Позначки


«Наше слово» №46, 14 листопада 2010 року http://nslowo.pl
ГОЛОС депортованих українців
46.jpg
ГОЛОС депортованих українців Надіслати електронною поштою
# Розмовляв Григорій Сподарик
Київське товариство «Холмщина» й інші українські організації, які захищають інтереси понад мільйона депортованих українців та їхніх нащадків, наприкінці серпня направили колективне звернення до Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ, Верховної Ради України, Сейму РП та президентів України і Польщі (останню сторінку документа з підписами друкуємо в газеті).
Автори звернення вимагають, щоб представники згадуваних осередків влади сприяли відновленню історичної пам’яті про етноцид українців у ХХ ст., здійснений польським тоталітарним режимом проти власних громадян. Вимагають також засудження політики етноциду та примусового виселення комуністичними режимами Польської Народної Республіки та Української РСР, а також інформування світової громадськості про ці злочини. Депортовані та їхні нащадки хочуть теж, щоб Польща і Україна розв’язали ряд проблемних питань, породжених примусовим переселенням і ухвалили механізм відшкодування депортованим українцям або їхнім нащадкам моральних і матеріальних збитків, завданих унаслідок такого переселення.

Image

Голова Київського товариства «Холмщина» Степан Романюк (ліворуч) та генерельний секретар Європейського союзу вигнаних і виселених народів Массиміліано Лацота (Трієст, Італія)

Президентів Польщі та України заохочують, зокрема, «взяти участь в урочистому відкритті спорудженого в колишньому українському селі Сагрині меморіального комплексу, де захоронено близько 700 цивільних українців, які стали жертвами польського терору». Від президентів очікують створення міждержавної комісії, до якої увійдуть експерти та історики з обох сторін, які б на основі джерельних матеріалів запропонували вирішення низки проблемних питань в українсько-­польських відносинах XX ст. Автори документа хочуть теж, щоб Європа провела міжнародне розслідування і дала неупереджену оцінку етноциду депортованих українців, віддала шану воякам Української повстанської армії тощо. Звернення закінчується такими словами: «Ми впевнені, що повне порозуміння між польським і українським народами зі складною, часто трагічною історією настане лише тоді, коли переможе правда». (гс)

Розмова зі СТЕПАНОМ РОМАНЮКОМ, головою Київського товариства «Холмщина»

На чому зосереджується діяльність вашого товариства?

Image

Фото Павла Лози

●З території Польщі в 1940-х рр. депортовано близько 500 тис. українців, а разом із нащадками живе їх нині в Україні близько мільйона. В основному ми хочемо, щоб «генетична» пам’ять кожного з членів нашого товариства передавалася наступним поколінням. Вони повинні нести її далі – як і знання про місце народження предків. Тому ми збираємо спогади, видаємо книжки, фільми, працює сайт http://www.holm.kiev.ua/. До речі, на сайті можна детальніше ознайомитися з діяльністю товариства і спогадами його членів, а також з повним текстом звернення до європейських інституцій та органів державної влади України та Польщі. Від 2006 р. в Європейському суді з прав людини в Страсбурзі знаходиться позов на державу Україну про відшкодування витрат, пов’язаних з евакуацією. Позитивне рішення цього суду могло б стати прецедентом для юридичного вирішення питання щодо відшкодування матеріальних збитків усім депортованим українцям. Справою займаються адвокати, намагаємося також здобути ґрант на підготовку чергових судових документів. Якнайбільше матеріалів будемо випускати англійською мовою, бо тільки так зможемо потрапити до Європи і не крутитися на місці, де українська влада нас не чує або робить вигляд, що проблеми депортованих немає.Вашому зверненню передував ряд інших кроків.
●Так. Наприклад, 2003 р. з ініціативи організацій, які об’єднують депортованих, Верховна Рада Україна прийняла закон, який таким особам надав статус учасника війни. Віктор Ющенко, тоді ще президент, прийняв указ щодо відзначення 60-ї річниці примусового виселення, у якому записано також ряд інших справ, стосовно яких ми прагнемо комплексного вирішення від української держави. Ішлося, зокрема, про відкриття музею депортованих, заведення тематики депортації в шкільні навчальні посібники, розроблення механізму відшкодування моральних і матеріальних збитків тощо. З огляду на тодішнє протистояння між президентом і Кабінетом Міністрів указ повністю не виконано. Ми підготували також свій законопроект «Про визнання депортованими українців, примусово виселених з території Польщі», який пройшов певні процедури, але нещодавно нам дали чіткий сиґнал, що змінилася влада – і все треба починати від початку. Ми розуміємо, що справу треба далі наголошувати, тому, зокрема, з’явилося наше звернення від 22 серпня ц.р.

Ви звертаєтеся до найвищих осередків влади не лише в Україні і Польщі, але також у Європі – чого очікуєте?
●Від теперішньої української влади ми не очікуємо практично нічого – вони офіційно говорять, що розуміють наші проблеми, але насправді робити не хочуть нічого. Ми не отримали, наприклад, відповіді на наші постулати від Адміністрації Президента України, хоч уже всі адміністративні терміни пройшли. Остаточно ми зійшлися на тому, що комітет Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин проведе «круглий стіл» – і до нього ми тепер готуємося. Наше товариство є також членом Європейського союзу вигнаних і виселених народів (скорочено EUEEP), у якому репрезентує всі товариства депортованих українців. EUEEP входить у виконавчі органи Євросоюзу, тому має інструменти впливу на кшталт законодавства у різних країнах. З його ініціативи створюється при Європейській комісії постійна комісія з питань біженців та вигнаних. У союзі є вже польський Всесвітній конґрес кресов’ян – і хоч би з огляду на їхню відому антиукраїнську політику наша присутність у цій структурі стає просто необхідною. З іншого боку, якщо Україна та Польща не сядуть за стіл переговорів і не будуть вирішувати цих справ, то їм повинна допомогти Європа. Тому важливо дійти до європейського співтовариства з інформацією про депортаційний геноцид українців у Польщі. Саме через Європейський союз вигнаних ми будемо доносити ці питання, що, можливо, прийме кшталт якоїсь спеціальної резолюції чи декрету, на які Польща й Україна муситимуть відреаґувати.

Якщо пригадати резолюцію з лютого ц. р., у якій Європарламент, зокрема, критикує надання звання Героя України Степанові Бандері, то виходить, що там певний погляд на українське минуле вже є – і він не зовсім відповідає дійсності.
●Тут напевно великий вплив мала Росія, хоч вона не є членом ЄС – це для неї, але також і для Польщі постать С. Бандери незручна й неправильна. На жаль, подібну позицію представляє президент Віктор Янукович. У Європі неґативно й однобічно говориться про ті часи ще й тому, що навіть в Україні Бандера чи Шухевич сприймаються неоднозначно – одні розуміють, що це представники визвольної боротьби, а інші відображують російський підхід – і ставлять, як у Запоріжжі, пам’ятник Сталінові. Якщо в Києві у квітні експонувалася тенденційна виставка фотографій і документів під назвою «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА», організована спільно польськими кресовими середовищами та організацією «Російськомовна Україна», то можна зрозуміти, як сьогодні дивиться на це держава, бо це зроблено в Українському домі – будинку, підпорядкованому Кабінетові Міністрів України. Така виставка має право на життя, проте треба її правильно показати, зробити круглий стіл, обговорити тощо. Ми збираємо матеріали і будемо готувати відповідь на таке тенденційне однобоке висвітлювання історії.

Чи справа відкриття меморіалу в Сагрині невинно вбитим українцям не є певною ілюстрацією – як минулої трагедії, так і сьогоднішніх проблем із пам’яттю такого типу?
●Минулого року ми всі чекали, що президенти Польщі та України нарешті відкриють пам’ятник у Сагрині. Вже були направлені запрошення для солідної делеґації Європейського союзу вигнаних і виселених народів, членом якого ми тоді стали. Їх підписав Святослав Шеремета – тодішній секретар української Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій. Однак з відкриття нічого не вийшло, бо адміністрації двох президентів справи не допрацювали, і вона не вийшла поза усні домовленості. Наскільки я знаю, вирішальним могло бути те, що Польща готувалася до президентських виборів. Зустріч із В. Ющенком – після його указу щодо Бандери – напевно не додавала б Лехові Качинському політичних балів. Зараз ми готові знов піднятися і їхати до Польщі, бо Сагринь – це великий біль усіх українців, не лише депортованих. Однак ми хочемо, щоб це був переломний момент, коли поляки та українці на такій болючій проблемі насправді об’єднаються. Для цього повинна бути політична воля як з українського, так і з польського боку, при чому відповідний поштовх може піти тільки з України. Однак поки що В. Янукович не доріс до цієї справи, на відміну від польського президента Броніслава Коморовського, який хоч би нещодавніми відвідинами польських могил у Харкові показав, що дбає про історичну політику.

Чи сподіваєтеся, що котрийсь із постулатів, написаних у зверненні, буде вже незабаром реалізований?
●Там виноситься багато болючих питань, проте нині, коли існує т.зв. «карта поляка» чи відповідні вреґулювання в польсько-українській прикордонній смузі, які багатьом дозволяють у спрощеному режимі перетинати кордон, то подібним механізмом варто було б охопити негайно депортованих, тим більше, що це люди вже похилого віку. Вони народилися тут і були колись громадянами Польщі, а сьогодні, коли хочуть відвідати свої землі чи взяти участь у релігійних святкуваннях, то мусять долати ряд бюрократичних перепон і витрачати значні кошти. Це дуже несправедливо. Якраз із цією проблемою ми зверталися до президентів Польщі та України, бо її можна вирішити на місцевому рівні, без притягнення ЄС. Хоч один із кроків міг би зробити також Євросоюз, від якого Україна тепер намагається досягти безвізового режиму для українців. Зрозуміло, що буде це довготривалий процес, однак тільки для депортованих можна було б такі спрощення ввести зараз – і цього очікуємо.


Advertisements