Позначки

,


Спогади Вайди Степана Павловича, який народився 1946 року в селі КривИ, що над Сяном.

Спогади записано у с. НовомихайлівкаНовотроїцького р-ну Херсонської області квітень 2010 року. Записав спогади Вайда Олег Дмитрович(1969 р.н.), племінник Степана Павловича.

Степан Павлович переповів спогади свого вуйка Андрія Лукича Олійника(24.11.1890-1979), старшого брата своєї матері Вайди Катерини Луківни з дому Олійників затварницьких.

Спогади стосуються подій у Кривім над Сяном часів другої світової війни, а також подій в Хорватії та Італії в часи Першої світової війни, де дід Андрій Олійник воював у складі австрійського війська.

Частина I. Про події у Кривім часів 1939-1946 років.

В.О. (Вайда О.) Так що там наш дід Павло Вайда про ковпаківців розказував?

С.П. (Степан Павлович) Ні, це не батько Павло, це вуйко Андрій (Олійник) розказував.

В.О. А коли ковпаківці були в Кривім?

С.П. Ну, вперше, мабуть, десь так у 1943 році. Казав вуйко Андрій, як приходили в перші рази, то були тільки самі русскі, більш нікого не було. Каже форма в них була бездоганна: кожушанки в них, амуніцією всі обтягнуті, зброя, чоботи, шапки. Ну, все як положено, вояки одним словом.

Що цікаво, в перші рази, як приходили, то не грабували село. Підходив до села бувало командир з почтом. А тоді ж як було, священник і староста були перші люди на селі. Прийшли вони до священника, там переговорили і кажуть: Так, нам треба щоби з села давали на тиждень хоча би одну корову або одного бичка на їжу.

Да…., давали документи тоді русскі, що в кого взяли. Казали:Все одно прийде наша влада. А як прийде, то за ці розписки вам дадуть гроші.

{В.О. Але ті розписки так і залишилися папірцями. Ніхто нікому нічого не зкомпенсував: ані грошима, ані яким іншим крамом. А людям діватися ніде було: будеш брикатися, заберуть силою, а так хоч якийсь папірець, думали може й дісно заплатять}

С.П. А тоді вже як фронт підійшов ближче, то тоді вже серед ковпаківців кого тільки не було. Було багато різного люду з перебіжників. Були й поляки, й цигани. Поляки, як побачили, що німці програють війну, то давай скоренько до совітів перебігати. То були у фольксдойчах, а потім давай до совітів бігти.

Казав вуйко Андрій: Поки були русскі в ковпаківцях, то все було, як положено. А тоді вже, як намішалося до ковпаківців різного елементу, то тоді вже по хатах ходили більше поляки, що були в загонах Ковпака. Каже: Приходять, граблять нахалом.

В.О. А що це були за поляки, з Армії Крайової, чи звідки?

С.П. Ні, вони були з ковпаківців.

Казав вуйко Андрій: Ті поляки-ковпаківці грабували чисто все.

Заходять до села, в кого є корова, бик, вівці, свині все тягнуть. Ці визволителі вже грабували без тіні сумління, без жодного сумніву. Зайшли якось до нас у двір. Батько (Вайда Павло Федорович 1905-1962) каже:Ми вже дали дві скотиняри, ось розписки є від ваших. А той поляк: Менше гавкай. І хотів батька вбити. Мати (В.О. Катерина Луківна 1907-1989 з дому Олійників затварницьких) каже:Павле, та хай забирають, не лізь. Воно ж дурне, візьме та застрелить тебе. І що тоді нам?”

Згадував ще вуйко Андрій, що перед війною (В.О. станом на 1939 рік) в них було 5 корів, молодняка штук 10.

В.О. Молодняк, це що?

С.П. Ну, телята, бички, молодняк одним словом. Були ще вівці багатенько, два коні було, щоб орати в полі, і ще один жеребець був такий великий красивий. Да..

А вже до осені 1944 року, то все чисто вигребли ті визволителі”. Зостала одна стара корова, що їсти її було вже не можна: така стара була. І залишився ще один кінь робочий і жеребець отой великий красивий.

А в кінці, як фронт пройшов (В.О. після осені 1944 року), то забрали совіти й тих коней, а натомість дали якусь шкапу, нікуди не годню.

– Все,- казав вуйко Андрій,- з’їли.

Господарка була виснажена вкрай. Спочатку брали бандерівці. Ну, а як їм не даси, свої ж все таки. Хай там як не було, але вони єдині, хто хоч якось нас боронив бувало.

Да…, а тоді прийшли русскі (В.О. ковпаківці-партизани з 1943 року). Спочатку вони брали контингент в обмін на розписки, а пізніше, з наближенням фронту, вже й розписок не писали: грабили внаглу. Казав вуйко Андрій: Й зуби вибивали і шо хочеш.

В.О. А німці, як вони поводились із населенням?

С.П. Ну, як німці? Німці казали:”Ми вас завоювали, ви наші раби. Ця земля і все, що на ній – все це наше.Да…. Німці не соромилися: Ми вас завоювали і всьо.

 

Згадував якось вуйко Андрій, заїхав було до села німець моциком, поставив моцика. Ну, й відійшов десь у кущі, може до вітру чи ще там кудись.

А один наш чолов’яга із цікавості до того моцика підійшов та й ходить, зазирає коло нього. А німець вийшов, побачив, що чолов’яга коло моцика крутиться. Підняв карабіна, торох у чоловіка та й вбив наповал. А тоді підійшов, сів на моцика та й поїхав. Вони не панькались, не церемонились. Казали: Ми вас завоювали, ви наші раби.

 

А було ще таке цікаве. Навіть свою свиню чи корову ти не міг сам, без дозволу зарізати.

Вся худоба була кульчикована. Якщо хотів щось зарізати, то треба було йти за дозволом.

 

В.О. А хто ж давав того дозвола?

С.П. Та у гміні, здається, давали….. в ній.

Ага…., а було ще таке. Був у селі чоловік один. Так зарізав він на свою голову порося самовольно, своє, звичайно. Так хтось доповів куди треба. Казав вуйко Андрій прийшли з управи, забрали того чолов’ягу. Він їм там пічку цілу зиму топив. А потім його розстріляли.

Ніхто не жалів нас: ні німці, ні русскі, ні поляки. Били всі, як хотіли.

 

В.О. А бандерівці тоже били?

С.П. За слово могли тебе знищити, нічого ділати. Якщо не так щось скажеш. Каже: Був один мужик у нас в селі. Так він якось ляпнув таке:”Був у лісі, бачив військо, яке вночі у селі їсть, а вдень у лісі сере. Так прийшли до нього і всьо. Вбити його здається не вбили, але випороли, щоб не ляпав язиком. Да…

 

Треба було рота тримати на замку, нічого лишнього не бовкати. І треба було думати, як щось казати.

Каже:” І поляки тебе могли вбити за слово, і русскі, і бандерівці навіть. Нічого ділати. Ну, таке було врем’я.

 

 

 

 

Про спогади Андрія Олійника, як він служив у війську австрійського цісаря з 1912 до 1916 років.

 

В.О. А щось дід Андрій розказував про службу в австрійському війську?

С.П. Розказував. Казав: “Як хочеш вижити на війні, то воювати треба з умом. Де треба й переховатися потрібно, щоб ніхто з офіцерів не вгледів. Отак і можна було вберегтися.

 

В.О. А що ж конкретно дід Андрій Олійник розказував?

С.П. Ну, він був в Італії…

 

В.О. У полоні в Італії?

С.П. Ну, спочатку він воював там. А тоді вже у полон потрапив до італійців. Ну, він же був у австрійському війську. Тоді ж наша Галичина із 1772 року до 1918 року була у складі Австро-Угорщини. Народів було багато різних в тій імперії Габсбургів. То ж і у війську хто були: українці(тоді їх звали русини), поляки, чехи і мадяри. Ну, і цигани. Циганів також було.

Казав дід Андрій, що цікаво було: “Малі бойові підроздили, ну там відділи, формувалися за національним признаком. Були підрозділи українців, поляків і так далі. Це щоб льокше було в бою командувати.

 

В.О. Тобто особовий склад вояків не мішався різними народами?

С.П. Ні, не мішався. Ну, діло в тому, що люди були безграмотні, масово безграмотні.

 

В.О. А дід Андрій наш Олійник? Він же був письменний? Де він грамоти навчився?

С.П. В нього брат був старший, робив десь на тартаку, по-нашому лісопильня.

 

В.О. Може то батько його робив на тартаку, а не брат стаhший? Наче ж дід Андрій був найстарший з дітей у родині.

С.П. Ні, був в нього ще старший брат. Та в їх сім’я Олійників була велика у Затварниці.

Так от, приніс той старший брат вуйку Андрію букваря. І він самотужки якось і навчився з того букваря читати та писати. Ну, може той старший брат щось і підказував, яка буква, як зветься. В діда Андрія був такий почерк хороший, красивий. При чому вмів писати й по-українськи, і по-польськи, і по-німецьки.

 

В.О. Він мабуть ще і по-італійськи знав, бо ж наче два роки був у полоні в Італії.

С.П. Не знаю, чи писати вмів по-італійськи, але трохи говорити вмів по-італійськи. А от німецьку дід Андрій дуже добре знав. В Австрії ж німецька мова. А у війську всі команди були німецькою. З капралом, чи з офіцером ти мав виключно німецькою розмовляти або звертатися. Казав вуйко Андрій: хто не розумів де ліво, де право, палкою влупили раз, другий межі плечі. Оце,- каже,- ліво, а оце право. І все. Вся наука. Тоже так били.

Вуйко Андрій багато розказував. Розказував, як воювали тоді.

 

В.О. А що ж він розказував?

С.П. Казав, випадок такий був у Хорватії… да, у Хорватії він був. Каже йде колона, батальон десь чоловік 800, попереду командир на бойовому коні.

 

В.О. Командир хто був, австріяк?

С.П. Ну, да.…. Військо ж австрійське було. Хоча, зачекай…. В них якраз командир був не австріяк, а чех. Прізвище було в нього Мацаль. Да, Мацаль.

А яка в них була форма інтересна. Були, казав вуйко,- черевики таки в них, а зверху застібки. А зверху над тими черевиками могли пристібатися халяви на два такі ремінці. Камаші називалися. Виходило наче чоботи. Ці халяви відстібаєш, залишаються вже самі черевики.

Да.., ранці ще в них були такі шкіряні, зі справжньої шкіри. ….

 

Да, так оце про колону…. Каже вуйко Андрій: Іде якось їхня колона у Хорватії. І був у них циган, рядовий звичайно. Стала колона на перепочинок. Ну, а циган, як циган. Схопився й побіг десь. Забігає до одного хорвата в хату, коли бачить, на стіні вісить скрипка. Ну, а цигани вони ж були затяті музики. Каже циган до хорвата:”Дай пограти трохи.”

 

На, візьми, пограй, – каже хорват.

Пограв циган трохи, віддає скрипку. Та й пішов собі.

 

Командир підняв колону. Пішли вони далі десь на інше місце.

Коли це скачить конем хорват і прямо до командира: Пане офіцере, ваш вояк вкрав у мене скрипку. Був ось цей циган, він грав на скрипці, повісив її на стіну, а як пішов, то скрипка зникла.

Командир віддає наказа:Колона стій!”

Потім наказав розвернути всіх у дві шеренги і повернути ранці до огляду.

Облазили, обдивилися усі ранці: немає нічого, нема скрипки. Командир тоді до хорвата:”Ну, і де ж скрипка? Ах ти ж такий сякий. Ти що ж нахабо, брешеш на чесного австрійського вояка?” І зразу хорвата у обличчя зліва, потім справа. А тоді каже до хорвата: Їдь собі геть.

 

Ну, а колона вирушила далі. Командир під’їжджає до цигана і питає:”Де скрипка?”

А в цього майора кінь був такий красивий і грива така була довга красива в того коня.

Циган підходить до коня, піднімає гриву, а там вісить прив ‘язана до шиї скрипка.

 

В.О. А коли ж він встиг привязати ту скрипку?

С.П. Не знаю, якось вспів.

Да…, зліз тоді той майор Мацаль з коня, підійшов до цигана, та як зацідить йому в писок зліва, потім справа.

– Якби,- каже,- хорват знайшов скрипку.- Я би тебе розстріляв.

Так от, натовк той командир цигана добряче, а тоді, як трохи охолов, дістає з кишені якусь там монету і дає циганові.

– Це тобі,- каже,- за винахідливість.

 

А був у того чеха Мацаля денщик на прізвище Нємєц.

 

В.О. А по національності хто був той денщик, німець?

С.П. Денщик був чех, а прізвище мав Нємєц.

Да… А на війні ж знаєш як, то є їсти, то нема. От і каже якось командир Мацаль до денщика: “Нємцю треба ж щось поїсти роздобути.

 

Ну, куди? Хапає той денщик Нємєц ранця й побіг десь. Коли це приносить яблук, а вони були ще трохи зеленкуваті. Наївся той командир тих яблук і напала на нього бігунка (понос). Каже, спочатку той майор бігав, але ж колона на марші. Ну, куди ж ставати постійно. Тоді що зробили. Прорізали йому в штанях виріз. Сів той майор на коня і прямо на ходу, як припече, то й сере. А вояки позаду йдуть. Їм смішно, але сміятися не можна: командир все ж таки, та й пику ще натовче, як хто буде сміятися.

Каже різні були комедії.

 

В.О. А воював дід Андрій у яких місцях в Італії?

С.П. Не пам’ятаю де. Може вуйко й казав коли, але мені якось не відклалося.

 

А ще якось вуйко Андрій розказував таке. Каже, як він потрапив у полон, обгородили італійці колючим дротом місцину при дорозі і зігнали туди купу людей.

 

В.О. Це були полонені австріяки в Італії?

С.П. Ну, то були вояки австрійського війська, які потрапили о полон до італійців. А національностей вони було різних.

Казав вуйко Андрій:” Привели італійці коня такого красивого, під сідлом. Ну, трофей видно якийсь від австріяків дістався. А офіцерам схотілося на ньому покататися. Один сяде, кінь як мотильне задніми ногами, той через голову тільки й полетів. Другий сяде, третій, все те ж саме. Ніхто не міг всидіти в седлі. Підходить якийсь генерал італійський, такий з бородою, статечний. Каже:Ви всі не вмієте їздити. От я вам зараз покажу, як треба їздити. Видерся він на коня. А кінь як махане ногами, тільки той генерал і полетів через голову у пилюку. Підвівся, лається.

А стояв неподалік австріяк один у червоних штянях. А кавалерісти австрійські носили тоді форму з червоними штанями.

От побачив той генерал італійський полоненого у червоних штанях і визначив, що той є кавалерист. Піідійшов він до того кавалериста австстрійського і питає: Зможеш на цьому коневі проїхатися?”

А той каже:Не знаю, але можу спробувати. А тоді підійшов до коня, поплескав його по шиї, погладив за гриву, взяв за повід, провів коня по колу, дістав з кишені шмат хліба і дав коневі. Тоді сів у сідло і помалу кроком по колу поїхав, а потім риссю, риссю. Тоді трохи почав прискорюватися, а потім як розігнався та й через загорожу біля вартового і проскочив. А вартовий не сподівався на таку зухвалість і розгубився. А кавалериста тільки й бачили. Отак і втік.

 

В.О. А як дід Андрій потрапив у полон?

С.П. Ну, як? Може програли якийся бій, потрапили в оточення, був ранений. Отак і потрапив у полон.

 

В.О. А Сергій Вайда розказував якось, що колись дід Андрій оповідав про бій, коли їм дали срібну медаль за відвагу.

С.П. Було таке. Розказував вуйко Андрій і про таке.

 

В.О. А де той бій був, в Італії чи в Хорватії?

С.П. В Італії то було.

 

Казав вуйко: Перед боєм роздали їм усім рома. Казав мадяри випили трохи, були вже трохи п’яненькі. Позакочували рукава. Казав: Взяли гвери(гвинтівки) примкнули до них байонети. Стали розстрільнею і пішли вперед без жодного пострілу.

Зійшлися в штики з італійцями мовчки. Мадяри з одного боку, а італійці з другого.

Казав вуйко: Тільки хрящі та кістки перебиті тріщали, а ще зойки вбитих та ранених. Працюють тільки штиками.

А вуйко свїом солдатам перед боєм скомандував: Ану хлопці(а тих було 20 чоловік) лягайте в кукурдзу.

 

Каже залягли і лежать. Вуйко своїм пити рома не дав, а наказав його у ранці всім поховати. Мовляв, після бою вип’ємо. Бо в бою краще бути тверезим, бо п’яний вояк дуже хороша мішень: і реакція не така, і рухи не ті.

Каже: Лежимо, а бій іде рукопашний, запеклий такий. Був один такий мадяр, якого оточило десь п’ятеро італійців, а він один їх усіх п’ятьох штиком так і положив. Підходить до нього командир, каже: Молодець, дамо тобі мéдель” за хоробрість.” А той мадяр розвертається автоматично і командира свого штиком хек і проштрикнув наскрізь.

Казав вуйко: “Як бій у самому розпалі, ми піднялися з кукурдзи і вдарили штиками на італійців. І так бій той виграли. А після бою вишикувалися всі хто вцілів у довгу шеренгу і вуйко своїх хлопців 20 чоловік тоже вишикував. Іде австрійський командир, чи то командир полка чи дивізії, а хлопці вуйкові стоять з прапором частини, хто ранений, хто який. А навколо по полю ходять санітари збирають поранених та вбитих.

Тоді командир каже:”О, Олійнику? Молодці твої хлопці. І всіх нагородили срібними медалями за відвагу.

Вуйко казав: “Воювати треба було з умом.

………………………

А ще розказував, пішли якось розвідники, 20 чоловік у патруль. Казав: Ідуть в горах, піднімаються на перевал і стикаються носом до носа з італійцями. А розвернутися там на п’ятачку немає й де. Навколо круті схили та прірви: у штикову не підеш. Тоді австрійський командир гукнув до італійського, переговорили вони щось між собою. А потім дали накази воякам поставити гвинтівки у піраміди і розвернути ранці. Подіставали хто в кого, що було. Сіли одні навпроти других, пригостилися. Тоді піднялися, забрали гвинтівки і пішли в різні боки.

 

І отаке бувало. І так воювали у першу світову війну.

Не так воно вже було у другу світову війну. Тоді вже таких лицарських жестів не робили.

——————————————————————————————————————————-

Спогади Станіслава Яскілки, сина Дмитра Яскілки.

 

Село Криви посідало близько 110 хат. Хати були дерев’яні, криті соломою. Підлог у хаті не було, а замість них ся знаходив такий настил з глини. Однак пара домів мала підлоги. Пам’ятаю теж дві курні хати, в домах тих не було комину(димаря). Хати будували люди самі, без жодної документації. Село жило головно з рільництва. До обробки поля в нас були плуг та борона, а до збору збіжжя коса та серп. Натомість збіжжя молотили ми ціпами. В селі була правда одна машина, в котрій більше молотили руками. Машина була у власності Петровича Михайла. Ми натомість завжди ту машину од нього позичали. Однак у більшості випадків використовували ціпи, тому що солома була потрібна до криття дахів.

 

У селі також ся містив тартак і панський двір….. Вибухла війна…. Прийшли німці….

 

З другої сторони до Сяну надійшли совітські війська. Німецька сторожа прикордонна зайняла двір і знищила тартак. З праці на тартаку жило шість родин польських. По знищенню будівлі [тартаку] польська людність відійшла, бо не мала з чого жити. Хто мав собі поле, то міг якось вижити.

Війська німецькі вивозили українську молодь до таборів праці на тяжкі роботи.

Всі землі, поля, худобу німці загарбали до своєї власності. Більшість молодих мужчин мусило служити в німецькому війську!!!

 

Опріч українців та поляків у Кривім мешкало також шість родин жидівських. Німецькі вояки всіх їх забили.

 

Перед війною людність у селі жила у спокою та мирі між собою. Великої ваги не приділялося, хто був якої народності.

 

По другій стороні Сяну були належні до села пасовиська та луки. Луки носили різні назви. По-нашому казали так: Погар (Pohar), Черенна(Czerenna), Берця(Bercia), Липівці(Lypiwci), Горп(Horp), Фучкова(Fuczkowa), Бердо(Berdo), Салашище(Salaszyszcze), Ровин(Rowiń), Горб(Horb), За Бердом(Za Berdom), Ватри(Watry), Бзова(Bzowa), Одрит(Odryt). Отрит то була довга гора (пасмо), котра ся тягнула од Райського аж до Смільника.

 

На горі Одрит стояла дуже висока вежа. Люди називали її Патрія (Patrija). Одні казали, що збудували її студенти, інші, що інженери.

 

Після штурму німців слід за нею згинув. Ліси в околицях належали двору. Якщо люди потребували деревини, то треба було йти до дідича. Дозвіл отримували за гроші або за працю. Сян також належав до власності двору, але рибу могли ловити за дармо.

 

Влітку, як було тепло, то могли переходити Сян навіть у бутах. У селі був собі такий чоловік, який ся звав Беца, але ми його звали Сруль[вуличне прозвище]. Він виробляв каміння до жорен з пасма Одриту, тому що там була відповідна до тої роботи скеля. Біля тої скелі ся порядкувало те каміння.

 

У скелі були також ступки для оббиття збіжжя. На полях сіяли ми дуже багато льону. З соломи льону ся виробляли волокна, а з насіння виробляли ми олій.

 

В року 1941 війська німецькі заатакували російську армію і почалася трагедія.

 

В Бескидах почали ся утворювати партизанки: російські, польські і УПА, котрі знущалися над бідними людьми.

 

28 квітня Войско Польске вигнало нас з села, а все майно і хати було спалено в нас на очах.

 

Гнали нас 50 км до станції Лукавиця. Загоняли нас голодних, брудних, завшених до товарних вагонів. Було нас по чотири родини в кожнім вагоні разом із худобою.

Всі волали, плакали: ”Прощайте наші гори!”

15 мая 1947 року приїхали ми до Щецинка. Розкидано нас було по цілому повіту межи поляками. До одної хати по три, чотири родини селили. Так нас мило привітали.

На кожному кроці поляки нас, українців брудно обзивали та лаяли……

——————————————————————————————————————-

Про події у Кривім, що над Сяном 1944-47 роках

спогади Михайла Грушевича записав Михайло Стримінський 01.06.2010 року.

 

Набрав текст Вайда Олег. Текст набрано без корекції, як записав М. Стримінській зі слів М. Грушевича.

……

Парашути совєтські прибули в околиці Кривого 12.07.1944 року.

Було їх парасот людей.

Забрали худобу на харчування з двора. Провідником парашутів був Куницький. Забирали жителям села коні і харчі.

Як у вересню прийшла до долішнього кінця села сотня Бурого, а до Гільського сотня Веселого, то тоді парашути відсунулися від мешканців села і тоді мешканцям тих сіл стало краще.

В половині вересня парашути Куницького зробили наступ на сотню Бурого. Був бій которий тривав півдня. Тоді зістав ранений житель села Криве Лесик Юрко осколкою гранатника. Сотня відперла атак парашутів. Сотня Веселого також помагала у тім бою. Сотні не постраждали в бою.

Потім парашути перенеслися в Лупківські ліси.

На початку жовтня прийшла Армія Червона Совєтська.

По кількох днях забирали мужчин до Армії 15 чоловік, чотирьох з них загинуло.

Загинуті Мастила Андрій під Тисою.

Мастила Славко під Тисою.

Яхвак Дмитро.

Михайло з Лезьчь (не розбірливо написано).

Частина була ранена м. ін. Капустинський Григорій. На комісії поборців звільнений був Бушовицький Василь, бо був хворий. Поліція з Затварниці забрала його з дому і забила. Зістав жорстоко замордований, мав і поламані руки і ноги, зістав забитий. Похований під скибу на Щобі.

В третій частині грудня 1944 р. з Вовковиї прийшло 30 чоловік в мундирах військових до Кривого і дуже пограбовали жителів, забрали 70 штик худоби, в більшості корів, а потім не могли ся поділити зрабованим, то ся били. За зрабоване нікому не заплатили. Німці, як брали контингент, то за кожне яйце заплатили.

В половині березня 1945 р. Совєтські війська закватерували в Тісній і робили облави на сосідні села. Забили три особи з Кривого:

27.03.45 р. Вуйціка Івана,

03.04.45 р. Стримінського Івана та Димицького Павла,

четвертого поранили.

Спалили 10 хат у селі Криве. На Сибір забрали 5 осіб.

В половині жовтня 1946 р. Совєти військо зробило облаву і забили 3 повстанців УПА Грубого, Упертого і Березіцька. Гірняк Федьо зістав забитий через Військо Польське в середині села Криве на фурі.

В.П. сильно скатувало Юрчищака Івана і спалили його хату.

В лісі жителі села Криве жили від 15.04-15.06.1946р., по крадемку ходили робити в полі і ходили по харчі.

Хто не був в лісі, того вигнали на совєтьску Україну, до Сталіна.

А 28.04.1947 р. Військо Польське вигнало жителів села до пункту збірного до Літовищі, а село спалили.

Кінець спогаду.

 

А ось що про бій коло Кривого пише Іван Дмитрик стрілець УПА у своїй книзі ”В лісах Лемкіщини”

…………………….Була друга половина вересня. Надходив полудень. Ми сиділи під хатою солтиса і кінчали вправи з кулеметом. Треба було швидко розібрати його і скласти. Дівчата повідомили, що обід готовий, і на наказ чотового ми перервали вправи й пішли до хати, де на столі стояв у мисках ґуляш. Як тільки стрільці, жартуючи з дівчатами, почали братися до їди, на дворі затарабанили кулемети. Усі в ту ж мить замість ложок вхопили зброю.

Кулемети цокотіли від сторони села Криве та з лісу під горою Столи. Ми всі побігли на заздалегідь намічені місця. Наша чота зайняла позиції на узліссі, а коло хреста при дорозі з Гульського до Кривого поставлено кулемет. Ніхто не знав з ким більшовики ведуть бій. Ми бачили, як вони вибігали з лісу і бігли в напрямі Кривого. Майже рівночасно в долішньому кінці села вибігла розстрільна в силі яких двох чот і ми пізнали, що це наші. Ми відкрили вогонь по більшовиках, але вони не відступали, а йшли далі. Тоді зі сторони наступу наших двох чот, відізвалися міномети. Аж тепер більшовики кинулися тікати глибоким яром. Наша сотня сипнула по них вогнем. Їх коні та люди позбивалися під високим обривом берегів, і звідти до нас донеслися крики та зойки. Але й ми попали в халепу. Наші чоти, що наступали з долішнього кінця села, не знаючи хто є під лісом, почали обстрілювати наші становища. Ми почіпили білу хустину на баґнет і вислали зв’язкових, яким скоро вдалося з’ясувати непорозуміння. Чоти, які наступали, були з сотні Нечая.

Тепер вже з’єднаними сипами ми відкрили ще міцніший вогонь у напрямі лісу, куди відступав ворог. Бій тривав яких три години.

Полежавши деякий час на становищах, наша сотня перебігла стрибками поле і зайняла становище в лісі. Наш рій пішов на стежу. Ройовий Аврам скривився, але наказ треба було виконати і я ще з двома стрільцями пішов наперед розвідати, а рій просувався за нами. Лисячим ходом ми підсувалися до побоєвища, уважаючи на найменший шелест. Коли ми наблизилися до поляни, на яку був зосереджений найбільший вогонь наших кулеметів, почули шелест. Ми залягли і переказали, щоб рій зробив те саме. В нашу сторону йшов гурт людей із зброєю на плечах.

Ми пізнали їх: це були стрільці з сотні Нечая. Вже разом пішли оглядати побоєвище. Там було багато калюж крови, але своїх убитих більшовики позабирали. Ми знайшли пачку амуніції, кулемет, ґранати, мішки з картоплею та інше. Вже стемніло, коли ми верталися назад. У крайніх хатах села ми нікого не застали, бо люди, почувши, що хтось іде з лісу, повтікали. Але у дальших хатах пощастило нам зустріти декого з селян. Селяни оповідали, що бачили як більшовики забирали своїх ранених з яру.

На ніч чотові одержали наказ зміцнити всі застави і стійки. Сотенний Нечай з кількома старшинами відвідали нашого сотенного, і вони обговорили між собою плян спільної дії – вирішили наступного ранку піти наступом на вершок гори Столи, що височіє над селами Гульське, Криве і Творильчик. По другому боці гори лежить село Кобильське і Яворець. На горі між густими лісами є велика полонина. Більшовики сиділи там вже довгі місяці й докучали населенню. Згідно з інформаціями селян, їх там правдоподібно було більше ніж нас.

Нас побудили пів на третю ночі й наказали не брати з собою жадних речей – навіть хлібака чи торби. Перед третьою годиною ночі ми вже були в горішньому кінці села, де сотенний поінформував нас про наше завдання.

Перша і друга чоти мали зайняти становища вздовж дороги, що йшла від Затварниці повз гору Маґурець. Третя і четверта чоти пішли розстрільною направо від села Гульське. Сотня Нечая мала зайняти позиції під горою від сторони сіл Криве і Творильчик, аж у глибину лісу до поляни, що сягає до села Яворець. Якщо б дійшло до бою між нами і більшовиками, сотня Нечая мала застукати більшовиків ззаду. Завдання нашої сотні – нагнати більшовиків на кулеметні застави сотні Нечая.

Сотенний Веселий пішов з першою і другою чотами. Третю і четверту вів політвиховник Хитроляс і старенький бунчужний волиняк (його псевдоніма вже не пам’ятаю). По розстрільній передано бойову кличку: запит – п’ятнадцять, відповідь – двадцять. Дані про розміщення і численність більшовицького відділу наш сотенний мав добрі, бо більшовики забрали з собою в партизанку кількох наших сільських хлопців, і вони передавали нам через селян інформації.

Наша розстрільна увійшла в молодняк і щезла між кущами. Було ще темно і важко було просуватися. Під ногами тріщав і шелестів хмиз. Тих з нас, що не привикли ходити лісом, гілки били в обличчя і здирали шапки. По двох годинах напруженого маршу ми сіли на відпочинок.

Далеко за горою сходило сонце. Його проміння просочувалися і до лісу. Наставав день. По лінії прийшов наказ продовжувати марш. Ми пішли далі гущавиною. Лісові дороги ми обминали з двох причин – поперше, на дорозі нас могли скорше побачити; подруге, дороги могли бути заміновані. По короткому марші новий наказ: кожна чота виставляє один рій і висилає його 50 метрів перед чотою. Таким порядком маємо йти, аж поки передній рій не завважить ворога або ворожого табору. Тоді чоти мали залягти і чекати дальшого наказу. Так мовчки просувалися ми ще досить довго. Сонце вже давно височіло над лісом, коли наш передній рій передав, що видно більшовицький табір. Від сотенного прийшов наказ – наступати! Ми обережно поповзли вперед і побачили колиби. В них тихо, ніякого знаку життя. Почекавши хвилину, ми вскочили поміж них. Всюди порожньо. Лише по закривавлених бандажах в колибах, по порозкидуваній амуніції видно, що тут недавно таборував ворог. Усі стежки на поляну забарикадовані великими колодами. Серед поляни височіла могила з написом російською мовою: “Тут лежать герої Радянського Союзу, що загинули за батьківщину і Сталіна в боротьбі проти українських буржуазно-націоналістичних банд”. На вершку могили – висока п’ятикутна зірка.

Бій не відбувся. Ворог утік. Відпочивши трохи, ми повернулися до Гульського. А на другий день прийшли кур’єри від курінного Рена з наказом, щоб ми негайно верталися на Букове Бердо.

 

Advertisements