Позначки

,


Вуйкова споминка
Валерій Сандуляк. Лісабон.

http://sobor.colocall.com

Я чого у ті Португалії впинивса? До племінника поїхав. Він перший з нашого села «португалиц». До него хлопці в Італію і в Іспанію їхали. А в Португалії мій племінник перший. Він і лишивса там. Жінка з дітлахами тут, а він там. Вона вже має собі другого. І він тожи там якус має. Але мене то не інтерисує. Ней самі голови сушат.

Я тоди, помню, стояв серед Лісабону, як теля на ховзанці. Тримав листочок з номером телефону, як образок. А коли той номер набирав, рука трусиласа, як у п’янички. А якшо не додзвонюса? Шо тоди робити? Куда йти? Це вам не шуточки. Я тоди боявса. Самому сташно межи чужих людий.

Ади, вчора одна моя вівца на сусідову пашу пішла. А там його вівці так її відгепали, шо зразу коло своїх ясел упиниласа. Ней знає своє місце. Так воно і нам їхати кудас. Це зараз я можу вернутиса в Португалію баз страху. І роботу найду. І молодицу, якшо траба. А тоди якби шос за ноги і за язик тримало. Більше за язик. Через ту дурну їхну мову. Ну, хоч би слово яке було понятне.

Вот, представте собі, шо підходи до вас португалиц і каже : «Ки ораш сау?», або «Туду бень?». Шос поняли? Вот так само і я їх понімав спочатку.

Але додзвонився таки. З радости кричав Володькови через трубку, шо я уже в Лісабоні. А він… Так собі… Якби нічого і не сталоса. Був не дуже радий, шо я приїхав. Лиш спитав, де стою?

А впинивса я коло дороги. Велика така дорога. Городска, самі понімаєте. Садок там зелений, з лавочками. Чи парк? Помню, як тепер, – повний пташок. І співают. У нас снігу по куліна, курява, а тут пташечки співают. Площа була блиско. Кругла. Як у нас коло кантори. Посередині якийс на коні сидів. Ну, ясно шо пам’ятник.

Володька питав, як вулица називаєса, а я й не знав. Пішов дивитиса. Прочитати, як називалася та вулица, я не зміг. Котрі букви, як наші, ще можна миритиса. Я чужі? Я чужих буквів не вчив. Я колис вчитиса не хотів. Записав на листочку точно так, як на стіні, і племінникови переповів, як міг. Найтяще було пояснити ті їх каракулі, яких у нашім письмі нема.

Вам смішно, вижу. А це не смішно, це біда, велика біда. Самі увидите. Хоч…Ви ще молоді, а в молодих голови лутчи варя.

Від ранку до вечора чекав я свого родака. Він не міг чи не хотів роботу лишити. Приїхав не самий, а з двома товаришами. Вони мені зразу не понравилиса. Ще не поздоровалиса, а вже спитали за гроші . А коли вчули, шо у мене лиш сто доларів у кармані, аж поскривлювали писки. Племінник, помню, мене сварив. Кричав, шо я не маю понятія, куди приїхав. Шо тих грошей мені не стане до получки.

А де я мав більше взяти? І то насилу позичив. У нас у селі, самі знаєте, як тяжко гроші позичити.

Тоди один з тих його дружків обізвавса. Той по-руски балакав. До мене – на «дядя». Сказав, шо роботу мені найдут. Але вот біда – траба буде заплатити. І заєти скілько? Триста доларів. І як то ще той москалик сказав? А…«такса», сказав він, така. Я подивився Володькови прямо в очі і спитав, за шо платити? Заїло мене. Я дома його діточкакам конфетки приносив, мамі його помагав. А мені : «плати, дядя».

Опустив безстидні пулькачі мій родич і почав викручаватиса. Шо то так заведено. То не він придумав. Вони за мною, видите, приїхали. А тепер будут мене на ніч устоювати. Після роботу будут шукати. Іхати, звонити траба. Страшні у них збитки через мене! А з першої получки дам їм триста доларів і свобідний. Це племінничок так мене успокоював. Ніби я вже їхним рабом став. Обідився я, скажу вам, крепко. Почав Володьку трохи позорити.

Тоди втворив рота той другий. Він балакав вже інакше. Шоб я не підскакував дуже. Шо то мені не в селі базар робити. Якшо хочу мати роботу і добре заробляти, то маю їх слухати. Бо вони в Португалії не перший день.

Потім вони лишили мене в такім домі, який насилу купи тримавса. А народу там, як у вуликови. Племінник сказав, шо то називаєса «пенсао». Одна тисяча португальськими грішми, це п’ять доларів, за ніч. Він колис там, буцімто, місяць жив. А мені вже, ніби, повезло. Бо через кілька днів, сказали, шо піду на роботу і буду жити в іншім місці. Як усі наші, шо вже роботу мают.

Знаєте, всю жізнь мені товкли, шо капіталізм – це плохо. А я тим ніколи і не журивса. Не любив я політику. А пожив у самім дешевім лісабонськім гадюшникови одну неділю і всьо поняв. Колишні партєйці наші брехали, прости їх господи, крепко. Але про капіталізм вони правду казали. Нічого у нім доброго нема.

Португалка, котра у тім вуликови хазяйнувала, як моя покійну тьоща, до всіх пискувала, в кожну дирку свого носа пхала. За неділю я не міг на ню дивитиса. Спав на зломлені кроваті. Без простині, без одіяла. Рано вставав і занімав очерідь, шоб оправитиса. Як у нас, за совєтів, у сільповскі лавці за хлібом. А до плитки, шоб шос зварити, не міг доступитиса. Тримавса в ті дні на молоці і пряниках. З сусідами не балакав. Якби вони і по-нашому могли, всерівно там не було з ким балакати. Чоловіки – наркомани, а жіночки – простітутки всякої масті. Були там і наші дівчатка, і чорні, і які не хочете.

Дививса я на то вісіля і не знав, куди попав. Сидів би лутчи дома, у селі, без тих заробітків.

Знаєте, шо я вам ще скажу. За рік я так і не увидів ту Португалію. По телевізорі вона файна. І не думайте, шо бідна. Які там хати! А машини! А дороги! Ого, нам ще далеко. Тут деякі наші, ті шо грошима кармани набили, великих панів з себе корча. А паном, скажу я вам, не станеш. Ним траба вродитиса. Від дідів-прадідів траба то панство получити. А наші думают, шо як грошви нагребли, то уже й пани. Нє…

Я там видів, як вони над кожним старим горшком трусяса. Дбают про всьо. Нічого не валя, у сміття не кидают. А ми, дурні, колис всьо старе, добре, валили. Як нашу церкву. Кому вона мішала? А шо настроїли, видити без мене. Клуб уже коликами підпертий. Хати, котрі з лампачу, усі потріскали. А церква стояла би і стояла. Кому вона мішала?

Португальцам не траба вигадувати, шо і за яким рядом їсти чи пити. Вони мают на всьо старий порядок. Традицію. Як у нас до москалів було. А наші, совєтіки, там як зайдуть у кафе, то починают з пива. Потім берутса за вино. По вині їм горівки давай. А за горівкою кофе сьорбают. А на посошок уже стакан до рота не донося. Я там таке видів, шо соромно вам розказувати.

Лутчи про роботу. Племінник з компанійов мене на стройку привели. Сказали, шо всьо договорено. Шоб я розствор мішав і штукатурам тачкою розвозив. Я їх спитав, яка у мене буде зарплата? А вони вже крутити почали. Аби перший місяць мене за то голова не боліла. Вони спочатку своїх триста доларів заберут, а решту, сказали, шо буде моїм. Я їх питаю прямо, скільки мені лишиса? А вони в кінц місяця мене відправляют – там буде видно. Ясно і дурному: крутили, як циган дишлом.

Здибав я на стройці одного земляка і сказав йому про то. А він вже знав, чим мій племінничок з дружками займалиса. Вони вже не одного нашого «пригріли» і облапошили. Розвиднилоса мені повністю. Увидів я патрона і самий підійшов до него. Він не дурний, поняв мене зразу. Взяв патик і вивів на піску цифру «8». Ото була моя денка– вісім тисяч португальськими грішми.

Тоди я до родака дорогого. Ще раз спитав, шо мені за мою роботу полагаєса? Котре їхне, рішив я, ней берут, ней давляса. А свої гроші я хочу самий считати. Грамотний.

А він,знаєте, шо відповів? Будьто патрон перший місяць пообіцяв мені по «чотири» в день. А потім підніме до «шести» тисяч.

Я його брехуна такого за язик і піймав. Вьо йому сазав. А він уздрів, шо на нас чужі люди витріщилиса, дурником зразу й прикинувса. То, може, не дочув, шо патрон казав. А, може, він передумав, рішив мені більше платити…

Я плюнув і пішов гет. Не хтів скандалу великого.

Жив я у вагончикови. Прямо на стройці. Хлопчина той, шо про Володьку мені правду сказав, в однім кутикови, а я в другім. Він дес відти, з східної. Добрий такий хлопака.

Минуло кілька днів і якос у неділю мій племінник прибіг задиханий. Він з товаришами квартиру наймав. У котрі я, скажу вам чисту правду, ніразу так і не був. Не просили.

Я вже з ним не циримонивса, як раньши. Спитав, чого приперса, як він лиш на поріг ступив. Прийшов за грішми, нахалюга такий. Помнив, шо у мене було сто доларів. Але не від себе говорив, а будьто дружки прислали. Їм траба грошей. І так безсовісно намікнув на борг мій.

А я йому відповів, шо мені їсти шос траба буде, шо до получки ще далеко. А він на мого сусіда показав. Якщо до кінця місяця не дотягну, то він мені позичи. А той аж скипів. Я подумав, шо зарай бійка почнеса. Але хлопчина той розумний, не пара мому племіникови. Вийшов і мене покликав за собов. Надворі спитав, скілько я винен? Дав мені свої гроші і сказав, шоб Володькової ноги більше не було у нашім вагончикови.

А на другий день того хлопчину забрали дес на другу стройку. Так його більше і не видів. Телефонів ми тоди ще не покупляли.

А гроші його лежа у мене в хаті. Сховані. Я їх не трогаю. Ще віддам, мусю віддати…

Ну шо ще вам сказати про Португалію? Спеціаліст з мене був там не великий. Але штукатурю я добре. Патрон це уздрів і поклав мене на штукатурку. На стройці там легкого хліба не найдете. Але мені непогано платив. Чекайте, як його було звати? Мня таке смішне… А… сповнив… Ті-я-го.

Тяжкувато було. Руки страшно боліли. І крижі. Але я терпів. Цілий рік розствором стіни закидував і затирав, закидував і затирав. Перед тим, як їхати дудому, брав шодня по п’ядесять доларів. Лиш не питайте, де ті мої португальські заробки? Бо лиш споминка про них лишиласа…

Ви не думайте, шо я на Володьку зло тримаю. Ади, вчора його діток видів. Конфеток купив. Ростут, як тісто на дрожжях. Вони мені не чужі. А він чого такий став? Гроші занюхав. А гроші, як тота велерянка для кота.

Попросю вас, коли вже будете в Португалії, попитуйти у наших, чи ніхто не чув про Сергія. Так того хлопчину звали. Фамілію ого не знаю. Не вспів спитати. Ясно, шо так тяжко найти. Але, всьо може бути…

Advertisements