Позначки

,


Бореали (ностратики) та їхня прамова.
(с) Олег Гуцуляк

http://www.volgota.com/

Чи можливе було реальне існування на півночі Європи (ширше — Євразії) сприятливих умов для існування “цивілізації”?

Палеографи відповідають ствердно. На їхню думку похолодання в Арктиці відбулося десь в середині І тис. до н.е., коли почала формуватися сучасна тундра. До цього тут панував т.зв. “субмаріальний теплий клімат”, який визначають як “другий кліматичний оптимум”. Перший (голоценовий) кліматичний оптимум існував в Арктиці десь в 9-2,5 тис. до н.е. (або 6-4 тис. до н.е.). Наприклад, на о. Жохова, одному з Новосибірських островів, в районі легендарної “землі Санникова”, де мешкали таємничі онкілони з однойменної книги В.А. Обручева, в 1967 р. було знайдено кам’яні мисливські знаряддя, датовані радіовуглецевим методом 8-9 тис. років тому та приналежні до сумнагінської археологічної культури, поширеної від Таймиру до Чукотки. На території Гренландії знайдено викопну фауну, яка вказує на те, що тодішній клімат тут нічим не відрізнявся від теперішнього клімату в районі Женевського озера в Швейцарії.

Також палеогеографами встановлено, що 10-12 тис. років тому теперішній підводний Північно-Атлантичний хребет не дозволяв сучасному Гольфстріму текти до берегів Європи. Теплі води Атлантики потоками досягали Північного полюсу, зігріваючи Арктику. Температура січня, наприклад, різко підскочила на 30 0 С, рівень світового океану піднявся на 130 метрів, і шельф виявився затопленим. Крім того, за поглядами деяких палеографів та палеобіологів (І. Підоплічко, П. Макєєв, А. Маркевич, М. Золотарьов, І. Пузанов), похолодання припинилося (його максимум припав на 21-18 тис. років тому) у зв’язку зі зникненням її основної причини — як існуючої з кінця плейстоцену (рисс, LX тис. до н.е.) до початку голоцену (вюрм, Х тис. до н.е.) Балтійсько-Біломорської затоки, відкритої на півночі водам Арктики, зігрітим Гольфстрімом, так і зі зникненням суцільної суші між Льодовитим та Атлантичним океаном (т.зв. “поріг Томпсона” — лінія Гренландія-Ісландія-південна Норвегія) (1).

Дж. Гудмен, Дж. Бада, Т. Прідо вважають, що саме цим суходільним “мостом” з Америки в Європу (!) проник сучасний тип гомо сапієнс (кроманьйонець), який сформувався в Америці десь 250-500 тис. років тому і виглядав як кавказоїдного типу мисливець на дольодовикову мегафауну, про що свідчать виявлені археологами черепи того часу (епоха Солютре), в часі льодовикового періоду (35-8 тис. років тому) кроманьйонці не раз переходили з одного континенту на інший (Азія-Америка-Європа) і поверталися назад слідом за мігруючими стадами, а з потеплінням у Х-ІХ тис. до н.е. останні переселенці з Америки в Європу принесли нові культурні навики, невідомі більш архаїчному населенню Старого Світу. Серед сюжетів кроманьонського розпису слід особливо відмітити “птахоголову людину” — одне з ключових зображень американської архаїки.

Але головною умовою, яка робила життя можливим і певною мірою комфортним у цьому регіоні, був сам льодовик. Зокрема, сама “тундра” розташовувалася значно південніше, ніж сучасна, а отже інсоляція (приток променевої енергії сонця) була більшою і сприяла розвитку трав’янистого покрову з однорічних рослин і перепиняла появі лісу (південніше була не лісотундра, а щось схоже на африканську саванну, де могутнім кущам та деревам перепиняли ріст стада мамонтів і шерстистого носорога, а ще південніше було щось схоже на теперішню північноамериканську прерію). Як наслідок, виникав родючий грунт, який швидко зігрівався у літню пору, мав достатню вологу, що не переходила у заболочування, бо й випаровування вологи було більше.

“… Льодовик, — пише Л. Гумільов, — це величезне скупчення льоду, котрий тому й існує, що над ним стоїть стовп чистого повітря з високим тиском, тобто антициклон. Величезна маса чистого, ясного повітря захоплює значно більший простір, ніж сам льодовик. Отже, поряд з льодовиком, поряд із глибою льоду, котра здіймається на кілометр, іноді на 2-3 кілометри, буде зовсім ясне небо, а отже — величезна інсоляція. Температура повітря низька, але сонце світить і нагріває землю. На землі росте трава. Сонце нагріває тіла тварин і людей, їм не холодно. Вітру майже ніколи не буває. Висловлювалася думка, що довкола льодовика завірюхи навівають величезні кучугури снігу. Це географічна безграмотність, властива гуманітаріям. Якщо б навівало сніг, то це означало б присутність теплого вологого вітру, і тоді б розтопило льодовик. Нічого подібного! Снігу і дощів випадало мало. Розігрітий грунт створював конвекційні токи повітря, і іноді із сусідніх широт, там, де були циклональні умови, могли пробиватися невеликі повітряні маси, котрі випадали як дощ або у вигляді невеличкого сніжного покриття. Цього було достатньо, щоб за льодовиком у зоні антициклону простерся чудовий сухий степ з невеликою кількістю снігу, що не заваджало травоїдним тваринам взимку добувати з-під снігу суху траву, дуже калорійну, насичену сонцем. З іншого боку, льодовик під сонячним промінням теж танув, тобто з нього стікали струмки та струмочки чистої прісної води, котрі утворювали на закраїні льодовика озера. А де озера, там і риба, і водоплаваюча птиця, котра переносить ікру на своїх лапах. А де волога, там буде рости буйна рослинність, там будуть рости ліси. Там при великому таненні почнеться скидування вод у вигляді рік, і вони потечуть туди, куди їм підкаже рельєф. Ці ріки створять у сухому степу, охоплюючому льодовик з півдня, необхідні тваринам водопої… А де копитні, там і хижаки, а серед хижаків і людина. Танучий льодовик — це оптимальні умови для розвитку людини… Льодовик увесь час переміщувався. Від Таймиру він, увесь час наростаючи, йшов до Фенноскандії і танув у Атлантиці. Циклони приносили дощі, тумани, мокрий сніг, котрий падав на льодовик і збільшував його. А на східній окраїні льодовик танув, тому тут і були кращі умови. Кращі умови у льодовиковий період були в Сибіру!” (2).

Так, доки у Європі танув льодовик, як зауважує Н. Новгородов, стада копитних і шерстистих в Азії, що паслися в безсніжних холодних саванах, досягли берегів арктичних морів (наприклад, досі канадські олені-карібу влітку мігрують на побережжя Арктики, долаючи відстань до 3 тис. км). “… Стада мамонтів, вірогідно, приходили на Таймир тільки влітку. Вони паслися на прирічкових луках, багатою трав’янистою та кущовою рослинністю, яку тепер можна спостерігати в південних лісотундрах, наприклад, в басейні Анадирі або Пенжини. На літо мамонти змінювали шерсть на більш коротку… Тут, на Таймирі, у сприятливих умовах теплої пори року самки народжували дитинчат. Мамонти не були єдиними мешканцями лук Таймирської лісотундри. З інших супутніх їм крупних ссавців, слід щонайперше назвати коня” (3).

Оскільки північ Азії має вигляд клину, де мис Челюскіна висувається в Арктичний океан на 12 градусів, стада тварин поступово кочували цим клином, а слідом за ними йшла людина зі списом. Саме тут почалася першоконцентрація тодішньої мезоєвразійської людності.

Поступово в районі Таймиру сформувалася ностратична (бореальна) протоцивілізація (її стан був схожим з тим, як існувала “єдина” папуаська протоцивілізація до приходу європейців у Папуа-Нову Гвінею; її мовні нащадки (корені слів ностратичної прамови розпочиналися з чотирьох діакретичних голосних “а, і, у, е”, виявляючих основні просторові відношення — віддаленості, близькості, глибини та висоти), йдучи за Х. Педерсеном — В. Ілліч-Світичем — А. Долгопольським (4), поділяються нами тепер на такі групи: урало-алтайців (бріарених; східних мезоєвразійців), індо-європейців (зефіральних; західних мезоєвразійців), семіто-хамітів (євральних; афраазійців), дравідо-еламітів (нотійних; південних мезоєвразійців) та картвелів (орітальних мезоєвразійців)), а осердям її стали таймирські гори Бирранга на берегах морів Карського та Лаптєвих. На доволі скептичні попередні погляди щодо думки про зародження людської історії саме в північній частині Євразії тепер існують, на основі аналізу певних часткових особливостей мовних явищ (спорідненість слів, причетних до сигналізації сенсів “північ”, “морок”, “смерть”, “страх” тощо), суто наукові концепції півночі як фактору глоттогенезу (Н. Луценко, М. Маковський) (5).

Представники бореальної (ностратичної) спільності були типовими європеоїдами, північної скандинавської підраси (“масивні північні європеоїди-кроманьйонці”) (6) . З Таймиру вони колонізували території на захід (Кольський півострів і Скандинавія, Пообсько-Іртишська рівнина), на південь (на Обь та Іртиш), а звідти — на південний захід (аж до Понтійського шельфу), та схід (на Лєну, Індігірку, аж до Камчатки, Чукотки та Америки). Можливим це розселення було саме славнозвісною Великою Трансевенкійською тропою, що йде вододілами рік від Саян через Ангару і Лєно-Єнісейським межиріччям з півдня на північ через плато Путорана та йде далі на Таймир і в гори Бирранга (7).

Інші географи також констатують роль Північно-Західного Сибіру в епоху відступу льодовика: “…не залишається жодних інших можливостей, як припустити заселення сибірської півночі Азії прибульцями із східного (Україна) Присередземномор’я (див.: (8), — О.Г.). З невідомих нам причин в епоху верхнього палеоліту вони пройшли в напрямку із заходу на схід майже весь материк Євразії і досягли верхньої течії крупних сибірських рік Ангари, Лєни та їх притоків. Первісні мисливські племена, які переселялися в Сибір, були типовими представниками “європейського фізичного типу в його древній палеолітичній формі” (Окладников …). Вони досягли південного Приангар’я та верхів’їв Лєни, коли безлісими просторами … тундри поряд з мамонтами кочували ще й носороги. Коли європейські переселенці замешкали на Мальті і Буреті (стоянках, — О.Г.), повний комплекс характерної для цього часу мамонтової фауни поширився далеко на південь і на південний захід — до Криму, півдня Франції і Піренейського півострова…. У матеріалі Ангарських стоянок кістки носорога наявні в достатку. Ця обставина дозволяє геологічно точно датувати час мешкання тут людини фінальними моментами льодовикового періоду, коли … північні олені слідом за відступаючим льодовиком стали рухатися до Льодовитого океану. У пізньопалеолітичних стоянках (верхньомадленських) і перехідних, можливо мезолітичних, стоянках Єнісею, Ангари і Лєни (Дабаан, Макарово, Олекмінськ) … в достатку зустрічаються кістки травоїдних тварин. Потепління, що відбулося, викликає перекочування на північ, до Льодовитого океану, песця і полярної куріпки, де вони в суворих умовах Арктики продовжують мешкати до наших днів. На певних порах замість тундри основним рослинним угрупованням стає степ, більш сухий і спершу лише трохи більше теплішим. Його просторами вільно кочують стада биків та табуни диких коней… Не дивлячись на те, що кліматичні умови змінювалися поступово, без різких здвигів, тим не менше вони не тільки викликали крупні змін в складі тваринного світу і рослинності, але й відбилися на всіх галузях культури пізньомадленських і азильських мешканців Сибіру у порівнянні з епохою Мальтинських і Буретських поселень. Ці зміни відбивалися і на типах жител, котрі з глибоко опущених у землю виходять або частково, або цілком на поверхню, і у різкому занепаді техніки виготовлення кам’яних і кістяних знарядь. Із вжитку зникають тонкі, з великою витонченістю створені буретською людиною прикраси, голки, булавки, а кам’яне знаряддя стає більш масивним і грубим. Ними зручніше рубати і колоти, а не шкребтати. У будівельній техніці застосовуються вже не кістки мамонта або носорога, а дерево. У їжу йде не м’ясо цих крупних тварин, а м’ясо кіз, козуль та інших копитних … Цей перехід (до неолітичної техніки, — О.Г.) співпадає із збільшенням монголоїдних елементів серед старого європеоїдного етнічного типу перших поселенців Сибіру…, виникає змішаний монголоїдно-європеоїдний етнічний тип…, третій, “лапоноїдний” етнічний тип (з характерним ввігнутим носом, низьким обличчям, світлими очима і темнорусявим волоссям, — О.Г.). Кістяні останки людей “лапоноїдного” типу добре відомі не тільки в Сибіру, але й з пізньопалеолітичних стоянок Східної (Прибалтика) і навіть Західної Європи, цим засвідчуючи надзвичайно далеке просування пізньопалеолітичних та ранньонеолітичних монголоїдних людей на захід…((9) — О.Г.) Кордоном між тою та іншою (расою, тобто європеоїдами та монголоїдами — О.Г.) можна вважати долину середньої течії Єнісею (щоправда, такі контакти засвідчені і на Уралі, де нащадки змішання європеоїдів та монголоїдів, в яких вбачають предків сучасних індіан Америки, залишили славнозвісну стоянку Карабаликти, – О.Г.)… у верхній течії Єнісею представники європеоїдної раси на більш тривалий час, ніж в інших районах Сибіру, проникли далі на схід, зберігаючи свої риси аж до карасукського і таштикського часу (X-VIII ст. до н.е. до І ст. н.е.) (пов’язаного з появою залізних знарядь, з величезним успіхом у землеробстві та іригації у засушливій Мінусінській котловині; тут виникає на основі карасукських, тагарських і таштикських племен в V–VI ст. перша держава єнісейських киргизів — хагасів, сучасних хакасів, які до змішання з монголоїдними хунну (представниками “роду Ворона-Карга”, хакас. “каргази”) були європеоїдами — блондинами, рудоволосими та блакитноокими — О.Г.)…” (10) . “… Встановлене антропологами змішання монголоїдів із європеоїдами з ананьєвської епохи йшло за рахунок проникнення певної частини населення з півдня в області зрубної культури, а з другої, за рахунок прийшлого населення зі сходу — із Сибіру, з області Єнісею, де мешкали племена, котрих китайці називали дінлінами … Тагарської культури” (11).

Саме в районі Таймиру, на 77,4 градусі північної широти спостерігається засвідчене у “Ведах” на прабатьківщині аріїв явище тривалості полярної ночі протягом ста діб (12). Як зберегли переказ іранські міфи, настало різке похолодання: злий демон щорічно на десять місяців насилав на батьківщину аріїв холод і сніг. Сонце почало сходити тільки один раз, а сам рік перетворився в один день і одну ніч. За порадою богів люди залишили батьківщину назавжди. “… І в царство Йіми прийшло триста зим і стало тісно людям і худобі. Тоді Йіма виступив за світлом на південь шляхом Сонця (тобто зі сходу на захід! — О.Г.) і розширив свою країну, де люди жили шістсот років, а потім знову розширив країну у бік Сонця і жили в країні дев’ятсот років”. Перехід з тайги у лісостеп та степ призвів до зміни осілого типу прожиття на кочовий, змінився склад стад, з’явився у великій кількості кінь, змінилася стратегія і тактика війн, постали додатковий (рос. “прибавочный”) продукт, його приватизація і, як наслідок, соціальне розшарування. Лісостеп дарував комфортні умови проживання — здатність прогодувати величезні стада худоби внаслідок травостою, що не випалювався сонцем, а також — заготовляти сіно на зиму, нормальні умови для рільництва та городнього господарства, невичерпні рибні ресурси.

Як резюмує Н. Новгородов, на згадку про вторинну прабатьківщину європеоїдів у лісостеповій зоні Південного Сибіру, де існували такі блаженні умови, використовуються міфологічні поняття “ідилія” (у греків та римлян), Ідиль або Ідель (у тюрків), Ідавель-поле (у давньо-скандінавській традиції) тощо (13). Також він вважає, що первинна прабатьківщина сусідніх ще нерозділеної ностратичної мовної спільності була саме на Таймирі і вони утворювали дві своєрідні фратрії — “хеттів” і “хаттів”:

“… хатти — з Хатанги, а хетти з Хети. Про це свідчать співпадіння найважливіших топонімів цих роз’єднаних регіонів: Таймиру та Малої Азії. На Таймирі головний гідронім називається Хатанга, що утворюється при злитті Котуя і Хети. Гідронім Хатанга (наприклад, Катеннгами по-евенкськи називаються всі три ріки Тунгуски) легко розкладається на визначаючу частину -хата і формант –нга. Формант належить тепер мешкаючому на Таймирі народу нганасани і означає множинність чого-небудь, в даному випадку багато хат (на це, проте, слід додати: “… “хе” є якимось давнім позначенням лісової місцевості. Не випадково на Таймирі три ріки, що протікають біля кордону лісу та тундри, порослі на берегах лісом; мають старі самодійські назви Хета (Велика і Мала Хети притоки Єнісея і Хета, по-евенкійськи Лама, конфлюент Хатанги). Дві Хети (“Хетта”) впадають також у Надим. Вірогідно, колись назва Хета означало “лісова“, хоча сучасні самодійці, принаймні Таймиру, це слово перекласти не можуть” (14), — О.Г.). Слово хата українською мовою означає мазанку, на інших індоєвропейських мовах — житло, дім, поселення, фортецю, загін для худоби, місто. Найдивніше, що за даними Малолєтко, з таким же значенням це слово зустрічається у вигляді хата, хотон, кутон та інших варіаціях у тюркських, монгольських, тунгусо-манчжурських, фінно-угорських, нахсько-дагестанських, австронезійських, кушитських і чадських мовах [Малолетко А.М. Палеотопонимика. —Томск.:Изд.ТГУ,-1992, С.153-155] (так примітка подана у оригіналі, — О.Г.). Така широка спільність свідчить, з одного боку, про дуже велику давність цього слова (укр. “хата”, іран. kata, інд. kott, англ. cot, cottage, нем. cote, монгол. “хото”, уйгур kant, остяц. “хат”, “кат”, угор. haz, хант. xot, xat, фін. xota, морд. kud, айн. kotan — “житло, фортеця, місто”, що, на думку В. Абаєва, походить від кореня зі значенням “рити, копати, насипати, нагромаджувати”(15)), коли мовна спільність ще не розпалася на мовні сім’ї, а з другого боку, про те, що ця спільність жила на Таймирі, на ріці Хатанзі.

Вважають, що на зміну верхньопалеолітичним мисливцям-ностратикам, які розселилися на захід і схід, на Північний Захід Сибіру прийшли доліхокефальні представники двох верхньопалеолітичних (кроманьйонських) культур мисливців на північного оленя — аренсбурзької та свідерської (у зв’язку зі зникненням мамонтів у ХІІІ- XIV тис. до н.е. і відходу епіграветських мисливців на них на південь), нащадків гамбурзької та лінгбійської культур південно-західної Балтії (у свою чергу – спадкоємців мадленських мисливців на оленів).

Аренсбуржці переселялися з Данії та Північної Німеччини на північний захід (в Норвегію) та північний схід (у Прибалтику), охоплюючи тоді ще існуюче Балтійське озеро, і створили культури т.зв. кола Маглемозе (VIII-VI тис. до н.е.) — Фосна (у Норвегії та Швеції), Комса (на крайній півночі Скандинавії та Кольському півострові), Аскола і Суомусярві у Фінляндії та Карелії, Веретьє на Сході Ладозького озера, Кунда в Інгерманландії, Естонії та Латвії і власне Маглемозе в Англії, Північній Німеччині та Данії. Для цього кола культур характерні специфічні вуглуваті ножі та кинджали, кістяні поворотні гарпуни з кам’яними жальцями для полювання на морського звіра, скребки, різці, проколки з кварцу і гірського хрусталю, різноманітна глиняна посуда, кам’яні кирки та лопати з рогів лося, прикраси з кості тощо. Але найдивнішим є перехід на території Фінляндії зі знарядь з кремнію на кварцові вироби, що пояснюють вищезгаданою катастрофою в IX тис. до н.е. (в регіональному масштабі це був у 8213 р. до н.е. грандіозний прорив Балтійського льодовикового озера в Біле море), яка перепинила контакти Феноскандії з рештою материка і залишивши малі групи мисливців на північного оленя в становищі робінзонів на величезному просторі (16).

Представники свідерської верхньопалеолітичної культури, що побутувала в районі Польщі , Білорусі, Литви та Волині і була споріднена з аренсбурзькою, просунулася на північний схід і заклала основи таких культур як Валдайська (на Валдайських височинах) та Бутівська (на заході Волго-Окського межиріччя), які стали родоначальниками наступних освоювачів Західної Євразії, в яких не без підстав вбачають протосаамів та протофіннів. За В. Сафоновим, значно пізніше відгалуження-“колонія” свідерської культури — т.зв. тахунська культура, докерамічний неоліт в Сирії та Палестині VIII-VI тис. до н.е. і її представники сусідили з автохтонною натуфійською культурою, в якої в 7200 р. до н.е. захопили фортецю Ієрихон.

На територію ж Європи, звільнену свідерцями, прийшли альпійської раси брахікефальні лісові мисливці культурної спільності Дювенсі, яка в VIII-X тис. до н.е. охоплювала величезні простори від Темзи на заході і до Десни на сході (на території Польщі їх гілка — коморницька культура, Полісся та Литви — кудлаївська культура). Вважається, що говорили вони на прототюркських діалектах (17) (певні сліди спорідненості на рівні прамов виявляються між тюрками, шумерами та басками (18), а останні трактуються як найбільш реліктовий у генетичному сенсі європейський етнос).

Нащадки аренсбурзького відгалуження Маглемозе близько VIII тис. до н.е. в басейні Вісли, Прип’яті та Німана сформували яніславицьку культуру лісових мисливців, колонізувавши надалі території до Сіверського Дінця та Криму. Вона стала На IV тис. до н.е. на основі саме цієї культури сформувалася могутня середньостогівська культура лісостепового Лівобережжя Дніпра (19). “… Ймовірно, саме з цим міграційним потоком із Балтії пов’язана поява в лісостепах Лівобережжя та Надпоріжжі масивних європеоїдів вовнизького антропологічного типу, відомих із численних могильників VII-V тис. до н.е.Середнього Подніпров’я та Надпоріжжя … Отже, антропологічні дані підтверджують висновки археологів про міграцію у VII-VI тис. до н.е. мешканців Західної Балтії у південно-східному напрямі, через Польську та Поліську низовини у Середнє Подніпров’я, … Надпроіжжя та Лівобережжя Дніпра і лишила численні могильники маріупольського типу, в умовах арідизації клімату під впливом Трипілля поступово опановувала навички відгінного скотарства. Вона стала підгрунтям найдавніших індоєвропейців — середньостогівської і споріднених з нею культур степового неоліту” (20) (нижньомихайлівської, хвалинської десь в VI-IV тис. до н.е., ямної, афанасьєвської в ІІІ тис. до н.е. та ін), тобто степової, відгонно-кочової культурно-історичної провінції (VII тис. до н.е. – XVIII ст. до н.е.).

Отже, носіями пра-індоєвропейських діалектів були представники культур пост-маглемозе, які просунулися на схід з берегів Балтійського і Північного морів аж до Приазов’я (де сформувалася на V тис. до н.е. маріупольська спільність). В Приазов’ї відбулася консолідація індо-європейців у потужну скотарсько-мілітарну силу (за Л. Залізняком — Ю. Павленком). Саме тоді й виник етнонім “арії” з бореального кореня H-R-, значенням котрого було “хоробрий” (“той, що харчить, як звір”): санскритське hAR-yaka — “хоробрий”, “доблесний”; древньоіранське AiRe – “хоробрий”, фінське HuR-ja – “неістовий, “відважний”, UR-ho – “хоробрий”, “герой”, HaR-taus – “усердя”; нанайське AR-da – “доблесний”; маньчжурське AR-cha – “йти назустріч зверові”; грецьке AR-istos – “ліпший”, “доблесний”, “хоробрий”, AR-eithoos “атакувати” (21).

Відбулася консолідація протоаріїв не без контактів (а то й ідеологічного впливу) лісостепових неолітичних носіїв праугро-фіннської спільності (наприклад, самоназва праіндо-європейців мала в праугро-фіннів принизливе значення: суч. фінн. orja “раб, слуга”), сформованої на базі східної групи верхньопалеолітичної свідерської культури Полісся ІХ тис. до н.е.

Проте не обійшлося тут і без “південного” впливу середземноморсько-циркумпонтійських культур, північно-західною периферією яких була балкано-дунайська культурно-історична провінція. Її першим репрезентантом для прото-індоєвропейців була, за Л. Залізняком, гребениківська культура пізнього мезоліту, за якою послідували культури Криш, лінійно-стрічкової кераміки, Боян, Гумельниця, Кукутені-Трипілля (22), носії яких були споріднені з носіями пра-північнокавказьких мов, субстратні сліди яких виявлені, зокрема, в давньо-грецькій мові С. Старостіним.

Примечания.
1. Пидопличко И.Г., Макеев П.С. О климатах и ландшафтах прошлого: Вып. 2. / Отв.ред. А.П. Маркевич. — К.: Изд-во АН УССР, 1955. — С.45, 55, 72, 86, 96, 116, 134 — 140.
2. Гумилев Л.Н. Конец и вновь начало: Популярные лекции по народоведению. — М.: Айрис—пресс, 2003. — С.18-19.
3. Портенко Л.А., Тихомиров Б.А., Попов А.И. Первые результаты раскопок таймырского мамонта и изучение условий его залегания // Зоол.журнал. — 1951. — Т.ХХХ, вып. 1. — С.14-15; Цит.за: Пидопличко И.Г., Макеев П.С. О климатах и ландшафтах прошлого: Вып. 2. / Отв.ред. А.П. Маркевич. — К.: Изд—во АН УССР, 1955. — С.89—90.
4. Долгопольский А.Б. Гипотеза древнейшего родства языковых семей Северной Евразии с вероятностной точки зрения // Вопросы языкознания. — М.. 1964. — № 2. — С. 53 — 63.
5. Луценко Н. А. Жизнь на севере в отражении языковых явлений // Филологические исследования: Сб. науч. работ — Донецк: Юго—Восток ЛТД, 2004. — С.234—250.
6. Новгородов Н. Сибирский Грааль // http://hyperbor.narod.ru/www/graal.htm
7. Утенков Д. Записки тунгусофила // Чудеса и приключения. — 1998. — № 9. — С.50—52.
8. Гладилін В.М. До питання про час і шляхи первісного заселення людиною території України // Український історичний журнал. — К., 1969. — № 10. — С. 101—109.
9. Як вважає Г. Ловмянський, йдучи за Т. Лер-Сплавінським, представники “лапоноїдної” (“ляпоноїдної”) раси, т.зв. “староєвропейські народи”, були безпосередніми попередниками слов’ян на території Європи. Від них прибульці перейняли топоніми та назви річок безпосередньо ще в часі існування балто-слов’янської єдності, і що в результаті асиміляції місцевого “ляпонського” населення прийшлими індоєвропейцями сформувалися германці та балто-слов’яни (див.: Lowmianski H. Poczatki Polski. — 1963. — T. 1; Lehr-Splawinski T. O pochodzeniu i praojczyznie slowian. — Poznan, 1946).
10. История открытия и исследования советской Азии / Науч.ред. Э.М. Мурзаева. — М.: Мысль. 1969. — С. 205—206, 207, 215, 216.
11. Смирнов А.П. К вопросу о происхождении татар Поволжья // Сов. этнография. — 1946. — 3 №. — С. 38.
12. Лоскутов Ю. Рубежи полярной прародины // Наука и религия. — М., 2004. — № 2. — С. 63—64.
13. Новгородов Н. Сибирский Грааль // http://hyperbor.narod.ru/www/graal.htm
14. Долгих Б.О. Очерки по этнической истории ненцев и энцев. — М.: Наука, 1970. — С. 59.
15. Мурзаев Э.М. Очерки топонимики. — М.: Мысль, 1974. — С. 116—119.
16. http://www.continuitas.com
17. Трофимова Т.А. Этногенез татар Поволжья в свете данных антропологии. — М.—Л., 1949. — С.247; Еремеев Д.Е. Этногенез турок (происхождение и основные этапы этнической истории). — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит., 1971. — С.22-23.
18. Hommel F. Ethnologie und Geographie des alten Orients. — Munchen, 1926. — S.21; Kosay H.Z. Bask dili ile Turkce arasindaki munasebetlere dair yeni deliller // Belleten. — 1959. — XXIII, N 92; Kosay H.Z. Dil mukayeselere gore Basklarla Turklerin temaslari, goc yollari ve zamani hakkinda // Belleten. — 1957. — XXI, N 84.
19. Залізняк Л. Полісся в системі культурно-історичних регіонів України (за даними археології) // Полісся: Мова, культура, історія: Матеріали міжнародної конференції. — Київ: Асоціація етнологів, 1996. — С.183.
20. Залізняк Л.Л. Культурно-історичні провінції території України у первісну добу // Археологія. — 2006. — №3. — С.7, 9.
21. Джадан И. Сумерки богинь: Антропологические основы ксенофобии (рукопись, 2004).
22. Залізняк Л.Л. Культурно-історичні провінції території України у первісну добу // Археологія. — 2006. — №3. — С.6

Advertisements