Позначки


Помер він на чужині, бідний і забутий
http://www.wz.lviv.ua
Борис КОЗЛОВСЬКИЙ  
Фото Мирона МАСЛЮКА
Фото з архіву «ВЗ»
Штрихи до політичного портрета Євгена Петрушевича – президента і диктатора ЗУНР

Помер він на чужині, бідний і забутий

Це сталося у Львові у ніч на перше листопада. Знесилена поразками у Першій світовій війні, могутня колись Австро-Угорська імперія розлізалася на шматочки, як старий кожух. Цією ситуацією вирішили скористатися національно свідомі сили Галичини для відновлення української державності на її теренах. Військовий переворот у Львові був безкровним. О пів на четверту ранку місто було в руках українців. Львів’яни засинали в Австрії, а прокинулися у незалежній державі… Поляки планували захоплення Львова на друге листопада… Біля витоків листопадового здвигу стояли найактивніші борці за незалежність України – Євген Петрушевич, Кость Левицький, Дмитро Вітовський… Найбільш суперечливою і навіть трагічною у цій трійці є постать Євгена Петрушевича.

Народний адвокат

Народився Євген Петрушевич 3 червня 1863 року у Буську на Львівщині у родині греко-католицького священика. Окрім Євгена, у подружжя Петрушевичів було п’ятеро дітей. І усі вони присвятили своє життя духовному збагаченню українського народу і обстоюванню його національних інтересів. Після закінчення Академічної гімназії і правничого факультету Львівського університету Петрушевич переїхав у Сокаль і відкрив там адвокатську контору. Адвокатські послуги тоді коштували недешево. Але Петрушевич брав з людей помірковану платню, хоча блискуче і успішно захищав селян від австрійського і польського свавілля. Можливо, саме тому він не зміг доробитися до власного маєтку. Усі сучасники відзначали його кришталево чистий характер і виняткову порядність та скромність. Невдовзі у Сокалі він став головою філії «Просвіта», започаткував повітову ощадну касу, взявся за будівництво Народного дому, відкриття читалень. Не дивно, що у 1907 році Петрушевича обрали послом до австрійського парламенту, де одразу став лідером серед депутатів-українців. Він був людиною енциклопедичних знань, чудовим оратором. У парламенті займав безкомпромісну позицію у боротьбі за обстоювання прав українського населення, проти ополячення.

«Творить свій власний державний організм»

З вибухом Першої світової війни боротьба в австрійському парламенті загострилася. До цього спричинився маніфест цісаря від 23 жовтня 1916 року, який надав Польщі право на власну державу і, по суті, закріплював за нею Галичину. Петрушевич виступив із заявою, вимагаючи відновлення Галицько-Волинської держави. Рішуче засудив намагання приєднати до Польщі західноукраїнські землі. Цісар довго зволікав із розглядом запропонованого йому українськими послами у парламенті плану реорганізації імперії і тільки 16 жовтня 1918 року видав другий маніфест. У ньому було записано, що «Австрія по волі своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем’я на області, котру воно заселяє, творить свій власний державний організм»…

Збагнувши важливість ситуації, Петрушевич через два дні, 18 жовтня, ініціював скликання у Львові конференції, так званої Української Конституанти. В її роботі взяли участь посли австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представники майже усіх політичних партій, духовенство. Конференція обрала Українську Національну Раду як вищий законодавчий орган і обрала її президента. Ним став Євген Петрушевич. Листопадовий чин, який стався у Львові першого листопада, став практичним втіленням у життя ухвали Національної Ради. Але тільки 21 день столиця Галичини була в руках українців.

Тяжка дорога до Злуки

Після втрати Львова уряд ЗУНР перебрався спочатку до Тернополя, потім до Станіславова (Івано-Франківськ). Тут 3 січня 1919 року відбулася перша сесія Української Національної Ради. 150 посланців з усіх куточків Галичини прийняли ухвалу про Злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину самостійну соборну державу. Майже одноголосно президентом Національної Ради знову обрали Євгена Петрушевича. Після того, як 22 січня на Софіївському майдані у Києві відбувся історичний акт Злуки, Євген Петрушевич став членом директорії – уряду УНР. Як далекоглядний політичний діяч Петрушевич, знаючи про той хаос і нестабільність, міжпартійні чвари, які панували на території Великої України, залишив за ЗУНР право на автономію і власний уряд. Євгена Петрушевича називають президентом ЗУНР. Фактично такої посади не було. Він був обраний президентом Національної Ради, тобто парламенту.

Демократичний диктатор

Попри усі труднощі, тотальну розруху уряд ЗУНР і Національна Рада встигли зробити чимало. Ухвалили закон про земельну реформу, налагодили судочинство, шкільництво… Створили регулярну Галицьку армію, яка налічувала 125 тисяч багнетів. Січові стрільці, воїни-добровольці були зразком військової дисципліни і сили духу. Але вони не змогли протистояти армії Галлера. Це – 70 тисяч добре оснащених і вишколених вояків, якими командували французькі офіцери і генерали. Ця армада здійснила перелом у війні і відтіснила Галицьку армію на Велику Україну.

У найважчий період війни, коли у державі почався хаос, коли армія відступала по усій лінії фронту, за пропозицією військового командування Національна Рада надала Євгену Петрушевичу диктаторські права. Тоді до нього зверталися «пане диктаторе»… У Галичині цей вимушений крок сприйняли з розумінням. А от Директорія і, насамперед, головний отаман Симон Петлюра, були розгнівані. Це розглядалося як прояв галицького сепаратизму. Петрушевича позбавили членства у Директорії, були навіть пропозиції заарештувати його… Незвичне було це диктаторство. Диктатор приймав одноосібне рішення, але перед тим проводив широкі консультації зі своїми соратниками… Надання диктаторських прав президенту Національної Ради мало певні позитивні наслідки. Зміцніла військова дисципліна. В армію пішли десятки тисяч добровольців. Але 70 тисяч з них довелося відправити по домівках. Для них не було ані зброї, ані обмундирування…

«Піднести похилену червону калину…»

Тим часом становище армії УНР під проводом Симона Петлюри ставало катастрофічним. Був такий період влітку 1919 року, коли у ній залишилося 15 тисяч вояків… 16-18 липня Галицька армія перейшла Збруч. Воїни казали тоді, що йдуть за Збруч, аби «піднести похилену червону калину»…

Вступ Галицької армії у війну з більшовиками змінив ситуацію на фронті. Війська об’єднаних армій дійшли до Дніпра і на короткий час захопили Київ… Проте добрим намірам Петрушевича не судилося здійснитися. Загострилися протиріччя між ним і головним отаманом Симоном Петлюрою. Отаман вважав, що перемога над більшовицьким військом можлива лише за умови надійного тилу, і почав шукати підтримки у Пілсудського. Петлюра вислав до Варшави дві дипломатичні місії, і обидві вони зреклися Галичини на користь Польщі… Дехто з оточення Петрушевича підштовхував його до військового перевороту з тим, щоб він усунув Петлюру і очолив уряд УНР. Петрушевич на це не пішов. Він казав, що загине разом із Петлюрою…

На чужині

5 грудня 1919 року Симон Петлюра виїхав до Польщі. Перед тим,15 листопада цього ж року, Євген Петрушевич емігрував до Румунії, потім до Відня. Тут створив закордонний Галицький уряд. Через міжнародні організації Петрушевич робив усе можливе, щоб не допустити юридичного оформлення підпорядкування Галичини Польщі. Але 15 березня 1923 року рада амбасадорів європейських країн, не вислухавши мотивів делегації екзильного Галицького уряду, ухвалила рішення про передачу західних земель України Польщі. Після цього Євген Петрушевич розпустив Галицький закордонний уряд. На вимогу Польщі Австрія відмовила Петрушевичу у проживанні на своїй території, і він був змушений виїхати до Берліна. Але і тут не полишав надії на визволення свого краю від польської окупації. У Німеччині за кожним кроком політика-емігранта стежили радянська і польська розвідки. Він не раз зустрічався тут з радянським послом. На деякий час Петрушевич піддався радянофільським настроям. На це є кілька пояснень. Політику імпонував короткочасний курс на суцільну українізацію Великої України, окрім того, сподівався, що влада більшовиків недовговічна. Невдовзі ілюзії розвіялися…

Були такі періоди, коли Петрушевич хотів покінчити життя самогубством. До кінця своїх днів ніс на собі печать вини за поразку національно-визвольних змагань… З роками про Євгена Петрушевича почали забувати… Він жив у Берліні, відчуваючи постійні нестатки. Деяку матеріальну допомогу надавав йому гетьман Павло Скоропадський, який теж був в еміграції у Німеччині. Коли у вересні 1939 року Німеччина напала на Польщу, Євген Петрушевич надіслав Гітлеру свій протест. Помер після тяжкої хвороби 29 вересня 1940 року.

Кілька років тому ветерани дивізії «Галичина», не порадившись з істориками, громадськістю Львова, здійснили перепоховання праху Петрушевича на Личаківському цвинтарі, неподалік польського військового меморіалу. Деякі історики і політики вважають, що перепоховання слід було б здійснити на Янівському цвинтарі, на меморіалі українських січових стрільців. Там поховані найближчий соратник Петрушевича Кость Левицький, головнокомандувач УГА Мирон Тарнавський, сотні січових стрільців…

Коментар для «ВЗ»

Микола Литвин, доктор історичних наук

Євген Петрушевич – це європейський політик, який пройшов школу Віденського парламенту, Галицького сейму. Згідно з європейськими стандартами, намагався провести земельну реформу, не поспішав з націоналізацією землі, створив боєздатну армію. Петрушевич був толерантним до різних політичних партій, у тому числі і до лівого спрямування, з повагою ставився до національних меншин. Намагався нав’язати прагматичні стосунки з країнами-сусідами і навіть з більшовиками, про що мало хто зараз говорить… Сповідував європейські стандарти життя. У період еміграції потрапив під приціл радянської розвідки, яка хотіла через Петрушевича розіграти антипольську карту і розкласти зсередини українську еміграцію. Це політик великого масштабу, на жаль, незаслужено призабутий…

На фото: У цій каплиці на Личаківському цвинтарі покоїться прах Євгена Петрушевича. Каплицю планують перебудувати, щоб надати їй величнішого вигляду.

Advertisements