Позначки

, ,


http://www.nbuv.gov.ua/

Ігор Райківський
ГАЛИЧИНА НА СТОРІНКАХ ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВОГО
МІСЯЧНИКА “ОСНОВА” (1861-1862 РР.)
У статті мова йде про відображення різних аспектів національного життя
галицьких русинів-українців на сторінках першого українського літературно-наукового місячника “Основа”, що виходив у Петербурзі в 1861-1862 рр. Попри обмеженість інформації про національний рух у краї, з огляду на цензурні перешкоди і відсутність тісних зв’язків між українськими діячами Наддніпрянщини і Галичини,
журнал відіграв важливу роль в утвердженні ідеалу самостійної соборної української нації.Важливою подією в громадсько-політичному і культурному житті
України ХІХ століття став вихід у Петербурзі літературно-наукового
місячника “Основа”. Це стало наслідком виникнення і діяльності наприкінці 1850-х – на початку 1860-х рр. напівлегальних культурно-освітніх
організацій, громад. Столиця Російської імперії була містом, де виникла
перша українська громада, в якій взяли активну участь колишні члени
Кирило-Мефодіївського товариства. Петербурзька громада згуртувала в
своєму середовищі найвидатніших діячів української науки і культури –
Тараса Шевченка, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Василя
Білозерського, Олександра Кістяківського, Павла Чубинського та ін. Невдовзі
подібні громади було створено в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові.
Громадівці ставили собі за мету поширення національної ідеї шляхом
видання книжок, проведення вечорів, заснування недільних шкіл для
неписьменних дорослих тощо. Діяльність наддніпрянських гуртків-громад у
другій половині ХІХ ст. дала змогу чітко окреслити українські етнічні межі і
завершити територіальне “уявлення” України [4, 65, 71].
Неофіційним речником українства став журнал “Основа”, що почав
виходити в друкарні Куліша (тираж – близько 1 тис. примірників [1, 21]) у
січні 1861 р. як “южно-русскій литературно-ученый вѣстникъ”. Про видання
“Основи” згадується, як правило, в узагальнюючих і спеціальних працях з
історії України ХІХ ст. [1; 7; 8]. Однак досі не стала предметом окремого
дослідження проблема соборності України на сторінках журналу,
відображення в ньому актуальних питань національного життя в Галичині,
що перебувала тоді в складі Австрійської імперії. Активну участь у виданні
“Основи” брали Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Олександр
Кістяківський та ін., головним редактором був Василь Білозерський. Під
царською цензурою журнал виходив упереміш українською і російською
мовами, публікував наукові праці й джерела з історії України, етнографічні
матеріали, художні твори, статті й замітки з питань освіти, сільського
господарства, про становище селян, розвиток промисловості і торгівлі тощо.
Центральною в “Основі” була постать ТарасаШевченка, твори якого (або про
нього) друкувалися майже в кожному номері. Видавці журналу ставили своїм
головним завданням працювати на ниві української культури, сприяти
ГАЛИЧИНА НА СТОРІНКАХ ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВОГО МІСЯЧНИКА.. 301
піднесенню освіти народних мас, національної самосвідомості, мирним
шляхом домагатися вільного національного розвитку українського народу.
Отож, метою редакції, задекларованою на сторінках журналу, було
“просвѣщеніе въ народномъ духѣ”. Передбачалося “всестороннее и
безпристрастное изслѣдованіеЮжнорусскаго края и Южнорусскаго народа”,
а особливу увагу звернути на активізацію національного руху в Галичині, де
русини були настільки задавлені, що “Нѣмцы и Поляки начали уже печатно
утверждать, будто Руси въ Галиціи” зовсім немає. Однак факти беззаперечно
свідчили про відродження рідної мови в літературі, школах, судочинстві.
Навіть в одязі галицька молодь “старается быть руською” [3, 2, 3]. Відтак
передбачалося подавати відомості “изъ Русинской Галиціи и съЮга вообще”,
знайомити з кращими творами “на украинскомъ языкѣ”, друкувати
етнографічні, історичні та юридичні матеріали [3, 4]. “Основі” судилося
відіграти справді визначну і якоюсь мірою навіть епохальну роль не лише в
житті української літератури й публіцистики, а й в усьому суспільно-
політичному русі України, трибуною якого вона стала на початку 60-х рр.
ХІХ ст. [8, 157, 164].
На сторінках журналу регулярно піднімалося питання про єдність
етнічних українських земель по обидва боки російсько-австрійського
кордону. Уже в першому номері місячника містилася стаття, в якій зроблено
спробу систематизувати дані для створення “народописной карты Русинскаго
народа”. “Въ настоящее время Южноруссы, Малоруссы, или, правильнѣе,
Русины, – писав автор статті, етнограф і лексикограф, співробітник “Основи”
Михайло Левченко, – живутъ въ Россіи сплошною массою въ губерніяхъ:
Полтавской, Харьковской, Кіевской, Волынской и Подольской, а также въ
землѣ Черноморскихъ Казаковъ”. Крім того, русини, на його думку, масово
проживали в Чернігівській, Катеринославській, Херсонській, Курській,
Воронезькій, Таврійській [на північ від Перекопа), Люблінській губерніях та в
одному з повітів Гродненської. Під австрійською владою “въ Галиціи Русины
составляютъ сплошную массу населенія къ востоку отъ рѣки Сана” [Сяну. –
І.Р.], водночас вони у великій кількості заселяли територію Закарпаття і
Буковини [15, 263, 264].
Автор прямо стверджував, що “Русины, по происхожденію, быту и
языку, представляютъ одно племя, но по мѣсту жительства носятъ различныя
наименованія”. Серед півтора десятка назв поряд з жителями
Наддніпрянської України під владою Російської імперії (“гетманьці” у
Чернігівській губернії, “степовики” – в Полтавській і Катеринославській,
“украіньці” – в Київській, яка “называется Украиною”, “польщаки” – в
Подільській та ін.) виділялися етнічні групи на західноукраїнських землях під
Австрією. Зокрема, це власне “русины” або “русняки” – жителі рівнинної
частини Галичини, “гуцули” – “Русины, живущіе по Карпатамъ”, “бойки” –
населення південно-східної частини Галицької землі, а також “патлачи” –
жителі Буковини і Бессарабії, і “сотаки”, що межують з словаками. Нарешті,
“въ Венгріи живущіе въ горахъ Русины называются Лишаками, а въ
долинахъ – Лимаками…” [15, 264, 265]. Левченко зробив чи не першу спробу
обґрунтувати етнічні межі українських земель, усвідомлюючи соборність
підросійської та підавстрійської України, розділеної державними кордонами,
хоч і не вживав етнонім “Україна”, “український”.
302 Ігор Райківський
Історичне минуле Галичини в журналі висвітлювалося у нерозривному
зв’язку з історією всієї Русі-України. Зокрема, Микола Костомаров прямо
писав: “Русь Червоная (історична назва Галичини. – І.Р.) была Земля
Русская…, этнографическое и историческое сознаніе единства Червоно-
русской Земли съ остальною Русью не исчезло и до настоящаго времени, не
смотря на всѣ иноплеменныя усилія” [14, 122, 127]. Іншим разом відомий
історик стверджував, що “русскій народъ долженъ быть понимаемъ въ
смыслѣ двух народностей”, між якими “лежитъ кровная, глубокая,
неразрывная духовная связь, которая никогда не допуститъ ихъ до нарушенія
политическаго и общественнаго единства”. На думку Костомарова, саме ця
єдність українців і росіян “обращаетъ къ нашему русскому горизонту
Червоную Русь, уклонившуюся, уже нѣсколько вѣков тому, къ иной сферѣ”
[12, 52].
Найбільш детально різницю між українцями та росіянами Костомаров
обґрунтував у статті “Дві руські народності”, опублікованій у березневому
1861 р. номері журналу. Назва “Русь”, вважав автор, закріпилася здавна “за
южнорусскимъ народомъ”. Історично склалося так, що в нього “какъ будто
было похищено его прозвище” сусіднім північним народом на землях
“Московского государства”. “Въ старину Сѣверовосточная Русь называлась
Русью только въ общемъ значеніи”, так само “теперь южнорусскій народъ
могъ называться русскимъ въ общемъ смыслѣ, но в частномъ,
своенародномъ, долженъ былъ найти себѣ другое названіе”. У XVII ст.
з’явилися назви “Украина, Малороссія, Гетманщина”, хоча, правда, не як
етнонім, а лише як “мѣстныя и временныя явленія его (народу. – І.Р.)
исторіи”. Видуманий, на думку Костомарова, останнім часом термін
“южноруссы” – чисто книжний, а зі всіх назв “для нашего народа”, що
відрізняють його від “великорусскаго”, прижилося слово “хохолъ”:
“Сказавши Хохолъ, Великоруссъ разумѣетъ под этимъ словомъ
дѣйствительно народный тип” [13, 40, 41].
У цьому контексті Микола Костомаров згадав про Галичину як
невід’ємну частину рідного народу, що межував на заході “съ чуждыми
народностями”. Тут вдалося утримати “древнее названіе въ частномъ
значеніи, и такъ Галицкій Червоноруссъ остался Русскимъ, Русиномъ, ибо
имѣлъ столкновеніе съ Поляками, Нѣмцами, Уграми” [13, 40]. Поляки в
Галичині насильно запроваджували свою мову, віру, мали на меті “лишить
насъ … нашей народности, заключив ее въ польскую…” [13, 79]. Далі автор
описує розбіжності між “двома русскіми народностями” в різних сферах
життя, намагається вперше дати “модель” українського народного характеру.
Все це суперечило зусиллям офіційних правлячих кіл, які сподівалися
насадити культурно-мовну однорідність в імперії, пропагували думку, нібито
українці (“малороси”) не є окремою нацією, а становлять інтегральну частину
всеросійської нації, їхня мова – це наріччя російської мови.
У журналі знайшла відображення ідея соборності українських земель
по обидва боки російсько-австрійського кордону. “Страна, населенная
Южноруссами (Украинцами, Малороссами), – говорилося на сторінках
“Основи”, – занимаетъ часть Восточной Европы. …Край этотъ … входитъ въ
составъ двухъ государствъ: Россіи и Австріи; меньшая часть (одна
четырнадцатая) принадлежитъ послѣдней” [9, 39]. У цій же статті окреслено
ГАЛИЧИНА НА СТОРІНКАХ ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВОГО МІСЯЧНИКА.. 303
українські етнічні межі, що на заході починалися “отъ г. Сандеча, въ Галиціи,
въ 10-ти миляхъ отъ Кракова”, охоплювали “большую часть Австрійской
Галиціи, половину Люблинской губерніи Царства Польскаго, малую часть
Гродненской и Минской губерній, всю Волынскую, Каменецъ-Подольскую,
Херсонскую, Кіевскую, Полтавскую, Харьковскую, Черниговскую губернію,
части Курской и Воронежской, Екатеринославскую, третью часть
Таврической губерніи и Землю Кубанскаго (Черноморскаго) войска”. При
цьому автор усвідомлював багатоетнічний склад населення краю, де
проживали не лише “Украинцы”: “Въ Галиціи и Люблинской губерніи
высшій классъ и городскіе обыватели большею частію Поляки, … во всей
западной Украинѣ весьма много Евреевъ”. Водночас більшість жителів
становили прості селяни, що розмовляють “Южно-русскимъ или
Украинскимъ языкомъ” [9, 40]. Описуючи географічне становище Галичини,
Буковини і “Сѣверной Венгріи”, журнал звернув увагу на гористий характер
місцевості, “вся страна, населенная Русинами на западѣ, не нуждается въ
лѣсѣ” [10, 121]. Відзначалося, що провідну галузь економіки в Галичині
становить землеробство [11, 14].
Журнал прихильно відгукнувся про вихід у світ львівської газети
“Слово” в 1861 р. “Всѣм сердцемъ привѣтствуемъ начало народной
журналистики въ близкой намъ южнорусской Галиціи, – відзначала редакція
“Основи”. – Политическая газета “Слово” будетъ преимущественно
посвящена отечественной, Русинской жизни и намѣрена быть вполнѣ
Словомъ Руськимъ” (виділено в оригіналі. – І.Р.). Далі висловлювалося
переконання, що “Слово” “пребудетъ вѣрнымъ и непоколебимымъ слугою
Русинской народности…” [5, 81]. Передумовою для цього вважалося
прагнення стати “народнымъ … не только по мысли, но и по языку”. Живе
слово народу повинно бути “главнымъ источникомъ и основой письменной
словесности… Пользуясь безъ разбора другими языками, что мы
безпрестанно замѣчаемъ у Галицкихъ Русинскихъ писателей, “Слово” …
никогда не будетъ душею народной жизни” [5, 82]. В кінці статті містився
заклик редактора газети Богдана Дідицького до наддніпрянських читачів
передплачувати “Слово”, “дописывати къ намъ преимущественно въ
справахъ Руси домашнихъ” [5, 83].
На перших порах редакція “Слова” намагалася виступати від імені всіх
галицьких русинів, незалежно від їх політичної орієнтації. Однак із середини
1860-х рр. часопис виразно схилився на позиції політичного москвофільства.
У журналі містилися критичні оцінки літературної продукції галицьких
русофілів (москвофілів) у 1850-х – на початку 1860-х рр., яка друкувалася
штучним “язичієм”, що являло собою суміш церковно-слов’янської мови з
елементами російської, українізмами і полонізмами. Мовно-правописні
експерименти творців “язичія” були малозрозумілими для широкого загалу,
суперечили українському варіанту національної ідентичності галицьких
русинів, задекларованому “Руською трійцею”, Головною руською радою в
період революції 1848-1849 рр. “Если приведенные нами образцы
стихотвореній, – підкреслювалося у статті про мову русофільських видань у
Галичині, – по языку своему ближе къ литературному русскому, чѣмъ
произведенія украинскихъ авторовъ, то это свидѣтельствуетъ только объ
удаленіи галицкихъ писателей отъ своей народности и, конечно, ни въ какомъ
304 Ігор Райківський
случаѣ не можетъ быть отнесено ни къ чести русской литературы, ни къ
заслугѣ галицкихъ писателей”. З огляду на “неестественность и натянутость
червоно-русскаго литературнаго языка”, галицькі русофіли нагадували у
своїх творах “языкъ великорусскихъ авторовъ псевдо-классической школы
прошлаго столѣтія” [18, 25].
Водночас редакція журналу прихильно ставилася до народовської течії
в Галичині, що зародилася під впливом творчості Тараса Шевченка на
початку 1860-х рр. Народовці обстоювали ідеї самобутності та єдності
розділеного між двома державами українського народу, виступали за народну
мову в літературі, освіті, пропагували твори українських письменників
Наддніпрянщини і фонетичний правопис. Відомий учений і громадський діяч
МихайлоМаксимович писав, що смертьШевченка стала важкою втратою для
“Украины и Галицкой Руси, … это было общественнымъ несчастьемъ,
народной утратою. Львовская молодежъ носила трауръ … на своихъ
козацкихъ шапкахъ” [17, 13]. У цьому ж контексті зазначалося, що весільні
звичаї і пісні однакові “у Галицькихъ Русняківъ и въ насъ Украінцівъ… Хто
жъ теперъ скаже, що сі народи не рідні міжъ себе?”. “Нехай Поляки й Німці, –
робив висновок журнал, – скільки хочуть пишуть, що Галичане – іхъ одріддя,
іхъ перевертні, іхъ давній нащадокъ. Одна мова, одні пісні, одні звичаі въ
обохъ народівъ тільки того не вдарять, хто мови народнёі не знае, пісень не
слухае, звичаями гордуе” [19, 1].
Свідченням інтересу редакції і читачів журналу до Галичини стали
публікації, спеціально присвячені національному життю русинів під
Австрією. Скажімо, у статті “Русини” [20] містилися відомості “о
Южноруссахъ, или Русинахъ, вошедшихъ въ составъ Австрійской имперіи”.
Було зроблено короткий аналіз складу місцевого населення, етнічних
кордонів, що частково стикалися “съ Южноруссами Русской имперіи”.
Зокрема, підкреслювалося, що в Галичині проживало близько 2,3 млн.
русинів, майже всі з них – уніати, було багато чужоземців, передусім німців,
поляків, євреїв. “Въ Австріи Южноруссы, – писав автор, – носятъ
оффиціальное названіе Рутеновъ (Ruthenen – Русины), названіе
Малороссіянъ, Малоруссовъ и Южноруссовъ употребляется тамъ весьма
рѣдко; Поляки, живущіе въ Галиціи, называютъ южноруссовъ – Русняками
(Rusniacy)” [20, 79]. У замітці Максимовича розповідалося про видатного
діяча культури Галицької Русі середини ХІІІ ст. “славетного співака” Митусу,
якого дослідник вважав церковним співаком, що не схотів служити князю
Данилові Галицькому [16, 19].
Стаття “Русини в 1848 році” [21] аналізувала розвиток національного
руху під час революції в імперії Габсбургів. На думку автора, зі всіх
слов’янських народів під австрійською владою “едва ли не самая тяжелая
доля досталась Русинамъ, т.е. Малоруссамъ, живущимъ въ Галиціи”. У
їхньому багатостраждальному житті була “только одна свѣтлая пора” –
національне пробудження в 1848 р. Після проголошення конституції русини
утворили Головну руську раду (ГРР), що мала на меті “войти въ
непосредственныя сношенія съ народомъ, заботиться о его нуждахъ и
охранять его свободу” [21, 1, 3]. Друкований орган ГРР газета “Зоря галицка”
користувалася підтримкою народу, “оставалась вѣрною народному знамени”.
Стосовно зв’язків між Галичиною і Наддніпрянщиною наголошувалося, що
ГАЛИЧИНА НА СТОРІНКАХ ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВОГО МІСЯЧНИКА.. 305
“чувство народности влекло ихъ (галицьких русинів. – І.Р.) къ кровнымъ
братьямъ, но слиться съ ними въ одно политическое цѣлое не было никакой
возможности, при тогдашнихъ отношеніяхъ двухъ державъ, въ составъ
которыхъ вошли восточные и западные Малоруссы”. Неможливістю
утворення “самостоятельнаго государства” та об’єднання з
Наддніпрянщиною пояснювалася проавстрійська орієнтація русинів у
Галичині, що “протянули руку не деспотической Австріи, а конституціонной,
признавшей личную и народную равноправность” [21, 8, 11].
Однак проти національного відродження виступили поляки з метою
відновлення Речі Посполитої в кордонах до 1772 року, домагалися
“уничтоженія независимой Руси, замѣны русинскаго языка польськимъ”,
були противниками “народной религіи”. Політичні інтереси поляків
обстоювала Центральна рада народова, що для підпорядкування собі
українського національного руху ініціювала створення Руського собору:
“Чтобы парализовать русинскую раду, Поляки устроили раду польско-
русскую изъ ополяченныхъ русиновъ, порвавшихъ всѣ связи съ народомъ”.
Так у Галичині виникли три політичні організації – “польская, польско-
русинская и русинская партіи” [21, 9, 17, 18]. Офіційний Відень у 1848 р.
підтримав національний рух русинів, вважаючи їх “народомъ
самостоятельнымъ, т. е. отдѣльнымъ отъ польскаго”. Позитивно оцінювалася
реформаторська діяльність австрійських цісарів у дусі освіченого
абсолютизму кінця XVIII ст., на відміну від польського панування, коли
“народъ разоряли налогами, священниковъ выгоняли на панщину, церкви
отдавались на аренду жидамъ, высшія учебныя заведенія были недоступны
русинамъ” тощо [21, 9, 14].
У статті було звернуто увагу на тісний зв’язок греко-католицького
духовенства, що мало провідну роль у національному житті русинів
Галичини, з простим народом. “…Положеніе русинскаго духовенства, –
відзначав автор, – таково, что оно не только не составляетъ отдѣльнаго
лагеря, … а само стремится къ тому, чтобы дѣйствовать заодно съ народомъ”.
Підкреслювалося усвідомлення передовою громадськістю потреби
консолідації національно-патріотичних сил навколо ідеї національного
відродження, демократичних свобод в Австрії: “Самымъ святымъ для
Русиновъ дѣломъ … было спасенье своей народности и свободы” [21, 21, 27].
Прочитавши статтю, читачі журналу усвідомлювали ідею єдності
українських земель, особливості розвитку національного руху в Галичині.
На сторінках журналу можна було ознайомитися з розвитком “галицко-
русской литературы” [2], що була “еще очень молода”: почала розвиватися
під час революції 1848-1849 рр., коли австрійський уряд дозволив друк книг
“русскими гражданскими буквами” (гражданкою – І.Р.). Висловлювалося
сподівання, що невдовзі стане можливим якомога ближче пізнати “нашихъ
братьевъ, уразумѣть вполнѣ ихъ положеніе и борьбу съ враждебными
стихіями и оцѣнить великую пользу взаимнаго сближенія”. З різних
каталогів, оголошень, при підтримці Якова Головацького співробітник
“Основи”, відомий бібліограф Володимир Межов уклав бібліографічний
покажчик видань у Галичині за 1837-1862 рр. До списку увійшло 253
публікації – “этотъ дорогой для насъ, по своей полнотѣ и новости, указатель
Русинской словесности”. Характерно, що далеко не всі з них автор бачив
306 Ігор Райківський
особисто, не зміг подати повні бібліографічні відомості. На його думку,
опублікована бібліографія буде цікавою усім, хто стежить за відродженням
слов’янських народів, особливий інтерес виявлять “ближайшіе родичи
Русиновъ – Украинцы” [2, 105].
У передмові до бібліографії було сказано, що галицькі “русины –
кровные братья наши, … ближе всѣхъ Славянскихъ племенъ, живущихъ подъ
чужеземными правительствами”. Історична доля відірвала русинів “отъ
Русскаго міра”, поставила на межу денаціоналізації, коли “не были
пощажены у нихъ ни вѣра, ни языкъ, ни обычаи”. “Самым тяжкимъ ударомъ
для Галицкой Руси, – писав автор, – было отступничество дворянства и …
разрывъ между образованнымъ, богатымъ сословіемъ и простымъ народомъ”.
Однак дух народний не вмер, тільки-но з’явилися можливості під
австрійською владою, русини наприкінці XVIII – в перші десятиліття ХІХ ст.
навіть у “неволи вспомнили родные звуки и запѣли пѣснь жизни” [2, 104].
Публікація в “Основі” обширного бібліографічного покажчика галицьких
видань свідчила про інтерес наддніпрянської інтелігенції до національного
руху в краї, усвідомлення кровної спорідненості двох частин українських
земель.
Цікаві відомості про народне життя в Галичині подав Яків Головацький
у листі до редакції “Основи” [22]. Колишній діяч “Руської трійці” з радістю
писав про відкриття у Львові товариства “Руська бесіда”. Пантелеймон
Куліш, що під час свого перебування у Львові брав участь в урочистому
закладенні фундаменту будинку, де розміщено товариство, був би радий
побачити “зібрану руську братію зъ 50 до 100 чоловікъ, якъ вечерами …
бесідують, а все по-руськи, ажъ ся душа радуе!… Якъ то гарно по-козацьки
поубиралися наші молодці-студенти та гуляли … козака и коломыйку”.
Зроблено висновок, що русини живуть “своеріднимъ життємъ въ древній
столиці руського князя Льва” [22, 68, 69]. Водночас Головацький надіслав
вірш (“стихъ”), за його словами, “молодого, даровитого півця нашого”
Володимира Шашкевича (в оригіналі – “Шаськевичъ”), виголошений на
урочистостях з нагоди відкриття “Руської бесіди” 9 (21) січня 1862 р. Вірш
активного учасника народовського руху Шашкевича, сина Маркіяна, лідера
“Руської трійці”, було надруковано в “Основі”. “Нехай и ваші люде знають,
які гарні вірші у насъ виголошуются” [22, 68], – писав Головацький.
Характерно, що автор листа схилявся на москвофільські позиції, став
прихильником панруського шляху національного розвитку, але це не
завадило йому позитивно відгукнутися про творчість народовця Володимира
Шашкевича, який обстоював соборницькі настрої, належність галицьких
русинів до самостійної української нації.
Російські шовіністичні ідеологи, що з підозрінням спостерігали за
пожвавленням на заході імперії польського і українського визвольних рухів,
вбачали в діяльності українських громад та їх основного друкованого органу
загрозу для єдності і неподільності Російської імперії. Гоніння на українство
було пов’язане з польським повстанням 1863 р., яке викликало хвилю
підозрілості до всього неросійського і переконало чиновників у необхідності
завдати удару по громадівському рухові як по сепаратистському. Не
відвернули репресій ні запевнення лідерів громад у лояльності, ні
організаційна слабкість громадівського руху, що так і не спромігся виробити
сильної національно-державницької програми, яка була, приміром, у
ГАЛИЧИНА НА СТОРІНКАХ ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВОГО МІСЯЧНИКА.. 307
польському патріотичному русі [8, 160, 214]. Наприкінці 1862 р. “Основа”
була закрита, на українство звалився горезвісний Валуєвський циркуляр
1863 р. про заборону видань українських книжок. Щоправда, формально
ініціатива припинення виходу журналу йшла від самої редакції, що мала, крім
цензурних, ще й фінансові проблеми [1, 192, 195, 198].
Багато з публікацій “Основи” були передруковані на початку 1860-х рр.
у народовських часописах Галичини “Вечерницѣ”, “Мета” і сприяли
посиленню інтересу серед галицьких русинів до національного руху на
Наддніпрянщині. Так, на сторінках “Вечерниць” 1862-1863 рр. з’явилися
твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Леоніда Глібова, Олекси
Стороженка та ін. Інформуючи читачів про прихильне ставлення “Основи” до
галицьких літераторів, що писали простою народною мовою, редакція
часопису стверджувала: “Животность украинськои литературы найлѣпше
доказується простотою и природностью свого розбудженья…” [23, 256].
Львівський часопис “Мета”, що виходив з осені 1863 р., опублікував лист з
підросійської України, у якому висловлювалася радість “всею украінською
душею, що наша спілна справа знайшла собі добрий, теплий закутокъ въ
вашій Галичині”. Водночас із сумом повідомлялося, що після закриття
“Основи” “зовсімъ стемніло въ нашій Украіні”, в “завчасній смерти
(журналу. – І.Р.) винні не одні вороги нашоі мови та цензурні умови, але й
сама украінська громада. Предплатниківъ у неі въ остатнімъ часі дуже мало
було” [6, 68, 69]. Видатний громадівський діяч Михайло Драгоманов у
“Вестнику Европы” 1872 р. (№31) писав: “…Украинская литература и
петербургская “Основа” были первою живою нитью, которая притянула
наших оторванных от России соплеменников в сферу русских интересов” [1,
215].
Отже, перший український літературно-науковий місячник “Основа” у
столиці Російської імперії Петербурзі протягом майже двохрічного періоду
свого існування виявляв інтерес до національного руху в Галичині, що
перебувала під австрійською владою. Інформація про національне життя
галицьких русинів-українців подавалася в досить обмеженій формі через
цензурні перешкоди, відсутність тісних зв’язків між українськими діячами по
обидва боки російсько-австрійського кордону. Незважаючи на брак
цілеспрямованої програми національного розвитку в середовищі тогочасної
наддніпрянсько-української інтелігенції, журнал відігравав важливу роль в
утвердженні ідеалу самостійної соборної української нації.
Література
1. Бернштейн М.Д. Журнал “Основа” і український літературний процес
кінця 50-х – 60-х років ХІХ ст. – К., 1959.
2. Библіографическій указатель галицко-русской литературы, составленный
В. И. Межовымъ. Посвящается Я.Ө.Головацкому // Основа. – 1862. –
червець (іюнь). – С.104-139.
3. Бѣлозерскій В. Основа, южнорусскій литературно-ученый вѣстникъ
// Основа. – 1861. – сентябрь. – С.1-7.
4. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації
ХІХ-ХХ століття. – К., 1996.
308 Ігор Райківський
5. Дѣдицкій Богданъ А. Галицко-русская газета “Слово” // Основа. – 1861. –
мартъ. – С.81-84.
6. Дописі. Зъ-надъ Волги // Мета. – 1864. – №5. – січень. – С.68-70.
7. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Громадівський рух 60-х рр. ХІХ ст. в Україні:
проблеми, ідеологія. – К., 1999.
8. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Суспільно-політичний рух 60-х рр. ХІХ ст. в
Україні: до проблеми становлення ідеології. – К., 2000.
9. И.М. Краткое географическое обозрѣніе края, населеннаго
южнорусскимъ (украинскимъ или малороссійскимъ) народомъ // Основа.
– 1861. – Май. – С.39-58.
10. И.М. Краткое географическое обозрѣніе края, населеннаго
южнорусскимъ (украинскимъ или малороссійскимъ) народомъ // Основа.
– 1861. – Іюль. – С.120-138.
11. И.М. Краткое географическое обозрѣніе края, населеннаго
южнорусскимъ (украинскимъ или малороссійскимъ) народомъ // Основа.
– 1861. – Ноябрь и декабрь. – С.12-25.
12. Костомаровъ Н. Воспоминаніе о двухъ малярахъ // Основа. – 1861. –
апрѣль. – С.44-56.
13. Костомаров Н. Двѣ русскія народности // Основа. – 1861. – Мартъ. – С.33-
80.
14. Костомаровъ Н. Отвѣтъ на виходки газеты (краковской) “Czas” и журнала
“Revue contemporaine” // Основа. – 1861. – Февраль. – С.121-135.
15. Левченко М. Мѣста жительства и мѣстныя названія русиновъ въ
настоящее время // Основа. – 1861. – январь. – С.263-266.
16. Максимовичъ М. Замѣтка о словутномъ пѣвцѣ Митусѣ // Основа. – 1861.
– Іюнь. – С.19-20.
17. Максимовичъ М. Значеніе Шевченка для Украины. Проводы тѣла его въ
Украину изъ Петербурга // Основа. – 1861. – Іюнь. – С.1-38.
18. П……кій А. Замѣтка о народномъ языкѣ // Основа. – 1861. – Апрѣль. –
С.21-29.
19. Русинське весілля надъ Збручемъ // Основа. – 1862. – Квітень (апрѣль). –
С.1-40.
20. Русины // Основа. – 1862. – січень (январь). – С.78-80.
21. Русины въ 1848 году. (Памяти Т.Г.Шевченка) // Основа. – 1862. – Квітень
(апрѣль). – С.1-27.
22. Частина листу високоповажного профессора ві Львовскімъ університеті
Якова Өедоровича Головацького до редактора (30-го січня 1862 р.) //
Основа. – 1862. – Липець (іюль). – С.68-72.
23. Як гадае Основа про галицьку письменность // Вечерницѣ. – 1862. – Ч.29.
– 16 серпня. – С.256.
In the article the question is the reflection of different aspects of national life of
Ukrainian on the pages of the first Ukrainian literary-scientific month “Osnova”, that went
out in Petersburg in 1861-1862. Without regard to narrow-mindedness of information about
national motion in an edge, taking into account the censorial obstacles and absence of close
communications between the Ukrainian figures of Galichina, a magazine played an
important role in claim of ideal of independent cathedral Ukrainian nation.
Key words: national motion, Galichina, journal, rusynes.

Advertisements