Теги

,


Художнє ткацтво, килимарство

У традиційній культурі українців Карпат одне з провідних місць займало ткацтво. Місцеве виробництво тканин було зумовлене побутовими потребами: для домашнього вжитку, сплати феодальних повинностей (у XVI ст. волокном і прядивом, у XVII ст. – ще й виробами: гунями, ліжниками, попругами), згодом додалися ринкові запити. Культивування луб’яних культур та розвиток вівчарства обумовили виробництво полотен і вовняних тканин з переважанням їх певних видів у кожному етнографічному районі Карпат. Кращі ґатунки полотен ткали у підгірських селах, суконництво було найпоказовішим для високогірної частини Гуцульщини. Якісними полотнами славилася Самбірщина, звідки їх експортували в Англію, Нідерланди, Францію, Португалію, Іспанію, Польщу, Угорщину. У XIX ст. найбільшими осередками ткацтва були – на Бойківщині: Самбір, Добромиль, Сколе, с.Дібрівка, Бряза, Стрілковичі, Тершів, Чуква; на Лемківщині: Ясельський і Сяноцький округи (на Краснянщині в середині XIX ст. цілі села займались винятково ткацтвом). На Гуцульщині окремі осередки мали чітку спеціалізацію: Брустурів, Яворів, Жаб’є ткали сукна; Річка, Космач, Рахів, Ясіня – запаски і крайки; Яворів, Криворівня – ліжники.

Усі операції ткацької роботи потребували знань, досвіду, від яких залежала якість тканин та репутація виробника. Нитки фарбували власноручно природними барвниками рослинного походження. З кінця XIX ст. починає застосуватися бавовняна й вовняна фабрична пряжа, а також металеві сріблясті й позолочені нитки (“дріт”, “сухозлоть”), дуже рідко – шовкові.

Карпатський регіон віддавна славився багатством і техніками виготовлення тканин (просте полотняне та узорне – саржеве, килимове, перебірне). Мистецький хист майстрів досяг найвищого рівня в узорному тканні, передусім у поштучно тканих готових виробах: рушниках, крайках, запасках, опинках, тканинах для тайстр та бесаг, перемітках, веретах, килимах. Відомими фахівцями у галузі узорного ткацтва стали К.Шкрібляк, П.Король з родини Шкрібляків, Г.Герасимович, Ольга, Петро, Роман Горбові, родина Бовичів на Косівщині; Г.Візичканич, М.Тиміцька, Г.Вінтоняк на Закарпатті і багато інших. Ошатний вигляд мали святкові запаски візерункового ткання густими поперечними смугами із срібними чи золотими прокидками. Оригінальність орнаментів, техніки ткання, неповторний колорит були характерними ознаками космацьких, верховинських, яворівських, рахівських, путильських запасок (їх носили і в сусідніх до тих осередків селах). Окрему групу художніх тканин становили ткані та плетені пояси (“крайки”, “попружки”, “боярки”, “тканки”), дуже різні за матеріалом, орнаментикою та композицією візерунків. Вони були виразним художнім акцентом у народному вбранні, маркером маєтного стану людини, її віку. Бойківські і лемківські крайки (як і все вбрання) – стримані у барвах, орнаментовані поздовжними смугами або дрібними квадратами у шаховому порядку. Могли бути однотонними, плетеними вручну, з пишними китицями на кінцях. З-поміж гуцульських крайок виділялися так звані “заборові”, які ткали в Косові, Яворові, Головах. Перекидні сумки – “бесаги”, невід’ємний атрибут подорожнього верховинця, шили із спеціально тканої для цього картатої вовняної тканини, яка в кожній місцевості мала характерний орнамент та кольорову гаму. За цими ознаками розрізняли бесаги околиць Косова, Верховини, Космача, Рахова. Дрібнокартаті вовняні тканини уживалися для пошиття святкових торбин – “дзьобеньок”.

Значна частина художніх тканин призначалася для обладнання й оздоблення житла, була свідченням господарності, дбайливості та естетичних смаків родини, передусім – господині. Святкові обруси, рушники, пошевки слугували не стільки для вжитку, скільки для оздоби, їх часто виставляли для показу, тому найбільш розкішно орнаментували частини, доступні для зору (низ виробу, бокову частину). При цьому враховували “сусідство” цих тканин з полив’яним посудом і кахлями, різьбленими меблями.

Курні й напівкурні хати обмежували вживання рушників як засобу оздоблення житла (їх вішали на жердку). Найбільш вагомими в інтер’єрі стали покривала – “верети”, якими застеляли ліжка й укривали лави, розвішували на жердці. Краса і вишуканість цих виробів зумовлювалися уже фактурою тканини з різних ґатунків пряжі та орнаментацією: різноманітними за орнаментом смугами, які в кожній місцевості були специфічними – гуцульські верети різноколірні, барвисті, особливо вишуканими були Косівські смугасті візерунчасті верети (“павучкові”, “заборові”). Бойківські старовинні “плахти” ткали чорними, рідше – коричневими смугами або клітками на білому тлі. Близькі до них лемківські “плахти”.

Далеко за межами Карпат донині славляться об’ємні ворсисті тканини різного ґатунку і призначення (передусім довговорсові бойківські для пошиття гунь), а також гуцульські ліжники – вовняні ковдри пухнастої фактури. Давні ліжники – смугасті, виконані у природній барви; з кінця XIX ст. їх витісняють багатоколірні “коверці” у ромбо- або зигзагоподібний візерунок (“головкаті”, “очкаті”, “у вічка”). Найбільшим попитом користувались ліжники с. Яворів, що на Косівщині. Близькі до гуцульських ліжників бойківські ворсові картаті коци і, особливо, закарпатські смугасті джерґи.

Килимарство в Карпатах розвинулося у другій половині XIX ст., однак обрядовий фольклор дає підстави стверджувати думку про його давні локальні традиції. Ткання килимів зосередилось головним чином на Гуцульщині (в приватних майстернях Косова і Коломиї) та на Закарпатті (в с.с. Ганичі та Арданове). У XX ст. поширилося на села Яворів, Соколівка, Пістинь, Город, Старі Кути, Річка, Шешори, Космач. Для орнаментальних композицій килимів початковими зразками слугували перемітки, ліжники, верета, згодом вони розроблялися професійними майстрами і художниками. Серед кількох основних типів килимів особливо відомий “гуцул” з трьома, п’ятьма ромбами на смугастій площині виробу. Назви “старий”, “новий гуцул”, “граничник”, “кучер”, „чичер” свідчать про поступальний розвиток килимарства, його якісні зміни у XX ст. Художні тканини українців Карпат засвідчують ще один тип виробів, оздоблений технікою вибійки (“мальованка”, “друквениця”), коли орнамент творили не під час ткання, а наносили на тканину штампами, способом друку. У Карпатах вибійчані тканини використовували для пошиття жіночого вбрання (спідниць, фартухів, чоловічих штанів), обрусів, рушників, постільної білизни. Високої майстерності у техніці вибійки досягли бойківські, особливо лемківські майстри, які вміли створювати багатоколірні складні орнаментальні композиції. Багаті традиції художнього ткацтва і вибійки Карпат у II пол. XX ст. привернули увагу професійних художників і понині залишаються основним джерелом їх творчості.

 

Advertisements