Позначки


http://usim4.eukrainians.net

У  рамках міжнародного фестивалю архівних та реставрованих фільмів „Il Cinema Ritrovato“ (м. Болонья, Італія) у категорії „Найкращий знову відкритий фільм“ переможцем став чеський DVD „Марійка-перелюбниця“ 1934 року (Marijka-nevernice, 72 хв., ч/б). В джерелах українською мовою фільм відомий як „Марійка-невірниця“.
Дія фільму режисера Владислава Ванчури, який скористався мотивами письменника Івана Ольбрахта, відбувається на Підкарпатській Русі в 30-і роки минулого століття. У цьому амбіційному проекті, позбавленому звичного для того часу сентименталізму, всі ролі виконують місцеві мешканці, з’являються сміливі еротичні моменти, а мовою фільму є цілком незрозумілий для чехів діалект. Крім фільму В. Ванчури, на цьому ж диску записані ще три відреставровані фільми: „Весна на Підкарпатській Русі“ (1929, реж. Kaрел Пліцка, 10 хв., ч/б, німий), „Підкарпатська Русь“ (1937, реж. Aдольф Легнер, 11 хв., ч/б) та „Пісня про Підкарпатську Русь“ (1937, реж. Їржі Ваіс, 11 хв., ч/б). До бонусів включено також коментарі до фільму, відгуки з тогочасної преси, фотографії тощо. Оновлене видання фільму з’явилося за сприяння чеського Національного кіноархіву та компанії „Filmexport Home Video“. Більше інформації про DVD та пункти продажу можна знайти на сайті архіву: http://www.nfa.cz.

24 05 2008  ВАТРА СЕРЕД НОЧІ
Іван МОКРЯНИН

Партійні збори у “Закарпатській правді” проходили на Святий Вечір. Журналісти групками стояли у коридорі редакції, тихо розмовляли.

– Падай на коліна, покайся, – радив мені голосно завжди обережний колега Володимир Кандель. – Бо виженуть із партії, редакції… Далі туди!!! І він пальцем показав на Північ.

–  За що каятися!?

–  Та яка тобі різниця? Покайся… і все.

Усіх запросили до редакторського кабінету. Розсілися так, що я опинився один. Сховав обличчя у долонях, не ворушився: не мав навіть соломинки, за яку можна було б ухопитися. Голова пішла обертом: колеги, вчорашні друзі вимагали мого вигнання з партії, звільнення з роботи. Мимоволі прокручував у голові події останнього року, написав літературний сценарій фільму про Верховину, надіслав у студію хроніко-документальних фільмів. Несподівано мене викликали в обком партії. Прийняв сам ідеологічний “вождь”. Наказ був короткий. Оскільки я народився у Синевирі та добре знаю село Колочаву, то призначили мене консультантом нового документального фільму про Верховину, який мав прославити радянський спосіб життя на Закарпатті.

У готелі “Ужгород” уже чекала кіногрупа. Головний режисер Віктор Стороженко подав руку: тоді митці не дуже любили консультантів, рекомендованих обкомом партії. Та ми одразу знайшли спільних знайомих у Колочаві. Виявляється, у повоєнні роки у школі вчителював його родич Віктор Сало, котрий багато розповідав йому про Миколу Шугая, Ержіку, Василя Штаєра. Тому він, автор п’ятнадцяти художніх фільмів, вирішив зняти годинний документальний фільм про Верховину. Режисерський сценарій вже готовий. Пісню “Моя кохана”, яку буде виконувати Софія Ротару на фоні Синевирського озера, пише Володимир Івасюк.

Наступного дня за спеціальною перепусткою, підписаною секретарем обкому, нас впустили в архів Закарпатського кіно-прокату. Чеська кінохроніка тридцятих років. Бойовик “Микола Шугай“, у якому наш земляк нагадував техаського ковбоя. І кіношедевр 30-их “Марійка-Невірниця“, знятий режисером Владиславом Ванчурою за сценарієм Івана Ольбрахта. Це було щось неймовірне. За стилем фільм нагадував ”Броненосець Потьомкін” режисера Сергія Ейзенштейна, динамічні масові сцени, перехресний смисловий монтаж,  символічні деталі великим планом. Але на відміну від тогочасних  світових шедеврів, у “Марійці-Невірниці“ грали тільки непрофесіонали – жителі Колочави, Синевира, Верхнього Бистрого. Три мови – русинський сленг української, чеська, єврейська. Кожен персонаж говорив рідною мовою, котра, як не парадоксально(!), була зрозумілою для широкого загалу глядачів в Ужгороді, Братиславі, Празі.

“Марійка-Невірниця“ потрапила на Закарпаття так: в архівах  кіностудії “Баррандов”, яка під час окупації Чехословаччини німцями  не діяла,  збереглися три копії стрічки. Одну з них чехи залишили собі, власниками інших двох стали київська кіностудія ім. Олександра Довженка та Закарпатський кінопрокат.

Ми привезли “Марійку-Невірницю“ у Колочаву. Була неділя. У старенькому тіснуватому клубі народу зібралося багато. Коли на екрані ожила Колочава тридцятих років, окремі люди навіть плакали, згадуючи свою молодість. Та тих, кого ми бачили на екрані, знайти вже було важко. Помер невгамовний керон  колочавських лісорубів Михайло Дербак, розкидала недоля по білому світу інших. Однак, на наше щастя, ще жили виконавці головних ролей – Микола Скира та Ганна Слабошпицька!

І ось село Вонігово Тячівського району. Господар – високий, худорлявий, шляхетного вигляду чоловік запросив нас до хати. І коли дізнався, що я родом із Синевира, де він народився і виріс, напруження зникло. Впав мені в очі портрет молодої людини  із сумними очима, в дещо старомодному костюмі.

– Таким я був, коли знімався у “Марійці-Невірниці“, – пояснив господар. І почав згадувати.

Скири споконвіків жили на Чунтику. Біднішого куточка у Синевиру не було. Хатинки низенькі, зрублені з необтесаних смерекових стовбурів, густо обліпили стріха в стріху. І майже в кож-ній – шестеро – десятеро дітей. Так тяжко жили і Скири. А ще батько помер від тифу. Мати не здавалася, зводила кінці з кінцями, як могла.

– Вивчу тебе, Николко, ажби весь маєток продала, – казала, най буде прощена.

Після закінчення Волівської горожанки мати віддала Миколу до Ужгородської вчительської семінарії. За навчання треба було заплатити 900 крон, за гуртожиток – стільки ж. Це за кожний курс навчання. Змушені були продати воли та частину землі. Та і цих грошей не вистачило: після другого курсу повернувся додому, у Синевир. Тоді й почув, що в Колочаві знімається фільм – можна заробити на навчання.

Режисер Владислав Ванчура, глянувши на стрункого юнака, дав йому прочитати текст із сценарію, і, дізнавшись, що той має ще й освіту, одразу призначив на головну роль. (Інші актори не вміли ні читати, ні писати).

Важко було підібрати дівчину на роль Марійки. Запросили горянок із Колочави, Синевира, Соймів, Волового. Та жодна не підходила. Виручив Микола: переконав режисера – у Верхньому Бистрому, де “Просвіта“ мала свій самодіяльний театр, він бачив “вилиту “ Марічку. І за дорученням режисера пішов за нею…пішки. Батьки Ганни Шкелебей охоче погодилися: у ті часи дівчині знайти роботу було неможливо. А тут ще й легінь з освітою. І знову пішки у Колочаву. Коли прийшли на майданчик, де вже працювали статисти, оператор припинив роботу. Усі погляди – на Ганну. Владислав Ванчура сказав одне:

– Вона !!!

Ганна була справжньою перлинкою Карпат: тендітна, бліде обличчя, великі карі очі, довге густе волосся, погляд, який полонив кожного. У найвідоміших чеських кінозірок усе було штучне, а Ганна – сама природність. Але…не вміла читати-писати. Тому Владислав Ванчура попросив Миколу працювати з нею. Микола читав текст сценарію, Ганна все заучувала напам’ять, починалися зйомки без усіляких репетицій.

Після завершення натурних зйомок уся група переїхала до Праги. Роботу продовжували у павільйонах кіностудії “Баррандов“. Іван Ольбрахт був тоді у зеніті слави. “Миколу Шугая – розбійника” читала вся Чехословаччина, твір переклали іноземними мовами. А на колочавських непрофесіоналів дивилися як на дикунів, котрі взялися не за своє діло. Паралельно з горянами у павільйонах студії працювали над бойовиком французькі кіноактори, які щодня  приходили дивитися на ”туземців“. Колочавці приваблювали своєю щирістю. Навіть стара Дьордяйка привезла у Прагу цілий лантух лісових горіхів і частувала всіх. Після закінчення роботи Микола Скира отримав 2900 крон, закінчив семінарію, повернувся у Синевир учителем. Таку ж суму отримала Ганна Шкелебей. Вона оселилась у Синевирі, вийшла заміж за маловідомого тоді художника Слабошпицького, з яким згодом виїхала у Словаччину.

1939 рік “перемолов“ долі учасників кіногрупи. Майже всі вони стали січовиками Карпатської України. У Колочаві, де Січ очолював Михайло Шимоня, їх нараховувалося 150 горян. Це здебільшого тодішня інтелігенція. Військової підготовки ніхто не мав, зброя відсутня, до Хуста йшли пішки. Така картина й у Синевиру. Микола Скира опинився у мадярському концтаборі, звідти ледве вийшов живим. Після війни одружився, осів у сусідньому ра-йоні,  усе життя вчителював. Усе це ми зняли на кіноплівку, працювали чітко за режисерським сценарієм Віктора Стороженка. Залишилося знайти головну героїню “Марійки-Невірниці“ – Ганну Шкелебей. Допомогла її сестра із Верхнього Бистрого.  І ось дзвінок у місто Сніна Східно-Словацького краю. Слухавку підняла сама Ганна Шкелебей.

– Я дуже рада, що ви згадали наш фільм. Охоче приїхала б на Міжгірщину, але із деяких причин не можу.

Ми розробили власний сценарій – наша кіногрупа приїде на кордон, Ганна Шкелебей перейде на нашу територію за спрощеним переходом. На цьому усі заспокоїлися. Тим часом у Колочаві йшла робота від зорі до зорі. Знімали вівчарів, лісорубів, учителів, січовиків, ветеранів Другої світової війни. Перед камерою Ержіка Шугай показувала місце зустрічей та вбивство Миколи Шугая, переконуючи нас у тому, що вона “нигда’м не спала із шандерами, як про тото написав Іван Ольбрахт ”.

Однак несподівано все почало гальмуватися: до нашої кіно-групи почали підходити якісь незнайомі підозрілі люди, відмовилися нам надавати допомогу в райвиконкомі та райкомі партії. Зі Львова надійшла жахлива звістка: вбито Володимира Івасюка. Софія Ротару, яка мала співати на тлі Синевирського озера, виїхала на гастролі на невідомий час. Від мі-ністра кінемато-графії надійшов наказ Віктору Стороженку – виїхати до Ялти на зйомки документального фільму про письменника Олександра Гріна,  Колочаву покинути негайно. Віктор Гаврилович залишив мені режисерський сценарій та кіногрупу, яку перестали фінансувати, і виїхав до Києва.

– Не журіться, хлопці, – заспокоював нас голова Колочавської сільради, нині покійний Анатолій Царенко,– якось тото буде.

Організував підножний харч. Солонина, бринза, токан, місцевий борщ-росолянка. Спати доводилося іноді біля ватри, на найближчих плаях. А тут КДБісти підготували новий удар – партком студії вирішив розглянути  його персональну справу. Підстава: листи трудящих…з Міжгір’я. Незабаром на Закарпаття приїхала його дружина, відома кінозірка Оксана Григорович ( родом зі Стрия ). Вона поговорила із моєю дружиною, жінки дружно посміялися над “листами трудящих” і Оксана повернулася додому. Стрічка “Я піду в далекі гори” таки вийшла на екрани, правда, у скороченому варіанті. Замість запланованої години – 25 хвилин. Але була і пісня Володимира Івасюка. Знято ще живими Ержіку Шугай, Миколу Скиру, Михайла Шимоню, багатьох колочавців. Віктор Стороженко “заробив” свій перший інфаркт, а мене звільнили з роботи. Голова пішла обертом. Я мало не плакав, ненавидячи вже колишніх колег за те, що вони так негідно повелися зі мною. Що гріха таїти: страх перед майбутнім заставляв мене благати своїх політичних катів, але я не зміг зронити ані пари з вуст. Як у сні: ніби говориш, але тебе ніхто не чує. Так мовчки і висидів один, поки журналісти на почали розходитися. Ніхто не подав мені руки. Вийшов на вулицю і задрижав – не від холоду, а від незбагненного тяжкого відчуття: вдома залишилася дружина, двоє діточок, вже немолоді батьки, малолітні сестрички.

– Що стоїм ? Поїхали ! – торкнувся мого плеча Володимир Кандель.

– Куди?

– У Мукачево.

Заскочили у вже від’їжджаючий автобус. Їхали мовчки. Промайнув міст над Латорицею, яскраво освітлений готель ”Зірка”. Завернули на вулицю Максима Горького, де в елітному будинку мешкав колега. Однак вікна його квартири не світилися: Канделі Святий Вечір не святкували. Я потиснув йому руку і почалапав на залізничний вокзал. Зали порожні, але ресторан працює. Пропонують телятину, свинину. Перед очима майнули святкові столи Синевира, перевантажені пісними наїдками та різними напоями.

– Стакан горілки та окраєць хліба, – сказав я немолодому вже офіціантові, котрий все зрозумів без зайвих слів.

–Я туй живу недалеко, – сказав він, – вечерю прихопив із собою.

Через хвилин десять ми пили червоне вино, їли гриби та ще щось смачне, хоча і пісне, яке вміють так гарно готувати на Мукачівщині. Потім він зачинив кухню, поспішив додому колядувати. Було вже далеко за північ, сидіти на вокзалі набридло і я вирушив до центру міста. Порожньо. Тіль-ки готель ”Зірка” миготів вогнями. Там лунали колядки. Я майже автоматично завернув туди. У невеликій кімнаті за накритими столами, на яких догоряла свічка, сиділи жінки.

– Чоловічку, звідки ви у таку пору ?!

– Із Синевира.

– То колядуйте по-синевирськи.

Колядки  звучали до ранку. І я сам того не помітив, як ставав таким, яким був колись у Синевирі, коли ми, хлопчаки, ставали у таку пору “ангелами”, “дідами”, “чортами”, обходили кожну хату, веселячи народ. Десь там позаду залишилися обличчя колишніх колег, котрі давно забули це святкове дійство. Так було потім у Синевирі, куди я приїхав на другий день. Дивився на засніжені гори, схожені босими ногами полонини і вже не думав ні про вчорашнє, ні про майбутнє. Просто хотілося тут жити, дихати цим повітрям. А ще через два тижні мене викликали в Ужгород. Бюро обкому партії розглядало мою справу не більше п’яти хвилин.

– Є така думка, – сказав перший секретар обкому партії Юрій Ільницький,– направити Івана Михайловича у Міжгір’я на завод ”Селена”, на перевиховання у трудовому колективі.

Помер від інфаркту Віктор

Стороженко, не стало у Колочаві Анатолія Царенка, зате нині звучить на телевізійних екранах, у концертних залах пісня Володимира Івасюка “Моя кохана“. Прикро тільки, що “Марійка-Невірниця“,  документальна кінострічка “Я піду в далекі гори” нині залишилися поза кадром, молоде покоління так і не побачило першу кінозірку із Верховини Ганну Шкелебей, портрети якої у тридцятих роках вже минулого століття прикрашали проспекти Праги, Братислави і навіть Парижа.


Advertisements