Позначки


Блог Володимира Павліваhttp://www.zaxid.net

Про бойків і гуцулів

17.03.2008 11:28

Надійшла весна. Кияни знову починають жваво цікавитися земелькою в горах. Я, хвала Богу, цю проблему вже маю за собою, тому можу зосередитися на наступному етапі – пізнання гір і горян. Обзавівшись скромною нерухомістю в Косовському районі, попри своє бойківське походження я почав теж вважати себе «почесним гуцулом». З того моменту порівнювання обох цих етнічних груп стало для мене своєрідною інтелектуальною розвагою. З тим, що замість «порівнювання» треба було б сказати «пізнання», адже як міський мешканець не знаю добре ні одних, ні інших.
Все почалося з бажання прикупити хатинку десь у горах. Наші Карпати, як відомо, тягнуться через Бойківщину і переходять на Гуцульщину. Тому я шукав і там, і там, але оскільки першими критеріями були невисока ціна і відстань від Львова, то пошук я почав з одного села в Турківському районі. Краєвиди там не вражають, але око милують. Інша справа – атмосфера.
Жінка-посередник, котра повезла мене туди своєю «Таврією», не справляла враження милої особи. Наступі фрагменти цієї ознайомчої подорожі показали, що мешканці села були ще менш привітними людьми. Одна з хат, що мені приглянулись, була зачиненою і ми пішли запитати сусідів про власника з ключем. Наша коротка розмова з суворого вигляду мужчиною років 50-ти закінчилася погрозливим попередженням з його боку: «Та хата має бути моя. Як я там не буду жив, там ніхто не буде». Ще дві хати виявилися занедбаними розвалюхами, хоч землі до них додавалося по 2 гектари. До четвертої з іншого краю села моя посередниця мене просто не повезла, виправдовуючись тим, що там їй можуть попробивати колеса. На моє запитання про причину відповіла довірливо: «Там просто люди такі».

На зворотній дорозі вона намагалась мене заохотити розповідями про те, що землі тут дешеві, бо люди бідують, роботи нема, втікають на заробітки, покидаючи своїх старих, землю і хати. Але зате тут повітря чисте, в лісах гриби і ягоди, а до кордону з Польщею та на Закарпаття – недалеко. Та незважаючи на таку промоцію регіону, я вже ухвалив для себе внутрішнє рішення прикупити хатинку на Гуцульщині, хоч там і земельні ділянки значно менші і ціни в кілька разів вищі.

Своїми враженнями від цієї поїздки згодом я поділився зі знайомими у Львові та Києві. І був майже здивований, що практично всі погодились і підтвердили: бойки, зазвичай, вперті, затяті і підступні. Ми навіть договорилися до того, що «бандерівщина» трималася в основному на бойках не тому, що вони не любили «москалів і совєтів», а тому, що бойки не люблять нікого. Розумію, що це значне перебільшення. Обставиною, що може пом`якшити звинувачення нас у бойкофобії, може послужити той факт, що переважна більшість моїх співрозмовників була бойківського походження.

Інша справа – гуцули. Гуцули теж мають своїх «тарганів у голові». З ними треба ознайомитись перш ніж намагатися зблизитися з гуцулами настільки, щоб вони почали тебе вважати майже своїм. Мої гуцульські сусіди зовсім не нагадують тих живописних барвистих персонажів, що їх нам представляє література, образотворче мистецтво чи нечисленні художні фільми. Це суворі, доброзичливі, хоч і стримані люди. Їхнє буденне життя – це важка праця, а чи не єдиною розвагою є телевізор, котрий нічого тут не ловить без сателітарної антени. Після кількох добросусідських застіль вони починають відкриватися – повільно, обережно, порційно. За цим «відкриванням» починає вимальовуватися кострубатий внутрішній світ, зліплений із обривків старих вірувань в духів і мольфарів, туги за добробутом радянського періоду і фантазій з приводу майбутнього дітей, значна частина котрих шукає собі кращої долі в Англії і Португалії, Іспанії і США. Втім, ближче пізнання гуцулів є справою дуже індивідуальною, узагальнювати яку непросто та й немає потреби. З кількома різними історіями обіцяю ознайомити свого читача у подальшому циклі «Гуцульські історії».

Advertisements