але ще досить значні. За період з 1919 по 1935 рр. чисельність емігрантів становила тут 97,8 тис. чол., з яких майже половина “осіла” в європейських країнах, а решта — в інших частинах світу, переважно на американському континенті.

Характерним є те, що в повоєнній еміграції з Бойківщини різко міняється її етнічна структура. Якщо на початку XX ст. серед емігрантів перше місце посідали поляки і євреї, то після Першої світової війни найбільш масово емігрують українці, про що переконливо свідчать наведені нижче статистичні дані. Якщо проаналізувати географію бойківської еміграції другої половини 20-х років, то в європейські країни виїжджало 44,7%, в інші — 55,3% загальної чисельності емігрантів.

Інтенсивність міграції у 30-х роках різко падає, бо якщо за період 1926-1930 рр. загальна чисельність бойківських емігрантів становила 21,4 тис. чол., то за період 1931-1935 рр. ця категорія працездатного населення становить тут лише 6,8 тис. чол. [].

Найбільша питома вага емігрантів з Галичини припадає на українців (59%). Друге місце за масштабами еміграції посідають поляки (32,1%), третє — євреї (14,9%). За даними відомого українського вченого-економіста К. Г. Воблого, з Австро-Угорської монархії в 1910 р. до США емігрувало українців 24,4 тис. чол., в 1911 р. — 17,1 тис. чол., в 1912 р. — 20,8 тис. чол., а поляків емігрувало відповідно 60,6 тис, 27,5 тис. і 30,6 тис. чол.

Щодо статевого складу емігрантів з Галичини (як і з інших країн Європи), то переважну їх більшість становили чоловіки, хоча серед різних національностей спостерігалися істотні відмінності. Ось конкретні дані. За період з 1901-1910 роки з Бойківщини емігрувало:

поляків 69,6% чоловік і 30,3% жінок

українців 74,6% чоловіків і 25,4% жінок

євреїв 56,4% чоловіків і 43,6% жінок.

Це свідчить про те, що еміграція перших двох національностей носила відносно тимчасовий характер, бо емігрували як правило молоді здорові мужчини на тимчасові заробітки. Відносно тимчасовий характер тому, що недивлячись на вказану статеву структуру українських емігрантів, масштаби рееміграції були незначними,бо, як писав професор І, Шиманович, рееміграція не була великою, оскільки багато наших земляків осідало там стало. Навіть біглий погляд на розміри еміграції і рееміграції українців з Галичини це підтверджує .

За даними Ю. Бачинського з 393000 українських емігрантів у США станом на 1909 р. повернулося на рідні землі 70000, або 17,8%.

Еміграція євреїв носила більш постійний характер, оскільки вони переселялися здебільшого сім’ями і “осідали твердо”. Справедливість такого висновку підтверджується ще й тим, що серед польської і української еміграції зафіксовано незначну питому вагу дітей віком до 14 років (серед поляків — 9,1%, серед українців — 4,4%, серед євреїв — 25%  [].

Як стверджують офіційні статистичні дані великою строкатістю відрізнялася Бойківська еміграція за освітнім цензом. Якщо, наприклад, за період 1906-1907рр. переселилося 9,3 тис. дорослого населення, то з них 5,9 тис.чол., або 55,4% були неграмотними. Серед поляків цей показник становив 38,8%, словаків — 27,7%, угорців — 12,6%, німців —6,9%, чехів — лише 2,0%.

На кожну 1000 переселенців віком понад 14 років припадало неграмотних.

104/1905 рр.    1905/1906 рр.   1906/1907 рр.

серед українців      588

поляків                      324

румунів                     280

росіян                       266

словаків                    220

угорців                      105

Емігрантами з Бойківщини були переважно селяни-хлібороби. Про це говорить фахова структура української трудової еміграції на початку XX ст .[16,с.75].

сільськогосподарські робітники              — 63 %

без фаху (жінки і діти)                               — 16 %

службовці                                                  —  6 %

поденні робітники                                    — 14 %

інші                                                     — 1 %

Разом:                                                — 100 %

Як пише 3. Кузеля, українці належать до тих народностей, що виказують найменше переселенців без заняття, себто жінок і дітей. В противенстві до них стоять приміром євреї, де емігрантів без заняння було 32-38%.

Зовсім іншою за фаховою структурою була для прикладу німецька еміграція. Так, за 1919-1920 рр. з Німеччини емігрувало 860 тис. осіб, з них 70% в США, 10% до Бразилії, 8% — до Аргентини, 4% — до Канади. Зі всієї чисельності емігрантів 26% припадало на представників рільництва і лісництва, 39% —на гірничу справу, промисли і ремесла, 17% — на торгівлю і транспорт, 14% — на домашню прислугу і біля 4% — на вільні професії [9,с.33].

Щодо географії емігрантів, то вона дуже обширна і охоплює дійсно більшість земної кулі. За 1919 -1937 роки з Бойківщини емігрувало 107,8 тис. чоловік. З них 35,5 тис. оселилися в європейських країнах, а точніше можна сказати — у Франції. Значно більше, 72,3 тис. чол. виїхали на американський континент, особливо до Канади (50,1 тис.) та Аргентини (22,2 тис. чол.) []. У більшості праць і наукових розробок щодо трудової еміграції населення Галичини, як правило мало, або й зовсім не порушується питання про величезні масштаби сезонної, або як називав її академік Воблий К. Г., тимчасової еміграції. А між тим, саме цей вид міграції був домінуючим і значною мірою “знімав” проблему аграрного перенаселення на Бойківщині. Як пише професор Шиманович І., земельний голод в краю спричинився до того, що українське селянство Галичини “масово емігрувало ще й на різні роботи до західноєвропейських країн, а найбільше до Німеччини та до Швейцарії, Франції, Данії, Швеції, Італії, Румунії”. Ця еміграція до європейських країн набагато перевищувала еміграцію до Америки. Так, лише одна пруська робітнича митниця, зареєструвала перед Першою світовою війною таку кількість  сезонних робітників з Бойківщини:

1907/1908 рр. — 12,875 чол.

1908/1909 рр. — 17102 чол.

1909/1910 рр. — 21956 чол.

1910/1911 рр. — 25718 чол.

1911/1912 рр. — 19911 чол.

Розділ ІV.

Рух населення після ІІ світової війни.

Друга світова війна і захоплення більшовиками всіх українських земель та середно-європейських країн, де перебувала значна кількість українське: політичної еміграції, викликала нову хвилю еміграції. Річ у тому, що в Західній Європі, а особливо в Німеччині та Австрії після закінчення війни опинилося 2-3 млн. українців. Це були переважне вивезені на примусові роботи, примусово евакуйовані, в’язні німецьких концтаборів, військовополонені, члени військових формувань, втікачі з України і політичні емігранти з 1920-х років Більшість примусово вивезених на роботи добровільно або під тиском повернулося на батьківщину, а решта разом із втікачами творила основну масу повоєнної політичної еміграції. Станом на початок 1946 року в Західній Німеччині, Австрії та Італії перебувало близько 220000 емігрантів, з яких 178000 — в трьох зонах Західної Німеччини, 29000 — в Австрії, 12000 — в Італії. Всі вони відмовилися від повернення до УРСР, знаючи, що їм загрожує на батьківщині релігійне, національне або політичне переслідування і отримали право азилю, а згодом і можливість подальшої еміграції до інших західних країн.

Еміграцшний процес українців за океан майже повністю припинився в 1957 р. Протягом наступних 10 років українська еміграція в Німеччині й Австрії зменшилася до 20-22000. Тут залишилися особи, -які за віком, чи недуги та інших причин не були допущені до еміграції за океан. Загалом еміграцшний рух українців в 1947-1957 роках з Німеччини й Австрії до різних країн представлено наведеними нижче даними (в тис. чол. орієнтовно):

США                                 80                   Франція                        10

Канада                              30                   Бразилія                          7

Австралія і Н.З.                20                   Аргентина                      6

Великобританія               20                   Венесуела                       2

Бельгія                              10                   Інші країни                     2

Внаслідок цих переселень значні території південно-східної Польщі спустіли, особливо гірські райони Карпатських Бещад і Низьких Бескидів, а також південна частина Перемишльського повіту. Так, наприклад, раніше компактно заселений район Бещад, що мав понад 70 сіл, аж до 1956 р. залишався безлюдним.

Основна частина українського населення, яке було виселено на західні і північні землі, живе в цих районах і тепер. Частково бойки живуть на своїх етнічних територіях на Південному сході Польщі у районі Ліско, Сянока, Коросна, Горлиць; В районі Ліско і на захід від нього живе близько 10 тис. українців,  вони частково розселені також на Перемишлянщині та Ярославині.

Таким чином ми прослідкували за міграційними процесами населення Бойківщини практично до повоєнного періоду. Нас насамперед найбільше цікавили зовнішні міграційні процеси (еміграція, імміграція, депортація, репатріація, примусове виселення і т.п.), які, фактично, найбільше впливали не лише на загальну чисельність населення Бойківщини, але й на її статево-вікову, етнічну та професійну структуру, на характер демографічних процесів взагалі.

Наглядним прикладом цих процесів у перші повоєнні роки є дані щодо змін в чисельності населення західних областей України в 1945-1949 рр. Ми, для прикладу, взяли двадцятилітній післявоєнний період і зробили розрахунок сальдо міграції населення ІваноФранківської області (1946-1965 р.). Власне, ці дані і показують “силу” і масштаби зовнішніх міграційних процесів (абстрагуючись від їх характеру) на динаміку чисельності населення насамперед. Так ось, виявляється, що за 20 років загальна чисельність населення нашої області не досягла аналогічного показника 1946 р. Бо якщо абстрагуватися від зовнішньої міграції, то за рахунок природного приросту (264,7 тис. чол.) чисельність населення області на початок 1965 р. повинна б становити 1606,7 тис. чол., а насправді становила 1193,9 тис. чол. Іншими словами 116,6 тис. чол. поглинула зовнішня міграція. І це за умови, що саме за цей період на територію Західної України, в т.ч. і Бойківщини, масово прибувало населення зі східних областей України, Росії та інших республік (партійні і державні функціонери, військовослужбовці, підрозділи НКВС, учителі, лікарі і т.д.). То можна собі уявити, які насправді реальні масштаби зовнішньої міграції Бойківщини мали місце і що приховувалося за ними (виселялися не лише десятки тисяч сімей, руйнувалися і щезали з лиця землі цілі села, що дуже нагадує недавно описану нами операцію “Вісла” в Польщі. Бо фактично режисери і виконавці були одні — сталінська тоталітарна система) [22,с.66].

За період p 1946 по 1959 загальна чисельність населення області зменшилася на 312,3 тис. чол. І це при позитивному природному прирості і постійному його притоці зі всіх бувших союзних республік. За винятком п’ятиріччя 1951-1955 рр., де сальдо міграції було позитивним (+ 3,7 тис. чол., тобто загальний приріст населення був більший від природного на 3,7 тис. чол.), на території нашого Прикарпаття за 20 повоєнних років постійно спостерігається від’ємне міграційне сальдо: 1946-1950 рр. — 263,5 тис. чол.; 1956-1960 рр. — 64,5 тис. чол.; 1961-1965 рр. — 8,1 тис. чол.; 1946-1965 рр. — 116,6 тис. чол.   наступні десятиліття зовнішні міграційні процеси на Прикарпатті, як і в західній Україні загалом, істотно міняють співвідношення між тими, що вибули і тими, що прибули. Певний період це співвідношення балансується з незначними відхиленнями в той, або інший бік, але десь з кінця 70-х — початку 80-х років починає переважати позитивне міграційне сальдо. Обсяг даного дослідження не дозволяє більш глибше і детальніше проаналізувати це питання, але ми всеж-таки постараємося накреслити основні аспекти міграційних процесів кінця 80-х — початку 90-х років і дати, таким чином, принаймі біглу характеристику цього вельми цікавого…

Advertisements