Теги


http://litopys.org.ua

Іван ОГІЄНКО
XIV. РОЗВІЙ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТИ Й ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В ГАЛИЧИНІ
1. НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАНЕПАД ГАЛИЧИНИ

Розвій української літературної мови в Галичині йшов уже віддавна іншою дорогою, як в Україні Східній, так само йшов дорогою крутою й тернистою. За княжої доби до початку XIV ст. Галицьке князівство чи Галичина належала до соборного українського об’єднання з Великим Князем Київським на чолі, але це князівство завсіди виявляло великі сепаратистичні нахили, на що часто скаржиться Іпатський Літопис. По 1340-му році, коли Галичина була приєднана до Польщі, вона на довгий час відривається від України Східної й попадає під реальні сильні польські впливи. Коли року 1386-го польська королівна Ядвига вийшла заміж за литовського князя Ягайла, Польща об’єдналася з Литвою, а це дало змогу всім західноукраїнським землям бути в одній державі й спільно творити свою культуру. Коли з кінця XIV ст. поставали “руські” канцелярії, мовою в них була мова західноукраїнська, власне північно-західна, деякими ознаками (наприклад, з доброє волі) наближена до мови білоруської. Ось ця північно-західна українська (“руська”) канцелярійна мова й розвинулася тут на мову літературну, й трохи пізніш, з Люблинської унії 1569 року стала всеукраїнською соборною мовою.

Берестейська релігійна унія 1596 року більше ста літ була унією паперовою, бо народ уперто за нею не йшов, але з початку XVIII віку, коли унія стала сильно католичитися, таки порвалася духова, а з нею й мовна соборність українського народу. Та ще й у другій половині віку XVIІ-го в усіх історичних рухах Хмельниччини й далі Руїни галичани брали малий уділ, а це дало змогу їхнім говіркам належно розвиватися та закорінятися. В Галичині не було таких нівеляційних народних рухів, як то було на Правобережжі та Лівобережжі за час татарщини, Хмельниччини (1648-1657) та Руїни (роки 1663-1687), коли східноукраїнські говірки сильно позатиралися в своїх різницях.

В Україні, як ми бачили, ніколи не переривалася жива народна течія в розвої літературної мови, чого не було в Галичині: тут стара літературна мова, поєднавшися з мовою канцелярійною, обернулася в півмертве “язичіє” й жила аж до кінця XIX віку, як мова “руська”. Коли Польща валилася й коли вона опинилася в російських руках (17931795), розпочався й у Галичині великий російський вплив, який глибоко пішов у народну гущу та до духовенства. Ще перший губернатор Галичини гр. Перґен р. 1773-го писав про галичан: “Вони непевні навіть щодо віри, бо симпатизують з Росією”.*

* M. Boзняк. Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії. Львів, 1924 р., с. 6. Про національне пробудження Галичини див. іще кн. 2 за 1928 р. “України”, всю присвячену темі “Галицько-українські взаємини”, з цінними працями М. Грушевського, К. Студинського, О. Макарушки, Ф. Колесси й М. Лозинського.

Польща ніколи не спиняла своїх дошкульних переслідувань українського народу, хоч тепер він і був у релігійній унії з Римом; навпаки, завзято робила все, щоб перевернути уніятів на чистих католиків, а тим самим і на поляків. Тому-то очі Галичини, як і інших слов’янських народів, усе зверталися до Москви, ніби “як до єдиної можливої визволительки з-під польського ярма”. Уніятське духовенство охоче спроваджувало Богослужбові Книги московського видання, й по них і служило; і як це не дивно, це духовенство аж до сьогодні править Богослужби по передруках з книг московських, а не своїх старих українських, і аж до сьогодні в уніятських Богослужбових Книгах бачимо поставлений наголос російський;* недавно в Римі видано Літургію Івана Золотоустого, але цілком за текстом московським, а не нашим староукраїнським. Усі уніятські Богослужбові Книги — передрук з старих московських, а не староукраїнських видань.

* Див. про це мою рецензію в “Елпіс”, 1931 р., т. V.

Отож, у половині XVIII віку в Галичині розпочався той політичний рух, що пізніш ще сильніше поширився й був названий “москвофільством”. Воно, це москвофільство, сильно тут защепилося й спочатку мало за собою більшість народу та духовенства з єпископатом на чолі. І тільки в другій половині XIX віку, коли світська інтелігенція побільшилася, москвофільство почало трохи вивітрюватися, але все-таки було сильним аж до останніх днів. А все це дошкульно відбивалося на розвої української літературної мови, бо духовенство й інтелігенція довго були тут звичайно проти неї, і воліли вживати свого язичія. І це язичіє, убране в форми старого правопису, міцно защепилося в Галичині власне як мова “руська”.

Але Польща робила своє, й на хвилю не спинялася в полонізації Галичини навіть по своїх розборах 1772-1793-1795 р. р., уже за австрійської влади. Уніятська ієрархія вся сполонізувалася, сполонізувалося й духовенство, й звичайною мовою по священичих родинах стала мова польська. Офіційне листування провадилося тільки мовою польською, по деяких Церквах польською ж мовою виголошувалися й проповіді. Таким чином, і в Галичині трапилося те саме, що й у Східній Україні: народ позостався сам зо своєю “хлопською ” мовою…

2. ПОЛОНІЗАЦІЯ ГАЛИЧИНИ

Року 1772-го Галичину забрала під себе Австрія. Про тяжку спадщину по Польщі акад. М. Возняк пише в своїй цінній праці “Як пробудилося народне життя в Галичині за Австрії” (Львів, 1924 р.): “Одинокою українською інтелігенцією було духовенство, але його освіта не була висока. В 1783 р. ствердив австрійський референт для справ Галичини, що один на 30 священиків мав якітакі студії, а багато з них не вміли навіть писати. Вони не були в силі говорити проповідей, ні вчити дітей катихизму… Щоб стати священиком, треба було тільки вміти по-польськи та читати й писати кирилицею” (с. 3-4). Сільський священик мало чим різнився від селянина, робив панщину, і тільки року 1777-го звільнено його від неї й від інших двірських фізичних обов’язків.

Про повну полонізацію уніятського духовенства й інтелігенції яскраво пише той же акад. М. Возняк у названій праці:

“Духовенство звичайно відбилося від народу, говорило по-польськи й нарівні з дідичем і жидами використовувало народні маси. Раз був випадок, що селянин обвинуватив свого пароха перед Консисторією, що не хоче видати йому метрики його батька. І обвинувачений парох боронився перед Консисторією тим, що він “не в силі перечитати давньої метрики, писаної по-руськи, бо в школах вчився він по-польськи, по-німецьки, але по-українськи його ніде в Галичині не вчили…

Були часи, що українські богослови тільки в останніх роках своїх наук починали вчитися трохи читати по-церковнослов’янськи й по-українськи, щоб бодай могли відчитати Службу Божу з церковних книжок. Молоді парохи говорили проповіді або сповідали такою каліченою мовою, що їх парохіяни або мало що, або цілком їх не розуміли. Деколи український священик не знав ні говорити, ні читати по-українськи. Щоб могти відправити Службу Божу, давав переписати весь Служебник 57 латинськими буквами, а проповіді в церкві говорив попольськи… Як низько впало українське духовенство (уніятське), доказує те, що 1830 р. зайшла потреба видати Словника, де церковнослов’янські слова пояснено польськими. Що це не часи Польщі, а Австрії, видко було тільки з постійних нарікань уряду, що українське (уніятське) духовенство не піддержує сільських народних шкіл і в них не вчить дітей…

Нечисленні урядники українського походження боялися признаватися до своєї народности. В наукових заведеннях ніхто з учителів і професорів не сказав ні слова по-українськи. Польська мова панувала скрізь по домах освічених українців, у Консисторії, семінарії, навіть по священичих домах. Таким робом у громадськім житті все було попольськи, й коли хто з освічених людей заговорив до селянина або до нижчої прислуги ламаною українською мовою, то це вже була велика ласка” (с. 40-41).

“Єпископат і митрополія цілковито були сполонізовані, тягли руку поляків, говорили й писали тільки по-польськи, а по-українськи нічого не вміли” (там само, с. 20). Особливо монахи василіяни скоро зовсім покатоличилися, забули все своє рідне й завжди накладали з поляками, а навіть брали чинний уділ у польському повстанні 1831 року. При таких умовах українська літературна мова не мала жодної змоги розвиватися, — вона тільки-но жевріла. І Це тоді, коли в Україні вже голосно співав Т. Шевченко…

Поляки безмірно винародовлювали в Галичині українців, а Рим, завжди опанований поляками, ніколи не заступився за уніятів. У вищеназваній праці М. Возняк розповідає, як року 1816-го в Перемишлі постало “Товариство галицьких уніятських священиків для поширення освіти й культури серед вірних на підставі християнської релігії”. Світська влада затвердила це Товариство, але на нього сильно накинувся Рим і заборонив працю (с. 33-35). “Не перший це й не останній раз, — додає автор,— подув морозний вітер із Риму українцям в очі. Це дуже цікавий документ мачушиного (щоб ужити лагідного слава) трактування уніятської церкви з боку Риму цілими віками” (с. 35).

Про те саме свідчить і д-р Остап Макарушка: “В Галичині, в домі уніятського духовного всевладно панували польсько-шляхетські звичаї, польська мова, а навіть подекуди й польська ноша” (особливо польські шляхетські чоботи з високими халявами замість черевиків). Василіяни вважали себе вищими за біле духовенство, вели середні школи по-польськи, “і самі себе почували поляками; з українським народом в’язала їх тільки віра та обряд” (“Україна”, 1928 р., кн. 2, с. 41-42).

Як твердить М. Возняк, сам Львів ще в 1840 р. “був цілком спольщений” (с. 117). По гімназіях до 1867 року мовою навчання була мова німецька. При таких умовинах трудно говорити про розвиток своєї літературної мови.

Але австрійський уряд хоч і як накладав з поляками ціною українців, проте мусів дати й “русинам” національну волю. Помалу поставали в Галичині українські школи, поставала світська інтелігенція, і це власне вона пробудила в Галичині національну свідомість, і поволі потягла за собою й духовенство. Саме духовенство було не в силі відродити Галичину, бо проти цього був Рим, опанований поляками.

3. МУР МІЖ УКРАЇНОЮ Й ГАЛИЧИНОЮ

Поміж Україною й Галичиною цілими віками творився штучний неперехідний мур, головно духовний. Велася завжди сильна й уперта агітація проти православія, а тому й українці були “схизматиками”. Зносини з Україною провадили тільки окремі особи. Українськими творами з-поза цього кордону не цікавилися. “Твори Шевченка знали тоді (1850-1860 рр.) хіба (окрім М. Шашкевича) із живих Вагилевич, Головацький, Устиянович та Лисак, Глинський та мало хто більше з письменників. Редактор “Слова” Б. Дідицький, без сумніву, освічений та очитаний чоловік, не вмів багато сказати про Шевченка, містив хибні, неточні вісті навіть про його твори”, — свідчить акад. К. Студинський (“Україна”, 1928 р., кн. 2 с. 13). Ось тому на смерть Шевченка “Слово” не спромоглося подати навіть біографії його, бо нічого не знало про великого поета (с. 9). В річницю по смерті Шевченка молодь служила панахиду по душі поета, але портрета його не знайшли по цілому Львову! (с. 18). Редакція “Вечерниць” (1863 р., ч. 10) вияснила це незнання Шевченкових творів у Галичині відкрито: “А прецінь є у нас ще такі люди, що страхаються поклонитись Великому Ґенієви (Шевченкові), — кажуть, бачите, що він противник Москви, та все-таки православний, так де ж у католицькому панстві клонитись православному Ґенієви?” (с. 30). Року 1865-го відкликано у Львові академію по Шевченкові на жадання митрополії, а причину цього редактор “Слова” добачував у “нікоторого рода узкосердности, с якою смотрит одна часть старшої Руси на православний характер великого поета України” (с. 22).

Наслідки духового відчуження Галичини від своєї Матері-України через її православність були страшні для Галичини — вона національно сильно відстала. Д-р Лонгин Цегельський пише про це: “Політичне життя нашого народу від часів Хмельниччини зосередилося тільки на Україні Наддніпрянській, і там кипіло воно довший час дуже сильно, доки його не добили Петро І та Катерина II. Там, на Україні, виробилася наша національна свідомість і політична думка, там жило постійно змагання до злуки всієї Руси-України в одну національну незалежну державу. Там, на Україні, зачалося також наше народне відродження на цілих 50 літ скоріше, як у Галичині. А Галичина від часу Хмельниччини прямо завмерла на довгі часи. Національне руське життя в Галичині стало, а українська народність заховалася лише несвідомо в масах темних панщизняних хлопів, і то тільки тому, що ляхишляхта не мали хлопів за людей, та навіть не дбали в тих часах про те, якою мовою говорять ті хлопи, так як не дбається, яким голосом реве робучий віл. Коли отже Україна жила майже безпереривним національним життям, Галичина довгі часи була мертва. На чім стала вона за часів Хмельниччини, на тім стояла до половини XIX віку. Галичина йшла, отже, на самім кінці нашого національного розвою”.*

* Звідки взялися і що значать назви Русь і Україна. Вініппег. 1917 p., C. 77-78.

4. НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ГАЛИЧИНИ

Ясним промінем у цій темноті був Іван Могильницький (1777-1831), перемиський крилошанин, який любив свою рідну мову, й року 1829-го написав “ВЂдомость о рускомъ язицЂ”, яка й вийшла друком, але польською мовою, й на свій час мала немалий вплив. Але голос Могильницького в обороні “руської” мови пролунав голосом на пустелі, й ніхто його не підтримав, і це тоді, коли за Збручем співали вже наслідники Котляревського.

Треба згадати ще перемиського крилошанина о. Йосипа Левицького (1801-1860), що року 1834-го випустив у Перемишлі Граматику нашої мови… по-німецьки. Чи не він таки видав р. 1830-го у Львові “Приручный словарь славено-польский”, — то був час сильної полонізації духовенства в Галичині, і для його потреби й видруковано цього Словника. Автор скаржиться, що галичани забувають свою давню мову, й додає: “Причину сего смутного явленія въ нашемъ просвЂщенномъ вЂцЂ знайти (постичь) можно по части въ презираніи власнаго языка, а отданіи ся со всЂмъ чужестраннымъ языкамъ. Но извергъ єстества єсть стыдящійся языка ДЂдовъ своихъ!” *

Галицький священик о. Йосип Лозинський (1807-1889) також кохався в нашій народній мові, й видав у Перемишлі року 1846-го Граматику її, але знову польською мовою.**

* Див. про це мою замітку в “Рідній мові”, 1937 р., ч 5 с. 221-224.

** Див. О. Mаковей. Три руські граматики. Львів, 1903 р.

Як бачимо, закликають любити свою “руську” мову, але кличуть по-польськи чи німецьки.

Та нові ідеї таки сунули з наддніпрянської України в Галичину і помалу запалювали окремих одиниць. Три молодих патріотичних священики — Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888) заходилися біля воскресіння живої української мови, як мови літературної, і в Галичині. Три ці особи відомі в історії, як “руська трійця”, а на чолі їх стояв М. Шашкевич. Вони склали збірника “Русалка Дністровая”, але й своя духовна й урядова цензури видати його не дозволили, та Шашкевич таки не спинився й видав цього збірника року 1838-го в Будимі (Будапешті). Цією “Русалкою Дністровою” Шашкевич трохи розворушив своє громадянство, але більше тим, що й сам писав народною мовою, правда, дуже нечистою. Та Яків Головацький, як незабаром виявилося, був проти української мови, як мови літературної. Цього часу Австрія рішуче змінила свою пропольську національну політику, й стала підтримувати своїх “русинів” супроти поляків. Року 1848-го в Австрії вдарила революція, і при Львівському університеті вперше засновано катедру руської мови й літератури, й на неї обрано Якова Головацького. На жаль тільки, Головацький пізніше рішуче став на москофільський бік, свої виклади читав язичієм і пізніше не визнавав за нашою новою мовою жодного права бути мовою літературною — це мова тільки для домового вжитку. Але року 1857-го у своїй праці “Розправа о язиці южноруськім” Я. Головацький писав: “Це не самохвальба, бо й сторонські письменники, знавці мов, признають нашій мові краснозвучність та інші прикмети, що ставлять її вище понад другими слов’янськими мовами. Бандтке називає її найкращою поміж усіма слов’янськими, Міцкевич — між руськими язиками, Бодянський величає її поетичність та музикальність, і велить рівняти її з грецькою та італійською, Ковбек і Мацєйовський іменують її кращою від чеської, Раковецький жалує, що вона не стала пануючою в цілій Росії, а російський письменник Даль-Луганський признає їй першенство над великоруським народнім і книжним язиком”.*

* “Историческій очеркъ основанія Галицко-Русской Матици”. Львів, 1857 р., с. 35, 47-49.

Так писав Я. Головацький замолоду, але незабаром зовсім перейшов на російський бік.

І вкінці “руська трійця” таки розлетілася: дошкульно переслідуваний своїми о. Шашкевич рано помер († 1843), Головацький пішов на службу російську, а Вагилевич — на службу польську (став редактором польського журналу)… Москвофільство й полонофільство густою темрявою покривали тоді всю Галичину, і цієї темряви не міг освітити слабенький вогник Шашкевича. І це було тоді, коли в Україні голосно співав уже Т. Шевченко, — але він був “схизматик”, тому до його віщої бандури в Галичині не прислухались і він тут якогось ширшого впливу довго не мав.

Язичієм, але з великою домішкою своєї місцевої мови, писали ще письменники й поети: о. Микола Устиянович (1811-1885) та о. Антон Могильницький (1811-1873).

5. ЦЕНЗУРНІ СКОРПІОНИ НА РІДНЕ СЛОВО

Цензура в Галичині, коли її року 1772-го забрала Австрія, також існувала, але була своя, а не чужинецька, як це було в Україні. Австрійський уряд передав цензуру українських творів Свято-Юрській митрополії у Львові, а що ця митрополія була до кореня сполонізована, тому така “своя” цензура не була кращою від чужинецької. Особливо лютував і знущався над українським словом довголітній митрополит Михайло Левицький (1815-1854), пізніш кардинал. Цензуру провадив його родич о. Венедикт Левицький (1789-1851), ректор Львівської духовної семінарії, — цей часто знущався з українського слова. Так, він не допустив до друку збірки перекладу поезій Анакреонта. Року 1835-го цензура заборонила збірника М. Шашкевича “Зоря” (і він пропав) тільки тому, що писаний українською мовою.

В Угорщині цензура була легша, тому “українська трійця” постановила видрукувати свого славного збірника “Русалка Дністровая” в Будапешті і року 1836-го в грудні “Русалка” вийшла накладом 1000 примірників (на ній зазначений 1837 рік), але в Галичину о. В. Левицький її не допустив і 800 примірників її знищили, а над М. Шашкевичем урядив суворе слідство. Він же року 1844-го заборонив у Львові передрук “Марусі” Квітки-Основ’яненка, ніби за незнаний у Галичині правопис та “незрозумілі галичанам наддніпрянські слова”. Року 1847-го сам митрополит Михайло Левицький сконфіскував панегірика А. Могильницького на честь австрійського архікнязя, сконфіскував виключно за те, що був писаний українською мовою, хоч світська цензура дозволила його друкувати; заборонив, “бо ж не можна великого достойника такою простою мовою вітати!”…

Така була в Галичині “своя” цензура. Обидва ці Левицькі, і митрополит і ректор, за довгий час свого урядування безмірно нашкодили розвитку літературної мови в Галичині, чому громадянство звало цього митрополита “іродом”, а його ректора — “навіженим”… І тільки революція 1848 року звільнила Галичину від такої Свято-Юрської цензури.*

* Про цензуру див.: M. Boзняк. Як пробудилося…, с. 91, 92, 97, 103, 106, 114, 125; С. Єфpемов. Історія укр. письменства, т. II, с. 108, 116.

6. МОСКВОФІЛЬСТВО В ГАЛИЧИНІ

Року 1848-го спалахнула була в Австрії революція, і вона сильно окрилила й українців Галичини. Року 1850-го 29. IX запроваджено в Галичині краєву конституцію. Родилися рожеві мрії, повставали великі можливості розвитку української культури. Українці об’єдналися, заклали “Раду Народну Руску”, і 10 травня 1848 р. випустили вікопомного маніфеста, в якому, між іншим, заявили: “Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, которий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого півтретя міліона Землю Галицьку замешкує”.

Незабором по цьому молодий український патріот о. Василь Подолинський випустив брошурку польською мовою “Slovo przestrogi”, в якому писав: “Партія чисто-руська хоче Русі (України) вільної, незалежної, та змагає до неї просто, безоглядно, бо через слов’янщину. Так, ми русини, і твердо віримо в воскресення Руси (України) вільної й незалежної… Ніщо не може здержати нас від загального змагання в Европі. Не замовкнемо, хіба Европа замовкне! Всі хочемо бути вільні та рівні з іншими народами! Хочемо бути народом, і будемо ним неминуче!”

Над Галичиною сходило сонце, але не зійшло.*

* Див. іще: В. Щурат. Початок українства в Галичині // “Діло”, 1914 р., ч. 64.

Українці зараз же розбилися на чотири партії (руська, русько-польська, русько-австрійська й руськомосковська) , а це відбилося й на творенні літературної мови, — вже з 1849 р. розпочалися запеклі суперечки про мову та правопис. Справа в тому, що карпатські українці (“карпатороси”) стали писати, що літературною мовою не може бути жива народна мова, а тільки мова церковнослов’янська. Цебто, поворот до “словенороської” мови XVIII ст. (див. розділ VII). Знялася жвава суперечка, і багато пристало до думки карпаторосів. Але як відродити стару мову? Карпаторуси відповіли: об’єднатися мовно з росіянами. І ця думка була прийнята в Галичині, й народилося велике число т. зв. “москвофілів”, а власне старі москвофіли віджили, бо появилися вони, як ми бачили вище, ще здавна. Батьком нового галицького москвофільства став український історик Денис Зубрицький (1773-1862), а до нього приєдналися проф. Яків Головацький, Гушалевич, А. Петрушевич і ін. І з того часу, головно з 1851 р., свідомо появляється в Галичині нова літературна мова, — українсько-російське язичіє, правдивий дивогляд в нашій історії. Року 1852-го цим дивоглядом вийшла “Руска Читанка” для науки рідної мови в нижчих класах гімназії, в якій не подано ані одного українського письменника, а тільки свої. Такою ж мовою видавалося й “Слово” 1861-1865 років, видавалося мовою, що “не була ані російською, ані українською, ані церковнослов’янською, а якоюсь строкатою мішаниною всіх трьох, з маленькою добавкою народної мови”*. Такої ж мови вживав і о. Антін Петрушевич — “писав придуманою ним самим “праруською” мовою, яка, впрочім, не відбігала від жаргону загально вживаного тоді в галицьких москвофільських виданнях”.**

* К. Студинський// “Україна”, 1928 р., кн. 2, с. 24.

** М. Кордуба // Там само, кн. 5, с. 44.

Року 1852-го Денис Зубрицький видав працю “Исторія галичско-русскаго княжества”, а в ній народну українську мову прозиває: це “языкъ черни, языкъ пастуховъ, пасЂчниковъ, Грицькововъ”. Так само й ідеологічний батько тодішньої Закарпатської України Олександр Духнович (1803-1865) дивився на нашу народну мову, як на “безправную, простую служанку, безазбучну, валящуюся по корчмамъ, и по вольнымъ домамъ”.*

Як ці москвофіли знали російську мову, якою намагалися писати, показує анекдотична брошура 1866 р. Богдана Дідицького: “Въ одинъ часъ научиться малорусину по-великорусски”, в якій автор запевняв, що існує тільки один “русскій” язик, але дві вимови.

І цим дивовижним “язичієм” навчали рідної мови й по гімназіях Галичини 1863-1865 і ін. років. Учитель української мови в Самбірській гімназії проф. Мійський говорив своїм учням: “Москалі добре роблять, що забороняють навчати й говорити поукраїнськи, — я так само зробив би в Галичині, якби це від мене залежало”. Українську літературу цей п. Мійський звів до… Ломоносова й Пушкіна.** Зрештою, Богдан Дідицький у “Слові” 1866 р. ч. 59 заявив: “Русь Галицька, Угорська, Кіевска, Московска, Тобольска й пр. подъ взглядомъ етнографическимъ, лексикальнымъ, литературнымъ, обрядовымъ єсть одна й тая же Русь”…

І рідко-рідко, під час великої небезпеки, що грозила всій Галичині, українці йшли таки загальним фронтом. Року 1859-го губернатор Галичини граф А. Голуховський затіяв був запровадити латинку до українського письменства, — і всі однодушне це відкинули.***

* “Семейная Библіотека”, 1856 р., с. 32.

** К. Студинський// “Україна”, 1928 р., кн. 2, с. 14.

*** Див.: Іван Франко. Азбучна війна в Галичині 1859 р. // “Укр. руський Архив”, т. VIII.

7. ВПЛИВ УКРАЇНИ НА ГАЛИЧИНУ

І як це не сумно, але кордон поміж Україною й Галичиною все зростав, бо уніятське духовенство все більше католичилось і тягло за собою й народ, — це т. зв. “святоюрська партія”. Був кордон політичний, але виріс іще грізніший духовний кордон від “схизматиків”!

І так минали й дальші роки, але Галичина відроджувалася неквапно, хоч сам австрійський уряд допомагав їй, — глушили це відродження головно москвофільство та полонофільство з римофільством. І вже пізніш, коли в Галичині настала своя сильна світська інтелігенція, вона справу відродження взяла в свої руки, хоч і москвофільська течія, особливо серед духовенства й почасти інтелігенції, була таки сильна аж до останніх днів.

Про це ще Маркіян Шашкевич з душевним болем писав: “Ми, українці, вже одстаємо од інших слов’ян, бо все починаємо знову та сперечаємось про форму”…

Але розвій літературної мови не спинявся й за таких обставин. Для вивчення української мови багато зробив професор Львівського університету Омелян Огоновський (1833-1894).*

* Див.: В. Лев. Омелян Огоновський // “Нива”, Львів, 1933 р., ч. 12, с. 444-447.

Коли українці в Галичині починали справу своєї нової літературної мови та нового правопису, звичайно зчинялася запекла боротьба, бо москвофіли на це не годилися. І довгі десятки років билися тут за йор (буква ъ), а пізніше за фонетичний правопис, як недавно билися за апострофа, і витрачали на це, а не на збільшення культури своєї мови, дорогі сили, яких і без того було мало. Високі зразки і літературної мови, і правопису були вже в Україні, але Галичина звичайно на них не погоджувалася й уперто творила своє, хоч і гірше. Жодного навіть малого проблиску на соборну літературну мову тут реально не повставало аж до 1917 року; східноукраїнське вкінці тут таки приймалося, але завжди тільки по завзятім бої та з опізненням на 20-30 літ.* При новім напрямі духовенства, що стало рішуче латинщити свою віру й обряд, трудно було тут говорити про яку-будь вільну соборність із “схизматиками”.

Але життя робило своє. Взаємини з Україною таки більшали й ширшали. Цензурні утиски в Україні все кріпшали, й наддніпрянці стали думати про працю у Львові. Року 1873-го з ініціятиви чернігівця Олександра Кониського, що з 1862 року був у тісних взаєминах з Галичиною, засновано у Львові Товариство ім. Т. Шевченка, на що подарувала полтавська дідичка Єлизавета Іванівна із Скоропадських Милорадичева (1832-15(27).III.1890) 8000 рублів (9000 гульденів). З ініціятиви того ж Ол. Кониського року 1892-го це Товариство перейменовано було на Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. З 1894-го р. головою цього НТШ (і професором історії Львівського університету)** став Михайло Грушевський, і власне це НТШ та його славний голова, що самовіддано працював тут 20 років, по-правдивому двигнули національне українське життя в Галичині й справді відновили його.

* Див. мою працю “Головні відміни літературної мови від мови західноукраїнської”, див. “Словник місцевих слів”, 1934 р. с. 122-154 та й увесь Словник цей присвячений опису галицької мови. Див. мою працю “Найчастіші прогріхи письменницької мови в Галичині” // “Рідна Мова”, 1936 р.

** Ще року 1872-го на катедру “руського язика й літератури” Львівського університету кликали П. Куліша, але він зрікся.

По катастрофі 1876 року очі всієї Східної України відразу звернулися на Львів, як на можливий осередок культурної української праці в Галичині. Дійсно, на цей час повстала вже тут нова українська світська інтелігенція — появилася українська преса, журнали. Ґрунт український був тут уже міцний, і тому все, чого не можна було друкувати в Східній Україні, друкувалося у Львові майже до 1905-го року.* Журнал “Зоря” 58 з кінця 1880 р. став правдивим всеукраїнським органом — тут поєдналися всі наші соборні літературні сили. До цього часу часописи в Галичині скоро падали, бо не було читачів, тепер же українці зі Сходу стали матеріяльно підтримувати пресу, науку, громадське й політичне життя.

Але розвій літературної мови йшов тут усе таки дуже слабенько, а головне — не було тут розуміння істоти цієї мови. Драгоманів видрукував в академічному часописові І. Франка “Друг” 59 1875-1876 р. три свої ідеологічні листи, в яких висвітлив усю відсталість і незугарність галицької мови, як мови літературної.** Сам Франко писав про цей час (“Молода Україна”, ч. 1, с. 7), що в Галичині це була пора, коли бачилось, що запанує тип “рутенця”, який знеохочений сварами про народність, мову й Драгоманівські ідеї, вмиває руки від усього, не хоче нічого поза чорно-жовтими стовпами, що відмежовують Галичину від Росії. Листи Драгоманова до редакції “Друга” підійшли до заплутаних язикових і національних питань з невиданою в Галичині ерудицією й сміливістю. Драгоманів з’ясував усю незугарність галицької літературної мови, відсталість мистецьких смаків, усю безпринциповість галицьких народних вождів і їх політики, їх провінціяльну обмеженість у ставленні української справи.***

Але все це нічого не помогло, як не помогли й писання про галицьку мову й правопис Б. Грінченка,****

* Д-р М. Лозинський. Галичина в житті України. Відень, 1916 р.

** Див.: М. Смужка. Драгоманів у боротьбі за народню мову й літературу в Галичині // “Критика” 1933 р., ч. 1, с. 38-43, Львів.

*** Микола Зеров. До джерел. 1943 р., с. 125

**** Цінна була його праця “Три питання нашого правопису”. Київ, 1908 р.

Ів. Стешенка, М. Грушевського й ін. Галичина вперто трималася своєї місцевої мови, думок про всеукраїнську соборну мову розуміти не хотіла, твори Шевченкові особливого поширення тут не мали. Що передруковувалось з київських видань, конче виправлялося в мові й правопису на своє. Як я вище подавав, своя духовна цензура заборонила у Львові року 1844-го передрук “Марусі” Квітки-Основ’яненка. Журнал “Вечерниці”, друкуючи оповідання П. Куліша “Дівоче серце”, додав до нього таку дописку в ч. 39 за 1862 рік: “Не сміємо зміняти правописи Куліша тутки, як то робимо з творами наших наддніпрянських писателів (для вигоди нашої старшої читающої публики), тим менше, що, як знаємо, П. Куліш не позволяє подібної переміни”.

Але гірше зробили Кулішеві пізніше. Куліш, перекладаючи Біблію з Ів. Пулюєм, мав з ним умову, що вона вийде конче українською наддніпрянською мовою. Через шість літ по смерті Кулішевій, року 1903-го, Біблія нарешті вийшла, але, як заявили Нечуй-Левицький і Кулішева дружина Ганна Барвінок, сам Пулюй виправив працю Куліша й Нечуя на галицьке, запровадив також галицький правопис. Це була причина, чому ця Біблія не мала в Україні успіху. І це був тяжкий удар для пам’яті ідеолога української літературної мови: вдома її не дозволяла російська цензура, а в Галичині цього перекладу взагалі не читали, бо зробив його “схизматик”, та й Рим заборонив читати видання Бритійського Біблійного Товариства…

Або ще приклад останнього часу: року 1941-го у Львові перевидали за редакцією О. Панейка “Правописного словника” О. Ізюмова 1931 р., — і помітно переробили “на своє”, зробивши його маловартим.*

* Гарячий протест проти виправлення в Галичині наддніпрянських праць написав В. Королів-Старий. Див. “Рідна Мова”, 1939 р., ч. 1: Про власну книжку.

Свого часу наш талановитий сатирик Володимир Самійленко в листі з 7 серпня 1892-го року до Бориса Грінченка, що тоді видрукував був статтю про галицьку літературну мову, писав: “Спасибі Вам за Вашу працю! Ви даєте їй так багато і в такому доброму напрямі. Ваша замітка про галицьку мову, як видно, возом зачепила галичан, що й досі гризуть Вас та хотять проковтнути. На превеликий жаль, бачу, що нам трудно з ними порозумітися. Вони дивляться на річ трохи з іншого погляду, а нашого погляду не хотять зрозуміти. З їх погляду виходить, мабуть, так, що якби воля нашого слова була тільки у лемків, то діялект лемків повинен би стати літературною мовою, не вважаючи на те, що 20 мільйонів говорить далеко інакше, їм байдуже про те, що 3/4, народу говорить одностайною й досить відмінною від них мовою, їх діялект здається їм кращим: то єсть справжня літературна мова, —

Бо нев і цісаря вітаєсь,

І казань кажесь на амбоні,

Бо нев кобіті освідчаєсь

У щиро руському сальоні.

Що було найгірше, то це те, що твори українських письменників у Галичині якогось більшого значення не мали, і навіть огненне Шевченкове слово мало кого тут запалювало?..*

* Див. про це: Д-р М. Бабюк. Як у Галичині розуміли Шевченка // “Рідна Мова”, 1939 р., ч. 3; Л. Дичук. Шевченко в Галичині. Там само, ч. 6.

Хоч в Україні цензура і забороняла слово “український”, насильно змінюючи його на “малоруський”, проте проф. М. І. Петров ще 1880 року випустив свою працю під таким титулом: “Очерки изъ исторіи украинской литературы”. А в політичне зовсім вільній Галичині ніяк не могли підібрати назви для свого народу й його мови; так, праці озаголовлювалися: “Исторія литературы рускои” Ом. Огоновського 1894 р., “Підручна історія рускої літератури” Застирця 1902 p., “Галицько-руське письменство” О. Терлецького 1903 р., “Нарис історії українсько-руської літератури” Ів. Франка 1910 р., і тільки аж 1920 року нарешті вже М. Возняк відважився назвати “Історія української літератури”. Мало того, Возняк і для давньої нашої літератури правдиво вживає слова “українська”. Титул проф. М. Грушевського “Історія УкраїниРуси”, безумовно був невдалий; скажемо, ні один російський учений ніколи не випускав праці з титулом “Історія Московії-Росії”, чи “Московська історія”, а завжди тільки “Русская історія”, хоч Росія до Петра І звичайно звалася Московія, Москва (пор. “Исторія князя великого московского”, 1578 року, праця князя Андрія Курбського).

І в Галичині аж до останнього часу (як на Буковині і на Закарпатті) міцно й уперто трималися назви Русь, руський, русин. Д-р Лонгін Цегельський ще року 1917-го писав: “Національною назвою нашого народу є так само добре ім’я Русь і ім’я Україна. Галицькі українці цілком не потребують вирікатися назви Русь і русин, бо ми добре знаємо, що ті слова значать те саме, що Україна та українець”.*

А Рим ще й досі за три віки ані разу не назвав галичан українцями, але постійно зве їх русинами.

* Звідки взялися й що значать назви Русь і Україна. Вінніпег, 1917 р.

8. РОЛЬ ІВАНА ФРАНКА В РОЗВОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Переглядаючи літературу Галичини, пересвідчуємось, що тут не було письменника, який глибше зрозумів би вагу соборної літературної мови й закликав би до неї інших. Найбільший письменник Іван Франко (27.VIII.1856 — 28.V. 1916), поет і вчений, мав багато даних перейти на всеукраїнську літературну мову, але того не зробив.* Над культурою своєї мови Франко спочатку працював мало, пишучи звичайною галицькою говіркою. На форму своїх писань Франко взагалі звертав малу увагу, бо й часу на це не мав за звичайною в нього навалою буденної праці. Його збірник “З вершин і низин” 1887 р., щодо мови, стоїть не високо — це звичайна галицька говірка. Але Драгомановова наука про літературну мову проте не пішла Франкові на марне, а він був його вірним учнем, і пізніш Франко рішуче повернув у своїй мові на Схід, і став більше працювати над своєю мовою, і мову його новіших збірок, чи, скажемо, поему “Мойсей” не можна й рівняти до мови “З вершин і низин”.

Один з кращих критиків Франкових, Микола Зеров, згладжуючи занадто гострі вислови Ол. Дорошкевича про Франкову мову, писав: “Так, не можна заперечити, що мова раннього Франка страждає на численні діялектизми, провінціялізми, що в ній зустрічаються інколи й елементи рутенщини”.**

* Див. статтю Іл. Свєнціцкого “Місце Івана Франка в історії української філології” // “Діло”, 1933 р., за 31. V, 1. VI і окремо.

** До джерел, 1943 р., с. 120.

Та й не було звідки Франкові добре навчатися літературної мови, бо тяжке оточення в Галичині за його часу мовно нікого не окрилювало. В мові його багато полонізмів, і це не дивно, бо він скінчив польську гімназію, не мало й писав по-польському, особливо за час своєї примусової десятилітньої “польської панщини” (1887-1897). Єдина людина, що мовно впливала на Франка, був М. Драгоманів, але молодий письменник спочатку його мовної науки не розумів глибше.

Та Франко навбач переконувався, як високо стояла літературна мова в Україні Великій в порівнянні з Галичиною, і міцно взявся й за вивчення її. Його перша збірка віршів, “З вершин і низин”, вийшла 1887 року, а вже друге видання її року 1893-го поет мовно значно переробив. І всі дальші Франкові твори щодо мови були все сильніші та кращі, наприклад, “Зів’яле листя” 1896 р., “Мій ізмагард” 1898 р., “Іван Вишенський” 1900 р., “Із днів журби” 1900 р., “Мойсей” 1905 p., “Semper tiro” 1906 р. й ін. У своїх прозових творах Франко працював над мовою значно менше.

Але значення мови в житті народу Франко розумів глибоко. Над нашою мовою сміялися, звучи її діялектом, а Франко на це відповів:

Діялект… А ми його надишем

Міццю духа і огнем любови,

І нестертий слід його запишем

Самостійно між культурні мови!

А в передмові до “Мойсея” 1905 року Франко натненно писав:

…Народе мій!

В слові твойому іскряться

І сила, і м’якість, дотеп і лотуга,

І все, чим може вгору дух підняться.

Сорок літ працював Франко на літературній ниві, і хоч не виробив собі зразкової мови, проте важливість літературної мови він розумів і свідомо йшов до неї. Мук слова спочатку він мало знав, але пізніш скоштував і всю їх солодкість, і всю тяготу та тернистість.

Франко виховувався на літературі європейській та окремих слов’янських народів. Москвофілом він ніколи не був, а його заява — “Ми всі русофіли: ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо й виучуємо його мову” — це виплив із пошани Франка до російської літератури. І Франко багато перекладав, наприклад, із Пушкіна.

Сам Франко добре пізнав недостачі своєї мови, і в передмові до нового видання “З вершин і низин” 1893 р. писав: “Що в моїх давніших віршах мова ще не зовсім чиста, це ще тим легче зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив їх у тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої чистої мови, котре ще змалку було в мене сильно розвинуте. На мені в мініятурі повторилося те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматика й спори язикові прибили й закаламутили чистоту народньої мови”.

В живій народній галицькій мові дуже багато відмінних від наддніпрянських наголосів; взагалі треба сказати, що галицька мова має свою відмінну систему наголосів, і ці наголоси повстали дуже давно, бо їх стрічаємо в акцентованих пам’ятках ще XVI-XVII віків.*

* Див. мої праці: 1. Український наголос в XVI віці // “Сборник статей в честь акад. А. И. Соболевского”, Ленініград, 1928 р., с. 444 451; 2. Український наголос на початку XVII-го віку // “Записки чину Св. Василія Великого”, 11, зш. 1-2; 3. Український літературний наголос // “Рідна Мова”, 1939 р.; 4. Відміни наголосу галицького від літературного // “Рідна Мова”, 1939 р., ч. 4 і 5.

З такими наголосами говорить у Галичині і селянин, і інтелігент, цих же наголосів уживає й галицький поет у своїх віршах. Ось чому галичанин звичайно не може правильно читати творів наддніпрянських поетів, а наддніпрянець — галицьких. Цього не знав Драгоманів, і жалівся Франкові: “У вас якась інша просодія!”, й висловлював своє бажання почути вірші “З вершин і низин” в читанні доброго читця “із ваших”. Через це й Ол. Дорошкевич зве наголоси Франкових поезій “штучними”, а М. Зеров — “надуманими”,* — ні, це зовсім не так: це звичайні західноукраїнські наголоси, від віків тут уживані, але відмінні від літературних східноукраїнських. Всеукраїнської, всіма визнаної, літературної мови довго в нас не було, тому галицькі поети писали “по-своєму”.

* М. Зepов. До джерел, 1943 р., с. 120.

Коли б Франко прийшов був до ідеї соборної української літературної мови, він зробив би був у цій ділянці дуже багато, і своїм прикладом переродив би бодай молоду Галичину. Але так не сталося. Більше того, Франко вкінці посварився зі своїм відсталим громадянством, і десять довгих літ (1887-1897) був “на панщині”: змушений був служити польській культурі. Та все-таки треба сказати, що з часом Франкова мова стала таки найкращою в Галичині, чому його твори знаходили й знаходять широкого читача і в Україні Наддніпрянській.

9. КАМЕНЯРІ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В ГАЛИЧИНІ, БУКОВИНІ Й ЗАКАРПАТТІ

Та того зовсім не можна сказати про інших поетів і письменників Галичини: Василя Щуpата (1872), В. Пачовського (1878), Наталії Кобринської (1851-1920), Уляни Кравченко (1862-1927) й інших. Поет і новеліст Богдан Лепкий (1872-1941), наприклад, звичайно так само не дбав про мову своїх писань, і вона в нього дуже нечиста — це звичайна галицька літературна мова, переповнена полонізмами; його трилогія “Мазепа” варта була б чистішої мови, щоб читачі вчилися на ній і своєї літературної мови.

Галицька проза в творах Юліяна Опільcького (1884), В’ячеслава Будзиновського (1868), що розроблюють історичну повість, не пішла вперед. Тимофій Бордуляк (1863) добре знає народну мову, але на літературну мову не вибився. Натомість Андрій Чайківский (18571935), Осип Маковей (1867-1925)* та Іван филипчак (1871-1946), зачавши писати мовою галицькою, ідеологічно сильно рвалися на Схід, до соборної літературної мови.

В Галичині народився цікавий напрям у нашій літературі: писати говірковою місцевою мовою. Як я вже підкреслював, тут справді існує кілька окремих говірок, сильно відмінних від літературної мови, а тому саме собою напрошується бажання зафіскувати їх у літературних творах. Це й зробило “покутське тріо”: Василь Стефаник, Марко Черемшина та Лесь Мартович, що писали гуцульською й покутською говіркою.

Найсильніший з них Василь Стефаник (1871-1937), що писав тільки про село й селян чистою говіркою, сам зі Снятинського повіту, а з села Русова. Стефаникові мініятюри-новели звичайно сильно написані, завжди з видатним талантом, і треба тільки пожалувати, що він не взявся за більші повісті літературною мовою, бо був би створив великі речі. Говірка в Стефаника зовсім природна річ, бо він вкладає її в уста своїх селян, яких описує, авторські ж пояснення подає звичайною галицькою мовою.**

* Осип Маковей писав мені 10. XII. 1921 р.: “Варта б донести до ладу, щоб усі однаково писали”.

** Див. мою статтю “Говірка чи літературна мова. Мова В. Стефаника // “Рідна Мова”, 1937 р., с. 121-124. Див. іще: І. Вели горський. Мова творів В. Стефаника // “Рідна Мова”, 1937 р., ч. 3. Ів. Ковалик. До характеристики мови В. Стефаника. Там само, ч. 4.

Натомість Марко Черемшина (13.VII.1874 — 25.V.1927) часто подає новелку говірковою мовою, кохаючись у самій говірці як такій. Черемшина (це прибране ім’я Івана Семанюка) глибоко знав гуцульське життя селян і їхню мову, і все це подав у своїх талановитих новелах. Сам він народився в селі Кобаках на Косівщині, й гуцульську мову полюбив ще з дитячих літ. Його збірки “Карби” 1901 р., “Верховина” та “Село вигибає”, писані чистою гуцульською говіркою, мистецьки дорівнюються Стефаниковим новелам.*

Лесь (Олексій) Мартович (1871-1916) народився в с. Торговиця на Городенщині й писав так само діялектом новели з селянського життя, наприклад, збірки “Нечитальник” і ін.

Гуцульському життю й гуцульській мові взагалі добре повелося в нашій літературі; до “покутського тріо” додаймо ще й роман-повість Гната Xоткевича (1877) “Камінна душа” 1911 р., написаний чистою гуцульською мовою. Михайло Коцюбинський у своїх “Тінях забутих предків” 1911 р. так само дуже талановито змалював гуцульське життя й гуцульські повір’я, вживаючи багато висловів з гуцульської говірки.**

* Див.: П. Кривоносюк. Марко Черемшина // “Рідна Мова”, 1937 р., ч. 9-10. Ів. Велигорський. Мова в творах М. Черемшини. Там само, 1938 р., ч. 2 і 3.

** Гуцульською говіркою писали ще, крім О. Федьковича, що ввів її до літератури, їв. Франко (див. “Петрії й Довбущуки”, “Як Юра Шикманюк брив Черемош”, “Терен у нозі”), О. Кобилянська (“Земля”, “У неділю рано зілля копала”), Ол. Олесь (“На зелених горах”), Мих. Павлик (“Ребенщукова Тетяна”) — дієві особи в них розмовляють по-гуцульськи.

Друга сильно відмінна галицька говірка, лемківська, так і не дочекалася своїх видатніших поетів та письменників. Віддані в руки полонізації, лемки сильно боролися проти неї, але попали в іншу крайність, — стали теплим кублом для москвофільства. Пробував писати лемківські новелки Франц Коковський (1885-1942), але писав мало. В роках 1945-1946 наші лемки пережили страшну трагедію: їх вигнали з рідної землі…

Та треба підкреслити, що певне рівняння галицьких поетів і письменників на Схід, з часом усе збільшувалось, і чулася вже виразна туга за соборною всеукраїнською літературною мовою, особливо в молодшого покоління.

Буковина давно відірвалася від матірного кореня і час з 1340-1527 р. була під Молдавою, яка віри й мови української не нищила, — навпаки, сама сильно підпала під українську культуру (див. вище). Та року 1527-го Молдаву з Буковиною зайняла Турція, що сильно душила ці землі, а головно матеріяльно. Року 1775 Буковиною заволоділа Австрія і незабаром (1786) поєднала її адміністративно з Галичиною, і тільки року 1849-го Буковина стала осібним австрійським краєм по 1918 рік.

Довге перебування під одною австрійською владою пов’язало Буковину в розвої літературної мови з Галичиною. Національне літературне відродження розпочав тут Осип Юрій Федькович (1834-1888), описуючи гуцульське життя й пишучи гуцульською говіркою. Те саме робив і Данило Mлака (о. Сидір Воробкевич, 1838-1903). Але Ольга Кобилянська (27.XI.1863-1942) вибилась уже понад говірковий регіональний рівень і в своїх романах, таких як “У неділю рано зілля копала”, “Царівна”, “Земля”, “Через кладку”, “Апостол черні”, “Ніоба”, “За ситуаціями” й ін., дала зразки хорошої описової прози, дорівнюючись у цьому повістям Нечуя-Левицького.

В мовознавстві багато прислужився на Буковині проф. Степан Смаль-Стоцький* (1858-1938), що запровадив правдивий фонетичний правопис у Галичині.

* Його життєпис див. у “Зап. ВУАН”, 1919 р., т. І.

В кінці XIX століття, з 7.IX.1891, й на початку XX сильно зросла еміграція до Канади й Америки з західноукраїнських земель, а особливо з Галичини, з Буковини та Прикарпаття. Освоївшись на чужій землі, українці взялися й за продовження свого попереднього духового життя, а разом із тим — і за видавання своєї преси, почасти й книжок. Але працювати поважно для розвитку української культури ця еміграція спочатку не змогла. Першим заклався 1892 року часопис “Свобода” в Америці, а по ньому почали появлятися й інші, але всі вони спочатку писали говірковою мовою й на мову Східної України зовсім не рівнялися.

Те саме панувало й на Закарпатті — воно було відрізане навіть і від Галичини, і мова й правопис тут завмерли, зовсім не зростали. Про рівняння в мові на Київ і думки не було. У правопису тут аж до останніх часів панували “дашки” Максимовича. Наприклад, о. А. Волошин у своїй граматиці “Практична граматика руського язика” 1926 р. уживає ще ы, Ђ, о з дашком.* Року 1925-го в Ужгороді цим же правописом вийшли “ПоезіЂ Тараса Шевченка для дЂтей”.

* Про розвій мови й правопису на Закарпатті див. статті. Ів. Пінькевича в “Рідній Мові”: “Український правопис на Закарпатті”, 1936 р., ч. 11 за 1937 р.; “Етимологічний правопис на Підкарпатті”, ч. 1; “Взірці літературної мови й правопису на Підкарпатті, ч. 4.

Advertisements