Позначки


УДК 811. 161. 2’38’42’276 (092) І. Франко
http://www.franko.lviv.ua
ДІАЛЕКТОЛОГІЧНА КОМПЕТЕНЦІЯ ІВАНА ФРАНКА
(ТЕОРЕТИЧНА РЕЦЕПЦІЯ І АРТИСТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ)
Іван Ціхоцький
Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української мови,
У статті відстежено історію наукового та белетристичного опрацювання діалекту у творчості І. Франка. На основі аналізу текстів різних років зроблено лексичний та фонетико-
морфологічний опис діалектизмів, з’ясовано їх стилістичну роль у тексті.
Ключові слова: діалект, діалектизм, стилістика.
У мовознавчій франкіані про І. Франка прийнято говорити як про бойківського
письменника, тобто, як про автора, який принаймні ранні свої твори писав на основі бойківського діалекту [2, с. 83, 128; 8, с. 12; 9, с. 36; 1, с. 3; 11, с. 12]. У радянському, а почасти (за інерцією) й в українському Франкознавстві проблема мовної генези
письменника подавалась у спрощеному вигляді. Науково некоректними, до прикладу, є
спроби деяких дослідників звести діалектні особливості прозового мовлення Івана
Франка у певну систему, уніфікувати мовні рефлекси, представлені у його текстах [3,
с. 12-13]. Доречніше говорити про діалектні комплекси, що корелюють у добірках Франкових текстів. Ледь чи не кожен твір письменника характеризується специфічною мозаїкою діалектних форм, що зумовлено територіальною співвіднесеністю мовного
матеріалу (Нагуєвичі, Борислав, Лолин, села Наддністрянщини), наративною характеристикою текстів, ступенем їхньої стилістичної обробки.
У науковому доробку Івана Франка є надзвичайно цікава краєзнавча студія “Етнографічна експедиція на Бойківщину” (“Eine etnologische Expedition in das Bojkenland”), надрукована 1905 року у віденському журналі “Zeitschrift für
österreichische Volkskunde”. В основі розвідки – звіт львівського (Наукове товариство ім. Т. Шевченка) та віденського наукових товариств (Товариство австрійської етнографії)
про етнолого-антропологічне дослідження бойківського ареалу від Лютовиськ до Синевидська. До складу експедиції, крім самого Франка, входили антрополог Ф. Вовк, етнолог З. Кузеля та російський інженер П. Рябков. Зважаючи на обмаль часу, територію
обстежували нерівномірно, обирали тільки найцікавіші бойківські містечка й села (Мшанець, Лютовиська, Дидьова, Локоть, Тирнава, Турочка, Бориня, Сморж, Лавочне, Тухля, Славсько, Гребенів, Синевидсько, Крушельниця). Зацікавлення викликають не так
етнокультурні спостереження, як деякі теоретичні міркування. Етнічну і діалектну територію бойків І. Франко обмежує середньою частиною гір від Лютовиськ до Делятина
(західну частину Карпат заселяли лемки, а східну – гуцули). В основі виділення бойківського ареалу лежить власне етнографічний принцип, хоч із давнішими діалектологічними працями (статті І. Вагилевича “Русько-слов’янський бойківський народ у Галичині” (1839) та В. Гнатюка “До бойківського говору” (1902)), не
позбавленими, до речі, “історичної та мовознавчої фантазії” [14, 36, с. 71] учений теж був знайомий. “Щодо бойків, – пише І. Франко, – то передусім слід зауважити, що вони на всій своїй території, порізаній багатьма крутими пасмами гір, не становлять однорідної
маси (тут і далі виокремлення жирним шрифтом у цитатах наше – І. Ц.), а навпаки, крім багатьох спільних рис, відкривають уважному етнографові більш-менш стільки відмінностей, скільки на цій території є річкових русел, які звичайно обумовлюють місце
поселення і роблять можливим жваве спілкування” [14, 36, с. 74]. Франкові твердження про етнографічну й мовну строкатість бойків, хоч і не позбавлені деякого емпіризму, виявились втім абсолютно правильними у науковому плані. Попри те, що діалектна
Бойківщина (на північній окраїні якої розташовані Нагуєвичі, рідне село Франка) не позбавлена власної динаміки мовотворення, на її історико-етнографічній території по-різному виявляються ознаки змішаності, перехідності й самодостатності говірок та їх
груп, немає виразних меж єдиного бойківського говору, відсутнє єдине для бойківських
говірок спільне ядро, що могло б організувати говір в окрему діалектну структуру. Тому майже кожній бойківській говірці, наголошують сучасні дослідники, властивий свій комплекс рис: по-своєму неповторних в українському діалектному просторі і водночас
по-своєму бойківських [6, с. 109,114].
В іншій статті “Звідки взялася назва “бойки” (“Житє і слово”, 1895) І. Франко оперує головно мовним фактажем. Обмірковуючи гіпотези В. Охримовича та І. Верхратського про походження етноніма “бойки”, вчений приводить як ілюстрацію власні спостереження щодо поширення частки “бойє” (у ранніх текстах Франка, зауважмо, вона, хоч і не часто, трапляється): “Щодо частиці бójе, бójjе, боjjé, то я чув її
зарівно в горах (Лолин пов[іту] Долинського, Климець пов[іту] Стрийського, Урич того ж пов[іту], Смільна пов[іту] Самбірського), як і на Підгір’ї. В Нагуєвичах (пов[іту] Дрогобицького) уживається форма бójе (найчастіше в звороті: та бо й бóє = ganz richting!
ja freilich!). Цікаве те, щ о ч а с т и ц і с е ї уж и в а ю т ь в з н а ч н і й ч а с т і П і д г і р ’ я ( п о в [ і т у] С а м б і р с ь к о г о , Д р о г о б и ц ь к о г о , С т р и й с ь к о г о ) , а н е у ж и в а ю т ь  в  з н а ч н і й ч а с т і в л а с т и в о ї  Б о й к і в щ и н и . Нема її в східно-полудневій Бойківщині, суміжній з гуцулами … Так само не чув я його [слова] в пов[іті] Турецькім і на пограниччі Ліського” [14, 29, с. 14]. Франкова локалізація Бойківщини, як
бачимо, дещо різниться від сучасних етнографічних і мовних даних. По-перше, він чітко розрізняє мешканців Підгір’я (підгорян) чи долян (бо й сам до них належав) від мешканців гір – бойків чи верховинців. Відмінності І. Франко вбачає якраз у способі життя, матеріальній і духовній культурі: “У бойків…є чимало таких культурних
пережитків, котрі разять підгірянина, як, напр., курні, чорні та нехарні хати, чорні, в маслі варені сорочки, життя великими сім’ями (задругами) в спільній хаті, відмінний від підгірського одяг, довге, на плечі спадаюче, іноді заплітане в коси або зав’язуване
вузлами волосся і т. і.” [14, 29, с. 413]. По-друге, І. Франко мовно і етнографічно успоріднює бойківський і лемківський типи: “оскільки між бойками і гуцулами видно різкий контраст і в мові, і в одежі, і в способі будування хат, остільки між лемками і бойками такого контрасту нема, так що понад усім горішнім Сяном, від Сянока аж до
Дидьови, бачимо ненастанні повільні переходи і відтінки від лемків до бойків – і в одежі,
і в способі будування хат, і в діалекті” [14, 29, с. 415].
У мовно-етнографічних працях різних років І. Франко часто послуговується терміном “властивого діалекту”, тобто, певного однорідного мовного субстрату, який своїми ознаками сильно корелює із іншими ареалами поширення національної мови. У
статті “Літературна мова і діалекти” він, зокрема, писав: “Українська мова наслідком свого історичного розвою має загалом мало діалектів…, що постають лише в місцях, відокремлених і відірваних від руху. Отим-то бачимо, що властиві діалекти української
мови проявляються лише в немногих забутих кутах: у болотах Пінщини та в Карпатських горах і на Закарпатській Русі” [14,. 37, с. 208]. Діалектологічна концепція І. Франка, як бачимо, не бездоганна, бо ставить більше запитань, аніж відповідей. Окремі її тези
взагалі важко прийняти. І. Франко тут більше практик, аніж теоретик. Як, до прикладу, ідентифікувати говірку рідного села письменника Нагуєвичів? Зрозуміло, що до “властивого (бойківського) діалекту” І. Франко її аж ніяк не відносив, а говорив лише
про близьке сусідство із бойками. Усе це має значення у зв’язку із “бойківською” репутацією мови ранніх Франкових текстів. До такого радикального твердження відтак варто підходити помірковано, обережно, бо воно містить у собі логічну суперечність між
позицією самого Франка та даними сучасної діалектології. Говірка села Нагуєвичі, що лежить в основі ранніх творів письменника, належить до крайньої західної частини наддністрянського та північної частини бойківського діалекту. Загалом же на рідній
Франковій території західної Дрогобиччини поєдналися, по суті, три говіркові групи
(надсянська, бойківська та наддністрянська) з їх перехідно-говірковими смугами [11,с. 19]. Це, очевидно, давало підстави Франкові дивитися на говірку рідного села як на
відносно інтердіалектну сутність, що не містила маргінальних відхилень від мовної
норми західноукраїнського діалектного простору. І справді, у системі діалектів південно-західного наріччя бойківський говір, який поруч із лемківським і закарпатським належить до карпатської групи говорів, займає особливе місце, оскільки на ньому
виразно позначилася взаємодія між карпатською і галицько-буковинською групами говорів. “З огляду на це, – вважає І. Матвіяс, – карпатський різновид західноукраїнського варіанта літературної мови в творах І. Франка виступає до певної міри умовним і загалом
невиразним”. Цей же дослідник значно розширює діалектний діапазон художньої практики письменника, вважаючи, що її основу становлять бойківський, а також наддністрянський, покутсько-буковинський і частково гуцульський говори південно-західного наріччя [8, с. 13,16]. Отже, однозначно говорити про Франка, як письменника бойківського, можна хіба так само, як про письменника наддністрянського
чи навіть надсянського. Йому самому, певно, заімпонувало б визначення “письменника Підгір’я”. Але українська діалектологія такого мовного ареалу не знає. Унікальність
регіону й полягала власне у зародках інтердіалектності – необхідній передумові формування літературної мови.
Дослідниця бойківського діалектного простору проф. Л. Коць-Григорчук вважає, що до діалектної Бойківщини не можна застосовувати стандартних критеріїв виділення говорів, бо вона не має ані виразних діалектних меж, ані потрібної внутрішньої
організації. Однак на її території досі зберігаються унікальні реліктові лексеми та словотворчі моделі, своєрідна система ненаголошеного вокалізму, контаміновані та гіперичні структури на зіткненні з іншими говорами. Відтак саме ці, а не фонетичні та граматичні мовні риси є основою виділення говору [6, с. 113-114]. Тому має рацію
І. Матвіяс, який помітив, що бойкізми найвиразніше виявляються в лексиці творів І. Франка (зауважмо, що діалектний матеріал Франкових текстів 70-80-х років ХІХ ст.залучав до лексикографічного опрацювання бойківських говірок Д. Бандрівський [1, с. 3-14]), а фонетичні й граматичні діалектизми загалом відображають особливості галицько-буковинської групи південно-західних говорів [8, с. 13]. Фонетико-морфологічні відміни
в мові письменника до того ж часто корелюють із літературною нормою, уживаються спорадично: такі паралелізми часто фіксуємо навіть у одному і тому ж творі [2, с. 12].
До теоретичних діалектологічних узагальнень І. Франко приходить через своє повсякденне хобі – практику підслуховування і запису “людових говорів”. Оповідній культурі бойків
І. Франко присвятив зокрема студію “Bell parlar gentille” (1906), у якій, окрім діалектних зразків оповідок, умістив власні міркування про їх мовний стиль: “Звертаю увагу на скупість слів, на методу схапування самих есенціональних рис факту чи промови, які бачимо в оповіданнях наших бойків… Оказується, що простий народ …
виробив собі – розуміється, на основі власних, давніших початків і власного естетичного почуття – той товариський, господарський стиль, повний ясності, скромності і простоти”
[14, 37, с. 118-120]. Залишилися, окрім того, цікаві спогади про Франкові зацікавлення діалектною лексикою – незвичними словами, що побутували на обмеженій території чи майже
винятково у конкретних населених пунктах. Під час перебування у Лолині Долинського повіту
І. Франко суттєво поповнив власний словник бойкізмів. Михайлина Рошкевич (Іванець), рідна сестра Ольги Рошкевич, так розказує про другі “лолинські відвідини” їхньої родини тоді ще
гімназиста-восьмикласника навесні 1875 року: “У Великодню суботу він постив: як в п’ятницю ввечері їв, то аж на Великдень. Він тоді щось зі мною подрочився; досить, що я почувала себе
ображеною і нічого до нього не говорила. То було у п’ятницю ввечері. Мали давати вечерю, а я кажу до брата: “Скажи Франкові, хай добре натевкається (виділення наші. – І. Ц.), бо завтра буде постити”. Брат, бачачи, що я щось не в гуморі, пішов і каже до нього зі сміхом: “Казала
Міня, щоб ви добре натевкалися нині, з уваги на завтрашній піст”. Він щиро зачав сміятися і просив мене, щоб для нього записувала всякі такі невідомі бойківські слова” [12, с. 129-130]. У
“Словнику бойківських говірок”, до речі, серед лексем схожої семантики (набебратися, нафузатися, нашелегатися) є тільки одне подібне слово, щоправда – із більшим рівнем мовної експресії: натоканитися – “наїстися, нажертися” [10, І, с. 478].
Ранній ідіолект І. Франка інтуїтивно конструювався на базі “ментальної мови” – мови
дитинства. Вже у ранній повісті “Петрії і Довбущуки” письменник уживає переважно у мовленні персонажів чималу кількість вузьких лексичних діалектизмів, а до окремих із них навіть подає спеціальне тлумачення (фудульний: Слово то, не всюди уживане,
означає: зарозумілість, гордість, перебірливість [14, 14, с. 13]). Якщо ці слова й можна інтерпретувати як власне бойківські, то фонетико-морфологічні особливості тексту не демонструють вузької діалектної специфікації бойківського говору. Зокрема, абсолютно
не характерним для ареалу є переголос, або перезвук, тобто перехід [а] (з *а, *ę) після м’яких (чи колишніх м’яких) приголосних в [е], який у повісті Івана Франка засвідчений послідовно (здоров’є [14, 14, с. 15], волосє [14, 14, с. 240], житє [14, 14,с. 43], Підгір’є [14, 14, с. 115], кілє [14, 14, с. 149] та ін.). Переголос властивий, до речі, й для мови творів так званого “лолинського” циклу (оповідання “Вугляр”), що
мали в основі мовні зразки гірської частини Бойківщини (Долинський повіт). Інші фонетико-морфологічні риси повісті теж не позначені специфічним бойківським колоритом, а репрезентують радше загальні мовні особливості говірок південно-
західного наріччя (найперше наддністрянських, гуцульських, покутсько-
буковинських). Зауважмо, що наявність переголосу у Франкових текстах, як і інших нетипових для Бойківщини рефлексів, сьогодні пояснюється “агресивністю” суміжного
наддністрянського говору, ізоглоси якого сягають далеко вглиб на її територію [6, с. 106].
Риси нагуєвицької говірки найбільш колоритно відображені у ранніх Франкових текстах 70-х років (“Петрії і Довбущуки”, “Гутак”, “Івась Новітній”, “Злісний Сидір”, збірка “Борислав”: “Ріпник”, “На роботі”, “Навернений грішник” та ін.). У мовних партіях героїв І. Франко використовує діалект у його чистому вигляді, чимала кількість
вузьких діалектних форм потрапляє й у авторське мовлення. На противагу штучним патетичним діалогам та характерам “Петріїв і Довбущуків”, у наступній повісті “Гутак” І. Франко подає цілу колекцію автентичних розмовних жанрів, колись ним почутих чи
підслуханих. “Толочні” жарти, “товсті” дотепи, бесіди, примівки, гамір, сміхи [14, 16,с. 390] – весь той прозаїчний, сирий, нелітературний, але колоритний матеріал у живій акустичній формі бурхливим потоком вливається у текст. Короткі фрази, уривки бесід автор ніби підслуховує і одразу ж, без обробки, імплантує у текст.
Зовсім інші діалектні риси (передусім фонетичні) репрезентовані у “лолинських”
оповіданнях. Навесні 1875 року по закінченні сьомого класу І. Франко вперше не поїхав на вакації до Нагуєвичів, а подався у дальшу мандрівку галицьким краєм, пройшовши гірським трактом від Синевідська аж до Лолина Долинського повіту. “Ся маленька
вандрівка, – писатиме І. Франко згодом у листі до Драгоманова, – дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі” [14, 14, с. 450]. У часі подорожі І. Франко мав можливість дослухатись до відтінків “людової мови”. У оповіданні “Вугляр” (1875-
1876) Франко переповідає історію старого бойка-зарібника, з котрим випадково познайомився коло Велдіжа. Автор старанно репродукує не тільки ідіоматичну манеру співрозмовника та своєрідну поетику його мовлення, а ретельно фіксує говіркові особливості. Попри те, що текст оповідання двічі зазнавав змін – редакторських
правописних (при першій публікації у “Будучності” 1909 р.) та авторських мовних (“Батьківщина і інші оповідання”, 1911) – він не втратив рис гірської мовної автентики.
Зокрема, послідовно відтворюється дієслівний префікс ві- (віверт [14, 14, с. 250], віглядат [14, 14, с. 250], вібачте [14, 14, с. 250], вітягли [14, 14, с. 251], вірубують [14,14, с. 252]), не зафіксовано жодної дієслівної форми із кінцевим твердим –т (розмітують[14, 14, с. 251], сарахкотять [14, 14, с. 251], змагають [14, 14, с. 252]), дієслівна частка -ся виступає майже виключно у постпозиції (волочитися [14, 14, с. 252], молилися [14,
14, с. 252], найшовся [14, 14, с. 252], моцуються [14, 14, с. 251]; тільки раз: єм ся спер[14, 14, с. 250]). Котрастує із мовою решти оповідань відсутність типової діалектної флексії орудного відмінка, що вживається лише одного разу (зо мнов [14, 14, с. 253],
усюди: яличкою [14, 14, с. 250], копаничкою [14, 14, с. 251], страшною дорогою [14,
14, с. 252], дитиною [14, 14, с. 252]). Те, що в тексті послідовно передано переголос та похідні відмінкові форми (сватанє [14, 14, с. 248], коханє [14, 14, с. 298], весілє [14, 14,с. 298], колодє [14, 14, с. 250], вуглє [14, 14, с. 251], прислів’є [14, 14, с. 252], нещастє [14, 14, с. 251], Ілем’є [14, 14, с. 252], луб’єм [14, 14, с. 298], четинєм [14, 14, с. 250]), дає
підстави не інтерпретувати перелічені вище фонетичні та морфологічні рефлекси як Франкові виправлення з 1911 р. У тексті оповідання чимало інших вузьколокальних форм та слів (длі нас [14, 14, с. 248], бойє [14, 14, с. 249], штири фірі [14, 14, с. 247],
курта рада [14, 14, с. 248] – “коротка рада, коротко кажучи”), цікавий словник вуглярського промислу.
Інерція діалектного мовлення відчутно впливає на мову новели “На дні” (1880).
Але у ній І. Франко суттєво розширює власний стилістичний потенціал: тюремний жаргон, жидівська псута мова, міське просторіччя, сільські гутірки, філософські міркування і навіть висока латина лунають у стінах тісної брудної тюремної казні.
Мовлення ледь не кожного персонажа соціально і психологічно індивідуалізоване.
Мовна роль парубка Митра з гірського села Дзвіняча складається всього лиш із декількох
розкиданих у тексті діалогічних реплік, витриманих у єдиній фонетичній амплітуді.
Серед дев’ятьох мешканців тісної тюремної “казні” Митро – особа хоч і не найцікавіша, але з найяскравішим мовним гардеробом. Незвична говіркова вимова життєвого прототипа “малого бойчука” – а його існування не викликає сумнівів – зацікавила
Франка не менше, аніж мовна культура “дна”. Зауважмо, що до поважної колекції
арґотизмів новели (уживаних, щоправда, майже виключно в описових авторських
відступах) письменник не додає жодних коментарів, окрім рідкісних випадків уживання
нормативних лексичних паралелей. Натомість уже у дебюті першого діалогу “бойчука”
Митра І. Франко змушений виявити свою присутність авторською реплікою-поясненням
– характеристикою його гутірки: Франків герой говорить “по-бойківськи протягаючи голос а” [14, 15, с. 119]
Про типову рису фонетики бойківського діалекту І. Франко згадує поміж іншим у статті “Літературна мова і діалекти” (1907). Аналізуючи мову Миколи Устияновича та
Антона Могильницького – письменників-галичан, які довгий час жили та писали на Бойківщині (Славсько, Хитара), – І. Франко вказує, зокрема, на їх посередництво до входження деяких “бойківських слів та форм”, таких як “няй замість най або нехай, чясть замість часть і т. п. ”, у мову галицьких шкільних підручників і мову письменства [14,
29, с. 209-210].
У бойківському діалекті голосний звук [а] після м’яких приголосних, шиплячих та [й] на загал не звужується, що відрізняє бойківські говірки від сусідніх наддністрянських чи надсянських, де таке звуження виступає постійно й послідовно [7, с. 122]. Водночас
шиплячі зберігають свою давню м’якість [2, с. 124]. М’якість приголосних [ж’], [ч’], [ш’] особливо поширена на південний захід від умовної лінії Поляниця – Старий Мізин –Лолин – Перегинське. Для рідних Франкові говірок Західної Дрогобиччини такі звукові
рефлекси, звичайно, були чужими [11, с. 16-18,40]. Натомість у мовленні Митра обидві фонетичні риси бойківського діалекту послідовно відтворюються: держяти [14, 15,с. 119], зачяти [14, 15, с. 119], здужяти [14, 15, с. 119], дяра [14, 15, с. 157], сінничищя[14, 15, с. 157], Дзвіняччя [14, 15, с. 119], дяравий [14, 15, с. 157], щьо [14, 15, с. 119],
якурат [14, 15, с. 123]. Цілком очевидно, що ці архаїчні звукові форми покликані створити потрібний мовно-етнографічний ефект, а водночас характеризують походження героя.
У Івана Франка, здається, це чи не єдиний приклад текстової репродукції типових
фонетичних рис північнопідкарпатського (бойківського) діалекту, які, як вказують
дослідники, поширені по всій Бойківщині. Риси ці, поза всяким сумнівом, здалися
Франкові настільки незвичними і колоритними акустично, що він вирішив
натуралістично відтворити їх у тексті, а тим самим мовно й етнографічно виокремити
особистість героя – бойка Митра. Натуралістичну репродукцію бойківського діалекту
знаходимо ще у Франковій розвідці “Bell parlar gentille”, де уміщено цікаві зразки
“бойківської белетристики” із Мшанця. Тексти “народних новел” були записані 1904
року о. Зубрицьким від Федя Цмая та Антося Барлицького.
Загалом нечисленні зразки літератури на бойківському діалекті у Галичині не
здобули визнання чи ширшої популярності. Окрім творів вже згадуваних
М. Устияновича та А. Могильницького, “чисто бойківським діалектом” пробувала писати
близька знайома Франка Михайлина Рошкевич (Рошкевичівна) (оповідання “Лолинські
жони” та “Кума з кумою”; збірник “Молот”, 1878); кілька невеликих оповідань “у
бойківськім діалекті іншої, прибескидської часті Бойківщини, над горішнім Стриєм
Опором” подав на початку ХХ ст. доктор Святицький (Іларіон Свєнціцький) у своєму альманасі “Живая мысль” (1902-1905) [14, 29, с. 210]. Окремі зразки цієї “бойківської белетристики” І. Франко передрукував 1907 року у “Літературно-науковому віснику”.
При тому про бойківську тема-тику чи діалект у власній творчості письменник не згадує
й словом. Як видно, й жодного пріоритету у формуванні західноукраїнського варіанту
літературної мови бойківському діалекту І. Франко не віддає, а ставить його в один ряд із
мовними традиціями інших регіонів: Лемківщини, Гуцульщини, Покуття, Буковини.
У пізніших творах І. Франко уникає натуралістичного протоколювання говіркових рис,
найбільший характеристичний ефект покладаючи на лексичні діалектизми. У рукописних
нотатках Франка з кінця 80-х років зберігся невеликий уривок нарису про карпатських
опришків під назвою “Ровта. Очерки жизни карпатских горцев”. На відміну від інших
текстів, мешканців описуваної місцевості І. Франко тут прямо називає “бойками”.
Етнографічний колорит передається не лише детальним описом гірського пейзажу, але й
постійним зверненням до мовної культури бойків. Письменник навіть не намагається
пристосувати бойкізми до російської фонетики та відмінкової парадигми, подає їх у
автентичній діалектно-акустичній формі (“пидбиль” “полоныны”, “нетоты” “пасици”,
“божий землыци”) [14, 16, с. 477-478]. У тексті чимала кількість інших лексичних
українізмів, що з’явилися через недогляд чи мовну некомпетентність Франка:
“яловцовых корчей” [14, 16, с. 478] (ялівцевих корчів) замість “кустов можжевельника”;
“мотык” [14, 16, с. 478] (мотик) замість“мотыг” та ін.
У оповіданні “Лесишина челядь” І. Франко, хоч і відмовляється від натуралістичної
репродукції фонетики і морфології бойківського діалекту, та у діалоги персонажів уводить цілу
колекцію бойкізмів, значення окремих із яких важко відшукати навіть у спеціалізованих
словниках. Той факт, що діалектні слова позбавлені яскравого етнографічного колориту,
вповні компенсується їх розмовною експресивністю. Наявність діалектизмів несуттєво
впливає на загальне розуміння тексту, бо значення більшості з них випливає із контексту;
втім, семантика окремих лексем, здається, потребує окремого тлумачення:
“– Гей, ти, неліпо якась! – крикнула Лесиха до невістки. – Чи вже лишаєшся? Вже
тобі руки покулило, чи що?
– Що ж бо ви, мамо, мене нині вчепилися, як оса? – відрекла вона, зібравшися якось
на відвагу, але не підводячи голови. – Хіба не видите, що не можу борше жати, бо загін
широкий? Ваша прилуда не те. Лацно вам виварачати.
Се розлютило Лесиху.
– О, дивіть мені на неї! Яке сміле та угурне. Ще й своє рило ставить напротив мене!
Ей, небого моя! Коби мені борзо вечір, прийде Гнат із косовиці, не будеш ти така
широка!
Анна хотіла ще щось відповісти, але Горпина шепнула до неї:
– Дай спокій, сестрице! Мама все мусять теркотати. Жнім разом!” “Лесишина
челядь” [14, 14, с. 258-259]
Тільки у цьому невеличкому уривку І. Франко використовує понад 10 діалектних
слів, причому уживає їх як нейтральні компоненти, без жодних стилістичних настанов:
загін – “стара міра землі шириною в 1 метр” [10, І, с. 266]; прилуда – “трикутний
клаптик землі для оранки” [10, ІІ, с. 140], “крайній загін (нивка), що має тільки одну
борозну і впирається в межу, отже, наполовину менший від звичайного” [14, 14, с. 474];
виварачати /виворочати/ – “заперечувати, нарікати” [10, І, с. 97], “бурчати, докоряти”
[14, 14, с. 471]; теркотати – “лаяти, молоти язиком, ляпати” [10, ІІ,285]; угурний –
“непривітний, грубий, упертий” [10, ІІ, с. 312], “упертий, норовистий, зухвалий” [14, 14,
с. 475]; лацно – “легко” [10, І, с. 405], “легко, добре” [14, 14, с. 472]; борше – “швидше”
[10, І, с. 67], “швидше” [14, 14, с. 71].
Серед інших малозрозумілих лексичних діалектизмів у тексті оповідання варто
згадати наступні: полетиця [14, 14, с. 254] – “берізка” [10, ІІ, с. 104]; повійка [14, 14,
с. 254] – “(Convolvulus). Багаторічний виткий трав’янистий бур’ян із дзвіночкоподібними
квітками, березка” [13, VI, с. 671], /повитиця/ – “берізка польова (Convulvulus arvensis)”
[10, ІІ, с. 87]; лепех [14, 14, с. 261] /лепіх/ – “очерет” [10, І, с. 408]; хопта [14, 14, с. 261]
– бур’ян” [10, ІІ,345]; цвикльовий буряк [14, 14,255] /цвіклі, цьвіклі/ – “червоний
буряк” [5, с. 205]; царина [14, 14, с. 256] – “засіяне поле” [10, ІІ, с. 349]; обора [14, 14,
с. 262] – “місце, на якому розташовуються будинок і господарські споруди; садиба,
обійстя” [10, ІІ, с. 10]; варцаб [14, 14, с. 263] – “підвіконня” [10, І, с. 85]; верета [14, 14,
с. 261] – “плахта” [10, І, с. 90]; скопець [14, 14, с. 261] – “дійниця” [10, ІІ, с. 225]; коновці
[14, 14, с. 262] – “коновка, дерев’яне відро” [10, І, с. 372]; грань [14, 14, с. 262]
– “жевріюче вугілля” [10, І, с. 190]; писок [14, 14, с. 257] – “рот” [10, ІІ, с. 63]; неліпа [14,
14, с. 258] – “ледащо, недолуга людина” [14, 14, с. 473]; накоренок [14, 14, с. 260]
– “насіння, кодло” [10, І, с. 469]; каланниця [14, 14, с. 263] /каланник/ – “нуждар, бідар”
[10, І, с. 335], “хазяйка (іронічно), ледащо” [14, 14, с. 472]; пантрувати [14, 14, с. 255]
– “доглядати” [10, ІІ, с. 39]; прятати [14, 14, с. 263] – “прибирати” [10, ІІ, с. 159],
розмітувати [14, 14, с. 262] – “розкидати” [10, ІІ, с. 186]; обхамрати [14, 14, с. 255]
(обхарити) – “обчистити” [10, ІІ, с. 13], “обчистити, привести до ладу” [14, 14, с. 473];
галайкотати [14, 14, с. 257] – “галасувати, верещати” [10, І, с. 158]; сукристий [14, 14,
с. 255] – “який має круту, тверду вдачу” [13, ІХ, с. 832]; неприторонний [14, 14, с. 263]
– “несказанний” [14, 14, с. 473] та ін.
Якщо у ранніх текстах бойкізми є нейтральним компонентом художнього мовлення,
потрапляють у текст інерційно із лексичного активу письменника, то у пізніших творах
з’являються з виразними стилістичними настановами. Особливо помітно це в
оповіданнях, що мають в основі уснооповідні прототипи (так звані оповідання “з уст
народу”): “Історія моєї січкарні” (1883), “Добрий заробок” (1881), “Домашній
промисл. Оповідання ложкаря” (1887-1888).
______________________________________________________________
1. Бандрівський Д. Г. Матеріали до діалектного словника Бориславського і суміжних
районів Львівської області // Дослідження і матеріали з української мови. К.: Вид-во АН
УРСР, 1961. С. 3-14. Т. ІV.
2. Жилко Ф. Т. Говори української мови. К.: Рад. школа, 1958. 172 с.
3. Жилко Ф. Т. Мова Івана Франка (Лекція для студентів-заочників факультету мови і
літератури). К.-Львів: Рад. школа, 1949. 30с.
4. Закревська Я. В. Внесок Івана Франка у розвиток науки про українські діалекти //
Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової
конференції (Львів, 25–27 вересня 1996). Львів: Світ, 1998. С. 652-657.
5. Закревська Я., Гузар Г., Єдлінська У., Зеленчук В., Хобзей Н. Гуцульські говірки.
Короткий словник. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 1997.
232 с.
6. Коць-Григорчук Л. Лінгвогеографічна оцінка Бойківщини // Лінгвістично-
географічне дослідження українського діялектного простору. Нью-Йорк; Львів: Наукове
товариство ім. Шевченка в Америці, 2002. С. 102-115.
7. Лесів М. Українські говірки у Польщі. Варшава: Український архів, 1997. 496 с.
8. Матвіяс І. Г. Діалектна основа мови в творах Івана Франка // Мовознавство. 2003.
№ 1. С. 11 – 16.
9. Онишкевич М. Й. Полонізми і діалектизми (бойкізми) та їх коментування в творах
Івана Франка // Питання слов’янського мовознавства. 1963. Кн. 9. С. 36-51.
10. Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок: У 2-х ч. К.: Наук. думка, 1984.
1012 с.
11. Пура Я. О. Говори Західної Дрогобиччини. Львів: Львів. держ. пед. ін-т, 1958.
88 с. Ч. І.
12. Рошкевич (Іванець) М. Спогади про Івана Франка // Іван Франко у спогадах сучасників /
Упор. О. І. Дей, Н. П. Корнієнко. Львів: Книжково-журнальне вид-во, 1956.
С. 129-130.
13. Словник української мови: В 11 т. К.: Наук. думка, 1971-1981.
14.Франко І. Я. Зібр. тв: У 50-ти т. К.: Наукова думка, 1976 – 1986.
15. Шило Г. Наддністрянський регіональний словник. Львів: Ін-т українознавства
ім. І. Крип’якевича НАН України, 2008 (Серія “Діалектологічна скриня”). 288 с.
Іван Ціхоцький
_____________________________________________________________________________________
216
IVAN FRANKO’S DIALECTOLOGICAL COMPETENCE
(THEORETICAL RECEPTION AND BELLETRISTIC INTERPRETATION)
Ivan Tsikhots’kyi
Ivan Franko National University of Lviv,
The Ukrainian-language department,
1/234, Universytets’ka Str., 79602 Lviv, Ukraine,
phone: (00380 322) 96-47-17
The article is devoted to the problem of dialect studying at Ivan Franko’s scientific and
belletristic works. On the basis of Ivan Franko’s prose language it was made the classification
of dialect’s.
Key words: dialect, stylistic.
ДИАЛЕКТОЛОГИЧЕСКАЯ КОМПЕТЕНЦИЯ ИВАНА ФРАНКО
(ТЕОРЕТИЧЕСКОЕ ВОСПРИЯТИЕ И ХУДОЖЕСТВЕННОЕ ВОПЛОЩЕНИЕ)
Иван Цихоцькый
Львовский национальный университет имени Ивана Франко ,
кафедра украинского языка,
ул. Университетская, 1/234, 79602
Львов, Украина, тел.: (00380322) 96 47 17
В статье описана история научной и беллетристической обработки диалекта в
творчестве Ивана Франко . На основании анализа текстов писателя разных периодов
творчества описаны лексические и фонетико-морфологические диалектизмы, определена
их стилистическая роль
Ключевые слова: диалект, диалектизм, стилистика.
Стаття надійшла до редколегії 1. 10. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008
Advertisements