Позначки


ЛЮБЛИНЕЦЬКА трилогія Надіслати електронною поштою
http://nslowo.pl/
Богдан Гук
ImageЛюблинець Новий і Старий. Історія. За ред. М. Дрозда, «Свічадо», Львів 2010, 557 с.

Книжка «Люблинець Новий і Старий. Історія», яку випустило у світ чи не в серпні поточного року у Львові видавництво «Свічадо» – це третя частина трилогії, підготована завдяки колишнім мешканцям сіл Новий Люблинець і Старий Люблинець Любачівського повіту. Видавничі ініціативи для напрочуд сильно об’єднаного – попри акцію «Вісла» – видавничого люблинецького колективу, що діє за дуже сучасною формулою «два в одному», стали не одноразовою практикою, але продуманим довготривалим проектом, утриманим у галицькій традиції довготерпеливої послідовності.

Передували цій книжці два інші видання: «Тут було наше село» (236 с.) з 1993 р. та «Партизанськими  дорогами з командиром „Залізняком”» (360 с.) з 1997 р. Обидва підготовані в Польщі, а надруковано їх у Львові. Переглядаючи редакторські сторінки всіх видань, можна помітити, що разом працювало при них понад 20 чоловік, але один редактор працював при кожній із них: ним є Дмитро Кущак, учасник антикомуністичного визвольного підпілля та політичний в’язень. І якщо кілька років тому відчував я недостачу багатьох відомостей, читаючи малодоступну книжку його споминів, то тепер можу краще зрозуміти його авторську стратегію: ощаджуючи на змісті власних спогадів, він збагачував понадіндивідуальний вимір, найімовірніше, планованої вже тоді до підготовки та друку історії обох Люблинців. Важливе й те, що відбулася естафета поколінь, тому що в останній книжці в люблинчан з’явив­ся новий головний редактор – Мирослав Дрозд, батьки якого народжені в Старому Люблинці.
«Люблинець Новий і Старий. Історія», книжка, видана у твердій обкладинці зі золотистим літерним тисненням заголовка та на крейдяному папері, задумана як завершення люблинецької історико-видавничої трилогії. Свідчить про це не лише достоїнство її оформлення, але також широкі хронологічні межі наративу, детальність історичної інформації, намагання редакторського колективу зберегти для читача й нащадка якнайбільше з історії двох звичайних та водночас надзвичайних сіл.
Рецензована публікація фактично є історичною монографією, яка, для того щоб бути зарахованою до наукових видань, хибує, зокрема, тим, що в ній не поміщено інформації про архівні джерела і немає наукових посилань, а виклад у ній інколи надто емоційний та однобічний. Однак справді поважною вадою видання є те, що в ньому нема біографічного та географічного показників. Оскільки в ньому названо понад 1000 імен та прізвищ самих люблинчан і воно є величезної ваги біографічним джерелом,  варто було б створити можливість легко віднайти на сторінках кожну особу. Тимчасом без показників цього зробити неможливо.
Люблинчанам перш за все йшлося про «колективний суб’єктивізм» власної минувшини. Історичний досвід, що припав на долю обох Люблинців, його незвичайність та його тягар, спонукав їх якраз до того, щоб викласти історію так, як вони пережили її тоді, у 1944–1947 рр., як її нині пам’ятають живі свідки минулого, як перебрали у свою пам’ять нащадки. З огляду на це «Люблинець Новий і Старий. Історія»  можна розуміти як свідому спробу об’єктивізації суми суб’єктивності. Тим більше, що, як я вже згадував, у люблинчан існує значна одностайність у спогадах та інтерпретації власного історичного досвіду (навіть у «Передмові» відзначено: «Мешканці цього села, тобто Нового та Старого Люблинця»…). Крім цього, вони, вміло балансуючи, не перейшли меж цієї об’єктивізації, а лише виклали і вклали її в ясні, змістовні та конструкційні рамки. Унаслідок цього в книжці знайшлося місце для колективного авторського «я» і для спогадів окремих очевидців.
Монографія складається з 8 розділів. Перший (сс. 10–33) – це інформація про географію обох сіл, заснування, панщину, церкви та парохів, зокрема о. Северина Метеллю, який особливо сильно вплинув на формування суспільного та культурного ладу Люблинців на початку ХХ ст. У другому розділі (сс.  34–65) є подана історія обох сіл у добу І Світової війни. Наступний (сс. 66–99) присвячено міжвоєнному періодові, культурно­просвітницькій діяльності, народним звичаям, зокрема весільній обрядовості.
Центральним розділом є четвертий (сс. 100–237) – як за кількістю сторінок, яких тут 137, так і за напругою самого історичного моменту й емоційністю викладу. Він відкривається спогадами Д. Кущака про прихід Червоної армії 1939 р. та подіями в наступні роки. Жаль, що після кількох сторінок, де розповідь ішла від першої особи, автор замінив її на безособові форми на «­но, ­то» або «як вже згадувалося». Звичайно, він бажав надати споминам більш об’єктивну вимову й вартість, проте майбутній історик не буде знати, де він був у якусь мить та з якого місця він бачив (або й не бачив…) якусь подію. Кущакові спогади підводять події до закінчення ІІ Світової війни та початків форму­вання комуністичної влади в Польщі, яку місцева ОУН та люблинчани зустріли формуванням самооборони, а конкретніше самооборонного кущового відділу (скв) «Трембіта» (с. 155). Шкода, що редактор М. Дрозд, наводячи спомин Михайла Шиманського про бій на Тепилах 8 січня 1945 р. та інші, не подав хоча б мінімальної інформації про те, що його спомини 1997 р. друкувалися у виданні «1947», а і те, що він є автором ще не надрукованих, однак першорядної історичної ваги споминів.
У розділі описано також виникнення УПА в районі поблизу Люблинців, убивство в жовтні 1944 р. 33 мешканців обох сіл відділами Громадянської міліції та Армії крайової з Чесанова, Плазова і Руди­Ружанецької, реорганізацію СКВ «Трембіта» після трагедії на Тепилах 8 січня 1945 р., бій на Мриглодах 3 березня 1945 р., криваву пацифікацію Люблинців Внутрішніми військами Речі Посполитої 20 березня 1945 року та хід переговорів й укладення 1945 року українсько­польського перемир’я, спрямованого проти комуністів.
Наступний, п’ятий розділ висвітлює перебіг депортацій мешканців обох Люблинців у 1945–1947 рр.: в Українську РСР та на західні землі Польщі (сс. 238–269), а шостий – це біографічні довідки і фотографії уродженців одного чи другого Люблинця, які історично записалися як важливі члени українського підпілля. Це були, зокрема, командир ВО «Буг» Василь Левкович–«Вороний», командир сотні Іван Шиманський–«Шум». Відтак тут поміщено інформацію про долю членів місцевого збройного підпілля після розформування його структур та список членів СКВ «Трембіта» (усього 60 чоловік). У цей список, мабуть випадково, попав також В. Левкович, який не був членом СКВ «Трембіта» (с. 296).
Прекрасним у книжці є розділ VII «Наша історія у фотографіях» (сс. 297–342). У ньому зібрано 90 світлин, здебільшого з 30–40­х рр. ХХ ст. Їхня історико­культурна вага просто безцінна.
Чимало праці, але окупленої добрими наслідками, засвідчує розділ VIII: «Списки новолюблинецьких і старолюблинецьких сімей» (сс. 343–356). Тут поміщені списки мешканців за станом на 21 березня 1945 р., списки депортованих у 1945–1947 рр. Останні два списки стосуються картосхем Старого і Нового Люблинців (вони й завершують книжку), завдяки чому можна ідентифікувати місце, де знаходилося господарство кожної сім’ї.
Необхідно більше сказати про роботу головного редактора видання, М. Дрозда. Його праця не всюди відповідала нормам, передбаченим саме редакторам у процесі готування публікації, редактор не завжди був уважний і послідовний. І так, на с. 16 з’явилася інформація, що 1676 р. в Новому Люблинці була побудована церква, а освячено її аж… 1770 р., тобто виходить, що священик 94 роки відправляв у неосвяченій церкві. Непорядок панує в примітці ч. 5 на цій же сторінці. У списку священиків на стор. 21 знайшлася неправдива інформація про те, що о. С. Метелля був адміністратором 1937 р. (потім він узагалі зник зі списку…), а на 1898–1936 рр. припадає парохування о. Петра Кузика, що не підтверджується історичними документами. Крім цього, о. Кузик не помер 1936 р., хоч при його прізвищі поміщений хрестик. Застереження викликає запис типу «Дмитро Крупський, вояк УПА „М2”» в частині, яка стосується «вояк УПА М2» (с. 176): невідомо, що це є «УПА М2», така абревіатура в підпільній документації навряд чи існувала. Так само, як не знати, що криється під записом «сотня ком. „Крука” М­4» (с. 252). Крім цього, немає послідовності як щодо неправильних, так і більш правильних записів, тому що на с. 176 є запис «М2», а на стор. 252 уже «М­4»; далі: на с. 198 Олександр Бабляк приписаний до «сотні „Шума”», а не до «М» з якимсь номером. Не завжди гаразд працював коректор: напр., на с. 184 маємо назву «Любпииці», яку треба розшифровувати як «Люблинці».
На щастя, книжка встереглася щодо іншого: однобічності, тому що в ній знайшлися не лише хороші, але й погані сторінки підпілля. І так, на сс. 235–237 поміщено інформацію про 5 чоловік, які стали жертвами оунівської СБ, а також критичну оцінку місцевого проводу ОУН, який засуджував невинних людей на смерть.
Підсумовуючи, завдяки книжці «Люблинець Новий і Старий. Історія» читач та професійний історик отримують видання, надзвичайно багате на факти, події, біографічну інформацію та ілюстративний матеріал. Без нього неможливо віднині досліджувати історію північної частини IV району ІІ округи Закерзонського краю у 1944–1947 рр. Таким чином, ця монографія становить тривалий внесок в історіографію, зокрема у вивчення західних окраїн українського етнічного ареалу в І половині ХХ ст., а також у вивчення українсько­польських відносин на цій території в зазначений період. На сьогодні цій книжці не може дорівняти будь­яке видання українців – жертв акції «Вісла», здійснене в Польщі, Україні чи на Заході.
Я впевнений також ось щодо чого: люблинчани не повинні обмежити своєї видавничої активності книжкою «Люблинець Новий і Старий. Історія». Дуже потрібно здійснити два нові видання. Як на мене, першим повинні бути спогади М. Шиманського. Їхній критицизм щодо провідників підпілля (інколи також щодо деяких односельчан) є на сьогодні багатством, а історики прагнуть мати справу з критичними переглядами історії самими її учасниками (останнім часом переконує щодо цього загальнопольська дискусія відносно «Екзекутора» Стефана Дембського).
Другим виданням мала б бути історія Люблинця польською мовою (у ній можна було б уникнути хоч деяких з тих моментів, які критично оцінені в цій рецензії). Варто  подумати і про історію Люблинця після 1947 р., ту, яка тривала в 1947–1989 рр., і ту, від часів, коли давні мешканці організувалися, уперше громадою приїхали побачити рідне село та вирішили вертатися до нього якщо не фізично, то на сторінках їхніх видань про Старий і Новий Люблинці.

Книжку можна замовити, телефонуючи до:
Олени Комар, тел. 67 259 31 11
Мирослава Дрозда, тел. 89 751 40 64
Андрія Комара, тел. 16 678 86 36

«Наше слово» №50, 12 грудня 2010 року

Advertisements